Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022: Людміла Шандалова (віршы) – 2. місто

О жывотї а творчости Людмілы Шандаловой ся можете дочітати ту.

 

Птах на небі

Болестно кряче птах
высоко на небі
жаль несе
із душы вырваный
зо сердця выкатуляный

На крылах слабых
летить птах сам
до своёй меты
моцує ся
силы тратить
тягобу піднимать
до облачной піны

белаве море
занесе далеко…

не знати де

Споминка

Уліцёв познатов

проходжу в снї
до спароты счез
таёмно замлїв день

лем стары ґаштаны
ся зміловали
тїнёв ня прикрыли
вітриком почестовали
пахотов обняли

драга з пороху вошла
клюкатым ремінком до двора
школьска ташка
на плечох счеркотала

уж лем крочок
лем єдно обернутя ключіком
ку-ку, ку-ку
витать куковка зо стїны
валочком розквітнутой
моє сердце

А де є мамочка?

 

Думкы

Тяжко мі уснути звечера
клїпайкы заперам
кладу старости дня
на білу подушку
крохмалём напиту

Рой думок летить
в розгучанім улї
нетерпезливо заганям

отравны пчолы

Женуть ся споминкы
як сполошане стадо
през неконечну луку
уж  їх не сперам

чекам
на мілосердне тихо
на колысанку
на тмавый завіс
што принесе сон
тїло завиє до спочінку

В таёмнім морю топлю ся
кліпкають звізды
не мам де втечі

помолю ся…


Влак жывота

З родічовской станіцї
з давно писаным цїлём
жене ся влак
в коляї осуду

Острый плач піщалкы
выправив го
на свою путь
Голосно гырмлять колеса

в шаленім темпі
біжыть філм
фаребных образів
без назвы
без познатого конця

През брудный облак
позорую сонце в золотім рамі
хмары сторганы до стрямб
стромы як махають птахом
птахы як співають землї

Лем хыжы без погнутя
біло дымлять комином
люде в них счезають
як дрїбный мак
жене ся влак

як жывот сам

 

Осуде

Осуде мій
записаный в книжцї
ці тя добігую
пред тобов ся крыю
ці капітулую

ці мі тя дано
ці з доброго дїлиш
а ці плано

раз ся день зоцмить
другый раз го выяснить рано

осуде мій
крачам в коляї твоїй

(Укажка з творчости Людмілы Шандаловой, Літературный конкурз Марії Мальцовской, 2022)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022: Мірослав Жолобаніч – Піняженка (1. місто)

 

 

О жывотї а творчости Мірослава Жолобаніча ся можете дочітати ту.

 

Піняженка

Додо є особитый чоловік. Є то хлоп, котрого зохабила жена уж перед многыма роками. Люде говорять, же то было через алкогол, котрому ся надміру оддавав. Но а што говорять люде на валалї, то мусить быти правда. Тадь на валалї ся вшыткы люде добрї познають а як ся говорить, аж до горнця собі відять. Додо, наспак, говорить, же пити зачав аж з того, же го охабила жена. Теперь, як твердить, не має змысел перестати, бо жена ся му ай так не верне, а до пиятыкы інвестовав уж так много грошей.

Додо є тыж добросердечный. В корчмі пє фурт на здравя другых, так не може мати плане сердце. Дожычіть каждому. Кедь собі выпє, не отравлює людей, ани до них не рыпать, як то роблять остатнї пияци. Сидить собі спокійно, тихо понореный до своїх думок. Од никого не жычать грошы, є скромный, ненарочный, охотный помочі другым. Самособов, помагать лем тогды, кедь є терезвый, но а то ся не стає часто. Ід жывоту того не потребує много. Зато ани ниґде не ходить до роботы. Ани сам собі не споминать, коли послїднїй раз быв заместнаный. Сучасна соціална сістема в области старостливости о безробітных го успокоює.

Правдов є, же має де бывати. Жыє в родічовскій хыжі а ёго вісемдесятрочна мати му каждый день наварить. Тепла страва є предсі заклад про нормалне фунґованя орґанізму. Жыє на валалї, як поеты звыкнуть писати, в лонї прекрасной природы, а кедь собі хоче привыробити, можностей є дость. Но ани сам уж не знає, чом має з рока на рік векшый одпор ід фізічній роботї.

Кедь не сидить в корчмі, так ся поневірять по околитых лїсах. В лїсї ся занимать зберанём лїсных плодів. Навколишнї лїсы знає як властну долонь. Фурт, кедь ся верне з лїса з добрым уловком, напрямить собі то рівно до корчмы. О ёго товары є великый інтерес, главнї з боку корчмаря, котрый не має час ани дяку блукати ся по лїсї. За кошиками грибів, або ведрами яфорів ці малин ся лем так запорошить. Самособов, як хлопи, так і корчмарь Додови заплатять. Ці добрї, не знати. Додо не має становлену цїну. Є спокійный з тым, хто кілько дасть. В такых сітуаціях, кедь приходить до корчмы з „цїнным товаром“ сі на Дода вшыткы хлопи спомянуть. Но по іншы днї є про них невідженый.

За тоты заслугы має Додо своє вычленене місце в кутї корчмы коло воблака. Была то ёго подмінка – ненападне місце, як ненападный є і сам Додо, з выглядом на лїс. 

Додо собі уж не знає представити жывот без корчмы, а корчмарь корчму без Дода. Можеме сміло повісти, же Додо ся став інвентарём корчмы. Додо собі усвідомує яке щастя є про валал, же корчму іщі не заперли. Без корчмы бы ся хлопи не мали де сполоченьскы выжыти. Позераня шпортовых каналів в телевізорї, граня карет або темпераментне розобераня політічной сітуації в корчмі має свою неописателну атмосферу. 

Раз за час то меджі хлопами заіскрить, но вшытко ся наконець вырїшить ід спокойности вшыткых. Дода ід такым дебатам нихто не кліче, а по правдї, Додо о такы дебаты ани не має інтерес. Ёго главнов „актівітов“ є предсі сидїти при воблаку, попивати пиво і позерати на околиту природу, котров є так одушевненый. Збожнює чувство осамочіня меджі людми. Глук і крик хлопів го не вырушує. Тихоты собі в лїсі ужыє аж-аж. Дода то успокоює. Не є рад центром позорности. Хлопи знають, же даґде там в кутї корчмы сидить, але про них, як кобы там не быв. Як хлопи, так і Додо собі на то звыкли.

Додо быв лем раз в жывотї центром позорности а то тогды, кедь мав слабу хвільку і похвалив ся хлопім своїм зажытком з лїса. Твердив їм, же ся до нёго залюбила медведіця, котру стрїтив в лїсї уже пару раз. Послїднїй раз го доконця пронаслїдовала, а кедь їй лем так-так утїк, попозерала на нёго неописателным поглядом. Медведіця із слызами в очах му вытыкала, же ю зохабив саму в лїсї. В її поглядї відїв жалость і розчарованя. Было му жаль той медведіцї, но не знав собі представити жывот з нёв. Як бы то вызерало, а што бы на то говорили люде.

Кедь доповів свою пригоду, хлопи ся скоро попучіли од сміху, хватали ся за брїхы, плескали ся по колїнах. Одтогды сі го зачали доберати, же холем дахто проявив о нёго інтерес.

Додо быв охотный одприсягати своє тверджіня, але порозумів, же то не має змысел, жебы він, лїсный муж пояснёвав розкекешеным хлопім, же погляд медведіцї быв упрімный, пересвідчуючій, повный ласкы.

По пару днёх добераня хлопи забыли на Дода і на медведіцю. Про них были важнїшы проблемы коло шпорту і політічного дїяня дома і в світї. Так, як каждый день, ани тот не быв в корчмі ничім вынятковым. Хлопи грали карты, покриковали по собі, фіґлёвали. Можу повісти, же в корчмі пановала каждоденна корчмова класіка.

Додо, як все, попивав собі  пиво і свою облюблену сливовіцю. Притім задумано позерав через выгляд на лїс. Налада, як ся на валальску корчму патрить, ґрадовала. Хлопи в повышеній наладї весело попивали, сміяли ся, веселили, а наростала ай інтензівность голосів і буханя до стола. При сусїднім столї уж зачали хлопи двигати высоко рукы і співати неідентіфікователну мелодію. 

До того вшыткого задзвонив єдному з них мобілный телефон. В невеликій корчмовій містности а в так погодовій атмосферї способило дзвонїня мобілу порядный непокій. Векшына хлопів стихла, намерзено ся попозерали на хлопа, котрый приложыв мобіл к вуху. Хлоп не говорив до телефону ніч, лем почливо і согласно прикывовав. Кликала му жена. Крічала до телефону так, же хлопи вшытко чули. Мусила быти барз напаїджена, бо хлоп аж збілїв. Мусив ся притримовати края стола, жебы не впав із стілця.

– Пребачте, хлопи, але про неодкладны повинности мушу утїкати домів, – повів, кедь положыв мобіл до кешенї.

– А то ани не дограєш? Маєме предсі розограту партію, – смутно ся спросив єден з хлопів.

– Не можу, є то неодкладне, – одложыв карты на стіл і встав.

– Ах, тоты потворьскы жены! Не мають порозумлїня про мужскы дїла. Не мають дома што робити, так выдзвонюють хлопім до корчмы, – погіршовав ся єден з пайташів. – Надїю ся, же тота моя ся дома не нудить і же мі уварить  порядну вечерю. Я про істоту до корчмы мобіл не ношу.

Остатнї хлопи му сугласно прикывовали і смутно ся запозерали на карты. Тоты, што мали добры карты, намерзено дудрали.

Путёв ід вычапному пулту хлоп глядав піняженку, жебы міг заплатити корчмарёви, котрый собі спокійно подримковав опертый о пулт. Мав уж тыж „під калапом‟.

Хлоп як глядав, так глядав, піняженку не нашов. Переглядав уже другый раз вшыткы кешенї, но безуспішно – піняженка счезла. Вернув ся ід столу, глядав піняженку на столї і під столом. Хлопи на нёго мовчкы позерали. Не розуміли, што ся дїє. Дакотры з них ай перестали хлипати пиво. Мовчкы слїдовали безрадного хлопа.

– Приятелі мої, ту іде сранда боком. Вернийте мі піняженку, – повів муж. – Не маю много часу, бо кедь ся до півгодины не верну домів, жена ня зодре як малого хлопця!

– Але мы твою піняженку не маєме. На што бы нам была, тадь маєме свої, – протестовали хлопи. 

Бухали ся по кешенях а поступнї ряд рядом выберали свої піняженкы і указовали їх неборакови колеґови.

– Мав єсь піняженку із собов, кедь єсь ішов до корчмы? – спросив ся єден з них.

– Хлопи, нештвийте ня! Самособов, же єм пришов з піняженков. Без піняженкы до корчмы николи не ходжу. Особнї єм сі ї дома переконтролёвав. Не робте сі з ня сранду. Мушу заплатити а іти домів, тадь мі іде о жывот, – повів уж зуфалым голосом муж.

Хлопи собі не знали пояснити загаду счезнутой піняженкы. Розпрудила ся горлива дебата о вшыткых можных способах її счезнутя. Цїлый час сидїли вєдно за столом, нихто од стола не одходив.

Ініціатівы ся хопив корчмарь, котрый перестав подримковати, кедь збачів непокій меджі гостями. Не міг допустити, жебы была забабрана репутація ёго корчмы, то на єдній сторонї а на другій, ішло предсі о заплачіня немалого учту.

– Што ся в корчмі уварить, то ся в корчмі ай зъїсть, – повів енерґічно. – Мусиме то вырїшыти ту а зараз. Чїм скорїше, тым лїпше.

Кликав ід собі за вычапный пулт заказників єдного за другым а із зручностёв поліцайта, што робить выслух їм давав вопросы, переглядовав їх, жебы пришов на прічіну той корчмовой тайности. Но ёго снажіня было безрезултатне. Не розумів тому. Такый трафунок ся став в ёго корчмі першый раз.

– Но так, хлопи, майте розум, не будьте твердоглавы як медвідї. Признайте ся, покы ся тота тайность не вырїшить, не пущу никого вон з корчмы. 

На знак важности своїх слов одышов ід дверям і замкнув їх на ключ, а ключ сховав до кешенї.

Лем тілько же корчмарь спомянув медвідїв, вшыткы хлопи в корчмі ся як на приказ обернули там, де мав сидїти Додо. На нашого Дода вшыткы забыли, доконця ай корчмарь, што ся сам пасовав за поліцайта і робив выслух. 

Так пришов шор ай на Дода. Послїдня надїй найти піняженку. Додо, як фурт, понореный до своїх думок, собі спокійно попивав пиво і не проявлёвав ниякый інтерес о дїяня в корчмі. Вшыткы стихли. В корчмі настало морозиве тихо.Таке тихо, же то вырушило ай самого Дода. Попозерав ся каламутным поглядом на хлопів. Не розумів, чом ся вшыткы позерають на нёго.

– Што ся стало, небодай дішло пиво, кедь маєте такы траґічны погляды на тварях, – переговорив першый раз за вечур. – Я бы собі іщі єдно дав.

– Та ты ту, Додо? – спросив ся несподїваный корчмарь. – Сидїв єсь цїлый час за своїм столом?

– А де бы-м мав сидїти? Тадь знаєш, же тото є моє місце. Свого міста і свого выгляду ся нїґда не зречу, – задудрав Додо.

– Не думав єм то так, – продовжав корчмарь, – хочу лем знати, ці єсь ся не мотав коло столів заказників.

Додо сі підопер бороду руков і задумав ся.

– Як думам, так думам, але не памятам сі, жебы єм опустив своє облюблене місце, – повів уж скоро заспаваючій Додо.

– Ту, колеґови счезла піняжека а хочу знати ці єсь ї нагоднї не нашов, або даґде не відїв.

– Яку піняженку, – повів уж кус намерзено Додо. Сам чув, же того уж нагоровив аж-аж. Было видно, же го то унавлює. Міцно ухляв.

Корчмарь ся не піддавав. Выбрав із кешенї свою піняженку а положыв ї на стіл перед Дода:

– Таку, або подобну, – повів енерґічно.

– Ёй, таку? Так такых піняженок я маю дома кілько лем хочете, хлопи, – повів і махнув руков.

 – Але мы глядаєме піняженку ту того пана, не тоты, котры маєш дома, -повів уж нервозный корчмарь. – Укаж нам свою!

Додо з дудранём і великыма проблемами, тримавчі ся стола, выбрав із кешенї піняженку і положыв ї на стіл перед себе.

– Матко Божа, тадь то є моя піняженка, – зъёйкнув од радости муж. – Маю в нїй ай обчаньску леґітімацію! 

Взяв піняженку, выбрав з нёй леґітімацію і указав ї вшыткым хлопім. Хлопи спокійно выдыхли і по хвільцї зачали надшено припивати на щастный конець страченой піняженкы.

– Додо, повідж нам, якым способом ся дістала тота піняженка до твоёй кешенї, поясний нам то, – вывідовав ся уже спокійный корчмарь.Репутація ёго корчмы была захранена, учет бы заплаченый.

– Я не знаю, – повів преквапленый Додо і розмахнув руками. – Тыж ня то інтересує, як ся то притрафило. Я сі памятам лем то, же єм сі попивав пиво і кохав ся поглядом на лїс. То была моя єдина старость.

Піднапившы хлопи зачали горливо розоберати взникнуту сітуацію. Каждый з них мав свою верзію. Ай при каждім столї ся погляды розходили, но у вшыткых резоновала теорія о невысвітлителности той тайности.

Хто знає, доколи бы тоты дебаты в корчмі продовжовали, не быти выхлятого і алкоголом змордованого корчмаря, котрый радікално выгласив „заверечну“ і гостїв загнав домів. Резултат дебат быв але ясный. Додо має необычайны схопности.

На другый день уж цїлый валал знав о тайности, котра ся пригодила в корчмі. Вість ся розшырёвала з уст до уст, од дому к дому. Каждый ід нїй придавав свою верзію, аж ся зачало говорити о зазрачных способностях Дода переміщати піняженкы до своёй кешенї.

Лем сам Всевышнїй знає, што ся в тот день в корчмі змололо. О тім, же вшыткы хлопи, а ай сам корчмарь, были спиты під образ божый, нихто ани не гавкнув.

Дакотры люде ожывлёвали уж давно забыты бісїды о Додовых способностях комуніковати з медведіцёв, чім хотїли потвердити ёго вынятковы способости. Хто знає, кілько уж має Додо дома піняженок. Отворив їх і сконтролёвав обсяг? А ці знає о них, же їх має? – говорили собі люде.

Так з чоловіка, котрого люде переглядовали, котрый быв так ненападный, же ани тїнь не метав за собов, кедь світило сонце, стала ся на валалї вызначна персона. Одтеперь, каждый, хто стрїтив Дода в повышеній наладї, почливо поздравив, но про істоту ся гнедь їмив руками за місця, де звычайнї носив свою піняженку. А він, бідняк, не розумів, чом так роблять.

Каждый на валалї уже знав, же кедь є Додо терезвый, є добрачиско, але кедь собі выпє, є обдареный незвычайныма способностями.

Так ся з Дода стала зо дня на день містна целебріта. З никого ся за єден вечур став дахто, котрого сі зачали вшыткы люде поважовати. Но Додо є невыжадуючій чоловік. Ай напрік незвычайній популарности собі надале жыє своїм завжываным способом жывота.

(Укажка з творчости Мірослава Жолобаніча, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022)

Укажка з книжкы Штефана Смолея: І таке ся (не)ставать

Штефан Смолей

І таке ся (не) ставать

Приход нового року

І той ночі Земля драгов
весміром летїла.
Же знова пришов новый рік,
ани не збачіла.

То лем люде знають велё
крику наробити.
З приходу нового рока
знають ся тїшыти.

Кедь пришов, та няй він буде
про каждого щастный.
На Земли няй жывот буде
про каждого красный.

І в тім року няй із міром
Земля летить дале.
В новім роцї, жебы люде
войны не зазнали.

В новім роцї што щі веце
про людей желати?
Няй жыють в щастю, в спокою
дїти і їх мати.

Чоловік няй чоловіку
не буде отроком.
Няй вшыткым людём на Земли
буде щастным роком.

Наш жывот
І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

Наш жывот є даром,
треба го так брати.
Што нам він приносить
мусиме прияти.

Радше бы сьме жыли
в щастю і в радости,
но жывот приносить,
і велё старости.

Даколи чоловік
найде ся на концю
своїх сил, надїї
і з болём на сердцю.

Даколи і сердце
болїти не чує,
боїть ся, ці тот біль
вшыток пережыє.

Як в жывотї стратить
своє штонаймілше.
Не може чекати
од жывота гірше.

І тогды в жывотї
не треба зуфати.
Ай найвекшу болїсть
мусиме зношати.

І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

(Штефан Смолей: І таке ся (не)ставать, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–27–8)

Укажка з творчости: Домініка Новотна

Домініка Новотна

 

Недїля на Кривум

 

Через хмары синї, пусты,

Рукы сонця друть ся вон.

Молга скрыла лїсы густы,

Стратив ся глубокый сон.

 

Село тихе, рїчкы – леды.

Як бы нихто не жыв в нїм.

Зобудить ся вно аж тогды,

Як з комина выйде дым.

 

До шпаргета прикладати

Стара мати iде зась,

Дзвінник вшыткым дає знати,

Же є Божой службы час.

 

По стежочцї смiлы крокы

Жіночкы йдуть в Божый Храм.

На тварях їм видно рокы,

Якы перемолили там.

 

Перехрестять ся, поклонять,

На колїна впадуть зась.

Ід богу ся вірно молять:

«Господи помiлуй нас!»

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Кебы ся час
міг заставити,
на час вернути назад.
Згадкы як гады на сонцю
звивають ся.
Поскручам ся і я,
як їжак до клубяти
і десь під планков
позберам свої ябка.
На лавочцї в садї
послухам кобылянок
колысанку.
Піпку нянькову
запалю вночі.
В дымі не видно
зарошены очі.
Не плачу,
лем жаль менї
з гнїзда выпало пташеня.

ххх

Жалї тварь помалёвали,
зорвали з нёй
радость.
І чело переорали
зморщками
на старость.
Тяжко,
тяжко на світї –
на стїнї
в старім рамі
вісїти.

ххх

Сиджу на скалї.
Розсвічують ся факлї,
як лед студены.
Під нима ступляї
замулены піском.
Може потічкы
розгребуть мул,
найдуть дорогу до моря
і однесуть жалї,
жебы
не булькали
в сердцях.

ххх

Приложте мі на груди
груду студеного леду,
бо пече од жалїв,
як од жала пчіл.
Положте мі на гріб
книжку грубу,
мій памятник,
мій криж,
бо щастя ся выховзло
спід рук
як слиж.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Укажка з новой книжкы Міра Жолобаніча – Дуплава верьба

НА ПОЧАТКУ БЫЛО СЛОВО…

… зато вас хочу ай я, мілы чітателї моёй книжкы, ословити і дакількома словами увести до проблематікы той книжкы. Вірю, же дістанете дяку на єй перечітаня аж до конця і вірю, же ся приємно забавите. Книжку єм писав з тым цїлём, абы сьте пришли на інакшы думкы, як тоты, котры вас траплять. Бы сьте ся збавили, холем на малу хвільку, своїх старостей і проблемів, а жебы то было оддыхове чітаня про ваше потїшіня.

Книжка не є наводом на вырїшіня вашых конкретных проблемів а ани ся то не дасть. Каждый має свої індівідуалны, пріватны проблемы, дахто векшы, дахто меншы. Главне є то, жебы сі каждый нашов той свій рецепт на їх рїшіня.

Моїм заміром было найти якыйсь універзалный, а главнї доступный способ на їх рїшіня. Много раз єм ся пересвідчів, же то, што єм поважовав за проблем, в скуточности проблемом ани не было. Стачіло, же єм ся на даный проблем або сітуацію попозерав з інакшого угла погляду, а была з того нараз обычайна, цїлком нормална, а даколи аж банална сітуація, на котрій єм ся з одступом часу лем засміяв.

Гумор нас учіть як релаксовати і в добрій дяцї пережывати свої властны, але ай цїлосполоченьскы проблемы. Приносить нам до жывота спокій, рівновагу.

Жывот не є лем о роботї, котра нам дає матеріалну стабіліту. Ід жывоту належить і забава. Посередництвом гумору можеме надобыти чутя погоды і спокійного жывота, доконця ай тогды, кедь не сьме на тім аж так добрї з матеріалного боку.

Гумор ся не дасть лем так купити в даякім склепі, або в накупнім центрї. Днеська вам нияка продавачка за пару центів не повість, ани не продасть фіґель, анекдоту, або афорізм. Продавачкы у векшынї припадів не мають змысел про гумор…

Але нелем продавачкы. В днешнїй добі є гумор барз цїнным товаром а вызерать то так, же ай недостатковым. Може го ай зато в накупных центрах не мають. Но вы ани не мусите бігати по склепах зганяти гумор. Каждый чоловік го має в собі, лем го треба даякым способом выкликати. На тото бы мала послужыти ай моя книжка.

Вырїшив єм, же гумор і добру дяку буду роздавати задарьмо, з радостёв, бо люде в сучасній добі потребують гумор як сіль. На чоловіка з недостатком соли приходять хвороты а нихто з нас предсі не хоче быти хворый. Нагородов про мене буде ваш сміх, добра дяка, котра бы мала чоловіка спроваджати цїлым жывотом. Книжка є заміряна на одношіня меджі мужом і женов в розлічных сітуаціях і в розлічных по- добах. Тоты одношіня суть невычерьпным здроём гуморных сітуацій. На іншпірацію вам даю на зачаток понуку дакількых „мініатур“, або „зеренок соли“, котрыма будуть зачінати мої гуморескы. Многы з них єм наформуловав сам (пришли мі на мысель при розлічных сітуаціях), а дакотры єм чув од приятелїв, і стали ся про ня іншпіраціёв на то, жебы єм їм „вдыхнув“ другый жывот.

Жены суть як торнадо. Приходять тихо, суть ємны як ванок, но кедь одходять, міцно гучать і беруть вшытко – авта, хыжы із цїлым заряджінём, великы хаты і малы хаткы

х х х

Хлопи, на роздїл од жен, ся розмножують дїлїнём. Кедь ся не подїлять із женов о свої грошы, не розмножать ся.

х х х

Хлоп без жены як пес без блыхы. Жыти мож, але нуда. Жена без хлопа, як блыха без пса. Жыти мож, але не є кого кусати.

х х х

Жена є як веґета. До вшыткого ся мішать.

х х х

Жена є про маєтного мужа корїнём жывота“. Закорїнить ся коло нёго і не мож єй выкорїнити.

х х х

Ай мы, хлопи, сьме на світї лем зато, же за вшыткым были жены.

х х х

Манжелство векшыны з нас зачінать воджінём за рукы, а кончіть воджінём за ніс.

х х х

В манжелстві то скрипитьвекшынов тым хлопім, котры ходять із корчмы намазаны“.

х х х

Жебы была жена із хлопом щастна, мусить му абсолутно розуміти а кус го ай любити. Жебы быв хлоп із женов щастный, мусить ї міцно любити а нияк ся не снажити їй порозуміти.

х х х

Но а наконець іщі єден, котрый єм чув лем недавно:

– Молода панї, така сьте красна – кров і молоко. Барз ся мі любите. Што робите?

– Наповам худобу.

– Вы фармарька?

– Нє, барманка.

Міро Жолобаніч

Миколайскы віршы

На Миколая
Будь нянькови на помочі,
дївко, матїрь утїшай.
Давaв-сь дары цїлый рочок?
Теперь ті дасть Миколай.
Вшыткы хотять добры быти,
лем не все ся то удасть…
Трим ся ты почливо, сынку,
дар ті властный розум дасть.
Свять ся, святый Миколаю,
не зато, же даваш дар,
але тым, же ня одмала
учіш, бы-м ся добрым став.
В тот вечур не хочу веце,
з радости в мі цвине квіт, –
і Миколай хоче сердце,
што возлюблять цїлый світ.
Брати й дати радість – мило,
приклад найдеш нелем в книжцї.
Бодай бы нас все кортїло
каждый день давати в роцї.
Малярь мороз
Прийшов мороз під облачок
рихтує фарбічкы,
хоць вонка зима пекуча
він малює квіткы.
В якíй школї ся ты учів
ремесло, малярю?
Вшытко бы-м вам намалёвав,
лем сонце не знаю.
(Сухый, Штефан: Незабудка, Сполок русиньскых писателів Словеньска, Пряшів 2008)

Укажка з книжкы Мілана Ґая: Правдива выповідь

Соловей
Соловей у близкім лїсї
заспівав весело
і обывателїм лїса
послав так знамено.

Послав го голосным співом
скоро, завчас зрана,
і збудив із спаня
так лїсного пана.

Надавати зачав медвідь
рычанём із горы,
бо выходив він акурат
із глубокой норы.

Хто лем собі то дозволив
співом ня збудити,
і так скоро завчас рана
мене насердити?

Выстрашыло барз і пташків
голосне рычаня,
зобудило їх на стромох
із ночного спаня.

Но а як скончів соловей
свій спів у потічку,
гнедь спознали, хто є винный
за ранню розцвічку.

Рїка Лаборець

Коли выйдеш меджі Верьхы
на берег высокый,
увидиш Лаборець-воду,
якый він глубокый.

В Чертіжняньскім хотарї
спід землї выходжать,
а по дразї до далека
вшыткы воды зберать.

А в Гуменнім уж є нёго
дость велика плоха,
бо злїва до нёго тече
щі вода Ціроха.

При Стретавцї коло Воян
смерує до Угу,
котрый тече з Україны
з северу до югу.

Над електрарнёв Вояны
воды згромаждює,
бо цїлый великый завод
із нёв засобує.

Латоріцю стрїтить тиху,
барз лїнивый єй „крок‟
і вєдно течуть корытом
уж як рїка Бодроґ.

(Мілан Ґай: Правдива выповідь, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–26–1, с. 21–25)

Укажка з книжкы Штефана Смолея: Не ганьб ся, Русине!

І наш край прекрасный

Велё з людей тужить
При морю сидїти
На плажах, і в морьскій
Водї ся мочіти.
Вогкым і соленым
Воздухом дыхати,
Шум вітра з морьскыма
Волнами слухати.
Відїти як сонце
За море западать
Як холодный місяць
В морьскій водї плавать.

Тужба ся не сповнить,
Мы море не маме.
Од моря далеко
На суші бываме.
Маме красны поля,
Лїсы – як бы море,
В котрых ся потїшить
І моє, і твоє,
І каждого сердце.

Хто раз до них зайде,
Істо в них про сердце
Потїшіня найде.
Маме чісту воду
В преградах і в рїках,
Плажы місто піску
На зеленых луках.
Мож там посидїти,
Мож там полежати,
Чістый, свіжый водзух
До сыта дыхати.
Суть красны сонечны
Запады, выходы
В нашім краснім краю,
Хоць без морьской воды.

І без моря наш край
Нам треба любити,
Хоць море не маме,
Добрї нам в нїм жыти.
Прекрасный є наш край
Нашой домовины,
Нашы горы, лїсы,
Поля і долины.

Краю наш прекрасный

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту твої чудесны
Поля і долины,
Рїчкы чістой воды,
Горы і рівнины.

Бо ту тыж, ходячі
Горами, лїсами,
Тот пахнячій воздух
Одмала сьме ссали.

Ту звучать прекрасны
Слова нашой мамы,
Давныма віками
Про нас сохраняны.

Не даме їх взяти,
За ніч замінити,
Реч нашу няньківску
Будеме хранити.

Ту звучать найкрасшы
Нашы співаночкы,
Їх співають стары,
І малы дїточкы.

Летять, звучать они
Шырым нашым краём,
Потїшають сердця
Вшыткым добрым людём.

Ту жыли наш отець,
Дїдо і прадїды,
Ту, в тій нашій земли
Зістали їх слїды.

Схыль свою голову,
Клякний на колїна,
Поцїлуй ту землю,
То наша Отчізна.

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту є моє місто

Де єсь? Роздумуєш?
Ці-сь на справнім містї?
Мусиш ты сам знати
Собі одповісти.
Ці-сь на справнім містї,
Там, де бы-сь мав быти,
В радости і в смутку
Все охотный жыти.

Я – на справнім містї.
Так думам. Я то знам.
Де єм ся народив,
Зістану навсе там.
Ту є моє місто,
В моїм роднім краю,
Ту, на нашій земли.
Не забуду на ню.

Хоць не є богата
Земныма дарами,
Стою на нїй певно
Своїма ногами.
Хоць і нашым предкам
Богатства не дала,
Но зато і про них
Їх роднов зістала.

Любили єй таку,
Яков про них была,
Хоць їх в їх жывотї
Скромненько кормила.
Они ту все жыли
Аж до своёй смерти,
І я єй не можу
Зрадити, одперти.
Она і про мене
Моёв роднов землёв,
І про мене грїє
Сонце тепло над нёв.

(Смолей, Штефан: Не ганьб
ся, Русине!, 2005. Пряшів:
Русин і Народны новинкы,
ISBN 978-80-88769-58-2.)

Укажка з книжкы Марії Ґіровой-Васьковой – Родне слово

Родна земля

Земля наша родна,
Весміром што блудиш,
Лем ты нас єдина
ку собі притулиш.

Даш місто к жывоту,
К радости і щастю,
Згынути нам не даш
В годину найтяжшу.

Дякуєме, родна,
За плоды жывота,
Няй не вбуде нїґда
Із твоёй доброты.

Родне село
Село моє родне,
Село моє міле,
Якесь вже зістало
Страшно осиріле.

Запустїли горы,
Запустїли лукы,
Не слїдно вже ниґде
Ту робітны рукы.

Дворы, загороды
Забуйнїли травов,
Страшезна цливота
Заставлює вам кров.

Плакати ся хоче
Сердцю в тій пустотї,
Увірити не мож
Тій страшній нїмотї.

Стою серед двора
В розвалинах дому,
Прогварити слова
Уж не є ку кому.

Стратило ся вшытко,
Навікы пропало,
у Стариньскім жрїдлї,
В водї ся розмыло.

Лем водічка журчіть,
Чіста і прозрачна,
Її жрїдло взяти
Никому не дасть ся.

Тече собі красно,
Обмывать скалиска,
Здоровя приносить
По нашых сідлісках.

А мы, хоць з тяжобов
В сердцї одходили,
Думаме, же многым
К здоровю проспіли.

(Марія Ґірова-Васькова: Родне слово, 2008. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ISBN 97880-887769-87-3)

1 2 3 4 22