Літературный конкурз Марії Мальцовской 2023: Міро Жолобаніч – Коцурик з Тополї, 3. місто)

Коцурик з Тополї

Співжытя меджі доместіфікованыма звірятами і людми екзістує уже барз довго. Про свої незвычайны способности і властности были і суть в дакотрых цівілізаціях звірята честованы а поважованы доконця за святы.

Меджі такы ужасны а незалежны створїня належать ай мачкы а то вдяка невыжадуючій старостливости і способности додати родинї тепло домова. В сучасности є мачка чім дале веце облюбленым домашнїм звірятём, но передовшыткім в містї. Є то може ай зато, же мачкы ся вызначують подобныма властностями як люде.

Докажуть быти темпераментны, флеґматічны, холерічны, одважны ай боязливы, а тыж приятельскы. Мачка ся вызначує тым, же є індівідуалістка. Сама принимать рїшіня в чіїй сполочности буде а є барз тяжке єй в дачім обмеджовати.

Мачка домашня на роздїл од мачковитых шелем, што жыють в природї є научена творити міцне соціалне вязаня із своёв околіцёв. Суть то спокійны звірї, котры пересплять векшыну дня. Мачка як домашнїй мазначік сі обычайнї вытворить міцне і нїжне одношіня ід свому властникови.

Таке одношіня з мачков ся подарило вытворити ай молодій манжельскій парї, котра одышла з міста на валал оддыхнути до родічовского дому в Тополи. Потребовали потїшыти душу, оддыхнути од роботы, главнї по тім, што недавно поховали свого наймілїшого коцурика. Фізічна робота і надыханя ся свіжого воздуху їм наіснї принесе хосен і приведе їх на інакшы думкы.

На валал припутовали автом дополудня. Быв приємный, теплый,  сонечный осїннїй день. Покы ся люде занимали выкладованём і ношінём потребных річей з авта до хыжы, ід дому ся опатернї, ненападнї приближыло мале мачатко. Уже довшый час ходило коло того дому, но з людми з дому не мало честь ся стрїтити, зато хотїло выужыти таку нагоду, познакомити ся з тыма людми і близше їх спознати. Як слушне мачатко сі хотїло од них выпросити поволїня стримовати ся на їх дворї, їмати ту мышы, або лем так побіговати по цїлім обыстю.

Сховане за стромом так, жебы го нихто не відїв, слїдовало людей і наберало смілость ословити їх.

– Сімпатічны суть тоты люде, лем што є правда. Но давай сі позор а будь опатерный, не знаєш, што ся може з них выклювати, – уважовало мачатко.

Жолобаніч, Мірослав

Люде меджітым поносили вшыткы річі до дому а там продовжовали в своїй роботї. Мачатко наконець набрало смілость і тихым мачачім кроком ся  приближыло ід дверям дому.

– Теперь спознаш, што суть то за люде, ці добры, або планы, – говорило сі в духу. Хотїло слушнї задзвонити на дзвінок, но было іщі так маленьке, же на нёго не досягло. Намісто того слушнї замнявкало. Но нихто не отваряв. Мнявканя повторило, но уже голоснїше а про істоту веце раз.

Люде в домі не могли не чути таке уцтиве і просебне мнявканя. Отворили ся дверї.

– Мяв! – повторило свій сердечный поздрав мачатко і придало ід тому ай леґендарный просебный мачачій погляд. Про жену, котра отворила дверї, то было як в снї. Перед дверями дому сидїло міле, чудесне мачатко, котре вертїло хвостиком. Зараз собі спомянула на свого небіжчіка коцурика а од радости аж звискла.

– Боже мій златый! Скоро, скоро, подьте вшыткы гев! Позерайте на тото прекрасне мачатко! 

– Як єсь ся ту зъявило? Небодай єсь заблудило? – тїшыла ся жена а од радости плескала руками.

На таке радостне висканя прибігли ай остатнї жытелї дому. Тыж ся вытїшовали і надхынали маленькым створїнём.

Хоць было мачатко чудесне, і так вызерало зубожено. Было худоніньке а уста і бавусикы мало забабраны. Хтось припомянув, же з тыма чорныма бавусиками вызерать як даякый французьскый мушкетїр, а вшыткы ся сердечно засміяли. Мачатко з інтересом скеновало людей, вертїло хвостиком.  Усуджовало:

– Тоты люде не можуть быти планы, кедь ня не вышмарили сперед дверей, але ня привитали з такым одушевнїнём. Наіснї єм ся їм полюбив. Што, кобы-м їх попросив о маленько їдла?  В брїсї мі уж од рана гурчіть. У людей в кухни ся фурт дашто найде під зуб ай про мачкы. Спробую.

– Мяяв! – попросило коцуря а міло джмурькло.

– Біднятко моє злате, наіснї є голодне. Зараз му дашто принесу, – повіла жена а одбігла до кухнї.

По хвільцї ся вернула. Принесла про мачатко їдло і воду, вшытко шумнї насервіроване на танїрикох.

– Ту маш, дай сі. Але їдж помалы, жебы тя потім не розболїв жалудок, – повіла нїжно жена а положыла танїрикы перед мача.

Мачатко од радости завертїло хвостиком а із смаком ся пустило до їдла. Люде го з інтересом слїдовали а тїшыли ся, же му смакує. Не могли ся на нёго напозерати, таке было міле. 

По їдлї ся лем так запорошыло. Было видно, же му смаковало, бо ся дакілько раз облизало. З ласков ся попозерало на жену, котра му принесла їдло а в духу конштатовало:

– Мушу повісти, же тота жена ся вызнать у выберї їдла про мачкы, лем што є правда. То бы была барз добра ґаздыня про мене. Провірю єй, попрошу сі дуплю. Увіджу, ці порозуміє, – уважовало.

– Мняв, мняв! – замявкало а завертїло гунцутьскы хвостиком.

Чудуй ся, світе, жена порозуміла, одбігла до кухнї і принесла мачатку далшу порцію. Ай тоту порцію спраскало раз-два. Спокійно сі пооблизовало уста. По так выдатнім обідї не забыло подяковати нїжным замявчанём:

– Мняяв!

Хтось меджітым принїс з дому невелику картонову шкатулку уж выстелену деков, жебы мачатко спочіло по добрім обідї.

– Тіпую, же то буде коцурик, – озвав ся пан дому, – бо лем коцурик докаже так быстро а так велё зъїсти. Про істоту сі го попозерали і встановили, же є то факт коцурик. Нїжнї го положыли до шкатулкы, жебы сі оддых, а потім няй ся верне домів ід свому маїтелёви.

– Наіснї заблудив, а од голоду не знав найти путь назад, бідняк наш златенькый, – конштатовали обывателї хыжы.

Коцурик понуку оддыху по сытім обідї не одмітнув, комфортнї ся в шкатулцї усалашыв, а в моментї заспав. 

Покы коцурик солодко спав, люде ся розышли по своїй роботї. Хто де. Пришли предсі на валал актівно оддыховати, і так прийти на позітівны думкы.

Меджітым ся пан дому выбрав поздравити сусїдів а вызвідати, ці дакому не хыбує малый коцурик. Вернув ся домів а інформовав родину, же не нашов коцурикового маїтеля. Малый мілый твор никому не хыбує. Переболїк ся і пустив ся до роботы на дворї.

По часї ся коцурик збудив, хавкнув сі, выступив із шкатулкы а понятяговав сі поряднї мачачій хырбет.

– Ёй, так добрї єм сі уж давно не поспав. А де суть тоты мої спасителї? Мушу їм іщі раз гардо подяковати. Барз добрї ся у них чую, – повів сі а выбрав ся їх глядати.

Нашов їх скоро а зачав ся запоёвати до роботы як в домі, так ай на дворї і в загородї. Своїм мявканём помагав женам коло варїня обіду і кавы, но не выхабив ани хлопів, котры малёвали плїт. Найвеце го зауяли роботы жен в загородї. Як справный коцурик з валала о такых роботах штось предсі знає а розумить їм. Не знав де має скорїше скочіти, жебы людём порадив з тыма роботами.

Суставнї побіговав од єдного ід другому а слїдив за справностёв а поступностёв робот так, жебы му ніч не утекло. 

Требало сміло повісти, же тота ёго заслужна актівіта не была в ниякім припадї мотанём ся помеджі ногы. Зачало ся змеркати. Люде скончіли роботу. Коцурик сі ани не усвідомив як му скоро перебіг день, так быв зауятый роботов вшыткых в домі.

Надышов вечур. О коцурика ся нихто із сусїдів, ани нихто з валала не інтересовав а ани го не глядав.

Людём было жаль зохабити малого безбранного коцурика на ніч вонка, так му понукли переночованя в домі.

– Подь, ты наш златый робітник, переночуєш у нас в домі – зато же-сь так поцтиво з нами робив, дістанеш одміну. Но наперед тя мусиме поумывати, – сугласили вшыткы з дому.

Коцурика поумывали а приправили му смачну, сыту вечерю. Самособов, коцурик позваня не одмітнув. Наїв ся а скоро вбіг до дому. Погодово ся усалашыв в креслї домашнёго пана. Схулив ся до клубяти і в моментї твердо заспав. По так вычерпаваючім дню сі предсі заслужить комфортнїшу постіль.

Тыждень збіг як вода. Люде ся мусили вернути домів до міста. В сполочности помічника коцурика сі оддыхли, но мали велику ділему – што з ним? Ід коцурикови ся нихто не гласив, а ани го не глядав. Было їм жаль зохабити малого безбранного твора самого, главнї зато, же ся ближыла зима, а самы не знали коли ся до дому на село вернуть. По засїданю родинной рады было єдногласнї прияте рїшіня, же сі коцурика возмуть із собов до міста.

Коцурик в своїй картоновій шкатулцї на колїнах панїчкы ся так выбрав на велику авантуру, повну очекованя. Першый раз в жывотї путовав автом, а так далеко. Треба повісти, же ся тримав честно. Путь перешла без проблемів. Цїлов драгов з переднїма лабками на воблаку авта з отвореныма устами слїдовав за вшыткым, што ся коло нёго робило.

– Боже, якый є тот світ великый і ужасный, – помявковав сі. Но найвеце го інтересовало авто, в котрім путовав.

– То є супер річ тото авто, а як знає скоро біжти. З такым автом бы-м поїмав кажду мыш. Не мала бы передо мнов нияку шансу, – конштатовав коцурик і узнанливо покывовав головов.

Ітензівне пережываня свого путованя і новы імпулзы коцурика так вычерьпали, же при приходї до міста твердо заспав. Так малый коцурик з валалу припутовав до великого міста.

Юбілейный – десятый рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской – выгодночіня

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2023: Марія Шмайдова – Осїнь на Комарнику (2. місто)

Осїнь на Комарнику

Рік 2005

Стою на автобусовій  заставцї a чекам на автобус. Пришов єм дость скоро. Не хотїв єм змешкати. Мусив бы єм потім чекати може і три годины, докы піде далшый спой. Але і так, якось автобуса нїт. Автобусова заставка выновлена. Є в нїй і лавочка, а главнї през ню видно вшытко доокола, цїлу околіцю. Вишнїй Комарник як на долони. Драга до Свідника нїґда не вела през село, але понад нёго. Так то є і з Нижнїм Комарником. Село в долинї.

Велё ся змінило. І тота заставка. Перед часом была желїзна, белавой фарбы. Як до нёй люде залїзли, та лем фурт дахто смотрив през облачок, ці уж не іде автобус од граніцї. Такы і подобны думкы бігали у голові Николая, чекаючі автобус.

Векшынов были люде днука, бо на Комарнику мало тепла. Лїто курте, осїнь, зима і ярь довга. Додж, молга, снїг, вітор, задуйкы, то є то, на што Комарняне уж давно не надавають. Звыкли собі.

Мама Николая донедавна фурт лем напоминала:

– Николаю, дрыв треба нарихтовати, Михал ті поможе.

-Гей, Михал мі поможе. Тадь тот лем фурт в тых своїх телевізорох і транзісторох ніс тримле. Він мать залюбу лем в техніцї. Каждый му носить до оправы, што ся му попсує, ці телевізор, ці радїо, транзістор, або ґрамофон. Нїт такого, што бы Михал не поправив. Но, але інша робота боком. А іщі камаратя. Тых мать дость. Щастя, же холем до роботы ходить. На поштї в телефонній устредни, там є чудесный світ. Но я бы там не витримав. То бы не была робота про мене.

Од маминой хыжы на заставку недалеко, пару кроків. Боже, до якого берега требало выйти, жебы ся одвести долов до Свідника. Лем тоты черешнї єм раховав.Коло сельского уряду невысока, но кошата і груба черешня. Дїти довгы рокы на нїй сидять, тай попивають малиновку, што купили в обходї. Друга черешня напівдрагы ку заставцї. Тота лем про вороблї. Нихто з нёй не оберав тоты полёви черешнї. Выроснута є коло драгы на бережку – на Горбку. Даколи сьме ту і бандуркы садили. Третя черешня стоїть під старов драгов. Не знам чом ся Комарник не зве даяке Черешнёво. Черешнї ту ростуть де лем не хочеш. Але холем тот берег напроти назвали Черешня.

Осїнь на Комарнику чаровна. Смотрю долов на валал. Передо мнов Пацугора, Звезло, Матївка. Од граніцї лїс,  під ним поле де ся косило – Під Камнянцём то звали. Над обходом і сельскым урядом є Горбок. Основна школа стоїть над заставков. Даколи але заставка была над школов, выше драгы. Коло нёй, пару років дозаду, ходили мы, а потім ай мої дїти через вакації на поле з коровами. Полёвов драгов сьме вышли до березового лїсика. Там ся коровы стримали найдовше, бо там были в холодку. Холем од мух і овадів мали покій. Покрутили ся там, докы сонце не запало за Бердо. Як спрагота лїтня поминула, то уж коровы были на луцї. Там ся пасли аж до вечера, докы їх не загнали домів.

Ага, уж іде автобус. Iщі, же осїнь тепер приємна, теплава. Сїдам до автобуса. Давно уж не шоферую, рочкы прибывають. Главна вец, же єм на властных ногах. Одкладую листок, што мі шофер дав і сїдам собі. Автобус порожнїй, нихто на граніцї не насїв. Але оно ся то дораз змінить, бо до Свідника шофер холем пять раз заставить. Очіма блуджу по околіцї.

Шмайдова, Марія

Приходжають мі на розум вшеліякы думкы. На розум. Гммм…  Тадь і в Комарнику є родина Розумова. Пришло мі смішно. Якось єм думками перешов до років Першой світовой войны. Мама была маленька дїтина, мала лем штири рокы. Крайня Быстра, дe ся мама народила, так як Комарник, находить ся під граніцёв. Чом собі тота война выбрала праві наш край. Нашы родічі і стары родічі мусили тоту трапезу зношати на своїм хырбетї. Уж веце на чоловіка не годен наложыти, як дві войны. Бабо і дїду, як сьте то годни были пережыти. Кедь бы сьте не пережыли, ани нас бы ту теперь не было. Мама, Уля єй звали, часто споминала бабины і дїдовы слова:

-Як лем собі панове роздумали, же тады перейде фронта. Тадь ани порядной драгы, ани желїзніцї ту нїт. А як перешла фронта, лем волочіли тых ранених вояків. Жадный шпыталь, вшытко лежало під голым небом. Ранене, або хворе. Похворїли тогды і нашы люде.

Хто не жыв в Карпатах, в тых русиньскых селах, тот не може знати, што то є зима. Баба повідали:

– Панове ся бояли зимы, та повтїкали до векшых міст, до Пряшова, до Кошіць, чім дале, де ся лем дало. Лем Пан Біг знать, як худобны Русины доказали пережыти приход вояків – неприятелїв.  Бої в зимі собі не знать нихто представити, покы сам тото вшытко не пережыє. Нелем баба з дїдом, але вшыткы Комарняне мали тоты худобны хыжкы знивочены. Якый-такый маєток набыли, і о тот пришли. А тых побитых людей што было. Вшытко знічене, спустошене. Войско обрало людей о вшытко. Ці за то слабо заплатили, або лем так брали, без вшыткого. Валал Вышнїй Комарник счезнув з поверьху земского. Деревяны хыжы згорїли. Дакотры люде мали щастя. Пережыли. Iщі в зимі, на початку року 1915 ся там боёвало. Якось аж ку яри ся бої помалы дістали на Чорну гору і Маковіцю, ку Свіднику. Войско, як поступовало, то буряло хыжы, або їх підпалёвало а вояци засыповали і студнї. Такый осуд застиг і Нижнїй Комарник – повідали стары люде. Пережыли Горішнї, Ґардощіны, Гарвишовы, Скубановы, Кудрачовы, Дружниковы, Хохоляковы, Рyсінковы, Ружыловы, Кіжыковы, Tырковы, Розумовы, Хандоґовы, Сливиньскы, Павловы, Шаёвы…

Дукляньскый перевал – войнов заклятый перевал.

Юбілейный – десятый рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской – выгодночіня

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2023: Людміла Шандалова – Горнець (1. місто)

Горнець

   Быв єден горнець. Мав дві великы уха, што му одставали а єден величезный брїх. Же му выпучав, го нияк не трапило, наспак, на свій брїх быв незвычайно гордый.  Хвалив ся кады знав, же такый брїх може поїсти велё-превелё найсмачнїшoй мачанкы на світї. Або на вітаміны пребогатой капусты, ці найлагоднїшых маслом мащеных бандурок.

     Горнець ся єдно рано збудив а захавкав: „Ох, як добрї, же уж є день! Дораз буде фрыштик, за фрыштиком обід а за обідом вечеря. Днесь ня чекають самы добры річі“. Нараз до кухнї вошла ґаздыня, горнець погласкала, наповнила го по самый верьх а запла плін.

     Мале горнятко, што стояло на кухіньскiй лінцї недалеко, перше ся лем потихіцкы присмотряло, потім ся чудовало: „Гей, горнець! Што ся тївко напарюєш? Ведь ті праскне брїх!“

Юбілейный – десятый рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской – выгодночіня

     Горнець сі акуратно спокійнї одфуковав білы облачікы. Выпущав їх высоко понад себе, аж ся загмливало, а на таку поносу ся скоро уразив: 

„Што?! Та ці ты не знаш, же моя пара, є моя сила?! Подай мі тамтот капелюх“, – вказав на стару обиту прикрывку, што ся повалёвала коло мікровылнкы.

„Увидиш!“

     Горнятко было зведаве, ледва-ледва прикрывку підняло, притiм ся так здушыло, аж ся му заросили порцелановы стїны. 

„Уфф! Нашто ті буде такый капелюх, што ня скоро розпучів?“

„Га! На тренінґ!“ – загулякав горнець так міцно, же горнятко, хоць мало лем єдно ухо і то обернуте до другой страны, скоро оглухло.

Кедь сі горнець насадив на верьх головы капелюх, тот ся зачав перше помаленькы трясти, потім веце а веце підскаков, аж наконець міцно трїскав і гырмів.

„Ох! То є страшне! Зачінать буря“, – закрутило ся доокола горнятко. Глядало, де ся скрыти.

„Видиш, што робять мої свалы?“ – фучав од намагы горнець, бо якраз цвічів – піднимав найтяжшы чінкы у кухіньскім фітнесцентрї.  Окрем того тївко булькотїв, тївко бурмотїв, тяжко збыхав, аж ся му з чела лляли великы кропяї поту. Такы великы, же змачали начісто ёго величезный брїх, перелляли ся през нёго, аж покы не застали на пліняку, там засычали, а накoнець затихли.

Горнятко было в нїмiм ужасї, нияк не находило слов.

„Видиш, ты то не можеш доказати!“ – пышно ся обернув великый горнець на мале горнятко. „Таку силу може мати лем тот, хто ся файнї наїсть. Бандурок або капусты“, – закончів свою хвалу.

В тім моментї прибігла ґаздыня: „Ох, хто так прикрыв горнець? Вшытко выкыпіло!“ Взяла, тай выпла плін.

Шандалова, Людміла

Укажка з Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2023, 1. місто

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022: Мaрія Шмайдова – Під диков грушков (укажка) – 3. місто

I.

На лїсній лучцї стояла стара грушка. Роками поряднї згрубла і скора на нїй была рапава. Вшыткы мурянкы і вшеліяка хробач легко вылїзала горї нёв, аж до кошатой коруны. Конарївля росло дошырока. Не была то грушка, яка звычайнї росте в людьскых загородках. Ани грушкы не были такы, якы познаме з обходу. Росли на нїй лем пусты, дрібненькы грущата. Было їх на грушцї каждый рік барз велё. Може зато, же были такы дрібны, конарї годни были їх утримати вшыткы на собі.

Осїнь того року приходжала помалы. Як надходив холоднїшый час, листя на грушцї ся зачінало перемінёвати. Ёго фарба была спочатку зелена. Морозу не было, зато помалы але істо, діставало листя жовтасто-червену фарбу. Грушочкы наберали солодкастый смак, котрый быв каждым днём інтензівнїшый. Довкола старой грушкы была зелена лучка. Ани холоднїшы днї не змінили єй сыто зелену фарбу. Гев-там ся переблисла в травцї світяча, жовтаста фарба квіткы златобылькы, яка овелё перевышовала зелену травку. Златобылька ся пышно выпинала над остатнє ростлинство.

 

ІІ.

‒  Ав-ав, праві єсь мі впала на моє прекрасне квітя. Iщі же єсь ня не доламала, ‒  скаржила ся златобылька і посмотрила долов на землю, де праві допала дика грушка.

‒  Чом єсь собі роздумала вырости праві ту, під нашов мамов-грушков. Мусиш быти приправлена, же нас ту впаде іщі немало.

‒ Я ту выросла вєдно з моїма сестрічками златобыльками на хосен звіряткам, што жыють в лїсї. Уж жадне квітя теперь в осени не потїшить їх очка, лем наше златобылькове.

‒ Мы, дикы грушочкы cьме тыж на хосен вшыткых звірят. Довго-предовго іщі будуть попід стром переходжати а закаждым собі на нас посмакують. Хоць бы нападав і снїг, та собі ёго попереграбують, а під ним нас найдуть.

Таку собі вели бісїду грушочкы і златобылька.

Осїннє сонечко меджітым засвітило на лїсну лучку. Праві вышло над недалекый лїс. Зелены грушкы ся блискали од раннёй росы. Жовты головкы златобылёк ся одражовали од лучів сонечка. Bытворяли жовты ниткы, якы звязовали єднов лінійков сонечко з головками квіток. Златобылькы і грушочкы на грушцї обернули свій погляд на выход сонця. За собов охабили лем довгы тїнї, якы смеровали на запад.

‒ Днесь нам буде приємнї, стара грушко, бо подовать тепленькый, южный вітор, ‒  тїшить ся златобылька за вшыткы свої дружкы.

‒  Вера, вера, зимушнёго северного вітра собі през зиму іщі ужыєме, ‒  задумала ся грушка і спокійно, тихо зашелестїла.

ІІІ.

Під стромом ся кажду осїнь нагромадить копа зосхнутого листя, яке нападать зо старой грушкы. Праві під листём є чаровный світ, в якім жыють вшеліякы дрібненькы звірятка. Звірятка жыють нелем над землёв, але і під листём, в моху, деякы і в глинї, в крякох, або на стромі. Бігають, плазять ся, або лїтають. Єдны суть актівны през день, другы в ночі. Тоты ночны може хотять перед вшыткыма сховати свою красоту.

В єден підвечур, в тихости лїса зашустїли в повітрю крыла якогось лїтаючого чуда.

‒ Я єм найкрасшый ночный мотыль. Лїтам лем в ночі. Як бы єм вылетїв през день, вшыткы бы одпали од моёй красоты і великости, ‒ хвалить ся сам про себе мотыль. Лїтать дале понад лїсну лучку, понад грушку, попід лїс. Довго лїтать, обзерать собі околіцю, роздумує, де бы ся усадити.

‒ Хто єсь ты, одкаль єсь пришов а што ту хочеш?, – заставив ся заступ мурянок, якы в шорї хотїли лїзти по своїй знамій трасї з мурянчаной копкы, аж під стару грушку, а потім вылїзти горї нёв.

‒ Тебе cьме ту іщі не відїли. Ёй, якый єсь великый, ‒  перекриковали ся мурянкы єдна през другу.

Мотыль пару раз перелетїв коло грушкы і „запарковав“ ся на грубім конарї. Зачудовано смотрив і слухав, што за вопросы му кладуть мурянкы. Одповідати їм ани не стигав, лем обертав головку і крылцята з бока на бік. Мурянкы, што вышли аж на грушку, нараз збачіли штось ужасне: Мотыля невидимой красоты і великости. Таку касу іщі нїґда не відїли!

Стара грушка в тім моментї зашелестїла. Мурянкы збыстрили слух.

‒ Уж было начасї, жебы єсь ся зъявив. Я ту уж може сто років чекам, коли до ня прийде на навщіву окань грушковый. Моя сусїда – полёва черешня і сливка мі все лем повідали, же ся дочекам раз своєй родины  ‒  оканя. Нащастя, дочекала єм ся. Ты єсь барз взацна навщіва, што не приходить лем так. Зістань жыти ту, в моїй корунї, буду тя хранити.

Помалы ся схылёвало к вечеру. Мотыль спокійно полїтовав коло коруны старой грушкы.

‒ Дякую ті, стара грушко, же єсь ня прияла. Сама добрї знаш, же дикы грушкы і мы, ночны мотылї – оканї грушковы, жыєме одвіків як єдна родина. Можу ту закликати свою дружку оканьку? Будеме ту вєдно жыти – мотыляча родинка і стром.

Мурянкы, што вышли аж горї на грушку, ся помалы зачали вертати до свого дому і звістовали, же є ту новый жытель.

‒ Дайте знати вшыткым у вашій мурянчаній копі, же тот  мотыль нияк раз не пошкодить ани мене-стром, ани мої плоды-грушочкы, ‒ повідать грушка мурянкам і голосно сі дале шелестить.

‒ Мої гусеніцї не зроблять велику шкоду, погрызуть лем дас пару листків, ‒  высвітлює окань вшыткым довкола.

ІV.

Вечур незатримано поступовав а вшыткы звірятка, якы ту жыли, побрали ся спати. Окань зачав полїтовати по тмі коло грушкы, причім выдавав незвычайный звук і пах. Лїтав скоро цїлу ніч – зато ся і зве ночный мотыль. Занедовго ся коло нёго зъявив і другый мотыль. Під ясным місячком і трепотаючіма звіздами на белаво-чорнім небі  полїтовала одразу пара мотылїв. Обтерали ся крылками, трепотїли нима і тїшыли ся новому обыстю. Усадили ся ту, жебы вєдно зо старов грушков і сусїдами-мурянками перечекали зиму.

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022: Людміла Шандалова (віршы) – 2. місто

О жывотї а творчости Людмілы Шандаловой ся можете дочітати ту.

 

Птах на небі

Болестно кряче птах
высоко на небі
жаль несе
із душы вырваный
зо сердця выкатуляный

На крылах слабых
летить птах сам
до своёй меты
моцує ся
силы тратить
тягобу піднимать
до облачной піны

белаве море
занесе далеко…

не знати де

Споминка

Уліцёв познатов

проходжу в снї
до спароты счез
таёмно замлїв день

лем стары ґаштаны
ся зміловали
тїнёв ня прикрыли
вітриком почестовали
пахотов обняли

драга з пороху вошла
клюкатым ремінком до двора
школьска ташка
на плечох счеркотала

уж лем крочок
лем єдно обернутя ключіком
ку-ку, ку-ку
витать куковка зо стїны
валочком розквітнутой
моє сердце

А де є мамочка?

 

Думкы

Тяжко мі уснути звечера
клїпайкы заперам
кладу старости дня
на білу подушку
крохмалём напиту

Рой думок летить
в розгучанім улї
нетерпезливо заганям

отравны пчолы

Женуть ся споминкы
як сполошане стадо
през неконечну луку
уж  їх не сперам

чекам
на мілосердне тихо
на колысанку
на тмавый завіс
што принесе сон
тїло завиє до спочінку

В таёмнім морю топлю ся
кліпкають звізды
не мам де втечі

помолю ся…


Влак жывота

З родічовской станіцї
з давно писаным цїлём
жене ся влак
в коляї осуду

Острый плач піщалкы
выправив го
на свою путь
Голосно гырмлять колеса

в шаленім темпі
біжыть філм
фаребных образів
без назвы
без познатого конця

През брудный облак
позорую сонце в золотім рамі
хмары сторганы до стрямб
стромы як махають птахом
птахы як співають землї

Лем хыжы без погнутя
біло дымлять комином
люде в них счезають
як дрїбный мак
жене ся влак

як жывот сам

 

Осуде

Осуде мій
записаный в книжцї
ці тя добігую
пред тобов ся крыю
ці капітулую

ці мі тя дано
ці з доброго дїлиш
а ці плано

раз ся день зоцмить
другый раз го выяснить рано

осуде мій
крачам в коляї твоїй

(Укажка з творчости Людмілы Шандаловой, Літературный конкурз Марії Мальцовской, 2022)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022: Мірослав Жолобаніч – Піняженка (1. місто)

 

 

О жывотї а творчости Мірослава Жолобаніча ся можете дочітати ту.

 

Піняженка

Додо є особитый чоловік. Є то хлоп, котрого зохабила жена уж перед многыма роками. Люде говорять, же то было через алкогол, котрому ся надміру оддавав. Но а што говорять люде на валалї, то мусить быти правда. Тадь на валалї ся вшыткы люде добрї познають а як ся говорить, аж до горнця собі відять. Додо, наспак, говорить, же пити зачав аж з того, же го охабила жена. Теперь, як твердить, не має змысел перестати, бо жена ся му ай так не верне, а до пиятыкы інвестовав уж так много грошей.

Додо є тыж добросердечный. В корчмі пє фурт на здравя другых, так не може мати плане сердце. Дожычіть каждому. Кедь собі выпє, не отравлює людей, ани до них не рыпать, як то роблять остатнї пияци. Сидить собі спокійно, тихо понореный до своїх думок. Од никого не жычать грошы, є скромный, ненарочный, охотный помочі другым. Самособов, помагать лем тогды, кедь є терезвый, но а то ся не стає часто. Ід жывоту того не потребує много. Зато ани ниґде не ходить до роботы. Ани сам собі не споминать, коли послїднїй раз быв заместнаный. Сучасна соціална сістема в области старостливости о безробітных го успокоює.

Правдов є, же має де бывати. Жыє в родічовскій хыжі а ёго вісемдесятрочна мати му каждый день наварить. Тепла страва є предсі заклад про нормалне фунґованя орґанізму. Жыє на валалї, як поеты звыкнуть писати, в лонї прекрасной природы, а кедь собі хоче привыробити, можностей є дость. Но ани сам уж не знає, чом має з рока на рік векшый одпор ід фізічній роботї.

Кедь не сидить в корчмі, так ся поневірять по околитых лїсах. В лїсї ся занимать зберанём лїсных плодів. Навколишнї лїсы знає як властну долонь. Фурт, кедь ся верне з лїса з добрым уловком, напрямить собі то рівно до корчмы. О ёго товары є великый інтерес, главнї з боку корчмаря, котрый не має час ани дяку блукати ся по лїсї. За кошиками грибів, або ведрами яфорів ці малин ся лем так запорошить. Самособов, як хлопи, так і корчмарь Додови заплатять. Ці добрї, не знати. Додо не має становлену цїну. Є спокійный з тым, хто кілько дасть. В такых сітуаціях, кедь приходить до корчмы з „цїнным товаром“ сі на Дода вшыткы хлопи спомянуть. Но по іншы днї є про них невідженый.

За тоты заслугы має Додо своє вычленене місце в кутї корчмы коло воблака. Была то ёго подмінка – ненападне місце, як ненападный є і сам Додо, з выглядом на лїс. 

Додо собі уж не знає представити жывот без корчмы, а корчмарь корчму без Дода. Можеме сміло повісти, же Додо ся став інвентарём корчмы. Додо собі усвідомує яке щастя є про валал, же корчму іщі не заперли. Без корчмы бы ся хлопи не мали де сполоченьскы выжыти. Позераня шпортовых каналів в телевізорї, граня карет або темпераментне розобераня політічной сітуації в корчмі має свою неописателну атмосферу. 

Раз за час то меджі хлопами заіскрить, но вшытко ся наконець вырїшить ід спокойности вшыткых. Дода ід такым дебатам нихто не кліче, а по правдї, Додо о такы дебаты ани не має інтерес. Ёго главнов „актівітов“ є предсі сидїти при воблаку, попивати пиво і позерати на околиту природу, котров є так одушевненый. Збожнює чувство осамочіня меджі людми. Глук і крик хлопів го не вырушує. Тихоты собі в лїсі ужыє аж-аж. Дода то успокоює. Не є рад центром позорности. Хлопи знають, же даґде там в кутї корчмы сидить, але про них, як кобы там не быв. Як хлопи, так і Додо собі на то звыкли.

Додо быв лем раз в жывотї центром позорности а то тогды, кедь мав слабу хвільку і похвалив ся хлопім своїм зажытком з лїса. Твердив їм, же ся до нёго залюбила медведіця, котру стрїтив в лїсї уже пару раз. Послїднїй раз го доконця пронаслїдовала, а кедь їй лем так-так утїк, попозерала на нёго неописателным поглядом. Медведіця із слызами в очах му вытыкала, же ю зохабив саму в лїсї. В її поглядї відїв жалость і розчарованя. Было му жаль той медведіцї, но не знав собі представити жывот з нёв. Як бы то вызерало, а што бы на то говорили люде.

Кедь доповів свою пригоду, хлопи ся скоро попучіли од сміху, хватали ся за брїхы, плескали ся по колїнах. Одтогды сі го зачали доберати, же холем дахто проявив о нёго інтерес.

Додо быв охотный одприсягати своє тверджіня, але порозумів, же то не має змысел, жебы він, лїсный муж пояснёвав розкекешеным хлопім, же погляд медведіцї быв упрімный, пересвідчуючій, повный ласкы.

По пару днёх добераня хлопи забыли на Дода і на медведіцю. Про них были важнїшы проблемы коло шпорту і політічного дїяня дома і в світї. Так, як каждый день, ани тот не быв в корчмі ничім вынятковым. Хлопи грали карты, покриковали по собі, фіґлёвали. Можу повісти, же в корчмі пановала каждоденна корчмова класіка.

Додо, як все, попивав собі  пиво і свою облюблену сливовіцю. Притім задумано позерав через выгляд на лїс. Налада, як ся на валальску корчму патрить, ґрадовала. Хлопи в повышеній наладї весело попивали, сміяли ся, веселили, а наростала ай інтензівность голосів і буханя до стола. При сусїднім столї уж зачали хлопи двигати высоко рукы і співати неідентіфікователну мелодію. 

До того вшыткого задзвонив єдному з них мобілный телефон. В невеликій корчмовій містности а в так погодовій атмосферї способило дзвонїня мобілу порядный непокій. Векшына хлопів стихла, намерзено ся попозерали на хлопа, котрый приложыв мобіл к вуху. Хлоп не говорив до телефону ніч, лем почливо і согласно прикывовав. Кликала му жена. Крічала до телефону так, же хлопи вшытко чули. Мусила быти барз напаїджена, бо хлоп аж збілїв. Мусив ся притримовати края стола, жебы не впав із стілця.

– Пребачте, хлопи, але про неодкладны повинности мушу утїкати домів, – повів, кедь положыв мобіл до кешенї.

– А то ани не дограєш? Маєме предсі розограту партію, – смутно ся спросив єден з хлопів.

– Не можу, є то неодкладне, – одложыв карты на стіл і встав.

– Ах, тоты потворьскы жены! Не мають порозумлїня про мужскы дїла. Не мають дома што робити, так выдзвонюють хлопім до корчмы, – погіршовав ся єден з пайташів. – Надїю ся, же тота моя ся дома не нудить і же мі уварить  порядну вечерю. Я про істоту до корчмы мобіл не ношу.

Остатнї хлопи му сугласно прикывовали і смутно ся запозерали на карты. Тоты, што мали добры карты, намерзено дудрали.

Путёв ід вычапному пулту хлоп глядав піняженку, жебы міг заплатити корчмарёви, котрый собі спокійно подримковав опертый о пулт. Мав уж тыж „під калапом‟.

Хлоп як глядав, так глядав, піняженку не нашов. Переглядав уже другый раз вшыткы кешенї, но безуспішно – піняженка счезла. Вернув ся ід столу, глядав піняженку на столї і під столом. Хлопи на нёго мовчкы позерали. Не розуміли, што ся дїє. Дакотры з них ай перестали хлипати пиво. Мовчкы слїдовали безрадного хлопа.

– Приятелі мої, ту іде сранда боком. Вернийте мі піняженку, – повів муж. – Не маю много часу, бо кедь ся до півгодины не верну домів, жена ня зодре як малого хлопця!

– Але мы твою піняженку не маєме. На што бы нам была, тадь маєме свої, – протестовали хлопи. 

Бухали ся по кешенях а поступнї ряд рядом выберали свої піняженкы і указовали їх неборакови колеґови.

– Мав єсь піняженку із собов, кедь єсь ішов до корчмы? – спросив ся єден з них.

– Хлопи, нештвийте ня! Самособов, же єм пришов з піняженков. Без піняженкы до корчмы николи не ходжу. Особнї єм сі ї дома переконтролёвав. Не робте сі з ня сранду. Мушу заплатити а іти домів, тадь мі іде о жывот, – повів уж зуфалым голосом муж.

Хлопи собі не знали пояснити загаду счезнутой піняженкы. Розпрудила ся горлива дебата о вшыткых можных способах її счезнутя. Цїлый час сидїли вєдно за столом, нихто од стола не одходив.

Ініціатівы ся хопив корчмарь, котрый перестав подримковати, кедь збачів непокій меджі гостями. Не міг допустити, жебы была забабрана репутація ёго корчмы, то на єдній сторонї а на другій, ішло предсі о заплачіня немалого учту.

– Што ся в корчмі уварить, то ся в корчмі ай зъїсть, – повів енерґічно. – Мусиме то вырїшыти ту а зараз. Чїм скорїше, тым лїпше.

Кликав ід собі за вычапный пулт заказників єдного за другым а із зручностёв поліцайта, што робить выслух їм давав вопросы, переглядовав їх, жебы пришов на прічіну той корчмовой тайности. Но ёго снажіня было безрезултатне. Не розумів тому. Такый трафунок ся став в ёго корчмі першый раз.

– Но так, хлопи, майте розум, не будьте твердоглавы як медвідї. Признайте ся, покы ся тота тайность не вырїшить, не пущу никого вон з корчмы. 

На знак важности своїх слов одышов ід дверям і замкнув їх на ключ, а ключ сховав до кешенї.

Лем тілько же корчмарь спомянув медвідїв, вшыткы хлопи в корчмі ся як на приказ обернули там, де мав сидїти Додо. На нашого Дода вшыткы забыли, доконця ай корчмарь, што ся сам пасовав за поліцайта і робив выслух. 

Так пришов шор ай на Дода. Послїдня надїй найти піняженку. Додо, як фурт, понореный до своїх думок, собі спокійно попивав пиво і не проявлёвав ниякый інтерес о дїяня в корчмі. Вшыткы стихли. В корчмі настало морозиве тихо.Таке тихо, же то вырушило ай самого Дода. Попозерав ся каламутным поглядом на хлопів. Не розумів, чом ся вшыткы позерають на нёго.

– Што ся стало, небодай дішло пиво, кедь маєте такы траґічны погляды на тварях, – переговорив першый раз за вечур. – Я бы собі іщі єдно дав.

– Та ты ту, Додо? – спросив ся несподїваный корчмарь. – Сидїв єсь цїлый час за своїм столом?

– А де бы-м мав сидїти? Тадь знаєш, же тото є моє місце. Свого міста і свого выгляду ся нїґда не зречу, – задудрав Додо.

– Не думав єм то так, – продовжав корчмарь, – хочу лем знати, ці єсь ся не мотав коло столів заказників.

Додо сі підопер бороду руков і задумав ся.

– Як думам, так думам, але не памятам сі, жебы єм опустив своє облюблене місце, – повів уж скоро заспаваючій Додо.

– Ту, колеґови счезла піняжека а хочу знати ці єсь ї нагоднї не нашов, або даґде не відїв.

– Яку піняженку, – повів уж кус намерзено Додо. Сам чув, же того уж нагоровив аж-аж. Было видно, же го то унавлює. Міцно ухляв.

Корчмарь ся не піддавав. Выбрав із кешенї свою піняженку а положыв ї на стіл перед Дода:

– Таку, або подобну, – повів енерґічно.

– Ёй, таку? Так такых піняженок я маю дома кілько лем хочете, хлопи, – повів і махнув руков.

 – Але мы глядаєме піняженку ту того пана, не тоты, котры маєш дома, -повів уж нервозный корчмарь. – Укаж нам свою!

Додо з дудранём і великыма проблемами, тримавчі ся стола, выбрав із кешенї піняженку і положыв ї на стіл перед себе.

– Матко Божа, тадь то є моя піняженка, – зъёйкнув од радости муж. – Маю в нїй ай обчаньску леґітімацію! 

Взяв піняженку, выбрав з нёй леґітімацію і указав ї вшыткым хлопім. Хлопи спокійно выдыхли і по хвільцї зачали надшено припивати на щастный конець страченой піняженкы.

– Додо, повідж нам, якым способом ся дістала тота піняженка до твоёй кешенї, поясний нам то, – вывідовав ся уже спокійный корчмарь.Репутація ёго корчмы была захранена, учет бы заплаченый.

– Я не знаю, – повів преквапленый Додо і розмахнув руками. – Тыж ня то інтересує, як ся то притрафило. Я сі памятам лем то, же єм сі попивав пиво і кохав ся поглядом на лїс. То была моя єдина старость.

Піднапившы хлопи зачали горливо розоберати взникнуту сітуацію. Каждый з них мав свою верзію. Ай при каждім столї ся погляды розходили, но у вшыткых резоновала теорія о невысвітлителности той тайности.

Хто знає, доколи бы тоты дебаты в корчмі продовжовали, не быти выхлятого і алкоголом змордованого корчмаря, котрый радікално выгласив „заверечну“ і гостїв загнав домів. Резултат дебат быв але ясный. Додо має необычайны схопности.

На другый день уж цїлый валал знав о тайности, котра ся пригодила в корчмі. Вість ся розшырёвала з уст до уст, од дому к дому. Каждый ід нїй придавав свою верзію, аж ся зачало говорити о зазрачных способностях Дода переміщати піняженкы до своёй кешенї.

Лем сам Всевышнїй знає, што ся в тот день в корчмі змололо. О тім, же вшыткы хлопи, а ай сам корчмарь, были спиты під образ божый, нихто ани не гавкнув.

Дакотры люде ожывлёвали уж давно забыты бісїды о Додовых способностях комуніковати з медведіцёв, чім хотїли потвердити ёго вынятковы способости. Хто знає, кілько уж має Додо дома піняженок. Отворив їх і сконтролёвав обсяг? А ці знає о них, же їх має? – говорили собі люде.

Так з чоловіка, котрого люде переглядовали, котрый быв так ненападный, же ани тїнь не метав за собов, кедь світило сонце, стала ся на валалї вызначна персона. Одтеперь, каждый, хто стрїтив Дода в повышеній наладї, почливо поздравив, но про істоту ся гнедь їмив руками за місця, де звычайнї носив свою піняженку. А він, бідняк, не розумів, чом так роблять.

Каждый на валалї уже знав, же кедь є Додо терезвый, є добрачиско, але кедь собі выпє, є обдареный незвычайныма способностями.

Так ся з Дода стала зо дня на день містна целебріта. З никого ся за єден вечур став дахто, котрого сі зачали вшыткы люде поважовати. Но Додо є невыжадуючій чоловік. Ай напрік незвычайній популарности собі надале жыє своїм завжываным способом жывота.

(Укажка з творчости Мірослава Жолобаніча, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2022)

Укажка з книжкы Штефана Смолея: І таке ся (не)ставать

Штефан Смолей

І таке ся (не) ставать

Приход нового року

І той ночі Земля драгов
весміром летїла.
Же знова пришов новый рік,
ани не збачіла.

То лем люде знають велё
крику наробити.
З приходу нового рока
знають ся тїшыти.

Кедь пришов, та няй він буде
про каждого щастный.
На Земли няй жывот буде
про каждого красный.

І в тім року няй із міром
Земля летить дале.
В новім роцї, жебы люде
войны не зазнали.

В новім роцї што щі веце
про людей желати?
Няй жыють в щастю, в спокою
дїти і їх мати.

Чоловік няй чоловіку
не буде отроком.
Няй вшыткым людём на Земли
буде щастным роком.

Наш жывот
І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

Наш жывот є даром,
треба го так брати.
Што нам він приносить
мусиме прияти.

Радше бы сьме жыли
в щастю і в радости,
но жывот приносить,
і велё старости.

Даколи чоловік
найде ся на концю
своїх сил, надїї
і з болём на сердцю.

Даколи і сердце
болїти не чує,
боїть ся, ці тот біль
вшыток пережыє.

Як в жывотї стратить
своє штонаймілше.
Не може чекати
од жывота гірше.

І тогды в жывотї
не треба зуфати.
Ай найвекшу болїсть
мусиме зношати.

І за день жывота
треба вдячным быти,
же сьме го прожыли,
же сьме могли жыти.

(Штефан Смолей: І таке ся (не)ставать, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–27–8)

Укажка з творчости: Домініка Новотна

Домініка Новотна

 

Недїля на Кривум

 

Через хмары синї, пусты,

Рукы сонця друть ся вон.

Молга скрыла лїсы густы,

Стратив ся глубокый сон.

 

Село тихе, рїчкы – леды.

Як бы нихто не жыв в нїм.

Зобудить ся вно аж тогды,

Як з комина выйде дым.

 

До шпаргета прикладати

Стара мати iде зась,

Дзвінник вшыткым дає знати,

Же є Божой службы час.

 

По стежочцї смiлы крокы

Жіночкы йдуть в Божый Храм.

На тварях їм видно рокы,

Якы перемолили там.

 

Перехрестять ся, поклонять,

На колїна впадуть зась.

Ід богу ся вірно молять:

«Господи помiлуй нас!»

Укажка з книжкы Юрка Харитуна: Мої жалї

Кебы ся час
міг заставити,
на час вернути назад.
Згадкы як гады на сонцю
звивають ся.
Поскручам ся і я,
як їжак до клубяти
і десь під планков
позберам свої ябка.
На лавочцї в садї
послухам кобылянок
колысанку.
Піпку нянькову
запалю вночі.
В дымі не видно
зарошены очі.
Не плачу,
лем жаль менї
з гнїзда выпало пташеня.

ххх

Жалї тварь помалёвали,
зорвали з нёй
радость.
І чело переорали
зморщками
на старость.
Тяжко,
тяжко на світї –
на стїнї
в старім рамі
вісїти.

ххх

Сиджу на скалї.
Розсвічують ся факлї,
як лед студены.
Під нима ступляї
замулены піском.
Може потічкы
розгребуть мул,
найдуть дорогу до моря
і однесуть жалї,
жебы
не булькали
в сердцях.

ххх

Приложте мі на груди
груду студеного леду,
бо пече од жалїв,
як од жала пчіл.
Положте мі на гріб
книжку грубу,
мій памятник,
мій криж,
бо щастя ся выховзло
спід рук
як слиж.

(Юрко Харитун: Мої жалї, 2010. Пряшів: Русин і Народны новинкы,
ІSBN 978-80-8944104-4)

Укажка з новой книжкы Міра Жолобаніча – Дуплава верьба

НА ПОЧАТКУ БЫЛО СЛОВО…

… зато вас хочу ай я, мілы чітателї моёй книжкы, ословити і дакількома словами увести до проблематікы той книжкы. Вірю, же дістанете дяку на єй перечітаня аж до конця і вірю, же ся приємно забавите. Книжку єм писав з тым цїлём, абы сьте пришли на інакшы думкы, як тоты, котры вас траплять. Бы сьте ся збавили, холем на малу хвільку, своїх старостей і проблемів, а жебы то было оддыхове чітаня про ваше потїшіня.

Книжка не є наводом на вырїшіня вашых конкретных проблемів а ани ся то не дасть. Каждый має свої індівідуалны, пріватны проблемы, дахто векшы, дахто меншы. Главне є то, жебы сі каждый нашов той свій рецепт на їх рїшіня.

Моїм заміром было найти якыйсь універзалный, а главнї доступный способ на їх рїшіня. Много раз єм ся пересвідчів, же то, што єм поважовав за проблем, в скуточности проблемом ани не было. Стачіло, же єм ся на даный проблем або сітуацію попозерав з інакшого угла погляду, а была з того нараз обычайна, цїлком нормална, а даколи аж банална сітуація, на котрій єм ся з одступом часу лем засміяв.

Гумор нас учіть як релаксовати і в добрій дяцї пережывати свої властны, але ай цїлосполоченьскы проблемы. Приносить нам до жывота спокій, рівновагу.

Жывот не є лем о роботї, котра нам дає матеріалну стабіліту. Ід жывоту належить і забава. Посередництвом гумору можеме надобыти чутя погоды і спокійного жывота, доконця ай тогды, кедь не сьме на тім аж так добрї з матеріалного боку.

Гумор ся не дасть лем так купити в даякім склепі, або в накупнім центрї. Днеська вам нияка продавачка за пару центів не повість, ани не продасть фіґель, анекдоту, або афорізм. Продавачкы у векшынї припадів не мають змысел про гумор…

Але нелем продавачкы. В днешнїй добі є гумор барз цїнным товаром а вызерать то так, же ай недостатковым. Може го ай зато в накупных центрах не мають. Но вы ани не мусите бігати по склепах зганяти гумор. Каждый чоловік го має в собі, лем го треба даякым способом выкликати. На тото бы мала послужыти ай моя книжка.

Вырїшив єм, же гумор і добру дяку буду роздавати задарьмо, з радостёв, бо люде в сучасній добі потребують гумор як сіль. На чоловіка з недостатком соли приходять хвороты а нихто з нас предсі не хоче быти хворый. Нагородов про мене буде ваш сміх, добра дяка, котра бы мала чоловіка спроваджати цїлым жывотом. Книжка є заміряна на одношіня меджі мужом і женов в розлічных сітуаціях і в розлічных по- добах. Тоты одношіня суть невычерьпным здроём гуморных сітуацій. На іншпірацію вам даю на зачаток понуку дакількых „мініатур“, або „зеренок соли“, котрыма будуть зачінати мої гуморескы. Многы з них єм наформуловав сам (пришли мі на мысель при розлічных сітуаціях), а дакотры єм чув од приятелїв, і стали ся про ня іншпіраціёв на то, жебы єм їм „вдыхнув“ другый жывот.

Жены суть як торнадо. Приходять тихо, суть ємны як ванок, но кедь одходять, міцно гучать і беруть вшытко – авта, хыжы із цїлым заряджінём, великы хаты і малы хаткы

х х х

Хлопи, на роздїл од жен, ся розмножують дїлїнём. Кедь ся не подїлять із женов о свої грошы, не розмножать ся.

х х х

Хлоп без жены як пес без блыхы. Жыти мож, але нуда. Жена без хлопа, як блыха без пса. Жыти мож, але не є кого кусати.

х х х

Жена є як веґета. До вшыткого ся мішать.

х х х

Жена є про маєтного мужа корїнём жывота“. Закорїнить ся коло нёго і не мож єй выкорїнити.

х х х

Ай мы, хлопи, сьме на світї лем зато, же за вшыткым были жены.

х х х

Манжелство векшыны з нас зачінать воджінём за рукы, а кончіть воджінём за ніс.

х х х

В манжелстві то скрипитьвекшынов тым хлопім, котры ходять із корчмы намазаны“.

х х х

Жебы была жена із хлопом щастна, мусить му абсолутно розуміти а кус го ай любити. Жебы быв хлоп із женов щастный, мусить ї міцно любити а нияк ся не снажити їй порозуміти.

х х х

Но а наконець іщі єден, котрый єм чув лем недавно:

– Молода панї, така сьте красна – кров і молоко. Барз ся мі любите. Што робите?

– Наповам худобу.

– Вы фармарька?

– Нє, барманка.

Міро Жолобаніч

1 2 3 21