Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

(20. апріля 2021 ся членка Сполку русиньскых писателїв Квета Мороховічова Цвик дожывать вызначного юбілея – 75 років.)

Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамилія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, меджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

Русины єй знають главнї з роботы в народностнім высыланю тогдышнёго україньского радія, котре довгы рокы высылало з Пряшова. Пряшів ся став на довгы рокы ай єй містом, де прожыла значну часть свого професіоналного жывота. Але з родинных доводів по роках опущать выходне Словеньско і переходить жыти до Новых Замків, де ся і завершує єй професіонална карьєра новинарькы. Попри новинарьскій роботї в мадярьскім оточіню зачінать писати ай поезію – по словеньскы. Попритім слїдує і реаґує таксамо на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квета Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свої віршы, котры днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або в Русинї.

Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серьёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русиньскым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіёв довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв приступує нелем к обсягу, але ай к формалному аспекту своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. рочник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый рoчник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Мeджітым выдає свiй першый поетічный зборник – по русиньскы Думкы і тужбы (2010). Выданём самостатного зборника оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Поступно єй вышли ай три книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы/Vezmi ma za rúčky (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Властныма силами выдала в роцї 2017 невелику книжочку приповідок на мотівы своёй внучкы Ніколкы: Прінцезна з павучайками „3 D“/Princezná s mihanicami „3 D“.

Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серьёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русиньскім языку. Здобывши таке вызначне оцїнїня, попробуєме ся при поетічнім зборнику Любовны періпетії кус приставити і приближыти го чітателёви. Авторка в нїм попробовала „выспівати“ свій, може про когось старосвітьскый погляд на супутнічку людьского жывота – ласку. Єй смуткы і радости, штось, што є в нас і коло нас, мають своє особите зафарблїня,  жывене інтровертным натурелом авторкы, до котрого ся промітають любовны очекованя, зажыткы, скламаня, надії… Ласка є іншпіратівным жрїдлом про вшыткы сорты уменя, самособов, і красной літературы. Мож ї розуміти як невычерьпну тему одколи світ світом стоїть. Ласка меджі мужом і женов, ласка родічів ід своїм потомкам, народу ці ід жывоту як такому.

Ласка має розлічны подобы. Любити мож жыве і нежыве Боже сотворїня. Любити мож дїда, бабу, нянька, матїрь, брата, сестру, хрестнята, тюткы, стрыків, вуйків, мілого, мілу, дїти, внучата, місто, валал, звірятка, красный сонечный день, доджаный день, спів, музику, людьскы чінности, вытворы…

Таксамо мож і не любити, або в менї любости робити злы скуткы, уближовати.  Дефініцію ласкы не знаєме, але знаєме, же є ту, скрашлює нам жывот, дає віру в чоловіка, помагать в тяжкостях… Не надарьмо ся говорить, же: „Ласка і горы перенашать“.

Каждый жывый твор любить по свому, ласка має свої фарбы, свої рітмы, мелодії, свої потребы, свої представы, чутя.

І у нашой авторкы є вшытко, што дала на папірь, тыж своє, віджене через її окулярї, колись, може, і „ружовы“. Чітаючі рядок по рядку розшіфровлюєме в них єй одношіня ід любости. Притім сі не нарокує вшытко што ся тыкать любви збагнути, описати, аналізовати, поменовати, выповісти.

Єй стишкы, поетічне лірізоване слово, ці вже у вязаній або вольній формі, то є лем капка в неконечности можностей, як выплавити на поверьх свої найвнуторнїшы чутя, одкрыти свої найскрытїшы, найінтімнїшы желаня, думкы.

Авторка пробує „выспівати“, своїм способом, „высклонёвати“ слова, котры добрї знаєме: любов, ласка, любость, любезность, любованя, мілота, мілованя, краса, красота, руменець на лицї, іскра в оку, тепло на душі, електрика пулзуюча в тїлї

В подобнім дусї є написана ай єй натеперь послїдня книжка поетічных рядків, котрa вышлa в роцї 2019. Авторка в нїй придає ай тему старобы, котра в собі несе ненаповнену тугы по актівнім жывотї. На нёго уже не є сил, і так поетка тоту тугу компензує писанём  – дає на папірь свою душу, хоць самокрітічно конштатує:

Не посуджуйте прісно

Мою поетіку.

Є така, яка є.

Гварять, же пасує

´Д віку.

Нам ся хоче конштатовати, же авторка є знову барз скромна. Єй скромность не є на містї нелем з оглядом на якость єй поезії, але ай на факт, же  в найновшім поетічнім зборнику ся вказала ай як добра манажерка своёй умелецькой продукції.

Квета Мороховічова Цвик прекваплює чітателя тройязычнов мутаціёв своёй публікації. Šité niťou babieho leta/ Шыте нитков бабиного лїта/A Vénasszonyok nyara selyemszálával varrva – так ся называть єй найновшый зборник поезії (Новы Замкы, 2019). Мож відїти, же авторка є майстерков умелецького слова як в словацькім, так ай в русиньскім языку, просто повіджено – доконала білінґвістка – враховано поетічной творчости.

А же єй віршы зауяли ай шырше коло умелецькой общіны, о тім свідчіть факт, же дакотры з них были перевіршованы ай до мадярьского языка, і так книжка выходить в тройязычній словацько-русиньско-мадярьскій мутації. Авторков мадярьского перекладу є Едіта Хренкова, знама лексікоґрафка, редакторка словників, перекладателька і публіцістка. За літературны успіхы дістала веце оцїнїнь, меджі найвызначнїшы патрять: Цїна Матєя Бела (2014), Цїна Лаёша Турцзела (2014) i Цїна Матєя Бела за цїложывотну роботу (2019).

Надїєме ся, же найновшы поетічны рядкы Кветы Мороховічовой Цвик будуть пожывов в тых крутых часах нелем про русиньского чітателя, але ай про шыршый круг любителїв умелецькой літературы з рядів словацькой маёріты, а може ай мадярьской міноріты, жыючой на Словакії.

Кветї Мороховічовій Цвик ід єй юбілею жычіме много здравя і невычерьпный студник творивых сил на благо нас вшыткых.

Aвтор: Кветослава Копорова.

Яна Трущіньска-Сива ославила округлый юбілей

Жена многых тварей…

Яна Трущiньска-Сива – юбілуюча  геречка, режісерка, редакторка, модераторка і културно-пропаґачна манажерка.

 

Яна Трущіньска-Сива: – Народила єм ся у Выраві 7. януаря 1961 на саменьке Рождество подля юліаньского календаря. Моя мама прибігла скоро рано з дружства, де ручнї подоїла 25 коров і породила ня на голы дылї коло пеца. Покы нянко пішов за здравотнов сестров, мама за собов уж вшытко попрятала і дала ня тримати на рукы моїй старшій сестрї Мілцї. Дашто із жывотаспособности моёй мамы дістала і я. Снажила єм ся то потім схосновати у своїм професіоналнім жывотї, котрый єм мала щастя реалізовати в театрї, телевізії, радію або в музею…

  • Янко, повідж мі, на што собі споминаш із свого дїтинства у Выраві найяснїше або найвеце?

Споминам собі на копы снїгу, біленького як цукерь, што рипить під ногами. Споминам на сонечный зимушнїй день, як приходжу домів із санчатами, выпечена од морозу а в хыжі тепленько, як під пазухов. На лавцї сидить моя добра мама а на шпаргетї кыпить горнець капусты, яка по санкованю смакує знаменитї… А іщі споминам на свої зачаткы у выравскій школї. Нияк раз єм ся не могла научіти чітати… Днесь бы псіхолоґове повіли, же требало дїтину іщі зохабити у школцї, но хто о такім дачім в тых роках знав. Помогла мі аж „палічкова масть“ од моёй старшой сестры Мілкы, девятачкы, котра была все выхваленов єднічкарьков і кус єй вадило, же мать за сестру такого пняка. По пів року ся моя мысель отворила і перебігла єм у чітаню вшыткы дїти. Все на концю годины ня наш старенькый учітель Макара поставив перед школярїв і дав мі чітати даяку приповідку… А єдного дня повів: Дїти з нашой Янкы буде раз телевізна гласателька. Дїти ся розосміяли як дурны, а я ся барз заганьбила, же о мі таке гварить. Но ёго слова ся по роках до якойсь міры наповнили.

  • Од кількох років і од котрого рочника ОШ єсь ходила на oсновну україньску інтернатну школу до Гуменного? Як єсь собі звыкала быти цїлый тыждень мімо своёй родины? Або як часто єсь із Гуменного ходила домів? І як собі споминаш на тоту школу, бываня на інтернатї, на своїх учітелїв на основній школї і выховавателїв на інтернатї?

– Мала єм десять років, завершыла єм пяту класу выравской основной школы а моя сестра якраз скончіла Середню педаґоґічну школу Клемента Ґотвалда у Пряшові і як выхователька дістала місце в Основній школї інтернатній в Гуменнім. Жебы одбременити родічів, взяла ня зо собов. А так єм ся од шестой класы стала Гуменчанков. Ходила єм на тыжднёвкы. В недїлю по обідї требало сїсти на автобус, іти до Гуменного на інтернат і быти там аж до пятніцї. А якый быв інтернатный жывот? Строгый. Єдна постіль, єдна  полічка у скринї, на ізбі четверо дїтей. День розписаный на годины. Режім як на войнї. Не скаржу ся, тоты рокы ня научіли быти самостатнов, одповіднов за себе, на цїлый жывот ня научіли быти скромнов. Школа в Гуменнім отворяла і много можностей… Іти до култураку на театралне выступлїня УНТ (тогдышнёго Україньского народного театра), на выставы, на концерты, до кіна, на вшеліякы конкурзы… З педаґоґів собі рада споминам на старого директора Івана Прокіпчака, котрый знав выбавити про нашы дїти зо школы вшытко можне і неможне, і на міцно строгого, але і облюбленого учітеля ґеоґрафії Деркача, котрый нам розповідав много інтересного, што в учебнику ани не было. Ґеоґрафію коло нёго знали і найвекшы лайдаци.

  • Про мене є несподїваным зіщіня, же Ты єсь ходила на Середню здравотну школу в Гуменнім, до україньской класы. Што было главнов прічінов зміны Твоёй жывотной орьєнтації? Намісто здравотной сестры єсь ся выдала на драгу декламаторьску, герецьку, режісерьску… то значіть умелецьку. Коли єсь у собі обявила тоту божу іскру і ласку ід драматічному уменю?

– У моїм жывотї все так было, же мі были до драгы посыланы люде, котры у мі штось відїли, до дачого ня заанґажовали, даґде ня посунули. Бо ай кедь єм была самостатна, не была єм аж така самоувірена і пробойна, жебы єм ся сама десь пхала… А так в часї штудій на СЗШ (Середній здравотницькій школї), ня мій  класный учітель – українчінарь професор Штефан Стебіла зознамив на єднім літературнім вечорї з панї Юліёв Прокіпчаковов з гуменьского освітового центра. Была то роджена Українка десь од Жытомірьской области, выштудована правнічка і режісерка, котра цїлов душов горїла про поезію і театер. Ненадарьмо ся гварить, же запалити другого може лем тот, хто сам горить. А Юлія, котру доднесь поважую за свою театралну маму, у мі запалила огень про поетічне слово і про граня на  сценї. Спочатку то были лем такы курты дебаты, но попри них мі все вхабила  даяку книжку, або часопис, або мі пожычіла свій грубезный зошыт, в якім мала налїплены выстрижкы з выбером якостной поезії в україньскім і російскім языку. Нїґда мі не гварила возьмий тот вірш, або тот… Выбер все зохабляла на мене. А так ся зачало моє путованя по Пушкіновых памятникох, по Духновічовых фестівалох а пізнїше і Гвєздославовых Кубінах… Пришло і  много оцїнїнь, на якы была школа горда. А потім Юлка  заложыла при културнім домі драматічный колектів про дорослых. Мене брала на ролї молодых героїнь. Грали сьме важный репертоар – україньску класічну драматурґію – Шевченькового Назара Стодолю, Лимирівну Панаса Мирного… Такый дріл, якый єм діставала в Гуменнім, не памнятам ани з высокой школы, кедь сьме потім ходили на „Фестівалы драмы і художнёго слова ім. Духновіча‟ у Меджілабірцях, де до пороты ходили режісеры з УНТ. Все частїше єм відїла, же ня вербують до дївадла… По матурї ня позвали до Пряшова на конкурз. Пішла єм, але у моїм внутрї было велике похыбованя, ці роблю добрї і ці на то мам, быти геречков. Пересидїла єм коло фонтаны на дворї УНТ цїле дообідя а о пів дванастой єм сама себе пересвідчіла, же артістка з ня не буде і пішла єм долов містом на влакову станіцю. Авкурат пришов влак з Гуменного а з нёго выступила Маша Мальцовска, тогды іщі Параскова, наша писателька а в тім часї і перфектна декламаторка. Знали сьме ся з фестівалів. Агой, гварить, де-сь была? Але, кликали ня на конкурз до дївадла. Но, а што, взяли тя? Та, знаш, Машо, я ани не пішла водну, -одповідам єй.

Поряднї ня спуцовала, хопила ня попід руку, тримала ня міцно, як у клїщох і вывела ня горї Пряшовом назад до театру. Заклёпкала на дверї директора і як ся отворили повіла:  „Йосиф Андреєвіч, пришла за вами єдна дївочка на конкурз, пізнив єй влак…‟ А было выбавлене. Рік єм была у театрї як елевка, потім пришли приїмачкы на ВШМУ а по них драга до Кієва на штири рокы…

  • Што было інтересне про Тебе на высокій школї, на Театралнім інштітутї Карпенка-Карого у Кієві на Українї? Якы там были учітелї герецьтва?

Школа была перфектна, єдна з найлїпшых в тогдышнїм Совєтьскім союзї. Дістала єм ся до класы народной умелкынї СССР Валентины Іванївны Зимнёй. Была то божа жена. Много научіла, бо много знала. А тых людей, што было на Інштітутї! І Славяне з розлічных країн, і штуденты з арабскых країн, і чорнюси – з африцькых країн… А каждый зо своёв културов, звыками, традіціями. Через них мож было спознавати цїлый світ… Жывот в Кієві, якый мав два міліоны жытелїв, быв про ня школов жывота.

  • Што про Тя значіть драматічне уменя? Што значіть быти геречков?

Быти геречков про мене значіть жыти жывот когось іншого. Підкреслюю жыти… Бо є много герцїв, котры просто добрї грають і ніч веце. І жыють легко і суть спокійны. Жыти жывот другого, быти кымесь другым, думати інакше, быти іншый в пластіцї, в міміцї, быти просто все іншым, нестереотіпным од ролї до ролї, є часто тяжке, даколи аж самознічуюче… Є то найтяжша робота на світї, холем мі ся так видить. Але быти все єднаков бы ня не бавило. Вопрос є, ці то в театрї од тебе потребують, ці то в цїлковій поверьхности, яков є театер наповненый, дахто збачіть, дахто оцїнить і ці ті дасть можность грати розлічны характеровы ролї, на якых можеш рости. Бо герець є найзавіслїшов особов на світї. Завісить од драматурґа, од режісера і од далшых і далшых…

  • Якы поставы было про Тебе тяжко грати і якы легко? Перебач, но не відїла єм Тя нїґда грати на театралній сценї, но в малых сценках в рамках културного проґраму в нашім русиньскім музею єм собі усвідомила, яка єсь Ты добра геречка і сама себе єм ся зачала просити, ці то не є шкода, же єсь одышла з теперїшнёго Театру А. Духновіча в Пряшові.

Може і є, але думам собі, же на тот вопрос єм часточно одповіла высше. А што  ся мі грало легше а што тяжше? Одповім так. Кедь до театру пришов гостёвати словацькый режісер Пепо Пражмарі, попозерав собі наш репертоар і повів: „Віджу, же драматічны ролї ті ідуть лївов заднёв… Але у мене будеш грати к—у з добрым сердцём.‟ А грала єм вдовіцю Пашу у інсценації Сашка. Была то найкрасша роль, яку єм в театрї заграла.

  • Яка была твоя судьба по одходї з театру?

В новинках єм нашла інзерат, же в Руськім домі у Пряшові потребують културного референта. Приголосила єм ся. Роботы там было дость, приправлёвали сьме велё акцій. В Руськім  домі то тогды жыло… Попри тім єм, як геречка, много награвала в радію – приповідкы, гры, літературны пасма. Все, як єм вышла з радія, мала єм добре чутя, же тот день єм дашто добре зробила. Бо тоты проґрамы потім дома слухав мій нянё і барз ся тїшыв, кедь ня чув. А кликали ня ай до телевізії, чітати вєдно із Штефаном Гіём курты коментарї… Занедовго ся ня шеф справодайства в Кошіцёх – Ладїслав Файчік попросив, ці бы єм не хотїла наступити на місце редактора, бо приправлюють півгодиновый народностный маґазін. Сугласила єм. Дав мі зробити концепцію релації а  як єм єй принесла, посадив ня перед себе і по довгій павзї ся ня попросив: „А як хочете тот маґазін модеровати, по україньскы ці по русиньскы?‟ Одповіла єм спонтаннї – по русиньскы. Припоминам, же ся писав рік 1992, о кодіфікації ся многым іщі ани не снило а я єм як перша мала можность зъявити ся на образовках тогды іщі Чеськословеньской телевізії з півгодиновов релаціёв о жывотї Русинів і пригварити ся як редакторка і модераторка людём русиньскым словом. Не была в тім жадна політіка, не была єм членков жадной орґанізації, як пізнїше з великов ненавістёв твердили „ксутівцї“,  вырїшыла єм так зато, же мі так казало моє сердце, сумлїня і розум…

  • Із СТВ в Кошіцях єсь одышла робити до Главной редакції народностного высыланя редакції Словеньского радія в Пряшові…

– Гей. В тых роках мі было дожычено стати ся мамов. Мій мілованый сын підрїс і мав наступити до першой класы. Треба ся му было веновати. В тім часї быв в радію выголошеный конкурз на місце режісера, бо бывшый режісер пан Павел Василь одышов до пензії. Приголосила єм ся. Із трёх адептів сі выбрали мене. В пописї роботы єм мала літературну выробу – награваня поезії, прозы, приповідок, пєс і забавных релацій. Ай кедь были уж три рокы по кодіфікації, русиньскых релацій было в драматурґічнім планї мінімум. Прім грала українчіна.

Навеце, атмосфера в радію не была барз жычлива… Все ня брали, як тоту, што пришла до радія з телевізії, де модеровала по русиньскы. Была єм просто неприятель, а то і напрік тому, же єм нїґда жадній україньскій релації не уближыла. Снажила єм ся робити максімалнї професіоналнї. Тадь єм ся підписовала під тото як режісер, было то дїлом моёй професіоналной чести…

  • В роцї 2003 редакцію перестїговали до Кошіць. Знам, же редакторы силно протестовали, люде протестовали, підписовали петіції, но тоты протесты Русинів на Словакії нихто із веджіня Словацького розгласу, або влады ці парламенту тогды не слухав. Без мілости і без даякого перепрошованя Вас перестїговали до Кошіць. Як сьте пережывали тото стїгованя?

Нїт, редакторы не мали великый простор на протестованя. Были поставлены перед вопрос або-або. Або приймете понуку робити в Кошіцях, або одыйдете з радія. Споминам собі, же  в Кошіцях тогды пановав такый неписаный узус: Ай кебы нихто з Пряшівчан ту не пришов, ай кебы сьме мали высылати хоць два рокы з архіву, або набрати людей з уліцї, высыланя з Кошіць ай так піде! А так ай было. До кошіцького штудія нас перешло лем пару людей, остатнїх набрали до тімів через конкурз. Менї зістав тот самый попис роботы. Режійнї приправлёвати літературне русиньске высыланя, но і україньске. Гварить ся, же вшытко зле є і на дашто добре… Парадокснї, русиньске літературне высыланя в Кошіцях ожыло. Зачав ся робити серіал Штефана Сухого Добра вода, до роботы ся запоїли новы авторы напр. сестры Костовы, котры писали фантастічны приповідкы, робили ся драматізації зо світовой літературы. Нараз сьме зістили, же Анна Каренїна, яку єм перекладовала з російского языка, звучіть в русиньскім языку перфектнї, же ся не маме за што ганьбити, же наша бісїда може быти єднако култівована, як остатнї языкы. Тото давало чоловіку крыла і за 10 – 12 років ся зробила маса красной роботы… Тїшу ся, же єм  могла при тій роботї быти, як режісер, а пізнїше і як драматурґ. Але вшытко мать свій зачаток і свій конець… І вшытко залежить од людей. Главнї од тых, котры о вас рїшають. А так ся по рокох зачала з Братїславы, од шефа Патрії пана Ловаса, шырити така  думка, же пріорітов про народности мать быти в радію справодайство і публіцістіка, а не даяка там література, на котру треба і так велё пінязей. Просто, зачав нас міряти мадярьскым метром. Дарьмо єм  высвітлёвала, же Русины приїмають справодайство із словеньскых медій, бо нихто з нас не мать проблем зо словеньскым языком а же нам треба высылати о своїй културї, історії, особностях… Помаленькы, потихонькы, єдно за другым вшытко зліквідовали… А знате, што є чудне? Же нихто з нашых русиньскых актівістів ці орґанізацій ся не озвав… Лем пізнїше ся пробаторили і порозуміли, што ся стало. В радію єм робила 18 років, послїднїй рік в справодайстві і публіцістіцї, а потім єм на властну жадость одышла.

  • Ку театру тя але не переставало тїгати. В роцї 2017 єсь з мужом Владїславом Сивым, котрый, окрем іншого, тыж славить округлый жывотный юбілей, 60-ты народенины, основала Русиньскый коморный театр.

– Є то правда. Заложыли сьме обчаньске здружіня з тов  назвов. Тот наш крок выкликав якесь погоршіня у дирекції  Театру А. Духновіча, чому дотеперь не розумлю. Спомяну лем, же сьме приправили інсценації Муж моёй жены подля тексту Міра Гаврана, гру Жобраци о бездомовцях, білых конях і мафіянах, яку написав мій муж і яка мала барз добры одзывы. Приправили сьме таксамо сценічну композіцію того самого автора Наша звада – наш хлїб, або Русины 30 років по Нїжній… У шуфладцї маєме Місію-фікцію о тім, як Руснаци ідуть на Марс. Тїшу ся, же прийде час без короны і зась будеме мочі іти за нашыма позерателями.

  • Як ся позераш на розвиток русиньского руху в общім слова змыслї – по роцї 1990 і в

сучасности? Якы суть, подля Тебе, ёго вершины і якы пропады? На што бы ся мали русиньскы функціонарї днесь главнї заміряти? Што подля Тебе характерізує русиньскый рух в сучасности? Чом ся третёму русиньскому возроджіню не дарить заставити силный процес асімілації Русинів Словакії із словацьков маёрітов?  

– Думам собі, же русиньскый рух быв найсилнїшый і мав свої вершины в першых роках своёй екзістенції. Была ясна візія, што треба зробити, і были на ёго челї люде, котры своёв разанціёв, вагов своёй особности, ґарантовали, же  ся тоты візії тыж зреалізують. Думам тым в першім рядї на Василя Турка-Гетеша ці ёго праву руку Александра Зозуляка. Тогды ся зробило, подля мене, найвеце. Но розвивати, здоконалёвати тото, што было досягнуте, ся нам  в наступных роках, як кебы не все дарило. Дїятельство в многых орґанізаціях і інштітуціях іде подля інерції… Є пару особностей, дякуючі котрым ся днесь дїти учать русиньскый  язык, видно роботу молодых Русинів, пише пару авторів, але велика часть того остатнёго є  векшынов о етнобізнісї.  Русиньскый рух є барз роздробленый. І ці можеме заставити процес асімілації? Думам собі, же основов вшыткого є родина. Кедь родіч научіть бісїдовати дїтину по русиньскы і укаже му, же хосновати свій язык не є ганьба, маме выграте. Мій  сын штудовав на фармації в Кошіцях, на лекції, де было коло 40 штудентів, ся раз єден з професорів попросив: „А є з вас дахто іншой народности як словеньской?“ Як єдиный ся поставив мій Томаш і повів:  „Я єм Русин…‟ Ку концю штудія ся дізнав, же выше двадцять камаратів з  той ґрупы суть Руснаци. Чом ся так ганьбили признати, не розумлю.

  • В сучасности єсь културно-пропаґачнов манажерков Словацького народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові. Чом єсь наконець вырїшила заняти тоту позіцію? Што Тя на нїй бавить? За рік своёй роботы в СНМ – МРК єсь принесла много змін до културной роботы нашого музея. Приправила єсь много інтересных акцій, ку тым найінтереснїшым патрили Медайлон ід недожытым 80-ым рокім Василя Турка-Гетеша, 90 років розгласового высыланя про Русинів Підкарпатя і Пряшівского реґіону, Ілько Сова з Баюсова і многы далшы, із своїм мужом Ладём сьте за нецїлый рік Твоёй роботы в музею наточіли із акцій в СНМ – МРК 24 відей, котры собі можуть любителї русиньской културы попозерати на ютубовім каналї музея. Де береш в собі тоту неутихаючу енерґію робити на полю русиньской културы Тобі властным професіоналным способом?

– Енерґія приходить тогды, коли єсь на зачатку дачого нового, наприклад новой роботы, котру береш як вызву і в котрій видиш змысел. А іщі дає чоловікови силу і то, кедь о твою роботу, о твої довгорочны скушености з розлічных професій мать дахто інтерес. Бо і до музея єм хотїла іти уж перед пару роками, но была єм од роботы в нїм скорше одгваряна, а была єм і одмітнута. Потенціал у мі єсь увідїла ты як сучасна директорка музея. На роботї в музею ня бавить пестрость акцій, зміна, але і то, же кедь прийду з думков, можу єй ай зреалізовати. Припомянути собі недожыты народенины Василя Турка? Або зробити тройдїлный відеосеріал о історії театру? Няй ся любить, думка є підпорена, взята до плану і занедовго можуть люде відїти выслїдок нажыво або на ютубі. Апропо, днесь маме на тім каналї 84 реґуларных одберателїв, нашы відеа відїло коло 20 000 позерателїв.

А іщі чоловік мать енерґію і охоту робити, кедь мать підпору дома, у своїй родинї. Мій муж Владїслав Сивый, Руснак од кости, чоловік верьховато обдареный многыма талентами, ці уж на писаня поезії, драматічных текстів, компонованя музикы, малёваня, ці на творчость мултімедіалну, є про роботу на полю русиньской културы барз запаленый. А так дома о вшыткім жыво діскутуєме, выдумуєме, а кедь ся нам дашто подарить зробити, вєдно ся тїшиме.

  • Што бы єсь Ты зажелала нашому музею до будучности? Бо мы, цїлый робочій колектів СНМ – МРК в Пряшові Ті жычіме певне здравя, велё щастя в родиннім жывотї, радости із своїх найблизшых і много далшых років роботы на хосен русиньской културы – в нашім музею і на полю розвиваня русиньской културы в Словакії в третїм секторї.

Дякую краснї за Вашы мілы жычіня. Што бы єм я пожелала музею? Жебы ся компетентны перестали на наш музей позерати, як на нехочену дїтину, як на штось, што взникло лем зато, жебы замыдлити Русинам очі. Жебы ся річі называли правыма менами, жебы русиньске было русиньске і україньске україньскым. Жебы і тот наш наймолодшый музей мав выбавлїня достойне 21. стороча. Жебы русиньскому музею не шкодили самы Русины. І жебы сьме мали компетентных і запаленых працовників, котры зроблять про Русинів велё хосенной роботы.

 

Розговор вела: ПгДр. Люба КРАЛЁВА, ПгД.,

Словацькый народный музей –

Музей русиньской културы в Пряшові.

 

27. юна 2019 дожыла ся вызначного юбілея – 55 років членка Сполку русиньскых писателїв Словеньска доц. ПгДр. Анна Плїшкова, ПгД.

27. юна 2019 дожыла ся вызначного юбілея – 55 років членка Сполку русиньскых писателїв Слвеньска доц. ПгДр. Анна Плїшкова, ПгД.

Єдным з основных знаків народных рухів народів без властного штату є вызначна, ба аж домінантна роль културных актівістів. Такы актівісты – з рядів інтеліґенції, суть тіпічным знаком рухів безштатных народів без огляду на то, ці проходили в 19. або в 20. столїтю. Карпатьскы Русины – вєдно з Фрізами, Каталанцями, Кашубами, Лужицькыма Сербами і другыма – суть єдным з многых европскых народів без властного штату. Зато не дивно, же не штат, але якраз народна інтеліґенція од револуції в роцї 1989 і паду комунізму має заслугу на ревіталізації карпатьскых Русинів як самостатного народа.

Таксамо інтересным може быти порівнаня з рухом другых безштатных народів. Карпатьскы Русины суть унікатны в тім, же до процесу їх народного возроджіня было запоєных незвычайно много жен. У бівшости країн, у котрых карпатьскы Русины жыють (Польща, Словакія, Україна, Румунія, докінця і в русиньскій діаспорї в Сербії, Хорватії і США), жены были на ведучіх позіціях і помагали назначовати путь, по якій народный рух ся мав дале розвивати. Єднов з такых выразных особностей сучасной карпаторусиньской народной інтеліґенції є Анна Плїшкова зо Словакії.

Анна Плїшкова ся до ведучой позіції карпатьскых Русинів діставала лем поступно, хоць попозераючі ся до минулости, мож бы было повісти, же така еволуція была природным процесом. Народила ся 27. юна 1964 в малім містї Снина до родины, ґенерації котрой жыли в близкім селї Пыхнї. Якраз в Пыхнях, де жыли переважно карпатьскы Русины, мала Аня выходила першых пять клас основной школы. Далшу освіту здобывала в Снинї, офіціално в своїм роднім містї, яке од Пыхонь є лем шість кілометрів далеко, де денно ходила на другый ступінь основной школы і до середнёй школы – ґімназії. То значіть, же Аня уж од молодости была выховлёвана родічами і шыршов родинов під впливом русиньского языка і русиньской културы.

Тот факт але не значіть, же выростала в дотыку лем з єдиным языком або єднов културов. Наспак, офіціално ся народила в штатї, якый ся звав (аж до року 1993) Чехословакія, а хоць урядным языком в Снинї, де ходила сїм років до школы, быв словацькый, фактічнов lingua francа, т. є. языком дорозуміваня і каждоденной комунікації, жытельства того міста быв переходный западославяньско-выходославяньскый діалект, званый сотацькый. Наконець, і єй формалне школованя было языковым комплексом: навчалным языком в основній і середнїй школї были літературны языкы україньскый і словацькый, а попритім ся выжадовало, жебы школярї ся повинно учіли російскый а іщі далшый чуджій язык (в єй припадї то быв нїмецькый). Такы богаты языковы знаня были тіпічны про переважну часть карпаторусиньскых дїтей, котры выростали в повойновій северовыходній Чехословакії.

Окрем языковой комплексности, про даный реґіон быв призначным і вопрос народной ідентічности. Штат выжадовав, жебы каждый обчан мав у леґітімації записану народность. У тім часї были вшыткы Русины в комуністічній Чехословакії означованы за Українцїв (на совєтьскый способ). Зато і Анна Плїшкова ся стала членков україньской народностной меншыны в Чехословакії. Інтересовали єй языкы, зато не было чудным, кедь на высокій школї – Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафарика в Пряшові (1982 – 1987) собі выбрала штудовати шпеціалізацію словацькый і україньскый язык і література, і кедь єй першов роботов по скінчіню высокой школы ся стала редакторьска робота (1987 – 1990) в чехословацькій україньскій редакції тыжденника „Нове життя“. Треба припомянути, же переважну часть жытельства бывшой комуністічной Чехословакії не інтересовала їх языкова комплексность ани народна ідентічность, котры были сучастёв їх каждоденного жывота. Їх, в общім, пасівну позіцію к даным вопросам, найлїпше згорнула сама Аня:

– Про рядовых членів того етніка [карпатьскых Русинів], враховано моёй родины в етапі мого жывота звязаній з Пыхнями, вопрос їх народной ідентічности з розлічных прічін нїґда не быв темов дня.  Хоць дїдо, баба, отець, мама передали нам потомкам дїдовизну найхарактерістічнїшу про нашу етнічность – бісїду, но не споминам собі, жебы колись шпеціфіковали, яка то є бісїда. Дома сьме часом, главно од дїда і бабы, чули  о „руській“ бісїдї, о „руськых“ буквах, „руськых“ школах, „руськых“ людёх, „руській“ вірї, но за граніцями нашого села, кедь по скінчіню пятой класы Основной школы в Пыхнях єм до шестой класы стала ходити до недалекой Снины,… од сниньскых школярїв сьме часто на нашу адресу чули, же сьме „Rusnáci“. Тота назва нам… припадала як штось меншецїнне.

Анна Плїшкова дале говорить, же хоць ходила до школ, котры ся офіціално звали україньскыма, або до клас з україньскым языком навчаня, но „нихто нас нїґда не выховлёвав к даякій конкретній народній ідентічности“. Аж в послїднїх рочниках середнёй школы внаслїдку дакотрых індіцій была мотівована, жебы сама собі клала дакотры вопросы: „Чом наш учітель україньского языка і літературы свідомо неґовав середнёшкольскы учебникы привезены з Україны, якы сам охарактерізовав як „надміру тяжкы про нас“, і чом  намісто того нам давав інформації зрозумілым языком, розшырены о „містных“ писателїв і інтелектуалів, о котрых в україньскых учебниках не было ани рядка? Наслїдком того сьме собі мусили класти дакотры вопросы у звязи з народнов ідентічностёв містного жытельства, хоць одповідї на них не приходили. Фактом было, же ани середня школа з навчанём україньского языка у нас штудентів не укрїпила почутя україньской народной ідентічности. Але ани не выкликала нияку аверзію к україньскій народности, яку сьме мали пасівно записану  в леґітімаціях а актівно сьме ї практіковали так, же сьме ходили до україньскых клас основных і середнїх школ, што само о собі уж сіґналізовало нашу окремішность в словацькім (точнїше сотацькім) містьскім контекстї Снины.“

Пасівна – а властно і позітівна – функція україньской народной ідентічности у карпатьскых Русинів на Словакії ся зачала спохыбнёвати по нїжній револуції в роцї 1989 – по падї комуністічного режіму в Чехословакії. Часть містной інтеліґенції не была згодна з дотеперїшнёв сітуаціёв, у якій мож было жыти мултіязычно і узнавати веце народных ідентіт, што было цалком нормалным явом на початках рухів безштатных народів. Другыма словами, погляд, же дахто може быти сучасно Русином і Українцём замінив концепт народных ідентіт, де єдна неґовала (вылучовала) другу: або єсь Русин, або єсь Українець, але не єдно і друге.

З тяжков задачов діференціації ся мусила попасовати і Анна Плїшкова в своїй новинарьскій роботї в редакції тыжденника „Нове життя“, выдаваных „Культурним союзом українських трудящих Чехословаччини“ – културнов орґанізаціёв з еры комунізму, котра по роцї 1989 змінила назву на „Союз Русинів-Українців Чехословаччини“. За дакілько місяцїв зачатком рока 1990 взяла актівну участь в процесї народной діференціації як редакторка одповідна за двойсторінку україньскоязычного „Нового життя“, яка зачала выходити в русиньскім діалектї під назвов „Голос Русинів“. Кедь выдаватель того періодіка („Союз Русинів-Українців Чехословаччини“) ся не стотожнив із замірами редакторів одлишыти карпатьскых Русинів од Українцїв, Анна Плїшкова і єй троє колеґове мусили з редакції одыйти. За нецїлый піврік ся стала членков  колектіву новой редакції, яка зачала выдавати періодіка Народны новинкы і двоймісячник, часопис Русин. Обидва выходили лем в русиньскім языку (тогды некодіфікованім). Анна Плїшкова была заступкынёв шефредактора і редакторков Народных новинок і часопису Русин од їх зроду в роцї 1991 – до року 1998. В тім часї як языкова редакторка редіґовала публікації выдаваны орґанізаціёв Русиньска оброда, котра в тім часї была главнов културно-сполоченьсков  орґанізаціёв Русинів на Словакії.

Практічна новинарьска робота в редакції і выдавательстві примусила А. Плїшкову вступити до конфронтації з новыма вызвами звязаныма з формованём літературной нормы русиньского языка на Словакії. В часї, кедь была новинарьков і редакторков, брала участь у роботї над Орфоґрафічным словником русиньского языка (1994). В роцї 1998, кедь уж як высокошкольска учітелька зачала учіти на нововзникнувшім Оддїлїню русиньского языка і културы Інштітуту народностных штудій і чуджіх языків Пряшівской універзіты, кодіфікація языка ся стала іщі важнїшов темов. Од того часу єй карьєра была заміряна прімарно на академічну сферу: дале учіла русиньскый язык на універзітї, а вєдно з колеґом і ментором доц. ПгДр. Василём Ябуром, к. н., пізнїше і з ПгДр. Кветославов Копоровов, ПгД., выдала серію учебників русиньского языка про основны, середнї і высокы школы (позерай ниже публікації ч. 21 – 36). Кулмінаціёв єй робот на кодіфікації ся стала ревізія літературного русиньского языка вжываного на Словакії, котра мала зачаток у сполуавторьскім выданю ревідованых правил правопису (2005) і орфоґрафічного словника в роцї 2007 (публікації ч. 26, 27).

Як сьме увели, Анна Плїшкова была тїсно повязана з русиньскым народным  возроджінём на Словакії і брала актівну участь в процесї кодіфікації языка, зато не дивно, же якраз тот факт ся став центром єй научной роботы. У своїй дізертачній роботї під назвов Списовный язык карпатьскых Русинів : проблемы становліня, кодіфікації, акцептації і сфер функціонованя, котру написала і обгаїла в роцї 2006 під веджінём універзітного професора ПгДр. Яна Дорулї, др. н. зо Славістічного інштітуту Словацькой академії наук в Братїславі, аналізовала соціолінґвістічну функцію русиньского языка в розлічных історічных періодах, з бівшым акцентом на період по роцї 1995. Тота робота є унікатна в тім, же є першов дізертачнов роботов, котра нелем є о русиньскім языку, але є в нїм і написана. Академічны публікації Анны Плїшковой дотеперь были заміряны на лінґвістічны проблемы, главно на область словотворїня, і на соціолінґвістічны аспекты русиньского языка (публікації  ч. 1 – 20).

Четвертину столїтя Анна Плїшкова бере актівну участь у кодіфікації русиньского літературного языка на Словакії. За тот час указала велику продуктівность у научно-педаґоґічній сферї, а в роцї 2010 на Універзітї Я. А. Коменьского в Братїславі ся габілітовала на доцента. Од того року є на функції доцента русиньского языка на Пряшівскій універзітї.

Окрем научных тітулів, вызначным фактором успіху  будь-котрого културного і общественного руху є єствованя стабілной інштітуційной базы. Якраз у тім контекстї Анна Плїшкова взяла на себе вырїшалну роль у сферї карпаторусиністікы. В роцї 2008 ся стала директорков Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты. То є перша і зарівно єдина інштітуція універзітной уровни на світї. Під її веджінём інштітут понукать можности бакаларьскых, маґістерьскых і докторьскых штудій русиньского языка і літературы. Під веджінём доценткы Анны Плїшковой  інштітут од року 2009 орґанізує отвореный Научный семінар карпаторусиністікы за участи ученых із Словакії  і споза граніць, од року 2010 орґанізує Studium Carpato-Ruthenorum – Меджінародну лїтню школу русиньского языка і културы, в рамках інштітуту была сформована шпеціалізована Бібліотека карпаторусиністікы, а інштітут сполупрацує на базї підписаных договорів о кооперації з універзітами і їх научныма центрами заміряныма на карпаторусиністіку в іншых країнах, враховано Торонтьской універзіты (Канада). Кінцём рока 2015 Інштітут русиньского языка і културы ся став інтеґралнов частёв новой академічной інштітуції Пряшівской універзіты заміряной на проблематіку (язык, літературу, културу, реалії) трёх найбівшых народностных меншын на Словакії – мадярьской, ромской і русиньской – Центра языків і култур народностных меншин. Ёго базов ся стали до того часу три самостатны інштітуты Пряшівской універзіты: Інштітут русиньского языка і културы, Інштітут ромскых штудій і Інштітут мадярьского языка і културы, якы реалізують учітельскы і неучітельскы проґрамы навчаня заміряны на выхову прімарно учітелїв уведженых мінорітных языків про основны і середнї народностны школы на Словакії, але і перекладателїв і тлумачників. На челї уведженого Центра од року 2017 стоїть якраз Анна Плїшкова, яку в юні 2019 нова презідентка СР Зузана Чапутова собі выбрала (вєдно з Мґр. Петром Медвідём, говорцём Округлого стола Русинів на Словакії) до свого  порадного експертного тіму за русиньску народностну меншыну, што є таксамо вызначным оцїнїнём її дотеперїшнёй роботы у сферї русиньского языка, русиньского народностного школства і карпаторусиністікы.

Анна Плїшкова в тім часї ся дожывать вызначного юбілею – 55 років. Мы вшыткы єй вдячны як чоловікови нїжной душы, котра як така доказала забезпечіти міцну базу про професіоналізацію карпаторусиністікы. Мы пересвідчены, же під її веджінём і в сполупраці з її колеґами Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты  буде дале рости і процвітати.

Проф. Др. Павел Роберт Маґочій,

Торонтьска універзіта.

Др. габ. Олена ДУЦЬ-ФАЙФЕР: Ювілейніст проти «вісляного» тырваня (2/2)

При вказаній еволюциі, розвиваючій, але тіж довершаючій мріі і надіі Ювілята, остає він надале вірний і по мурянчому послідовний в веденых ціле праві жытя своіх діянях і дотримуваных поставах. Такой праві уж 30 років отримуєме журналістычно едиторскій труд жытя Мурянкы, «Бесіду» – лемківскій двомісячник, авторско ведений його головным редактором. Шторічні прикликуваны сут важны історичны і персональны факты завдякы покликаному до жытя Петром і уж 25 років выдаваному «Лемківскому календарьови»/ «Лемківскому Річникови». Не перестал він тіж занимати ся трансляторском роботом. В остатнім десятьолітю довершыл своі величезны труды перекладаня на лемківскій, ци радше лемківщыня, адаптуваня до сучасной языковой нормы, знаменитых творів лемківской класикы – Петра Поляньского і Владиміра Хыляка.

Read more

25. 04. 2019 славить округлый юбілей – 80 років русиньскый філантроп і меценат Штефан Чепа з Торонта

25. 04. 2019 славить округлый юбілей – 80 років русиньскый філантроп і меценат Штефан Чепа з Торонта

Хоць він ся уж народив у Канадї, конкретно в Гемілтонї, области Онтаріо, але ёго родічі пришли за роботов до Америкы, подобно як много іншых нашых бідных Русинів. Нянько Василь Чепа (1902 – 1963) походив із підкарпатьского села Мале Березне а мати, за слободна Марія Пирчова (1905 – 1990) – із лемківского села Уще Ґорліцьке.

Read more

АРХІВ: Кветослава Копорова: Народный будитель Русинів – Александер Зозуляк

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын –Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты у Пряшові (Словакія)

Народный будитель Русинів – Александер Зозуляк

(Ід 65-ым народенинам єдной з найвыразнїшых особностей русиньского руху на переломі 20. і 21. стороча)

 

Лем немногы особности новодобого русинького руху, історіками поменованого як третє народне оброджіня Русинів можеме означіти як лідрів, котры ся не спроневірили своїм ідеалам наміряным на благо  властного народа, а то і  в часах приязных, і в тых гіршых, барз часто аж в такых, котры гранічать з властным бытём-ці небытём. Може тых другых пережыв дакус веце, як заслуженой славы ай наш юбілант – Александер Зозуляк, котрый того року – 6. апріля ославить свої 65. народенины. Хто знать, ці на таку путь го не наміряло хрестне мено – єднаке з народнымa будителями Русинів 19. стороча Александром Духновічом, ці Александром Павловічом… Саша, як го вшыткы знамы і близкы неформално клічуть є особностёв, котра ся уже за свого жывота записала до новодобой історії Русинів нелем а Словакії, але таксамо в меджінароднім русиньскім контекстї. Read more

Русиньскый писaтель Миколай Ксеняк – 85-рочный

РУСИНЬСКЫЙ ПИСАТЕЛЬ МИКОЛАЙ КСЕНЯК – 85-РОЧНЫЙ

   Миколай КСЕНЯК, сучасный русиньскый писатель, лавреат меджінародной Літературной премії Александра Духновіча  за рік 2003 (за книжку: Біда Русинів з дому выганяла, Пряшів: СРПС-2002; удїлює Карпаторусиньскый научный центер у США), лавреат премії за переклад в рамках Цїны Александра Павловіча за русиньску літературу за рік 2007 (за книжку: Байкы, 2006; удїлює Літературный фонд при Міністерстві културы СР у Братїславі), бывшый председа Сполку русиньскых писателїв Словакії, творить опорный стовп русиньской літературы на Словакії. Праві днесь, 4. децембра 2018 славить свій 85-рочный юбілей. Read more

АРХІВ: Русиньска новинарька і писателька (Інтервю з нагоды 55-тых народенин М. Мальцовской.)

Русиньска новинарька і писателька

(Інтервю з нагоды 55-тых народенин М. Мальцовской.)

„Каждый чоловік сі заслужить, жебы ёго жывот зістав якымесь способом звічненый“

М. Мальцовска-Параскова

 

   Мы – писателї, новинарї сьме цїлый жывот наповнены евфоріёв, котра не втихать, просто є в тобі навсе без огляду на то, ці є про літературу доба приязна, або нїт.

   Сітуація є така, же уж два рокы єм незаместнана. Мам двоє дїтей, котрым треба давати їсти, і я бы даколи дашто зьїла… В каждім припадї ани тот факт ня не може одрaдити, або якось неґатівно ся одразити на моїй роботї, котру чую як своє посланя на тім світї.

Read more