Умер член Сполку русиньскых писателїв, єден з кодіфікаторів русиньского языка на Словеньску доц. ПгДр. Василь Ябур, к. н.

У віцї 88 років 1. юна 2025 у Кошіцях одышла до вічности вызначна научна і културно-освітна особность, єден із кодіфікаторів русиньского літератрурного языка на Словакії – доц. ПгДр. Василь ЯБУР, к. н. Погріб буде 6. юна  2025 o 13.00 гoд. на Верейнім цінтерї в Кошіцях. Вічна ёму память.

Жертовность і смілость суть людьскы властности, споёваны звычайно з револучныма політічныма актівістами ці воєньскыма героями, но уже менше з академіками. Предсі ся але стане, же ай академіци на досягнутя інтелeктуалных цїлїв мушены суть зреалізовати револучны крокы. Ай лінґвісты – ці они суть аматеры, або професіоналы, можуть ся стати револуціонарями; главнї тоты, котры ся занимають вытварянём новых списовных языків.

Як інакше бы сьме могли описати вклад такых особностей як Ян Гус до чеського языка, Мартін Лутгер і ёго принос про нїмецькый язык, ці Людовіт Штур в словацькім языку? На то, абы переконали сполоченьскый і політічный одпор ід новій ідеї (в данім припадї ід ідеї вытворїня списовного языка), з котров пришли, мусила мати кажда з тых особностей одвагу. А кажда з них мусила быти оддана свому цїлю, што значіло працовну заанґажованость в значно тяжкій задачі – в области кодіфікації языка на много років, ба докінця десяток років. Єдным з такых одданых і одважных револуціонарїв днешнёй добы є Василь Ябур, котрый є поважованый за єдного з главных творителїв русиньского літературного языка на Словакії.

Василь Ябур ся народив 28. октовбра 1936 в селї Стащін (в сучасній северовыходній Словакії), в тогдышнїм Чеськословеньску. Ёго родічі (так, як ай векшына жытелїв Стащіна і околитых сел) были карпатьскы Русины і молодый Василь выростав в русиноязычнім оточіню. Ёго тета Анна (1898 – 1984) – співачка народных співанок про етноґрафів, занимаючіх ся автохтонным карпаторусиньскым жывотом была жывым жрідлом фолклору.

Молодый Василь зачав штудовати в часї, коли были карпатьскы Русины выставлены выжным змінам у своїм народнім жывотї. В яри 1945 ся скінчіла 2. світова война. В тім істім роцї Чеськословеньско дало згоду на то, абы ёго бывша выходна провінція Підкарпатьска Русь была припоєна к Совєтьскому союзу. В роцї 1948 пришли до влады комуністы, котры вырїшили Чеськословеньско перетворити  на образ Совєтьского союзу. Комуністічна Чехословакія прияла совєтьке „рїшіня“ народностного вопросу карпатьскых Русинів. В дослїдку того были русиньскый язык і русиньска народность заказаны. В Чеськословеньску (так як ай в іншых Совєтьскым союзом овладаных країнах той части Европы) были карпатьскы Русины выголошены за підґрупу україньской народности, а русиньскый язык ся поважовав за діалект україньского языка. Перешов істый час, за котрый было тото адміністратівне рїшіня уведжене до практічного жывота. Хоць в дослїдку того рїшіня были карпатьскы Русины жыючі в Чехословакії в роках 1945 – 1952 урядно означованы як Українцї, в школах ся учіло по руськы, а карпатьскы Русины ай надале в домашнїм оточіню, або з приятелями комуніковали своїм родным языком – по русиньскы.

Так, як ай многы далшы з той ґенерації, ай Василь Ябур зажыв хаотічный повойновый час, в котрім карпатьскы Русины як народ жыли, но їх язык не быв узнаный, аж наконець было ёго хоснованя на верейности заказане. В часї, коли Ябур ходив до ґімназії в Гуменнім (1947 – 1953), быв офіціалным языком навчаня російскый язык. Кідь в роцї 1954 скінчів штудії на середнїй школї в Снинї, урядным языком, в котрім ся учіло, став україньскый язык. Свої універзітны штудії скінчів на высокій школї у Празї (1954 – 1958), де штудовав російскый язык в комбінації з україньскым языком із замірянём на компаратівну і функчну лінґвістіку.

На высокій школї в Празї штудовало ай дакілько далшых Русинів з выходной Словакії; про дакотрых з них (міджі нима ай про Ябура) ся став робочім языком російскый язык, закы іншы сі зволили україньскый, а наконець прияли тоту орьєнтацію за свою властну народну і културну ідентіту. В комуністічній Чехословакії, правда, не было ани думкы о карьєрї в области карпаторусиньскых штудій, кідь чоловік не раховав з тым, же русиньскый язык і култура будуть поважованы за часть україньской културы. А на тото Василь Ябур не пристав.

Як шпеціаліста в области лінґвістікы здобыв тітулы на Універзітї Коменьского в Братїславі (доктора філозофії в роцї 1969; кандідат наук в роцї 1987; доцент в роцї 1991), як педаґоґ учів на Педаґоґічнім інштітутї в Кошіцях (1961 – 1964), Педаґоґічній факултї у Пряшові Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Кошіцях (1964 – 1977), на Катедрї языків Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Кошіцях (1977 – 1987) і на Педаґоґічній факултї в Нїтрї (1987 – 1993).

Якраз в часї своёй педаґоґічной карьєры в Нїтрї, револуція в роцї 1989 скінчіла комуністічну владу в цїлій середнїй Европі і уможнила зрод самостатной карпаторусиньской ідентіты і народности. Єдным з пореволучных цїлїв карпаторусиньского руху была кодіфікація русиньского языка – процес, котрый ся зачав іщі перед 2. світовов войнов, але на веце як пів стороча го загамовала комуністічна влада.

Кодіфікація русиньского языка была в посткомуністічнім Чеськословеньску (наслїдно в самостатнім Словеньску) уже теоретічно можна. Де але найти кваліфікованых лінґвістів, котры бы таку задачу прияли? Дакотры шпеціалісты на україністіку, котры были концентрованы главнї у Пряшові, были способны і ерудованы, але з ідеолоґічных прічін одмітали концепт окремого карпаторусиньского народа, котрый подля них не міг, і не мав єствовати. Прото карпаторусиньскы актівісты глядали на іншых універзітах і наконець ся дізнали о лінґвістови карпаторусиньского походжіня, Василёви Ябурови.

На зачатку 90-х років 20. стороча зіставало Василёви Ябурови до пензії уже лем пару років. Нашто бы ся мусив занимати карпаторусиньскым рухом, котрый, выставленый неуставній крітіцї з боку містных обчаньскых актівістів україньской орьєнтації і істых владных кол на Словакії, в Польщі, а передовшыткым на Українї, поступовав лем бырз помалы. Ці не лїпше бы было одыйти на пензію як заслуженый доцент, а вызвы карпатьской русиністікы охабити іншым?

Василь Ябур думав над тым, што бы таке рїшіня значіло про нёго і про ёго родину. Наперек довгорічній карьєрї в области російкой і російско-словацькой компаратівной лінґвістікы зістав вірный своїй карпаторусиньскій ідентітї. Дякуючі природній внуторній силї свого характеру мав охоту конати в згодї із своїм пересвідчінём. Было то дашто, што не міг одкрыто выядрити в часї комуністічной влады. В роцї 1993 Ябур вырїшив наповно ся оддати карпатьскій русиністіцї, конкретно намаганю сповнити цїль русиньского руху – вытворити кодіфікованый русиньскый язык. Ябурове рїшіня але не зістало без наслїдків. Такой быв засыпаный крітіков з боку колеґів з універзіты у Пряшові, котры были україньской орьєнтації. Обвинили го з того, же ся зрік свого посланя науковця в моментї, коли вырїшив скапчати ся з „політічным русинізмом“, як ся обродный рух Русинів у тім часї называв.

На другім боцї але Ябура і ёго колеґу Юрка Панька підпорили обчаньскы і културны актівісты (окрім іншых ай Василь Турок-Гетеш, Александер Зозуляк, Анна Кузмякова і Анна Плїшкова). Помогли їм пересвідчіти владны кола о важности і потребности захованя карпаторусиньской културы, а таксамо о роботї на приправі і выдаваню приручників, словників, ґраматік і школьскых учебників. Уж в половинї 90-х років 20.  стороча быв Ябур поважованый за скушеного академіка на челї невеликой ґрупы кодіфікаторів русиньского языка на Словакії, котры поступно здобывали підпору з боку Міністерства школства Словацькой републікы.

Выслїдком того процесу была серія языковых публікацій, котрых быв Василь Ябур едітором, ці автором. Актівный быв таксамо як шпеціаліста на русиністіку (1995 – 1998) в пряшівскій філії Штатного педаґоґічного інштітуту в Братїславі, де про Міністерство школства Словацькой републікы приправив проґрам про выучованя русиньского языка на першім ступню основных школ. Тот проґрам быв розшыреный ай на другый ступінь ОШ, а тыж про середнї школы. Наслїдовало выданя серії учебників про 1. – 9. рочник основных школ і про 1. – 4. рочник середнїх школ. Не было несподїванём, же на Пряшівскій універзітї у Пряшові было в роцї 1998 заложене Русиньске оддїлїня, а наслїдно самостатный Інштітут русиньского языка і културы (2008).

Василь Ябур ся вернув к учітельскій професії, но теперь уже як карпатьскый русиніста. У своїй новій функції поміг вытворити нову ґенерацію шпепціалістів на русиньскый язык (міджі нима мож спомянути мена лінґвісток Анны Плїшковой і Кветославы Копоровой). Они над кодіфікованым языком – процесом, котрый ініціовав Василь Ябур надале роблять і одовздають го як педаґоґы молодій ґенерації.

Кодіфікаторы языків суть подобны єднотливцям в іншых сферах жывота, котры мають амбіцію зробити штось нове. Такы особы суть звычайнї выставлены крітіцї, ці то уже за цїлковый концепт, котрый пропонують (в данім припадї за думку окремого русиньского языка), або за дакотрый з шпеціфічных аспектів пропонованой кодіфікації. Ани Василь Ябур не є вынятком. Кодіфікацію (1995), але передовшыткым  доповнїня і зміну дакотрых правил по десятёх роках од кодіфікації (2005) не прияли вшыткы, котры в сучасности пишуть і публікують в русиньскім языку. Конець-кінцїв, така крітіка є сама по собі позітівным феноменом, бо кедь уже не має іншу функцію, назначує, же кодіфікованый русиньскый язык не є лем думков дакількох інтелектуалів, але жывов ентітов, котру шырша сполочность бере важнї.

На закінчіня ся можеме вернути на зачаток нашой статї: к феномену жертовности і смілости. Василь Ябур почас своёй карьєры не быв лем вірный языку і културї своїх карпаторусиньскых предків, але мав ай смілость  застати ся своёй дїдовизны, кідь то было конечнї по роцї 1989 можне. За то мы, члены той і будучіх карпаторусиньскых ґенерацій будеме му навсе вдячны.

Академік, проф. Др. Павел Роберт МАҐОЧІЙ, Торонтьска універзіта, Канада

 

Членьска громада Сполку русиньскых писателїв. Семінар к Літературному конкурзу Марії Мальцовской

Членьска громада Сполку русиньскых писателїв і семінар к Літературному конкурзу Марії Мальцовской – 11. рочник.

20. децембра 2024 ся в засїдални Consilium maius Ректорату Пряшівской універзіты у Пряшові одбыла вырочна членьска громада Сполку русиньскых писателїв Словеньска.

Громаду вела председкыня сполку Кветослава Копорова, котра вызвала притомных, абы минутов тиха спомянули і заєдно дали честь вызначному русиньскому поетови Юркови Харитунови, котрый в авґустї того року одышов до літературного неба.

Дале председкыня сполку інформовала о выслїдках роботы за рік 2024 і представила планы на далшый рік. Сполок в рамках своїх актівіт в роцї 2025 предкладать штири проєкты до Фонду на підпору културы народностных меншын – два проєкты на выданя публікацій (Міро Жолобаніч: Коцурик з Тополї – мілы пригоды коцурика про найменшых чітателїв; другым предложеным проєктом є поезія З русиньского сердця ІІІ автора Миколая Коневала), проєкт Літературный конкурз Марії Мальцовской (дванадцятый рочник) і проєкт на реалізацію вебовой сторінкы www. rusynlit.sk.  До того часу іщі не є знамый выслїдок – ці будуть предложены проєкты схалены.

В діскусії выступили Мілан Ґай, Людміла Шандалова і Миколай Коневал. Діскутовало ся переважно о якости выданых публікацій, естетічній уровни (обалкы книжок, ґрафіцї). Предметом діскусії были ай авторьскы права при перебераню і наслїднім публікованю матеріалів з книжок, выданых як Сполком русиньскых писателїв, так ай выданых іншыма  орґанізаціями і сполками.

Як каждый рік, діскутовало ся ай о новых кандідатах на членів. Было потїшінём, же кандідатками на членство ся стали дві молоды авторкы – Леа Васькова і Домініка Новотна. Перша з них ся стала вітязьков тогорочного літературного конкурзу Марії Мальцовской.

Выгодночіня конкурзу і семінар к нёму ся одбыв такой по скончіню членьской громады сполку. Главне слово ту мав літерат з Інштітуту русиньского языка і културы ПУ – Мґр. Михал Павліч, ПгД., котрый як член пороты окоментовав каждый текст посланый до конкурзу. В тім роцї до конкурзу было приголошеных сім текстів, з них три тексты послали молоды авторкы, котры ся конкурзу зучастнили по першый раз. А як было высше спомянуте, єдна з авторок-дебутанток – Леа Васькова (з інтімнов поезіёв і поезіёв про дїти) ся стала вітязьков конкурзу. На другім місцї ся умістнила Людміла Шандалова (з інтімнов поезіёв), третє місто обсадили дві авторкы: Марія Шмайдова (з фантастічным розповіданём про дїти) і Анна Замутовска (з прозов).

Выбраты части текстів каждого з участників конкурзу будуть поступно публікованы на нашій вебовій сторінцї а таксамо в часописї Русин (в Поздравлїню Русинів в роцї 2025). Думаме сі, же ай така публікація авторів є про них повзбуджінём до далшой літературной творчости. За пороту мож сконштатовати, же опроти минулым рокам ся якость посланых текстів значнї звышыла, также было нелегко выбрати найлїпшы. Годнотила ся як умелецька уровень, так ай тематіка (позітівне годночіня діставали новы темы, з котрыма пришли дакотры авторы).

Заключінём проґраму были офіціалны ґратулації нелем вітязям літературного конкурзу Марії Мальцовской, але ай вшыткым участникам літературного конкурзу, котрым были переданы діпломы.

-кк-

Фото: Михал Павліч

Вышла книжка АРК в СР – Мілан Ґай: Несповнены слюбы

Мілан ҐАЙ, народженый 23. 7. 1954 у Сукові, жыє і творить в Меджілабірцях, теперь выдав 11. свою книжку в русиньскім языку.

Творы сучасной русиньской літературы на Словакії суть проявом довготырвалых снажінь і актівностей у рамках періоду третёго народного возроджіня, котре надале проходить. Знаками той літературы є, окрем іншого, адресованя творів як дїтьскому, так і дорослому русиньскому чітателёви. Про писательску карьєру Мілана Ґая тоты знакы суть платны.

На першый погляд ся здасть, же найновша книжка Несповнены слюбы є прозов адресованов дозрїваючому чітателёви, котра в сучасній русиньскій літературї на Словакії скоро абсентує. Ґай розповідать пригоды ґрупы камаратів у часї почас їх переміны із штудентів на дорослых хлопів і почас здобываня робочіх скушеностей. Хоць бы то служыло чітателёви на ідентіфікацію з особами, якы бы му были пертнерами почас снажіня зорьєнтовати ся у дорослім жывотї і гляданю ёго змыслу, не є то так. Автор присвячує скоро цїлу увагу главно особі Івана і ёго першій любви, взаємному спознаваню ся, тужіню і траплїню.

Путованя за школов і роботов служить главно про описаня навертаня ся домів і за родічами, ку каждоденным робочім повинностям на селї, коты суть фарбисто і подробно описаны. Особы молодых хлопцїв нераз споминають на минулы зажыткы і планують будучі стрїчі. Пригоды суть носталґічно ладжены, їх дїя є без выразнїшых конфліктів, і хоць были Несповнены слюбы, може, адресованы доростаючому поколїню, з высше спомянутых прічін поважуєме публікацію за вгодну скорїше про старшу ґенерацію чітателїв, котра тоту книжку оцїнить омного  веце, як тота молодша.

Вышла книжка Марії Шмайдовой Осїнь на комарнику (2024)

Марiя Шмайдова ся народила в Стропкові 8. фебруара 1964. Дїтинство і школьскы рокы пережыла у Свіднику. Часто навщівлёвала і родне село свого вітця Николая Бабея – Вышнїй Комарник. У роцї 1985 ся выдала і жыє вєдно зо своїм мужом Павлом у селї Потїчкы недалеко Стропкова. Понад 40 років свого професійного жывота засвятила школству. Выштудовала учітельство про 1. ступень основных школ. Понад 20 років учіла в основній школї. Теперь уж минуло 20 років, як перешла робити на школьскый уряд до Стропкова.

В роцї 2020 вступила до Сполку русиньскых писателїв Словеньска, якый їй выдав дві книжкы про дїти – У дїдка на дворї (2020) і Під диков грушков (2023). В роцї 2022 їй вышла книжка Максовы новы чіжемкы, яку їй выдало Oбчаньске здружіня Колысочка – Kolíska. В книжках описує найкрасшы моменты з тыма найменшыма з родины – із своїма внучатами. Книжкы написала про дїти, якы суть про ню і дотеперь великов іншпіраціёв в творчости. Не забывать ани на свою любов к природї, што ся вказало у книжцї Під диков грушков, в якій ся дїти і дорослы можуть дізнати многы хосенны інформації зо жывота мушковины.

Iнтересне дїтинство пережывала Марія Шмайдова і у своёй бабкы Юлії Сейканічовой-Бабеёвой. Уля Горїшня єй звали. Выховала двоє дїтей – Николая і Михала. Праві першого з них Николая постигло дїтинство серед войнового конфлікту в Другій світовій войнї. Жадна матїрь не хоче, жебы єй дїтина пережывала то, што зажывали єй малы дїти, в осени 1944 у Вышнїм Комарнику. Пережыли войну серед найкрутїшых боїв на Дуклї.

Николай, уже як дорослый хлоп, выповів много пережытого в часах войны. Марія Шмайдова свого вітця выслухала а записала вшытко, што чула.

Хоць уж отець Николай не жыє, но в памяти єй зістали ёго розповіди. Їх выслїдком є книжка Осїнь на Комарнику. В осени 2024 было 80 років од часу, што война перешла через Дукляньскый перевал. Няй книжка припомяне чітателям і малы геройства обычайных людей, якы родный край

не опустили ани в тых найтяжшых моментах свого жывота. Двараз поставили на ногы своє село, бо дві войны през нёго перешли і знічіли го.

Вышнїй Комарник приріс ку сердцю і Марії Шмайдовій. Є рада, же не познала сказу села в часах обидвох світовых воєн. Познать лем красоту природы в цїлій околіцї і приємных, добрых людей, што в нїм жыють.

Меланія Германова: Што жывот принїс (рецензія)

Меланія ГЕРМАНОВА, народжена 3. 11. 1937 у Выдрани, жыє і творить в Габурї, теперь выдає свою 5. книжку в русиньскім языку.

В сучасній русиньскій літертурї є намного у векшій мірї заступлена поезія як проза, зато каждый далшый зборник короткой прозы або амбіціонїэнїшы векшы жанры вітаме з інтересом і очекованём. Вшытко высше спомянуте платить і о найновшій публікації Меланії Германовой Што жывот принїс. Авторка ся в русиньскій літературї обявила в роцї 2015 із зборником прозы Дїтём про радость і поучіня, на котрый пізнїше надвязали дайшов публікаціёв як Смутне і веселе  (2020), Жывот – то не театер (2021) і Люде, будьме людми (2022).

Што жывот принїс Меланії Германовій уж традічно назначує тему, а то розповіданя, котре выходить з властного жывота. В текстах короткой прозы Германова в них ілуструє тыж жывот Русинів на селї в минулости, їх жывотны условія і пріоріты а з того выходяче одношіня к жывоту ці світогляд. У своїх пригодах тыж ілуструє вынаходливость і „простый сільскый розум‟, ку котрому были Русины дотиснуты тяжкым жывотом, але і взаємнов помочов і сполуналежность родаків, котры ся в припадї потребы без ваганя проявлять. Далшым рисом зборника Меланії Германовой є тыж высловлёваня ся к вопросам і проблемам народной ідентічности, котру мож внимати як вічну тему авторів сучасной русиньской літертуры на Словакії, окремо той старшой ґенерації, котра была нераз прямо актівна в емціпачных процесах зачатых нїжнов револуціёв у роцї 1989.

Подобно як в публікації Спомины і очекованя вызначного русиньского писателя Миколая Ксеняка, і ту оцїнюєме автобіоґрафічны елементы і інформації о жывотї авторкы і єй родины, зато же нам то уможливлює близше спознати особность писателя. Публікація бы зато могла быти інтереснов нелем про задуманого адресата, значіть старшых чітателїв русиньской літераруры, але тыж можно ай про одборників, што ся занимають русиньсков літературов.

Гелена Ґіцова-Міцовчінова: Заслызена Україна (рецензія)

Гелена ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, народжена 14. 5. 1939 у Збудьскім Рокытові, жыє і творить в Меджілабірцях, теперь выдала свою 29. книжку в русиньскім языку.

Вдяка зборнику Заслызена Україна можеме оцїнити тематічный перелом, котрый Гелена Ґіцова-Міцовчіноа започала уж  в дакотрых попереднїх публікаціях, главно в послїднім зборнику І співам, і плачу з року 2023. Авторка в послїднїх роках презентує поезію меланхолічно, жалостиво і смутно наладжену. Найновшый зборник Заслызена Україна мать особнїшый і інтімнїшый характер, а уж своёв назвов говорить о векшім, цїлоплошнім замірї.

Ґіцова-Міцовчінова у зборнику не боїть ся острых слов ани траґічных образів, суть ту мотівы бомбардованя і стрїльбы, кровли і болести. Далшым частным мотівом є непорозумлїня войны, котра засталює нормалный ход жывота, войны, котру подля нёй раціоналнго нихто не може порозуміти. Авторка высловлює сочутвіє із терплячіма, ці уж іде о індівідуаиных вояків, што обранюють свою отчізну, або о їх родины і славяньскый народ вообще. І кедь она сама не мать можность, як войнове біснїня заставити, приговорює ся, сочуствує, слызы проливать, як і высловлює послїднї молитву к Богу.

З формалной стороны авторка до сучаной русиньской літературы на Словакії не приносить ніч переворотне, одважне і нове, праві наспак, держыть ся простых поетічных форем, чім надвязує на свою дотеперїшню творчость, як і творчость далшых русиньскых авторів, котрых поезія што до вызнаму є ясна – на єднім боцї мож повісти без коплікацій, але тыж і без додаточных другорядных вызнамів, котры бы были жаданы і збогачовали бы так чітательскый зажыток. На другім боцї, по дочітаню зборника у приїмателя настає інтензівна конкретна потреба апелації за скінчіня того шаленства, чутя, якы мож апліковати на вшыткы войновы конфлікты світа.

-мп-

Найлїпшы русиньскы публікації за рік 2023 оцїнив і Пряшівскый самосправный край

Верейность спознала найлїпшы книжкы Пряшівского самосправного края за рік 2023. Стало ся так почас святочного оцїнёваня облюбленого літературно-чітательского конкурзу Книга рока ПСК. Авторы найлїпше оцїнёваных книжок ці найоблюбленїшых літературных творів за минулый рік собі оцїнїня перевзяли 23. септембра 2024, в Крайскій книжніцї П. О. Гвєздослава в Пряшові.

Семый рочник конкурзу Книга рока 2023 принїс оцїнїня книжных тітулів і публікацій выданых у минулім роцї, звязаны з краём теметічно або особов автора текстовой ці образовой части твору. У конкурзї взяло участь 59 книжок, якы до конкурзу номіновали заставователї, редакторы, выдавателї, продавaчі книжок, книжніцї, авторы і чітетельска громада і котры оцїнёвала одборна порота. Чітателї собі своїх фаворітiв зволили уж традічно в інтернетовім голосованю о Цїну верейности.

Тот рочник реґіоналной чітательской анкеты принїс оцїнїня тыж у катеґорії Україньска і русиньска література, котра ся выголошує і оцїнює раз за два рокы. О приязень одборной пороты ся снажыло 13 тітулів. Тота наконець вырїшыла о удїлїню першого місця зборнику асоціатівной поезії повной глубокых образів Синёв країнов (Modrou krajinou) од Петра Медвідя. Друге місце удїлила книзї Театер Александра Духновіча в перекладах Ярослава Сисака (Divadlo Alexandra Duchnoviča v prekladoch Jaroslava Sisáka), котру зоставили Валерій Падяк і Михал Павліч. Трeтє місце здобыла книга Народны співанкы Русинів, котры єм позберав, грав і співав (Ľudové piesne Rusínov, ktoré som pozbieral, hral a spieval) Івана Чіжмаря.

Жытелї края за помочі онлайн голосованя в термінї од 1. юла до 31. авґуста 2024 рїшали о удїлїню Цїны верейности. Цїлково ся до выберу запоїло 1 778 голосуючіх, котры одовздали 3 519 платных голосів. В Научній літературї належить Цїна верейности публікації Maják pravoslavia. 100 rokov od vzniku ladomirovského monastiera ako pokračovateľa pravoslávneho mníšstva na Slovensku ( 1923 – 2023) од о. Петра Сороку, яка здобыла 294 голосів. А в катеґорії Україньска і русиньска література цїну здобыла книжка про дїти Маме дома псика (Máme doma psíka), яку написала Людміла Шандалова і котра в голосованю здобыла 157 голосів.

„Книга рока ПСК ся уж дакілько років тїшить інтересу з боку одборной, але і лаічной верейности. Сполочным цїлём орґанізаторів і одборных порот є выбрати тоту найлїпшу і якостёв надчасову книжку. Доволю собі підкреслити, же членове порот в окремых катеґоріях то не мали ани в тім рочнику просте. Моє подякованя належить вшыткым, котры брали участь в орґанізованю того конкурзу, бо пропаґацію і підпору реґіоналной книжной творчости поважую за важну часть нашой културы. Єдночасно хочу підкреслити, же вшыткы публікації, котры были номінованы, будуть частёв путовной выставы, котра поступно завитать до вшыткых реґіоналных бібліотек ПСК‟, повіла директорка Крайской книжніцї П. О. Гвєздослава в Пряшові Івета Гурна.

Выголошователёв конкурзу Книга рока ПСК є Пряшівскый самосправный край і вісем ёго книжніць у Бардеёві, Гуменнім, Левочі, Попрадї, Пряшові, Старій Любовни, Свіднику і у Воронові над Топлёв. На другый рік буде уж 8. рочник того конкурзу а віриме, же буде плодный.

Перебрате з: www.rusynacademy.sk

Єденадцятый літературный конкурз Марії Мальцовской

Од 2. септембра до 25. новембра 2024 Сполок русиньскых писателїв Словеньска в сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 11. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку. Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (дотеперь ниґде непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, 17. новембра ч. 1, 080 01, Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї. Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса і фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). Выголошіня выслїдків конкурзу ся одбуде в половинї децембра 2024. Найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, будуть наслїдно оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Приправный выбор літературного конкурзу

 

Умер Юрко ХАРИТУН, соловей заникнутого краю

В пятніцю, 30. авґуста 2024, добило сердце русиньского поета, лавреата дакількох літературных оцїнїнь – Юрка Харитуна. Інформовав о тім ёго сын Властиміл. Вмер по довгодобім важнім ставі здоровя у віцї 76 років.

Юрко Харитун належав меджі найвызначнїшых русиньскых поетів на Словакії по роцї 1989. Окрем того зберав фолклор, а занимав ся і творчостёв про дїти.

Учітель із Стружніцї

Народив ся Юрко Харитун 17. юла 1948 в селї Стружніця, Сниньского окресу. В роднім селї ходив до основной школы, пізнїше доходив до Старины, а середнёшкольску освіту здобыв у Снинї. Уж од часів школьской лавкы почав писати першы стишкы. Мав і музичный талент, учів ся грати на гуслях в музичній школї.

По середнїй школї пішов до Пряшова, де выштудовав Педаґоґічну факулту Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Учітелёваню присвятив цїлый свій професійный жывот. Од року 1970 жыв у Кежмарку, одкы была ёго жена, і там зачав учіти на основній школї в селї Лендак. В Кежмарку жыв аж до своёй смерти.

У роцї 1986 ёго родне село заникло. Было то внаслїдку будованя водного резервоару Старина, про котрый были пожертвованы русиньскы села. Жертвов была і Харитунова Стружніця. Но ёго Стружніця, як і цїлый ёго родный край, котрого свідком заникнутя мусив почас жывота быти, дале жыли в ёго поезії.

 

Соловей заникнутого краю

Юрко Харитун почав публіковати іщі перед новембровыма політічныма змінами року 1989. Кедьже цїлый жывот ся занимав і зберанём русиньского фолклору, ёго першы дві книжкы Ой, краю мій рідный (1987 р.) і Ластівочкы прилетіли (1989 р.) были зборниками нашого фолклорного богатства.

По роцї 1989 ся став єдным із найпродуктівнїшых і найвызначнїшых русиньскых авторів на Словакії. Часть своёй творчости і по роцї 1990 присвятив дїтём, про котры выдав такы книгы як Здогадай, школярику (2015 р.), Дякую, мамко! (2017 р.) ці Діаґноза: фіґлї про дїти (2018 р.)

Но Юрко Харитун быв і якостным ліріком. Ёго інтімна поезія была повна снів, любви, споминів, але і жалю. Гей, жаль, тот жаль над страченым родным селом, над ним так любленов Стружніцёв і цїлым краём, котрый ся став жертвов при будованю Старины, тісячраз выспівав тихо, без нот у своїх стихах.

Кедь бы сьме глядали курту характерістіку Харитуна як лірічного поета, пак мож повісти, же быв соловём заникнутого краю, котрый у своїх стихах співав тоты найсмутнїшы, а єдночасно найкрасшы елеґії, якы ся чітателям записовали до сердця. Над країнов, де днесь є вже лем тихо порожнїх сел, звучали і навсе будуть звучати слова неконечного жалю  Харитуновых стихів.

Книжкы як  Гуслі з явора (1995 р.), Мої жалї (2010 р.), Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013 р.) ці Мої надїї (2014 р.), але і далшы Харитуновы поетічны зборникы все нашли своїх чітателїв, і належали меджі тото найлїпше, што в русиньскій поезії по роцї 1989 на Словакії было выдане.

Оцїнёваный автор

Книжкы Юрка Харитуна не были лем облюбленыма меджі чітателями, мав на них і добры крітікы. Зато не чудо, же за свої творы быв многораз оцїнены.

В роцї 2012 здобыв за книжку Мої жалї Премію Александра Духновіча за русиньску літературу, найважнїше оцїнїня в русиноязычній літературї, котру удїлёвав Карпаторусиньскый научный центер в Споєных штатах Америкы.

Трираз быв лавреатом Цїны Александра Павловічa, яку удїлює Літературный фонд (Literárny fond) на Словакії. В роцї 2011 за книжку Мої сны, в роцї 2014 за книжку Мої незабудкы, а лем недавно, в тім роцї, за публікацію Дякую, мамко!, котра была перед роком перевыдана.

Раз быв лавреатом Премії Александра Павловіча, таксамо удїлёваной фондом, і то в роцї 2020 за книжку Моя тринадцята.

Участь брав і на Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, в рамках котрого в роцї 2018 здобыв перше місце, а веце раз скончів на другім місцї.

Дві музы і дві жены жывота

Юрко Харитун быв актівный і в русиньскім возроднім русї. Быв членом Русиньской оброды на Словеньску, як писатель быв і членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Кедьже хотів актівізовати і Русинів на Спішу, де жыв, основав Сполок Русинів Спіша, з котрым робив облюблены културны акції. Быв участником на дакількох засїданях Світового конґресу Русинів.

Про Юрка Харитуна были в жывотї важны дві музы – поезія і музика. А у своїм сердцї мав цїлый жывот дві жены – маму Анну, котра му, покля жыла, была все першов рецензентков і вєдно з нёв зберав довгы рокы фолклор, і ёго жена Ева, котра го все підпоровала і была му опоров.

В Юркови Харитунови русиньска поезія, нелем на Словакії, страчать єдного з найвызначнїшых і найякостнїшых авторів. Няй Вам гуслї з явора в небесній Стружніцї вічно грають, пане Юрку! Вічная память!

Петро МЕДВІДЬ, ЛЕМ.фм, языкова і ґрафічна управа: АРК в СР.

1 2 3 20