Укажка з книжкы Штефана Смолея: Не ганьб ся, Русине!

І наш край прекрасный

Велё з людей тужить
При морю сидїти
На плажах, і в морьскій
Водї ся мочіти.
Вогкым і соленым
Воздухом дыхати,
Шум вітра з морьскыма
Волнами слухати.
Відїти як сонце
За море западать
Як холодный місяць
В морьскій водї плавать.

Тужба ся не сповнить,
Мы море не маме.
Од моря далеко
На суші бываме.
Маме красны поля,
Лїсы – як бы море,
В котрых ся потїшить
І моє, і твоє,
І каждого сердце.

Хто раз до них зайде,
Істо в них про сердце
Потїшіня найде.
Маме чісту воду
В преградах і в рїках,
Плажы місто піску
На зеленых луках.
Мож там посидїти,
Мож там полежати,
Чістый, свіжый водзух
До сыта дыхати.
Суть красны сонечны
Запады, выходы
В нашім краснім краю,
Хоць без морьской воды.

І без моря наш край
Нам треба любити,
Хоць море не маме,
Добрї нам в нїм жыти.
Прекрасный є наш край
Нашой домовины,
Нашы горы, лїсы,
Поля і долины.

Краю наш прекрасный

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту твої чудесны
Поля і долины,
Рїчкы чістой воды,
Горы і рівнины.

Бо ту тыж, ходячі
Горами, лїсами,
Тот пахнячій воздух
Одмала сьме ссали.

Ту звучать прекрасны
Слова нашой мамы,
Давныма віками
Про нас сохраняны.

Не даме їх взяти,
За ніч замінити,
Реч нашу няньківску
Будеме хранити.

Ту звучать найкрасшы
Нашы співаночкы,
Їх співають стары,
І малы дїточкы.

Летять, звучать они
Шырым нашым краём,
Потїшають сердця
Вшыткым добрым людём.

Ту жыли наш отець,
Дїдо і прадїды,
Ту, в тій нашій земли
Зістали їх слїды.

Схыль свою голову,
Клякний на колїна,
Поцїлуй ту землю,
То наша Отчізна.

Бескіде наш, горы,
Краю наш прекрасный,
Дякуєме тобі
За наш жывот щастный.

Ту є моє місто

Де єсь? Роздумуєш?
Ці-сь на справнім містї?
Мусиш ты сам знати
Собі одповісти.
Ці-сь на справнім містї,
Там, де бы-сь мав быти,
В радости і в смутку
Все охотный жыти.

Я – на справнім містї.
Так думам. Я то знам.
Де єм ся народив,
Зістану навсе там.
Ту є моє місто,
В моїм роднім краю,
Ту, на нашій земли.
Не забуду на ню.

Хоць не є богата
Земныма дарами,
Стою на нїй певно
Своїма ногами.
Хоць і нашым предкам
Богатства не дала,
Но зато і про них
Їх роднов зістала.

Любили єй таку,
Яков про них была,
Хоць їх в їх жывотї
Скромненько кормила.
Они ту все жыли
Аж до своёй смерти,
І я єй не можу
Зрадити, одперти.
Она і про мене
Моёв роднов землёв,
І про мене грїє
Сонце тепло над нёв.

(Смолей, Штефан: Не ганьб
ся, Русине!, 2005. Пряшів:
Русин і Народны новинкы,
ISBN 978-80-88769-58-2.)