Autor Kvetoslava Koporová

Членьска громада Сполку русиньскых писателїв. Семінар к Літературному конкурзу Марії Мальцовской

Leave a comment

Членьска громада Сполку русиньскых писателїв і семінар к Літературному конкурзу Марії Мальцовской – 11. рочник.

20. децембра 2024 ся в засїдални Consilium maius Ректорату Пряшівской універзіты у Пряшові одбыла вырочна членьска громада Сполку русиньскых писателїв Словеньска.

Громаду вела председкыня сполку Кветослава Копорова, котра вызвала притомных, абы минутов тиха спомянули і заєдно дали честь вызначному русиньскому поетови Юркови Харитунови, котрый в авґустї того року одышов до літературного неба.

Дале председкыня сполку інформовала о выслїдках роботы за рік 2024 і представила планы на далшый рік. Сполок в рамках своїх актівіт в роцї 2025 предкладать штири проєкты до Фонду на підпору културы народностных меншын – два проєкты на выданя публікацій (Міро Жолобаніч: Коцурик з Тополї – мілы пригоды коцурика про найменшых чітателїв; другым предложеным проєктом є поезія З русиньского сердця ІІІ автора Миколая Коневала), проєкт Літературный конкурз Марії Мальцовской (дванадцятый рочник) і проєкт на реалізацію вебовой сторінкы www. rusynlit.sk.  До того часу іщі не є знамый выслїдок – ці будуть предложены проєкты схалены.

В діскусії выступили Мілан Ґай, Людміла Шандалова і Миколай Коневал. Діскутовало ся переважно о якости выданых публікацій, естетічній уровни (обалкы книжок, ґрафіцї). Предметом діскусії были ай авторьскы права при перебераню і наслїднім публікованю матеріалів з книжок, выданых як Сполком русиньскых писателїв, так ай выданых іншыма  орґанізаціями і сполками.

Як каждый рік, діскутовало ся ай о новых кандідатах на членів. Было потїшінём, же кандідатками на членство ся стали дві молоды авторкы – Леа Васькова і Домініка Новотна. Перша з них ся стала вітязьков тогорочного літературного конкурзу Марії Мальцовской.

Выгодночіня конкурзу і семінар к нёму ся одбыв такой по скончіню членьской громады сполку. Главне слово ту мав літерат з Інштітуту русиньского языка і културы ПУ – Мґр. Михал Павліч, ПгД., котрый як член пороты окоментовав каждый текст посланый до конкурзу. В тім роцї до конкурзу было приголошеных сім текстів, з них три тексты послали молоды авторкы, котры ся конкурзу зучастнили по першый раз. А як было высше спомянуте, єдна з авторок-дебутанток – Леа Васькова (з інтімнов поезіёв і поезіёв про дїти) ся стала вітязьков конкурзу. На другім місцї ся умістнила Людміла Шандалова (з інтімнов поезіёв), третє місто обсадили дві авторкы: Марія Шмайдова (з фантастічным розповіданём про дїти) і Анна Замутовска (з прозов).

Выбраты части текстів каждого з участників конкурзу будуть поступно публікованы на нашій вебовій сторінцї а таксамо в часописї Русин (в Поздравлїню Русинів в роцї 2025). Думаме сі, же ай така публікація авторів є про них повзбуджінём до далшой літературной творчости. За пороту мож сконштатовати, же опроти минулым рокам ся якость посланых текстів значнї звышыла, также было нелегко выбрати найлїпшы. Годнотила ся як умелецька уровень, так ай тематіка (позітівне годночіня діставали новы темы, з котрыма пришли дакотры авторы).

Заключінём проґраму были офіціалны ґратулації нелем вітязям літературного конкурзу Марії Мальцовской, але ай вшыткым участникам літературного конкурзу, котрым были переданы діпломы.

-кк-

Фото: Михал Павліч

КУ ҐЕНЕЗЇ ЕМІҐРАНТЬСКОЙ ЛІТЕРАТУРЫ КАРПАТЬСКЫХ РУСИНІВ В США. ОД БРАТСТВ І ОБЩЕСТВ К ЛІТЕРАТУРНЫМ ТВОРАМ

Leave a comment

КУ ҐЕНЕЗЇ ЕМІҐРАНТЬСКОЙ ЛІТЕРАТУРЫ КАРПАТЬСКЫХ РУСИНІВ В США.
ОД БРАТСТВ І ОБЩЕСТВ К ЛІТЕРАТУРНЫМ ТВОРАМ

Мґр. Домініка Новотна

 

Abstract

This thesis examines the historical and social events that preceded the emergence of Carpatho-Rusyn emigrant literature in the USA. The historical and political situation in Europe in the first half of the 19th century and the related poor socio-economic situation of the population triggered migration impulses. Many nations found themselves on the American continent, and the Carpatho-Rusyns were no exception. The Carpatho-Rusyn diaspora began to establish their own associations, cultural and youth organizations, publishing houses, printing houses, editorial offices of several newspapers and magazines, and drama circles. They also built their own churches, founded religious and secular congregations, in which Bethlehem societies and amateur theatre groups were active. Thus, they created cultural centers of Carpatho-Rusyn emigrants, in which Carpatho-Rusyn emigrant literature of the USA was born in several variants of their language, reflecting their new sociocultural conditions.

Keywords: emigrant literature, national identity, Carpatho-Rusyn literature, diaspora

Вступ

На зачатку нашой роботы треба задефіновати понятя карпатьскы Русины. Будеме ся притримовати концепції професора П. Р. Маґочія, котрый карпатьскых Русинів дефінує як народ без державы, довгы вікы жыючій на схылах Карпат, на теріторії называній Карпатьска Русь. Споминана теріторія ся в сучасности розпростерать на меджах Польщі (Лемківскый реґіон), Словакії (Пряшівскый реґіон), Україны (днешнїй Закарпатьскый реґіон історічно знамый як Підкарпатьска Русь) і Румунії. В тій роботї бісїдуєме о карпаторусиньскых еміґрантах як о жытелях історічной Карпатьской Руси, котры были в часї найвекшой волны еміґрації до Америкы жытелями тогдышнёй Ракусько-Угорьской монархії. І кедь ся еміґрація на америцькы контіненты не дотыкала лем Споєных штатів америцькых, але много жытелїв Европы ся переселило і до Канады ці Арґентины, мы ся в тій роботї будеме занимати русиньсков діаспоров і єй літературов в США.

  1. Історічно-політічна сітуація і соціалны условія в Ракусько-Угорьску в 18. і 19. сторочу і першы міґрачны імпулзы

На то, жебы сьме порозуміли процесу сформованя карпаторусиньской еміґрантьской літературы США, потребуєме знати історічно-політічны події того періоду і порозуміти в якых соціалных условіях ся карпатьскы Русины в тім часї находили  а тыж  знати прічіну того, чом ся очули на америцькім контінентї. Дотеперїшнї научны сондованя доказали, же початкы еміґрації з теріторії днешнёй Словакії датуєме уж од зачатку 18. стороча. Першы міґрачны імпулзы были проявлїнём протифеодалного боя підданого народа, коли підданы громадно утїкали од землевластників. На середню і южну Словакію, але найвеце до южных частей Угорьска утїкали цїлы родины (Hanzlík, 1970). Револучны подїї в австрійскых країнах і в Угорьску принесли тыж много змін. Єднов з найвызначнїшых было зрушіня підданства. Наперек тому ся економічны условія рольників лем барз мало злїпшыли і в дакотрых часох іщі і згіршыли. Скончіла ся ера феодалізма а з векшыны карпатьскых Русинів, якы доты были невольниками, ся стали слободны рольници (Magocsi, 2016). То мало за наслїдок згіршіня соціално-економічной сітуації бідного народа, якый хоць і дотогды робив задарьмо, но міг хосновати обжыву з паньскых земель. Наростаня демоґрафічной кривкы значіло і потребу векшого обєму потравы. З літературы о історії выселенецьтва ся дізнаєме, же родічі охабляли дакотры з дїтей выголодовати аж к смерти, жебы могли ужывити далшы дїти.

В дослїдку тых подїй і злой жывотной сітуації ся міґрація за роботов стала нутностёв. Русиньскы рольници (не лем) із теріторії днешнёго Словеньска але тыж лемківскы Русины каждый рік робили дакілько тыжднїв на жнивах в ниже положеных частях Угорьска. Дакотры не зістали лем при сезонній міґрації і рїшыли ся переселити до ниже положеных частей Угорьска навсе. Ішло о теріторії хорватьской части Угорьского кралёвства (Славоньско), северны части Босны, выход нижнёго поводя Тисы (Банат), часть Войводины (реґіон Бачка), часть Сриму (Magocsi, 2016). „Vysťahovalectvo na Dolnú zem uľahčovala tá skutočnosť, že po tureckých vojnách zostali tieto kraje pusté a neosídlené a úrodná pôda na Dolnej zemi zostala ležať ladom.“ (Hanzlík, 1970, s. 50). Уж в роцї 1845 селяньскы родины з дакількох жуп днешнёй Словакії (меджі нима і Спішска і Шарішска, значіть жупы заселены і Русинами – позн. автора) в наслїдку злого уроджаю одходили до южных, уроднїшых країв Угорьска. Тоты масы выселенцїв ся громадно переселяли на Нижню землю і в роках 1846 і 1847 (Hanzlík, 1970).

Велика кількость карпатьскых Русинів, рольників котры зістали у своїй домовинї, фурт жыла у барз недобрых економічных условіях. Обявила ся далша з можностей, яка слюбовала лїпшый жывот у формі доброго заробку. Молоды америцькы штаты (главно северна Америка) мали достаток незаселеной землї і барз мало робочой силы. Аґенты зачали меджі простым народом шырити пропаґанду о земли заслюбленій. І так зачала еміґрація до Америкы, главно до США, якы зачали великый проґрам індустріалізації, накілько теріторії коло Пенсілванії были значно богаты на угля і желїзну руду, якы треба было тяжыти і обрабляти. Найперше ся еміґрація до США дотыкала главно северной і западной Европы (Шкандінавія, Анґлія, Ірьско, Нїмецько, Франція). Но од 70. років 19. стороча ся главным жрїдлом міґрантів стала южна і выходна, респ. юговыходна Европа (Magocsi, 2016). „Inými slovami, popri tzv. starej imigrácii do Ameriky (old immigration) sa presadzuje aj tzv. nová imigrácia (new immigration). Do tejto novej imigrácie patrili aj vysťahovalci z rakúsko-uhorskej monarchie, Talianska, Balkánu a Ruska.“ (Harušťák, Іn: Kováč et. al. 2013, s. 215).

Гаруштяк уводить, же до 80. років 19. стор. не было выселенецьтво з Угорьска масове а же такзвана масова еміґрація за роботов із скоро вшыткых европскых країн настала аж у 80. і у 90. роках. „Za hlavný impulz emigračných pohybov z Uhorska je v literatúre označovaná hospodárska kríza z nadprodukcie v Uhorsku v rokoch 1873- 1879 a neúroda v roku 1879.“ (Harušťák, Іn: Kováč et. al. 2013, s. 215). З другого боку Ганзлик поуказує, же вшыткы важны жрїдла о выселенецьтві суть згодны в тім, же масова еміґрація з Угорьска зачала уж у сімдесятых роках 19. стор. і была напрямена переважно до США (Hanzlík, 1970). Зарівно додає фраґмент прояву, якым ся на Вышнёугорьскім выселенецькім конґресї приговорив ёго председа Міклош Одон: ,,…Roku 1874 sa začalo šíriť vysťahovalectvo v Uhorsku v takej veľkej miere, že keď som mal roku 1879 prvú príležitosť zaoberať sa osudom vysťahovalcov v Amerike, nielenže som tam našiel veľký počet vysťahovalcov, ale boli tam už celé ostrovy vysťahovalcov, ktorí sa regrutovali najmä zo Slovákov pochádzajúcich z hornouhorských žúp; a títo naši spoluobčania boli zamestnávaní v tých najťažších prácach; vo všetkých baniach Pensylvánie, pri všetkých naftových prameňoch, v železnorudných baniach, ba aj v strieborných baniach v Nevade, všade som našiel našich «Húnmi» pomenovaných Slovákov, ktorých osud bol na zúfanie, práca vyčerpávajúca a ich duševná úroveň sa rovnala nule.“ (A Felvidéki kivándorlási kongresszus tárgyalásai, megtarlattot Miskolczon, 1902. évi május 31. és junius 1. napjain. Budapest. ,,Pátria irodalmi vállalat és nyomdai részvény-társaság 1902, Іn: Hanzlík, 1970, s. 57). Хоць ся в урывку споминають Словаци з вышнёугорьскых жуп, знаме, же якраз Шарішска жупа (але і другы жупы), яка была в дослїдку еміґрації выселена найвеце, была з великой части заселена Русинами.

  1. Прічіны еміґрації з Европы

Недостаток роботы і землї были першыма прічінами еміґрації з Европы. Тоты прічіны были єднакы про вшыткы европскы штаты, котрых ся еміґрація дотыкала. В дакотрых припадах доходило к еміґрації з прічіны набоженьскых, політічных, ці народностных перзекуцій. Єднов з прічін была і масова реклама. Маїтелї америцькых промысловых корпорацій ся добісїдовали з маїтелями лодных компаній і зорґанізовали масівну кампань, яка вылудила міліоны людей еміґровати на америцькый контінент. Таксамо корешпонденція меджі еміґрантами і домовинов допомогла ку вабній представі Нового світа. На рїшіня еміґровати мала вплив і повинна воєньска служба, точнїше снага выгнути ся їй.

Треба спомнянути, же до конця 19. стороча было просте одыйти з Ракусько-Угорьска. В ракуській части Габсбурґской монархії были в роцї 1857 зрушены внутроштатны паспорты а в роцї 1865 контроля на граніцях. Выпутовати з Угорьска дозволёвав закон з р. 1903. Жытелї Угорьска мали право на путь до заграніча і без ракусько-угорьского паспорта, за предпокладу, же їх дана країна прийме (Magocsi, 2016).

Векшына еміґрантів глядала за океаном дочасну роботу з цїлём заробку про злїпшіня жывотных условій. Найчастїше быв заробок хоснованый на сплачіня довгів або куплїня фундуша ці будованя хыжы. В такім контекстї Бейд хоснує выражіня betterment migration. Є то дочасне выселїня, яке не предпокладать нутну еміґрацію з екзістенчных прічін (Bade, 2004). Маґочій называть феномен дочасного переселїня sojourn а приселенцїв, котры сі заробили в Америцї, вернули ся домів на даякый час, жебы пак назад одышли до Америкы, называть Sojournéri (Magocsi, 2004). Векшына міґрантів ся до США переселила навсе.

  1. О першых русиньскых еміґрантах в США

Архівны документы насвідчують тому, же жытелї Карпатьской Руси еміґровали до Америкы уже в половинї 19. стороча. Падяк уводить, же о першых еміґрантах з Пряшівской Руси ся пише у віденьскім часописї Вѣстник: Часопись политическа для русиновъ Австрійской державы. Незнамый автор інформує, же ґрупа тридцятёх людей з околіцї Пряшова ся з родинами і худобов переселила до Америкы: „Изъ Пряшева въ Оугорщинѣ доходят вѣсти, що изъ тамошнои окрестности до 30 особъ съ родинами и всякимъ добыткомъ выбралося на заселеніе до Америки“ (Падяк, 2018, 220).

Подля зрахованя бадателїв меджі роками 1880-1914 до США еміґровало за роботов 225 000 карпатьскых Русинів, якы заселяли главно індустріалны центры на северовыходї США в штатах Ню Йорк, Ню Джерсі, Коннектікат, Огаё, но найвеце Пенсілванію (Magocsi, 2016). Русины еміґровали з візіёв фінанчного прилїпшіня і наслїдного навернутя домів. Лемже про неприязну політічну сітуацію в Европі (дві світовы войны і меджі нима Велика господарьска кріза 30. років 20. стор., наступ тоталітного режіму, анексія Підкарпатьской Руси Совєтьскым союзом…) многы зістали на америцькім контінентї неплановано довгодобо, дакотры навсе.

Векшына карпаторусиньскых еміґрантів зістала жыти в Америцї, но подля Ваймена, перед роком 1914, значіть перед Першов світовов войнов ся єдна третина вшыткых іміґрантів, котры пришли до Споєных штатів з южной і выходной Европы, вернула навсе домів. (Wyman, 1993). Ваймен у своїй публікації Round-Trip to America таксамо уводить штатістіку міґрачного руху меджі Европов і Споєныма штатами в роках 1908 – 1923. Штатістіка окрем другых европскых народів бере в увагу і Русинів (в штатістічній таблічцї фіґурують як Ruthenian (Russniak) – позн. Д.Н.), котры почас уведженых пятнадцятёх років еміґровали до США в кількости  171 823 особ і з того чісла ся вернуло назад до Европы лем 28 996 карпатьскых Русинів. То значіть, же ся вернуло лем 17% (тамже).

Розлічны публікації уводять розлічны штатістічны чісла, якы ся в основнім од себе барз не одлишують. Дакотры публікації забывають на екзістенцію карпатьскых Русинів в контекстї выселенецьтва з Ракусько-Угорьска. Подля штатістік найвекша волна европской еміґрації была якраз у роках 1900 – 1915. Бєлік уводить, же до США в роцї 1913 еміґровало 119 159 угорьскых жытелїв. Еміґранты із середнёвыходной, выходной і южной Европы належали к даякій мінорітї Габсбурьской монархії (Поляци, Словаци, Чехы, Русины, Словінцї) і Нїмецька  (Поляци) (Bielik, In: Harušták, 2013).

Штатістіку выселенецьтва карпатьскых Русинів уводить П. Р. Маґочій так: „Odhaduje sa, že medzi rokmi 1890 a 1920 prišlo do spojených štátov minimálne 18,2 milióna imigrantov, z ktorých 7,5 milióna pochádzalo z Rakúsko- Uhorska, Balkánu a Ruskej ríše. Medzi nimi boli aj karpatskí Rusíni, ktorých, podľa odhadov, do spojených štátov pred vypuknutím 1. svetovej vojny v roku 1914 prišlo 225 000. Niekoľko karpatských Rusínov síce prišlo už v 60. rokoch 19. storočia, no spomínaný počet sa dostavil až v 80. a 90. rokoch 19. storočia“. (Magocsi, 2016, 193).

  1. Зачаткы народностно-културной актівіты русиньской діаспоры в США

(набоженьскы і світьскы орґанізації)

Міґрація є історічно-соціолоґічный феномен. Представлює появлїня істой етнічной ґрупы в новім середовиску. Моментом выселїня части популації до чуджіны доходить к процесу етнічного роздїлїня істой сполоченьской ґрупы а ку взнику діаспор і енклав. Їх розвой перебігать мімо ядра етнічной ґрупы у старій домовинї. Наперек тому сі еміґранты утримують много сполочных явів як язык, култура, способ жывота, етнічне усвідомлїня і етнонім і др. (Šatava, 1989). В реакції на културны, ці духовны потребы русиньскых еміґрантів, одходила з Европы до Споєных штатів інтеліґенція (священици, писателї), яка ся там тыж переселила навсе. До половины 80-тых років 19. стороча не мали карпатьскы Русины в США властных священиків ани церьквы. В часї, кедь зачали взникати першы парохії, на богослужбы ходили до храмів римского обряду. Неспокійность з таков сітуаціёв вырїшили так, же писали до Европы писма ґрекокатолицькым єпіскопам і жадали їх, жебы їм прислали священиків. Першый ґрекокатолицькый священик, Іван Воланьскый, пришов з Галічі до Америкы в роцї 1884. В роцї 1894 уж было в США дас  двадцять ґрекокатолицькых священиків а окрем штирёх,  другы карпатьскы Русины-священици были походжінём з Угорьска. Роздїл меджі фунґованём парохії в домовинї і  в Америцї быв тот, же властниками фундушів і церьквей были віруючі, якы з властной ініціатівы основали лаіцькы выборы (Magocsi, 2016).

Векшына карпатьскых Русинів є ґрекокатолицького або православного віросповіданя. Центром карпаторусиньского културного і сполоченьского жывота была якраз церьков вєдно з братьскыма сполоченствами і братствами, якы выникли іщі перед збудованём першых церьквей. Їх задачов была взаємна, главно фінанчна підпора. Іміґрантьскы робітници давали орґанізації меншы фінанчны часткы а в припадї хвороты, уразу або смерти дістав робітник або ёго родина фінанчну компензацію. Орґанізації так своїм членам давали выгоду поіщіня. Дакотры братства ся споїли, чім взникли векшы орґанізації. Меджі першыма была в роцї 1892 у Вілкс Бері (Пенсілванія) основана орґанізація Соединеніе Ґреко-Кафтолическихъ Русскихъ Братствъ[1]. Далшов великов орґанізаціёв основанов у містї Мек-Кізпорт (Пенсілванія) была орґанізація Собраніе Ґреко-Кафтолическихъ Церковныхъ Братствъ[2]. І хоць были тоты братства світьскы, были узко звязаны з ґрекокатолицьков церьквов, о чім свідчать ай їх назвы. Тоты, но і далшы братства выдавали русиньскы новинкы і юбілейны зборникы. Новинкы Американскій русскій вѣстникъ (1892-1952, Гомстед, Пенсілванія) были найстаршыма і найвекшыма новинками (подля обєму тіражы), якы выдавало Соединеніе[3]. До року 1926 выходили в кіріліцї і латиніцї. Найвекшый розквіт досягли в 20. роках, кедь выходили трираз до тыждня тіражов приближно 40 000 фалатків. Редактором (1892-1914) і основателём тых новинок быв Павло Жатковіч (John Smith). Меджі впливных редакторів належали і Михайло Ганчин, Джордж Юріон Теґзе, Стефан Варзалій і Михайло Роман. Намісто русиньскоязычного выданя новинок Американскій русскій вѣстникъ в роцї 1952 зачали выходити новинкы Greek Catholic Union Messenger в анґліцькім языку (Magocsi, Pop, 2010). Русиньска діаспора окрем братств, церьковных сполків (обществ), редакцій і тіпоґрафій тыж зачала закладовати свої народны школы ці аматерьскы театралны кружкы.

  1. Літературный жывот карпатьскых Русинів в США

Русинко уводить, же оріґіналны літературны творы русиньскых авторів ся обявили скоро у шістьдесятёх новинках і другых педіодіках, выдаваных про русиньско-америцьку комуніту в США і найрозшыренїшыма з них были Американскій русскій вѣстникъ (1892-1952), Просвѣта (1917-2000), Восток (1919-1950), Лемко (1928-1939), День (1922-1926) і місячник Niva (1916), якый выходив лем курто. Окрем того была русиньска література в США публікована в алманахах, якы каждорочно выдавали братьскы орґанізації. Окрем прозы і поезії были їх обсягом і біоґрафії вызначных Русинів, статї о русиньскій історії і місячный календарь (Rusinko, 2011). „Rusínski spisovatelia pôvodne písali v cyrilike, ale do 30-tych rokov 20. storočia väčšina prevzala latinskú abecedu používajúc systém transliterácie založený na slovenskom pravopise.“[4] (тамже, с. 99). В раннїй етапі літературного жывота карпатьскых Русинів в США (конець 19. стороча), коли было в Споєных штатах іщі мало русиньской інтеліґенції, ся актівно популарізовали літературны творы з домовины. Были то главно творы А. Духновіча, А. Павловіча, А. Кралицького, Ю. Ставровского-Попрадова, Є. Фенцика, І. Сілвая і другых (Падяк, Муляр, 2018).

Русинко роздїлює авторів карпаторусиньской америцькой літературы до трёх ґенерацій. Першу ґенерацію русиньскых писателїв в США представлюють в першім рядї ґрекокатолицькы священици. Найплоднїшым з них быв Емілій Кубек (1857 – 1940), котрый ся прославив не лем своёв поезіёв, але главно тройтомовым романом Марко Шолтыс (1922), написаным в русиньскім языку і выданым в США. Дале то были священици Стефан Варзалій (1890 – 1957) і Василь Шереґій (1918 – 1988) (в Америцї знамый як Basil Shereghy – позн. Д.Н.), котры в новинках і алманахах выдавали стихы і драматічны творы. Меджі русиньскых авторів США належали і новинарї як Петро Мацков (1880 – 1965), якый написав зборник  набоженьской поезії Vinec nabožnych stichov (1958). Стефан Телеп (1882 – 1965) і Николай Цисляк (1910 – 1988) писали пєсы про аматерьскы театралны кружкы. Знамым лемківскым писателём у Канадї і США быв новинарь Димитрій Выслоцькый (1888 – 1968), якый писав під псевдонімом Ваньо Гунянка (Rusinko, 2011). Поезія і драма были найпопуларнїшыма жанрами першой ґенерації русиньскых писателїв США. Аматерьскы театралны кружкы, якы дїяли при братьскых орґанізаціях і парохіях мали повный репертоар куртых театралных пєс, котры рефлектовали соціалну проблематіку русиньскых еміґрантів в США (Маґочій, Поп, 2010). В куртій драмі Fedorišinovy (1925) ґрекокатолицькый священик Валентин Ґорзо (1869 – 1943) зобразив гнедь дакілько аспектів соціалной проблематікы Русинів-еміґрантів. Суть то проблемы як алкоголізм, ґенерачный конфлікт і намага стати ся повноцїнным Америчаном (што найлїпше ся зачленити до америцького середовиска научінём анґліцького языка, переберанём америцькых културных звыків, облечінём і под. – позн. Д. Н.). Треба спомнянути і дакілько далшых драматічных творів, котры рефлектують бой проти патріархалній авторітї (С. Телеп – Хитра дѣвчина, 1927), ці конфронтацію русиньскых іміґрантів з америцьков правнов сістемов (В судѣ, 1944). В тых творах часто видиме русиньскы тексты з анґлоязычныма елементами. Дакотры указують на природну языкову асімілацію (найперше перебераня анґліцькых слов до русиньского языка, пізнїше переход на анґліцькый язык – позн. Д. Н.), далшы суть якымесь понаучінём, вызвов честовати язык домовины. Поезія ся передовшыткым замірює на темы смутку за родным краём. „Zatiaľ čo divadelné hry boli predovšetkým ľahké a zábavné, poézia bola skôr vážna, náboženská a ideologická.“ (тамже, с. 101).

По Другій світовій войнї, коли уж была русиньска діаспора в США достаточно языково і културно асімілована, з умелецькой карпаторусиньской літературы США ся вытратив русиньскый язык. Друга ґенерація русиньскых писателїв США писала по анґліцькы, чім ся розшырив круг чітателїв мімо русиньской комуніты. Тоты авторы были дїти іміґрантів, векшынов уж народжены в Америцї. Взникло дакілько важных популарных творів русиньской умелецькой літературы написаных в анґліцькім языку (Маґочій, Поп, 2010). „Prvým rusínsko-americkým spisovateľom, ktorý hľadal divákov mimo rusínskej komunity, bol Vasil S. Koban.“ (Rusinko, 2011, с. 102). Ёго роман The Sorrows of Marienka (1979) взникнув подля розповіданя ёго матери. Найпопуларнїшый з авторів той ґенерації і зарівно єден з попереднїх америцькых писателїв 20. стороча быв Томас Белл (Thomas Bell), сын русиньского іміґранта Михайла Белейчака, якый загынув у металурґічнім заводї в Піттсбурґу. Жывот русиньскых іміґрантів з выходной Словакії з Пряшівской Руси[5] є выображеный в ёго першім романї The Brood of Vasil (1930). Вершынов ёго літературной творчости є автобіоґрафічный роман Out of This Furnance (1941), якый є присвяченый трём ґенераціям приселенцїв з выходной Словакії, котры роблять в оцїлярнях у Пенсілванії од року 1880 до зачатку Першой світовой войны. Спомнянути мож і роман Сонї Джейсон (Sonya Jason) під назвов Icon of Spring (1987), котрый описує тяжкый період Великой господарьской крізы в 30. роках 20. стороча. Авторка є дївков іміґрантів з Підкарпатьской Руси і у своїй творчости рефлектує і русиньско-америцьку тематіку. Анн Валко (Ann Walko) у своїй книжцї Eternal Memory (1999) зображує споминкы іміґрантів, їх розповіданя о домовинї, співанкы, ці рецепты (тамже, с. 102).

До третёй ґенерації русиньско-америцькых писателїв належить Марк Ванс (Mark Wans), котрый написав на фактах основаный історічный роман The Linden and the Oak (2010). Русинко тыж споминать роман Ніколаса С. Караса (Nicholas S. Karas) Hunky: The Immigrant Experience (2004) а тыж твір Пете Богачіка (Pete Bohaczyk) Less Than Diamonds (2002), котры, нажаль, обсягують много неясностей в контекстї русиньской історії і ідентіты a мають низку естетічну цїнность (тамже, с. 102).

Заключіня

В тій роботї здалека не споминаєме вшыткых авторів а ани вшыткы творы  спомянутых в нашій штудії авторів, котры дали свій вклад до „імаґінарной“ бібліотекы карпаторусиньской літературы США. О многых іщі все не знаєме, затоже много неперебаданых матеріалів все лежыть в заокеаньскых архівах. Треба спомнянути, же в розлічных шпеціфічных ґрупах на соціалных сїтях ся обявлять і русиньска перекладова література (творы світовой літературы переложены до розлічных діалектів карпаторусиньского языка) з того періода, якій бы треба было тыж придїляти векшу позорность і реалізовати глубше сондованя той перекладовой літературы. З уведженого выходить, же еміґрація карпатьскых Русинів до Америкы была детермінантом зроду новой літературы Русинів і oбогатила културный жывот Русинів нелем за океаном але і в домашнїм середовиску. Русиньскый културный розвиток в США в сучасности підпорують світовы орґанізації а то конкретно Карпаторусиньскый научный центер (The Carpatho-Rusyn Research Center (Окала, Флоріда, США)), Карпаторусиньске общество (Carpatho-Rusyn Society (Піттсбурґ, Пенсілванія)) і Русиньска асоціація (Rusin Association (Міннеаполіс, Міннесота, США)) (тамже, с. 98).

 

ЛІТЕРАТУРА:

Amerikansky russky viestnik, č. 22., 1901.

BADE, K.J. (2004). Evropa v pohybu. Evropské migrace dvou staletí. Praha: Lidové noviny, ISBN: 8071065595, 497 s.

HANZLÍK, J. (1970). Začiatky vysťahovalectva zo Slovenska do USA a jeho priebeh až do roku 1918, jeho príčiny a následky. In: J. Polišenský et al.: Začiatky českej a slovenskej emigrácie do USA: zborník statí. Bratislava: Vydavateľstvo Slovenskej akadémie vied. 336 s., s. 50.

HARUŠŤÁK, I. (2013). Príspevok k diskurzu o dejinách slovenského vysťahovalectva. Migračné impulzy a vysťahovalectvo z hornouhorských žúp na americký kontinent v kontexte migračných pohybov v strednej a východnej Európe v poslednej štvrtine 19. storočia. In: D. Kováč et al.: Sondy do slovenských dejín v dlhom 19. storočí: monografia. Bratislava: Historický ústav SAV v Typoset Print s.r.o., ISBN: 978-80-971540-1-1, 342 s., s. 215.

MAGOCSI, P. R. (2016). Chrbtom k horám. Prešov: Vydavateľstvo Universum – EU. s.r.o., ISBN: 978-80-89046-97-3, 593 s., s. 193.

MAGOCSI, P. R. (2004). Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America. Ontario: Multicultiral History Society of Ontario, Fourth revised edition 2004, 281 s.

RUSINKO, E. (2011). Karpatskorusínska literatúra v USA. In: K. Koporová (ed.): Studium Carpato-Ruthenorum 2011: Штудії з карпаторусиністікы. Prešov: Prešovská univerzita v Prešove – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry, ISBN 978-80-555-0469-8, 2011, 104 s., s. 99, 101, 102.

ŠATAVA, L. (1989). Migrační procesy a české vystĕhovalectví 19. století do USA. Praha: Univerzita Karlova, 163 s.

WYMAN, M. (1993). Round- Trip to America: The Immigrants Return to Europe, 1880- 1930. Ithaca and London: Cornell University Press, ISBN: 0-8014-8112-0, 272 s.

Американскій русскій вѣстник, ч. 2., 1894.

ПАДЯК, В. (2018). Історія карпаторусиньского націоналного театра и драматурґії. Пряшів: Выдавательство Пряшівського універзітета, ISBN: 978-80-555-1974-6, 344 s., s. 220.

МАҐОЧІЙ, П. Р. –  ПОП, І. (2010). Енциклопедія історії та культури карпатських Русинів. Ужгород: Видавництво В. Падяка, ISBN: 978-966-387-044-1, 849 s.

ПАДЯК, В. (2016). Нарис історії карпаторусиньскої літературы. Торонто: Кафедра українознавчих студій Торонтцького університету, ISBN: 978-0-7727-5113-3, 242 s.

ПАДЯК, В. –  МУЛЯР, К. (2018). Розвиваня літературного житя карпатськых Русинів у США у другів половці XIX – первій половці XX столітя. In: К. Копорова (ед.): 20 років высокошкольской русиністікы на Словакії/ 20 rokov vysokoškolskej rusinistiky na Slovensku, Prešovská univerzita, 17. – 19.10.2018. Prešov: Prešovská univerzita v Prešove – Centrum jazykov a kultúr národnostných menšín – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry, ISBN: 978-80-555-2081-0, 379 s.

http://www.rusynacademy.sk/slovak/sl_geografia.html

[1] днесь знама під назвов Greek Catholic Union of the USA.

[2] днесь знама як United Societies of Greek Catholic Brotherhoods.

[3] Соединеніе Ґреко-Кафтолическихъ Русскихъ Братствъ.

[4] Точнїшый повіджене, або переложене бы могло быти так: používajúc systém transliterácie využívajúci slovenskú diakritiku (aj to len čiastočne, pretože máme svoje písmeno ŷ) – позн. Д.Н.

[5] Поменованя Пряшівска Русь або Пряшівщіна означує часть історічной теріторії званой Карпатьска Русь. „ …перед 1. світовов войнов карпаторусиньскы політічны лідры в петіції, котру дали вєдно з мапов на посуджіня Паріжскій міровій конференції (1919), уточнили, же Карпатьска Русь означує Підкарпатьско, Пряшівско і Лемковину (аж по рїку Сян) на северных схылах Карпат.“ (Здрой: http://www.rusynacademy.sk/slovak/sl_geografia.html, переклад: Д. Н.).

Найлїпшы русиньскы публікації за рік 2023 оцїнив і Пряшівскый самосправный край

Leave a comment

Верейность спознала найлїпшы книжкы Пряшівского самосправного края за рік 2023. Стало ся так почас святочного оцїнёваня облюбленого літературно-чітательского конкурзу Книга рока ПСК. Авторы найлїпше оцїнёваных книжок ці найоблюбленїшых літературных творів за минулый рік собі оцїнїня перевзяли 23. септембра 2024, в Крайскій книжніцї П. О. Гвєздослава в Пряшові.

Семый рочник конкурзу Книга рока 2023 принїс оцїнїня книжных тітулів і публікацій выданых у минулім роцї, звязаны з краём теметічно або особов автора текстовой ці образовой части твору. У конкурзї взяло участь 59 книжок, якы до конкурзу номіновали заставователї, редакторы, выдавателї, продавaчі книжок, книжніцї, авторы і чітетельска громада і котры оцїнёвала одборна порота. Чітателї собі своїх фаворітiв зволили уж традічно в інтернетовім голосованю о Цїну верейности.

Тот рочник реґіоналной чітательской анкеты принїс оцїнїня тыж у катеґорії Україньска і русиньска література, котра ся выголошує і оцїнює раз за два рокы. О приязень одборной пороты ся снажыло 13 тітулів. Тота наконець вырїшыла о удїлїню першого місця зборнику асоціатівной поезії повной глубокых образів Синёв країнов (Modrou krajinou) од Петра Медвідя. Друге місце удїлила книзї Театер Александра Духновіча в перекладах Ярослава Сисака (Divadlo Alexandra Duchnoviča v prekladoch Jaroslava Sisáka), котру зоставили Валерій Падяк і Михал Павліч. Трeтє місце здобыла книга Народны співанкы Русинів, котры єм позберав, грав і співав (Ľudové piesne Rusínov, ktoré som pozbieral, hral a spieval) oд Івана Чіжмаря.

Жытелї края за помочі онлайн голосованя в термінї од 1. юла до 31. авґуста 2024 рїшали о удїлїню Цїны верейности. Цїлково ся до выберу запоїло 1 778 голосуючіх, котры одовздали 3 519 платных голосів. В Научній літературї належить Цїна верейности публікації Maják pravoslavia. 100 rokov od vzniku ladomirovského monastiera ako pokračovateľa pravoslávneho mníšstva na Slovensku ( 1923 – 2023) од о. Петра Сороку, яка здобыла 294 голосів. А в катеґорії Україньска і русиньска література цїну здобыла книжка про дїти Маме дома псика (Máme doma psíka), яку написала Людміла Шандалова і котра в голосованю здобыла 157 голосів.

„Книга рока ПСК ся уж дакілько років тїшить інтересу з боку одборной, але і лаічной верейности. Сполочным цїлём орґанізаторів і одборных порот є выбрати тоту найлїпшу і якостёв надчасову книжку. Доволю собі підкреслити, же членове порот в окремых катеґоріях то не мали ани в тім рочнику просте. Моє подякованя належить вшыткым, котры брали участь в орґанізованю того конкурзу, бо пропаґацію і підпору реґіоналной книжной творчости поважую за важну часть нашой културы. Єдночасно хочу підкреслити, же вшыткы публікації, котры были номінованы, будуть частёв путовной выставы, котра поступно завитать до вшыткых реґіоналных бібліотек ПСК‟, повіла директорка Крайской книжніцї П. О. Гвєздослава в Пряшові Івета Гурна.

Выголошователёв конкурзу Книга рока ПСК є Пряшівскый самосправный край і вісем ёго книжніць у Бардеёві, Гуменнім, Левочі, Попрадї, Пряшові, Старій Любовни, Свіднику і у Воронові над Топлёв. На другый рік буде уж 8. рочник того конкурзу а віриме, же буде плодный.

Перебрате з: www.rusynacademy.sk

Умер Юрко ХАРИТУН, соловей заникнутого краю

Leave a comment

В пятніцю, 30. авґуста 2024, добило сердце русиньского поета, лавреата дакількох літературных оцїнїнь – Юрка Харитуна. Інформовав о тім ёго сын Властиміл. Вмер по довгодобім важнім ставі здоровя у віцї 76 років.

Юрко Харитун належав меджі найвызначнїшых русиньскых поетів на Словакії по роцї 1989. Окрем того зберав фолклор, а занимав ся і творчостёв про дїти.

Учітель із Стружніцї

Народив ся Юрко Харитун 17. юла 1948 в селї Стружніця, Сниньского окресу. В роднім селї ходив до основной школы, пізнїше доходив до Старины, а середнёшкольску освіту здобыв у Снинї. Уж од часів школьской лавкы почав писати першы стишкы. Мав і музичный талент, учів ся грати на гуслях в музичній школї.

По середнїй школї пішов до Пряшова, де выштудовав Педаґоґічну факулту Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Учітелёваню присвятив цїлый свій професійный жывот. Од року 1970 жыв у Кежмарку, одкы была ёго жена, і там зачав учіти на основній школї в селї Лендак. В Кежмарку жыв аж до своёй смерти.

У роцї 1986 ёго родне село заникло. Было то внаслїдку будованя водного резервоару Старина, про котрый были пожертвованы русиньскы села. Жертвов была і Харитунова Стружніця. Но ёго Стружніця, як і цїлый ёго родный край, котрого свідком заникнутя мусив почас жывота быти, дале жыли в ёго поезії.

 

Соловей заникнутого краю

Юрко Харитун почав публіковати іщі перед новембровыма політічныма змінами року 1989. Кедьже цїлый жывот ся занимав і зберанём русиньского фолклору, ёго першы дві книжкы Ой, краю мій рідный (1987 р.) і Ластівочкы прилетіли (1989 р.) были зборниками нашого фолклорного богатства.

По роцї 1989 ся став єдным із найпродуктівнїшых і найвызначнїшых русиньскых авторів на Словакії. Часть своёй творчости і по роцї 1990 присвятив дїтём, про котры выдав такы книгы як Здогадай, школярику (2015 р.), Дякую, мамко! (2017 р.) ці Діаґноза: фіґлї про дїти (2018 р.)

Но Юрко Харитун быв і якостным ліріком. Ёго інтімна поезія была повна снів, любви, споминів, але і жалю. Гей, жаль, тот жаль над страченым родным селом, над ним так любленов Стружніцёв і цїлым краём, котрый ся став жертвов при будованю Старины, тісячраз выспівав тихо, без нот у своїх стихах.

Кедь бы сьме глядали курту характерістіку Харитуна як лірічного поета, пак мож повісти, же быв соловём заникнутого краю, котрый у своїх стихах співав тоты найсмутнїшы, а єдночасно найкрасшы елеґії, якы ся чітателям записовали до сердця. Над країнов, де днесь є вже лем тихо порожнїх сел, звучали і навсе будуть звучати слова неконечного жалю  Харитуновых стихів.

Книжкы як  Гуслі з явора (1995 р.), Мої жалї (2010 р.), Мої сны (2011), Мої незабудкы (2013 р.) ці Мої надїї (2014 р.), але і далшы Харитуновы поетічны зборникы все нашли своїх чітателїв, і належали меджі тото найлїпше, што в русиньскій поезії по роцї 1989 на Словакії было выдане.

Оцїнёваный автор

Книжкы Юрка Харитуна не были лем облюбленыма меджі чітателями, мав на них і добры крітікы. Зато не чудо, же за свої творы быв многораз оцїнены.

В роцї 2012 здобыв за книжку Мої жалї Премію Александра Духновіча за русиньску літературу, найважнїше оцїнїня в русиноязычній літературї, котру удїлёвав Карпаторусиньскый научный центер в Споєных штатах Америкы.

Трираз быв лавреатом Цїны Александра Павловічa, яку удїлює Літературный фонд (Literárny fond) на Словакії. В роцї 2011 за книжку Мої сны, в роцї 2014 за книжку Мої незабудкы, а лем недавно, в тім роцї, за публікацію Дякую, мамко!, котра была перед роком перевыдана.

Раз быв лавреатом Премії Александра Павловіча, таксамо удїлёваной фондом, і то в роцї 2020 за книжку Моя тринадцята.

Участь брав і на Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, в рамках котрого в роцї 2018 здобыв перше місце, а веце раз скончів на другім місцї.

Дві музы і дві жены жывота

Юрко Харитун быв актівный і в русиньскім возроднім русї. Быв членом Русиньской оброды на Словеньску, як писатель быв і членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Кедьже хотів актівізовати і Русинів на Спішу, де жыв, основав Сполок Русинів Спіша, з котрым робив облюблены културны акції. Быв участником на дакількох засїданях Світового конґресу Русинів.

Про Юрка Харитуна были в жывотї важны дві музы – поезія і музика. А у своїм сердцї мав цїлый жывот дві жены – маму Анну, котра му, покля жыла, была все першов рецензентков і вєдно з нёв зберав довгы рокы фолклор, і ёго жена Ева, котра го все підпоровала і была му опоров.

В Юркови Харитунови русиньска поезія, нелем на Словакії, страчать єдного з найвызначнїшых і найякостнїшых авторів. Няй Вам гуслї з явора в небесній Стружніцї вічно грають, пане Юрку! Вічная память!

Петро МЕДВІДЬ, ЛЕМ.фм, языкова і ґрафічна управа: АРК в СР.

Мілан ҐАЙ ославив 70 років

Leave a comment

Наш юбілант

Член Сполку русиньскых писателїв Мілан ҐАЙ ославив 70 років

Народив ся в селї Суків (окр. Меджілабірцї) 23. юла 1954. Дома в родинї выростав із штирёма сородинцями. У роднім селї Суків зачав у 1960 роцї ходити до основной школы, де го першый рік учів важеный учітель Федор Кумічак. Далшы штири рочникы го учіла панї учітелька Марія Гірнякова із Красного Броду, котра пришла бывати до села.

 

Свої першы стишкы зачав писати уж на основній школї в Меджілабірцях. Была то школа, на котрій ся учів ай україньскый язык, зато ёго першы стишкы были опублікованы в тогдышнїм україноязычнім дїтьскім часописї „Веселка“. Пізнїше ёго стишкы были публікованы ай в україньскім тыжденнику „Нове жыття“. По скончіню основной школы продовжовав в роках 1969 – 1974 навчаня на Середнїм одборнім желїзнічнім учіліщу в Кошіцях до року 1972. У юлу того самого рока наступив до роботы в рушнёвім депі в Пряшові. Жебы здобыти матуру продовжовав іщі два рокы попри заместнаню на тій самій вечернїй школї навчаня аж до року 1974, коли успічно зматуровав.

По абсолвованю воєньской службы (1974 – 1976) переступив до новоотвореного рушнёвого депа в Гуменнім, де сі зробив курз на рушнёводїча. У тій професії робив од року 1978 аж до одходу на пензію. По роцї 1989 ся Мілан Ґай вернув к літературній товрчости коли зачінать писати по русиньскы. Дакотры ёго віршы были опублікованы в „Народных новинках“ і їх літературнім додатку „Поздравлїня Русинів“ і в часописї „Русин“. Часть ёго творбы можеме найти в Ґрекокатолицькім календарю а тыж у културно-хрістіаньскім часописї „Артос“, „Ґрекокатолицкім календарю“ і „Благовістнику“. По выданю своёго першого зборника поезії „Молитва Русина“ (Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2012) ся став членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Далша ёго книжка „Моїм родакам“ (Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2016), была венована, як говорить і сама назва книжкы, родакам і близкым. Была роздїлена на пять частей: Носталґія – Бог з нами – Співаночкы нашы – Балады – і Весело і смутно на валалї жыти. В роцї 2019 му вышли дві публікації научного характеру, „Кrasnobriďskyj monastyr´“ (2019) і „Bukivskŷj monastŷr´“ (2019), котры описують історію знамых русиньскых монастырїв.

В послїднїх роках вышли такы зборникы поезії: Правдива выповідь (2021), Моніка (2022). Мілан Ґай має на контї уже  13 публікацій в русиньскім языку. Того року приправлює на выданя свою далшу книжку (повіданя) – Несповнены слюбы.

К ёго жывотному юбілею му жычіме міцне здравя і много іншпірації у далшій творчости.

-кк-

Председкыня Сполку русиньскых писателїв славить юбілей – 60 років

Leave a comment

„Мусиме ся мы самы хотїти, а потім нас будуть хотїти ай другы…“

(Юбілуюча русиністка Кветослава Копорова)

Кветослава Копорова є лінґвістка із замірянём на русиньскый язык, педаґоґічка у функції універзітной доценткы Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові, председкыня Сполку русиньскых писателїв Словеньска і одповіднa редакторка научного зборника Studium Carpatho-Ruthenorum. Походить із села Пчолине (окресу Снина) і свої штудентьскы рокы пережыла в Пряшові, де выштудовала учітельство україньского і словацького языка і літературы. В юлу 2024 Кветослава Копорова ославила свій жывотный юбілей, 60 років. З той нагоды сьме попросили юбілантку одповісти на пару вопросів, з котрых взникло слїдуюче інтервю.

Oдкы походите? Де ся тягне ваше корїня?

– Народила єм ся в Снинї дня 25. юла 1964 родічім Михайлови і Аннї Головачовым, котры обидвоє  походили із Пчолиного (де нянько іщі як слободный паробок зачав будовати з вальків властну хыжу).  Мати ся за слободна  кликала Біндзарoва, также мій дїдо  (по матери) походив із Руського. Дїдо по нянькови ай обидві бабы (єдна за слободна Цвикова а друга за слободна Малинічова) походили з Пчолиного. К моїм родічім бы-м рада додала, же не были тыма класічныма Русинами, котры тяжко робили на полю, хоць їх жывот не быв нияк легкым. Были повойновы рокы а хыжы, в котрых обидві родины (Малинічова і Цвикова) бывали при бомбардованю Пчолиного згорїли. Як мати часто споминать: „…зістали сьме лем з тым, што сьме мали на собі. Голодны, босы, без стрїхы над головов. Ани посадити не было што, бо вшытко згорїло…“ В тій бідї нянько мого нянька (мій дїдо Михайло Головач) стрїтив єдного евангелічного священика з Прагы – Бателка ся звав, і выповів му свою біду. Тот му приобіцяв поміч. І так нянька, як 14 рочного дїтвака небіжчік дїдо Головач посадив до влаку в Гуменнім і спровадив до Прагы, де ся го уяла фамелія споминаного попа Бателкы і помогла му, жебы ся выучів за обходника. Нянько у них бывав і стравовав ся, став ся сучастёв їх родины. Скоро рано вставав – іщі перед четвертов, выпив чорный кавей і шатовав до недалекой пекарнї. По Празї помагав розвожовати по обходах свіжый хлїб і печіво. Потім продавав цїлый день в обходї а попритім ся учів за обходника. По трёх роках ішов на скушкы, котры здав, дістав выучный лист і міг як 17 рочный зачати сам зарабляти на хлїб. Мама зась пішла як 16 рочна до малого чеського міста Долна Смыржовка коло Танвалду, де робила дакілько років в текстілній фабрицї, а грошы посылала домів, бо хоць старшый брат Василь уже робив, дома требало годовати іщі молодшу Марьку.

Выштудовали сьте учітельство україньского і словацького языка і літературы на Універзітї Павла Йозефа Шафаріка в Кошіцях, точнїше на Філозофічній факултї з центром в Пряшові, што в прінціпі є днешня Пряшівска універзіта. В тім часї русиньской народности офіціално не было. Як собі споминаєте на період пореволучных років, коли Русины вставали з попілю? Як тот період змінив ваше думаня односно властной ідентіты, припадно професійне намірїня?

– Як єм уже веце раз споминала, нїґда єм ся не чула быти Українков, хоць у нас в родинї нихто вопрос ідентіты шпеціално не рїшыв. Знали сьме, же сьме Русины/Руснаци, але ниякы діскусії на тоту тему ся у нас не вели. У валалї была словеньска школа, в котрій ся учів україньскый язык, зато єм ай до ґімназії ішла до класы з україньскым языком без того, жебы єм ся над тым даяк задумовала. Но а на высоку школу єм пішла штудовати таку комбінацію зато, бо там была холем даяка шанса, же ся на штудії дістану. В минулости „дїтинї никого“ не было легко дістати ся на універзіту. Україньскый язык єм брала як близкый свому діалекту, но не поважовала єм го за свій материньскый язык. Свого часу єм то написала ай до тогдышнёго україноязычного „Нового життя“ як реакцію на статю мого бывшого професора з універзіты, в котрій ня обвинив із вшеліякого…, главнї з того, же єм на позіціях русиньской орьєнтації. Но статю мі не уверейнили (быв там тогды шефредактор Мірослав Ілюк). Также моє професіоналне заміряня ся змінило лем тым, же сьме як редакторкы тогдышнїх україноязычных выдань могли по роцї 1989 писати нелем про нашых людей, але ай языком їм зрозумілым – но тогды іщі некодіфікованым. Но а штудії двох близкых славяньскых языків (словацького і україньского) мі помогли к тому, же єм порозуміла, же русиньскы діалекты ся теріторіално находять якраз меджі тыма двома славяньскыма языками, і зато мають знакы обидвох з них, а притім ай свої шпеціфікы. Также в пореволучных роках, кедь єм ся стрїтила на Першім меджінароднім конґресї русиньского языка (1992) в Бардеёвскых купелёх із Русинами із бывшой Югославії (котры уже давно мали свій язык кодіфікованый), але тыж з Русинами з Мадярьска, Україны, Польска, Румуньска, тогды єм властно похопила, же ай Русины, хоць не мають свій властный штат, лем суть сучастёв даякого іншого штату, можуть мати свій кодіфікованый язык, котрым бы потверджовали свою ідентіту і хосновали го у вшыткых сферах свого жывота, нелем дома – в домашнїй, родинній сферї. То быв барз важный факт, бо лем посередництвом языка можуть заховати свою народну културу ай про далшы поколїня і не асіміловати ся з маёрітов, але ай підвышыти статус свого материньского языка. Так вдяка пореволучным змінам бывшой Чехо-Словакії і наслїдно самостатной Словацькой републікы поступно ся сформовала русиньска народна і языкова лінія. Зо штатнов підпоров Русины здобыли право і можности на свій розвой, кодіфікацію материньского языка і ёго аплікацію до розлічных сфер жывота (літературной, масмедіалной, школьской, конфесіоналной, театралной, урядной), бо до року 1989 то была лем підпора розвоя народностной културы, народностного школства, підпора друкованых медій але в україньскім духу і в україньскім языку, котрый, як є знаме, векшына нашых людей не приїмала.

Ваша професіонална карьєра по скончіню штудій зачала в медіалній сферї. Як споминаєте на тоты рокы?

– Гей, было то так. По скончіню штудій єм наступила до україноязычного періодіка „Нове життя“ (котре обслуговало русиньскый языковый простор северовыходной Словакії але в контекстї з передреволучнов політіков штату были друкованы в україньскім языку). Я такой по роцї од свого наступу до редакції дістала од бывшого шефредактора Юрка Дацка (походжінём із села Паризівцї, што недалеко од Пчолиного) на старость Сторінку на діалектї котра пізнїше , по змінї шефредактора (став ся ним Александер Зозуляк) переросла до сторінкы Голос Русинів. І ту єм ся лем утвердила в тім, же нашы діалекты суть дость одлишны од україньского літературного языка, но была то єдина можность, як ся дістати до русиньскых сел і писати о Русинах  і їх проблемах. Была єм таксамо в зачатках зроду Русина і Народных новинок як сучасть редакчного колектіву. На сторінках тых періодік ся крішталізовала языкова норма, потребу котрой поставила перед собов як єден із своїх дваннадцятёх пріорітных цїлїв перша прорусиньска орґанізація по роцї 1989 – Русиньска оброда на своїм Першім світовім конґресї Русинів в Меджілабірцях. Таксамо ся на сторінках Народных новинок вели діскусії к єднотливым частковым правилам, котры предкладовали лінґвісты  – доцент В. Ябур і доцент Ю. Панько.  Вызначным приносом было ай то, же тоты періодікы (передовшыткым їх шефредактор Александер Зозуляк, але ай мы – редакторы) мобілізовали людей ку тому, абы приспівали нелем фінанчно (на выдаваня періодік), але стали ся ай нашыма дописователями, то значіть людми, котры наповняють їх обсяг. Было то штось нове в тогдышнїй журналістіцї. Так сі редакція під веджінём А. Зозуляка здобыла шыроке коло дописователїв, підпорователїв і сімпатізантів, котры ся час од часу стрїчали при розлічных нагодах (были то передовшыткым округлы юбілеї выдаваня новинок і часопису), также з одступом часу можу конштатовати, же Александер Зозуляк одограв барз вызначну роль у сферї розвоя русиньской журналістікы на Словакії. Я мала тоту честь робити під ёго веджінём. А наша сполупраца продовжує доднесь.

В роцї 2007 сьте наступили на Інштітут народностных штудій і чуджіх языків Пряшівской універзіты у Пряшові. Можете штость повісти о зачатках того періоду Вашой професіоналной карьєры?

– Дакількорочна новинарьска робота в народностных масмедіях – спершу в україньскім, але главно в  русиньскых періодіках по роцї 1989, значіть, пару років перед моїм наступом до научно-педаґоґічной практікы, помогла мі безпосереднё спознати реалну соціолінґвістічну і народностну сітуацію Русинів на северовыходї Словакії і в далшых країнах карпатьской области. Як сьте конштатовали, в роцї 2007 єм наступила як нова посила на Інштітут народностных штудій і чуджіх языків Пряшівской універзіты у Пряшові, котрого сучастёв было ай Оддїлїня русиньского языка і културы. В тім часї там робили доцент Василь Ябур, к. н., ПгДр. Анна Плїшкова, ПгД., ПгДр. Марія Мальцовска, но а я была четвертов заместнанкынёв.  А в тім самім роцї єм насупила ай на докторандьскы штудії а продовжовала єм ай роботу в редакції. У процесї научной роботы на інштітутї єм все памятала на то, абы єй выслїдкы были в першім рядї приносом про теорію розвиваючого ся русиньского языка, але главно про практічне вывжытя в тых функчных сферах, в котрых говорена форма русиньского языка домінує. 17. септембра 2012, по скончіню екстерных докторьскых штудій єм успішно обгаїла на Філозофічній факултї Пряшівской універзіты свою дізертачну роботу на тему Орфоепічна характерістіка русиньского языка на граніцї выходо- і западославяньскых лінґвокултурных контактів. З основных прінціпів русиньской высловности і здобыла научный тітул „ПгД.“ (PhD. – Philosophiae Doctor)  в штудійнім одборї 2.1.28 Славяньскы языкы і літературы, в штудійнім проґрамі Славістіка. Так єм ся стала кваліфікованов лінґвістков-русиністков. Была то перша дізертація, котра была в рамках Пряшівской універзіты написана по русиньскы, также єм зажыла меншы періпетії при реґістрації роботы. Уряднічка з Пряшівской універзітной книжніцї до електронічной сістемы мусила завести в колонцї язык роботы можность – русиньскый, бо така там дотогды не была. Основы моёй дізертачной роботы  резултовали до написаня першых в історії Правил русинькой высловности з ортоепічным словником (2021) в сполуавторстві з Аннов Плїшковов, а самособов, барз добрым конзултантом нам быв наш бывшый колеґа, доцент Василь Ябур. В тій великій роботї при творїню ортоепічного словника были на помочі таксамо дві абсолвенткы штудійного проґраму русиньскый язык і література, в сучасности уже одборны асістенткы Інштітуту русиньского языка і кутуры ПУ, также уже маєме на інштітутї новы, молоды силы з рядів нашых абсолвентів, што ня тїшить найвеце і поважую то за наш найбівшый успіх з оглядом на перспектіву карпаторусиністікы. Як сконштатовав єден з кодіфікаторів русиньского языка доц. Василь Ябур, к. н., тов публікаціёв была фактічно завершена кодіфікація русиньского языка на Словакії.

Од року 2010 сьте председкынёв Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Што Вас, як лінґвістку споює з русиньсков літературов?

– Функцію єм перебрала од Миколая Ксеняка, котрому уже ёго вік не доволёвав повнити вшыткы повинности, выплываючі з той функції.  Думала-м, же то буде лем на рік-два, докы ся той функції хопить даякый сучасный молодый літерат, котрого в тім часї меджі Русинами іщі не было. Но стало ся так, же о таку (окрем іншого ай адміністратівну) функцію не є великый інерес з боку нашых молодых літератів. І так то дале роблю я, уже штернадцятый рік, а на помочі (главнї з адміністратівов) мі є наша довгорочна сполупрацовнічка Мґр. Аліца Вєтошевова, за што їй хочу ай тов путёв подяковати. В зачатках сьме вєдно з А. Зозуляком ходили помеджі людей – находили новы таленты, писали о них на сторінках Народных новинок і Русина а таксамо публіковали їх творы. Быв то час, коли ся зачінала формовати новодоба русиньска література. Окрем того, же новинкы публіковали новых авторів, ходили сьме на презентації їх книжок, писали рецензії на їх творы і так сьме додавали важность русиньскій літературї, нo i давали почливость авторам в їх роднім селї, де даколи многы ани не знали, же в їх селї жыє русиньскый поет або прозаік. В сучасности ся концентруєме в рамках Сполку на выдаваня умелецькой літературы, каждый рік орґанізуєме Літературный конкурз Марії Мальцовской, а вытворили сьме (за помочі молодого літерата Мґр. Михала Павліча, ПгД.) вебову сторінку сполку. А што ня споює як лінґвістку з русиньсков літературов? При выдаваню даю акцент главнї на дотримованя языковой нормы як языкова редакторка єднотливых публікацій умелецькой літературы, котры помагать выдавати нашым авторам Сполок русиньскых писателїв. Но самособов, маю подїл ай на „дотворёваню“ умелецькых текстів, їх фіналізації, а тыж рада окоментую дакторый текст, кедь ня автор попросить о мій погляд на свою умелецьку подукцію, также часто ся стаю ай першов  крітічков їх творів. Кедьже я не є літерат-професіонал, здобывам таксамо літературных крітіків (ай з рядів Нерусинів), котрых прошу о написаня рецензії на новы книжкы.

У функції научной таёмнічкы інштітуту орґанізуєте і ведете семінары карпаторусиністікы. Можете о них штось повісти?

– Маєте правду, од року 2009 інштітут зачав реалізовати проєкт семінарів карпаторусиністікы, котры орґанізую і веду а окрем того єм ай едіторков научного рецензованого зборника STUDUM CARPATHO-RUTHENORUM. До року 2023 было в уведженых зборниках (вышло їх за тоты рокы 15) надрукованых 109 научных штудій з розлічных областей карпаторусиністікы од понад пятьдесятёх авторів як зо Словакії, так ай з іншых країн (Чеська републіка, Польща, Мадярьско, Україна, Сербія, Канада, Білорусія, Австрія), котры ся як науковцї-професіоналы занимають карпаторусиністіков. Є то солідный штудійный матеріал про тых, котры ся занимають карпаторусиністіков, але ай едукачным матеріалом про шыроку громаду, котра ся інтересує мінорітов Русинів в найшыршім аспектї.

Што бы сьте одказали молодым людём, котры ся не хотять признати к своїй ідентітї, може ся за ню і ганьблять і не хотять (або не знають) говорити своїм материньскым языком?

– Не мали бы сьме забыти, же мы лем на зачатку народно-возродного процесу. І наперек вшыткому, думам собі, же сьме ся холем кус рушили з місця. Кедь за названём – Русин не є ниякого обсягу, тяжко быти на дашто гордый. А кедь дахто чує ганьбу за русиньску народностну прислушность, котру має по своїх родічах, може то назначовати, же почливость к своїм предкам, вызначным особностям, котры знає і честує културный світ у нёго не была одмала пестована (ани в родинї, ани в школї), же такый чоловік не знає ніч о історії своёй народности, о історії розвоя свого материньского языка і о културї своїх предків. А то є робота на довгы рокы. Вірю, же обсяг, котрый бы наповнёвав ідентіту Русин сьме за рокы нашой актівіты в третїм русиньскім народнім оброджіню вытворили, каждый подля своїх можностей і у своїй шпеціалізації. Также уж лем выкликати інтерес, жебы молоды Русины чули потребу мати інформації о тім, хто суть, яка є їх історія розвоя, рахуючі і історію розвоя їх материньского языка, але ай о тім, як тот язык фунґує в сучасности. То вшытко ся мож дізнати в соціолінґвістічных штудіях нелем нашых, домашнїх, але ай світовых соціолінґвістів. Но а, самособов, хосенным бы было завести холем єдну-дві годины русиньского языка до прімарной едукації там, де компактно жыє русиньске жытельство. Ай в учебниках історії бы мало быти акцентоване, же окрем Словаків ту жыють ай народностны меншыны, о котрых бы мала веце знати і маёріта. Хоць думам сі, же маёріта уже о Русинах знає веце, як то было в минулости, в часах моїх молодых років, на чім мають заслугу главнї русиньскы културно-сполоченьскы орґанізації, а таксамо ай політіка штату, в котрім сьме третёв найбівшов народностнов меншынов. А не думам сі, же в сучасности ся молоды люде ганьблять за свою ідентіту, видить ся мі, же лем не вшыткы мають потребу о нїй верейно бісїдовати. А тыж ся мі видить, же двояка ідентіта (напр. Словак і Русин) тыж буде в будучности природным явом, так, як ай наш словацько-русиньскый білінґвізм.

Но а як раз повіла вызначна соціолінґвістка, професорка Анна Плїшкова, … мусиме ся наперед мы самы хотїти (на высвітлїня: честовати і решпектовати єден другого, а не ся підцїнёвати, неґовати…), а потім нас будуть хотїти ай другы…

Мґр. Домініка НОВОТНА, Інштітут русиньского языка і културы ПУ

27. юна 2024 – вызначный жывотный юбілей Анны Плїшковой

Leave a comment

27. 6. 2024 ославить членка Сполку русиньскых писателїв Словеньска округлый жывотный юбілей. Знали сьте, же в молодых роках писала ай поезію? О жывотній пути юбіланткы ся можете дізнати якраз в день єй народенин о 16. 00 в Музею русиньской културы у Пряшові, де буде далшый із серії медайлонів – вызначны особности.

На нашій сторінцї публікуєме інтервю з юбілантков, котре зробила штудентка ґімназії у Снинї – Софія Плїшкова.

Rusinistika je zmenila životné plány

 

(K šesťdesiatinám Anny Pliškovej)

 

Doc. PhDr. Anna Plišková, PhD. je lingvistkou, publicistkou a kultúrno-spoločenskou dejateľkou vo sfére rusínskej kultúry. Narodila v roku 1964 v Snine, ale celý jej život je spätý s neďalekou dedinkou Pichne, kde vyrastala a žila až do ukončenia svojich vysokoškolských štúdií.

V roku 1987 ukončila Filozofickú fakultu Univerzity Pavla Jozefa Šafárika v Prešove, odbor Učiteľstvo všeobecnovzdelávacích predmetov, kombináciu ukrajinský jazyk a literatúra a slovenský jazyk a literatúra. Po ukončení univerzity v rokoch 1987 – 1991 pracovala ako redaktorka ukrajinského týždenníka „Nove žytťa“, v rokoch 1991 – 1998 ako redaktorka a zástupkyňa šéfredaktora rusínskych periodík „Rusyn“ a „Narodnŷ novynkŷ“ v Prešove.  Od roku 1998 prechádza zmenou pracovného zamerania – stáva sa vysokoškolskou učiteľkou rusínskeho jazyka na Prešovskej univerzite v Prešove. V roku 2006 absolvovala externé doktorandské štúdium na Slavistickom ústave Jána Stanislava Slovenskej akadémie vied v Bratislave a na Filozofickej fakulte Univerzity J. A. Komenského obhájila dizertačnú prácu na tému „Spisovný jazyk karpatských Rusínov: problémy formovania, kodifikácie, akceptácie a funkčných sfér“ a získala titul „philosophiae doctor“ („PhD.“). V roku 2010 sa na Filozofickej fakulte Univerzity J. A. Komenského v Bratislave habilitovala v odbore Slovanské jazyky a literatúry a získala vedecko-pedagogický titul „docent“. Od roku 2008 pôsobí ako riaditeľka Ústavu rusínskeho jazyka a kultúry Prešovskej univerzity, jediného pracoviska tohto špecifického zamerania na Slovensku, od roku 2011 na funkčnom mieste docentky a odbornej garantky bakalárskeho a magisterského študijného programu Učiteľstvo rusínskeho jazyka a literatúry (v kombinácii), od roku 2022 na funkčnom mieste univerzitnej profesorky a odbornej garantky aj doktorandského študijného programu Slavistika – rusínsky jazyk a literatúra. Od roku 2018 je riaditeľkou vedecko-pedagogického pracoviska Prešovskej univerzity – Centra jazykov a kultúr národnostných menšín, jediného svojho druhu na Slovensku a v zahraničí, súčasťou ktorého sú tri ústavy zamerané na vzdelávanie, vedu a výskum troch najväčších národnostných menšín žijúcich na Slovensku: Ústav maďarského jazyka a kultúry, Ústav rómskych štúdií a Ústav rusínskeho jazyka a kultúry. Anna Plišková sa vo svojej publicistickej, pedagogickej a vedeckovýskumnej činnosti zameriava na sociolingvistické aspekty súčasného rusínskeho jazyka, na dejiny rusínskeho jazyka, slovotvorbu a normotvorbu rusínskeho spisovného jazyka.

Pre naše interview sme sa rozhodli osloviť Annu Pliškovú preto, že pochádza nielen z nášho regiónu, ale priamo z našej obce Pichne, kam sa dodnes stále rada vracia najmä aby navštívila svoju mamu – moju babku, a rodinu svojho brata – môjho otca. Najmä vďaka priamemu príbuzenskému vzťahu už niekoľko rokov mám možnosť získavať informácie o jej práci, ktorá má na Slovensku unikátny charakter. Skúma totiž otázky postavenia Rusínov ako národnostnej menšiny žijúcej najmä na severovýchode Slovenska, presnejšie v Prešovskom kraji, a rusínskeho jazyka ako menšinového jazyka. Je prvou lingvistkou nielen na Slovensku, ale aj vo svete, ktorá nielen obhájila, ale aj napísala svoju dizertačnú prácu v rusínskom spisovnom jazyku. Je riaditeľkou unikátneho akademického pracoviska nielen v rámci Slovenska, ale aj v medzinárodnom meradle, ktoré sa zameriava na výskum jazykov a kultúr Maďarov, Rómov a Rusínov, ako aj vysokoškolského vzdelávania v jazykoch týchto národnostných menšín. Je autorkou mnohých publikácií vydaných v domácich a zahraničných vydavateľstvách, prostredníctvom ktorých popularizuje oblasť svojho výskumu. O rusínskom jazyku prednášala na rôznych univerzitách doma a vo svete. Je členkou výborov, vedeckých a odborných rád rôznych akademických a odborných inštitúcií, domácich a zahraničných kultúrno-spoločenských organizácií a inštitúcií, pracovných a poradných skupín štátnych orgánov Slovenskej republiky. Za svoju činnosť bola niekoľkokrát ocenená domácimi a zahraničnými akademickými a kultúrnymi inštitúciami. V našom rozhovore sme poprosili Annu Pliškovú zodpovedať niekoľko otázok týkajúcich sa jej pracovného života.

 

  • Do školských lavíc ste prvýkrát zasadli vo vašej rodnej obci Pichne v roku 1970, povinnú školskú dochádzku ste dokončili v Snine a následne ste pokračovali v štúdiu na gymnáziu v Snine, ktoré ste úspešne ukončili v roku 1982. Bol pre vás výber vysokej školy ťažký, alebo ste mali jasnú predstavu o svojej budúcej profesii?

 

  • Áno, mala som v tom jasno od základnej školy, že chcem byť učiteľkou, dokonca aj ktorých predmetov – ruského a nemeckého jazyka a literatúry. Motivovali ma učitelia týchto predmetov – ruského jazyka pani učiteľka Jenčíková a nemeckého jazyka pani učiteľka Ľuptáková na II. Základnej škole, a pán profesor PhDr. Sička a PhDr. Legdan na gymnáziu. Tomuto cieľu som podriaďovala vzdelávacie aktivity, zúčastňovala som sa olympiád v ruskom jazyku, kupovala som si doplnkové učebnice pre samoukov, aby som sa zdokonaľovala v týchto jazykoch. Okrem týchto dvoch cudzích jazykov som sa na všetkých uvedených stupňoch vzdelávania povinne učila ukrajinský jazyk a literatúru a samoukom som bola vo francúzskom jazyku, ktorého melodika lahodila môjmu uchu. Často som v televízii sledovala kurzy ruského a francúzskeho jazyka. Z toho vyplýva, že som mala veľmi kladný vzťah k výučbe jazykov, takže z toho logicky vyplynulo moje ďalšie štúdium na vysokej škole zameranej na učiteľskú profesiu.

Najbližšie k môjmu rodisku bola Filozofická fakulta UPJŠ v Prešove, na ktorej v danom období, bohužiaľ, nebolo možné študovať učiteľstvo ruského jazyka v kombinácii s nemeckým jazykom a literatúrou. Vzhľadom na to, že na FF sa nebolo možné dostať jednoducho, záujemcov bolo veľa a univerzita prijímala spravidla iba najlepších absolventov gymnázií, tak vedenie univerzity iniciatívne oslovovalo uchádzačov, prednostne z rusínskych regiónov, ktorí ovládali rusínske nárečia, azbuku a ktorí sa na ZŠ učili ukrajinský jazyk. Všetky tieto kritériá som spĺňala, tak som súhlasila so zmenou prihlášky na štúdium učiteľstva ukrajinského a slovenského jazyka a literatúry, ktoré som ukončila v roku 1987.

 

  • Avšak po skončení univerzity ste nenastúpili do školstva. Zmenili ste názor?

 

  • Je to tak. Už počas univerzity som spolupracovala s ukrajinskými redakciami, písala a publikovala som poéziu a po prvých skúsenostiach z pedagogickej praxe v poslednom ročníku vysokoškolského štúdia som zrazu zapochybovala o správnosti výberu svojej profesie a zmenila som rozhodnutie. Učiteľská práca na 2. stupni ZŠ ma dostatočne neoslovila, na gymnáziu možno o čosi viac. Zato práca v redakcii bola pre mňa veľkou výzvou, takže ponuku som prijala a neoľutovala som to nikdy, pretože mi ponúkla neoceniteľné praktické vedomosti a zručnosti: spoznávanie regiónu, v ktorom žijú Rusíni, a to nielen na Slovensku, ale aj v zahraničí – v Poľsku, Maďarsku, Ukrajine, Srbsku, Chorvátsku, Rumunsku, USA a Kanade – a samozrejme aj a ich nárečí, kultúry, tradícií a pod.

Zrejme to tak malo byť, asi som to mala zapísané v osude, ale toto som si uvedomila až neskôr, pretože práve vďaka štúdiu obidvoch „nových“ študijných programov som získala solídnu bázu vedomostí, ktorá mi v revolučnom období rokov 1989 – 1991 pomohla plynulo prejsť na praktické využívanie môjho rodného nárečia v písomnej podobe, a to najprv v ukrajinskej redakcii „Nove žytťa‟ a od roku 1990 v rusínskej redakcii „Rusyn a Narodnŷ novynkŷ“. Práve tieto rusínske periodiká sa stali bázou pre formovanie normy budúceho rusínskeho spisovného jazyka, ktorý bol na Slovensku kodifikovaný v roku 1995 a v roku 1997 bol po prvýkrát od konca 2. svetovej vojny zavedený do školského vzdelávania na Slovensku, od roku 1999 aj do vysokoškolského, konkrétne na Prešovskej univerzite.

 

  • Bolo pre Vás náročné písať v rusínskom jazyku, keďže ste sa ho nikdy neučili v škole a jeho spoločenské postavenie bolo nejednoznačné, stál na okraji záujmu, dokonca po roku 1989 existovala silná opozícia z radov ukrajinskej inteligencie, ktorá odmietala vytvorenie nového spisovného jazyka pre Rusínov a prikláňala sa k ukrajinskému jazyku, ktorý do škôl na severovýchode Slovenska bol zavedený v polovici 20. storočia a na jeho podporu štát vytvoril aj celý rad inštitúcií (periodická tlač, rozhlas, divadlo, múzeum atď.)?

 

  • Bohužiaľ pre rusínsky jazyk na Slovensku koncom 20. storočia nebolo odborníkov, pretože rusínska identita po roku 1945 bola násilne, politickým rozhodnutím zmenená na ukrajinskú. Najbližšie k práci na formovaní budúceho rusínskeho spisovného jazyka mali slavisti, vedecko-pedagogickí pracovníci, ktorí vyštudovali niektorý z východoslovanských jazykov, najmä ruský alebo ukrajinský. Našťastie takíto odborníci sa našli najmä v kruhoch rusistov, akademických pracovníkov, ktorí teda mali filologické vzdelanie a aj súhlasili podieľať sa na príprave prvých noriem rusínskeho spisovného jazyka na Slovensku. Členovia ukrajinskej redakcie „Nove žytťa“, ktorí v nej presadzovali rusínsky jazyk a rusínsku národnú identitu, z tejto redakcie museli odísť, pretože prorusínske smerovanie novín ani rusínsku národnú identitu vydavateľ novín neakceptoval. Vzápätí „odídenci“ založili novú, prvú rusínsku redakciu periodickej tlače, súčasťou ktorej som bola aj ja. A to už sa začala písať nová história Rusínov a rusínskeho jazyka. Rusíni v prvom porevolučnom sčítaní obyvateľstva štát už akceptoval ako samostatnú národnostnú menšinu so svojim materinským jazykom rusínskym. Nová proeurópska politika Slovenska pred vstupom do Európskej únie mala byť zárukou akceptovania základných ľudských práv a slobôd, ku ktorým patrí aj sloboda prejavu národnej identity obyvateľstva a slobodné deklarovanie materinského jazyka. Vlastne vďaka záujmu SR vstúpiť do Európskej únie (2004) jej povinnosťou bolo ratifikovať okrem európskej legislatívy aj medzinárodné dohovory o ľudských, menšinových a jazykových právach a základných ľudských slobodách. A to už sa rodili nové perspektívy aj pre rusínsky jazyk na Slovensku, ktorý ako svoj materinský v sčítaní obyvateľstva v roku 2011, deklarovalo takmer 55 tisíc občanov SR. Bola to veľká satisfakcia pre Rusínov, ktorých národnostné a jazykové práva takmer pol storočia boli negované.

A či bolo pre mňa ťažké písať po rusínsky? Samozrejme, pretože hovoriť rodným  nárečím a napísať v ňom novinový článok sú dve rozdielne veci. Potrebovala som snáď 10 rokov na to, aby som si mohla povedať, že viem napísať článok po rusínsky, a navyše v spisovnej norme.

 

  • Po desiatich rokoch novinárskej práce ste sa predsa len rozhodli pre školstvo a začali ste pôsobiť na akademickej pôde – Prešovskej univerzite. Ide o jedinú univerzitu na Slovensku, ktorá umožňuje vysokoškolské štúdium rusínskeho jazyka a jediná univerzita na svete, ktorá má akreditované všetky tri stupne vysokoškolského štúdia v odbore rusínsky jazyk a literatúra v kombinácii. V súčasnosti ste odbornou garantkou výučby rusínskeho jazyka a literatúry v bakalárskej, magisterskej aj doktorandskej forme. Bolo ťažké presadiť a realizovať nový študijný program zameraný na rusínsky jazyk a literatúru na Prešovskej univerzite?

 

  • Prvá porevolučná rusínska organizácia na Slovensku, Rusínska obroda, od roku 1990 bola gestorom nielen vydávania rusínskych periodík, ale najmä riešenia jazykovej otázky Rusínov na Slovensku a v karpatskom areáli a vzdelávania Rusínov v ich materinskom rusínskom jazyku. Po roku 1989 sa usilovala o zriadenie katedry rusínskeho jazyka a literatúry a výchovu budúcich učiteľov rusínskeho jazyka pre elementárne vzdelávanie. Mňa spolu s doc. PhDr. Vasiľom Jaburom, CSc. nominovala na novovytvorené pracovné pozície na Prešovskej univerzite – vysokoškolských učiteľov rusínskeho jazyka a literatúry. Bolo to v roku 1998 a ja som si naivne myslela, že rozbehneme činnosť tohto nového pracoviska a vrátim sa naspäť k redaktorskej práci, ktorá ma veľmi bavila. Odvtedy však prešlo štvrťstoročie a ja som zapadla do akademického súkolia, v ktorom som doposiaľ nenašla vhodný priestor ani čas, aby som sa vrátila k žurnalistike. Naopak, pribúdajúce povinnosti na univerzite ma neprestajne, tvrdo a systematicky vťahovali hlbšie a hlbšie do akademického života až do takej miery, že človek sa obáva z neho vystúpiť, ako keby mal strach z toho, že zabehnutý systém prestane fungovať. Neviem, či by to tak bolo, pretože som to nevyskúšala. To preto, že stále som mala na pamäti slová klasika: „Len aby sme v hanbe neostali“. A to je už vecou mentálnej zrelosti, cti a zodpovednosti, zmyslu pre povinnosť či zodpovednosť za pracovný kolektív, s čím sa človek dokáže vysporiadať až v určitom čase, s pribúdajúcim vekom, vedomosťami a skúsenosťami, ktoré by mal odovzdať svojim nasledovníkom a tak zachovať kontinuitu pracoviska a rozvíjajúceho sa odboru. Ak mám pravdu povedať, udomácňovanie rusínskeho jazyka na Prešovskej univerzite bolo od samého začiatku problematické, pretože proukrajinská inteligencia v tom čase mala na univerzite významné zastúpenie v rôznych grémiách a robila všetko preto, aby vysokoškolské vzdelávanie rusínskeho jazyka sa na univerzite nezačalo. Základnú iniciatívu v tomto smere vyvinul štát, ktorý univerzite v roku 1994 poskytol účelovú dotáciu na založenie inštitúcie a zamestnanie troch pracovníkov, ktorí by sa podieľali na činnosti Oddelenia rusínskeho jazyka a kultúry. Z vyššie uvedených dôvodov rusínske oddelenie začalo fungovať až od 1. septembra 1998. Samozrejme je to najdôležitejší dátum, od ktorého sa píšu dejiny vysokoškolskej rusinistiky na Slovensku. A ja som poctená, že som mohla byť ich súčasťou.

 

  • Na Slovensku sa rusinistikou zaoberá málo vedcov. Sú sústredení prevažne na Ústave rusínskeho jazyka a kultúry Prešovskej univerzity, ktorého ste riaditeľkou. Napriek tomu výsledky činnosti vášho pracoviska sú výnimočné, už len vzhľadom na to, že nikde inde vo svete v súčasnosti nie je možné študovať rusínsky jazyk vo všetkých troch stupňoch vysokoškolského vzdelávania či zdokonaľovať sa v rusínskom jazyku počas Medzinárodnej letnej školy rusínskeho jazyka a kultúry Studium Carpatho-Ruthenorum. Čo to pre vás ako pre človeka znamená? Cítite hrdosť, že aj Vašou zásluhou sa na Slovensku podarilo vybudovať silnú základňu pre profesionalizáciu rusinistiky?

 

  • Určite je to pre nás potešujúce, ak okolie vníma a kladne hodnotí našu prácu. Unikátne postavenie nášho pracoviska v rámci vysokoškolského vzdelávania znamená pre náš kolektív od samého začiatku aj „unikátne“ povinnosti, najmä v záujme zabezpečenia študijnou literatúrou všetkých predmetov štúdia, ale aj propagáciu tohto štúdia doma a v zahraničí. A túto úlohu by nedokázal splniť jeden človek. Po roku 2008, v ktorom vznikol náš ústav, naše pracovisko posilnili noví kolegovia a neskôr už aj prví absolventi doktorandského štúdia, ktorí predtým u nás absolvovali bakalársky aj magisterský program. Takže podarilo sa nám vychovať prvú generáciu rusinistov, ktorí verím budú v nami začatej práci na poli rusinistiky pokračovať a ústav dokážu pozdvihnúť na ešte vyššiu úroveň. Dnes máme zamestnaných troch našich absolventov na pozícii odborný asistent a dvoch doktorandov, ktorí sú tiež našimi absolventmi. A to je veľký úspech, ktorý sa nepodarí každému pracovisku. Vychovať si svojich nástupcov. Nami organizované medzinárodné konferencie a ich výstupy, 3-týždňový medzinárodný vzdelávací projekt Studium Carpatho-Ruthenorum, dlhodobý projekt Vedecký seminár karpatorusinistiky za účasti domácich a zahraničných vedcov, prezentačná akcia Deň otvorených dverí na ÚRJK a iné projekty nám zabezpečujú medzinárodné renomé, propagáciu štúdia a nadväzovanie spolupráce so slavistickými pracoviskami v strednej a východnej Európe, Kanade a USA. To je dôležité aj pre našich študentov, ktorí vďaka tejto spolupráci môžu absolvovať študijné pobyty a stáže na týchto pracoviskách a univerzitách v Európe a Amerike.

 

  • Čo znamenalo pre vašu kariéru stať sa riaditeľkou Ústavu rusínskeho jazyka a kultúry na Prešovskej univerzite?

 

  • Ako som už spomínala, kariéru v školstve som nikdy neplánovala, tak ako ani prácu v tejto sfére. Zhodou okolnosti sa stalo tak, že som sa predsa len do školstva dostala a to pre mňa znamenalo zvyšovanie kvalifikácie a získavanie vedeckých titulov potrebných na odborné garantovanie našich študijných programov. Nikdy som však nad mojimi vedeckými postupmi či hodnosťami nerozmýšľala ako nad „kariérou“. Pre mňa to boli iba úlohy a povinnosti, ktoré som musela splniť – ako som už spomínala – aby sme v hanbe neostali. A takto to je dodnes, snažím sa v rámci možností plniť svoje pracovné povinnosti a dosahovať také výsledky v práci, ktoré potvrdia opodstatnenosť existencie nášho ústavu, generujú výstupy do kultúrno-spoločenskej sféry Rusínov doma a v zahraničí a posilnia status rusínskeho jazyka a rusinistiky aj v medzinárodnom kontexte.

 

  • Od roku 2019 ste členkou poradného expertného tímu pre národnostné menšiny prezidentky Slovenskej republiky Zuzany Čaputovej. Čo je náplňou Vašej práce v tejto oblasti a čo to znamená pre vašu univerzitu?

 

  • Vďaka môjmu dlhodobému pôsobeniu v tomto unikátnom odbore, v rusínskej národnostnej kultúre, školstve, publicistike, edičnej činnosti a pod. ma predstavitelia štátnej správy, do kompetencie ktorých patria národnostné menšiny, rusínske národnostné organizácie či inštitúcie často navrhovali do rôznych funkcií súvisiacich s prípravou rôznych legislatívnych materiálov a dokumentov, často ma pozývali či navrhovali do pracovných skupín, výborov, odborných rád a pod. Čiže aj funkcia v poradnom expertnom tíme prezidentky SR Zuzany Čaputovej je jednou z nich. Ide o poradný orgán, preto pani prezidentka v záujme objektívne a priamo konzultovať rôzne problémy národnostných menšín priamo s nimi vytvorila tento tím, kde sú zastúpené najväčšie národnostné menšiny a ostatné menšiny žijúce v SR. Myslím si, že je to vhodná forma spolupráce hlavy štátu s národnostnými menšinami, ktoré zároveň majú možnosť priamo predostierať svoje problémy hlave štátu a navrhovať možné riešenia problémov. Myslím si, že aj pre našu univerzitu je to pocta, ak hlava štátu vníma a oceňuje činnosť jej pracoviska či osôb, ktoré pracujú v prospech tej alebo inej národnostnej menšiny.

 

  • Častokrát absolvujete rozhovory takéhoto typu, ktoré sú zverejnené v novinách alebo rádiách. Aké posolstvo by ste chceli odkázať ľuďom, ktorí sa hanbia za svoju rusínsku identitu?

 

  • Z desiatok rozhovorov, ktoré som poskytla rôznym médiám doma a v zahraničí, je možné vydedukovať jednoznačný odkaz: tak ako za svoju príslušnosť k určitej cirkvi, tak ani za svoju príslušnosť ku konkrétnej národnosti by sa človek nemal hanbiť. Tak ako príslušnosť k cirkvi – v prípade Rusínov ide o pravoslávnu alebo gréckokatolícku, tak aj príslušnosť k národnosti – v našom prípade k rusínskej, slovo „hanba“ v žiadnom prípade nie je namieste. Prečo? Podľa mňa je svätou povinnosťou každej nasledujúcej generácie sa snažiť, aby dedičstvo získané od svojich predkov si ctila, pestovala a odovzdala ho generácii ďalšej. Ak niekto pociťuje hanbu za svoju národnosť, ktorú si nevybral, ale zdedil po svojich predkoch, to znamená, že nič nevie o dejinách svojej národnosti, o dejinách jazyka a kultúry svojej národnosti, o významných osobnostiach svojej národnosti, ktorých si uctieva civilizovaný kultúrny svet. Skôr tento stav považujem za „hanbu“ a nedôstojné zaobchádzanie so stáročiami udržiavaným národným bohatstvom našimi predkami. Ovláda školopovinná generácia aspoň základné informácie o Alexandrovi Duchnovičovi, Alexandrovi Pavlovičovi, Adolfovi Dobrianskom či Alexandrovi Beskydovi? Veď to sú osobnosti hodnotovo rovnocenné s Ľudovítom Štúrom, Jozefom Miloslavom Hurbanom, Jankom Kráľom či Michalom Miloslavom Hodžom alebo množstvom iných osobností z obdobia národného obrodenia v slovenskom kontexte. A kto nepozná dejiny, hodnoty, tradície, kultúru, svojej národnosti či národa, žiaľ nemá byť na čo hrdý. Základný problém vidím v zániku základných škôl v rusínskych obciach a v nezáujme Rusínov odovzdávať svojim deťom dedičstvo svojich predkov.

 

  • Na záver nášho rozhovoru Vám chcem položiť ešte jednu hypotetickú otázku: Ak by ste mohli v momente zmeniť na svojom živote jednu vec, ktorá by to bola?

 

  • Ak by som mohla odpovedať odľahčene a veľmi jednoducho, tak chcela by som byť paňou svojho času, aby som sa mohla venovať iba podstatným veciam v živote, častejšie zavítať do svojej rodnej obce Pichne, k svojej mame a mne blízkym ľuďom. Očividne s pribúdajúcim vekom si to uvedomuje intenzívnejšie a naliehavejšie každý človek, najmä keď sa z jeho života vytrácajú jeho najbližší a rodinné väzby a vzťahy sa časom otupujú. Vtedy je človek tvrdo konfrontovaný sám so sebou a je doslova bičovaný vlastnými výčitkami prečo dopustil, aby to bolo práve tak a nie inak, prečo nedokázal pristúpiť hoci aj na radikálne zmeny, ktoré by v konečnom dôsledku do jeho života možno vniesli väčší pokoj, rovnováhu a snáď aj pocit uspokojenia z takejto zmeny, pretože by upriamili jeho myseľ a vnútornú energiu na omnoho podstatnejšie a zároveň tak veľmi prirodzené hodnoty života – návrat k vlastným koreňom, rodinnej spolupatričnosti a samotnej podstate ľudského bytia.

 

Sofia Plišková,

Cirkevné gymnázium sv. Cyrila a Metoda Snina.

На многая і благая лїта, Анько!

 

 

Даньєла Капралёва і Юрко Харитун як темы заключных робот штудентів

Leave a comment

Бакаларьскы і маґістерьскы роботы на тему сучасной русиньской літературы

4. 6. 2024 потїшыли своїма презентаціями при обгаёбах своїх робот дві абсолвенткы бакаларьского і маґістерьского штудія Мартіна Сівчова і Анастазія Бараникова.

Бк. Мартіна Сівчова обгаїла свою бакаларьску роботу на тему: Образы, одразы і одказы в поезії Даньєлы Капралёвой.

Мґр. Анастазія Бараникова собі выбрала сучасного русиньского поета Юрка Харитуна, родака із стариньской долины і в маґістерьскій роботї розробила тему одразу травмы із выстїгованя про водну гать Старина в ёго поезії.

Обидвом сердечно ґратулуємe!

-кк-

На фотцї з ведучім обидвох робот, літератом Мґр. Михалом Павлічом, ПгД.

Абсолвенткы із своїм ведучім робот - Мґр. Михалом Павлічом, ПгД.

Злата медайла про доцента Василя Ябура

Leave a comment

Днесь быв оцїненый Златов медайлов Пряшівской універзіты за міморядный вклад до научно-педаґоґічной роботы на Пряшівскій універзітї і за розвой Інштітуту русиньского языка і културы доц. ПгДр. Василь Ябур, к. н., єден з кодіфікаторів русиньского языка на Словакії, член Сполку русиньскых писателїв Словакії. Медайлу му передав на славностнім верейнім засїданю Академічного сенату  Пряшівской універзіты ректор ПУ – Доктор гоноріс кавза проф. ПгДр. Петер Коня, ПгД.

Сердечно ґратулуєме!

Жывотный юбілей русиньской писателькы Марії Шмайдовой

Leave a comment

Марія Шмайдова, членка Сполку русиньскых писателїв ся 8. фебруара 2024 дожыла вызначного жывотного юбілея.

Мґр. Марія Шмайдовa, народжена 8. фебруара 1964, родачка зо Свідника, жыє в селї Потічкы Стропківского окресу. По высокошкольскых штудіях свій професіоналный жывот засвятила реґіоналному школству. Любов к дїтём єй привела до записованя короткых приповідок зо жывота тых найменшых – передшколаків і молодшых школаків. Великов іншпіраціёв єй были властны внучата Тімонко, Біанка, Ганка, Танїчка, Максіміліан, Валентіна і Флора. Выслїдком было выданя єй першой книжкы У дїдка на дворї, яку выдав Сполок русиньскых писателїв в Пряшові в роцї 2020. Єй друга книжка была вольным продовжованём приповідок о дїтёх і їх каждоденнім, обычайнім жывотї в школї, в школцї, у вольнїм часї вєдно з мамов, татом, з бабков або з дїдком. Вышла під назвов ,Максовы новы чіжемкы в роцї 2022. Книжку єй выдало Обчаньске здружіня Колысочка в Пряшові.

То, же Марія Шмайдова любить свої дїти і внучата ся дасть вычітати з приповідок з єй першых двох книжок. Але же любить і природу яка є доокола села де жыє, ся можеме дiзнати з куртых повідань, якы описала у своїй третїй книжцї з назвов Під диков грушков (2023).  Венована є зведавым дїтём, або і дорослым, якы ся з нёй можуть дізнати інтересны інформації зо жывота мушковины, што жыє на лїсній полянцї під диков грушков.

В роцї свого жывотного юбілея Марія Шмайдова приправила на выданя далшу книжку, теперь про дорослого чітателя, котрій дала назву Осїнь на Комарнику. Пережыты удалости з періоду конця Другой світовой войны свого отця і далшых жытелїв села Вышнїй Комарник авторка зафіксовала до подобы ретроспектівного розповіданя главного протаґоністу – Николая, котрый мав в часї войны лем 14 років. Николай днесь жыє спокійный жывот пензісту в комфортнім бітї у Свіднику. Вєдно із своёв женов ся часто вертать до родного села. В послїднїм часї каждый день. А при каждій навщіві родного села ся вертають споминкы на минулость. Приємны, но часто з присмаком войновых удалостей…

До далшого жывота жычіме Мґр. Марії Шмайдовій много здравя, оптімізму і творчого елану. На многая і благая лїта!

К. Копорова.

1 2 3 … 8