Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

(20. апріля 2021 ся членка Сполку русиньскых писателїв Квета Мороховічова Цвик дожывать вызначного юбілея – 75 років.)

Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамилія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, меджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

Русины єй знають главнї з роботы в народностнім высыланю тогдышнёго україньского радія, котре довгы рокы высылало з Пряшова. Пряшів ся став на довгы рокы ай єй містом, де прожыла значну часть свого професіоналного жывота. Але з родинных доводів по роках опущать выходне Словеньско і переходить жыти до Новых Замків, де ся і завершує єй професіонална карьєра новинарькы. Попри новинарьскій роботї в мадярьскім оточіню зачінать писати ай поезію – по словеньскы. Попритім слїдує і реаґує таксамо на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квета Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свої віршы, котры днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або в Русинї.

Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серьёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русиньскым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіёв довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв приступує нелем к обсягу, але ай к формалному аспекту своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. рочник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый рoчник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Мeджітым выдає свiй першый поетічный зборник – по русиньскы Думкы і тужбы (2010). Выданём самостатного зборника оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Поступно єй вышли ай три книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы/Vezmi ma za rúčky (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Властныма силами выдала в роцї 2017 невелику книжочку приповідок на мотівы своёй внучкы Ніколкы: Прінцезна з павучайками „3 D“/Princezná s mihanicami „3 D“.

Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серьёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русиньскім языку. Здобывши таке вызначне оцїнїня, попробуєме ся при поетічнім зборнику Любовны періпетії кус приставити і приближыти го чітателёви. Авторка в нїм попробовала „выспівати“ свій, може про когось старосвітьскый погляд на супутнічку людьского жывота – ласку. Єй смуткы і радости, штось, што є в нас і коло нас, мають своє особите зафарблїня,  жывене інтровертным натурелом авторкы, до котрого ся промітають любовны очекованя, зажыткы, скламаня, надії… Ласка є іншпіратівным жрїдлом про вшыткы сорты уменя, самособов, і красной літературы. Мож ї розуміти як невычерьпну тему одколи світ світом стоїть. Ласка меджі мужом і женов, ласка родічів ід своїм потомкам, народу ці ід жывоту як такому.

Ласка має розлічны подобы. Любити мож жыве і нежыве Боже сотворїня. Любити мож дїда, бабу, нянька, матїрь, брата, сестру, хрестнята, тюткы, стрыків, вуйків, мілого, мілу, дїти, внучата, місто, валал, звірятка, красный сонечный день, доджаный день, спів, музику, людьскы чінности, вытворы…

Таксамо мож і не любити, або в менї любости робити злы скуткы, уближовати.  Дефініцію ласкы не знаєме, але знаєме, же є ту, скрашлює нам жывот, дає віру в чоловіка, помагать в тяжкостях… Не надарьмо ся говорить, же: „Ласка і горы перенашать“.

Каждый жывый твор любить по свому, ласка має свої фарбы, свої рітмы, мелодії, свої потребы, свої представы, чутя.

І у нашой авторкы є вшытко, што дала на папірь, тыж своє, віджене через її окулярї, колись, може, і „ружовы“. Чітаючі рядок по рядку розшіфровлюєме в них єй одношіня ід любости. Притім сі не нарокує вшытко што ся тыкать любви збагнути, описати, аналізовати, поменовати, выповісти.

Єй стишкы, поетічне лірізоване слово, ці вже у вязаній або вольній формі, то є лем капка в неконечности можностей, як выплавити на поверьх свої найвнуторнїшы чутя, одкрыти свої найскрытїшы, найінтімнїшы желаня, думкы.

Авторка пробує „выспівати“, своїм способом, „высклонёвати“ слова, котры добрї знаєме: любов, ласка, любость, любезность, любованя, мілота, мілованя, краса, красота, руменець на лицї, іскра в оку, тепло на душі, електрика пулзуюча в тїлї

В подобнім дусї є написана ай єй натеперь послїдня книжка поетічных рядків, котрa вышлa в роцї 2019. Авторка в нїй придає ай тему старобы, котра в собі несе ненаповнену тугы по актівнім жывотї. На нёго уже не є сил, і так поетка тоту тугу компензує писанём  – дає на папірь свою душу, хоць самокрітічно конштатує:

Не посуджуйте прісно

Мою поетіку.

Є така, яка є.

Гварять, же пасує

´Д віку.

Нам ся хоче конштатовати, же авторка є знову барз скромна. Єй скромность не є на містї нелем з оглядом на якость єй поезії, але ай на факт, же  в найновшім поетічнім зборнику ся вказала ай як добра манажерка своёй умелецькой продукції.

Квета Мороховічова Цвик прекваплює чітателя тройязычнов мутаціёв своёй публікації. Šité niťou babieho leta/ Шыте нитков бабиного лїта/A Vénasszonyok nyara selyemszálával varrva – так ся называть єй найновшый зборник поезії (Новы Замкы, 2019). Мож відїти, же авторка є майстерков умелецького слова як в словацькім, так ай в русиньскім языку, просто повіджено – доконала білінґвістка – враховано поетічной творчости.

А же єй віршы зауяли ай шырше коло умелецькой общіны, о тім свідчіть факт, же дакотры з них были перевіршованы ай до мадярьского языка, і так книжка выходить в тройязычній словацько-русиньско-мадярьскій мутації. Авторков мадярьского перекладу є Едіта Хренкова, знама лексікоґрафка, редакторка словників, перекладателька і публіцістка. За літературны успіхы дістала веце оцїнїнь, меджі найвызначнїшы патрять: Цїна Матєя Бела (2014), Цїна Лаёша Турцзела (2014) i Цїна Матєя Бела за цїложывотну роботу (2019).

Надїєме ся, же найновшы поетічны рядкы Кветы Мороховічовой Цвик будуть пожывов в тых крутых часах нелем про русиньского чітателя, але ай про шыршый круг любителїв умелецькой літературы з рядів словацькой маёріты, а може ай мадярьской міноріты, жыючой на Словакії.

Кветї Мороховічовій Цвик ід єй юбілею жычіме много здравя і невычерьпный студник творивых сил на благо нас вшыткых.

Aвтор: Кветослава Копорова.

Яна Трущіньска-Сива ославила округлый юбілей

Жена многых тварей…

Яна Трущiньска-Сива – юбілуюча  геречка, режісерка, редакторка, модераторка і културно-пропаґачна манажерка.

 

Яна Трущіньска-Сива: – Народила єм ся у Выраві 7. януаря 1961 на саменьке Рождество подля юліаньского календаря. Моя мама прибігла скоро рано з дружства, де ручнї подоїла 25 коров і породила ня на голы дылї коло пеца. Покы нянко пішов за здравотнов сестров, мама за собов уж вшытко попрятала і дала ня тримати на рукы моїй старшій сестрї Мілцї. Дашто із жывотаспособности моёй мамы дістала і я. Снажила єм ся то потім схосновати у своїм професіоналнім жывотї, котрый єм мала щастя реалізовати в театрї, телевізії, радію або в музею…

  • Янко, повідж мі, на што собі споминаш із свого дїтинства у Выраві найяснїше або найвеце?

Споминам собі на копы снїгу, біленького як цукерь, што рипить під ногами. Споминам на сонечный зимушнїй день, як приходжу домів із санчатами, выпечена од морозу а в хыжі тепленько, як під пазухов. На лавцї сидить моя добра мама а на шпаргетї кыпить горнець капусты, яка по санкованю смакує знаменитї… А іщі споминам на свої зачаткы у выравскій школї. Нияк раз єм ся не могла научіти чітати… Днесь бы псіхолоґове повіли, же требало дїтину іщі зохабити у школцї, но хто о такім дачім в тых роках знав. Помогла мі аж „палічкова масть“ од моёй старшой сестры Мілкы, девятачкы, котра была все выхваленов єднічкарьков і кус єй вадило, же мать за сестру такого пняка. По пів року ся моя мысель отворила і перебігла єм у чітаню вшыткы дїти. Все на концю годины ня наш старенькый учітель Макара поставив перед школярїв і дав мі чітати даяку приповідку… А єдного дня повів: Дїти з нашой Янкы буде раз телевізна гласателька. Дїти ся розосміяли як дурны, а я ся барз заганьбила, же о мі таке гварить. Но ёго слова ся по роках до якойсь міры наповнили.

  • Од кількох років і од котрого рочника ОШ єсь ходила на oсновну україньску інтернатну школу до Гуменного? Як єсь собі звыкала быти цїлый тыждень мімо своёй родины? Або як часто єсь із Гуменного ходила домів? І як собі споминаш на тоту школу, бываня на інтернатї, на своїх учітелїв на основній школї і выховавателїв на інтернатї?

– Мала єм десять років, завершыла єм пяту класу выравской основной школы а моя сестра якраз скончіла Середню педаґоґічну школу Клемента Ґотвалда у Пряшові і як выхователька дістала місце в Основній школї інтернатній в Гуменнім. Жебы одбременити родічів, взяла ня зо собов. А так єм ся од шестой класы стала Гуменчанков. Ходила єм на тыжднёвкы. В недїлю по обідї требало сїсти на автобус, іти до Гуменного на інтернат і быти там аж до пятніцї. А якый быв інтернатный жывот? Строгый. Єдна постіль, єдна  полічка у скринї, на ізбі четверо дїтей. День розписаный на годины. Режім як на войнї. Не скаржу ся, тоты рокы ня научіли быти самостатнов, одповіднов за себе, на цїлый жывот ня научіли быти скромнов. Школа в Гуменнім отворяла і много можностей… Іти до култураку на театралне выступлїня УНТ (тогдышнёго Україньского народного театра), на выставы, на концерты, до кіна, на вшеліякы конкурзы… З педаґоґів собі рада споминам на старого директора Івана Прокіпчака, котрый знав выбавити про нашы дїти зо школы вшытко можне і неможне, і на міцно строгого, але і облюбленого учітеля ґеоґрафії Деркача, котрый нам розповідав много інтересного, што в учебнику ани не было. Ґеоґрафію коло нёго знали і найвекшы лайдаци.

  • Про мене є несподїваным зіщіня, же Ты єсь ходила на Середню здравотну школу в Гуменнім, до україньской класы. Што было главнов прічінов зміны Твоёй жывотной орьєнтації? Намісто здравотной сестры єсь ся выдала на драгу декламаторьску, герецьку, режісерьску… то значіть умелецьку. Коли єсь у собі обявила тоту божу іскру і ласку ід драматічному уменю?

– У моїм жывотї все так было, же мі были до драгы посыланы люде, котры у мі штось відїли, до дачого ня заанґажовали, даґде ня посунули. Бо ай кедь єм была самостатна, не была єм аж така самоувірена і пробойна, жебы єм ся сама десь пхала… А так в часї штудій на СЗШ (Середній здравотницькій школї), ня мій  класный учітель – українчінарь професор Штефан Стебіла зознамив на єднім літературнім вечорї з панї Юліёв Прокіпчаковов з гуменьского освітового центра. Была то роджена Українка десь од Жытомірьской области, выштудована правнічка і режісерка, котра цїлов душов горїла про поезію і театер. Ненадарьмо ся гварить, же запалити другого може лем тот, хто сам горить. А Юлія, котру доднесь поважую за свою театралну маму, у мі запалила огень про поетічне слово і про граня на  сценї. Спочатку то были лем такы курты дебаты, но попри них мі все вхабила  даяку книжку, або часопис, або мі пожычіла свій грубезный зошыт, в якім мала налїплены выстрижкы з выбером якостной поезії в україньскім і російскім языку. Нїґда мі не гварила возьмий тот вірш, або тот… Выбер все зохабляла на мене. А так ся зачало моє путованя по Пушкіновых памятникох, по Духновічовых фестівалох а пізнїше і Гвєздославовых Кубінах… Пришло і  много оцїнїнь, на якы была школа горда. А потім Юлка  заложыла при културнім домі драматічный колектів про дорослых. Мене брала на ролї молодых героїнь. Грали сьме важный репертоар – україньску класічну драматурґію – Шевченькового Назара Стодолю, Лимирівну Панаса Мирного… Такый дріл, якый єм діставала в Гуменнім, не памнятам ани з высокой школы, кедь сьме потім ходили на „Фестівалы драмы і художнёго слова ім. Духновіча‟ у Меджілабірцях, де до пороты ходили режісеры з УНТ. Все частїше єм відїла, же ня вербують до дївадла… По матурї ня позвали до Пряшова на конкурз. Пішла єм, але у моїм внутрї было велике похыбованя, ці роблю добрї і ці на то мам, быти геречков. Пересидїла єм коло фонтаны на дворї УНТ цїле дообідя а о пів дванастой єм сама себе пересвідчіла, же артістка з ня не буде і пішла єм долов містом на влакову станіцю. Авкурат пришов влак з Гуменного а з нёго выступила Маша Мальцовска, тогды іщі Параскова, наша писателька а в тім часї і перфектна декламаторка. Знали сьме ся з фестівалів. Агой, гварить, де-сь была? Але, кликали ня на конкурз до дївадла. Но, а што, взяли тя? Та, знаш, Машо, я ани не пішла водну, -одповідам єй.

Поряднї ня спуцовала, хопила ня попід руку, тримала ня міцно, як у клїщох і вывела ня горї Пряшовом назад до театру. Заклёпкала на дверї директора і як ся отворили повіла:  „Йосиф Андреєвіч, пришла за вами єдна дївочка на конкурз, пізнив єй влак…‟ А было выбавлене. Рік єм была у театрї як елевка, потім пришли приїмачкы на ВШМУ а по них драга до Кієва на штири рокы…

  • Што было інтересне про Тебе на высокій школї, на Театралнім інштітутї Карпенка-Карого у Кієві на Українї? Якы там были учітелї герецьтва?

Школа была перфектна, єдна з найлїпшых в тогдышнїм Совєтьскім союзї. Дістала єм ся до класы народной умелкынї СССР Валентины Іванївны Зимнёй. Была то божа жена. Много научіла, бо много знала. А тых людей, што было на Інштітутї! І Славяне з розлічных країн, і штуденты з арабскых країн, і чорнюси – з африцькых країн… А каждый зо своёв културов, звыками, традіціями. Через них мож было спознавати цїлый світ… Жывот в Кієві, якый мав два міліоны жытелїв, быв про ня школов жывота.

  • Што про Тя значіть драматічне уменя? Што значіть быти геречков?

Быти геречков про мене значіть жыти жывот когось іншого. Підкреслюю жыти… Бо є много герцїв, котры просто добрї грають і ніч веце. І жыють легко і суть спокійны. Жыти жывот другого, быти кымесь другым, думати інакше, быти іншый в пластіцї, в міміцї, быти просто все іншым, нестереотіпным од ролї до ролї, є часто тяжке, даколи аж самознічуюче… Є то найтяжша робота на світї, холем мі ся так видить. Але быти все єднаков бы ня не бавило. Вопрос є, ці то в театрї од тебе потребують, ці то в цїлковій поверьхности, яков є театер наповненый, дахто збачіть, дахто оцїнить і ці ті дасть можность грати розлічны характеровы ролї, на якых можеш рости. Бо герець є найзавіслїшов особов на світї. Завісить од драматурґа, од режісера і од далшых і далшых…

  • Якы поставы было про Тебе тяжко грати і якы легко? Перебач, но не відїла єм Тя нїґда грати на театралній сценї, но в малых сценках в рамках културного проґраму в нашім русиньскім музею єм собі усвідомила, яка єсь Ты добра геречка і сама себе єм ся зачала просити, ці то не є шкода, же єсь одышла з теперїшнёго Театру А. Духновіча в Пряшові.

Може і є, але думам собі, же на тот вопрос єм часточно одповіла высше. А што  ся мі грало легше а што тяжше? Одповім так. Кедь до театру пришов гостёвати словацькый режісер Пепо Пражмарі, попозерав собі наш репертоар і повів: „Віджу, же драматічны ролї ті ідуть лївов заднёв… Але у мене будеш грати к—у з добрым сердцём.‟ А грала єм вдовіцю Пашу у інсценації Сашка. Была то найкрасша роль, яку єм в театрї заграла.

  • Яка была твоя судьба по одходї з театру?

В новинках єм нашла інзерат, же в Руськім домі у Пряшові потребують културного референта. Приголосила єм ся. Роботы там было дость, приправлёвали сьме велё акцій. В Руськім  домі то тогды жыло… Попри тім єм, як геречка, много награвала в радію – приповідкы, гры, літературны пасма. Все, як єм вышла з радія, мала єм добре чутя, же тот день єм дашто добре зробила. Бо тоты проґрамы потім дома слухав мій нянё і барз ся тїшыв, кедь ня чув. А кликали ня ай до телевізії, чітати вєдно із Штефаном Гіём курты коментарї… Занедовго ся ня шеф справодайства в Кошіцёх – Ладїслав Файчік попросив, ці бы єм не хотїла наступити на місце редактора, бо приправлюють півгодиновый народностный маґазін. Сугласила єм. Дав мі зробити концепцію релації а  як єм єй принесла, посадив ня перед себе і по довгій павзї ся ня попросив: „А як хочете тот маґазін модеровати, по україньскы ці по русиньскы?‟ Одповіла єм спонтаннї – по русиньскы. Припоминам, же ся писав рік 1992, о кодіфікації ся многым іщі ани не снило а я єм як перша мала можность зъявити ся на образовках тогды іщі Чеськословеньской телевізії з півгодиновов релаціёв о жывотї Русинів і пригварити ся як редакторка і модераторка людём русиньскым словом. Не была в тім жадна політіка, не была єм членков жадной орґанізації, як пізнїше з великов ненавістёв твердили „ксутівцї“,  вырїшыла єм так зато, же мі так казало моє сердце, сумлїня і розум…

  • Із СТВ в Кошіцях єсь одышла робити до Главной редакції народностного высыланя редакції Словеньского радія в Пряшові…

– Гей. В тых роках мі было дожычено стати ся мамов. Мій мілованый сын підрїс і мав наступити до першой класы. Треба ся му было веновати. В тім часї быв в радію выголошеный конкурз на місце режісера, бо бывшый режісер пан Павел Василь одышов до пензії. Приголосила єм ся. Із трёх адептів сі выбрали мене. В пописї роботы єм мала літературну выробу – награваня поезії, прозы, приповідок, пєс і забавных релацій. Ай кедь были уж три рокы по кодіфікації, русиньскых релацій было в драматурґічнім планї мінімум. Прім грала українчіна.

Навеце, атмосфера в радію не была барз жычлива… Все ня брали, як тоту, што пришла до радія з телевізії, де модеровала по русиньскы. Была єм просто неприятель, а то і напрік тому, же єм нїґда жадній україньскій релації не уближыла. Снажила єм ся робити максімалнї професіоналнї. Тадь єм ся підписовала під тото як режісер, было то дїлом моёй професіоналной чести…

  • В роцї 2003 редакцію перестїговали до Кошіць. Знам, же редакторы силно протестовали, люде протестовали, підписовали петіції, но тоты протесты Русинів на Словакії нихто із веджіня Словацького розгласу, або влады ці парламенту тогды не слухав. Без мілости і без даякого перепрошованя Вас перестїговали до Кошіць. Як сьте пережывали тото стїгованя?

Нїт, редакторы не мали великый простор на протестованя. Были поставлены перед вопрос або-або. Або приймете понуку робити в Кошіцях, або одыйдете з радія. Споминам собі, же  в Кошіцях тогды пановав такый неписаный узус: Ай кебы нихто з Пряшівчан ту не пришов, ай кебы сьме мали высылати хоць два рокы з архіву, або набрати людей з уліцї, высыланя з Кошіць ай так піде! А так ай было. До кошіцького штудія нас перешло лем пару людей, остатнїх набрали до тімів через конкурз. Менї зістав тот самый попис роботы. Режійнї приправлёвати літературне русиньске высыланя, но і україньске. Гварить ся, же вшытко зле є і на дашто добре… Парадокснї, русиньске літературне высыланя в Кошіцях ожыло. Зачав ся робити серіал Штефана Сухого Добра вода, до роботы ся запоїли новы авторы напр. сестры Костовы, котры писали фантастічны приповідкы, робили ся драматізації зо світовой літературы. Нараз сьме зістили, же Анна Каренїна, яку єм перекладовала з російского языка, звучіть в русиньскім языку перфектнї, же ся не маме за што ганьбити, же наша бісїда може быти єднако култівована, як остатнї языкы. Тото давало чоловіку крыла і за 10 – 12 років ся зробила маса красной роботы… Тїшу ся, же єм  могла при тій роботї быти, як режісер, а пізнїше і як драматурґ. Але вшытко мать свій зачаток і свій конець… І вшытко залежить од людей. Главнї од тых, котры о вас рїшають. А так ся по рокох зачала з Братїславы, од шефа Патрії пана Ловаса, шырити така  думка, же пріорітов про народности мать быти в радію справодайство і публіцістіка, а не даяка там література, на котру треба і так велё пінязей. Просто, зачав нас міряти мадярьскым метром. Дарьмо єм  высвітлёвала, же Русины приїмають справодайство із словеньскых медій, бо нихто з нас не мать проблем зо словеньскым языком а же нам треба высылати о своїй културї, історії, особностях… Помаленькы, потихонькы, єдно за другым вшытко зліквідовали… А знате, што є чудне? Же нихто з нашых русиньскых актівістів ці орґанізацій ся не озвав… Лем пізнїше ся пробаторили і порозуміли, што ся стало. В радію єм робила 18 років, послїднїй рік в справодайстві і публіцістіцї, а потім єм на властну жадость одышла.

  • Ку театру тя але не переставало тїгати. В роцї 2017 єсь з мужом Владїславом Сивым, котрый, окрем іншого, тыж славить округлый жывотный юбілей, 60-ты народенины, основала Русиньскый коморный театр.

– Є то правда. Заложыли сьме обчаньске здружіня з тов  назвов. Тот наш крок выкликав якесь погоршіня у дирекції  Театру А. Духновіча, чому дотеперь не розумлю. Спомяну лем, же сьме приправили інсценації Муж моёй жены подля тексту Міра Гаврана, гру Жобраци о бездомовцях, білых конях і мафіянах, яку написав мій муж і яка мала барз добры одзывы. Приправили сьме таксамо сценічну композіцію того самого автора Наша звада – наш хлїб, або Русины 30 років по Нїжній… У шуфладцї маєме Місію-фікцію о тім, як Руснаци ідуть на Марс. Тїшу ся, же прийде час без короны і зась будеме мочі іти за нашыма позерателями.

  • Як ся позераш на розвиток русиньского руху в общім слова змыслї – по роцї 1990 і в

сучасности? Якы суть, подля Тебе, ёго вершины і якы пропады? На што бы ся мали русиньскы функціонарї днесь главнї заміряти? Што подля Тебе характерізує русиньскый рух в сучасности? Чом ся третёму русиньскому возроджіню не дарить заставити силный процес асімілації Русинів Словакії із словацьков маёрітов?  

– Думам собі, же русиньскый рух быв найсилнїшый і мав свої вершины в першых роках своёй екзістенції. Была ясна візія, што треба зробити, і были на ёго челї люде, котры своёв разанціёв, вагов своёй особности, ґарантовали, же  ся тоты візії тыж зреалізують. Думам тым в першім рядї на Василя Турка-Гетеша ці ёго праву руку Александра Зозуляка. Тогды ся зробило, подля мене, найвеце. Но розвивати, здоконалёвати тото, што было досягнуте, ся нам  в наступных роках, як кебы не все дарило. Дїятельство в многых орґанізаціях і інштітуціях іде подля інерції… Є пару особностей, дякуючі котрым ся днесь дїти учать русиньскый  язык, видно роботу молодых Русинів, пише пару авторів, але велика часть того остатнёго є  векшынов о етнобізнісї.  Русиньскый рух є барз роздробленый. І ці можеме заставити процес асімілації? Думам собі, же основов вшыткого є родина. Кедь родіч научіть бісїдовати дїтину по русиньскы і укаже му, же хосновати свій язык не є ганьба, маме выграте. Мій  сын штудовав на фармації в Кошіцях, на лекції, де было коло 40 штудентів, ся раз єден з професорів попросив: „А є з вас дахто іншой народности як словеньской?“ Як єдиный ся поставив мій Томаш і повів:  „Я єм Русин…‟ Ку концю штудія ся дізнав, же выше двадцять камаратів з  той ґрупы суть Руснаци. Чом ся так ганьбили признати, не розумлю.

  • В сучасности єсь културно-пропаґачнов манажерков Словацького народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові. Чом єсь наконець вырїшила заняти тоту позіцію? Што Тя на нїй бавить? За рік своёй роботы в СНМ – МРК єсь принесла много змін до културной роботы нашого музея. Приправила єсь много інтересных акцій, ку тым найінтереснїшым патрили Медайлон ід недожытым 80-ым рокім Василя Турка-Гетеша, 90 років розгласового высыланя про Русинів Підкарпатя і Пряшівского реґіону, Ілько Сова з Баюсова і многы далшы, із своїм мужом Ладём сьте за нецїлый рік Твоёй роботы в музею наточіли із акцій в СНМ – МРК 24 відей, котры собі можуть любителї русиньской културы попозерати на ютубовім каналї музея. Де береш в собі тоту неутихаючу енерґію робити на полю русиньской културы Тобі властным професіоналным способом?

– Енерґія приходить тогды, коли єсь на зачатку дачого нового, наприклад новой роботы, котру береш як вызву і в котрій видиш змысел. А іщі дає чоловікови силу і то, кедь о твою роботу, о твої довгорочны скушености з розлічных професій мать дахто інтерес. Бо і до музея єм хотїла іти уж перед пару роками, но была єм од роботы в нїм скорше одгваряна, а была єм і одмітнута. Потенціал у мі єсь увідїла ты як сучасна директорка музея. На роботї в музею ня бавить пестрость акцій, зміна, але і то, же кедь прийду з думков, можу єй ай зреалізовати. Припомянути собі недожыты народенины Василя Турка? Або зробити тройдїлный відеосеріал о історії театру? Няй ся любить, думка є підпорена, взята до плану і занедовго можуть люде відїти выслїдок нажыво або на ютубі. Апропо, днесь маме на тім каналї 84 реґуларных одберателїв, нашы відеа відїло коло 20 000 позерателїв.

А іщі чоловік мать енерґію і охоту робити, кедь мать підпору дома, у своїй родинї. Мій муж Владїслав Сивый, Руснак од кости, чоловік верьховато обдареный многыма талентами, ці уж на писаня поезії, драматічных текстів, компонованя музикы, малёваня, ці на творчость мултімедіалну, є про роботу на полю русиньской културы барз запаленый. А так дома о вшыткім жыво діскутуєме, выдумуєме, а кедь ся нам дашто подарить зробити, вєдно ся тїшиме.

  • Што бы єсь Ты зажелала нашому музею до будучности? Бо мы, цїлый робочій колектів СНМ – МРК в Пряшові Ті жычіме певне здравя, велё щастя в родиннім жывотї, радости із своїх найблизшых і много далшых років роботы на хосен русиньской културы – в нашім музею і на полю розвиваня русиньской културы в Словакії в третїм секторї.

Дякую краснї за Вашы мілы жычіня. Што бы єм я пожелала музею? Жебы ся компетентны перестали на наш музей позерати, як на нехочену дїтину, як на штось, што взникло лем зато, жебы замыдлити Русинам очі. Жебы ся річі называли правыма менами, жебы русиньске было русиньске і україньске україньскым. Жебы і тот наш наймолодшый музей мав выбавлїня достойне 21. стороча. Жебы русиньскому музею не шкодили самы Русины. І жебы сьме мали компетентных і запаленых працовників, котры зроблять про Русинів велё хосенной роботы.

 

Розговор вела: ПгДр. Люба КРАЛЁВА, ПгД.,

Словацькый народный музей –

Музей русиньской културы в Пряшові.

 

Prof. Elaine RUSINKO: Karpatorusínska literatúra v USA

Karpatsko-rusínska literatúra v USA

Približne 1.3 milióna karpatsko-rusínskych Američanov má svoje korene v Karpatskom regióne východnej Európy. Väčšina ich predkov imigrovala v rokoch 1880-1914 z územia, ktoré je teraz súčasťou Slovenska, Poľska a Ukrajiny. Karpatskí Rusíni, ktorí počas celej histórie nemali svoj vlastný štát, sú tiež známi ako Rusnáci, Karpatskí Rusi, Karpatskí Ukrajinci a Rusíni a tí, ktorí pochádzajú zo severných svahov Karpát, sa nazývajú Lemkovia. Väčšina Karpatských Rusínov je stúpencami východného kresťanstva, či už pravoslávneho alebo byzantsko-katolíckeho, a cirkev bola tradične centrom karpatsko-rusínskeho spoločenského a kultúrneho života spolu s bratskými spoločenstvami a bratstvami, ako napríklad Grécko-katolícka únia rusínskeho bratstva (Wilkes Barre, Pennsylvania) a Spojené spoločenstvá grécko-katolíckeho náboženstva (McKeesport, Pennsylvania). V súčasnosti podporujú rusínsky kultúrny rozvoj svetské organizácie, ako napríklad Karpatsko-rusínske výskumné centrum (Ocala, Florida, USA), Karpatsko-rusínska spoločnosť (Pittsburgh, Pennsylvania), a Rusínska asociácia (Minneapolis, Minnesota, USA).

Pôvodne sa literárne práce rusínskych autorov objavili v takmer šesťdesiatich novinách a iných periodikách, ktoré boli vydané pre rusínsko-americkú komunitu, najrozšírenejšími z nich boli Amerikansky Russky Viestnik  (Americko-ruský posol, 1892-1952), Prosvita (Osveta, 1917-2000), Vostok (Východ, 1919-50), Lemko (1928-39), Den’ (Deň, 1922-26) a mesačník s krátkou životnosťou Niva (Pole, 1916). Rusínsko-americká literatúra bola tiež publikovaná v almanachoch každoročne vydávaných rôznymi bratskými organizáciami, ktoré okrem poézie a prózy rusínskych autorov väčšinou obsahovali mesačný kalendár, populárne články o rusínskej histórii a kultúre a životopisy slávnych Rusínov. Tradícia almanachov alebo kalendárov sa v Spojených štátoch nedávno obnovila prostredníctvom karpatsko-rusínskej publikácie Rusínsko-americký almanach 2005. V súčasnosti je však problematické zohnať pôvodné almanachy a noviny a niektoré tituly alebo kompletné série už nie sú dostupné vôbec. Uskutočnilo sa niekoľko štúdii o rusínsko-americkej literatúre a zoznam rusínsko-amerických publikácií neexistuje.

Literárny život v rusínskej domovine je tradične spätý s otázkami jazyka a národnej identity. Rusíni, nachádzajúci sa na križovatke kultúry východnej Európy a vystavení protichodným politickým tlakom, emigrovali do Ameriky bez jasného národného povedomia a spisovného jazyka. V čase najväčšej imigrácie do Ameriky pred 1. svetovou vojnou komunikovali Karpatskí Rusíni v niekoľkých dialektoch, ktoré súčasní jazykovedci klasifikovali ako súčasť ukrajinského jazyka, hoci v dôsledku slovenskej, poľskej a maďarskej prímesi sa reč Karpatských Rusínov značne líši od spisovnej ukrajinčiny. Písomný prejav u každého zodpovedal jeho vlastnému chápaniu rusínskej národnej identity. Niektorí tvrdia, že Rusíni boli vetvou väčšej populácie „Všerusov“, iní sú vyhlasujú, že patrili k ukrajinskej národnosti, a ďalší zasa trvajú na tom, že Rusíni boli samostatnou etnickou skupinou, síce príbuznou, avšak odlišnou od Rusov, ako aj Ukrajincov. Preto bola časť ranej rusínsko-americkej literatúry napísaná v ruštine a ukrajinčine. Väčšina spisovateľov však uznávala odlišnosť rusínskej kultúry a používala nespisovný jazyk, ktorý sa riadil ruskou gramatikou, ale zahŕňal početné lexikálne a syntaktické výpožičky z karpatsko-rusínskeho dialektu, ako aj angličtiny. Rusínski spisovatelia pôvodne písali v cyrilike, ale do 30-tych rokov 20. storočia väčšina prevzala latinskú abecedu používajúc systém transliterácie založený na slovenskom pravopise. Spočiatku bola rusínsko-americká literatúra zameraná výhradne na rusínsku komunitu. Od 50-tych rokov 20. storočia sú však takmer všetky publikácie pre karpatsko-rusínsku komunitu písané v angličtine a autori svoje práce orientujú na širšie publikum. Tretia generácia rusínsko-amerických spisovateľov svoje práce ideologicky postavila do kontextu súdobého rusínskeho hnutia brániaceho identitu Rusínov ako samostatnej etnickej skupiny. Od pádu komunizmu zaznamenala rusínska kultúra v rámci Európy znovuzrodenie, ktoré bolo podporované záujmom Rusínov žijúcich v Spojených štátoch amerických o ich etnický pôvod.

Väčšina rusínsko-amerických spisovateľov prvej generácie trvala na svojom amatérskom postavení v literatúre tvrdiac, že k literatúre ich vedie len láska k svojmu ľudu. Mnohí autori boli predovšetkým grécko-katolícki kňazi, ako napríklad Stefan Varzaly (1890-1957) a Basil Shereghy (1918-1988), ktorí vydávali príležitostné básne a dramatické diela v almanachoch, resp. novinách. Iní boli novinármi, ako napríklad Peter Maczkov (1880-1965), autor zbierky náboženskej poézie (Vinec nabožnych stichov, 1958), alebo Stefan Telep (1882-1965) a Nicholas Cislak (1910-1988), ktorí písali hry pre amatérske divadelné zoskupenia. Grécko-katolícky kňaz Emilij Kubek (1857-1940) bol plodným spisovateľom a je dodnes známy ako autor románu Marko Sholtys, jediného svojho druhu napísaného v rusínčine a vydaného v USA. Dymytrii Vyslotskii (1888-1968), známy pod pseudonymom Vaňo Hunjanka, bol aktívnym novinárom v komunitách Lemkov v Kanade a USA v rokoch 1922-1945, a jeho poviedky a hry sa objavili vo výročných almanachoch, ktoré publikoval v 30-tych rokoch 20. storočia (Karpatorusskii kalendar’ Vania Hunjanka, 1930-1938).

Hoci sa väčšina ich príbehov odohráva v novom svete, u rusínsko-amerických autorov sa prejavuje istá odluka od reality amerického života, vyplývajúca z ich didaktického zámeru a upriamovania pozornosti na morálne a mýtické princípy. Na rozdiel od väčšiny etnickej americkej literatúry sa málo pozornosti venuje tomu, čo ich motivovalo k opusteniu svojej krajiny a ceste za oceán, prípadne problémom s prispôsobovaním sa novému svetu. Mnoho rusínskych postáv nedosahuje úspech nasledovaním amerických vzdelávacích, spoločenských alebo politických nariadení, ale intenzifikáciou tradičných hodnôt. Napríklad v Kubekovom príbehu “Palko Rostoka,” ktorý sa odohráva v priemyselnej Amerike, čo bolo typické pre rusínskych imigrantov, eponymický hrdina schováva svoju rusínsku identitu a záhadnú minulosť, keď bol neprávom uväznený. Materiálny úspech a všeobecný obdiv nedosahuje štrajkom proti majiteľovi továrne, ale snahou o zmierenie a kompromis. Keď sa jeho tajomstvo odhalí, Palko vzdá svojej rusínskej minulosti poctu, ale stáva sa novým Američanom, čo je symbolicky prejavené tým, že si oholí bradu. Hodnoty, ktoré Kubek vyjadruje vo svojom príbehu, sa opakujú u každého rusínsko-amerického autora – kľúčom k úspechu sú poctivá práca, čestnosť, striedmosť a šetrnosť; čestný človek, ktorý dosiahne úspech, nie je materialistický ale láskavý a predovšetkým skromný. Je však zjavné, že Kubekova chvála rusínskej národnostnej príslušnosti nezahŕňa všeobecné schvaľovanie americkej rôznorodosti, keďže autor a jeho hrdinovia si zachovávajú niekdajšiu predpojatosť, cítia averziu k špekuláciám vo svete obchodu, nedôverujú účinnosti právnych opatrení a podozrievajú politické skutky. Hrdinovia rusínsko-americkej literatúry nevinne trpia v melodramatických zvratoch, prekonávajú darebákov vo svete svojim morálnym charakterom. Rusínsko-americká literatúra často postráda realistické a kultúrne charakteristické črty a je založená na alegórii. Zobrazenie cností pracujúcej triedy a víťazstva dobra sú určitým naplnením prianí čitateľov a vyhliadkou spoločnosti, v ktorej kde budú úspešní vďaka svojim morálnym cnostiam.

Tento mýtus je len trochu pozmenený v diele Vyslotskeho-Hunjanky a Cislaka, kde má rozprávanie o Popoluške politické podfarbenie. V týchto dielach sú morálne cnostnými prosovietski socialisti, ktorí bojujú proti aristokracii a cirkvi. Na rozdiel od Kubeka je Hunjankov postoj až prehnane namierený proti cirkvi a jeho hrdinovia otvorene zastávajú politické riešenia sociálno-ekonomických problémov. Jeho príbehy “Starŷ i molodŷ“ („Starí a mladí“, 1925) a “Marko Boháč” (1932), ako aj jeho hry Sholtys (1935) a Petro Pavlyk (1937) zobrazujú boj Lemkov o prežitie v ich rodnej krajine v chudobných podmienkach a pod politickým útlakom. V dielach “Leško Myrna” (1932) a “Agentŷ” (“Agenti,” 1928) rusínski imigranti v Spojených štátoch amerických zažívajú Veľkú hospodársku krízu a autori vyjadrujú podporu robotníckym odborom. Hunjanka-Vyslotskii neustále pripomína svojim americkým čitateľom, aby ponúkli pomoc a podporu svojim bratom v Európe.

Najpopulárnejšie literárne žánre rusínsko-amerických spisovateľov prvej generácie boli poézia a dráma. Krátke hry boli dostatočne veľkým repertoárom pre početné dramatické krúžky pôsobiace pri miestnych farnostiach a bratských organizáciách. Mnohé z týchto hier sa odohrávajú v americko-rusínskych komunitách a zobrazujú ich problémy – snaha stať sa Američanmi, generačný konflikt a alkoholizmus. Trojaktová hra Fedorišinovy (Fedorišinovci, 1925) Valentina Gorza (1869-1943), založená na skutočnom príbehu, sa zaoberá týmito otázkami. Americké sviatky, ako napríklad rodinná večera pri príležitosti Vďakyvzdania, sú prejavom úcty k druhej generácii rodiny, ale sú úplne nepochopiteľné pre ich nábožensky založenú matku, ktorá lipne na tradíciách, a pre otca alkoholika. Napriek snahe konať v súlade s americkým právnym systémom je najstarší syn donútený zabiť vlastného otca, aby ochránil rodinu a dosiahol “americký spôsob” života. Stefan F. Telep písal satirické hry, v ktorých zobrazuje dcéru bojujúcu proti patriarchálnej autorite (Khytra dîvchyna, Bystrá dievčina, 1927) a huncútske skutky rusínskych imigrantov, ktorí prišli do styku s americkým právnym systémom (V sudî, Na súde, 1944). Od obecenstva sa očakáva, že sa bude smiať na šibalstvách jednoduchých Rusínov, ale sudca napomína, aby rodičia vychovávali svoje deti tak, aby mohol ich ľud byť na ne hrdí a deti zasa majú pamätať na svoje korene. Máriin problém (1941) od Judy Mirek, napísaný v zmesi angličtiny a rusínskeho nárečia, je lekciou pre mladých Rusínov, aby si vážili svoje jazykové a kultúrne dedičstvo. Aj keď Máriina rusínsky hovoriaca matka jej hovorí, že „neexistujú zlé národnosti, len zlí ľudia,” ovplyvniť ju môže len jej škótsko-americký priateľ, ktorý jej pripomína, že Amerika je „miestom, kde sa miešajú rôzne národnosti.” Do roku 1960 hry, ako napríklad komédia Vaňo Peperytsia Nikolaja Tsysliaka, satirizovali imigrantskú komunitu, ktorá si v očiach nedávnych imigrantov zachovávala tie isté chyby a slabiny, ktoré boli typické pre ich život v pôvodnej krajine.

Zatiaľ čo divadelné hry boli predovšetkým ľahké a zábavné, poézia bola skôr vážna, náboženská a ideologická. Diela Sigmunda Brinskeho (Stichi, Verše, 1922) a Ivana A. Ladižinskeho (Karpatorossy v Evropi i Ameriki, 1940) sú plné lyrických výlevov o kráse domoviny a utrpení, ktoré Rusíni zažili. Väčšiu estetickú hodnotu majú diela dvoch talentovaných básnikov, ktorí svoju literárnu kariéru začali v Európe, ale publikovali aj v USA – rusky orientovaný Dmitrii Vergun (Karpatskie otzvuki, Karpatské ozveny, 1920) a Sevastiian Sabol, básnik, ktorý písal v ukrajinčine pod pseudonymom Zoreslav a bol zároveň baziliánskym mníchom (Z rannikh vesen, Zo skorých jarí, 1963).

Spisovatelia druhej generácie písali v angličtine, aby si uctili pamiatku imigrantov v rozsiahlejších literárnych dielach. Prvým rusínsko-americkým spisovateľom, ktorý hľadal divákov mimo rusínskej komunity bol Vasil S. Koban a jeho román The Sorrows of Marienka (Marienkine súženie, 1979) napísaný v štýle sociologického realizmu. Thomas Bell, ktorého otec mal rusínsky pôvod, sa vo svojom známom románe Out of This Furnace (Preč z tejto páľavy, 1987) zaoberal osudmi Rusínov, Slovákov a ďalších východoeurópskych imigrantov počas hospodárskej krízy. Sonya Jason, dcéra imigrantov z Podkarpatskej Rusi, do svojich pamätí Icon of Spring (Idol jari, 1987) zakomponovala aj rusínsko-americkú tematiku. Ann Walko vo svojom diele Eternal Memory (Večná pamäť, 1999) preplietla spomienky zo života imigrantov s piesňami a receptami a rozprávaním o domovine ich doplnila do esteticky zostavenej poetickej prózy. Adaptácia hry Anny Walko Zhenska shleboda (Ženská sloboda), pôvodne napísanej v rusínčine, bola odohraná v angličtine v Múzeu Andyho Warhola v Pittsburghu v roku 2004. Je zriedkavým protikladom k tradičnému sexizmu vyjadrenému v typickej mužsky orientovanej rusínsko-americkej literatúre.

Tretia generácia rusínsko-amerických autorov sa skôr než na kreatívnu literatúru zameriava na literárne a historické vzdelanie, avšak nedávno sa objavili romány autobiografickej fikcie, ktoré siahajú za hranice rusínskej komunity. Román Nicholasa S. Karasa Hunky: The Immigrant Experience (Hunky: Skúsenosť imigranta, 2004) spája históriu, životopis a fikciu a popisuje život troch generácií Rusínov od ich domova v Karpatoch až po priemyselnú Ameriku. V diele Less Than Diamonds (Menej než diamanty, 2002) rozpráva Pete Bohaczyk podobný príbeh zo života rusínskych baníkov. Tieto romány, žiaľ, vykazujú nízku estetickú hodnotu a odhaľujú mnoho nejasností o rusínskej histórii a identite. Zatiaľ nedokončený román Marka Wansu The Linden and the Oak (Lipa a dub) je vedecky podloženým a historicky presným dielom napísaným poetickým štýlom a zachytávajúcim dušu rusínskeho ľudového umenia.

Prof. Elaine RUSINKO, Baltimore, USA, 10. 10. 2008

 

Ďalšie publikácie:

Magocsi, Paul R. “The Carpatho-Rusyn Press.” In Sally M. Miller, ed., The Ethnic Press    in the United States: A Historical Analysis and Handbook. New York, Westport, Conn., and London: Greenwood Press, 1987, pp. 15-26.

________. Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendents in North America. Toronto: Multicultural History Society of Ontario, 1984.

________. “Rusyn-American Ethnic Literature.” In Wolodymyr T. Zyla and Wendall M.

Aycock, eds. Ethnic Literatures Since 1776: The Many Voices of America, Vol.   II. Lubbock: Proceedings of the Comparative Literature Symposium, Texas Tech

University, January 1976, IX (1978), pp. 503-20.

доц. Мґр. Петрикова Анна, ПгД.: Концепт «земля» в художественном дискурсе Василя Петровая

КОНЦЕПТ «ЗЕМЛЯ» В ХУДОЖЕСТВЕННОМ ДИСКУРСЕ ВАСИЛЯ ПЕТРОВАЯ

Анна ПЕТРИКОВА

Abstract

The artistic discourse reflects the culture of a certain stage in the history of Rusyns. In the framework of the research methods of linguistic observation and description, component and contextual analyses are used. The problem of national identification, features of a modern identity and culture of Rusyns are in the center of many researchers’ attention: A. Plishkova, K. Koporova, I. Slivkova, M. Pavlich, P. Magochi, S. G. Sulyaka, S.V. Zelenko and many others. In this article, using an example of the analysis of the “Earth” concept, we try to show how V. Petrovay reveals the problem of the ethnocultural identity, how important for Rusyns is the problem of their territorial affiliation. We proceed from one text which, we believe, has the ability to arouse reflection, “leading to the formation of a certain space of understanding where reflection is fixed in the form of spiritual entities – meanings and ideas, which, in turn, can enrich a person’s spiritual space. In this case, the spiritual space is understood as a combination of semantic, ideological paradigms, values, feelings, perceptions, knowledge, concepts, faith, general cultural phenomena.

Keywords: concept, national identity, discourse, Rusyns, language.

Художественный  дискурс Василя Петровая – сверхинтересный и малоизученный объект. Первичное освещение дискурса мы затронули в статье «Русинская картина мира в художественном дикурсе Василя Петровая[1], которая была опубликована в соавторстве с белгородскими учеными Н.Ф. Алефиренко,  И.И. Чумак-Жунь. В данной работе методологически мы будем исходить из понимания художественного дискурса как – сложного коммуникативно-когнитивного явления, «в состав которого входит не только сам текст романа «Русины», но и различные экстралингвистические факторы, оказавшие конструктивное воздействие на формирование смыслового содержания романа. Это знание русинской действительности, суждения персонажей, ценностные установки, играющие важную роль в понимании и восприятии РКМ[2]»[3].  Материалом  исследования послужил текст одного романа Василя Петровая «Русины», так как его анализ позволяет достичь важнейшую «для когнитивной лингвопоэтики методологической цели: приблизиться к пониманию места русинского мира в европейском ценностно-смысловом пространстве, выявить самобытный характер РКМ, уяснить его генеалогические и когнитивно-дискурсивные связи с другими лингвокультурами».[4] При помощи языковых средств в тексте художественного произведения актуализируются скрытые значения слов, образующие видение мира, его оценку и смысловые оттенки. Если читатель является членом общества, о котором идет речь в тексте, он легко может идентифицировать внетектовые источники такие как фоновые знания, социальный контекст. Реципиент из иного сообщества воспринимает «художественную реальность» посредством ассоциаций, контекста. Например, Джон Р. Серль в исследовании отмечает «Логический статус художественного дискурса»: «Можно сказать, что почти каждый художественный текст передаёт «сообщение» или «сообщения», которые передаются посредством текста, но не имеющиеся в самом тексте. Только в детских рассказах […] мы получаем эксплицитное представление осуществленных всерьез речевых актов, передать которые является целью (или главной целью) художественного текста»[5].

В романе нашли отражения  сложные социальные перемены в обществе 20-30 гг. прошлого века. А. Плишкова об этом периоде пишет как о противоборстве  русофильской и украинофильской ориентаций, о котором  упоминается  в 1923 году на страницах многоавторского труда под названием «Подкарпатская Русь». Остро встал вопрос этнографической и лингвистической принадлежности русинского языка как  составной части украинского языка. А. Плишкова считает, что «украинизация Подкарпатской Руси началась уже в 1920 году, когда были зарегистрированы многочисленные протесты против этого решения, многие из них, в виде статей,  были опубликованы в ужгородской газете «Русская земля»»[6].

Сохранение самобытности  русинского языка, традиций, быта не оставляет равнодушным В. Петровая. В его романе остро звучит вопрос этнокультурной идентичности, самоидентификации русинов,  оценка людьми своей принадлежности к своей нации. Это чрезвычайно существенно, поскольку признаки этнической принадлежности людей не заключаются в отмирании национальных костюмов, а в полных глубокого значения традициях самого народа.

В данной работе мы будем исходить из определения идентичности как комплексного и динамичного понятия, ядром которого является сознание собственной историчности и аутентичности, культурно-языковой преемственности[7]. Согласно словацкому ученому Э. Мистрику понятие «культурной идентичности» связано чаще всего с патриотизмом, с национальной гордостью и т. д.. Большинство теоретиков ищут ее определение, используя термины «нация», «национальная идентичность». Однако, «культурная идентичность сама по себе  содержит представление общества о самом себе, о его историческом опыте, культурная идентичность взаимосвязана с определенным языком и определенными моделями поведения, а также тесно связана с другими идентификаторами группы (например, с ее юрисдикцией на определенной территории)»[8]. Функциями культурной идентичности являются, в частности: внешняя коммуникация (межкультурная коммуникация), внутренняя (внутри конкретной культуры) и функция трансфера (передача конкретной культуры будущим поколениям). Основными факторами, влияющими на трансформацию культурной идентичности, являются семья (образование), саморефлексия (самооценка и самоуважение) и общение с другими культурами (приток новых стимулов)[9].

В формировании идентичности значительная роль принадлежит языку, так  как  осознавать себя как часть данной культуры можно посредством текстов. В связи с этим можно вспомнить Э.Сепира, который написал, что «культуру можно определить как то, что данное общество делает  и думает, язык же есть то, как думает»[10]. Язык помогает идентифицировать предметы в окружающей среде, классицифировать  и организовывать их в сложную систему. Но, поскольку, язык является частью и инструментом культуры, он формирует не только представления о мире, но и самого человека, погружая его в эту же культуру, помогая осознавать традиции, нормы, ценности своего народа. Благодаря этому происходит диалог культур по вертикали (между культурами разных времен) и по горизонтали (диалог разных культур в одну эпоху).

В качестве  примера можно рассмотреть интересный концепт «Земля», который является ключевым  концептом русинской культуры.  В соответствии с концепцией  А. Вежбицкой, любой концепт, закодированный в той или иной языковой единице какого-либо языка, может быть представлен в виде «определенной конфигурации элементарных смыслов (семантически элементарных и универсальных концептов, которые являются семантически универсальными –  в том смысле, что они лексически закодированы во всех языках».[11]

В традиционной культуре русинов,  в жизни и деятельности народа, земля, почва играет незаменимую роль. В словаре «Російсько-русинський словник»[12] лексема «земля» определяется во-первых, как  поле, во-вторых, как  роля. В русинском языковом сознании поле соотносится с  обширным однородным пространством, во втором значении – роля уже значение лексемы земля конкретизируется, это часть пахотного поля, которая отделена от других (полей) бороздами и  где выращивают сельскохозяйственные культуры.  Земля в данном словаре сочетается с  такими адъективами как:  тверда земля; тощая, рыжая, мертвая, каменистая, голая, комковатая,  родная. Большинство признаков отражают свойства воспринимаемого объекта, т.е. землю, как нечто исхудалое, пустое, скудное.

Третье значение лексемы земля – это ее восприятие как территории. Данное значение можно отнести в лексико-семантическую группу  Земельные владения; земельные участки.   В качестве сравнения с  русским языком и возможных значений слова «земля» можно привести пример из «Русского семантического словаря»[13], в котором лексема  земля соотносится, во-первых, с лексико-семантическим классом «Страны. Государства» и обозначает страну, государство. Далее следует класс «Административно-территориальные единицы и объединения» и лексема земля обозначает административно-территориальную федеративную единицу. Следующие класс – это «Земельные владения; наделы, земельные участки, домовладения», где земля понимается как «Территория с угодьями, находящаяся в чьём – нибудь  владении, пользовании». Последний класс – это  «Места, пункты по их расположению, виду, свойству», в нем земля воспринимается метафорически, как страна обетованная, обетованный край,  изобильный и счастливый край, место, куда кто-нибудь стремится попасть».

Мы не претендуем на всеобщие выводы, но небольшой анализ словарных статей показывает, что в языковом сознании русинского народа, земля связана с пространством, она ассоциирутся с пашней, которая  обрабатывается и используется под посев сельскохозяйственных культур или для заготовки сена (для сенокоса),  для выпаса животных (как пастбище).

Предметно-образный код концепта «Земля» как часть семантического пространства русинского языка выражается  посредством фразеологизмов. Репрезентация концепта наблюдается в следующих фразеологических единицах[14]: Аж са земля загынать загынать? (сильно врать); Ани са землi не дотикати (убежать); Врости до землi (уменьшение роста  в старости); Лiнивый, аж земля пiд ним плаче (очень ленивый); Пiти до чороной землi (умереть); Хвалы до повалы а кылы по землю (хвала); Щeзнути як бы са земля злегла за ким (бесследно пропасть); Скоро на землю впасти (очень испугаться); Як з пуд землi (тихо говорить); Як кыбы са пропав пуд землю (бесследно пропасть).  Примеры показывают, что  образная основа концепта «Земля» разная, но чаще всего фразеосочетания со словом «земля» имеют негативный характер.

Попытаемся далее проиллюстрровать развертывание концепта «Земля» в романе В. Петровая. Важным моментом в осмыслении концепта являются следующие высказывания:

  1. Rusinska zem? … Nevim… to jsem ňikdi neslyšel. Mislim, že to je slovеnska zem.
  2. Podľa tebe, tota zemľa sloveňska?
  3. I ty teper´ na rusyňskij zemľi sydyš, rozumyš ňa?
  4. Ale Čes´kosloveňsko je aj naša republika!
  5. RepublikaJak by ne tak. Jednomu – any na grajcar´, druhomu – any na haler.

Как показывают варианты репрезентации концепта «Земля» смысловая нагрузка стремится к отражению значения лексемы  земля,  которое находится в первой  группе по «Русскому семантическому словарю», т.е. «Страны. Государства».

Действительно, на первый план выступает вопрос принадлежности человека к тому или иному государству, которое в основном определяется гражданством, этническим самосознанием, чувством принадлежности к определённому этносу, осознанием своего единства и отличия от других народов.

Глубинный аспект семантики «земли» подсказывает пути осмысления языком установки русинской традиционной культуры. В этом отношении «земля» является важной социально-психологической категорией национального самосознания. С одной стороны, земля – это источник благополучия, обеспечивающий жизнь человека, основа его самореализации как гражданина страны. С  другой стороны, земля связана с трудом, стараданием, усилием, перенапряжением. В данном случае контекстуальным синонимом может выступать лексема труд, который делает человека более нравственным, трудящийся человек лучше воспринимается обществом. Думается, что «отрицательное» отношение к  «земле» во фразеологических единицах связано с самой  личностью, с восприятием норм  поведения, с желанием  упростить жизнь.

Таким образом, концепт «Земля» является доказательством того, что в процессе идентификации народа большое значение имеют социально-культурные установки русинской культуры.  Все формы деятельности влияют на формирование лексического и фразеологического фонда языка, его смыслового наполнения. Погружаясь в художественный текст, индвид одновременно усваивает и язык, и  культуру, тем самым вырабатывая самоидентификацию, отождествляя себя с определенным типом культуры, с ее традициями. В романе В. Петровая всплавает концепт «Земля», входящий в русинскую картину мира, как свидетельство желания обрести свою идентичность, что и отражает ту эпоху, во время которой раскрываются действия анализируемого нами художественного произведения.

ЛИТЕРАТУРА

АЛЕФИРЕНКО, Н.Ф. – ЧУМАК-ЖУНЬ, И. И. – ПЕТРИКОВА, А. (2019)  Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя Петровая. In:  International Historical Journal Rusin,  Volume 58. Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) Tomsk: National Research Tomsk State University.  231 с. e-ISSN 2345-1149

ВАРХОЛ,  Н. –IВЧЕНКО,  А.  (1990) Фразеологiчный словник лемкiвских  говiрок Схiдної Словаччини. Братислава: Словацьке педагогiчне видавництво.  115 с. ISBN 80 -08- 00654-4

ВЕЖБИЦКАЯ, А. (2001) Понимание культур через посредство ключевых слов / Перевод  с английского.  Москва: Языки славянской культуры,.  288 с. ISBN 5-7859-0189-7

ГАЛЕЕВА,  Н.Д. (1999) Параметры художественного текста и перевод. Тверь: Тверский государственный университет.  155 с. ISBN 5-7609-0144-3

MISTRÍK, E. kol.(1999) Kultúra a multikultúrna výchova.  Bratislava: Iris, 1999,  199 s. ISBN 80-88778-81-6

КОПЧАКОВА, С.– ПЕТРИКОВА, А. (2020) Роль  терминов свадебного обряда в формировании культурной идентичности русинов восточной Словакии: этнолингвистические и эстетические аспекты исследования. In:   Philological class. Екатеринбург: Уральский государственный педагогический университет. Vo l. 25,  No. 2. 68 – 79 с. ISSN (online) 2658-5235

PETROVAJ, V. Rusynŷ. Pr‘ašov: Rusyn‘ska obroda v Pr‘ašovi. 1994. 270 с.

PLISHKOVA, А.  (2009) Language and National Identity: Rusyns South of Carpathians.  Еast european monographs. New York: The Carpatho-Rusyn Research Center, 230 s ISBN978-80-8045-502-6

Російсько-русинський словник: у 2 т.  65000 слів. (2012) / Склав І. Керча.  Ужгород: ПоліПрінт, Т. 1.  580 с. (російською та русинською мовами). 333 с. ISBN 978-966-2595-26-0

Русский семантический словарь. Толковый словарь,систематизированный по классам слов и значений. (2002) Под общей ред. Н.Ю. Шведовой. Москва: РАН. Институт  русского языка, с. 11 – 20. ISBN 5-88744-008-2

СЕПИР, Э. (1993)  Язык, раса и культура. In:  Избранные  труды по языкознанию и культурологии. Москва: Прогресс. 656 с. Дата обращения (10.06.2020) <https://www.gumer.info/bibliotek_Buks/Linguist/sepir/10.php >

СЕРЛЬ, ДЖ. Р. (1993) Логический статус художественного дискурса . In:  Литературно-философский журнал «Логос». № 3, с.62. Дата обращения (10.06.2020) <www.ruthenia.ru/logos/number/1999_03/1999_3_04.htm>

Doc. Mgr. Anna Petríková, PhD.

Prešovská univerzita v Prešove

Filozofická fakulta,

ul.17. novembra 1

08001 Prešov

Slovakia

 

anna.petrikova@unipo.sk

 

 

[1]Алефиренко Н.Ф. – Чумак-Жунь И.И. – Петрикова А. Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя In:  Rusin 2019. Vol. 58 Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) National Research. Tomsk: Tomsk State University. 228-241 с.

[2] Русинская картина мира

[3] Там же, 231 с.

[4]Алефиренко Н.Ф. – Чумак-Жунь И.И. – Петрикова А. Русинская картина мира в художественном диcкурсе Василя Петровая In: Rusin 2019. Volume 58 Association “Rus’” (Chisinau, Moldova) Tomsk: Tomsk State University. 231 с.

[5] Серль Дж. Р. Логический статус художественного дискурса In:  Литературно-философский журнал «Логос». 1993. № 3, с.62.

[6] Plishkova А.  Language and National Identity: Rusyns South of Carpathians.  Еast european monographs. Distributed by Columbia University Press, New York, 2009. P.47

[7] Копчакова  С.– Петрикова А. Роль  терминов свадебного обряда в формировании культурной идентичности русинов восточной Словакии: этнолингвистические и эстетические аспекты исследования. In:   Philological class. Екатеринбург: Уральский государственный педагогический университет, Vo l. 25,  2020, No. 2. 68 – 79 с.

[8] Mistrík E. kol. Kultúra a multikultúrna výchova. Culture and Multicultural Education.  Bratislava: Iris, 1999, с. 86.

[9] Там же: с. 94

[10] Сепир Э.  Язык, раса и культура. In:  Избранные  труды по языкознанию и культурологии. Москва: Прогресс. 1993, 656 с.

[11] Вежбицкая А.. Понимание культур через посредство ключевых слов / Перевод  с английского.  Москва: Языки славянской культуры, 2001.  288 с.

[12] Російсько-русинський словник: у 2 т.  65000 слів. / Склав І. Керча.  Ужгород: ПоліПрінт, 2012.  Т. 1.  (російською та русинською мовами), с. 333.

[13] Русский семантический словарь, Толковый словарь,систематизированный по классам слов и значений.Москва: РАН. Институт  русского языка, 2002, с. 11 – 20.

[14] Вархол  Н. –  Iвченко А. Фразеологiчный словник лемкiвских  говiрок Схiдної Словаччини. Братислава: Словацьке педагогiчне видавництво.  1990,  115 с.

ПгДр. Кветослава Копрова, ПгД.: 20 років Сполку русиньскых писателїв на Словакії

ПгДр. Кветослава Копрова, ПгД.; Пряшівска універзіта у Пряшові – Інштітут русиньского языка і културы

20 РОКІВ СПОЛКУ РУСИНЬСКЫХ ПИСАТЕЛЇВ НА СЛОВАКІЇ

(Вплив красной літературы на розвой народной ідентіты і материньского языка карпатьскых Русинів)

Anotácia

Príspevok je výsledkom mapovania činnosti Spolku rusínskych spisovateľov na Slovensku, ako jedného zo združení a spolkov, ktoré vznikali v rámci revitalizačného procesu Rusínov, historikmi označovaného ako tretie národné obrodenie Rusínov. Stanovy spolku boli zaregistrované na Ministerstve vnútra SR v roku 2001, teda desať rokov po tom, ako bola rusínska národnostná menšina oficiálne uznaná štátom ako jedna z národnostných menšín, žijúcich na území Slovenskej republiky. Združenie spisovateľov, píšucich o Rusínoch, ale aj po rusínsky bolo  ďalším významným krokom na ceste k revitalizácii tejto minority tým viac, že po kodifikácii rusínskeho jazyka na Slovensku (1995) vznikol priestor pre písanie krásnej literatúry v ich materinskom jazyku. Koncentrujeme sa na okolnosti vzniku Spolku ako pokračovateľa vydavateľských aktivít v oblasti krásnej literatúry Rusínov z minulosti, ako aj na jeho činnosť počas dvoch dekád existencie. Počas svojho trvania spolok vydal niekoľko almanachov, odborných publikácií s tematikou rozvoja rusínskej literatúry, ale najmä množstvo umeleckých textov v rusínskom normatívnom jazyku.

 

  1. Літературноє заведеніє пряшевскоє період (велико)руського языка і перше народне оброджіня Русинів (А. Духновіч – першый порфесіоналный літерат карпатьскых Русинів.).

Кедь хочеме приближыти історічный контекст розвоя народной ідентіты і материньского языка Русинів, котрый ся проявлёвав у своїх зачатках передовшыткым у сферї русиньксой літературы, мусиме зачати од Александра Духновіча. Мено А. Духновіча, народного будителя карпатьскых Русинів є спяте із першыма свідомыма пробами културно-народного оброджіня карпатьскых Русинів. Тот період, знамый як  перше народне оброджіня Русинів історіци датують на другу половину ХІХ. стороча і зачаток ХХ. стороча і про нёго є характерна орьєнтація на (велико)руськый язык з елементами народного языка Русинів.

Read more

Вызначный успіх члена Сполку русиньскых писателїв – Валерія Падяка

(На Філозоґічній факултї Універзіты Коменьского в Братїславі ся габілітовав на доцента Мґр. Валерій Падяк, к. н.)

Новый академічный рік на Пряшівскій універзітї про Інштітут русиньского языка і културы зазначів далшый вызначный крок допереду у розвою нелем карпаторусиністікы як научной дісціпліны, але ай едукації штудентів, котры вырїшать дану дісціпліну штудовати.

День 24. септембер 2020 быв тым вызначным днём, коли по релатівно довгім (пятьрочнім) адміністратівнім процесї выступив перед Научнов радов Філозофічной факулты Універзіты Коменьского, габілітачнов комісіёв і шыроков публіков з габілітачнов лекціёв на тему: Просвіщіня верзус народна традіція: Карпаторусиньска драма зачатку 19. стороча Мґр. Валерій Падяк, к. н. з Інштітуту русиньского языка і културы. Членами комісії были проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. з Універзіты Коменьского в Братїславі, проф. ПгДр. Осиф Сіпко, ПгД. з Пряшівской універзіты, доц. ПгДр. Василь Ябур, к. н., опонентами – проф. ПгДр. Петер Каша, к. н. з Пряшівской універзіты, проф. Др. Елейн Русинко з Мерілендьской універзіты в США, і проф. Михаіл Капраль, к. н. з Научно-бадательского інштітуту А. Годины в Будапештї. Рїшінём габілітачной комісії, котрой ґарантом і председом быв проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. і по процедурї тайного голосованя Научной рады Філозофічной факулты Універзіты Коменьского став ся Мґр. Валерій Падяк, к. н. доцентом в шпеціалізації Славяньскы языкы і літературы.

 

Валерій Падяк ся народив 13. юна 1959 в Ужгородї на Українї. По скончіню середнёй школы продовжовав в штудіях на Ужгородьскій штатній універзітї шпеціалізацію російскый язык і література (1977 – 1982). Наслїдно зачав робити як учітель – філолоґ на середнїй школї, а таксамо творив школьскы учебникы. Притім ся інтензівно веновав передовшыткым літературї писаній російскым языком, котра у свій час выникала на теріторії сучасного Закарпатя. Выслїдком тых снажінь была дізертація на тему:  “Русская классика в литературном процессе Закарпатской Украины (вторая пол. ХІХ – нач. ХХ веков)”. Дізертацію обгаїв в роцї 1990 на Інштітутї літературы Т. Шевченка, Академії наук Україньской ССР у Києві під веджінём професора Василя Микитася, знамого совєтьского шпеціалісту на раннїй період розвоя літературы історічной Підкарпатьской Руси.

Розпад Совєтьского союзу і створїня у 1991 роцї незалежной Україны з єй амбіціями смерованыма к демократізації і торговій економіцї, то вшытко принесло новы можности і про В. Падяка, котрый в роцї 2000 вырїшив засновати своє властне выдавательство. Ёго замыслом было заснованя выдавательства, котре бы ся шпеціалізовало на высокоякостну книжкову продукцію, яка бы приспіла піднятю културной уровни ёго родного Закарпатя. З одступом років мож конштатовати, же тот цїль ся му подарило надміру выповнити.

Фотоґрафія: 33. научный семінар карпаторусиністікы

Почас двох десятьроч свого єствованя «Видавництво Валерія Падяка» приправило до друку і выдало понад 300 публікацій, з котрых немала часть приспіла к розвою културы карпатьскых Русинів в найшыршім розуміню слова  і карпаторусиністікы як научной дісціпліны. Треба зазначіти, же автором значной части публікацій главнї бібліоґрафічного і научного характеру є Валерій Падяк, котрый не перестав научно робити в области карпаторусиньской літературы і културы. Тоты ёго актівіты довели до того, же в роцї 2010 наступив робити на Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты як єй першый шпеціаліста на русиньску літературу. Треба припомянути, же із взником самостатного Інштітуту русиньского языка і културы на Пряшівскій універзітї (2008) выник вопрос, як забезпечіти лекції русиньской літературы про штудентів денной і екстерной формы штудія а ту треба признати, же за часів тоталітного режіму (1945-1989) не была выдана ани єдна моноґрафія, ани єден учебник, або приручник про школы, котрый бы ся занимав русиньсков літературов. Валерій Падяк ся став тым шпеціалістом, котрый нелемже поменовав русиньску літературу, але ай встановив, огранічів предмет свого баданя. У своїх штудіях пробує давати одповідї на вопросы тіпу: Што охоплює поменованя русиньска література? Є то література, котра зображує темы із жывота Русинів? Є то література писана авторами Русинами, або ай авторами-Нерусинами? А кедь є то література о Русинах, тогды то має быти література писана лем по русиньскы, або ай іншыма языками?

Як высокошкольскый учітель Валерій Падяк забезпечує дісціпліны: Вступ до штудованя русиньской літературы, Старша русиньска література і култура, Русиньска народнобудительска література, Русиньска література меджівойнового періоду, Сучасна русиньска література і култура, Русиньска література про дїти і молодеж, Русиньскый професіоналный театер, Русиньска драматічна творчость, Перегляд світовой русиньской літературы і културы, Вызначны особности русиньской літературы і културы, Выбраты капітолы з історії русиньской літературы і културы, Выбраты капітолы з новішой і сучасной літературы і културы. Окрем того, Валерій Падяк є і учітелём на Меджінародній лїтнїй школї русиньского языка і літературы, де великій популарности меджі штудентами ся тїшать ёго лекції з русиньского народопису (шпеціално сценарії: Лопатка, Великдень у Русинів….).

проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. і доц. Валерій Падяк, к. н.

Выслїдком ёго понад десятьрочной учітельской практікы на Інштітутї русиньского языка і літературы є ряд в першім шорї высокошкольскых приручників і учебників з тематіков розвоя русиньской літературы од найстаршых часів. Першым з них быв высокошкольскый приручник: Нарис історії карпаторусиньской літературы (ХVI. – XXI. стороча) заміряный на історію літературы карпатьскых Русинів у вшыткых карпаторусиньскых реґіонах (історічна Підкарпатьска Русь, Пряшівска Русь, Лемковина, Войводина) і на історію еміґрантьской русиньской літературы в США. Автор публікацію поступно доповнёвав. У вызначній мірї му в тім дїлї допомогло штудійне перебываня на Торонтьскій універзітї в Канадї і на Піттсбурґскій універзітї в США в роках 2014-2016. В тім часї (в рамках свого перебываня) зробив діґіталны копії (понад 7 000 сторінок) многых літературных зборників і іншой друкованой літературной продукції карпаторусиньской літературы, котры суть днесь доступны про каждого штудента ці бадателя в Бібліотецї карпаторусиністікы, што ся находить на Інштітутї русиньского языка і културы ПУ.  Так Нарис історії... вышов до того часу уже в штирёх выданях в трёх языках (русиньскім, україньскім, польскім) на Українї (Ужгород, 2010), на Словакії (Пряшів, 2012), в Канадї (Торонто, 2016) і в Польщі (Кросно, 2017), причім дві послїднї доповнены выданя были класіфікованы як моноґрафії. В роцї 2015 вышов В. Падякови далшый высокошкольскый учебник: Історія карпато-русиньской літературы і културы: Драматічна творчость і народный театер на Підкарпатьскій Руси (1848-1989). В роцї 2018 вышла комплетно перероблена і доповнена історія драматічной творчости Русинів, высокошкольскый учебник під назвов: Історія карпаторусиньского народного театра і драматурґії (Пряшів: 344 с.). Тота публікація представлює розвой драматічной творчости од 18. стороча по сучасность. Автор в нїй венує позорность важному періоду – початку історії русиньской драматічной творчости, єй початковым прімітівным формам – поганьскому обряду (лопатка – гры коло мертвого) і хрістіаньскому обряду (бетлегем). Акцент дає на такы важны періоды у розвою драматурґії як освітянство і взник школьского театра у 18. сторочу, періоду взнику націоналізму і формованя народной драматурґії в другій половинї 19. стороча, взник народностного театра в меджівойновім періодї і ёго оброджіня в сучасности – по пів сторочу тоталіты.

Як видно, Валерій Падяк є міморядно плодным і шырокоспектралным автором. Окрем высше уведженой книжковой продукції написав ай ряд штудій, публікованых нелем в домашнїх, але главнї в загранічных зборниках. Свої штудії презентовав на многых научных конференціях і позваных штудійных перебыванях з котрых мож спомянути холем тоты найвызначнїшы: Позване перебываня на Інштітутї славістікы Універзіты у Відню, позваня на научный семінар, орґанізованый катедров Україністічных штудій Торонтьской універзіты в  Торонтї (Канада),  позваня прочітати лекцію в Карпато-русиньскім културнім і едукачнім центрї в Піттсбурґу (США) і др.

З ёго научной продукції мож спомянути такы найвызначнїшы штудії як: Аматерьске театралне двиганя у карпаторусинів часу меживойня і закладины національного театра: еволуція драматурґії од легкых водевілїв до складных драматічных форм; Кінець русофільства! До проблеми періодізації карпаторусинськой літературы другой половины 19. ст.; Неізвістні кириличні уббіжникы Андрія Бачіньского; Плаве кача по Тисині… перша світова война у карпаторусиньскім пісеннім фолклорі; Іван Кізак і проблема оціненя еволуції карпаторусиньской літературы другой половины XIX.  зачаток XX столітя: упадок русофілства, стаґнація «мадяронства» ці крішталізація русинства?; Незнамый сценарій русиньского бетлегема із села Ставне на Підкарпатьскій Руси і ёго одповідник із села Великый Липник на Пряшівскій Руси і десяткы далшых.

Валерій Падяк як шпеціаліста в области русиньской літературы єй ай членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска, де ся в сучасности актівізує з молодым колеґом Мґр. Міхалом Павлічом, ПгД., главнї на приправі і выданю антолоґії русиньской літературы. Самособов, слїдує ай продукцію сучасных русиньскых авторів, пише рецензії і штудії на выданы публікації красной літературы, з котрыма наслїдно выступать, главнї на семінарах карпаторусиністікы.

В сучасности В. Падяк робить на приправі далшого высокошкольского учебника, котрый планує выдати під назвов: Історія русиньской поезії і прозы. Як конштатує В. Падяк, тым бы были забезпечены скоро вшыткы штудійны дісціпліны (повинны ай выберовы) в рамках штудія русиньской літературы.

Робота высокошкольского педаґоґа і научного працовника – то є ай рїшаня научных проєктів і здобываня на них ґрантів. Валерій Падяк є як главным рїшытелём, так ай сполурїшытелём научных проєктів в рамках научных аґентур КЕҐА, Аґентуры про штруктуралны фонды Европской унії Міністерства школства СР, Фонду на підпору културы народностных меншын і др.

До того часу Інштітут русиньского языка і културы має акредітованый лем єден штудійный проґрам – учітельскый штудійный проґрам (бакаларьскый і маґістерьскый ступінь) русиньскый язык і література в комбінації предметів. Будеме ся надїяти, же професіоналный поступ доц. Валерія Падяка, к. н. дасть Інштітуту можность при новій акредітації, котра ся зачне приправлёвати од того акдемічного рока, нарихтовати далшый штудійный проґрам – русиньскый язык і култура, о котрый сьме зазнаменали в послїднїх роках векшый інтерес, як о дотеперїшнїй – учітельскый.

Доцентови Валеріёви Падякови, к. н. – нашому колеґови жычіме много успіхів нелем в професіоналнім, але ай в особнім жывотї і тїшиме ся, же перед десятёма роками ся рїшыв прияти понуку робити в нашім колектіві на благо Русинів і карпаторусиністікы, до чого му жычіме много сил.

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.,

председкыня Сполу русиньскых писателїв Словеньска.

До русиньского літературного неба одышов байкарь Миколай Ксеняк.

Сполок русиньскых писателїв стратив свого члена

Днесь з камюньского ґрекокалицького храму св. Петра і Павла зазвучали дзвоны помершому Миколаёви Ксенякови. Днесь рано – 1-го фебруара 2020-го року, у віцї 87 років, одышов до вічности русиньскый писатель Миколай Ксеняк з Ружомберку, родак із села Камюнка в Старолюбовняньскім окресї. Миколай Ксеняк быв довгорочным педаґоґом, русиньскым дїятелём, першым русиньскым байкарём, другым председом Сполку русиньскых писателів Словеньска (першым председом Сполку быв Василь Хома), автором богатой русиньской літературной творчости, автором многых статей в русиньскій і словацькій пресї, лавреатом Премії Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США.

Єдиный автор дротарьской тематікы

Быв єдным з найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв, котрого богату творчость творять главнї байкы, література про дїти і молодеж, поезія, проза, драматічны творы, повіданя ці автобіоґрафічны тексты. Миколай Ксеняк быв єдиным з русиньскых писателїв, котрый свою літературну творчость присвятив темі русиньскых дротарїв. Якраз на тоту тему написав книжку Біда Русинів з дому выганяла (книжку у 2002-ім роцї выдав Світовый конґрес Русинів), за котру быв автор в роцї 2003 оцїненый высше споминанов меджінароднов Преміёв Александра Духновіча. У споминаній публікації ся находить і ёго здраматізована Приповідка о дротарёви, котра мала в роцї 1994 успішну премєру на сценї нашого Театру Александра Духновіча в Пряшові. Многы ёго творы были презентованы в русиньскій редакції Народностно-етнічного высыланя в Пряшові і в Кошіцях, ёго байкы часто декламовали участници Духновічового Пряшова – цїлословацького конкурзу русиньской поезії, прозы, малых сценічных форм і народного розповіданя, на котрый часто приходив і сам автор Миколай Ксеняк. Родне село Камюнка, ёго жытелї і їх судьба были тым найосновнїшым жрідлом і іншпіраціёв богатой Ксеняковой творчости. Окрем многых публікацій нас о тім пересвідчує книжка, котру під назвов О камюньскых майстрах (по камюньскы) іщі в роцї 1994 выдала Русиньска оброда. Василь Хома, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска, тоту книжку назвав русиньсков епопеёв. Коротко повіджено – книжка презентує цїлорочный жывот, котрым даколи жыло село Камюнка і ёго люде (церьковны свята з традіціями і вшыткы роботы на ґаздівстві). Подля многых експертів тота публікація претендує на добрый русиньскый документ філмовой ці театралной подобы.

З біоґрафії байкаря Ксеняка

Миколай Ксеняк ся народив  4. децембра 1933-го року в бідній камюньскій ґаздівскій родинї. По основній школї в родній Камюнцї пішов до Руськой ґімназії в Пряшові, потім поступив на Інштітут руського языка і літературы в Празї. По ёго скончіню учітелёвав на основній школї в Ружомберку, пізнїше ся став директором ґімназії в тім містї, де одробив 23 рокы. Хоць свій плодный жывот прожыв далеко од родной Камюнкы, часто ся до нёй вертав нелем фізічно, але і своёв літературнов творчостёв. О любви до свого родного краю свідчать ёго слова: „Родный край про мене значіть студенку, з котрой черьпам цїлый жывот. Тот, хто ся в тім краснім краю народив, хто вдыхнув ёго воздух, хто ся набрав родных співанок, приповідок, хто перешов тот край, хто там пас коровы, орав, сїяв, косив, тот не може забыти нїґда. І нїґда на нёго не забуде. На людей, котры коло нёго жыли і котры го выховали…“

Автором тексту є Анна КУЗМЯКОВА, НН Інфо Русин

Read more

Šiesty ročník Literárnej súťaže o cenu Márie Maľcovskej vyhrala Ľudmila Šandalová zo Svidníka (Interwiew)

12. децембра 2019 ся одбыло завершіня Літературного конкурзу Марії Мальцовской, котрого шестый рочник зорґанізовав Сполок русиньскый писателїв Словеньска. До конкурзу ся пригласило девять авторів. Перше місто здобыла Людміла Шандалова із Свідника. Вітязцї конкурзу сьме дали пару вопросів, на котры нам охотно одповіла.

Людко (кедь Вас так можу ословлёвати), творите поезію про дїти, сьте таксамо авторков драматічных гер про дїти, але пишете ай про дорослых – прозу, інтімну поезію, набоженьску поезію. В контекстї сучасной русиньской літературы сьте оріґіналнов женьсков нкурту авторков налем што до віковой катеґорії, про котру пишете, але ай односно умелецькых жанрів. Де суть зачаткы Вашой творчости і што Вас ку нїй іншпіровало?

Л. Ш.: Думам, же даґде на самім зачатку была любов ку книжкам. Од дїтинства, одколи єм ся научіла чітати і записала єм ся по першыраз до окресной книжніцї, книжка ся стала неоддїлнов дружков у моїм жывотї. Рада, а даколи по цїлых днёх, єм чітала, понуряла ся до книжных текстів, што было про мене барз інтересне і маґнетічне. Кедь ся теперь позерам назад, споминам сі, же мі было дома вычітано, же не давам позор на то, што ся бісїдує а требало мі ай двараз опаковати вопрос. Просто я єм была дїтя, котре лїтало у снох і фантазії. Пізнїше, на основній школї єм любила словеньскый язык і літературу а главнї слоговы роботы. На середнїй школї пришли першы пробы писати поезію, пару моїх стишків было публікованых у школьскім часописї а была єм на короткый час і членков редакчной рады школьского часопису. Книжок і чітаня єм ся не здала ани в далшых рокох, але аж як мої дїти одросли, одразу ся мі зажадало, деська з підсвідомости выплавало, же бы-м рада дашто написала про свою радость. Написала єм стишок Карпаты, Карпаты, якый сьме потім згудобнили а выдали на ЦД на підпору Русинів при Зрахoваню жытелїв, домів і квартелїв у р. 2011. Тото спробованя писати ня наштартовало, а протоже єм не знала з чім зачати, пустила єм ся до простых віршиків про дїти.

Єден псіхолоґ повів, же приповідкы про дїти не суть лем на успаваня дїтей, але передовшыткым на пробуджіня дорослых – родічів, котры дїтём чітають перед спанём. В русиньксім контекстї, думам же то платить дуплом. Не іде лем о пробуджіня родічів, жебы ся зачали у бівшій мірї веновати своїм дїтём, але ай о пробуджіня в змыслї пестованя материньского языка у свого потомства. Вашы віршикы про найменшых, але ай театралны гры суть того найлїпшым доказом. Видить ся Вам, же в окресї Свідник, де жыєте і творите ся дякуючі Вашій творчости народно пробудили дїти ай родічі?

Л. Ш.: Є правдов, же в істім моментї єм ся пробудила і я. Кедь в р. 2010 єм ся дістала до оточіня людей, котры ся заоберали русиньскым вопросом, сама єм была поставлена перед ділему, прошто і де чоловік смерує а што є в жывотї про нёго найважнїше про ёго спокій. Себеідентіфікація є катеґорія, по котрiй бажить каждый чоловік свідомо ці підсвідомо. Каждый патрить до своёй узшой і шыршой родины, до сполоченства, народа і штату. Якы тяжкы слова мусив выповісти Енді Варгол, кедь ся го опросили на ёго походжіня : „Я єм знивыдкы.“ Не знати свою дїдовизну, свою маму, свій язык, свій родный дім, значіть быти худобным а в далшім жывотї ослабленым. По баршановій револуції ся одкрыли новы можности і про народностны меншыны, таксамо і про Русинів. У Свіднику, можу повісти, же і я была єднов з актівісток, котры ініціовали Русиньскый фестівал, в рамках нёго і роботу коло дїтьского театру. Од першого рочника Русиньского фестівалу сьме запоїли дїти до русиньскых акцій. Каждій рік є одограный дїтьский театр, в публіку у Културнім домі сидять дїточкы вшыткых основных школ а нихто не мать проблем порозуміти русиньскому языку. Заложыли сьме обчаньске здружіня Тота аґентура, почали сполупрацу з Основнов умелецьков школов, ословили сьме вшыткых директорів основных і матерьскых школ, жебы ся анґажовали при акціях з русиньсков темов. Ани барз не требало, хвалабогу, маме у Свіднику учітелькы, якы ся надхли про роботу з дїтми а рады предкладають дїтём русиньскы книжкы, стишкы (і мої), співанкы, бісїдують з нима, учать азбуку, рихтують їх на Духновічів Пряшів, просто так то чують. А так то мать быти. Выслїдком вшыткой намагы многых людей і орґанізацій є, што нас барз тїшить, же конечнї сьме ся дочекали першой класы з навчалным языком русиньскым на Споєнїй школї у Свіднику. Ластівка прилетїла, надїяме ся, же прийдуть і остатнї. Родічі ся радують зо своїма дїтми а пристали на то, жебы їх записати до русиньской школы а мы ся радуєме тыж.

Писати про малочісленну ґрупу конзументів літературы може быти на єднім боцї позітівне – одношіня автора і приїмателя літературы суть близшы, на другім боцї має свої ліміты, бо округ чітателїв Вашых творів не є великый. Як ся чуєте Вы сама в позіції авторкы літературы мінорітного народа? В чім суть мінусы, а в чім Вашы бенефіты?

Л. Ш.: Нїґда єм ся на заоберала вопросом, же пишу про писаня або жебы єм ся залюбила великому чіслу чітателїв. Кебы єм хотїла такый забер, мі бы не быв проблем писати і в словацькім языку, што бы про  мене значіло мати к діспозіції векшу засобу слов, кедь возьму до увагы, же єм чітала у своїм жывотї переважно по словеньскы. Але то бы мі не робило таку радость і таке успокоїня моїх снів як писаня по русиньскы. З єдного боку є то про мене велика вызва, а з другого боку мам перед очами, кедь пишу, русиньску дїтину. Я ю віджу во своїй фантазії, як стишок чітать, як стоїть даґде на подію, як декламує, як ся з приповідкы тїшить. Велё у стишкох оправую, а нїґда не мам стишок написаный на першыраз. Фурт ся намагам дістати до думаня нейменшых, ці тому розумлять, ці є то про них легке, забавне, достаточно рiтмічне. Даколи ня нападе смішный рим а втогды єм дома. Даколи ня нападе уж забыте стародавне русиньске словічко а я мам тужбу го до стишку навсе, на память закомпоновати. Є то про мене гра і радость. Найменша позітівна одозва холем єдной дїтинкы значіть про мене, же то не было даремне. Не рахую ани мінусы ани бенефіты. Як приклад спомяну, кедь єм недавно была на бісїдї з дїточками в єдній свідницькій школї а наостаток пришла за мнов дївочка і подаровала мі зо свого сведрика єдну флітру-перлічку як подякованя. Што можу хотїти веце? Мам ю одложену.

За одповідї подяковала:

К. Копорова,

Фото: З. Цітрякова.

Прот. Мґр. Петро Савчак, ПгД.: Александер Павловіч – Боёвник за духовну ідентіту Карпатьскых Русинів200 років од народжіня „маковiцького соловея‟.

АЛЕКСАНДЕР ПАВЛОВІЧ – БОЁВНИК ЗА ДУХОВНУ ІДЕНТІТУ КАРПАТЬСКЫХ РУСИНІВ

(200 років од народжіня „маковiцького соловея‟.)

Петро САВЧАК

 

Кедь хочеш скуточні прильнути к народу (=своїм людем), можеш то зробити лем через Боґа, котрый є Творцём і Ґосподарём народа. Кедь не войдеш через тоту брану, потім будеш перескаковати ограду і прийдеш к народу як вовк, а не як пастырь – подля слова Хрістового. Бо народ Божый є Божов нивов, Божым властництвом. Народ то знать, тым познанём і жыє а через тото познаня і оцїнює приятеля і неприятеля,‟[1] – тото суть слова великого сербского народовця і вызначноґо хрістіаньского святого – св. Николая Веліміровіча – єпіскопа жічского, котры подля мого нагляду в повности выстигують і нашого народного будителя Александра Павловіча. Read more

1 2 3 4