Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Мілан Ґай

Не вірив я нїґда       

 

Не вірив я нїґда,

же так може быти,

же спрязнену душу

щі можу стрїтити.

 

Тота злата душа

мі так одповіла:

„Свій жывoт із Твоїм

рада бы-м споїла.“

 

Так їй у роботї

утїкають рочкы,

дома помаленькы

доросли дїточкы.

 

Без мужа дїточкы

лем сама ховала,

бо ёго з родины

невіра забрала.

 

Жарливость безрадна

розум му дептала,

а любов ку женї

навікы пропала.

 

Зістала лем сама,

щі дїточок троє,

скламана жывотом –

„Ой Боже, плано є!“

 

Страшно собі цїню,

што Ты доказала,

бо Ты любов свою

своїм дїтём дала.

 

Уж мі міла моя       

Уж мі міла моя

ніч так не хыбує,

лем Твоє серденько,

што мене любує!

 

Дуже часто, Боже,

ся собі чудую,

требало мі тото,

што ку Тобі чую?

 

Требало мі таку

про сердце потїху,

не знам ці забраню

смертельному грїху?

 

Знав бы я Тя міла

щі щастнов зробити,

але бы я мусив

жену зохабити!

 

Але присягана

не заслужить собі,

жебы-сь была моя

я скончів при Тобі!

 

Знам, же то про Тебе

не є потїшіня,

зато допереду

прошу одпущіня.

 

Та чом ня так трапиш       

Та чом ня так трапиш,

же ся не озываш,

може гнїв даякый

передо мнов скрываш?

 

Не знам, што ся стало

сердце розжалене,

што-м Ті зробив плано,

же не тїшиш мене?

 

Тяжко мі звечара

до рана доспати,

жебы-м не перестав

на Тебе думати.

 

Твоє мено собі

в ночі повтoрюю,

бо я превелику

любов до Тя чую.

 

(Укажка з Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2021, Мілан Ґай)