Юрко Харитун: Наша лучка

– Сїнокосы, сїнокосы,
люблять сїно нашы козы.
Конї люблять команічку
а я свою фраїрочку.

Так собі співав не раз на возї Андрій Липош, коли ішов через село із повнов фуров сїна домів.
Днесь ся зберать до Тїснин покосити, як звык гварити, свою лучку, на якій росте не трава, але квіточкы і пахняче зїля на вшыткы хвороты.
– Кібы так жыла сусїдка Худаня, – подумав собі, – знала назвы квіточок, зїля, зберала їх, сушыла і знала на якы болї і хвороты. На нашій лучцї найдеш цінтерію, материну душку, репік, руменець, болячкове зїля і не знаю, яке іщі інше зїля. Сусїдка помогла каждому, хто до нёй зашов, ці сам або з дїтинов. Її хыжка – то была апатыка. Знала в котрім цідиляти што є, котре зїля лем запарити, котре варити, прикладовати або пити. Не дарьмо її назвывали бабкаапатыкарька. Ёй, я роздумую над тым, а менї ся треба вызберати косити.
Вышов на двір і говорить женї:
– Ты будь дома, я піду до Тїснин. Запряжу коня, покошу, наложу траву на віз і привезу. Лїпше буде посушыти за хыжков на луцї і не треба ходити так далеко.
– Добрї, хлопе, добрї. А я хотїла іти із тобов, розбити валкы, няй схнуть, але так буде добрї. Може прийти додж, а дома скорше зложу до копінків. А не забудь взяти із собов канточку. Може будуть над лучков малины, там все росли. Завтра як підуть до школы внучата і зайдуть ту, дам їм на танірчікы, посыплю порошковым цукрём, най будуть мати радость.
– Завісь канточку на віз на левчу, бо я іщі мушу взяти косу, вилы, граблї, корчак з оцелков, молоток, може буде треба косу поклепати – і выбрав ся на дорогу.
Не могло быти інакше, швігнув батіжком і заспівав собі облюблену співаночку: Сїнокосы, сїнокосы…
– Косити не біда, – подумав собі, – коли маєш добру косу.
Андрій Липош недавно быв у Снинї і купив собі дві косы – ракушанку і югослованку. Юрко Мацкуляк робить добры оселкы, такы не мож купити. На кажду косу треба інакшу вослу. Колись тверду, колись мягшу. Выжне є ай то, ці світить сонце, ці косить за росы.
Лучка докошена, трава на возї, лем мусить іші назберати малины про внучата. Ліці із коня привязав на вільху, жебы не рушив возом, бо кінь є кінь.
Малины на крячках вісять як грозно, а якы солоденькы…
Канточка скоро повна і треба ся зберати домів, бо сонце помалы зайде за Шутак. У малинічу Андрій зачув якыйсь голос, як кібы хтось плакав. Ту предці не може быти дїтина. Голос мачкы? Жебы заблудила?
Підышов ближе і властным очам не вірив што увідїв. В густім малинічу маленькый медведик. Не аж так маленькый, добрый клатик, лізе під ногы і облизує
Андріёвы боканчі.
– Што маю робити? – задумав ся. Може прийти стара медведіця, ёго мати, а то уже не фіґлї.
– Будь ту, прийде твоя мати і одведе тя.
Не помогло. Медведик лїзе за ним. А што так насыпати му пару малинок на землю? Так і зробив. Хотїв одыйти, але медведик за ним. Дістав страх. Сїв на віз, думав, же перейде через потічок. Потім няй ся робить што хоче…
Медведик зышов до потічка, зачав хлептати воду, як кібы нїґда не пив. Андріёви полегшало. Выдых сі і давай домів!
І што ся не стало? Позерать за себе на дорогу, а медведик за ним. Што робити? Прийде до села і псиска го можуть загрызти. Шкода таке звірятко, то як мала дїтина…
Почекав, положыв медведика на траву, прикрыв ґероком і везе домів.
На дворї уже стояла ёго жена і говорить:
– Я уже мала страх, што ся могло стати.
Хлопа не є, і не є. А што там маєш під ґероком? Знаю, знаю, ты зберав і грибы.
– Добрї позерай, жено, якы то грибы!
Підняла ґерок і скоро упала на колїна. Таке чудо іщі не відїла.
– Боже мій, што маєш на возї?
– Дїтину про тебе. Позерай, як шумно заспала.
– Твої фіґлї, твої фіґлї…
– Не зберати малины, не натрафлю на медведика, а так го ту маєме дома. Принесь лампаш, до мисочкы молока а я му постелю сухого сїна до стаєнкы. Запру до кучіка.
Кінь ся го уже не боїть, а корова привязана. Коза з кізлятами вытримають до рана.
– А як буде завтра?
– Зайду за гайником, повім де єм медведика нашов, а він уж буде знати, што робити.
Бісїдам не было кінця…