Штефан Сухый: Капітолкы із простонародной гриболоґії (1)

Чом чоловік любить природу? Зато, же є ёго сестров. Так бы дакотры повіли. Або зато, же своёв красотнов тихостёв одтягує чоловіческу позорливость од ёго штоденных траплїнь і го тым уводжать до ставу духовной спокойности. А іщі бы сьме нашли далшы арґументы на потверджіня высловленых псевдоправд. Але гей, гей. Лем няй нихто не протестує. Мы охранцї природы, найвеце арґументів бы сьме могли ку тій ділемі предложыти. А што нам з того выплывать? Єднозначный познаток, же чоловік природу любить зато, бо вна го обогачує. Є неодтайнителнов правдов, же і нашы родины тримлють загородкы, в котрых не перстують праві сосны, дубикы або червены смерекы, але морков, петрушку, бандуркы і, повіджме, іщі там вінічкы. Чоловік прецінь мусить із дачого жыти. Спожывайме дары природы, чом бы нїт, но няй то буде дісціплінована експлуатація.

Прошу ся сусїда у суботу вечур:

– Йоку, де-сь ся пустив із тов флінтов?

– Но, мам поволенку на одстрїл дикого пацяти, так іду до варташнї у Князьскім потоцї, чей дашто упаде.

Не завіджу му, нїт, лемже наконець із мого сусїда вытягну, же то было не єдно, але двой і не пацят, але порядных свиниск. Бодай бы потім цїлый тыждень не выпинав пупок коло пива. А то нелем Йоко, але вшыткы полёвници суть такы. Хлопцї, ускромнюйте ся, бо раз вам природа повість „Дость было! А може уж то буде запізно.

Но, не вадить. Мы охранарї, сьме терпезливы людкове. Та раз терпезливость ай нам перетече понад гать міры.

Охранярьство є світупотребным посланём. Люде вырубують, выловлюють і выберають із гнїзд небыйдешнёсти, без котрых природа слїпне і глухне і ся дусить. Высвітлёвав єм то Йокови, котрый ня вылудив зачатком юла на грибы за Горбок. Не прорїк, ани ся на ня не ввізрив. Він пішов, збиравчі, з єдного боку потічка, я здругого боку, а як сьме ся зышли на гранї, та він мі оддавать свій повный кошик грибів.

– На, берь домів. Я щі ту зістану ввізрити ся за курками. Знам свої місця, знаш?

– Йотю, нолем ня не бабрай! Де я твої грибы буду од тя брати!

Кедь ті гварю, же бы-сь брав, так то думам по камаратьскы. Вечур ня не забудь закликати на пиво. А грибы дай предварити. Як выстынуть, шупс із нима до мразнічкы.

Добрї, Йотё є характер, нач ся з ним натяговати. Вечур сьме кус похляты присїли ку пивцови і по третїм півдецаку Йоко несподївно отворив свій  прязный  рот на слово, на дві.

Гварить, слухай, я не ку тобі. Женатый єсь, і маш, невроком, три красны дївкы як попкы. Я – сам-саменькый. Моя забава – выйти до лїса із пущатём. Ту пук, там пук і принести даяке зайча на рожень. Знам, же-сь мі нїґда не завідїв, хоць ай тобі у кухни нічого не хыбує. Але єсь ня ай не голосив, хоць міцно добрї знаш, же до лїса  ня то все тягло.

– Но добрї, Йоку, але кебы так каждый вышов, як бы потім тота природа наша вызерала?

– То маш правду. Лемже…

– Яке лемже? Природа то од слова родити ся, родный. А не стрїляти до жывого. Не є то так?

– Справдїшню правду повідаш, лемже каждый на стрїлячку до лїса не лїзе, а нас пару світ нарубы тыж не переверне.

– Йоку, знаш собі представити, у якім планім становиску ся находжать наша земля?

– Ты то істо лїпше знаш, але слухай, не гварить ся, же чім веце із студнї черьпаш воды, тым є лїпша? Но видиш… Я кедь ті наношу грибів і мнясиска із звірины, та можеш сміло отворити ай рештаврант. Бо охранця є як тот священик, бо любить тото, што не сотворив. Лемже попикы зарабляють щі ай у недїлю, а і люде їм наносять, а ты? А твоїм дївкам не было бы чудоварнїше, кебы были подникателькы? Так на здравя!

– На взаїмне!

Ёй, тот Йоко! Хто бы на нёго повів, же є такый невыстатый? Бідкать ся, же є сам, так ся го прошу, што же робить із тым мнясом, што го з лїса поприношать. Як минуле із двох диків… Хочете то знати? Прошу! Же го продавать знамому до рештаврації у містї. Не про кшефты, але абы не вышло навнивоч. То ті так можу вірити, куяне старый!

– Я бы, Йоку, не застрїлив ани мыш! Єм, як бы ті повісти, такый паціфіста.

– Пацяфіста?! Нолем ся не підцїнюй! Ты пацятём нїґда не быв, Мірку наш.

– Слухай вухом а не брюхом! Паціфіста є чоловік проти насилности, што любить мірне рїшіня. Розумиш?

– Але, Мірку, кедь природа давать, треба брати. Не дам прецінь мнясови у дебри зогнити. Май усе на мысли слова: Што бівше, як вош, возьмий і одлож. Розумиш?

Ёй, тот Мірко! Отець му быв колиська першый шіцер. А перед ёго пушков не втїк ани воробель. А сын? Охранця, представте сі! Може, же каждый найрадше робить тото, чому не розумить. Але я нїт! Нач собі доказовати, же єсь даякый мурник, кедь ты правовірный мнясарош, і так дале і тому подобнї.

Зато при другій навщіві Мірка у мене дома єм му предложыв план далшой нашой сполупрацы. Высвітлив єм му, же охранарьство природы і страна зеленых не мають ниякой перспектівы. А де нїт перспектівы, там ани піняжчат. Хто ті буде дївкы годовати, кедь ся розыйдуть по высокых школах? Жена ті незаместнана, авто маш розтрїскане, а мачка ті до мене на хлебтунок лозить. Задумав ся Мірко на понадовшу хвільку, а тогды єм му представив спасоносну ідею ёго далшого єствованя у позіції властника невеликой рештаврації із пиварнёчков.

– Йоку, я не можу охранярьство по тых роках лем так охабити!

– Рештаврацію ті буде вести твоя Мілка а ты при охранарях пестуй зеленородность, цімборе-неборе. Черьпай воду із двох студників намісто єдного.

І так собі представте, же-м го пересвідчів дурнячка немайного.

Гнедь у першій лїтнїй сезонї, кедь ся до Бескида вергли леґії неулагоєных чеськых і польскых турістів, Міркова рештаврація Медведжа лаба выбаламутила од розкошных чуджінцїв за покоштунок про выголоднїтый жалудок тілько еврів, же Мірко собі забештелёвав нову автододавку про привоз товару із міста.

Лем берь, Мірочку, покрохтя-покрохтя, а менї з того ізділь холем так пів нохтя.

Повісте, же за што? Но так чекай, чекай, братку шарканю! Додавку грибів, хто ту забезпечує? Прошу красно – я. А дичіну? Пушча в моїй правій руцї! А не лем тото. Перестаріты і поперепиваны хлопцї із валалу і околіцї конечнї дістали роботу. Мають на старости збираня і сушіня грибів, котры од них выкуплює Міркова Мілка. А люде? Не знають собі вынахвалити того чоловіка, же їм із плеч зняв нелегкый старунок, де бы евро-дві заробити. Стары парібчакы, не ходьте по корчмах псы побивавчі, але выйдийте до пастівника на грибы і шупс із нима до Медведжой лабы, де їх помішають з дичінов і стане ся з них лакітка про Їржіну ай про Давідка.

Лем жруть тоты Чехы ай Поляци, та лем жруть і пють, повідать по часї Мірко.

Най пють, лем їх прикормлюй, но не забудь інкасовати.

– І варити, уж сам не знам, што їм рихтовати?

– Не знаш?

А так єм му порадив рецепт на руснацькый медведжій ґуляш. То є їдло плекотыря.

–  А хотїли бы тот рецепт ай вы? Так собі пиште. Я доброту перед людми не звык таїти. Руснацькый ґуляш ся вам зъявить у горнцю тогды, кедь порїжете фалаток свиньского, говеджого або ай мняса з дичіны на коцкы, посмажите го на цибулї у олїю, додасте ку тому пару ложок леча, а наконець ку вшыткому додасте предвареных і змороженых грибів. У лїтї то будуть самособов грибы свіжы, а не зморожены. Наконець ся годить до божского мішунґу додати пару капок ворчестрового присмаку. І готово. А Чехы додають: Русінї, мате добров кухінь. Холем раз дашто добре мають ай Русины. Але што то чую? Же вам у тім їхтиві дашто хыбує? Пардон, забыв єм! Додайте парадічковой мачанкы – протлаку ай щі капнийте маґію маленько.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *