Вышов пятый том цїнной творчости Владиміра Хыляка

В „Рускій Бурсі“ в Ґорлицях в рамках едіції „Бібліотекы Лемківской Клясикы“ з чіслом 6 вышов остатнїй том творчости лемківского писателя Владиміра Хыляка. Опроти штирём передтым выданым книжкам Хыляковой прозаічной творчости, котры мали форму грубого квадрату, є пятый том тоншый і ёго обсягом суть тексты „Женячка з розсіяности‟ і „Остатня повість‟.


Словами доц. В. Падяка: „Популарным прозаіком меджі русиньсков інтеліґенцiёв быв лемківскый писатель і священик Володимир Хыляк (1843 – 1893). Він жыв в єднім часї з А. Кралицькым. В. Хыляк у своїй творчости ідейно і тематічно близкый ку підкарпатьскому прозаікови Кралицькому. В. Хыляк – автор веце як сто публікацій, меджі якыма находиме етноґрафічны нарисы, мемоары, статї і фейтоны. Але найбівшый успіх му принесли умелецькы творы – повісти, повідкы і новелы. Вже ай тоты, што жыли з ним в єднім часї, высоко оцїнёвали ёго вклад до русиньской літературы. (…) Як А. Кралицькый, так і В. Хыляк часто ся дотыкають історічной тематікы, але Хыляковы творы лем в істім аспектї мож охарактерізовати як „історічны‟. Хоць фабула ся базує на конкретнім історічнім фактї, героями суть знамы з історії особности, дїя звязана з конкретным містом, автор написав сюжет такый, што представлять ёго ідейны погляды, і позерать ся скорше на сучасны днї, історічна минулость є скорше другоплановым докреслїнём, котре му служить з найвекшов правдоподобностёв на то, жебы быв вірогоднїшым і правдивішым у своїм описї.‟

(Падяк, Валерій: Нарис історії карпаторусиньской літературы. ХVI – XXI. стороча. 2010. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, c. 66. ІSBN 978-80-89441-25-9)

Автор: Владимір Хыляк

Редакція: Петро Трохановскій, вступ Марта Ватраль.

Выдало: Ставаришыня „Руска Бурса‟ в Ґорлицях, 2020

Чісло сторінок: 160

ISBN: 978-83-63568-28-3

Еміл Кубек: Хрістос раждаєт ся!

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)

Еріка Костова: Небесны приповідкы – Дарунок од Ангела

– Мамко, мамочко, повіш мі приповідку на добру ніч? – озвала ся мала Анька спід перины і поджмурькала великыма синїма очками. Мама на ню несподївано попозерала а пак із сміхом повіла: – А не видить ся ті, же на привповідкы уж єсь дакус велика?
– Ой, нї, нї! Прошу, холем єдну! – не дала ся одбити мала оканя. – Но добрї, але лем коротку, бо уж треба іти спати, рано мусиш вставати до школы.
Мама собі сїла ку Аньцї на постіль і лїпше єй поприкрывала. – А о чім бы мала быти приповідка? – опросила ся.
– О ангельскых ружах! – выповіла єдным дыхом Анїчка.
– Добрї. Розповім ті о ангельскых ружах, але уже напослїдок, – погрозила палцём мама, – уж єй наісто знаш наспамнять, – поласкотила Аньку по зморщенім носику.
Дївча ся тихо засміяло, спокійно заперло великы, як небо синї очі і мамин лагідный голос єй перенїс на час до приповідкового світа.
ххх
Малый Ангел отворив очі і попершыраз собі усвідомив, што значіть быти досправды слободным. Правда, не было то справне, і ёго грызло сумлїня, але занедовго ся предці верне назад на небо і о тій ёго куртій дорозї до світа людей ся нихто не дізнать. Никому тым не пошкодить… Розпрістер свої крыла і одлетїв на недалекый бережок, одкы ся спустив з неба на землю. Летїв до ночі понад обыстя людей, в котрых ся якраз зберали спати. З білой заснїженой країны вказовали ся червены і руды стрїхы з дымлячіма коминами. Снїг цалком не прикрыв ани деревяны плоты, котры стырчали
з-під білой перины, як даякы чорны страшкы. Ангел злетїв ниже і зведаво посмотрив через выгляд, в котрім ся світило. Была то ёго перша прогулька на місця, де жыв чоловік. Властно, він першыраз порушив заказ завхабити небесный світ, жебы міг спознати світ людей, котры хоць жыли такой під небом, а предці так далеко. Не розумів тому, чом ся ангелы не можуть стрїчати з людми, забавляти ся з нима, або їх холем відїти. Малый Ангел николи не розумів, ани не хотїв розуміти, чом не сміє тото, або тамте. В голові мав повно ґеніалных нападів а в своїм сердцю тілько ласкы, же бы ся з нёв роздїлив з каждым. Але теперь є ту і конечно мать можность відїти світ зблизка, теперь уж не сміє цуркнути. Опатерно злетїв на землю до єдного з дворів і взяв до рук тото чудне біле, што припоминало небесны хмары.
– Брр..! Яка студїнь, – скрічав, лем што снїг проник через тепло, котре выжарёвав, і зробив смішну ґрімасу. – Нашы хмары суть намного, намного теплїшы і … красшы, – замумротїв і перелетїв к далшому розсвіченому обыстю. Сїв собі під облак на малу баксічку і опатерно зірькнув через воблак. Днука у великім каміннім козубі горїв огень
і своёв жаров освітлёвав цїлу хыжу. Такой коло козуба стояла велика ялічка, повна дрїбных світелок, котры весело світили нажовто, назелено, набелаво, напомаранчово, начервено… Была то жара, котру уже дакілько ночей тайно позоровав з неба.
– Ей-га, – подумав собі, і жебы лїпше відїв, іщі веце ся нахылив ку морозом покресленым выглядам. На ялічцї были нелем світелка, але і много фаребных папіриків, котры тыж світили до ночі. На самім верьху была прикапчана злата звізда.
Під ялічков были повкладованы векшы і меншы шкатулы з машлями і без машель а хтознать, што в них было… Кедь то малый Ангел збачів, од несподїваня забыв заперти рот. Дашто таке красне іщі не відїв. Дораз ся отворили дверї і к ялічцї прибігли штири малы дїти. Такой ся хопили баликів і з голосным криком їх зачали розбалёвати. Ангелову душу залляв покій і мір, зато ся му нияк не хотїло вернути на небо. Лем там сидїв, сидїв і цалком забыв на час. Довгы, предовгы минуты позерав через выгляд і тїшыв ся вєдно з людми, кедь ся нараз єдно з дїтей обернуло ку облаку і малов ручков вказало на незваного гостя. Ангел то збачів, і так ся настрашив, же такой вылетїв назад на небо і шатовав к небесным воротам, абы ся сховав перед людми, котры го нечекано одгалили. Тыж ся бояв, же ся о ёго нічній прогульцї дізнають другы ангелы і прісно го за то покарають. Нащастя, ніч таке ся не стало. Нихто в небеснім неконечнї не збачів, же там хыбить єден ангел. Доконця і у людей ся му добрї поводило, бо хто бы уж вірив малій дїтинї, котра цїлый вечур повторяла, же відїла малого ріствяного ангелика за облаком. Малый Ангел собі міг спокійно выдыхнути, но страх, котрый в тот момент учув, го спер од далшых екскурзій меджі людей. Зато цїлы місяцї ся стримовав дома – на небі, лем з часу на час очком позоровав, што ся там долов дїє.
Зима ся скончіла. Минула ярь і лїто, але кедь настала осїнь і пришли першы морозикы, Ангел не вытримав і зачав знова ходити на землю. Абы собідакус скоротити довгый час і научіти ся дашто нове, зачав зась позоровати людей і їх жывоты.
Без снїгу то але не было так як треба. Но кедь владу над часом перебрав децембер і вшытко покрыв білый снїг, Ангелик од радости засвітив, як ясна звізда. Знова настав Святый вечур, знова ся всягды розсвітили ялічкы, дїти ся сміяли і співали колядкы, отваряли дарункы, їли пахнячі і смачны колачі, але главно, всягды настав блаженый покій.
Такый, аж сердце трепотїло. А малому Ангеликови дуплом, бо до того красного світа приспів і він, кедь посылав людём з той небесной неконечности много ласкы і порозумлїня. Як ся лем порадовав, кедь люде вылїпили на выгляды і дверї папірёвых ангелів, котры вітали каждого, хто переходив довкола. Якбы хотїли подяковати і тым скуточным ангелам – на небі.
Перешло дакілько років, дакілько красных Ріствяных свят, коли малый Ангел тайно ся тїшыв вєдно з людми, доконця з нима співав і колядкы, кедь стояли коло ялічкы. Так, жебы го нихто не відїв, позерав до розсвіченых выглядів, але уже давав позор, жебы го нихто не збачів. Не знав ся насытити людьской радости і щастя. Аж доты, покы не пришли єдны Ріствяны свята, котры вшытко змінили…

Была ніч, як кажда друга. Вшытко ся білїло, а з навколишнїх обысть ся на снїгу розливало тепле, золоте світло з розсвіченых выглядів. Днука в обыстях святковали Рождество. Малый Ангел, лем што тма обяла до свого наруча цїлу країну, злетїв з небес і пристав на єднім з дворів, котрый быв дакус од другых. Мнягко ступав босыма ногами по студенім снїгу. Уж собі на тот незвычайный холод привык, властно собі го ай облюбив. Пришов к хыжцї і сїв собі під облак. Тото обыстя – двір і хыжку – збачів уж давнїше, бо оно было інакше, як другы. Двір не быв такый чістый, выпрятаный, як другы, хыжа была тыж пуста, доконця і днесь – на Святый вечур у выглядї світить лем слабе світелко. Ангел попозерав днука – і што не видить!
Аж му сердце завмерло… В хыжцї за выглядом не є нияка припараджена ялічка, під котров бы были дарункы, не горить там ани огень в козубі. В хыжцї было сіро і холодно. Єдина свічка серед стола слабо трепотїла в тмі, коло нёй на столї были у
фляшцї напхаты зелены конарикы, на котрых вісїло єдно ябко. Нихто ся не сміяв, нихто не співав колядкы. Коло стола сидїла стара жена з хлопчіком на колїнах. Дїтина грызла фалаток хлїба, а жена му тихо співала. Были то худобны люде. По лицях малого Ангелика зачали стїкати слызы.
Было їх так много, же му змочіли цїлу тварь. Ангелик лем плакав і плакав. Знав, же суть на світї і худобны, і смутны люде, но іщі нїґда їх не відїв зблизка і не знав собі ани представити, як смутно і тяжко жыють. Ангельска душа є крегконька, зато жыє в небі, жебы єй ніч не могло уближыти.
Ангелик плакав і плакав… Цїлы годины. Зачало ся розвидняти, але він не міг перестати…
Настало рано, а з ним пришов крутый мороз. Малый Ангелик, высиленый тількым плачом не бировав уж розтягнути свої крыла, абы ся вернув до неба. Затоже быв слабый, не мав ани дость сил, абы собі утримав ангельске тепло і так помалы замерз. І кедь, хто знать, ці то не было од жалю пукнуте сердечко, котре скончіло ёго жывот… З неба ся дораз спустили легкы снїговы влочкы, котры поступно прикрывали тїло негыбного Ангелика. Кебы го там дахто збачів, подумав бы собі, же лем спить. Довгы павучайкы закрывали солены слызы, котры єдна за другов стїкали по лицях, а в руках стискав папірёвого ангела. Як зышло сонце, малый хлопчік выбіг з хыжы робити снїгуляка.
Нараз ся спер коло выгляда, під котрым до рана выріс кряк білых руж. Наскоро ся вернув до хыжы за бабов.
– Смоть, бабочко, яка красота! – Обидвоє стояли і нїмо смотрили, што ся стало. Як міг в зимі вырости і розцвити такый красный кряк. Ани бы їм на розум не пришло, же в ночі ся на них позерав єден малый небесный Ангел, котрый відячі їх худобу, гірко заплакав і загынув. Ёго горячі слызы, котры розпустили снїг, зогрїли землю і дали надїй дрїбному зеленому крячку передерти ся на світло боже і розцвити в повній красотї. Ангельске тепло, котре зістало в красных білых ружах, хранило їх перед морозом і вітром. Доконця і тот, хто одорвав єдну квітку, міг в своїх долонях чути приємне тепло. Ангел дав худобній женї і єй внучатку дарунок, котрый вычаровав на їх тварях радость.
А што было найцїннїше, нихто в часї Ріствяных свят не зістав смутный. Пізнїше собі люде ламали головы над тым, як є можне, же білый кряк не загынув. Але баба з внуком знали своє. Тямили, же то мусив быти ангел-хранитель, котрый на них не забыв і пририхтовав їм дарунок, з котрого ся радовали цїлый рік. І хоць дома не мали ялічку овішану солодкостями і фаребныма світелками, не могли ся обдаровати так як другы в тот день, і їх щедровечерный стіл не быв богатый, тїшыли ся, бо знали, же на них дахто думать. Єдины, што знали правду, были ангелы з неба, котры вшытко відїли. Кедь збачіли, же єден ангел в небі хыбить, выбрали ся глядати го. Але докы го нашли, было нескоро. Взяли ёго негыбне тїло до неба, де ся розплынуло і змінило на єдну з тых мнягонькых білых хмарок, котры через день плавають в небесній неконечности. Так міг быти Ангелик з другым ангелами, але заєдно і з людми, котры го відїли.
ххх
Мала Анька заснула, а єй мама тихо вышла. Знала, же то іщі не є конець, котрый чула давно-предавно од своёй мамы, але не хотїла, жебы ся дївчатко марно надїяло, так як ся надїяла в дїтинстві она, же найде чародїйный кряк. За єй дїтинства ся о чудеснім кряку, котры выріс через ріствяну ніч, бісїдовало іщі дашто. Все кедь прийде Святый вечур і наставне північ, ангельскы ружы світять як малы діаманты і тихо плачуть. Кажда їх слыза, котра допаде на землю, розпустить снїг і до рана з нёй выросте далшый кряк обсыпаный ангельскыма ружами. Тот кряк мать навсе припоминати малого Ангела, котрый ся так міцно хотїв зближыти з людми і робити їм радость, же на то доплатив жывотом. Ці то є правда, або нїт, хто знать. Але наісто в дакотрім дворї, може десь на концю світа є кряк з ружами, котрый цвине цїлый рік і нихто собі не знать высвітлити, як то є можне.

(Маріка і Еріка Костовы: Приповідкы на добру ніч, Пряшів: Русин і Народны новинкы,
2006, ІСБН 978-80-88769-73-6, с. 11-16, ілустрація: Еріка Костова)

Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Мілан ҐАЙ: Споминаня на молоды рокы (2.)

По приговорї наслїдовав проґрам, котрый зачали членове кутурного середовиска із Гуменного танцями.

Поступнo ся вымінили хоры співачок з Лабірця, Красного Броду, Габуры. Людей може найвеце побавив народный розповідач із Гуменного своїма гуморныма розповіданями із жывота.

Так ня нападать єдна пригода што розповідав: „Циґанам ся народив сын. Кедь ся вшыткы посходили на хрестины і попивали, єдного напало взяти Циґанча на рукы, тай так повідать:

„Но та повідж мі, няньку, што буде із того твого сына як выросте?‟

„Но, та як на нёго так позерам, може із нёго буде хырный музикант, такый як я.‟

Другый стане і повідать: „Не маш правду. Не видите, як шермує з руками і ногами, векслак буде з нёго.‟

„Го-го го, то буде богач.‟

Наконець повідать тот, што го тримле на руках:

„Ани єден, ани другый не мате правду, він буде політік. Попозерайте ся на нёго, до оч ся мі сміє, а до рук мі уж наложыв…‟

Но та так то даяк подовжовало, аж до конця културного проґраму, покы ся уж і подакотры старшы люде зачали розходити. На несподїваня были ту ай дакотры із близкых сел і міст – із Фалковець, Красного Броду, Лабірця і Гуменного. В них дакотры нашы селяне мають своїх близькых, родину, мужів, жены або доконця і з тамады походять.

Із прибываючіма годинами старшых людей убывало а наопак сходили ся молоды, бо мала быти сполоченьска забава аж до рана. Но а така річ є про молодых як створена. Музика буде грати аж до рана, также о забаву є постаране а што є на тім найлїпше, же то буде задарьмо.

Орґанізаторы зачали помалы перемістнёвати столы із стілцями попід облакы наоколо салы. Коли уж было тото вшытко нарихтоване, на сценї помалы кончіла приправу ай капела, яка зачала ладити музичны інштрументы і пробовали мікрофоны знамыма словами: „раз два, раз два‟. Молодеж, але ай дакотры женачі з родинами зачали помали сїдати поза столы а за короткый час сала была скоро заповнена.

Сельскы парібци лем зазерали, де посїдають дївчата із сусїднїх сел, котры іщі обчековали і стояли перед дверями. Може іщі не были рїшены, ці ту зістануть або одыйдуть даґде інде. Вызерать то але так, же зістануть, бо на околишнїх близкых селах акурат в тім часї не была нияка забава, а ту то мають ай задарьмо.

По першых тактох музикы не танцёвав нихто, танечный паркет зістав порожнїй.

Парібци позерали по дївчатах а дакотры їх дослова очами „гіпнотізовалиˮ і робили сі планы, же котру першу підуть вызвати до танця.

За єдным столом сидїли штирёми камаратя: Іван, Мірко, Штефан і Володё. Ай їх тема была тыж о дївчатах, котры поступно оцїнёвали. Мірко повів: „Іване, тоты штири дївчата, што там сидять за другым столом напроти нас, дакотры із них уж познаме, нє?‟

„Маш правду,‟ одповів і потвердив, же суть із сусїднёго села Фалківцї: „Тота з чорным волосём є Яна а коло нєй направо сидить єй сестра Мілка. Были сьме із нима уж пару раз минулого року через лїтнї вакації на жываньскій у їх селї, памяташ?

„Та то твої сестерніцї, кедь добрї памятам, ці нї?‟

„Так як повідаш. Тоты далшы дві не познам.‟

Коли дївчата попозерали ку їх столу і кывнутём головы поздравили, закывали їм ай они а Мірко такой пішов за нима, ку їх столу побісїдовати. По звітаню і короткій бесїдї, вернув ся назад, але уж ай о дашто мудрішый.

Іван збыстрив погляд, тай ся звідує: „Но та што єсь зістив?‟

„Тота менша довговолоса є сестерніця Яны і Мілкы – Марька, а тота загадна четверта блондіна є зясь Марькина добра камаратка і єй сусїдка Люба.‟

Іван не скрывав інтерес о Марьку, котра му такой упала до ока. Не міг од нєй очі одвернути, так го притяговала своїм вызором, довгыма, помалы аж скоро по пас волосами і красным усмівом. Дотеперь єй іщі ниґде не відїв і не стрїтив.

Іван му такой дав прпозіцію, ці підуть за нима танцёвати, як зачнуть грати. Было то іщі таке неісте од каждого із них, бо дївчат было веце, также іщі не были рїшены, хто де і за кым піде. Согласны але зістали у тім, же перше „загрїваюче“ коло бы найлїпше было потанцёвати із знамыма камаратками.

Мірко повів, же теперь піде за чорноволосов Янов, Іван же за Марьков, но а Штефанови і Володёви в основі было єдно, хто за котров піде, бо никотру із них не знали.

Кедь зачали першы тоны музикы, такой „мастили“ ку їх столу і єден по другім вызывали дївчата до танцю. Остали танцёвати поблизко себе а через павзу меджі співанками переговорили вєдно по пару слов.

Як скончіло танечне коло, одпровадили дївчата ку столу і подяковали за перше выдарене танечне коло. Парібчаци ненападно слїдовали реакцію своїх танечнїць, котры зачали сполочну дебату.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Мілан ҐАЙ: Спoминаня на молоды рокы (І.)

Быв шумный теплый юновый день. Вітор приємно пофуковав і гласкав каждого, хто у тiм часї быв вонка. Може про дакого бы было лїпше посидїти даґде в холодку під красно розцвитыма черешнями або ябліньками і так ся хранити од острого ярьнёго сонця. Люфт, котрый ся шырив додалека, быв насыченый пахом розцвитых черешень. І пчолкы усиловно лїтали коло розцвитых стромів, же аж было чути як перелїтали з єдной квіткы на другу.

Кілько квітя їм треба перейти, жебы назберали доброго маёвого меду? Кілько раз ся їм треба навернути до свого уля, жебы наповнити порожнї рамикы? То ся істо не дасть лем так легко зраховати. Но але справды маёвый мед є найлїпшый. Каждый лем такый зганять, бо він є найякостнїшый.

На луцї весело полїтовали лотаї. Было радость на них смотрити, як собі з нима вітор пограє. Їх некоордінованы погыбы были смішны аж хаотічны. Але і так ся їм подарило стрїтити в тім хаотічнім лїтаню з другыма. Было видно, як єден другого притяговали і такой ся взаёмнї пронаслїдовали і полїтовали єден близко другого. Даколи ся їх стрїтило веце і полїтовали і у векшых ґрупах.

Наше село жыло могутныма приправами на ославы 440 рочніцї од першой інформації о нашім селї. На містьскім урядї председа із таёмником приготовляв проґрам. Вшытко  ішло, як ся говорить – як по маслї. Дакотры пункты проґраму было треба вымінити за другы бо заїднаны фолклорны ґрупы уж на дану дату не мали вольны терміны, зато быио потребне робити такы зміны.

Але і так ся подарило даякый проґрам зоставити і за помочі Гуменьского културного освітнёго середовиска. Боком не зістали ани сельскы фолклорны ґрупы з Габуры, Красного Броду ці Меджілаборець.

Тыждень перед великым днём “Д„ ся приправа ослав несла в найвекшім темпі, лем жебы ся не дай боже на дашто не забыло.

Сполок жен із села мали приготовити даяку выставу ручных робот із звыками села, котры бы мали быти презентованы на споминаных ославах. Не мало бы ся забыти ани на актівіты сельского пожарного сполку, котры ведуть до далекой минулости, коли ся о селї Суків говорило аж в самій Празї. Ту дївчата были на конкурзї а барз добрї обстали, бо были першы. Зато тота традіція ся дотримує ай на дале.

До културного середовиска села бы мали вести першы крокы родаків із села, котры про тото село дашто здобыли, або котры застають по розлічных містах важны ведучі позіції такы як учітель, професор, судця, доктор, інжінїр, умелець і так далше. Ту про них буде приправлене привітаня із короткым проґрамом і записом до сельской кронікы. По тім актї бы мав наслїдовати културный проґрам у самотній салї културного дому. Околіця културного дому бы мала быти окрашлена малыма березками і пантликами вшеліякой фарбы. Над вступныма дверями бы мав быти напис: „Вітайте краяне і родаци“. Также така была представа урядників села.

Конечнї але надышов день ослав. У селї то уж од рана, як ся повідать, фырчало як в улю. Вшытко ішло подля „гармоноґраму“ – розпису, котрый мав у руках председа сельского уряду і вшытко перевірёвав.

– Ту охабте місце, як сьме повідали, про парак, де будеме варити паркы а на ґрілї печі ковбасу про каждого, хто ся превкаже листком, котрый собі буде мочі купити за сімболічну цїну. Бо знате, кедь бы то было задарьмо, дакотры бы то може ай знеужывали а пішли бы веце раз. Коло споминаного місця дайте пару столів ай із стілцями, жебы было де сїсти і так сі в спокою посмаковати на парках ці ковбасї. Доокола поставте опараджены березкы, жебы робили тїнь од сонця. Самособов, же поблизку бы мав быти і вычап з пивом ці мінералками де бы ся такой дало, як ся гварить загасити жажду по смачній добротї.

Пришли ай кочовы комедіянты. Быв ту колоточ про дїти, стрїлніця, де ся дало дашто выстрїлити. А кому ся в тім кумштї не дарило, та сі могли выстрїлити із себе…

Зачали приходити селяне, родаци, краяне і позваны гостї.

Културный дім ся помаленькы заповнёвав до послїднёго місця. Дакотры ай стояли. Важнїшы гостї мали стрїчу у сельскій бібліотецї, котра ся находить на першім штоку.

Славности отворила приговором і увітанём таёмнічка сельского містского уряду. Потім каждый з позваных мав дашто повісти: представити свою родину, свій нагляд на село з котрого одышов до світа, де і як сучасно жыє, што робить….

Помалы годину і пів тримала тота церемонія привітаня а поступно ся представлёвали родаци. Дакотры ту были із своїма женами, або наспак, хлопами, або і лем єднотливо. Мож было выслухати доїмавы повіданя із їх жывота. Многы з них зачінали у сельскій школї, в котрій тогды по цїлый свій жывот учів леґендарный учітель Федор Кумічак.

– Даколи найглавнішыма і найважнїшыма особами в селї были учітель, священик і биров. З той „тройкы“ треба дати честь главнї учітелёви Кумічакови, котрый быв добрым і честным чоловіком і ерудованым шпеціалістом. Почас ёго учітелёваня у нашім селї, де він ай бывав, выховав многых школярїв, котры досягли высокошкольсьу освіту.

Можеме зато гордо повісти, же ай тоты, што ся ту днеська на стрїчі родаків презентують, суть властно бывшы школярї, котрых він учів, котрым дав основы до жывота, за што му правом патрить велике подякованя.

Крокы многых вели до світа, векшых міст де выштудовали, а дакотры із них там зістали. Їх родічі про них не мали грошы ани лем на влак. Мусили ходити пішо до мещанкы до Меджілаборець. Така, вера же, была гола правда, кедь єм ся многых із них звідовав.

Не забыли припомнянути, же в зимі требало до ташкы прибалити ай даякы клатикы дерев, жебы в школї не сидїли в холодї. Бо зимы в тых часах не были такы як днеська, але поряднї знали потрапити морозом, же аж за нохтї заходило, як знали повідати стары люде.

Натерпіло ся і находило пішо немало школярїв, главнї в зимі коли і снїгу было гойно. Знам добрї бо памятам, же даколи у нас быв кермеш на Михала а то уж у тім часї была туга зима, не так як теперь. Памнятам, як потічок уж быв покрытый ледом, а мій нянько выганяв напоїти худобу до прорубы.

Вернийме ся але назад ку нашым родакам, якы помалы у сельскій бібліотецї закончовали церемонію представлёваня і помалы зачали приходити до салы културного дому.

Ту бы ся за короткый час мав зачати културный проґрам. Каждый із покликаных родаків глядав своє означене місце, де бы мав сидїти, жебы у тім быв даякый порядок і нетерпезливо чекав на зачаток выступлїня.

По куртім часї ся перед опону поставив председа сельского уряду, котрый перечітав куртый приговор о першій інформації о нашім селї.

Было то цалком інтересне поданя главнї о тім, як наше село пришло ку назві – Суков.

Даколи у давных добах ту углярї палили угля з дерева, а якраз тото дерево было барз ґузовите, таке, же мало велё ґузів-суків. Так, удайнї, подля того взникла ай назва нашого села Суков.

(Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2019.)

Марія Мальцовска: Покустове горнятко (2/2)

Першу часть мож найти ту

 

– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розума. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоми хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї? Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до вузлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

х х х

В тоту зиму страшно мерзло. Тепломір вказовав мінус двадцять пять. Студїнь щіпала за тварь, заходило за нїхтї. Быв морозный час, час вечурнїй, тихый, як ся патрить на Руську свічку.
Люде ся готовили ку вечери, пановала святочна атмосфера приходу Рождества Хрістового.
Стихла і худоба. І псы ся бояли гавкати, жебы не нарушити атмосферу, а мачкы ся притулили ід дверям, чекаючі на вечурню гостину. Вечур цїлы родины ішли до рїкы, жебы ся помыти в ледовій водї на прорубі, метали до нёй галерикы, жебы были богаты цїлый рік. Повтераючі єдным рушником тварь, вшыткы за рядочком –
нянько, мати, дїти – ішли на самый перед накормити худобу до стайнї, а аж потім, позмітуючі з обуви снїг перед порогом, в піднесеній наладї пішли до хыжы, розстелили солому по вшыткых хыжах, при свічцї поклякали на землю на колїна, помолили ся, а аж потім сїдали за стіл, жебы прияти дар Божый.
Горїла свічка і в Меринім обыстю. На заснїженім, студенім, як тот світ, фундаментї на колїнах клячала жена і ревно ся молила. Была то Меря, яка не знати, якым чудом ся ту дістала – пришла ся помолити до свого дому, якого вже не было.
Нечутно ся кывали задубілы од зимы Мерины уста, через якы ся продерали слова молитвы: “Я, грїшна, сповідаю ся Господу Богу, каю ся, же веце не буду согрїшати аж на вікы віков. Амінь…“- і Меря челом ся дотыкнула до родной землї, де ся народила, де ся грала і де зачула першы емоції любви. “І помяни мене грїшну“, – шептала Меря
і встала. Хотїла іщі ся помолити “Помилуй мя, Боже“, але студїнь єй то не доволила та няй Бог перебачіть. Она взяла хлїб, жебы го перерїзати, та де там? Замерз на кість. І свічка згасла. Попробовала єй запалити, але поломеник такой згас і не доволив Мери повечеряти на Святый вечур на роднім обыстю.
У Варголёвых іщі цалком не скінчіли вечеряти, як хтось заклёпкав на дверї.
– Хто там? – попросила ся мати Варголёва.
– Та я.., – озвав ся за дверїма несмілый голос.
– Подь дале, кедь з добрым наміром, – повіла Варголёва.
Через поріг, прямо ку столу вступила Меря Коропчакова, цїла од інію, біла од снїгу. Скрегнута од морозу, не могла слова прогварити.
– То ты? – сплесла руками ґаздыня.
– Я.., – ледва одповіла Меря. – Приймете ня до хыжы? – і положыла на стіл округлый хлїб і фляшку червеного вина. – Кров і тїло господнє…
По вечери Меря поросила переночовати на пецу.
– Та што ты? – запротестовала Варголёва. – У нас є де спати. Міста є дость. Мы лем з Марьков бываме. І до переднёй хыжы можеш іти, де хочеш.
– А менї ту найлїпше, на пецу. Я там не мам.., – просила Меря.
– Но, як хочеш, – повіла Варголёва і постелила Мери на стародавім пецу, якый іщі Варголёвы не роздрыляли, бо старому дуже помагав на ёго ревму.
Доволили Мери, якбы не доволили. Были то добры люде, якы знали єй нянька і чтили го высоко за жывота. Меря мала приязень до той родины, зато ту зашла, жебы учути тепло, хоць і не свого домова. А была ту іщі Марька, на яку Меря споминать, як на красне світелце, котре на ню світило, кедь Меря бывала іщі в селї. То Марька ку нїй ходила на пирогы, на бісїду і так… На тото сі Меря памятать, ой, барз памятать. Зір єй уж не барз служить, але память іщі гей.
На другый день, на Ріство, Меря ся пішла помолити до церькви, а потім тихо одышла гет, як кебы єй ту ани не было. Варголёва ся дуже бідкала, бо хотїла єй запропоновати, абы зістала у них бывати, але, як видно, Меря не хотїла быти никому на обтяж. Пішла назад до старобінця. Наісто сі вже там звыкла, – успокоїла ся Варголёва. Марька Варголёва, яка вже ходила на высоку школу і по роках не могла забыти на Мерю, яка у них вечеряла на Святый вечур. Раз ся за нёв выбрала до старобінця. Буде там, буде, не буде, та не буде, але мусить попробовати єй найти.
Вышла ку нїй стара, вже згорблена худа жіночка в чорнім облечіню, з білов палічков.
– Хто ту? – погладила Марьцї тварь. – Я вас не знаю.
– То я! Варголёва. Вы сьте колись у нас вечеряли. Но, мы были сусїды. А іщі сьте нам дїтём добры пирогы давали. Памятаєте?
– Памятам, якбы-м не памятала, – ожыла Меря.
– А як єсь ня ту нашла? А як там нянько, мати?
Добры то суть люде.., – не переставала Меря. Потім ся приближыла ку Марьцї і зашептала єй на ухо. – А як там мій студник? Дахто го чістить?
Мерины рукы ся дрїбно трясли. Тяжко ся єй говорило, але она не переставала, говорила, ґестікуловала руками, як кебы тым хотїла нагородити страту зраку.
– Марько, – нараз впала перед Марьков на колїна. – Прошу тя, поведь ня ку студникови. іщі раз ся хочу там попозерати, напити ся воды, вмыти в нїм свої слїпы очі. Може ся выздоровлю. Прошу тя, возьмий ня! Я ся буду за тебе молити…
– Але вас не пустять, – пробовала ся выпутати Марька.
– То ніч, підеме тайно. Я маю грошы, я ті заплачу автобус. Лем ня поведь, бо мене саму не пустять. і годна-м уже…
Так ся і стало. Меря за помочі Марькы Варголёвой ступила на своє родне обыстя, де вже стояла нова корчма, а де не было ани слїду по Мериній хыжі. Час зрївнав вшытко із землёв, лем фундаменты стаєнкы, де колись блячали козы стояли, стерчали до неба, як нїмый свідок Мериной мунулости.
Меря ішла к студникови. Марька єй хотїла підперати, але тота ся боронила.
– Пусть ня, я сама. Я знаю тото місто. Хто бы го не знав? – щастливо цюпкала по зароснутім пішнику Меря. За нёв ішла Марька Варголёва  з розтягнутыма руками, же кебы нагодов ся дашто стало. Лемже Меря досправды ішла рівно. Не забыла к студникови путь. Кедь ся заставили, Меря ся зогнула, намацькала воду, розгорнула листя, жебы набрати до долони воды, як ту під єй ногами дашто дзенькло.
– Моє горнятко! – выкрикла радостно Меря.
Она го зняла із землї, повтерала до поділка, зачерла воды і донесла до уст. Кедь ся напила, почала ся обзерати довкола. Своїма незрячіма очіма могла відїти лем молгу, але і так не переставала ся обзерати, як кебы дакого чекала. Наконець ся спустила на пестрофаребный осїннїй травнатый покровець, стискаючі в руках синє покустове горнятко… Марька відїла, як єй палцї поволили стиск і горня з дзенькотом выпало з єй скляґаных рук.
З недалекой корчмы ся нїс спів і шум. Вышов стады пяный.
– Берьте го на фурик і везьте го домів! – озвав ся зднука сытый голос Ґеля.
– Што на фурик! Волы запряжеме до воза! Він до фурика не стане!

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Марія Мальцовска: Покустове горнятко (1/2)

Марно днесь будете глядати на мапі село, о якім ту буде бісїда.
Ниґде ани не є позначене, же на нижнїм кінцю колись стояла мацінька деревяна корчма. Кебы тота знала бісїдовати… Дізнали бы сьме ся велё о людёх, якы ту каждый день ходили посидїти, співали і спивали ся до забытя, але і о тых, якы в селї давно жыли і нїґда їх нога ту не вкрочіла.
Тото село при послїднїм поводю было цалком зніщене, вода взяла ай корчму. Лемже зістав свідок, старый Ілько Жовна, якый нам розповів таку історію…

Колись на містї старой корчмы стояла деревяна хыжка, прикрыта жупов і пулзовав у нїй нормалный людьскый жывот. Жыв там Тимко Коропчак із женов Палагов і вже файнов дївочков Марьков. Тимко быв неґрамотный, зато майстер на вшыткы рукы. Майстер-самоук. Знав своїма короткыма руками змайстровати вшытко: зладити вырїзованый бутор, колесо, віз, але і деревяну ложку ці ложник. Знав конї ковати, лїчіти хвору худобину. І нелем худобину, але і людей. Каждому помагав. Лем єдна была ёго біда, же вшытко робив запівдарьма, зато быв дуже худобный. Час од часу ся му люде одвдячовали якымась натураліями, але то было мало, жебы прогодовати жену і свою дївочку. Зато ся выбрав за море, до Америкы. На редії од напослїдку проданой коровы ся дістав аж до Огая. Лемже і там го постигла біда.
Роботу не нашов. Лем сам Бог знає, як ся вертав назад домів – то пішо, то ся ховав аж на самім днї шыфы.
Кедь ся ближыв ку селу, быв полудень. Лїтнє сонце припікало. Та якже ся має дістати ку своїй хыжі, кедь є обдертый, як церьковна мыш? Што за Америчан, кедь ся му гудзіця блискать?
Тимко перечекав в лїсї до темной ночі, аж потім в потемрю, як кебы за очі їмив, ся навпомаць дістав до свого обыстя, де го жена і дївка привітали з плачом, але і з отвореныма обятями. Накормили, приголубили, зогрїли теплом домова.
Тимко быв дуже нещастный. Лем повторёвав і повторёвав:
– Уже я дограв. На нулї єм, на тридцятцї, люде добры…
Час од часу дашто і змайстровав, поспівуючі собі через слызы співанку:
Загучалі горі, загучалі лесі, ґдє же са подєлі моє младе часі…
Умер Тимко тихо, як і жыв. Іщі перед смертёв сі зробив ладу, реку, хто потім про нёго зробить?
А сам собі платити не буде. Онедовго пішла за ним на тамтот світ і ёго жена Палага, яка довгы рокы хворїла на туберу.
Нянько переінакшыв Марьку на Мері. Лемже ся то у селї не прияло, также наконець єй кликали Меря. З Мерї росла шыковна дївка, слухала своїх родічів. Хоць ся єй жыло бідно, зато безпечно. По смерти родічів ся не могла нияк раз спамятати. Як бы не била головов до стїны, родічів уж не могла воскресити. Одышли навікы. Ніч єй не тїшыло.
Хыжу не замітала може місяць, взяла іглу, жебы вышывати обрус, тота єй выпала з рукы, в стайни блячали од голоду дві козы. Меря нїмо ходила по обыстю. Світ єй быв немілый і чуджій.
Покы жыли єй родічі, вшыткы ся ку нїй односили з почливостёв. Як родічі повмерали, минула ся тота почливость, як послїднїй снїг. Реку, няй сі поможе, як може. Каждый має свою біду. Нашли ся в селї ай добры люде, якы бы єй помогли, наприклад, сусїдове Варголёвы. Лемже Меря од никого помочі не просила. Замкла ся сама до себе. Як видно, никого не потребовала. Авкурат сусїдовы дїти єй не давали покоя, розвеселёвали єй, ці хотїла або нї, а она їм варила пирогы і гостила своїх малых камаратів.
– Мы сьме твої камаратя, – говорили єй. – Мы тя саму не зохабиме, не бій ся.
– А я ті принесу дрыв? – озвав ся Іванко.
– Я піду на воду до студника, – повіла Марька Варголёва.
– До студника? – як кебы зо сна ся пробаторила Меря. – До нашого студника? Давно єм там не была. Треба го выгатити, – повіла Меря. Взяла ведро, покустове горнятко, мотыку і пішла.
Студник, што ся находив недалеко єй хыжчіны, быв досправды занедбаный. Уж давно ся го не дотулила людьска рука. Быв западаный листём, а на днї быв товстый шар мулу.
Меря положыла ведро і горнятко на землю, взяла мотыку і зачала гатити студник. Мотыка в єй руках аж танцёвала. З той роботы теплїшала і душа дївкы. Она ся радовала, же вычістить тот студник і він зась буде служыти нелем єй, але і каждому путовникови. Позерала, як ся вода счіщує. А кедь ся вода в студнику цалком вычістила і Меря ся в нїм увідїла, як у воглядилї, аж тогды знала, же воду мож пити. Взяла горнятко, зачерла і смачно ся напила. Вода была студена, як лед, аж зубы ламала.
Од того часу студник ся про Мерю став найвірнїшым приятелём. Была рада, же ся ку нёму вернула. Меджічасом ходила на воду до сусїдьской студнї. Така мовда была – студнї копати, а то з того часу, кедь першу студню у валалї выкопав сільскый учітель. Із студників уж лем худоба пила воду. Днеська, кедь му вернула жывот, Меря знала, же буде з нёго брати воду каждый день.
Так было ай єдного осїннёго жовтолистого дня.
Хоць уж зубате, але сонце іщі світило шумно.
Коло студника Мерї, як все, было приємно, очіщуючо. Она взяла покустове горнятко, нахылила ся, жебы набрати воды. Лемже што? У водї не збачіла свій одраз, як все, але одраз чуджого незнамого чоловіка. Позад себе зачула ёго дыханя.
– Агой, краско!
– Добрый день! – одповіла Меря і кров єй вдарила до твари од несподїваня.
– Смачна? – попросив ся незнамый. – Найсмачнїша на свїтї, – одповіла Меря, не піднимаючі очі.
– Може ся даш напити?
– Пийте на здоровя. Вода є про вшыткых, хоць ту мало-хто ходить. Вшыткы сі студнї выкопали, водоводы позладжовали. А студник зістав так, та я го выгатила, – простодушно одповіла Меря.
– І добрї єсь зробила, – повів незнамый. Положыв ташку на землю, повтерав здушене чело, клякнув на колїно…
– Я вам дам горнятко…
Лемже незнамый уже прилип выпрагнутыма устами ку чістій водї. Пив і пив. Мерї ся відїло, же выпє вшытку воду із студника. Она ся в дусї зрадовала, же могла комусь дати вылагоду.

Як видно, вода смаковала незнамому. Він встав, вырівнав ся, повтерав од болота ногавіцї, поладив чорне, як смола, волося.
– Дякую, красавічко! – обпік Мерю лагодным голосом.
Чоловік стояв перед нёв у цїлій своїй парадї, а она ся на нёго позерала, як дурна, шыроко розтворивши очі і рот. Нараз ся спамятала: іщі єй ту дахто увидить, як ту серед білого дня з чуджім хлопом бісїдує. Взяла повне ведро, горня і зробила крок допереду. Дорогу єй переступив незнамый.
– Чекай, де йдеш? – опросив ся тихо і перегородив єй путь. – Де єсь ся ту така взяла? Як русалка…
Меря перестала дыхати. Стояла, як з каміня. Вода з ведра ся єй лляла долов квіткованов сукнёв, лемже она студени не чула. Скоріше єй было тепло, тепло од слов чуджінця, яке єй погладило по душі. По довгій самотности Меря стрїтила зась дакого, хто ся інтересовав єй жывотом.
– Повідай, я чекам, – наполїгав незнамый.
– Я ту бывам, – одповідала Меря несміло.
– Ту, в тім домику?
– Гей, – повіла Меря і волна емоцій єй скоро задавила.
– Ого! Та то деревяна віла! Музейный експонат, тай уж.
Меря не цалком розуміла, о чім говорить незнамый, але єй ся жадало чім довше побыти з тым незнамым чоловіком. Лем природна ганьбливость єй то не доволёвала. Ай самота зробила з нёй одлюдника. Дарьмо сі гварила, же треба втїкати, стояла на містї, як прикована. Як кебы чекала на даяке чудо. Чудо ся стало: незнамый ся приближыв к ній, взяв єй нїжно за руку, в якій тримала горнятко і маціцько ся ку нїй дотулив воргами. Кедь ся Меря спамятала од несподїваня, уж нияка сила єй не примусила стояти на містї. Шмарила ведро, з якого ся вылляла вода, і міцно стискаючі в руках покустове синє горнятко, зачала втїкати.
– Де йдеш? – закрічав незнамый. – Я ку тобі прийду, поведу тя до іншого світа. Чекай, я ся верну, – учула Меря здалека.
Дївка втїкала з цїлой силы. Сукня у вітрї лопотїла, поблисковали білы пяты. Цалком розрушена побігла до своёй хыжкы, отворила дверї, якы были лем так мітлов підперты. Потім ся з цїлов силов шмарила на деревяну постіль, яка заёйкала, запискала – і розплакала ся наголос од душы.
Од радости. Такый плач она зазнала тогды, як єй нянько принїс з Америкы попку. Тота іщі все была на честнім містї, на перинах, якы єй іщі мати пошыла, з гусячім пірём наповнены, абы мала, кедь ся буде оддавати. Теперь Меря вдячно взяла попку до рук, погладила по златім волосю, поцїловала і притулила ку собі, як малу дїтину.
Попка як кебы дївцї розуміла, клїпкала з очіма і выгваряла: „мамо.“ Кебы ся дахто попозерав до маленького слїпого выглядчати, та бы збачів, як Меря з попков на руках ходить по хыжі – то вздовж, то впоперек. Видно, же была повна очековань од завтрашнёго дня. Не думала на никого, лем на нёго.
На другый день Меря отворила ворота. Отворила їх ай на третїй день. Потім отворяла ай вечур, чекаючі тужобно свого “пана“, як го в думках называла. Меря іщі все чула дотык ворг незнамого, якый єй палив, як жераве вугля. Чула тот дотык по цїлім тїлї, аж в кінчіках палцїв, аж в молодім попершыраз люблячім сердцю. Сподївала ся, молила ся каждый день, абы пришов, жебы іщі холем раз єй повів тото пянке слово “красавіцё“.
Меря бы уж од нёго не втїкала, лем бы стояла і слухала, і слухала, аж наконець бы пішла за ним і на край світа. Лемже вшытко было марне. Нихто не перешов через єй отворены ворота. Нима лем вітор повивав.
– Кого чекаш, Мерё? – приставив ся раз коло нёй сільскый корчмарь Ґелё. – Прінца на коню? Зеленого пана чекаш… Тот не прийде. Ой, вера, нїґда не прийде. А мене бы-сь не хотїла? І я такый пан, – робив сі з нёй смішкы Ґелё, обмацкуючі єй хтивым поглядом, бо она ся му давно любила.
Дївка, як треба. Вшытко має, ай кедь є худобна.
А чом бы ся не міг з нёв побавити?
Приближыв ся ку нїй, приджмурив свої закаправлены очі, вхопив Мерю за довгу косу і притяг ку собі.
– Што робите? – вырвало ся єй з уст.
– Што роблю, што роблю? Ты не знаш, што роблю?
– Перестаньте! – метала ся в руках слинтоша, як рыба на суху.
– А што, Зеленый пан може, а я нї? А ці я не хлоп? Но, но, но, не будь мала, – дыхчав, як дыхавічный кінь…
Меря чула урывковите дыханя Ґеля, слина му цяпкала з рота на єй густе волося. Мерю залляла така волна безмочности і ненависти, же напрягла вшыткы свої силы, з цїлой силы му вдарила колїном до черева, зняла іщі няньком зладжены древакы і єдным перепарила по голові Ґеля так, же тот аж засычав, як гад.
– Но, чекай, я ті вкажу! – лем тілько повів і одтяг ся од Мерї, як слиж.
Меря на то спустила свої чорны клїпайкы і тихо ся усміхла. Уж знала, же ку нїй ся нихто не дістане, ани тот ненавистный Ґелё, якого од душы ненавідїла, бо все з нёй лем смішкы робив, нагваряв проти нёй людей. Была щастна, же звітязила.
Звітязила нелем над Ґелём, але ай над людьсков злобов. Так сі думала она. А то іщі не знала, што єй чекать…
х х х
Зима зиму доганяла, лїто – лїто. Меря цалком схудла, як тоты єй козы, якы ходила пасти, рясу пригынати. Часто єй было видно, як стоїть із своїма козами на дорозї і когось чекать. Все іщі чекала на нёго… Козы были голодны і тягли ся ку пожыві, Меря мусила йти з нима. Што їм было до того, як ся она чує. Они, абы ся наїли, наповнили жалудкы. Зато Меря їх жене на Терстянку, жебы ся там наїли терня, наскубли листя з корчів лїскы. Іщі все мала сердце, іщі єй цалком не затвердло.
Меря не чула, як час втїкать. Навколо нёй ся мінив жывот, село покраснїло, падали деревяны хыжкы, на їх містї росли, як грибы по доджу, мурованіцї. Лем про Мерю час ніч не значів, як кебы ся заставив навсе. Єй деревяна хыжка, послїдня у валалї, дожывала свій вік. На самый перед зачала протїкати стрїха і не было кому єй поправити, вымінити кычкы. Меря грїла ногы в пецу. А кедь было барз доджано, та ся скоро цїла вопхала до пеца, лем єй выдтам ногы стерчали, як мерцёви.
Поступно ся ай пец зачав облуплёвати, на глиняній земли ся поробили ямы.
Мерина хыжа ся стала тернём в оку. Главно ся злостив корчмарь Ґелё, якый довго ходив з перевязанов головов. Не забыв на тот біль, і на ганьбу, ой, не забыв. Цалком успішный ёго жывот потемнила тота Меря, тота жобрача бештія Меря!
І стало ся так, же у вольбах у валалї зволили корчмаря за председу еменве. Ёго черево од выпитого пива, і од великой славы, ся іщі веце звекшыло, а відїло ся, же уж-уж лусне. Чім веце ся звекшовало ёго черево, тым веце ся зменшовали ёго очі, аж покы цалком не скаправіли, не позеленїли, як у коцура. Тоты очі перестали відїти в жывотї вшытко людьске, просте і шумне. Відїли лем злобу, ненависть і обжерство – як
у злій приповідцї. І так настав час Ґеля помстити ся Мерї. Місто того, абы поміг нещастній женї, корчмарь а заєдно председа еменве єй цалком занепастив. Вырїшив, же в селї корчма мала, зато суть малы ёго зіскы. Треба збудовати нову корчму, де бы ся змістило веце людей, де бы мож было дати столы, стілцї, абы то вызерало, як в рештаврації, абы сі люде могли посидїти, побісїдовати, ниґде ся не понагляти. Властно, ани не было де людём шатовати, бо цїла култура села ся творила лем в корчмі. А де збудовати корчму? На якім містї? Не довго глядав. Коцка впала на Мерину хыжу, яка ся вже розвалёвала. На сміх цїлого села – єдна під соломнянов стрїхов. Атракція про турістів. Каждый єй фотить. Недавно аж турісты з Прагы єй фотили. Треба єй здрыляти! А на єй містї поставити рядну сільску корчму!
– А што буде з Мерёв? – высловили свої похыбности дакотры членове выбору еменве.
– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розуму. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоме хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї?
Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до узлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

(Закінчіня о тыждень.)

 

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (5): Глюзовкы і пацятка

Глюзовкы і пацятка

Є скоре юлове рано. Дикы голубы і герлічкы уж повставали. Гурликають… Глиниста драга горї Малым Яворовцём указує десяткы ступляїв женьской і мужской обуви. Єдны слїды напрямлены суть до лїса, а далшы з лїса вон. Мене інтересують тоты, што носом суть вбернуты до лїса. На трёх місцях єм у недїлю охабив недорослы куркы а днесь є уже пятніця, так єм ся по них выбрав. Може, же ня дакотрый з тых слїдів  перебіг і не найду на тых місцях потїху курочкову. А може, же ня чекають.

Радовати ся треба… Ідеш ранїшнїм лїсом, задыханый, повный радости із ранїшнёго проходжаю. Світ є шырокый і красный. А твій родак-лїс як не днесь, та другыраз тя обдарує своёв красотов. Тадь на світї хочеш быти щастный не лем ты сам. Дожелай ай другым чоловічінам того, по чім сам бажиш. Люде цїлковито непланы, лем кебы не охабляли позад себе у лїсї пластовы фляшкы і целофаны од кексів і ціґаретель. Целофаново-пластовы грибы іщі годни з того выключіти.

Герлічкы герлічать… Повіджте мі, герліччата, ці ня там коло букового пняка чекать моя дас двакілова курочка. Видить ся мі, як кебы согласили, же того пятніцёвого рана найду свій поклад непожертый слимаками, непохробачнітый у достовірнім чеканю. Онедовго збачу букового пняка, лемже із той оддали не можу ізпознати, ці  є курка на своїм місцю. Рахую на палцях єдной рукы так нароком, абы вышло, же є там: є, не є, є, не є, є. Хвала божічку! Але і так не смотрю в тот бік, покы не прийду, аж дочіста наблизь ку пнячкови, абы-м по тыжднёви чеканя зажыв тоту радость, про яку грибарї долають напішо незрахованы кілометры. Укаж мі ся, красото земского роджаю. Розкошніцё бескідьского лїта, де єсь?

Обертам погляд під старый пень… Боже дякую ті! Сердце мі ся одторгує із златого ланцка покоя. Якбач мі смішно. Цїлый єм неконтролёвателнї інакшый. Углухли ай герлічкы, вітор ся приземнив, але праві выходжать сонце а я ся смію, же перед собов чудо увіджу. Шыковнї клякну на обидві колїна і цїлую курочку, яка ня наповнять своёв карпатьсков пахотов. Сїв єм коло нёй а як бы-м курив, та бы-м ту выкурив ціґаретлю. Сиджу коло чудо-гриба і по камаратьскы єм із ним тихо. Розумієме собі. Ведь ня цїлый тыждень чекала. У своїм помыслї єй дякую і глубоко дыхам, бо ня радoсть ізмлоїла.

– Добре рано!

– Добре здоровя!

– Перебіг єсь ня!

– Я ся не перебігам!

– Мы ті не завидиме… Я ай моє я.

– Але я сам собі гей!

– Досправды? Є добрї, кедь двоє „я“ суть радостнї споєны.

– Кедь собі чоловік завидить, так потім нефайно жыє.

– Жена тя дома похвалить.

– Вчера вечур мі гварила, абы-м не йшов на куркы, кедь їх їсти не хочу.

– Што ты на то?

– Подумав єм собі, же жыти ся треба учіти цїлый жывот. Ідеш на другы містины?

Одышов без слов у тихім нещастю, же му хтось бродить по ёго жывотных пішниках. Грибарьство знає мати ай таку подобу. Але лем до часу. Покы знежастненець не найде тото, за чім го семый змысел тягать.

Зачінав єм як професіоналный плаченый охранарь природы у нашім Народнім парку Полонины. Мы ту высадили бобрів, лїсникы то гнедь скоментують: Забий бобра – захрань строма! Мы хочеме захранити строма, лїсникы, же є уж перестарїтый. Не бродьте нам колесовыма тракторами по зеленій флорї, повній ендемітів, тадь суть на то лїсны пішникы. Звірину прикормлюйте, а не лем стрїляйте.

Потім із закомплексованости і із скрытой зависти сам єм ся скоро став шіцером – чорным пушкарём. Дякую за то дикій свинї, же ня на чоловіческый пішник навела. Із страху пушча єм продав, властнї подаровав.

Также так. Спочатку добрый. Но нихто тя не слухать, не приїмать важнї. Так чекайте, буду планником. Ай так недобрї. Повідам, же рівновагу єм нашов у грибах. Є в тім зведавость, радость і скламаня, траплїня із ходжіня, но і спочівок коло студеного студника.

На Ріствяны святкы сын із Лондона привів приятельку Женевєву, а кедь єм позад Отченашу мімо пожеланя про вшытых собі желав, абы мі у далшім лїтї грибы гоїли раны, сын ся розреготїв. Моя панї праві клала на стіл молоты грибы із капустов. Французка ся просить сына на прічіну сміху, а сама пак коментує, же єї отець ходить з пацятком до лїса тыж грибы зберати. Звуть ся глюзовкы, а я уже знам, же піду до них, ген, до Франції, бо хочу знати, што то за чудеса, кедь паця грибы глядать і нукать їх свому ґаздови. Грибарь мусить быти зведавый. Суть, або не суть? І сам ся мусить о тім пересвідчіти. Грибарьство – то крок до красной незнамости, котра буде бавити, покы лем світ світом буде. Также дзбайме на то, абы ним зістав. Світ – світом а гриб – грибом.

Вонка є выше мінус двадцять. Недїля концём януара. За білов фірганков ся білїє зимушнїй світ. Лежу в білій постели і думам на спіднї верствы. Што за процесы ся нынї дїють у підземных грибовисках? Земля спить, але менї спати не дає. Піду за Йотём, положиме на санчата годну зайду сїна, а вшытко повеземе звіринї на кормилище, няй штириножцї не голодують.

– Я щі не здурів, абы-м у снїгу по колїна мозолив свої ногы зато, же ты над звірями тримлеш охрану. Няй ся каждый старать сам о себе, – одбрехнув мі Йожко.

– Йотю, я з тобов веце не хочу ніч мати.

А од того часу русиньскый ґуляш рихтую із свиньского мняса, а не з дичіны. Залїгам під білу перину, закрывам клїпайками зірнічкы, у якых ся миготять фарбисты шапчата грибовых амбрелок. Днесь ся мі може присниє лїто. Дякую ті, грибос бескідікос, не лем за твою образотворность. І увидиме, што повість лїто на бескідьскій нашій земли. Треба часом посмотрити ай на небо, та пак може быти, же годен чоловік крочнути на гриба. А то є про грибаря барз хыбный крочай. Хыбов бы было ай кебы-м ся гнївав на Йотя. Нї, нї! Няй у собі утримлює хыбы молодшых років, бо на старшы часы то помагать, абы ся у тобі мысель легко не зломила.

(Конець.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (4): З чеканом і американом Майком на грибах

З чеканом і американом Майком на грибах

По теплых доджах концём тыждня пошатовав єм до березин у Савкові. Паствиско ся файнї загрибовило, также кошик быв доповна ани не за дві годины. Застановив єм ся коло красного здравого калапаря і мі пришли на мысель Мінёвы фантазмаґорії о тім, же  грибы выдавають звукы. Залїг єм коло красного тополёвого гриба…

А знате, як звуть тополёвы грибы на Пуйдякох? Може ани не знаєте, де ся Пуйдякы находжають. Но, од Стащіна на выход  – Улічска і Убляньска долина – і тягне ся то аж ген на Підкарпатьску Русь. Але хочу повісти, же од того слуханя єм у подуві благого вітра замлїв до легкого сна. Ніч ся мі не снило, бо-м довго ани не спав, але файно єм спочінув. Ёв! Як файно! Але, але… Але де є тот мій кошик із грибами?

Не найду го, тай не найду. Ніч, лем хтоська ня мусив на сомі обокрасти. Нижняне то не были, бо вни до того боку не ходять, а вышняне… Зайдий коло Князьского потока, де грибарї в лопушіню охабляють біціґлї, може там стрїтиш ай того, што тя обаранив. Але попонагляй кущічко! Добру інтуіцію і правдоподобну правду можуть найскорше мати лем почливы дїти і мудры старшы людкове. Прийду ку біціґлям, роззерам ся по лопушіню і находжам вера свій повный грибовый кошик, а коло нёго іщі єден, наповненый так допола. Лем почекай! Ты сі мыслиш, же ня перемыслиш?

Обидва єм взяв до рук і гыбай з нима властныма пішниками. Тадыль на біціґлю, але ани на лїтадлї ня не здігониш. Не єм помстыхтивый, але хто і де ся од кошиків подїв? Набізовнї собі одскочів до гущавкы і теперь буде проклынати властну гудзіцю. Ха-ха-ха!

Грибарчіна приношать неочекованы емоції… Наприклад, по довгых кілометрох блуджіня конечнї найдете букового гриба. Зрадуєте ся му, як колиська отець блудному сынови ся потїшыв. Зняв єм го із моху, обчіщам і наконець спознам, же гриб є зневалушненый хробачов. Не  бануй, гварю собі, і будь доброй дякы, до лїса ся все выйти оплатить. У суботу рано коло семой выбрав єм ся коло Хотиньского ярку, того року властнї по першыраз выобзерати стары місця у Малім Яворовцю. Та стрїчам на лїсній дорозї Марю Бокочову. Гварить мі, не ходь ниґде і краснї ся верний домів, бо посмоть ся гев, же мам лем три старякы, а ходила-м од білого рана.

– Добрї, Марько, як не є, та не є, холем плюца провітрам.

І йду собі далше допереду. Не страчам віру, ай хоць отряшеный єм, бо каждый, хто ся з дому на гриболовы выдасть, уфать, же найде. І нехоцьяк. Знам і такых, што по навернутю з лїса собі повідять: Та кебы я знав, же лем тілько маленькато найду, радше бы-м не йшов.

Тото – довольте мі повісти – є безчестность ку природї. Тадь є щі у бога веце днїв пригоднїшых на грибозбер. А вы такой напопершыраз чекаєте природочудесны неочекованости. Вытримайте, покы місячок не дійде до повну! Няй додж благый зллїє і няй ся лїсы засивіють молжистов вовнов. Тогды острийте надїй, я вашу белаву лелію!

А щі суть ай безхаратерникы у грибозберачстві. На першый погляд бы сьте то на них або ай на себе ани не повіли. Суть то заповзятцї із безоднов проглубинов неконечного хотїня мати вшыткого много. Так істо ай грибів. Цнити чоловікови треба, ай бажити є здраво, але дусити ся у захватї ненасытности?! Фуй!

По роках ся мі озвав далекый родак з Америкы і ся слушнї опросив, ці ня може навщівити. Было то перед Ріствяныма святами, так єм му послав балик із грибами. Да о два тыжднї мі замобіловав своє подякованя і приобіцяв ся, же даколи в лїтї прилетить до Європы і тїшить ся на збераня грибів.

– Але слухай, Майку. Треба йти тогды, кедь є по доджах, а місячок ся находжать у повнї. Та я ті дам подля можности допереду знати, коли має настати така природна конштелація, а ты тогды сядеш на летадло…

– Я щі нїґда не відїв, як у природї гриб росте.

– Тїшу ся на то, же тя то потїшить, кедь увидиш тоту необычайну зъяву, Майку.

– А щі бы-м ся тя хотїв попросити, яке глубоке корїня має гриб середнёго взросту?

– Невелике, так до півметра.

– А з чім выкоплюєте тоты грибы?

– Суть ку тому шпеціалізованы чеканы.

Боже, тоты Америчане! А кедь о пів рока Майкл пришов до краю свого прадїда, у Кошіцях в желїзарьскім склепі купив немалый чеканик, бы міг дати рады грибовым корїнёвым сістемам бескідьскых лїсів. Обидвоми сьме ся засміяли, кедь сьме собі повіли о тім проблемі на реалній уровни.

Наперед сьме попід Кычару ходили довєдна, але по набратю зберовых скушеностей Американ ся од ня оддїлив і пішов, як вітор березинов із зъявным заміром перебігнути ня і быти успішным в грибозберї. Є то обычайный приклад америцького жывотного пасованя ся, сутяжіня і досяганя цїлїв, подля котрых америкобойсы класіфікують ся в маратонї жывотной благобытности. Лемже уж го не віджу, ани не чую праскот ламаной галузины  під ёго ногами.

– Майку гов!

Лем лопіт листя у вітрику кычеровім…

– Майку, де-сь?!

До чортовой бабы! Де ся міг задїти?

Онедовго ся у березинї зажовтїла ёго вітровка. Конечнї!

– А ты што, глухый?

– А ты што, не видиш?

– Што мам відїти?

– Же клячу і ся молю?

– Буде недїля, та можеме піти до церькви.

– Няй бы было, але у церькви не найду тілько тополёвых грибів-червенаків на єднім місцю. Ага!

– Де суть?

– Там. Веце, як десять є їх.

– Лемже тото, што видиш там, то не суть тополёвы грибы, але соровічкы, котры мож їсти ай за сорова.

Таку скору перемінчівость душевного ставу мож увідїти лем у сценічных драмах. Майко ся у секундвім розстрїлї спознаной правды переладив із богобойного чоловіка на невыстатого чорта. Як кебы стратив цїложывотну надїю. Донеконечна повторёвав: Ґадем! Ґадем… А хоць сьме того дня назберали щі невроком грибушків, на другый день на Росоханю уже зо мнов іти не хотїв. Тому ся гварить – грибова маловірность.

Грибовых однелюдів є некус, лемже Майкла доднеська знам успохопити: в Америцї є обходным манажером а тоты собі працовный неуспіх лем тяжко присвоюють. Клічу го до нас на третїй-четвертый день до лїса.

Гварить – нї.

– Чом бы нї? Найдеме зась, насушу ті і веце понесеш домів.

– Завтра было лїпше, як нам буде вчера.

Спочатку-м не порозумів, але дішло мі, же із присмаком неовладаня нашой речі не хоче ся веце скламати, бо ся боїть, же завтра найде менше, як напозавтра і зато гварить так, як в мысли учувать. Таке безвірство!

Я хоць бы-м не нашов ани єдного, так на собі не давам знати, же мі є маркітно, а не іщі зуфало.

Ай минуле… Три-штири днї по файнім теплім доджіку іду за Горбок, же дашто ня потїшить. Та ніч як ніч, лем пару лишочок, але радость, перемішана із надїёв у мі грає, бо-м обявив шыроке куркове місце із трёма дрїбныма курочками. О тыждень по них піду. А што, як їх дахто здойме щі передо мнов? Почекам на другый раз, або ай на другый рік, як треба.

Уж нераз єм ся прихопив, же довше не находжам ніч. Лем што ту зачну підозрівати день і лїс із невдячности, стрїчам гриба. А чом бы мав лїс быти вдячный праві ку мі, га? Ай другы люде на світї жыють, ай на другых місцях грибы ростуть, та чоловічіна уже така. Покы жыє, хоче собі привластнити холем яку-таку частку світа, котрый нїґда не купив. Суть і такы, што бы хотїли быти директорами земнокулї, та наконець все ослїпнуть. Правда, то не были і не суть грибарї, але грабарї.

Похыбив єм. Похыбив єм много раз в жывотї. Найвеце може тогды, кедь єм хотїв стати шіцером-пітлячінов. Йожко, котрого зву фамеліарнї Йоком ня злакомив. Ту і там присядеме ку єдному столови у моїй рештаврації, але послїднї два тыжднї го ниґде не видно, бо лежыть у шпыталю. Старый майстер стрїлецького ремесла, а дав ся докалїчіти молодому сернякови десь на Велічкові. Курьёзный припадок. Піду за Йоком кінцём тыждня до Кошіць, та ся го мушу спросити, як ся му то стало.

У роботї вшытко на нормалнім становиску. За пару днїв дістанеме посылку зубрів із западной Европы і коло того ся вшыткы охранарї крутиме, як бы найлїпше вырядити тото дїло. Проблем буде на міністерстві жывотного оточіня, бо там роблять обштрукції міністерьскы уряднічкове. Повідам шефови, же наш проблем вырїшить найскорше файновый балик сушеных грибів. Шыковны старостове з довколишнїх валалів за помочі сушеных грибів выбавлюють многотісячовы дотації із міністерстев, так выужыйме ай мы тот способ доброумыселности про успіх посполитого дїла.

А так сьме вшыткы выкрочіли із канцеларнїв до навколішнїх лїсів на збер грибовых култур із заміром наслїдного высушіня і схоснованя з цїлём неофіціалной експедіції на веселы іншталації.

А справды, же міністерьске поволїня пришло о нецїлы три тыжднї. Видите, яку міць мають грибовы културы? Суть чудакы, што вызначнїшы впливы на ход людьской сполочности прикладають полёвачками. Я нїґда нї. У мене міць над смаками і емоціями світа мають все – грибы, грибкы, грибулюта.

(Конець о тыждень.)

1 2