Вышла книжка АРК в СР – Мілан Ґай: Несповнены слюбы

Мілан ҐАЙ, народженый 23. 7. 1954 у Сукові, жыє і творить в Меджілабірцях, теперь выдав 11. свою книжку в русиньскім языку.

Творы сучасной русиньской літературы на Словакії суть проявом довготривалых снажінь і актівностей у рамках періоду третёго народного возроджіня, котре надале проходить. Знакми той літературы є окрем іншого адресованя творів як дїтьскому, так і дорослому русиньскому чітателёви. Про писательску карьєру Мілана Ґая тоты знакы суть платны.

На першый погляд ся здасть, же найновша книжка Несповнены слюбы є прозов адресованов дозріваючому чітателёви, котра в сучаснїй русиньскій літературї на Словакії скоро апсентує. Ґай розповідать пригоды ґрупы камаратів у часї почас їх переміны із штудентів на дорослых хлопів і почас здобываня робочіх скушеностей. Хоць бы то служыло чітателёви на ідентіфікацію з особами, якы бы му были пертнерами почас снажіня зорьєнтовати ся у дорослім жывотї і гляданю ёго смыслу, не є то так. Автор присвячує скоро цїлу увагу главно особі Івана і ёго першій любви, взаємному спознаваню ся, тужіню і трапіню.

Путованя за школов і роботов служыть главно про описаня навертаня ся домів і за родічами, ку постійным робочім повинностям на селї, коты суть фарбисто і подробно описаны. Особы молодых хлопцїв нераз споминають на минулы зажыткы і планують будучі стрічі. Пригоды суть носталґічно ладжены, їх дїя є без выразнїшых конфліктів, і хоць были Несповнены слюбы, може, адресованы доспіваючім, з высше спомянутых причін поважуєме публікацію за вгодну скорїше про старшу ґенерацію чітателїв, котра тоту книжку оцїнить омного раз веце, як тота молодша.

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2023: Марія Шмайдова – Осїнь на Комарнику (2. місто)

Осїнь на Комарнику

Рік 2005

Стою на автобусовій  заставцї a чекам на автобус. Пришов єм дость скоро. Не хотїв єм змешкати. Мусив бы єм потім чекати може і три годины, докы піде далшый спой. Але і так, якось автобуса нїт. Автобусова заставка выновлена. Є в нїй і лавочка, а главнї през ню видно вшытко доокола, цїлу околіцю. Вишнїй Комарник як на долони. Драга до Свідника нїґда не вела през село, але понад нёго. Так то є і з Нижнїм Комарником. Село в долинї.

Велё ся змінило. І тота заставка. Перед часом была желїзна, белавой фарбы. Як до нёй люде залїзли, та лем фурт дахто смотрив през облачок, ці уж не іде автобус од граніцї. Такы і подобны думкы бігали у голові Николая, чекаючі автобус.

Векшынов были люде днука, бо на Комарнику мало тепла. Лїто курте, осїнь, зима і ярь довга. Додж, молга, снїг, вітор, задуйкы, то є то, на што Комарняне уж давно не надавають. Звыкли собі.

Мама Николая донедавна фурт лем напоминала:

– Николаю, дрыв треба нарихтовати, Михал ті поможе.

-Гей, Михал мі поможе. Тадь тот лем фурт в тых своїх телевізорох і транзісторох ніс тримле. Він мать залюбу лем в техніцї. Каждый му носить до оправы, што ся му попсує, ці телевізор, ці радїо, транзістор, або ґрамофон. Нїт такого, што бы Михал не поправив. Но, але інша робота боком. А іщі камаратя. Тых мать дость. Щастя, же холем до роботы ходить. На поштї в телефонній устредни, там є чудесный світ. Но я бы там не витримав. То бы не была робота про мене.

Од маминой хыжы на заставку недалеко, пару кроків. Боже, до якого берега требало выйти, жебы ся одвести долов до Свідника. Лем тоты черешнї єм раховав.Коло сельского уряду невысока, но кошата і груба черешня. Дїти довгы рокы на нїй сидять, тай попивають малиновку, што купили в обходї. Друга черешня напівдрагы ку заставцї. Тота лем про вороблї. Нихто з нёй не оберав тоты полёви черешнї. Выроснута є коло драгы на бережку – на Горбку. Даколи сьме ту і бандуркы садили. Третя черешня стоїть під старов драгов. Не знам чом ся Комарник не зве даяке Черешнёво. Черешнї ту ростуть де лем не хочеш. Але холем тот берег напроти назвали Черешня.

Осїнь на Комарнику чаровна. Смотрю долов на валал. Передо мнов Пацугора, Звезло, Матївка. Од граніцї лїс,  під ним поле де ся косило – Під Камнянцём то звали. Над обходом і сельскым урядом є Горбок. Основна школа стоїть над заставков. Даколи але заставка была над школов, выше драгы. Коло нёй, пару років дозаду, ходили мы, а потім ай мої дїти через вакації на поле з коровами. Полёвов драгов сьме вышли до березового лїсика. Там ся коровы стримали найдовше, бо там были в холодку. Холем од мух і овадів мали покій. Покрутили ся там, докы сонце не запало за Бердо. Як спрагота лїтня поминула, то уж коровы были на луцї. Там ся пасли аж до вечера, докы їх не загнали домів.

Ага, уж іде автобус. Iщі, же осїнь тепер приємна, теплава. Сїдам до автобуса. Давно уж не шоферую, рочкы прибывають. Главна вец, же єм на властных ногах. Одкладую листок, што мі шофер дав і сїдам собі. Автобус порожнїй, нихто на граніцї не насїв. Але оно ся то дораз змінить, бо до Свідника шофер холем пять раз заставить. Очіма блуджу по околіцї.

Шмайдова, Марія

Приходжають мі на розум вшеліякы думкы. На розум. Гммм…  Тадь і в Комарнику є родина Розумова. Пришло мі смішно. Якось єм думками перешов до років Першой світовой войны. Мама была маленька дїтина, мала лем штири рокы. Крайня Быстра, дe ся мама народила, так як Комарник, находить ся під граніцёв. Чом собі тота война выбрала праві наш край. Нашы родічі і стары родічі мусили тоту трапезу зношати на своїм хырбетї. Уж веце на чоловіка не годен наложыти, як дві войны. Бабо і дїду, як сьте то годни были пережыти. Кедь бы сьте не пережыли, ани нас бы ту теперь не было. Мама, Уля єй звали, часто споминала бабины і дїдовы слова:

-Як лем собі панове роздумали, же тады перейде фронта. Тадь ани порядной драгы, ани желїзніцї ту нїт. А як перешла фронта, лем волочіли тых ранених вояків. Жадный шпыталь, вшытко лежало під голым небом. Ранене, або хворе. Похворїли тогды і нашы люде.

Хто не жыв в Карпатах, в тых русиньскых селах, тот не може знати, што то є зима. Баба повідали:

– Панове ся бояли зимы, та повтїкали до векшых міст, до Пряшова, до Кошіць, чім дале, де ся лем дало. Лем Пан Біг знать, як худобны Русины доказали пережыти приход вояків – неприятелїв.  Бої в зимі собі не знать нихто представити, покы сам тото вшытко не пережыє. Нелем баба з дїдом, але вшыткы Комарняне мали тоты худобны хыжкы знивочены. Якый-такый маєток набыли, і о тот пришли. А тых побитых людей што было. Вшытко знічене, спустошене. Войско обрало людей о вшытко. Ці за то слабо заплатили, або лем так брали, без вшыткого. Валал Вышнїй Комарник счезнув з поверьху земского. Деревяны хыжы згорїли. Дакотры люде мали щастя. Пережыли. Iщі в зимі, на початку року 1915 ся там боёвало. Якось аж ку яри ся бої помалы дістали на Чорну гору і Маковіцю, ку Свіднику. Войско, як поступовало, то буряло хыжы, або їх підпалёвало а вояци засыповали і студнї. Такый осуд застиг і Нижнїй Комарник – повідали стары люде. Пережыли Горішнї, Ґардощіны, Гарвишовы, Скубановы, Кудрачовы, Дружниковы, Хохоляковы, Рyсінковы, Ружыловы, Кіжыковы, Tырковы, Розумовы, Хандоґовы, Сливиньскы, Павловы, Шаёвы…

Дукляньскый перевал – войнов заклятый перевал.

Юбілейный – десятый рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской – выгодночіня

РЕЦЕНЗІЯ: Штефан СМОЛЕЙ: Невинны покараны

Штефан Смолей ся народив 13. 9. 1933 у Рошківцях, жыє і творить в Меджілабірцях, є лавреатом Премії Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США. Теперь автор выдає свою 33. книжку в русиньскім языку.

Штефан Смолей є русиньскым чітателям знамый уж од часів по роцї 1989, котрым ся зачінать третїй період народного оброджіня Русинів на Словакії. Хоць автор спочатку писав стихы, до бівшой позорности ся дістав дякуючі множеству прозаічных текстів (за вшыткы мож спомянути холем Преміёв Александра Духновіча оцїненый роман Бурї над Бескидами з р. 2012), в котрых Смолей зась потверджує, же простор русиньского села є все вдячнов іншпіраціёв про сучасну русиньску літературу.

Ядром Смолеёвой творчости суть прозаічны розповідї характерістічны вічным мотівом простого сільского чоловіка і ёго нелегкого жывота. Авторовы персоны выходжають із народного стереотіпу, в котрім суть Русины традічно описованы як бідны, но робітны і покорны люде, котрым в їх тяжкій судьбі помагать незломна віра в Бога. Інакше тому не є ани в найновшій публікації, котрой назва то лем потверджує. Зборник в собі умістив пять текстів, в котрых ся Смолей заміряв на невинных, но і так

покараных людей, бо і таке ся в жывотї стає. Смолеёвы персоны уж традічно не суть імунны проти ідеалізації, автор і наперек вшыткому утерплїню не ламле тяжков долёв пробованы характеры, тоты зістають і на концю жывотной пути моралнї без скверны.

Автор черьпать іншпірацію із жывота на селї, котре такы розповідї писало в часах ёго молодых лїт. Молоде дївча, котре чекать дїтину мімо манжелства, любов двох молодых, котру собі не желають родічі, нескушене дївча є скламане мужом, цїложывотна жертва покорной жены зістає никым невіджена і недоцїнена, або надїї молодого чоловіка суть змарены незмазательнов стіґмов неманжельской дїтины. А хоць автор мать емпатію із слабшыма і неправом потрестаныма поставами, напрік тому ёго повіданя не мусять мати все щастный конець. Бо так то даколи є і в реалнім жывотї.

Міцнов частёв зборника Невинны покараны є описаня вшыткых околностей, котры тяжка жывотна сітуація выраблять – ганьба в родинї і в селї, огваряня сусїдами, але і змінена економічна сітуація цїлой родины. Автор Смолей шыковнї описує сільску менталіту не так давной минулости, котра але молодшым чітателям не мусить быти знама. І з той прічіны може быти найновша книжка Штефана Смолея інтереснов і про молодшу ґенерацію.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Центер языків і култур народностных меншын – Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові. Обалка: А. Зозуляк.

Мґр. Домініка НОВОТНА: KORENE Vira. Naďija. Любов. (Рецензія)

В осени 2022 вышла книжка повідок авторкы Емілії Січаковой Беблавой. Єй назва KORENE (корїня) може сама найлїпше выстигує основу тых текстів. Авторка нас спроваджать глубинами ґенерацій своёй родины. Посередництвом притягуючіх і правдивых пригод людьскых доль одкрывать каждоденны старости і радости Русинів за послїднїх сто років. Околіця Михаловець але і Полонины суть тыма містами, де сягать корїня авторкы. То, же іде о выповідь з авторчиной душы, потверджує і персона Геленкы, молодого дївчати з повідкы Маря, якым є сама авторка. В єднотливых повідках суть презентованы розлічны темы, якы трапили і траплять людей доднесь. Є то худоба, домашнє насилство, алкоголізм, конфесійна і етнічна нерівноцїнность, вопрос еміґрації. Віра, надїя, любов – то є підназваня публікації, котра одказує на то найцїннїйше, што стороча помагать Русинам бити ся з проблемами каждоденного жывота.

Треба підчаркнути і оцїнити факт, як авторка пeрепоює людьскы пригоды з історічныма удалостями, котры ся тыкають передовшыткым міноріты Русинів, але ай іншых етнічных ці конфесійных ґруп, котры заселяють простор історічного Земпліна (днесь околіця Михаловець і Требішова). Тым ся публікація єдночаснї стає яковeсь заступуючов, малов історіоґрафіёв Русинів, котра ся ненучено врывать до памяти чітателя через людьскы судьбы. Накілько была русиньска народность з ідеолоґічных прічін довгы десятьроча заказована а достаточны інформації о нїй в школьскых основах доднесь не найдеме, із дакотрых історічных подїй спомянутых в публікації буде зачудованый неєден русиньскый чітатель. Єднов із них може быти і, наприклад, тема выселїня і оптацій русиньского жытельства із теріторії ЧСР на Україну, што были реалізованы по Другій світовій войнї. Ішло передовшыткым о Русинів зо северовыходной части Словакії, котрым совєтьскы аґітаторы наобіцяли уродну землю, не дорогый статок, новы домы, ґаздівства… Контакт з реалітов – велике скламаня, траплїня, кривды, марны снагы о навернутя домів, робочі ґулаґы але і смерть запрічінена тяжкыма жывотныма подмінками, то было то, што в реалітї чекало Русинів на Українї. Тоты смутны, но правдивы сітуації одкрывать повідка Михайло і Ольґа.

Темы, котры трапили людей перед пів сторочом або сторочом, суть актуалны і днесь. Oдхылїнём не є ани тема поставлїня жен в сполочности. Повідка Светлана представлює жену, дало бы ся повісти феміністку своёй добы, котра дає предность школованю своїх дїтей перед купованём фундушів за пінязї, якы їй посылать єй муж з Америкы. Рїшіня главной протаґоністкы Светланы суть одважны і выходять за рамкы „нормы“ даной добы. Но Светлана може быти іншпіраціёв і про неєдну сучасну жену.

Повідка Маря одкрывать жывот жены з тїлесным гендікепом, яка тужить по любви, котру мала на досяг рукы. При представі, же іде о правдиву выповідь, а дакотры персоны жыють дотеперь, неєден чітатель зістане доятый. Маря є веце, як лем даяка калїка. Є стїлеснїня одвагы, незломности, женьскoй силы і любви. На позадю уведженой повідкы захоплюєме реалны сполоченьскы удалости данoй добы, такы як еміґрація до Америкы, або нова сполоченьска сітуація, котру по войнї принесло нове сполоченьске зряджіня – соціалізм.

Еміґрація, конфесійны вопросы (передовшыткым полемікы взникаючі меджі ґрекокатолицькым духовенством і наступуючов православізаціёв ґрекокатолицькых віруючіх), як і матеріална біда, а на другім боцї тужба штудовати, то суть часто повторуючі ся темы у повідках Емілії Січаковой Беблавой. Про многых Русинів (і Нерусинів) суть цїлком новыма інформації о тім, же ід ґрекокатолицькой церькви ся голосить і значне чісло Словаків, або і то, як ся Русины дістали аж на середню Словакію – на Горегроня. Тоты факты ся чітатель дізнає в повідцї Павол а Андрій. Главны персоны в нїй ся, окрем іншого, мусять попасовати з новов жывотнов сітуаціёв, тыкаючов ся ліквідації ґрецькокатолицькой церькви комуністічным режімом.

Дїя повідкы Іван а Петер ся одбывать главнї в Полонинах. Авторка приближує чітателёви такы тяжкы жывотны условія, якы собі днесь уже ани не знаєме представити. Жывот бідной родины, котра ся мусить бити з алкоголізмом нянька, переплїтать ся з історічныма пригодами даной добы, такыма як маніпулація з етнічныма ґрупами, українізація Русинів, або і недобры одношіня меджі ґрекокатоликами і православныма віруючіма.

Робота на ґаздівстві, у садї, де пестують грозно, але і перша любов, першы забавы, штудії зажывали вєдно найлїпшы камараткы Гана а Ружена. Їх розповіданя отварять дверї до часів соціалізму і одкрывать, як тота доба овпливнёвала жывоты молодых людей. Туга по науцї і слободї  їм дала одвагу вылетїти як ластівкам з родинного гнїзда. Великый роздїл меджі сельсков і містьсков менталітов, котрый ся проявлёвав в одношінях з їх ґаздами їм наробив раны на душі і на тїлї. І кедь ся їх дорогы почас універзітных штудій роздїлили, при своїх траплїнях были єдна другій опоров до конця жывота.

В давнїшых часах была кажда неєднакость, кажде одбочіня із даякой нормы тернём в оку в цїлім селї. Ці ішло о маєтность, або роздїлы во вірї, общественна нетолеранція потрапила і овпливнила много людьскых осудів. Такы сітуації указує повідка Юрай а Маґдушка. Він – худобный, православный, а она – ґрекокатолічка з богатой родины, вырїшыли жыти довєдна і заложыти собі родину. Хто знає, ці бы ся Маґдушка розгодла єднако, кобы знала, кілько траплїня буде мусити нести винов своёй родины.

Історічны подїї за дакілько сто років остро засяговали до набоженьского жывота Русинів. Взник уніятьской, т. зн. ґрекокатолицькой церкви, о пару стороч єй заказованя і преферованя православной церькви, і наконець, навернутя ґрекокатолицькой церькви, тоты вшыткы подїї вытворёвали много конфліктів меджі віруючіма. Не выгли ся тому ани священици, котры много раз были фізічно нападаны. Як тоты подїї прожывали трёми православны попи, прозраджує повідка Штефан, Василь а Томаш.

Повторуючі ся темы як худоба, домашня насилность, алкоголізм, нерівноцїнность конфесной і етнічной меншыны, ці еміґрація, указують проблемы даной добы. Авторка в повідках выкреслює сполоченьскый період за послїднїх сто років. Чітатель ся так на судьбах главных персон єднотливых повідок може дізнати, як ся мінять історічно-общественна сітуація в роках меджі двома світовыма войнами і по скончіню Другой світовой войны. Факты авторка черьпала як з оралной історії близкых і далшых членів своёй близкой і далшой родины, так ай з архівных матеріалів. Тыма выповідями, котры авторка спрацовала (а думаєме, же цїлком солідно) до умелецькой подобы,  дізнає ся чітатель о многых інтересных детайлах із жывота конкретных людей, котры жыли дану добу. На базї якраз такых „незначных“ про „велику історію“ пригод, але барз вызначных про жывот єднотливця (бо він їх мусив на власній скорї оджыти, часто одтерпіти) наісто неєден чітатель дістане імпулз на гляданя свого корїня і наслїдне гляданя одповідей на вопросы, котры перед нёго ставлять сучасный жывот.

В публікації є єдна повідка переложена до русиньского языка, єдна до україньского (думаючі на тых, котры по войнї оптовали на Україну, а там ся про їх потомків став материньскым языком україньскый, но многы з них ся вернули до родного краю і жыють ту, меджі нами), іншы суть писаны по словацькы, причім суть в них закомпонованы діалектізмы земпліньского діалекту. Авторка то зробила замірно, жебы вказала, як народностно, языково і конфесіоналнї є змішана уведжена теріторія, но люде ся ту намагали жыти в мірї, почливости і толеранції, хоць, як документують дакотры сітуації в повідках, выникають ай многы конфліктны сітуації. Треба таксамо спомянути прекрасны ілустрації Іваны Шатековой, котры, як гварить сама авторка, выядрюють душу книжкы.

Вышла книжка повідань про дїти авторкы Людмілы Шандаловой

Далша книжка про дїти – по русиньскы.

У нас дома, в кутї за постелёв, ся найперше лем штось рушало. Потім з малого чорного клубятка выросла чудесна чорна ґуля. Може ани не так чудесна, а ани не аж так цїлком ґуля. Стырчать з нёй покривлены, дакус звішены ушка, а штири лабкы, што бігають скоростёв блеску. Гунятый хвостик жыво махать фурт, кедь ся над папульков розсвітять дві темноорїшковы очі. То є Найра. Хто не знать, хто є Найра, тому прозраджу, же Найра є пес. Дістала ся до нашой фамилії незвычайнов драгов, а каждый день є з нёв овелё красшый. Ай з єй мухами. А то нелем з такыма, што поїмать влюфтї, але і з вшеліякыма інакшыма. Вшытко вам розповім, лем собі посїдайте і занурьте ся до Найринчиного світа.

xxx

Zdroj: tota.sk

Тыма днями вышла з друку далша книжка авторкы Людмілы Шандаловой Маме дома псика (Выдала: тота аґентура як свою 11 публікацію, Свідник, 2022, 144 с.). Книжка написана по русиньскы і вышла в двох ґрафічных сістемах – азбуков і латинков.

-кк-

Цїну А. Павловіча здобыли Стары рущаньскы пригоды

Цїну Александра Павловіча за русиньску літературу за рокы 2020 – 2021 (удїлёвану кажды два рокы Літературным фондом у Братїславі)  здобыв Іван Боднар за книжку Стары рущаньксы пригоды, выдану обчаньскым здружінём Колысочка – Kolíska. Выданя той публікації было підпорене Фондом на підпору културы народностных меншын. Є то вже друга выдана книжка уведженого ОЗ, котру Літературный фонд оцїнив як найлїпшу публікацію умелецькой літературы в языку русиньской народностной меншыны. Ґратулуєме авторови і Колысочцї.
-кк-

ОЗ Колысочка – Kolíska выдало книжку Івана Боднара Стары рущаньскы пригоды

ОЗ Колысочка – Kolíska выдало в минулім роцї окрем дїтьского часопису Колысочка іщі три інтересны публікації. Єднов з них є книжка Івана Боднара Стары рущаньскы пригоды.

Выдавателька, Люба Кралёва, повіла о книжцї тото:

Книжка Івана Боднара Стары рущаньскы пригоды взникла споїнём роботы двох авторів. Нянька Яна і сына Івана Боднаровых. Ян Боднар, родак із Руськогo, заникнутого русиньского села про водну гать Старина в окресї Снинa, записовав скоро дві десятьроча пригоды, котры ся стали жытелям Руського в минулости. Ёго сына Івана, котрый ся народив і до дорослости жыв в Снинї і до Руського приходив на вакації, записаны пригоды з Руського так заінтересовали, же з няньком зачав довгорочны записы оформляти книжно. На жаль, отець ся выданя першой Івановой книжкы iз Руського Спомины на валал під Бескіком / Spomienky na dedinu pod Beskydom в роцї 2020 уже не дожыв. Далша книжка Івана Боднара – Стары рущаньскы пригоды є продовжінём рущаньскых пригод записаных Яном Боднаром, умелецькы оформленых Іваном Боднаром. Віриме, же отець Ян бы быв гордый на Іванів русиньскый язык і на ёго снажіня умелецькы захопити необычайны, часто аж маґічны пригоды, котры ся стали Рущанам колись давно. Выданём далшой книжкы із Руського їх теперь ожывлюєме і спритомнюєме.
За ОЗ Колысочка – Kolíska можу написати лем тілько, же сьме были рады при ожывлёваню пригод, котры бы без выданя книжкы упали до забытя.

 

Люба Кралёва,
Пряшів, 19. 10. 2021.

Книжка є двойязычна, можете ю чітати з єдного і з другого боку, по русиньскы і по словеньскы. Вышла з фінанчнов підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын. Зборник є доповненый красныма ілустраціями Серґея Панчака.

Кедь Вас публікація заінтересовала, можете собі ю обїднати на контактнім мейлї выдавателя: kralovaluba@gmail.com Укажка книжкы са находить на сторінцї выдавателя.

Желаме новій книжцї много спокійных чітателїв!

ЛІТЕРАТУРНЫЙ КОНКУРЗ МАРІЇ МАЛЬЦОВСКОЙ 2021: Мірослав Жолобаніч

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2021, текст Мірослава Жолобаніча

Відеозазнам з выгодночіня Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2021 можете видїти ту.

Read more

Вышов пятый том цїнной творчости Владиміра Хыляка

В „Рускій Бурсі“ в Ґорлицях в рамках едіції „Бібліотекы Лемківской Клясикы“ з чіслом 6 вышов остатнїй том творчости лемківского писателя Владиміра Хыляка. Опроти штирём передтым выданым книжкам Хыляковой прозаічной творчости, котры мали форму грубого квадрату, є пятый том тоншый і ёго обсягом суть тексты „Женячка з розсіяности‟ і „Остатня повість‟.


Словами доц. В. Падяка: „Популарным прозаіком меджі русиньсков інтеліґенцiёв быв лемківскый писатель і священик Володимир Хыляк (1843 – 1893). Він жыв в єднім часї з А. Кралицькым. В. Хыляк у своїй творчости ідейно і тематічно близкый ку підкарпатьскому прозаікови Кралицькому. В. Хыляк – автор веце як сто публікацій, меджі якыма находиме етноґрафічны нарисы, мемоары, статї і фейтоны. Але найбівшый успіх му принесли умелецькы творы – повісти, повідкы і новелы. Вже ай тоты, што жыли з ним в єднім часї, высоко оцїнёвали ёго вклад до русиньской літературы. (…) Як А. Кралицькый, так і В. Хыляк часто ся дотыкають історічной тематікы, але Хыляковы творы лем в істім аспектї мож охарактерізовати як „історічны‟. Хоць фабула ся базує на конкретнім історічнім фактї, героями суть знамы з історії особности, дїя звязана з конкретным містом, автор написав сюжет такый, што представлять ёго ідейны погляды, і позерать ся скорше на сучасны днї, історічна минулость є скорше другоплановым докреслїнём, котре му служить з найвекшов правдоподобностёв на то, жебы быв вірогоднїшым і правдивішым у своїм описї.‟

(Падяк, Валерій: Нарис історії карпаторусиньской літературы. ХVI – XXI. стороча. 2010. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, c. 66. ІSBN 978-80-89441-25-9)

Автор: Владимір Хыляк

Редакція: Петро Трохановскій, вступ Марта Ватраль.

Выдало: Ставаришыня „Руска Бурса‟ в Ґорлицях, 2020

Чісло сторінок: 160

ISBN: 978-83-63568-28-3

Еміл Кубек: Хрістос раждаєт ся!

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)

1 2 3