Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Хрістос воскрес!

Великдень на дворї,
то велике свято,
Хрістос з гробу встав,
тїшыме ся зато.
Смерть свою підступив,
жебы нас выкупив,
кровлёв гріхы
з нас змыв,
бо так він нас любив.
Гріб порожнїй,
камінь одваленый,
мы, люде, захранены.
Радуйме ся той новины,
ХРІСТОС ВОСКРЕС, ВОІСТИНУ!

Пасха

Зроснута з полём, дїдовым двором,
молитвов Божов, маминым словом.

Прилїпена ногами до колячого стерня,
дозрїтых колосків покошеного зерна.

З родной землї намолотой мукы,
напеченой пасхы в пецу з великоднёй суботы.

Прикрыта обруском в кошичку за рана,
Принесена до церькви на Хрістове Воскресїня.

За ясного світла, за глаголу дзвона
посвяченый хлїб з хлїбом – то пасха Господня.

Спів хоралу з церьквы несе ся селом за білого дня,
ПАСХА свята, ПАСХА красна,
ПАСХА тройднёва, ПАСХА великодня…

Недїльны балады: Меланія Германова

Жывотна балада
Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Раз єсь оспіваный, нераз оплаканый.
Такый тот наш жывот, як кажда балада,
Тыж мать смутный конець – шкода, же то правда.

Роздумують о нїм філозафы світа.
Як бы заставити нашы людьскы лїта,
Жебы не втїкали, на місцї стояли –
Шкода, бо дотеперь ніч не выдумали.

Чом жывот балада? Чом мать смутный конець?
Побрати ся треба, як задзвонить дзвонець.
Чом то в жывотнім словнику – цінтерї, гробочкы?
То не смуток чоловіку? То не баладочкы?..

Кедь зо зеленого строму одпаде квіточок,
Щі лем бы квітнити ёму, уж вічный домочок.
Смуток, носталґія, нїт помочі тому –
Крачать тот наш жывот до вічного дому.

Людьскай жывот є вытканый двоїма фарбами –
Червена і чорна – радостёв, смутками.
Укладать тота ниточка до єдного ряду,
Покы не выткають рочкы жывотну баладу.

А веце є тых чорненькых, як тых червененькых.
Веру, веце тых смутненькых, болячіх, тяженькых.
Кедь задзвонить дзвонець, баладонькы конець,
А котры то, котры? Балады жывотны.

Бо котра дївчіна…
Не оспівуй, мілый сыну,
Тоту чорноброву,
Бо я добрї не загыну,
Кедь спомянеш вдову.

То котрая дївчіна
Чорны бровы має,
То она є барз зрадлива –
Чаровати знає.

То бабами выдумано –
Плёток ся бояти?!
Не трапте ся про ня, мамо,
Вдову мушу взыти.

Не доволю я ті, сыну,
Чаровніцю взяти,
Уж четвертый про ню згыбув,
А ты будеш пятый.

Першый – то быв вітцїв хресный –
Навік запер очі,
Другый – твій братранець властный –
Не было помочі.

Сын сусїда – то быв третїй,
Што го звела змія,
Мій старшый брат – уж четвертый,
Чорна земля вкрыла.

Оженю ся з тов заклятов –
Присягам вам, мамо,
То она буде тов пятов
Зо стов чорнов ямов…

Преміло го ривітала:
„Вітай в хыжі моїй‟,
Цїлого обціловала –
Мы будеме свої.

Мусиме ся заручіти,
Бо мы ся возьмеме,
На то олдомаш выпити,
Же свої будеме.

„Дай мі лем горня водічкы,
Уж твій навік біду‟ –
Так вымінив погарчікы,
Як пішла по воду.

„Навік хочу з тобов жыти,
На тебе-м чекала,‟
Стигла щі прогварити
І навік сконала.

Видиш, вдово, то ты пята,
Шестый уж не буде,
Пропали твої заклятя –
Знайте же то, люде.

„Бо котрая дївчінонька
Чорны бровы має‟ –
Няй теперь уж мій сыночок
День і ніч співає.

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Пришла весна

Побілю стїны білым вапном,
порядком привітам ярь,
чістотов світиты хыжа
і душа очіщена од гріха.
Потїха ясу збудить
каждого зо сна,
будь мудрым, вірным рабом,
так дойдеш до радости
свого ГОСПОДА.

 

На руках вас понести…
Понести вас на руках,
як Абрагам свої ґайды,
весело ідьте в шырокый світ,
де рано сонечко выходить.
По горах заженьте отару овець,
на піщалцї заграйте
співанку моїх лїт.
Няй ожыють полонины
в К А Р П А Т А Х,
няй потїшать ся верьхы
в Б Е С К И Д А Х.

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Кобра душу опалює

Кобра ся натягла на грубый конарь строму і на сонечку ся безстаростно выгрївать.
– Опалюєш ся? – прилетїв із сосны голос Орїшка.
– То ты, маленькый? Я – же хто такый зведавый.
– Інтересує ня, накілько твоя скора уж і так многофаребна мозаіка.
– Теперь, Орїшку, облагороджую душу.
– Не выдумуй! Ты не маєш душу. А кобы так было,
та є чорна, є – самый грїх.
– Твоє думаня, пташку, передпотопне, заостале.
– Деже! Ты і днесь на грїшны стежкы зводиш і дївчата, і невісты, і хлопцїв… Же ся не ганьбиш!
– Вшытко, Орїшку, ся дасть вычістити, квітков,
перлами загладити, язвы вычачкати…
– Але ты не маєш душу, ани сумлїня, – рубать назлощеный Орїшок.
– То не правда. Я вшытко мам, – сычіть Кобра.
– Як можеш дашто таке…
– Мам! Ту є! Подь ся пересвідчіти.
Ту Кобра настерж отворила уста.
Орїшок злетїв, до рота ся посмотрив і скоро остовпів: під їдоватым жалом зретельно увідїв чісло банкового рахунку.
То Орїшка так шоковало, же ся дав до плачу.
– Якы іщі періпетії чекають нашу моралку?

Пес і камера

Лежыть Пес-стражця при будї і оцїнює свою сітуацію.
– Тото місце про моє посланя є парадне. Віджу двір, загороду, входы… Плїт є певный, высокый. Я зрак мам острый, ногы як блеск… Ани мышка ся не перешмыкне, ани пташок не перелетить, жебы то моє око в тім моментї не зареґістровало. Маїтель є з моёв службов спокійный і добрї ся о мене старать.
Але – признам ся – недавно ня назлостив, накілько до коруны липы дав намонтовати скрыту камеру. Чом? Уж мі не довірює? Тадь іщі ани раз жадный злодїй ся не оповажив… І бодай бы! Мої зубы бы му нелем ногавкы, но і задніцю… Істо бы од страху пустив рїдке до ґач. А предцї намонтовав тото противне чудо. А оно ня знервознює і уражать мою достойность.
Чом оно мать філмовати каждый мій крок, кажде махнутя хвостом?
Но нач тоту окату без нюху і слуху потребує? Не буде то нагодов прото, – пес ся фіґлярьскы усміхнув, – же хоче знати, хто ёго дім навщівлює, кедь він на пару днїв з дому одыйде?
Хыбаль так. Є то можне, бо я, хоць многых гостей познам і на них не брешу, але їх мена і чом панї дому їх сердечно вітать, чім їх гостить, тото маїтелёви повісти не знам. Ани евіденцію не веду, хто коли приходить, коли одыйде.
То ани не є в моїй компетнції. А я дотримую правило: «Не сунь носа до чуджого проса!» Здасть ся мі, же єм розлущів гаданку уміщену в корунї строму.
Прото ся мі і нервы успокоїли.
Лежыть спокійно стражця при будї і в духу маїтелёви обіцять, же одтеперь ся на нёго не буде скаржити а камеру буде сполягливо стражити.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Світло

До травы раннёй ллїє ся світло,
давно ся розмыли тїнї послїднї.
У дничку новім небо ся стрїтило
зо вшыткым створїнём на землї.

Листочок малый, звогнутый росов,
напростив  к небочку ся сміло.
Єден твор жаждущій к праменю дошов –
напивши ся воды, ожыв надїёв.

Квіточок розпукнув у своїй красї,
бы луку зафарбив на жовто-біло.
На конарь одразу пташок засїв
бо ся му заспівати хотїло.

Жывотодарне тепло ушыткых гласкать,
не є той силы, штобы день стримала.
Міцнїша з міцных є Божа ласка,
а ласка ся праві на світ вылляла.

 

Чістота

Нападав білый снїг
а край ся выновив.
Згоры Божый замір
людём ся выповнив.

Тихота спокійна
душу мі обяла.
Той ночі мамочка
люба ся приснила.

То мамка ня тїшить,
день мі є веселый.
Чісто є, невинно –
покій ся розстелив.

Осиф Кудзей: Театер жывота (укажка)

Жывот є театром а Земля є сценов,
тім реалізачный, так установлено:
сценарь пише Господь горї вічным пером,
люде суть герцями, воля режісером.

Як сьме пришли на світ з маминого лона,
засвітив рефлектор, зняла ся опона,
каждый грать поставу атрактівну, славну –
малых ролей не є, каждый дістав главну.

Гры суть подїлены кому як пасують –
дахто дістав драму, дахто комедію,
но не каждый прияв свою ролю з ласков,
дахто камуфлує, бере дві-три маскы.

Хтось ся тримле тексту, хтось імпровізує,
сценарь Заповідей Божых іґнорує,
дахто еґоіста, дахто розумнїшый –
не грать лем за себе, но шепче і іншым.

Коли ся гра скончіть (чоловік доконать).
рефлекторы згаснуть, упаде опона,
Порота выявить свої реакції –
дахто зожне пискот, дахто овації.

Хтось в небесах буде на амфітеатрї,
а хтось без анґажма – не грав як ся патрить;
в раю мать „Оскара“ актор Богу любый,
а злый – ганьбу в пеклї, де скрегочуть зубы.

Віра

Віра, то задаток думы,
то є рентґен духа,
голос, котрый не заглушиш,
манна в добі суха.

Віра, то є дар од Бога,
то мотор жывота,
прародічовска честнота,
на щастя залога.

Віра, то є покаяня,
то молитва щіра,
то твоёй мудрости міра,
духовне взростаня.

Віра, то певне корїня,
то дых давных віків,
міцный фундамент спасїня,
вінець мучеників.

Віра, то жывот в злагодї,
почливости плоды,
свята хоруґва слободы,
Кіріл і Мефодїй…

(Осиф Кудзей: Пацеркы, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2008.)

Марія Ґірова-Васькова: О нас, Русинах (укажка)

О нас, Русинах

Ці є така рука,
Ці є в світї сила,
Абы на колїна
Русина зложыла?

Не є і не буде
Покы лем світ буде,
Одправіку Русин
Жыв ту, й жыти буде!

Чудуй ся лем, світе,
Як ся прослявляє,
Співанку і слово
Світом розсїває.

Як соловей в лїсї
Щебоче, черькоче,
Своє родне гнїздо
Знищіти не хоче.

Хоць дїточкы ёго
Порозлїтали ся,
До гнїздонька свого
З ласков вертають ся.

Не хотять забыти
На своє родненьке:
Сово і обычай
Сердцю так близенькы.

На мамину руку,
Няньковы приказы,
На лїс зелененькый,
На прекрасны лазы.

На хлїбець предобрый
Паску святу, білу,
Во Великдень про нас
Дорогу і мілу.

Тїшме ся, співайме
Так, як сердце каже,
Своє родне, близке,
Взяти сі не дайме.

Няй сонїчко світить
Вшыткым нам єднако,
няй ненависть щезне
За море, далеко.

Вірны русиньскому
(Ку юбілею кодіфікації
русиньского языка.)

Русины, Русинкы,
Краяне, родаци,
Вірю, же не вшыткы
Сьте уже Словаци.

Днесь, кедь язык родный
З честёв величаме
І на своїх предків
З ласков споминаме.

Хочу высловити
Лем єдно желаня.
Вірны русиньскому
Будьте до сконаня!

Храньме наше слово,
храньме і співанку,
Традіції предків
Вплїтайме до вінку.

Перестаньме ся уж
За своє ганьбити.
Перестаньме з себе
Чудаків робити!

Бо каждый розумный
Чоловік на світї
Родне своє хранить,
Не дасть му згынути.

Ославляйме язык,
Материн, родненькый,
Ославляйме корїнь
Свій гордый, русиньскый!

Русинами будьме

Што може быти мілше,
Што може быти красше,
Кедь видиш книжкы, новинкы –
А в них слово родне.

Красне, слово русиньске,
Азбуков писане,
Од своїх родных предків
З ласков передане.

Храньме, не скалїчме,
Знищіти не дайме
Тото, што нам близке,
В сердцю утримайте.

Няй дїточкы нашы
Азбуцї розумлять,
Няй в своїх букварях
Русиньске находять.

Співанку веселу,
Байку, приповідку,
Стишок сердцю мілый
Ці розповідь мудру.

У выданях нашых
Лем мудрость ноходьме,
Сердцём, душов, тїлом
Русинами будьме!

О роднім краю

Краю родный, мілый,
Што з тебе зістало?
Лем лїс, деревина,
Та смутна спомина.

Де хыжа стояла,
Де росла і грушка,
Там земля зістала
Знищена і пуста.

Конарями вітор
Колыше, трепоче,
Ярочками смутно
Водічка гуркоче.

Як кебы хотїла
Слово прогварити,
Же на край свій родный
Не треба забыти.

На матїрь, на няня,
На вшытко родненьке,
Спів і слово наше
Сердцю так близеньке.

Пишме і співайме,
Радость роздавайме,
На наше русиньске
З ласков памятайме!

Бо лем хто у сердцї
На чутя худобный,
Забыти докаже
На кутик свій родный…

(Марія Ґірова-Васькова: Родне гнїздо, Пряшів:
Русин і Народны новинкы, 2008.)

Недїльна приповідка: Домініка Новотна

Веселы приповiдкы

Была єдна Алжбетка…

В єднiм невеликiм, но зато барс шумнiм мiстечку, в сiмштоковiй бытовцї  бывать Алжбетка.  Є  то маленьке дївчатко с волосами як сонце, очами як небо i воргами як малины. На носї i лiчках єй солнечко намалёвало маленькы пiгы. Найвецей любить носити червены шаточкы з бiлыма кульками, котры єй ушыла мамка. На верх головкы сi чеше цопик, на котрый запинать велику синю машлю iз бiлов брошнёв в сердинї. Алжбетка є барз добра, мудра i мiла. Свою мамку i няня послухать на слово.  Має много камаратiв, но  найлїпшым  є i так Петрiк.

Минулого року Алжбетка зачала ходити до школы. Любить чiтати букварь, спiвати, раховати i тыж через преставкы бiсїдовати з Петриком, котрый з нёв сидить в єднiй лавцї. Ходять сполу i до школы, бо бывавуть в тiй самiй бытовцї. А як напишуть домашнї заданя, iдуть ся бавити на двiр на слїпу бабу, скрывачкы, креслять крейдов по ходниках, глядають штирилисткы або iдуть на грiско.

Но через вакації Алжбетку дома не глядайте. Зато, же iз вшыткого найвеце любить ходити до села ку своїй бабцї i дїдкови. Чує ся там барз добрї. В бытовцї має лем акварiовы рыбкы, но на дворї у бабы i дїда є сiм курок, єден когут, двi пацятка i єден коцур. Рано не мусить скоро ставати, бабка єй все спече банiчата з файным домашнїм джемом, котры запивать теплым молоком козы Лiзы. А щі не смiєме забыти на найважнїйшого члена звiрячiй родины на дворї – псика Хвостика. Алжбетка го дуже любить. Всягды за нёв ходить, вартує ю.

Днесь Алжбетка дiстала своє перше світоцтво. Само собов, были на нїм самы єднiчкы. За одмiну єй родiча доволили остати на селї цїлы вакації.  Вна ся так зрадовала, же за пять мiнут была збалена i уже чекала пiд дверями на дакого, хто бы єй одпровадить на заставку. I так ю мамка взяла за руку i подули різкым кроком, жебы стигли автобус. «А слухай бабку i дїда! А сама никады не ходь!», старостливо крiчала до автобусу мама i попросила пана шофера, жебы повiв Алжбетцї, коли має выступити. Цїлов путёв в автобусї Алжбетка стояла впередї при шоферови i співала му:

 

«Ай кедь я маленька дробна,
Ай так я газдыня добра,
Кедь курка яїчко знесла,
Я го до хыжы понесла…»

 

«То ня навчiла моя баба!», повiла Алжбетка i продовжовала другов спiванков.

 

«Дала менї мати корову,
Тай на мою бiлу голову.
Корову бы пасти, доїти,

Загнала корову до гаю,
сама ся вернула до дому.»

 

Вшыткым людём в автобусi было весело. Алжбетку уже добрї знали. За недовго выступила. Ани єй пан шофер не мусив нiч гварити. Тот край добрї знала. В селї на заставцї ю уже чекав дїдо. Шумнї ся поздравила шоферови i iз сходикiв автобуса скочiла дїдови рiвно до ёго великых рук i дуже го пообнимала. Дїдо придвигнув руку на знак поздраву панови шоферови i перешли на другу сторону пути.
– А цї не єсь голодна Алжбетко?», – спросив ся дїдо.
– Не єм дїдку, не єм.
– Бабка спекла баничата.
– Ой дїдку, асi єм маленько голодна.»
Дїдо ся наголос розосмiяв. Добрї знав, як Алжбетка любить бабины банiчата. Хопив єй за руку i пiшли по дорiжцї. Як приходили до двора, бабка єй махала з ґанку а як Хвостик увiдїв Алжбетку, такой ся ку нїй розбiг. Брехав, скакав, так ся дуже радовав а махав  своїм хвостиком, же му цїла гудзиця бiгала з лїва до права. Може i зато дiстав мено «Хвостик». Алжбетка погладила Хвостика, пошкребтала го поза вуха i побiгла поцїловати бабку. Як вошла до хыжкы, такой єй до носа вдарла надгерна пахота свiжых банiчат. А вакації можуть зачати!

ОЗНАМ: Зрушыня презентації книгы Анатолій Кралицькый – Творы

Ознамуєме Вам, же планована презентація книгы Анатолій Кралицькый – Творы, яка мала быти в СНМ – Музею русиньской културы в Пряшові 12.3.2020 о 17:00 ся з прічіны превентівных опатрінь проти шыріня коронавірусу рушыть.

Fotka SNM - Múzeum rusínskej kultúry v Prešove.

Недїльны віршы: Юрко Харитун

ТАКА Є ЛЮБОВ

Любов
не може быти калюгов
Любов
то манна з неба
яку нам треба
Коли ты плачеш
терплю і я
Коли ты любиш
лїтать душа

х х х

Сонечко зотре
із квіток росу
Але не може
твою красу
Ани любов
коли я з тобов

ЖРІДЛО РІКЫ

Заведу тя там
де ты іщі не была
Де мы із дїдом
під Бескидом сідїли
коло жрідла Цірохы рікы
Таку мелодію сімфонію
не заглушать вітры
Подь її послухати і ты

МЕНЕ ТАМ ВЕДЕ СПІВАНКА

Танїры малёваны
Ложкы деревяны
і миска пирогів
На порозї мати чекала
як верну ся домів
І в ночі не біда
трафити до гнїзда
Там тя заведе і співанка

1 30 31 32 33 34 44