Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ
(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)
При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.
Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі. На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.
Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами. Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і выбратыма мотівами закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену гать і складати память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.
Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...
Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну і судьбы людей. Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.
На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы, є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го вертать до найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на найкрасшім хорватьскім острові Брач.
Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.
