Доц. Валерій Падяк: Історична драма Є. Фенцика „Покореніє Ужгорода“
Kategória: Штудії, рецензії
Штудії і рецензії на русиньску літературу.
Михал Павліч: Літературна рефлексія войны в оповіданях Людмілы Шандаловой
ЛІТЕРАТУРНА РЕФЛЕКСІЯ ВОЙНЫ В ОПОВІДАНЯХ ЛЮДМІЛЫ ШАНДАЛОВОЙ
Михал ПАВЛІЧ
Abstract
Our article deals with the depiction of the war in the prose of Ludmila Šandalová, the Red Shore. The author of the middle generation of Rusyn writers is desribing war atrocities, which affected the inhabitants of villages Nižný Verlich, Jurkova Voľa and town of Svidník. Her prose is based on the narrative of the family and direct witnesses of bombing, focused more on the psychological side of the story, historical absents. At the same time, characters of the prose are ordinary people from the village, not the war heroes or those who decide on the course of the war. We can include The Red Shore in the current Rusyn literature that deals with memories and experiences of people.
Key words: World War II., Psychological prose, Memorial literature, Current Rusyn
prose.
Сучасна русиньска література є в подобнім ставі як кодіфікованый русиньскый язык, котрого норматівна подоба все підлїгать змінам і управам і по выше двадцятёх роках. Не беспрічінно ся тот період называть русиньскым оброджінём, котре є єднак шансов про упевнїня русиньской ідентіты, но єдночасно нукать простор ренесанції і зновузроджіню русиньской літературы.
Сучасну русиньску літературу мож характерізовати наслїдно: Єй веце преферованым літературным жанром є ліріка, формов рітмічный співанковый характер сілабічной віршовой сістемы. Популарна є духовна, природна і любовна поезія, віршованы байкы і стишкы про дїти і молодеж. В меншiй мірї мож натрафити на епіку (частов є курта проза і байка), котрой главныма представителями є Марія Мальцовска, дале Штефан Смолей, Осиф Кудзей ці Василь Петровай.
Найвеце продуктівныма суть авторы найстаршой ґенерації русиньскых писателїв як Штефан Смолей, Штефан Сухый, Юрко Харитун, Миколай Ксеняк. Менше заступлена є молодша і середня ґенерація, но і ту мож спомянути мена зачінаючіх авторів: Домініка Новотна, Петра Семанцёва, Яна Сташкова, Петро Ялч, Людміла Шандалова, найновше
прибыли двоє авторы (поеты) – Даньєла Капралёва і Владїслав Сивый. Векшына з них была в роцї 2016 і 2017 участниками 8. i 9. річника Літературного конкурзу Марії Мальцовской.
Русиньска проза є часто заміряна на споминковы автобіоґрафічны тексты, котры ся обертають до минулости родного краю. Родне село і ёго околіця домінує (Русины традічно жыють в селах), важный є минулый час, не теперішнїй ці будучій. Главныма темами є народна ідентіта, споминаня на молоды часы і родный край, централнов фіґуров є мати. На другім боцї мож повісти, же в русиньскій літературї абсентують експеріменталны тексты ці темы.
I кідь нелітературной освіты, Людміла Шандалова як авторьскый саморост годна была просадити ся уж своёв першов выданов книжков з назвов Подьте дїти, што Вам повім… (2014). Збірка богато ілустрованой поезії адресованой дїтьскому чітателёви была оцїнена Міджінароднов літературнов преміёв Александра Духновіча за оріґіналну русиньску творчость в роцї 2015. Авторка пише тыж сценарї про школьскый театер.
На Фестівалї русиньской културы во Свіднику быв інсценованый єй сценарь WiFintená princezná (2015). Шандалова є і реґуларнов участнічков Літературного конкурзу Марії Мальцовской, котрый давать простор на просаджіня ся і незнамым ці новым писателям. В роцї 2016 зо своёв природнов і любовнов ліріков скінчіла Людміла Шандалова на другім містї, в роцї 2017 із стишками про найменшых обсадила третє місце.
Дотеперь послїднёв выданов книжков є Червеный берег (2016), збірка куртой прозы, котра є споєна централныма поставами жытелїв села Нижнїй Верлих і ёго околіцї на северовыходї Словакії. Село было через Другу світову войну спустошене руськым бомбардованём при вытискованю нїмецькых войск. Шість повідок є заложеных на росповідї авторчиной родины і жытелїв сел Нижнїй Верлих, Юркова Воля ці недалекого містечка Свідник, котры были прямыма свідками інціденту в часї Другой світовой войны. Протаґоністами не суть „войновы герої“ знеприятеленых штатів, але праві цівілне русиньске жытельство, герої-недобровольници, котры в каждій войнї терплять найвеце і нераз приходять о вшытко. Політічна сітуація ці конкретны формователї історії не суть вызначны, Шандалова акцентує псіхічне пережываня простых людей.
Книжку мож роздїліти на повіданя, одограваючі ся перед бомбардованём і через нёго. Авторка тоты два часовы факторы реґуларно черять, чім через контраст іщі веце зміцнює войновы страхы, і зато о то ефектівнїше перенашать чітателя до той нещастливой капітолы історії Русинів.
В єднім повіданю слїдуєме спокійный і гармонічный жывот Русинів, котры ся свідомо старають о свій статок і худобу, дїти грають піґы ці стрїляють палцём фасолю, зараз в другім повіданю наступить страх в очах, кідь їх домы выбухують, кідь ся треба вздати свого маєтку, жебы собі захранили голый жывот. Нераз босы і з плачом втїкати під охрану карпатьскых гор і лїсів з тихов молитвов на ґамбах. На єднім боцї собі єдна з главных протаґоністок – Марьча співать на Червенім берегу, їй родина варить левеш і приправлює пирогы, а о пару десяток сторінок ночне небо освітлює фосфорова жара бомбы а через день уж немож ани запалити огень, жебы холем загрїти перемерзнуте тїло. Співати ся никому не хоче, кідь страх паралізує.
Писателька бравурно описує ефект войны на чоловіка – молодого ці старого. Война не санує никого. Люде реаґують паніков і пудово, ховають ся в лїсї, штонайдале од огня, жебы ся не прозрадити неприятелёви, безують ся на охорону під великыма стромами. Нескорше але Шандалова зображує і резіґнацію, котра ся звышує з каждым голошінём будучого бомбардованя, война ся ставать сучастёв реаліты. Подобно ся мінить і настроїня дїтей, кідь відять, як ся бесстаростный період їх жывотів передчасно кінчіть і як їх нанькове терплять:
„Другый раз веселый, енерґічный, теперь втягнутый до думок, засмученый, незвычайно застараный хлоп высокого зросту, довгой твари, з густыма чорныма бровами, днесь вынятково з необрытвеным стерниском, вызерав старшый.“ (Шандалова, с. 39).
Часопростор мать в книжцї Червеный берег сімболічну функцію. Лїто значіть час гармонії і спокою, дїтинства і забавы, но і неуставной твердой роботы, котра приношать істоту і спокійность в селї. Бомбардованя ся зачінать на осїнь. Є то і період падаючого листя із стромів. Наслїдуючіх девять тыжднїв люде пережывають в недалекім лїсї. Атмосфера є непокійна, аж страшна, фурт падать додж, під ногами ся ховзать болото.
Нерозлучным сполочником на пути є страх зима і голод, но є лїпше быти під охранов природы, як у своїх обыстях. Конець осени і зачаток зимы выганять жытелїв з бункрів в лїсї, але люде і так вказують силну волю і дяку по нормалнім жывотї, не здаваючі ся своїх традіцій – приближуючіх ся Рождественных свят.
Перше з повідань книжкы – Мижё, нас приводжать до Нижнёго Верлиха, в котрім іщі нихто не знать, як ся сельска гармонія за куртый час змінить. Псіхолоґічный образ героя оповіданя, вісемрічного хлопчіка Мижя є вірный. Енерґічный і завзятый добродруг скумать околіцю родного села, котра є про нёго незнамым універзом. Є зато лоґічне, же кідь по великій бурї ся двигне уровень Ондавы, першый є там він. В тім на першый погляд барз простім повіданю мож відїти сімболіку і алузії на будучі подїї. Кідь дївчата зберають в лїсї ягоды, хлопцї їх „перепадуть“:
„«Ёй! Што то?!» дївчата ся сторгли. Перестрашено посмотрили за голосом, выдыхли сі аж як спознали хлопцїв.
Зъявив ся Мижё, за ним Янко. Обидвоме, махаючі довгыма паліцями на вшыткы бокы, розгортали высоку траву, жебы зробити перед собов стежку.
«Што вы ту робите?!» Янко намірив паліцю як пушку на дївчата і зацїлив. (Мижё, с.15)“
Мижё є нелем раз означеный як малый герой. Кідь ся зачне топити в дикій Ондаві, мож то відїти як одказованя на будучу беспомічность селян:
„Темна, брудна вода ся валила з гукотом і брала зо собов вшытко, што ся ї поставило до драгы (…) Марьча смотрила на молочнокавеёвы волны, як ся перевалюють єдна через другу, як вода несе згоры вшеліякы меншы і векшы дерева, поламаны конарї, як їх обертать доокола – раз горї вынашать, раз їх крыє глубоко під поверьх. (…) Рїка панує над молодым хлопцём. Несе го неконтролёвано.“ (Шандалова, с. 26-27).
Передвойновы повіданя звычайно описують реґуларный жывот, ёго креатівіту і бесстаростность мірных часів. Зображованя планых подїй ся замірює на образы страты влады над сітуаціёв і неконтролёваности, хаосу, глуку, темноты і сказы. Подобны образы мож найти такой в далшім повіданю з тітулнов назвов Червеный берег. Селяне допереду знають, же настане бомбардованя, но і наперек приправам суть беспомічны, кідь допаде перша бомба. Война із собов бере вшытко, што єй прийде до драгы, засягне жывоты молодых і старых. На кінцю суть жертвы войны похованы до студеной землї отрясаной выбухами, і в такых і подобных сценах авторка вказує, же світ ся став хаотічным містом, в котрім не є много часу плакати за близкыма:
„Гіркы хвілї про вшыткых. Але як довго може чоловік оддавати ся жалю, кедь го пронаслїдує вопрос – што дале? Як пережыти? Як вытримати першу ніч в лїсї? Ці може чоловік безнадїйно ся опустити коли ся треба найвеце хопити розуму? Коли треба передумати далшый крок? За вшыткых.“ (Шандалова, с. 77).
Протаґоністы суть в книжцї Людмілы Шандаловой і наперек стереотіпічным властностям Русинів – силы, покоры, нездоланости, завзятости і твердости – зображены барз людьскы і псіхолоґічно вірно. Розгодны отцёве родин і старостливы матери, побігуючі дїти і застараны дїдове і бабкы. Тых вшыткых схватить беспомічность і страх, кідь зачують о бомбардованю їх родного села, їх домів і маєтків, на котры было потрібне рокы твердо робити і одкладати грошы боком. Многы пішли за роботов до Америкы, а теперь їх снажіня са оберне на попіль. Роздїлы мож відїти і при описованю жытелїв Верлиха перед і почас тяжкого періоду їх жывота.
І кідь суть в книжцї притомны персоны каждой ґенерацї, Шандаловой росповідач є часто близко дїтей. На бомбардованя назераме оптіков молодого дїтвака, котрый не може похопити, што ся коло нёго дїє, чом треба втїкати з дому, першый раз ся стрїтить із насилнов смертёв ці є одорваный од своёй родины. Інтересным детайлом є наприклад сцена, коли Марьча зачує бісїду дорослых, но не знать порозуміти словам як словацькый штат, презідент Тісо, нова влада, і так чітателёви не може приближыти історічный контекст повіданя. То але не быв замір авторкы, котра преферовала псіхолоґічный нагляд на подїї войны перед історічным.
Каждый планый зажыток дїтьску душу трауматізує, зохаблять ю шоковану, без інтересу до бавлїня ся, лем быти чім ближе при родічах, котры знають што робити. Но ани вни не суть незмінены. Нараз страчають ілузії, зачінають уважовати о смыслї тых подїй, о тім, як войновый конфлікт мінять чоловіка на дике звіря. В силнім текстї повіданя з назвов В бункрї, Шандалова описує бесцїльне і тихе путованя протаґоністів з єдного міста на друге, як з пера писателя екзістенціалізму:
„Нашто є чоловік властнї на тім світї? Што робити, як глядати у своїй душі силу, жебы дотримати єдну з першых заповідей Божых – любити ближнёго свого як себе самого? І неприятеля? Такого неприятеля, якый натїгує руку на твій маєток? На людьскый жывот?“ (Шандалова, с. 206).
Червеный берег але не мож лем хвалити. Не кажде оповіданя книжкы мать достаточнї носну дїю, їх закінчіня є тыж даколи невыразне. Тензія дїї, єй скорость і наремность є веце раз перервана діґресіёв в подобі богатых інформацій о цїлім жывотї особы, на котру ся авторка моментално замірює. Тоты вступы вшезнаючого росповідача не суть природно запрацованы до композіції повіданя і лїпше бы было тоты інформації роздїлити поміджі діалоґы постав і єднотливы сцены.
Остатнї рядкы треба пожертвовати спрацованю книжкы, котра в твердім вязаню з простов обалков Браня Шандалы і є професіоналнов укажков книжного ремесла. Выданя книжкы в двох ґрафічных сістемах ілуструє слабшу зналость азбукы і тяжшу сітуацію русиньского школства, зато є але текст доступный і про тых, котры не знають азбуку. Людміла Шандалова в книжцї Червеный берег вказала, же є здатнов писательков, котра ся мать тенденцію, але і потенціал розвивати і має тот цїнный дар – флексібілно переходити од єдного літературного жанру к другому без заваганя. Няй выходить такых русиньскых книжок штонайвеце.
ЛІТЕРАТУРА
ПАДЯК, В. (2012). Нарис історії карпаторусиньской літературы XVI. – XXI. стороча. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 978-966-387-045-8, 140 c.
ШАНДАЛОВА, Л. (2016). Червеный берег. Свідник: тота аґентура, ISBN 978-80-972058-1-2, 248 c.
Mgr. Michal Pavlič
Prešovská univerzita v Prešove
Centrum jazykov a kultúr národnostných menšín
Ústav rusínskeho jazyka a kultúry
17. novembra 15
080 01 Prešov
Slovakia
michal.pavlic.urjk@gmail.com
Узрїла світло світа нова книжка Меланії Германовой – ЛЮДЕ, БУДЬМЕ ЛЮДМИ
При баданю літературы є аналізованый нелем самый твір, але інтересують нас і околности ёго взнику, сполоченьскы, історічны і културны условія, котры могли на творцю впливати. Днешня сітуація засягує жывот каждого з нас, главно неґатівнї, но єдночасно може дїяти на писателя і як мотівуючій ці іншпіруючій фактор. Дахто ся може „звезти“ на пандемічній лінії і сягне у своїх писательскых актівітах по безутїшній атмосферї, повній апокаліптічных представ, іншы авторы сі але можуть выбрати протилежный приступ – апеловати на людей, абы были зась людми. З такым заміром была вытворена і найновша публікація Меланії Германовой (нар. 3. 11. 1937 у Выдрани, котра жыє і творить у Габурї і выдає свою 4. книжку в русиньскім языку).
Авторку чітателї русиньской літературы знають вдяка зборникам короткой прозы (Дїтём про радость і поучіня із року 2016) ці балад і баёк (Смутне і веселе з р. 2020). Посланя Германовой є про ню натілько важне, же ся уж находить у самій назві книгы. Іде о зборник текстів короткой прозы, котрый має шляхетный замір. Як повіла сама авторка у передслові, намагать ся чітателя побавити і збавити го похмурных думок, єдночасно му на основі прикладів своїх літературных героїв проговорити до душы і привести назад к людьскости, котру сьме, видить ся, в сучасных тяжкых часах стратили.
Прозу Люде, будьме людми не є тяжко зачленити до розвитку русиньской літерартуры на Словакії по р. 1989, про котру є тіпічна орьєнтація на знаме домашнє середовиско і простых людей (напр. Штефан Смолей) і морално ці выховно дїяти посередництвом байкы ці алеґорічной пригоды (напр. Миколай Ксеняк). Поставами Германовой пригод суть просты люде, рїшаючі проблемы, котры приносить каждоденный жывот. Выступають ту на єднім боцї протаґоністы, што роблять хыбы, піддаваючі ся своїм слабостям. А на другій сторонї „барікады“ суть особы, якы охранюють людьскость, моралны цїнности і котры із стереотіпом „сельского розуму‟ ці мудрости высокого віку приносять до проблематічных і нераз хаотічных сітуацій рїшіня, подають помічну руку. Часто піднимають варовный палець і высловлюють поучіня про своїх близкых, але і чітателїв. Тото вшытко в усмівнім, часто гуморнім дусї.
Зборник Меланії Германовой може не приносить до русиньской літературы ніч радікалне ани револучне, но наісто в сучасности потребне. Не мусиме то поважовати за недостаток, бо авторка чутливо внимать тоту нелегку добу і з щіростёв і змірливостёв старшого чоловіка нукать рїшіня.
Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Центра языків і култур народностных меншын Пряшівской універзіты в Пряшові, Словакія
Вышла далша книжка АРК в СР, зборник поезії Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой – КАПКЫ РОСЫ
Сучасна русиньска література на Словакії по роцї 1989 має єдну сполочну рису – скоро каждый русиньскый писатель має у своїй творчости холем єдну книжку присвячену дїтьскому чітателёви, іншы пишуть лем літературу про дїти і молодеж. Не мож ся тому чудовати, праві тоты авторы, з котрых многы были актівны і в третїм русиньскім народнім возроджіню, собі найвеце усвідомлюють потребу навчаня наймолодшой русиньской ґенерації і главно знаня русиньского языка словом і писмом. Дакотры авторы (напр. Людміла Шандалова) выдавають свої книжкы про дїти і в латиніцї, і в азбуцї, із заміром захопити штонайвекше коло молодых чітателїв.
І література Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой, народженой 14. 5. 1939 у Збудьскім Рокытові, котра жыє і творить у Меджілабірцях, а теперь выдає свою 27. книжку поезії в русиньскім языку, є скоро без вынятку присвячена дїтём, причім у нїй домінує главно проста рітмічна поезія, котра є вгодна про навчаня русиньского языка і при приправі на декламаторьскы конкурзы русиньской літературы. З богатой творчости мож спомянути зборникы поезії Пчолка (2010), Родне слово (2016), За шыроке море (2016), Мотылик (2017) ці Розквітнута лука (2018).
Найновшый зборник – Капкы росы приносить тематічно різнороду поезію, котра ся складать з дакількох частей. Ґіцова-Міцовчінова пише о „тіпічно дїтьскых‟ темах як є гра, домашнї звірята, околишня припода, части рока або церьковны свята, послїднёв частёв зборника суть гаданкы. Авторка ся намагать у чітателя розвивати позітівну жывотну позіцію, яку напрямлює к почливости і оцїнїню красы природы.
Стишкы але мають сполочне то, же веце або менше прямо ся намагають выховно дїяти на молодого чітателя описанём „русиньской реалности‟, і так тот зборник можеме дати довєдна з літературов Миколая Ксеняка, котрый мав подобный приступ, главно тематіков о дротарях. Русиньскы дїти ся так од Ґіцовой-Міцовчіновой дізнають о еміґрації і міґрації за роботов; комплексны проблемы як школство, познаня родного языка і културы суть описаны подобно, як у Миколая Ксеняка, і в припадї зборника поезії Ґіцовой-Міцовчіновой, даколи уступує естетіка віршів перед праґматічным приступом.
Михал Павліч
Зборник Штефана СМОЛЕЯ – Мамко моя, чом праві я? (рецензія)
Штефан Смолей належить до старшой ґенерації русиньскых писателїв Словакії, котра была літературно актівна в періодї по роцї 1989, в третїм русиньскім народнім возроджіню. Автор є знамый і оцїнёваный передовшыткым як прозаік (Премія Александра Духновіча за русиньску літературу, в ёго припадї за прозу Бурї над Бескидами в р. 2014), но в послїднїх роках дає перевагу тыж поетічній і байкарьскій творчости (напр. стихы Білы марґареткы, 2015, Мамко наша, 2016; байкы у зборнику Чудный світ, 2011).
Теперїшня публікація Мамко моя, чом праві я?, є зборником короткой прозы і 32. ёго книжков у русиньскім языку. Як є авторовым звыком, дїя проходить в минулости в домашнїм середовиску на русиньскім селї меджі простыма людми. Окремы тексты суть взаємно звязаны централнов постатёв Андрія Гороха і ёго пригодами в дїтинстві. Сполочным мотівом ці кулміначным пунктом тых текстів є але Андріёве похворїня ці зранїня, котре здобуде.
На єднім боцї так мож крітіковати повторёваня єднакого мотіву, на другім боцї мож оцїнити то, же Смолей го выужывать на то, жебы фарбисто ілустровав жывот селян в минулости. В книзї ся находять описы русиньской културы, напр. народного лїчіня ці запоїня „сельского розуму‟ (причім автор го не ідеалізує, але вказує тыж на ёго наслїдкы), святочных звыків, дїтьскых гер, але і роботы (пастырьство в дїтинстві, дереворубство у дорослім віцї).
Єдночасно Смолей вказує і на наслїдкы і можны комплікації нелегкого жывота карпатьскых Русинів, котры в минулости жыли самостачным жывотом – скоро вшытко потребне собі выробили або здобыли вдяка домашнїм звірятам, выпестовали ці назберали у лїсї. Одношіня домашнїх звірят і селян было сімболічне, домашнї звірята злегшовали роботу на полю, выпестованы плоды служыли на обжыву про людей, як і звірїв, котры дале помагали на полю. В припадї, кедь ся селянам стратила худоба ці дїтина потребовала лїчїня, зразу є огрожена обжыва родины і выникать нерїшытельный єствуючій проблем.
Мамко моя, чом праві я? зато може быти інтереснов публікаціёв про шыроку шкалу чітателїв русиньской літературы, од простых чітателїв аж по штудентів, учітелїв і науковцїв, котры ся занимають літературов.
Михал Павліч
Четверта тогорочна книжка АРК в СР, зборник поезії Юрка ХАРИТУНА – Мої пішникы (рецензія)
В рамках сучасной русиньской літературы поет Юрко Харитун є прикладом автора, котрый уже веце як три десяткы років представлять літературну „ставку на істоту‟. Русиньскый поет Юрко Харитун є знамый главно зборником Мої жалї, за котрый быв оцїненый в роцї 2012 Преміёв Александра Духновіча за русиньску літературу. Выразнов темов у тім і далшых зборниках была рефлексія, або літературне вырінаня ся з травмов, котра была запрічінена выселїнём з ёго родного села Стружніця про выбудованя водной гати Старина. Але главнов темов, котру мож ідентіфіковати у цїлій ёго поетічнїй творчости, є проявлїня любви ку жывоту і радости з нёго в будьякій подобі, ці уж іде о природу, родный край, жену, або саме писаня стихів. Вдяка конзістентній якости і трывалому гуманістічному характеру ёго творчость бы сьме могли прирівнати ку Міланови Руфусови ці віталістови Янови Смрекови. Як спомянуты авторы суть вызнамны про словацьку літературу, так, подля нас, є Юрко Харитун вызнамный про русиньску літературу.
Добро, любов і радость із жывота в ёго поетічній інтерпретації не суть баналітами, над котрыма бы затерпкнутый цінік легко кывнув руков. Харитуновы стихы суть автентічны, автор у них щіро одкрывать свою душу, і зато є тяжко іронізовати ёго посланя. Навыше, неґатівны емоції суть у Харитуна нераз переданы позітівно, ёго гнїв не є дештруктівный, але скорїше іде о споїня зо жалём і безмочностёв, ёго жаль є доповненый носталґіёв і нераз веде до змірїня.
Ай кедь з погляду дотеперїшнёй авторовой творчости новый зборник Мої пішникы не приносить разантну зміну тону ці тематікы, бо автор надале продовжує в тенденціях своёй творчости, зась і зась оцїнюєме Харитунове снажіня передати чітателёви ёго радость із жывота. Автор ся посердництвом своїх стихів намагать указати (а може і научіти) своє віджіня світа, на што вывжывать богаты образны средства.
Харитуновы стихы суть тыж характерістічны чутёвостёв. Поет нелем указує на то, што є можне відїти, але снажить ся, жебы красу навколишнёго світа чітатель і одчув. Стихы так вытваряють пластічный образ авторового віджіня світа. З нефалошнов щіростёв і привітностёв нам поет указує свої пішникы і вызывать, абы сьме го наслїдовали.
Михал Павліч
Іван Боднар – Стары рущаньскы пригоды (курта рецензія)
Мож повісти, же в історії каждого народа єствують вызначны історічны подїї, котры із собов несуть травмы. В рамках історії лемківскых Русинів так фіґурує Акція Вісла, на северовыходї Словакії екзістує менше траґічна, но засягнутыма жытелями глубоко пережывана крива, котру сімболізує Старина. Ставаня водного дїла собі выжадало переселеня і зрівнаня зо землёв семох русиньскых сел, меджі іншыма і Остружніцї, з котрой походить оцїнёваный поет Юрко Харитун, і Руського, котре є звязане із жывотами авторів повідань книгы Івана Боднара.
Стары рущаньскы пригоды суть почіном вітця і сына, зозбераны пригоды жытелїв села Руське, при котрім собі такой спомянеме на методу оралной історії. Пригоды з легкостёв і сімпатічно описують містный колоріт, сельскый ум, містны повіры ці традіції і звычаї при роботї (доповнены о може уже архаічну термінолоґію), або ай сельскых фіґлярїв, героїв або і швіндлярїв ці злодїїв.
Розповіджены пригоды суть розмаїтов мозаіков, котра вытварять пластічный опис жывота на русиньскім селї, вірный образ, но містами може і прибарвене чаровне село Руське. Не йде о выпоінтованый твір фікції, ани розсягом великы тексты. Но они інтересным способом ожывлюють уж безнадїйно страченый час і простор, над котрым ся розолляла вода. Фіналный текст – повіданя з назвов Послїдня жытелька сімболічно творить зачаток конця водной гати.
Подобно як і далшы выдаваны книжкы русиньской літературы в сучасности, і Стары рущаньскы пригоды суть властно двойвыданём, але не двойґрафічным в русиньскім языку, але двойязычным, то значіть, половина книжкы є в словеньскім і друга в русиньскім языку – в азбуцї. Книжка ся так одкрывать і про шыршый чітательскый округ, затоже ся не обмеджує лем на чітателїв-Русинів.
В заключіню нашого куртого тексту хочеме Іванови Боднарови поґратуловати к оцїнїню книжкы Цїнов Александра Павловіча за оріґіналный умелецькый твір в русиньскім языку і высловлюєме надїй, же з Боднаровов творчостёв ся будуть чітателї стрїчати і в будучности. Была бы то велика шкода, кебы нї.
Михал Павліч
Вышла друга тогорочна публікація АРК в СР, книжка Марії ҐІРОВОЙ-ВАСЬКОВОЙ – Спомины сердця
Про сучасну русиньску літературу є характерістічне навертаня ся до минулости, до простїшых часів, нераз силно зафарбленых ружовов фарбов ідеалізації і носталґії. Нечудо, кедь векшына писателїв належить до старшой ґенерації Русинів.
Авторы ся з тематіков минулых часів можуть попасовати вшеліяк, в їх творчости ся находять тексты засаджены до сельского середовиска, конфлікты выходять із каждоденного жывота ці пишуть властны мемоары (спомяньме, наприклад, Миколая Ксеняка, Штефана Смолея ці Марію Мальцовску).
Зборник Марії Ґіровой-Васьковой Спомины сердця уж подля назвы говорить, же свому чітателёви понукать тексты, котры выходять з минулости і зо споминів. Зборник ся складать з дакількох тематічно розлічных частей, з поезії і прозы, із смутных і веселых
текстів.
Невыслуханы просьбы матери обсягують поезію з темов страты дїтины і жалю над передчасно сконченым молодым жывотом, автентічно описує траґічность того, кедь родіч поховать властну дїтину. Часть Віршы про дорослых передавають любов і обдив ку природї і родному краю, снажить ся у чітателя проявити емоції, котры бы прямовали к подобному одношіню, яке має ку своїй домовинї Ґірова-Васькова. Находить ся ту тыж дакілько стихів, котры ся пригваряють ку русиньскым особностям ці орґанізаціям (подобну літературу писав і Миколай Ксеняк, наприклад, у книжках: Формованя русиньской ідентіты, Резонанції на книгы і події). Важно ладжена поезія є наслїдно вымінена за одлегшены стихы з выховным підтоном із жывота дїтей на селї, котры зажывають вшеліякы пригоды і періпетії, што ся лем чудом не кончать траґічно.
Другов половинов нового зборника суть короткы прозаічны текты в части Засмійме ся на своёв бідов, котры мають знакы алеґорії ці анекдоты (даколи іде о знамый адаптованый жарт). Авторка в них описує пригоды зо жывота, што ся можуть стати хоцьде і хоцькому. Пригоды нераз описують хытрость і шпекуланство, котре не все є покаране. Ці уж іде о манжельскы натїговачкы, зависть і малость чоловіка, з пригод многораз выходить мудрость научена вдяка „школї жывота‟. Книжка поезії Марії Ґіровой-Васьковой зато своїм способом припоминать кухнёвый давковач на поперь (або ай на іншы присмакы – оцет, чілі ці ванілковый цукерь) – находять ся ту тексты веселы і важны, описує мудрость і глупость, як і іншы менше доброчестны людьскы властности. Тематічна рoзнородость але створює чутя ославы пестрости і многоракости смаків жывота.
Михал Павліч
Вышла перша тогорочна книжка АРК в СР – МОНІКА автора Мілана ҐАЯ (рецензія)
Хоць любовна ці інтімна ліріка є обычайно (або выходячі з мужско-женьскых стереотіпів лем зданливо) доменов жен, в русиньскій літературї вступує до тых вод Мілан Ґай, (родак із Сукова) котрый ся дотеперь презентовав духовнов ліріков (спомяньме наприклад Молитва Русина з р. 2012 ці З нами Бог з р. 2019). Тематіка любви не є Міланови Ґаёви чуджа, ай кедь ся нёв у минулости занимав скорїше у споїню з віровызнанём і любовлёв к Богу.
В новій публікації Моніка (10. ёго книжка в русиньскім языку) ся автор занимать любовным чувством мужа ку женї. Даный зборник поезії є роздїленый до трёх частей: Спознаваня, Вєдно і Розход. Поет ся в них занимать окремыма фазами одношіня, од першого залюбіня і безсонных ночей аж по часто необходимый і смутный розход.
Окремы стихы споює єднакый лірічный субєкт – муж у зрїлім віцї, котрого любов заскочіла і несподївала. Мілан Ґай так указує, же любов не познає граніцї ани віковы обмеджіня і може прийти в каждім віцї.
Не значіть то але, же іде о – подля дакого к даному віку – адекватне спокійне чувтво, але праві наспак – субєкт ся безголово залюбить, у вырї чуств страчать голову і дотеперїшня екзістенція самотности уж про нёго не є алтернатівов, з котров бы ся змірив. В дакотрых стихах поет описує і чутёву паралізу, коли лірічный субєкт уж не докаже іншак єствовати, безгранічно ся оддає чувствам на мілость і немілость.
Не є але вшытко лем ружове і красне, як у першій безголовій фазї, автор тыж спрацовлює одрїкнутя і неповторїня чувств, страту контакту і неперемінену шансу на одношіня. Не обходить тыж морално проблематічну сітуацію, як є любов ку двом женам.
Лірічный субєкт але не страчать свою моралну інтеґрічность, і надале з почливостёв ся ставить ку присязї манжелцї і чує одповіность за родину. Література писана мужми ці женами має нераз і особы одповідаючі віку, в припадї лірікы то платить о дашто веце, з оглядом на іщі близше перепоїня лірічного субєкту з автором. В русиньскій літературї
авторков любовной поезії є главно Квета Мороховічова-Цвик із єй літературным противником, зато є приємным несподїванём, же в тій области ся буде презентовати і мужскый автор. (Самособов, попри Юркови Харитунови, котрого творчость має іншый
характер і внимаме ю скорїше як гуманістічне вызнаня любви к жывоту і вшыткому, што собі в нїм автор цїнить).
В данім зборнику бы наісто нашов своє місце глубшый філозофічный аспект, наприклад снажіня прямовати к доконалїшій аналізї одношінь ці порозумлїню основы чувственного піднесїня, котре є парадоксно, так просте, а єдночасно про каждого з нас унікатне і неповторне. Што але не є теперь, може быти в будучности.
Михал Павліч
Вышла перша тогорочна книжка АРК в СР – МОНІКА автора Мілана ҐАЯ
Хоць любовна ці інтімна ліріка є обычайно (або выходячі з мужско-женьскых стереотіпів лем зданливо) доменов жен, в русиньскій літературї вступує до тых вод Мілан Ґай, (родак із Сукова) котрый ся дотеперь презентовав духовнов ліріков (спомяньме наприклад Молитва Русина з р. 2012 ці З нами Бог з р. 2019). Тематіка любви не є Міланови Ґаёви чуджа, ай кедь ся нёв у минулости занимав скорїше у споїню з віровызнанём і любовлёв к Богу.
В новій публікації Моніка (10. ёго книжка в русиньскім языку) ся автор занимать любовным чувством мужа ку женї. Даный зборник поезії є роздїленый до трёх частей: Спознаваня, Вєдно і Розход. Поет ся в них занимать окремыма фазами одношіня, од першого залюбіня і безсонных ночей аж по часто необходимый і смутный розход.
Окремы стихы споює єднакый лірічный субєкт – муж у зрїлім віцї, котрого любов заскочіла і несподївала. Мілан Ґай так указую, же любов не познає граніцї ани віковы обмеджіня і може прийти в каждім віцї.
Не значіть то але, же іде о – подля дакого к даному віку – адекватне спокійне чувтво, але праві наспак – субєкт ся безголово залюбить, у вырї чуств страчать голову і дотеперїшня екзістенція самотности уж про нёго не є алтернатівов, з котров бы ся змірив. В дакотрых стихах поет описує і чутёву паралізу, коли лірічный субєкт уж не докаже іншак єствовати, безгранічно ся оддає чувствам на мілость і немілость.
Не є але вшытко лем ружове і красне, як у першій безголовій фазї, автор тыж спрацовлює одрїкнутя і неповторїня чувств, страту контакту і неперемінену шансу на одношіня. Не обходить тыж морално проблематічну сітуацію, як є любов ку двом женам.
Укажку з книгы Мілана Ґая – Моніка мож найти ту!
Лірічный субєкт але не страчать свою моралну інтеґрічность, і надале з почливостёв ся ставить ку присязї манжелцї і чує одповіность за родину. Література писана мужми ці женами має нераз і особы одповідаючі віку, в припадї лірікы то платить о дашто веце, з оглядом на іщі близше перепоїня лірічного субєкту з автором. В русиньскій літературї авторков любовной поезії є главно Квета Мороховічова-Цвик із єй літературным противником, зато є приємным несподїванём, же в тій области ся буде
презентовати і мужскый автор. (Самособов, попри Юркови Харитунови, котрого творчость має іншый характер і внимаме ю скорїше як гуманістічне вызнаня любви к жывоту і вшыткому, што собі в нїм автор цїнить).
В данім зборнику бы наісто нашов своє місце глубшый філозофічный аспект, наприклад снажіня прямовати к доконалїшій аналізї одношінь ці порозумлїню основы чувственного піднесїня, котре є парадоксно, так просте, а єдночасно про каждого з нас унікатне і неповторне. Што але не є теперь, може быти в будучности.