Літературный конкурз Марії Мальцовской: Людміла Шандалова (1. місто)

Дзвоны

Смутна є хыжка

за червеным плотом

церьков за нёв

спинать ся до білой красоты

крест з турнї до небес впитый

ласканый агнцём? з хмары

чую як дзвонять дзвоны

вчера

днесь

і завтра

много раз

клічуть  щіро

надыхнути ся благодати

без выстатя бють сердцём

не лем ты єсь выстав

і наша любов выстала

отварям ладу з лахами

давно вшытыма

білыма, біленькыма

скропеными слызами

іщі не пожовкли…

 

Молга

Молга ся знесла

велике молочне скло

не видно скрізь нёго

очі ся намагають

душа прягне

надїя гыне

не думам

не плачу

не смію ся

лем чекам

же прийдеш

зъявиш ся

 

Звізды на небі

Дарьмо ся намыгам

писати знам, а не напишу

слово мі хыбує

відїти не довіджу

чути не дочую

глубоке і далеке є небо вночі

із звіздами на чорнім заматї

 

Вопросів міліон

а одповідї хто знать?

 

Сполїгам на тебе,

мій Сотворителю

 

(Укажка з творчости Людмілы Шандаловой, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Елена Хомова-Грінёва (3. місто)

Мамине слово

Мамине слово,

родне моє.

Слово дїда і

прадїда

в колысцї прикрыте

білов перинков,

як око в голові

хранене.

Русиньске слово

то поклад,

то перла народа,

то бабины молитвы

то крестик на грудёх,

приповідка о

прастарій Рутенії

во верьхах і полонинах

співанка Русина.

 

 

Приходить час

Приходить час

бити на поплах,

охранити слово

Русина.

З азбуков букварь

не заперти,

учіти по свому

маленьке дїтя.

Співати мамину

співанку,

нянёвы рады

прияти.

Нихто не може

запаленый вгень

до родного слова

згасити

в твоїм сердцї

і на душі.

 

Як в клітцї

Як в клітцї

сиджу дома

нераз роздумую

о жывотї,

о тяжкій долї,

о самотї,

о роботї,

о любви молодых лїт.

Порушам клямков,

ці заперты дверї.

На два раз

замкну їх

колодков в старобі,

нияк не пущу

смертку ку собі.

Хочу пожыти

на тім світї

іщі даякы рокы.

 

(Укажка з творчости Елены Хомовой-Грінёвой, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

Вышла книжка творів Євґенія Фенцика

В роцї 2022 узрило світло світа далша книжка русиньской літературы народного оброджіня. Едіторы доц. Мґр. В. Падяк, к. н. і Мґр. Михал Павліч, ПгД. выдали в минулости уж дві публікації творів Анатолія Кралицького, вызначной русиньской особности 19. сторіча. В роцї 2019 была выдана публікація Творы, о рік публікація Анатолій Кралицькый. Князь Лаборець.

Едіторы теперь приношають одборной і шырокой чітательской верейности далшого русиньского писателя, котрого творчость нажаль не была выдана уж 140 років! Книжку творів Євґенія Фенцика творять три творы, прозаічны тексты Нищіє духом, Учитель-Неборак,  а єден твір русиньской драматурґії, Покореніє Ужгорода. В публікації ся тыж находять Додаткы доц. Мґр. В. Падяка, к. н., котрый описав жывот Євґенія Фенцика, ёго значіня в русиньскій літературї а ёго принос про свій народ. Так само доц. Падяк в окремій части высвітлює прінціпы і проблемы транслітерації творів (не лем) Є. Фенцика.

Євґеній Фенцик быв єдным із найактівнїшых писателїв періоду народного оброджіня Карпатьскых Русинів а тыж вызначный русиньскый літературный науковець, редактор а выдаватель знамого часопису Листок. В літературї ся проявив як поет, прозаік і драматік, і як історик карпаторусиньской літературы. Заховало ся по нїм выше 200 публікацій, но ёго творчость нїґда не была дотеперь выдана в єдній збірцїї в книжнїй подобі. Аж дотеперь…

Книжка вышла з фінанчнов підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Євґеній Фенцик. Творы

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2022

ISBN 978-80-555-2878-6

Почет сторінок: 400

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Юрко Харитун

ЛЕМ ЗАГРАЮ ТОБІ

Приємно выйти на луку

Чути зозулю і її ку-ку, ку-ку

Приємно дївочку взяти за руку

На лавочку сїсти під черешню

І чути люблю, люблю

Часто ту ходжу сам

Не чую ку-ку, ку-ку

ани люблю, люблю

Вертам ся під стрїху

Маю надїю, же вернеш ся ту

Але не учуєш ку-ку, ку-ку

ани люблю, люблю

Лем мою співанку смутну

А ты не любиш таку

 

ЯК НЕ ЛЮБИТИ

Люблю лїто

коли ходиш боса по траві

Люблю і осїнь

коли ты як біла береза

без листків

Люблю зиму

перину білу

Як не любити квіточкы в яри

коли пахнуть як груди твої

Потім такы і віршы мої

 

МОТТО

Не є дня без рядка

Таке є моє мотто,

такы мої слова

Прекрасны слова нашых предків

Прекрасны слова Русинів

Бы не запали до забытя

Вкладу їх до віршів

Не є дня без рядка

Така є надій моя

Вічно будеме чути

Слова і співы Русина

Укажка з творчости: Штефан Смолей – Не ганьб ся, Русине!

Споминаня на домовину

Там, де в прекрасній долинї,
Там, за плотом, на рівнинї
Квіткы в траві росли
Потїхов мі были.
Де ня сонце скоро рано
Із спаня будило,
На постели із теплыма
Лучами гладило.
Де ня часто моя мамка
Руками гласкала,
Як малого на свою грудь
К собі притуляла.
Там зістала родна хыжа,
Моє родне село,
Де мі у моїм жывотї
Было все весело.

Часто чую в своїх думках
Спів пташків на полї,
Як мене за домовинов
Моє сердце коле.
Хоць уж і моє волося
Стрібром переткане,
Моє сердце споминати
Уж не перестане.

Просьба за бідны дїточкы

Bоже, за бідны дїточкы
Спинам к тобі рукы,
Щі невинны, няй не терплять
Превеликы мукы.
Няй не вмерають з голоду,
І няй не хворїють,
Кедь ся народили на світ,
Няй з радости жыють.
Хрань їх од вшыткого злого,
Они щі не жыли,
Проти ничіїм законам
Ся не провинили.
Свій жывот щі лем зачали,
Уж мусять вмерати.
Дай і їм радость з жывота
На земли спознати.
Чоловіка сердце болить
Iз жалю над нима,
Вымінив бы і свій жывот,
За їх жывот з нима.
Хоронь дїти в цїлім світї
Од болю, терплїня,
Няй ся дожыють старобы,
І Твого спасїня.

Боже, за дїточкы в світї
Спинам к тобі рукы,
Щі невинны, няй не терплять
Превеликы мукы.

Дякую ті, мамко

Дакую ті, мамко,
За вшытко, як мамі,
За нелегкый жывот
Прожытый із нами.
Дякую за любов,
За ласкавы слова,
Же-сь про нас як мати
Все была готова.
Малых і великых
К собі притулити,
Руков погласкати,
Словом потїшыти.

Як сьме росли, дома
Сонце все не грїло,
Бо і в нашій хыжі
Вшеліяк ся жыло.
В радости і в бідї Ты нам говорила –
Жыйте так, жебы-м ся
За вас не ганьбила.

Про жывот многому
Єсь нас научіла.
Дякую ті, мамо,
Же єсь про нас жыла.

Сміяла-сь ся на нас,
А в сердцї-сь плакала,
Як єсь нас із дому
В жывот спроваджала.

Хоць уж тебе не є
Довго меджі нами,
В думках я тя віджу
Все перед дверами.

Кілько раз приходжу
До нашого двору,
Віджу тя стояти
На дверях до дому.

Дакую ті, мамко,
За вшытко, як мамі,
Ты зістанеш жыти
Вічно меджі нами.

(Смолей, Штефан: Не ганьб ся, Русине!, 2005.

Пряшів: Русин і Народны новинкы, ISBN 9788088769582.)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Мілан Ґай

Вызнаня           

 

Не знам Боже добрый

што ся зо мнов стало,

же мі шумне, міле дївча

розум помотало!

 

Не хочу скламати

єй сердце змучене,

кедь чує любов велику

она тыж до мене.

 

Не можу єй лем так

наоко зводжати,

дав бы єм їй себе,

но не можу дати!

 

Не плач, але зато

моє потїшіня,

не жычу я Тобі

нияке траплїня.

      

 

Сон о любви

Як я пішов вечур спати

не перестав упадати,

хоць і думка така была

де Ты Боже заблудила?

 

Рано далша ня мучіла

чом ся Ты мі не приснила,

може-сь на мене думала

коли сама-сь дома спала?

 

З того яке поучіня,

жебы єм не мав траплїня?

Вшытко треба пережыти,

жебы ся могло приснити.

 

Скоро зрана вставам       

 

Скоро зрана вставам

бо уж не мам спаня,

із думков в голові

ці тыж думаш на ня?

 

Не годен єм дале

уж без Тебе жыти,

трапити голову,

же так мусить быти.

 

Чом не доволено

в любови нам жыти,

лем нам доволено

по тайно ходити?

 

Не жычу никому

я таке траплїня,

бо то не є жывот,

але лем мучіня.

 

(Укажка з Літературного конкурзу Марії Мальцовской 2021, Мілан Ґай)

Літературный конкурз Марії Мальцовской: Людміла Шандалова (1. місто)

Лїс

Є густый, зеленый

темный і таёмный

наповненый мелодіёв птахів

скрышов звірины, плазів і мушок

 

Є архівом памяти старого дерева

поламаных, порохнавых конарїв,

стражцём спаданого листя

приїмателём теплого луча

переблискуючого шкарами стромів

 

Жывителём щавнатых грибів

дарцём солодкых малин

є початком вод

а кінцём долин

 

Лїс

фасцінує і притягує

радує і страшить

давать і бере

одкрывать наруча

і выпроваджать

на луку, на драгу

під біле небо

під благодарне сонце

 

Лїто

Лїто є в повнїй силї

діктує спраготу

од рана тепло выливать

плацу сі не жадать

 

Кедь ся му захоче

пошле влагу в хмарї гырмотній

заставить спалюючій дых

дасть одпочіти

в краю квітцї каждій

 

Бы знову розосміяло

фаребным квітём,

зеленым гаём

пташками

під белавым небом

 

Бы насытило плодами

пороздувало

веселым вітриком

далеко-шыроко

вшыткыма боками

 

Приїмам, што нукать

лем жебы ся скоро

не высилило

тадь осїнь уж дуркать….

 

Доджівно вночі

Вночі довго падало

Шустїло за облаком

в тихім напіві змывало порох

з намагы прошлого дня

 

Монотоннї приколысало сон

до скрыш загнало вшытко жыве

оросило благодарнї лїсы

полям даровало достаток влагы

зо спароты схолодило драгы

 

Падало і падало

насытило край вдячностёв

рано ся зміловало

а сонце послало

(Укажка з творчости Людмілы Шандаловой, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Марія Шмайдова – Їжакы Мырнчко і Фучка (друга часть)

Мамка Фучка ся не перестає тїшыти з великой родинкы. Татко Мырнчко ся на них iшi раз посмотрив, а уж охабив цїлу выхову молодых їжачкiв на мамку.

Водила їх мамка по лїсї, кормила, вказовала де найлїпшы корїнчікы, де найвеце доджівок, хробачiкiв… Як ся файнї наїли того, што нaхaпaли вночi, то пpec день ся побрали до скрышы. Была добрї выстелена мнягонькым мохом i листём. Навчiла Фучка малых їжачкiв ловити гадів i мышы.

-Посмотьте, ту на земли, на низкых стромикох суть i гнїздочка пташкiв. Даколи їджiня добрї  змiнити і зъїсти даяке cмaчнe яєчко. Но то ся дасть лем в яри, кедь                  пташкы iшi cидять у гнїздї і лeм кoли-тoгды, кедь oдлїтaють, – учiть Фучка своїх потомкiв, жебы ся знали о себе постарати як доростуть.

-Позерайте, ту коло потiчка суть жабкы. I то є смачне їджіня про їжакiв.

Ходять їжачкы гopї-дoлoв, аж пришли на край лїса.

-Tото мicцe не познаме, – пoвiдaть найстарше їжача мамi.

-Зато cьме ту пришли, жебы сьте знали, же на краю лїса є людьска дражка. По нїй не ходять лем люде, але i якась ладiчка на штирёх колесах. У нiй видно сидїти чоловіка. На тото собi давайте великый позор. Бо пiд тыма колесами часто мы їжакы гынеме, -поучує Фучка малы.

-Теперь ся вернеме назад до лїса. Як бы нас не хоронили коруны стромiв i сухы копы листя в нїм, то бы нас збачiли совы, aбo i лишкы. Тых ся храньте, дїточкы мої.

 -Ха-ха-ха, але як мi доростуть пiхлячiкы, та я їм їх язычкы i пыщата поряднї пошопам,- озвав ся малый їжачок.

-Хочу вам указати, як ся треба скрутити до клубяти і пoчекати, докы не одыйде наш неприятель.

-Холем маме файну охрану перед нима, – тїшыли ся малы їжачкы.

-Тато їжак нам з тобов, мамко, зробив файну скрышу, на нїй велё листя а iщi чорнічіня, жебы нас нихто не нашов.

-Як бы до нёй дахто вошов, то мы бы вышли другым выходом з норы. Тато добрї выдумав наше бываня,- тїшить ся мама Фучка.

Над скрышов є грубе корїня старого строму, a скрыша є меджi камiнём, котре є зароснуте мохом.

Перешов даякый час. Їжакім наросли певны пiхлячiкы. Уж не были бiлы, часом потемнїли. В єден пiдвечур мамка повiдать своїм дїтём:

– Уж сьте доросли, научіла єм вас вшытко, што мають знати їжакы. Пришов час, жебы сьте ся побрали каждый своёв драгов. Мате шыковны лабкы што знають скоро бiгати, добрї лoзити по стромикох і плавати у глубокiй i шырокiй водї. Найстаршый їжак повiдать:

-Mаме i добрый носик i ушка, та собi знаме найти легко i їджiня.

Шумнї ся вшыткы розышли, каждый пiшов своёв странов. Мамка за нима іщі довго смотрила… Потiм ся обернула і зачала ся шухтати по листю, дупкати, фучати і глучно ходила горї-долов попiд стромы. На недалекiм стромi сидїла на конарю дика мачка. Єй пругованый кожух вечур не было видно. Лем єй грубый хвiст ся колысав з бока на бiк. Як мачка Фучку збачiла, зачала ся приправлёвати на скок. Но їжакы мають добры ушка i носик а у повiтрю зачують притомность чуджой звiрины. Дика мачка скочiла долов на землю за Фучков. То уж ся але шыковна Фучка скрутила до клубяти, а дика мачка скочiла на єй остры пiхлячiкы. Страшно замнявчала од болести, выскочiла і зачaлa втїкати лїсом, лeм чiм дале од їжака. А спокійна Фучка высунула лабкы і дале ся помалы шухтала лїсом.

Была на себе горда, же вчасно зареаґовала. Захранила ся од смерти преснї так, як вчiла свої малы їжачкы.

(Укажка з творчости Марії Шмайдовой, друга часть з двох, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Марія Шмайдова – Їжакы Мырнчко і Фучка (перша часть)

Їжакы Мырнчко і Фучка

Над малым селечком є высокый берег званый Грун. Покрытый є скраю низкыма кряками i стромиками, за якыма уж ростуть высокы листнаты стромы. Меджi нима ся гев-там обявить i смерек або сосна, якы суть на роздїл од листнатых стромiв все зелены цїлый рiк. Стромы суть добров скрышов вшыткых звiрят, якы в нїм жыють. Прес день їх можеме вiдїти зрїдка, но на пiдвечур выходжають  зо своїх  скрыш i нор.

Сонечко уж запало за высокый берег, вiтор втих. Ярь была в повнім прудї. Лїс ожывав. Чути было вшеліякы звукы. Окрем пташачого спiву праскало сухе конарївля, шустїло сухе жовтаво-руде листя, яке рiк по року опадовало зо стромiв. Вкладовало ся єдно на друге, а мiстами уж з нёго была груба перина, котра приємно шухотїла, кедь на ню ступила людьска нога, або звіряча  лабка.

 Пiд листём в лїсї пулзує рушный жывот. Дражок пiд ним наробено як бы то была автрострада. Переходжають ту мышы, грабошы, хробакы, найдуть ся i гадины або ящуркы.

Як запало сонце а тма покрыла цїлый край, вышли на прогульку i два їжакы – Мырнчко i Фучка. Так їх называли камаратя, бо зо вшыткых їжакiв што жыли в шырокiй околіцї были найглучнїшы. Як было в лїсї тихо – то было главнї вночі, было чути лем саме фучаня i мырнчаня. Їжaкы довго спали, скоро цїлу зиму. Може i штири або пять мiсяцїв. Засобы собi нaробили, бо мали на брїшку i хырбтї велё мастного шмaлцю. Прес зиму ся може два-три раз збудили, як было вонка теплїше. Но як пришла ярь, цїлком ся пробаторили зо зимушнёго спаня. Цїлу ярь ся неунавнї хапали, скрывали і вшеліяк інакше бавили. Фучаня, одфукованя і мырнчаня было чути лем темныма ночами. Аж ту нараз, як было уж теплїше, вышло з норы окрем Мырнчка i Фучкы далшых десять малых клубяток. Были то малы їжачкы. Такы дрїбненькы, маленінькы кулькы. Но за короткый час ся малы їжачкы перемiнили.

-Посмоть на них Мырнчку, были гладонькы, свiтленькы як мышкы, але уж їм наросли i пiхлячiкы. Такы суть бiлы i мнягонінькы, – радовала ся мамка Фучка.

-Будеме їх хоронити, бо суть iщi безбранны, – ласкавым оком смотрить на них Мырнчко і дале уважує: -За два тыжднї нас i спознають, як ся їм отворять очка.

 

(Укажка з творчости Марії Шмайдовой, перша часть з двох, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021: Штефан Смолей – Андрійків нечеканый проблем (2. часть)

Дома  хоць  не  на  великім  ґаздівстві,  але  од  скорой  яри,  через  лїто  і  аж  до  пізной  осени  было  про  каждого  дость  вшеліякой  роботы.  Но а про  вітця  ся  обявила  робота  і  в  лїсї.  Быв  радый  зато,  же  ся  му трафила  можность  заробити  пару  корунок,  якы  дома  все  хыбили.

Іванко  із  Ганьков  ся  черяли  в  ходжіню  на  поле  із  худобов  і  до  школы.  Єден  день  до  школы  ішла  Ганька,  а Іванко  на  поле  із  худобов.  А  другый  день  Іванко  до  школы,  а Ганька  із  худобов  на  поле.

Меншы  дїти – Геленка  із  Андрійком  ходили  до  школы каждый день.  Но  а  домашня  робота зіставала  про  матїрь.   Кедь  отець  робив  в  лїсї,  мати  мусила  сама  робити  і  потребну  роботу  на  полю,  правда   таку,  котру  сама доказала  зробити.

Час ішов, а Андрійкове око ся не гоїло. Наспак,  придала ся іщі  міцнїша   болїсть.

Тота  неприємность  тримала цїлый  єден, другый  і  третїй  тыждень.  Мати з няньком ся застарали. По вшеліякім домашнїм  лїчіню  і  одрабляню  од  вшеліякых  хворот,  око  непереставало  Андрійка  трапити.  Спомагати пришла  i  валальска  лїчiтелька  очей, но без успіху.

В  Рошкiвцях  недалеко  од  Гороховых  бывала  старша  жена  — тета  Тимцёва,  котра  своїм  лїчiнём  многым  людём  нелем  в  Рошкiвцях,  але  i  в  далшых  околишнїх  селах  в  бiдї   охотно  помагала.

В  тых  часох  окулярїв  не  было.  А  зато  не  лем  дїтём  при  вшеліякых  дїтьскых  грах,  але  i  дорослым  людём  при  вшеліякiй  газдiвскiй  роботї   ся  ставало,  же  до  ока  упала  дака смiтинка.  В  многых  припадох  то  не  было  ніч  страшне,  ани  проблематічне.  Смiтинка  ся iз  слызами  iз  ока  выплавила.  Але  ставали  ся  i  такы  припады,  же  ся так  не  стало.  Тому  постигнутому  мусив  хтось  другый  помочі.   А часто  i  тому  помiчникови  ся  не  пощастило  смiтинку  iз  ока  выбрати.

При  такiм  проблемi  iз  оком  на  доктора  десь  в  мiстї  нихто  ани  не  подумав.  Но  а  в  Рошкiвцях  нашла  ся  жена,  котра  не  з  розкошу,  але  iз  бiды  в  такых  припадох  охотно  помагала. Она  своїм  языком  в  оку  глядала   смітинку  і  языком  око  чістила  так  довго,  покы  смiтинку  iз  ока языком  не  высунула  вон.

Андрiйкови  не  помогла  ани  тетина  лїчба   бо  око  хоць  небарз,  але  все  болїло.

Мати  выстрашена  о  сынове  око,  знова  робила  вшытко,  хто  што  знав  порадити.  Не помагала  нияка   материна  лїчба,  хворота  ока  робила  своє.

Дома  настав  великый  проблем.  Із  Андрійком  требало  іти  до  доктора.

В  єден  день отець  приготовив  віз,  повпрїгав  конї  і  із  Андрійком  пішов  на  возї  до  Лабірце  ку  докторови.

Дохтор  Андрійкове  око  попозерав  і сконштатовав,  же  він  із  оком  не може  ніч  зробити,  але  вітцёви  радив:

«  Кедь  хочете,  жебы  ваш  хлопець  на  очі  відів,  мусите  іти  до  Мигалївского  шпыталю. Там  є  очне  оддїлїня,  де  лїчать  очны  хвороты.  Я  вам  папірь  про  тамтых  докторів  напишу. »

Із  докторовой  справы   были  дома смутны  i  нещастны.  Были  смутны  і  зато,  же  не было  легко  роздумати ся,  што  із   Андрійком  робити.  Пінязей  не было  а  за  лїчіня  в  шпыталю   в  тогдышнїх  часах –  перед  Другов  світовов  войнов  в  Словеньскім  штатї   требало  платити.

Страх  о  Андрійкове  око  їх але донутив,  же   хоць  на  шпыталь  пінязї  пожычать,   але хлопця  дадуть  лїчіти  до  шпыталю.

У недїлю  мати  Андрійкови  приготовляла  вшытко, што было треба до шпыталю.

Андрійко  плакав,  бо  до  шпыталю   аж  до  Мигалёвець  одмітав  іти. Наконець  ся дав  мамов і няньком переговорити.

 

(Укажка з творчости Штефана Смолея, друга часть з двох, Літературный конкурз Марії Мальцовской 2021)

1 10 11 12 13 14 47