Меланія Германова: Высока школа – жывотна (2/2)

– Радко, а де мама? Ці не вышли даґде на двір, або не суть долов?
– Нї, мама пішли до подкровя лахы складати. Зо страху там ошалїють, Боже мій…
– Лем ся не бій, вода ся аж до подкровя не дістане. А мама розважна жена, відїли уж неєдну поводень. Гварили мі раз, же огень загасиш, але воду не заставиш – іста правда. Хлопи, переставать лляти, падать іщі, але слабше, і вода ся уж дале не розливать. Хвала Богу, хмары розтягло, уж лем кропить, уж перестало падати…
Староста з хлопами вытяговали з реґулації вшыток нанос, вода помалы хляпла, была єй повна реґулація, але уж ся не выливала. Вшыткы хлопи были добиты. Мілан ледва дыхав – така тяжоба, така старость.

– Старосто, ту мусиме выдумати лїпшы протиповоднёвы опатрїня, така сила воды… Іщі кус і є по тых трёх хыжах.
– Вера же мусиме. Мілане, скліч вшыткых посланцїв на 14:00. Закліч і Василя Скыбу і Михала Скуряка – спишеме шкоды і подаме жадость на окрес о уграду шкод на протиповоднёвых акціях. Робити зачнеме такой завтра.
Радко, ідеме домів, але не хочу думати, што нас там чекать.
– Мамо, де сьте? Ніч вам вода не зробила? Мамо, де же сьте?
– Ту єм ту, дїти мої. Ніч ся мі не стало. Видиш, дївко, ту вода ани палцём не гла, іду відїти, што ся там стало…
– Боже, мочарь у цїлім обыстю, но нам лем треба подумати, што на самый перед робити, што лем, Божічку, порадь, помож, бо сьме під твоёв волёв.
– Мамо, як будеме теперь жыти, вшытко мокре, вода взяла, што лем могла, остали сьме голы–босы, як послїднї жобраци.
– Лем цыт, не нарїкай так, Панбіг намачав – Панбіг і высушить, моле яка теплота на дворї. Вшытко ся направить, лем думайте як. Ту не поможе горекованя, ани бідаканя – лем розум і розвага. В моїм жывотї то уж третя поводень ту з того потічка, но а видиш, же ту єм. Тобі ся не вірить, іщі–сь была мала. Вода тогды таке чудо наробила, як і теперь. То не война, же гынуть люде, то ся поніщіло обыстя, але оно ся загоїть, ёй–ёй–ёй, пек ті бідо – та ті пек, Господи, воля твоя…
– Мамо, вода нам вшытко взяла – лахы, обув аж і ботник, діван, в креденцю были потравины, доклады, вкладны книжкы, пінязї – наша цїложывотна трапеза з Міланом.
Бідак, іщі о тім не знать. Ани обув, ани ряндочкы сухой на ся не маме, ани до рота што положыти…
– Мілан о тім, ани не буде знати, бо кідь зачало на рїнёх гучати, я такой збігла до кухнї. Саме перше єм выняла доклады з книжчатём, а там были і дві вкладны книжкы і пінязї – вшытко єм одложыла. Такой єм збігла до кухнї і до відра выложыла вшыткы
потравины. Поносила–м і дакы лахы зо спалнї зо скринь, вшытко вышываня, Вітьчины книжкы з дїтьской, Міланове ташча з моторовыма докладами і ключами од мотора, а веце єм уж не встигла, бо бы–м ся ту залляла водов…
– Мамо, та вы ся не бояли перед тов тучов і водов?
– Страх бы мі, дївче не поміг – таку силу і одвагу мі дав Панбіг, же аж ся сама собі чудую, лїтала–м зо вшыткым горї ґарадічами як серна.
– Мамо, але облакы і дверї мокры, та ся покривлять, дылї ся уж цалком піддули, малта вшытка опадать і зднука, і звонка, а хыжа не поїщена – де лем на то взяти пінязї, з пожычок ся не сплатиме довіку…
– Є, є, поіщена, Радко – быв ту з Кооператівы поіщовак хыжу поістити, та–сь го выгнала, бо подводникови не даш тількы пінязї. Видиш, дївко, – „Пыха і скупота – то велика псота“. А пінязї на то, жебы чоловіку служыли. Видиш сама, Радко, же якбы єм їх не стигла взяти, та бы пішли долов водов. Ці не знаш, же пінязї – мамона?!
– Теперь уж віджу, мамо, але не пораджу сі, уж нам обом з Міланом остали лем рукы на тяжке змаганя, а очі на гірке плаканя…
– Радко, Радко, одколи єсь ся народила, та–сь так не бідакала, бо я ті не дала – мою поміч єсь мала на каждім кроцї, а так буде і теперь – од чого єм ту?! Мама мусить быти таков до віку…
– Мамо, никотра мати не дала тілько дївцї, як вы мі, а нелем мі, але і Міланові, і нашій Вітьцї. Вірить мі ся, же спочатку сьте мі гварили – Мілане. А як му вмерла уж і мати, як осиротїв цалком, та сьте му зачали гварити – сыночку. Тото собі, мамко і він барз добрї запамнятав, вы сьте му не свекра і не тещаня, але властна мати – мама.
– Так то, дївче моє, і надале буде, бо сьме люде. Но а теперь ті повім іщі єдну добру новину, бо уж тых планых было на днесь дость – ваша хыжа є нелем поіщена, але і перепоіщена. Вшыткы шкоды, што вода спрічінила, будуть заплачены до цента, бо я хыжу дала поістити – ани бы–м не жыла, кібы хыжа коло воды не была поіщена.
Радка нарадована побігла за Міланом.
– Мілане, подь ту скоро, повім ті добру новину.
– Не мусиш, Радко, вшытко єм чув здолы, але я о тій поістцї знав, бо мі староста гварив, же мамі порадив і їх одвіз до той поіщовнї, і поіщовак быв у нас – вшытко списав – з поістков я уж быв і зо старостом в Кооператіві, та ся, Радко, уж так постарай. Гірше є, же нашы сусїдове не мають поіщены хыжы, дашто їм штат уградить, але то мало.
– Мамо, а кілько платите за тоту поістку?
– 185 евра рочнї, а уж четвертый рік, а видиш, же не надаремно, кажде плане є на дашто добре, то ня жывот уж научів!
Тількы пінязї зос жебрацькой вдовской пензії, мамо, ці вам тых пінязей не жаль? А ці вам тото даколи одплачу? Нїґда–пренїґда.
– Моя небіженька мама нияку пензію не мали, бо тогды не давали, пятеро нас мали, 40–річнов овдовіли, а вшыткых нас выгодовали, поодїли і на путь поблагословляли. Братя і сестры мі уж повмерали, а я наймолодша пензійку по небіжчікови беру – жыю собі і Господа хвалю.
– Дай вам, мамцё, іщі тілько рочків, як днеська з неба впало капок доджу – море…
– Уж іде Вітька, іду ї напроти, бо чую, же сеґінятко заводить.
– Цыт, дїтинко, тото вшытко ся помине, повысыхать, отець посправлять…
– А і мої книжкы і лахы – вшытко вода взяла, мамо, няньку, бабо…
– Ани слово, дївче – вода бы взала, але я не дала – вшытко твоє єм встигла поносити горї, в тім малім хыжчати за комином лахы єм ті дала до шыфонера, а книжкы на тот
шумный талашик, а обув єм повкладала на полічку – ідь попозерай. В тім хыжчати будеш ся учіти і спати, покля спід не высхне. Но але дость бісїды – подьте вечеряти, бо сьте голодны, а такой спати, бо сьте подобиваны. Дакый час будете горї і вы, бо ту мі так бывати, як в дакім готелї. Вам двом єм наварила бандурчаных кнедликів зо сливками, а тобі, сыне мій, присняників напекла, бо то твоє їдло. Ты запєш молоком, што–сь принїс од хрестной, а они юхов од сушынок.
– Бабо, у тых кнедликах бы–м аж і спала, а тота юха – то іщі лем лїпша як кола. Вы нелем нападлива, бабо, але і добра кухарка. Де сьте ся тото вшытко лем научіли…
– Наша бабка, Вітько, мають тоту найвысшу школу, найвысшу з найвысшых. Смієте ся, але то правда правдива.
– Бабо, а якы предметы ся там учать, тяжшы як нашы?
– Но та слухай, якы, а добрї сі їх запамятай: чесность, робітность, справодливость, почливость, поміч ближнёму, знашаня кривды, богабойность, одпущаня, скромность,
покора, почливость ку родічам, любов ку ним і старостливость о старых родічів – а іщі велё з них мі на розум не прийде – але главны єм ті повіла. А повім ті і тото, же велё людей тоту школу цїлый жывот штудує, а пак на екзаменах пропаде. Але што ту плане, то є то, же тоту школу мож робити лем раз, не так як вашы. Та мать чоловік так робити, жебы вшыткы тоты предметы звладнув на першый раз, бо репарат не буде.
– А вы, бабо, їх звладли? Гварьте, бо–м зведава – слухам вас.
– Ці–м звладла, то мусите повісти вы, бо бы–м пропала з дакотрого предмету – зо скромности, якбы–м ся сама хвалила.
– На єднічку, мамко, вшыткы предметы на єднічку, даме бабі іщі ай діплом.
– А коли, бабко, будуть промоції з той школы?
– Я ся тых промоцій барз бою, ани їх не чекам. А як будуть, та мусиш, дївче, на них прийти в чорных шатах.
Лем у чорных, дїтино, лем у чорных…
– Барз чудна тота высока жывотна школа, мудра, але чудна…

(Меланія Германова: Дїтём про радость і пoучіня, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2016, с. 81-89)