Меланія Германова

Меланія Германова

(3. 11. 1937)

Публікації

  • Дїтём про радость і поучіня (2015)
  • Смутне і веселе (2020)
  • Жывот – то театер (2021)

Біоґрафія

Меланія Германова ся народила 3. новембра 1937 у Выдрани (окр. Меджілабірцї) як найстарша з трёх дїтей. Друга сестра – Марька ся народила о три рокы пізнїше, а о сім років пришла на світ наймолодша – Анька. Рокы народжіня наповідають, же то были войновы дїти. Як сім рочна, в роцї 1944 Меланка наступила до основной школы у Выдрани, а якраз ту ї застигла война. Бомба выбухла недалеко школы, нащастя, никого з дїтей не трафила. Так родічі з дїтми были мушены втечі до лїса, де пережыли тяжкы днї. Але іщі гіршы часы їх чекали, кедь ся вернули з лїса.

Наймолодша сестрічка Анька вмерла як девятьмісячна, а жебы того не было дость, ай малу Меланку куля трафила до брїха, ледва же пережыла. Родина ся лем тяжко спамятала із войновых днїв. Але, як днесь Меланія Германова споминать,  найгірше іщі лем пришло. В марцу 1947 родина увірила обіцяням аґітаторів і із вшыткым што мали, выбрали ся на довгу путь – за красшым жывотом – на совєтьску Україну – на Волинь. Як з одступом років панї Меланія конштатує, тоты мудрїшы поодходили до Чех, а мы, нещастници – до „совєтьского раю“ з котрого не было навернутя. На возї одышла родина до Лабірця, одкы на накладнім влаку два тыжднї путовали в тяжкых подмінках, докы не дішли до цїля. А там їх чекало велике розчарованя. Земля была уродна, но робити на нїй требало много. Робили нелем родічі, але ай їх малы дїти, жебы могли пережыти. Школа была 8 кілометрів од села, де жыли, гіґіена страшна, не бісїдуючі о тім, же ани домашнї їх не прияли з радостёв. Аж кедь умер Сталін (в роцї 1953), настала реална можность вернути ся назад домів. Панї Меланія сі то доднесь памятать: „Отець Владиміра Противняка (агґажуючого ся в русиньскім русї по роцї 1989 – позн. авт.)Іван Противняк написав мудру жадость, на основі котрой ся родина могла вернути домів – до Выдрани. Там сьме ішли з маєтком, а домів сьме ся вертали з штирёма куфрами…. Але ішли сьме домів, а то было про нас велике щастя….

Так молоде дївча наступило до єденадцятьрочной школы, а по єй скончіню на Высшу педаґоґічну школу до Пряшова, де выштудовала комбінацію російскый язык – україньскый язык. Тоты языкы учіла 20 років, потім сі доробила іщі словацькый язык, бо україньскый ся учіло дедале менше школярїв, і так добыла свою учітельску карьєру – аж до пензії. Уже в тых часах барз любила декламовати, але ай сама писала, на самый перед віршы, потім ся пущала ай до прозовых і драматічных жанрів. Свої тексты вывжывала в школї, де нацвічовала із школярями театралны сценкы, з котрыма выступляли при розлічных нагодах.

В сучасности Меланія Германова жыє у дївкы – у Габурї, котра ся о ню прикладно старать. Хоць єй здравя уже не служить так, як бы мало, є все в рамках своїх можностей актівна. А із вшыткого найвеце любить писати…. Так ся поступно народили єй віршованы балады, повіданя, стишкы про дїти. Пробує писати свої пригоды із жывота і має надїй, же в здраматізованій подобі ся колись будуть грати, кедь не в Театрї А. Духновіча, та холем в рамках малых школьскых, або штудентьскых театрів. Посередництвом них так може молода ґенерація фіксовати нелем стародавны обычаї, але ай материньскый язык своїх предків.

Автор: К. Копорова

 

Миколай Коневал

Миколай Коневал

(30. 10. 1948)

Публікації

  • З русиньского сердця (2012)
  • Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша  (2018)

Жывотопис

Миколай Коневал, вірный і одданый цїлым своїм єством Русин, народив ся 30. октобра 1948 в Камюнцї родічам Миколаёви Коневалови і Марії, родженій Сивульковій. Днесь уж росте четверта ґенерація Коневаловых Миколаїв (окрем отця і ёго сын і внук). По закончіню основной школы в роднім (в тім селї часї была  в Камюнцї україньска школа і школярї ся в нїй учіли по україньскы), М. Коневал штудовав на Середній промысловій школї електротехнічній в Пряшові, котру завершыв успішнов матуров в роцї 1968. По школї собі повиннї одкрутив 2 рокы як вояк в Чехах коло Ашу. Ёго першым заместнавателём была Окресна польногосподарьска справа, по нїй Заводы 1. мая в Старій Любовни і ЄРД в Гнїздах, але і во Світї і на Чехах. Тото вшытко стиг М. Коневал до року 1993. А потім го судьба повела за море аж до Америкы. У нас роботы было поменше, і тота была слабо плачена а М. Коневалови требало постарати ся о родину – жену і троє дїтей. А так пішов за роботов, як даколи поодходили з родного краю многы нашы русиньскы предкы. Окрем тяжкой роботы по высочезных будовах в Америцї, ходив до церькви і співав в церьковнім хорї при Ґрекокатолицькій церькви Св. Духа в Ню Йорку – Бруклінї, де співав і соло. За великов млаков робив М. Коневал довгых вісем років. Там утерпів і тяжкый ураз, кедь упав з великой вышкы. Три рокы го давали докторы до порядку. Од того часу є дома на заслуженім одпочінку. Але не сидить дарьмо. Уж довшый час М. Коневал зберать і записує камюньскы традіції, фолклор, звыкы, творить властну поезію, котру публікує в русиноязычній пресї. В роцї 2012 му выходить поетічный зборник З русиньского сердця, наслїдно в роцї 2019 свої зберательскы актівіты схосновав на выданя народописной публікації Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша.  Свої богаты запискы і властну творчость знать М. Коневал добрї схосновати і при модерованю камюньскых Днїв русиньскых традіцій, котры собі своёв высоков уровнёв здобыли велику популарность нелем в Камюнцї, але в цїлім старолюбовняньскім окресї і мімо нёго. І при орґанізованю русиньскых акцій не стоїть М. Коневал боком, але помагать з чім годен.Треба повісти, же М. Коневал быв одмаленька выхованый в хрістіаньскім дусї і любви к церьковносляваньскому обряду. І в сучасности помагать як член кураторьского збору в Камюнцї. Барз го мерзить, кедь по дакотрых русиньскых селах ся словакізує наш обряд і в церькви ся нашым Русинам священици пригваряють по словеньскы. Дав бы Бог, жебы сьме такых вірных і робітных Русинів, як Миколай Коневал, мали чім веце.

Здрой: ІнфоРУСИН, 2008 (авторка: А. Кузмякова),

aктуалізація, доповнїня і языкова управа: К. Копорова

Галґашова, Анна

(20. 02. 1923 – 15. 01. 1996)

Публікації

Стружніцкыма пішниками (1993)

Анна Галґашова ся нарoдила в селї Остружніця (русиньска назва села: Стружніця) тогдышнёго Гуменьского окресу (Словакія). Село было зліквідоване вєдно із далшыма шестёма русиньскыма селами (Дара, Руське, Смулник, Старина, Велика Поляна, Звала). Вшыткы тоты села были залляты водов Стариньской преграды. Основну школу Анна Галґашова выходила в роднім селї, де під веджінём учітеля Теодора Гренюка облюбила сі умелецьку літературу, но передовшыткым народный фолклор і етноґрафію. Тяжкый жывот родины не доволёвав єй проявлёвати ся у тій сферї. Як авторка поезії ся проявила аж в зрїлім віцї – у 80-тых роках 20-го стороча. К найкрасшым єй творам патрять балады. Іншпірацію на їх сюжет черьпать авторка із властного жывота, як ай із жывота своїх найблизшых, сусїдів, знамых і менше знамых людей, котрых почас свого жывота стрїчала і они єй розповідали о своїй долї. В особі Анны Галґашовой находиме значно талентовану носительку і зберательку народной културы Русинів выходного Словеньска. Про таку роботу (як зберательску, так ай писательску) але мусили настали у Анны Галґашовой добры часы. Бо каждоденна тяжка робота в обыстю і на полю в родній Стружніцї такы можности не давала, ту могла молода жена лем нассавати богатый духовный жывот Русинів і култівовати го, розуміючі културну цїнность того вшыткого. Так робітна стружніцька жена цїлым своїм єством ся намагала понурити до глубин рознородой народной културы, прожываной і розвиваной в Звалї, Смулнику, Руськім, Великій Полянї, Старинї, Яловій, Стащінї, Стащіньскій Розтоцї, Колоніцї, Кленовій, Вубли, Бенятинї, Підгородю, Збою, Улічу, Руськім Потоцї і всягды там, де жыють Русины. Анна Галґашова притім розуміла, же вшытко тото освоєне, пережыте до найтоншых емоцій, буде мусити дати ай на папірь, жебы то мало даяку цїну ай до будучности. Тайно роздумовала о выданю книжкы, но одвага на тот почін ся родила довго і помалы. Тот приязный час настав, парадоксно, аж тогды, кедь родина Галґашовых одышла зо свого културного середовиска. Переселїня до Пряшова, де собі купили хыжу із фалатком землї, збавило Анну Галґашову тяжкой роботы, многых повинностей і старунків. Пришов час взяти до рук зошыты, котры сі завела іщі в Стружници. До них зачала записовати нелем вшытко пережыте, але під впливом етноґрафа Др. Р. Манны із Словацькой академії наук, котрый свого часу навщівив Стружніцю, ай розлічны сорты народных звычаїв. Др. Манна навщівив А. Галґашову і в Пряшові і понукнув єй сполупрацу з Народописнов сполочностёв САН. З той стрїчі ся зродили запискы в зошытах (по русиньскы), котры на імпулз Др. Манны А. Глаґашова послала Словеньскій народописній сполочности до Братїславы, яка на своїй Валній громадї в Левіцях оцїнила тот етноґрафічный матеріал третёв цїнов. Было то в роцї 1984.  Таков цїнов были оцїнены і далшы єй два зошыты етноґрафічного матеріалу (єден з них – то были споминаня на Другу світову войну) в роцї 1986. Про просту жену із маленького русиньского села то быв великый успіх. Но все іщі то не была самостатна книжка, котру Анна Галґашова тужыла выдати. До той нелегкой роботы ся пустила на імпулз Др. Михала Гиряка, велику підпору мала ай од своёй родины – сыновця Юрка Харитуна, мужа Івана і дївкы Марії Полчовой, а таксамо од А. Зозуляка, котрый ся рїшыв релізовати проєкт выданя книжкы – Стружніцкыма пішниками.  Вшыткы заінтересованы  знали, якый духовный капітал Русины здобудуть выданём той публікаціії, котра узрїла світло світа в роцї 1993, то значіть, іщі перед кодіфікаціёв русиньского языка. Книжка є лем выбером з многогранной зберательской роботы Анны Галґашовой. Найдеме ту такы жанры, як фантастічны приповідкы,  демонолоґічны приповідкы, леґенды, народны повіданя, але ай дїтьскый фолклор, ці анекдоты. Народна свадьба села Стружніця, стовкы записаных народных поговорок, або записы домашнїх робот на ґаздівстві (сїяня і спрацованя конопель, тканя полотна, тканя покровцїв), пописованя людового лїчітельства і іншы зістануть тырвалыма народописныма цїнностями народной културы Русинів выходной Словакії.

Анна Галґашова писала ай поезію а таксамо балады. Нажаль, самостатный зборник поетічных творів єй не вышов, єдна єй балада (Тернёва ружа) є надрукована в зборнику Муза спід Карпат (Зборник поезії Русинів на Словеньску, 1996), котрый зоставила Анна Плїшкова.

Автор: К. Копорова

Гиряк, Михайло

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (зоставитель, 1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Галчакова, Анна

(11. 04. 1929 – 26. 07. 2006)

Публікації

  • Лабірські оповідання (1976)
  • Окрилені мрії (1976)
  •  Вдови і сироти (1982)
  • Тисячі сонць. Балади (1984)

Aнна Галчакова ся народила в Меджілабірцях (тогдышнёго Гуменьского окресу) в ґаздівскій родинї. Як девятьрочній єй умер маленькый – лем вісеммісячный брат Еміл, а позад нёго занедовго ай нянько, также єй далшый жывот быв позначеный главнї стратов нянька. По скончіню основной школы і міщанкы одышла учіти ся до Батёвян (теперїшнёго Партізаньского), де в добрї выбавленій книжніцї могла спознавати літературу, під впливом якой зачала сама писати властны віршы. По скончіню школы робила в розлічных професіях – як секретарька, учтовнічка, выхователька… Мала дві дївкы і єдного сына. Довгы рокы жыла в Пряшові, але кедь поховала свого другого мужа, першла жыти до пензіону про старых людей – до Бардеёва, жебы была близше ід свому сынови – докторови-пріхіатрови. Ай наперек тому, же не мала нияку філолоґічну освіту, барз любила писати поезію. Патрила к тым русиньскым авторкам, котры писали (в часах соціалізму) у своїм лабірьскім діалектї (не приїмаючі україньскый язык), хоць про тото зажыла много понижованя од „высшой писательской касты“. Наперек тому, як сама конштатовала, найлїпше ся єй писало по своёму – по русиньскы. Самособов, тогдышнїй выдаватель – КСУТ вшыткы єй творы коріґовав – до „містного україньского языка“. Так єй вышло 5 книжок: Лабірські оповідання (1976), зборникы поезії Окрилені мрії (1976), Вдови і сироти (1982), зборник стишків про дїти: Тисячi сонць (1984) i Балади (1984). По кодіфікації русиньского языка Анна Галчакова реґуларно публіковала свої віршы в русиноязычных періодіках Народны новинкы і Русин, пізнїше ай в Русиньскім народнім календарю. Єй стишкы вышли ай в зборнику поезії Русинів на Словеньску: Муза спід Карпат (Пряшів, 1996), таксамо в антолоґії русиньской поезії Русински/Руски піснї (Новый Сад, 1997). Шкода, же ся не подарило выдати єй самостатный поетічный зборник по русиньскы. То было єй найвекшым желанём. В пензіонї, де дожывала свої рокы собі перед смертёв зломила праву руку, также уж не могла ани писати, што была єй єдина потїха. Вмерла сама, із своїма невыповідженыма думками – 26. юла 2006.

Aвтор: М. Мальцовска (доповнене і скоріґоване –кк-)

Шмайда, Михал

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Публікації

A іщі вам вінчую (1992)

Колискові пісні (1993)

Розколота душа (2004)

 

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.

Хома, Василь

Василь ХОМА

(18. 5. 1927 – 22. 4. 2017)

Публікації

  • Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв, 2005, 224 с.
  • Розвиток русинської поезії в Словаччині від 20-х до 90-х років XX століття. (Нарис історії з портретами поетів). Братіслава: Видавництво Спілки словацьких письменників, 2000, 396 с.

Літературный крітік, педаґоґ, діпломат, сполоченьскый актівіста, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска доц. ПгДр. Василь Хома, к. н. ся народив 18. мая 1927 в Миковій (окр. Меджілабірцї) як першый із штирёх дїтей. Основну школу выходив в роднім селї, матуровав на руській ґімназії в Гуменнім (1949), высокошкольскы штудії абсолвовав на ФФ Універзіты Коменьского у Братїславі (штудовав комбінацію: руськый язык – філозофія). В штудіях продовжовав далшых пять років на Ленїнґрадьскій штатній універзітї, де в роцї 1955 здобыв тітул ПгДр. в апробації руська філолоґія. По скончіню штудій робив довгы рокы як высокошкольскый педаґоґ. В тых роках здобывав ай научны тітулы (1955, кандідат наук, 1969, доцент). В роках 1969 – 1973 робив на Міністерстві културы СР як заступця тогдышнёго міністра Мірослава Валека, вызначного словацького поета. Языковы способности кваліфікованого педаґоґа, як ай філозофскы і діпломатічны способности привели го до діпломатічных служеб, де одбыв веце як 8 років (наперед в Белґії, потім в африцькім Заірї). Попри своїй научній, педаґоґічній і діп­ломатічній роботї Василь Хома ся такой по новембрї 1989 актівно запоїв до возродного процесу Русинів на Словакії участёв на І. Світовім конґресї Русинів у Меджілабірцях (1990), де выступив з підпорным словом. Наслїдно быв участный ай на славностнім актї выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії (януар 1995, Братїслава). Кодіфікація языка про нёго значіла зачаток актівной роботы в русиньскім русї. Як вызначна особность, маюча контакты в літературных колах, поступно зачав в рамках Літературного фонду розвивати актівіты на заложіня Сполку русиньскый писа-телїв на Словакії. То ся му ай подарило, і так в роцї 2001 з ёго ініціатівы і особной заанґажованости выник при Літературнім фондї Сполок русиньскых писателїв Словакії, котрого ся Василь Хома став першым председом. В тім контекстї то быв знову Василь Хома, котрый ініціовав Цїну і Премію А. Павловіча за оріґіналный літературный, літературно­научный твір в русиньскім языку, або за переклад до русиньского языка, котру удїлює кажды два рокы Літературный фонд, бо до того часу (в контекстї передновембровой політікы і неекзістенції русиньской народности) была удїлёвана лем Цїна Івана Франка за оріґіналну літературу писану україньскым языком, котру здобывали писателї зо Словакії, пишучі свої творы по україньскы і ідентіфікуючі ся як Українцї. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый літературный алманах (Ру­синьскый літературный алманах на рік 2003), котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы: Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну оріентацію Русинів ай на літературнім полю: „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі оріентації. Наша оріентація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду…‟. Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня). Василь Хома быв наслїдно зоставителём далшых алманахів (пятёх: 2003, 2004, 2005, 2006, 2007). Довєдна вышло девять алманахів, до котрых Василь Хома актівно приспівав своїма літературно­научныма статями. Ёго статї находиме ай в Русиньскiм народнім календарю (Великый поборник Русинів – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2004 рік; Познамкы ку періодізації жывота і творчости маковіцького словя – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2005 рік), таксамо в часописї Русин. Як вызначный літературный теоретік і крітік ся записав до історії русиньской літературы і културы научнов публікаціёв Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989; Пряшів: 2005), котру написав в співавторстві із своёв женов Маріёв Хомовов­ Дупканічовов, лінґвістков­, славістков, котра таксамо брала актівну участь як в языковій комісії (при Інштітутї русиньского языка і културы ПУ), так ай в оброднім процесї Русинів як такім. За тоту публікацію быв Василь Хома нагородженый Цїнов А. Павловіча за русиньску літературу (в роцї 2005). Факты о высокій професіоналній уровни літературно­крітічной і літературно­научной роботы В. Хомы суть знамы і в словацькім контекстї. Проявило ся то при оцїнёваню ёго творчости з нагоды вісемдесятых народенин – в роцї 2007. В сло-вах узнаня представителїв Сполку словацькых писателїв, Матіцї словацькой, тогдышнёго міністра културы СР Марека Мадяріча, як ай русиньскых лідрів, приятелїв і сполупрацовників было высловлене ,,подякованя за літературознательску роботу, котра приспіла ку нашому познаню модерной руськой (російской – позн. ред.) поезії, а таксамо за одборны публікації, котры суть приносом про познаня русиньской літературы 20. стороча“ (цітоване з писма міністра културы СР М. Мадяріча к уведженому юбілею.

Василь Хома одышов до літературного неба 24. апріля 2017 у віцї недожытых 90 років.

Автор: К. Копорова.

Павук, Михал

(20. 09. 1925 – 23. 11. 2012)

Михал Павук ся народив в родинї желїзнічаря в Королеві над Тісов на теріторії Підкарпатьской Руси, котра в тім часї была сучастёв першой Чеськословеньской републікы. Молоды рокы М. Павука припали на бурливый період окупації ЧСР і Підкарпатьской Руси фашістами. Войнова окупачна сітуація (1938-1939) і страшный терор выкликовали протесты і в демократізачных групах Русинів. За актівну участь в протестных акціях, выготовлёваня і розшырёваня плаґатів на Підкарпатьскій Руси з протиокупачным і антіфашістічным обсягом М. Павук быв арештованый і  наслїдком рїшіня суду вышмареный з ґімназії в Хустї із заказом штудовати на вшыткых школах в Мадярьску. Ґімназію так М. Павук скончів аж по ослободжіню в роцї 1945 в Ужгородї. Далшы штудії абсолвовав на Оддїлїню руського языка і літературы Філолоґічной факулты Ужгородьской штатной універзіты. В роках 1952-1966 учів руськый язык і літературу на ужгородьскых середнїх школах, в роках 1966-1969 на середнїх школах в Кошіцях, де перешов жыти. Од року 1969 быв ведучім Кабінету руського языка і літературы Крайского педаґоґічного інштітуту в Братїславі, одкы в роцї 1989 одышов на пензію.

Михал Павук быв ай літературно актівный. Хоць му не вышла ани єдна самостатна книжка, до послїднїх днїв свого жывота творив (окрім іншого быв актівным членом Сполку русиньскых писателїв Словакії і часто приспівав своёв поетічнов творчостёв  до русиноязычных періодічных і неперіодічных выдань). Поетічна творчость Михала Павука  є цїнна тым, же ся операть о історічны факты у  розвитку Русинів. Має народнобудительскый характер, автор Русинів видить в контекстї розвитку другых славяньскых, але ай неславяньскых народів, причім нову надїй про Русинів видить у їх зновувозроджіню по роцї 1989. Надїєме ся, же ся найде выдаватель, котрый з ёго богатой поетічной творчости выбере і спрацує холем часть на книжне выданя.

Автор: К. Копорова.

Данцак, Франтїшек

Франтїшек ДАНЦАК

(8. 02. 1939 – 18. 11. 2018)

Публікації

  • Kubek, Е.: Narodnŷ povisti i stichi. František Dancák (еd.), Prešov: Petra, 171 s.
  • Kubek, E.: Výber z diela/Выбер з творбы. František Dancák (еd.), Prešov: Petra, 2010, 58 s.

ТгДр. Франтїшек Данцак ся народив 8-го фебруара 1939-го року у селї Варганївцї, окрес Пряшів у ґрекокатолицькій родинї, родічам Андріёви Данцакови і Аннї, родженій Лукачовій як друга дїтина (старшый брат – Павел, молодша сестра – Анна).  Од молодых років быв выховлёваный і приправлёваный на то, же ся стане ґрекокатолицькым священиком, но ґрекокатолицька церьков в Чехословакії была од 1950-го року зрушена комуністічнов владов і так по середнїй школї наступив до Православной богословской семінарії у Пряшові і у 1964-ім роцї быв у селї Андріёва рукоположеный на православного священика. В тім самім роцї пришов служыти до родного села єпіскопа Гопка – до Грабского. Село довгы рокы не мало священика, люде ся не хотїли піддати примушеній православізації. І кедь Грабске было реліґійно роздїлене од Першой світовой войны, меджі роками 1950 – 1964 быв у селї лем єден православный священик.
Данцак пришов як другый і чекав го успіх, успіх вдяка ёго роботї. У 1968-ім роцї быв отець Франтїшек Данцак меджі першыма, котры ся зачали вертати вєдно із людми до Ґрекокатолицькой церькви і пізнїше ся став єднов із найвызначнїшых особностей той церькви в єй історії по 1968-ім роцї. По навернутю ку ґрекокатоликам служыв на парохіях в Гарбскім, Снакові і в Кружлёві. Якраз Снаків быв тым місцём, котре го звязало із першым русиньскым романописателём на Пряшівскій Руси – ґрекокатолицькым священиком Еміліём Кубеком (таксамо ґрекокатолицькым священиком), на котрого якось Русины часом забыли. Зновуобявив го якраз отець Франтїшек Данцак, котрый єден час быв парохом в Снакові, де дїяв як священик і Еміл Кубек перед еміґраціёв до Споєных штатів Америкы. Так ся Франтїшек Данцак зачав  занимати  і пропаґовати тврочость свого колишнёго попередника. Якраз Ф. Данцак сприступнив і велику часть літературной дїдовизны по Еміліёви Кубекови, фраґменты котрой нашов в рукописах на фарї в Снакові. Далшым важным кроком была поміч професора Павла Роберта Маґочія в тім дїлї.  Франтїшкови Данцакови дав нелем книжкы  Е. Кубека, но і часописы, в котрых Кубек публіковав у США. І так Франтїшек Данцак ся став знамым, як го назвала писателька Марія Мальцовска „кубеколоґом“ в контекстї русиньской літературы по роцї 1989.

Франтїшек Данцак быв і довгорoчным членом Реґіоналного клубу Русиньской оброды в Бардеёві і членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Написав дакілько публікацій о русиньскых селах або русиньскых путницькых місцях. При такых публікаціях ся все старав, жебы было холем резюме і в русиньскім языку. Перевыдав творы Емілія Кубека, публіковав свою корешпонденцію з Василём Гопком, перевыдав творы Василя Гопка і Николая Бескида. Часто го мож было відїти на русиньскых акціях. Ці уж то были семінары карпаторусиністікы, котры орґанізує Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові, Меджінародна лїтня школа русиньского языка і културы або і русиньскы културны акції, фестівалы. Нїґда не хыбив на акціях, котры робила бардеёвска Русиньска оброда, но навщівлёвав і далшы акції в бардеёвскім і іншых окресах, орґанізованы русиньскыма актівістами. Отець Франтїшек Данцак, быв автором понад 120-ёх публікацій. Написав коло 60 одборных статей, десяткы вступных слов ід публікаціям, коло 450 популарізачных статей в часописах, десяткы статей о історії і розлічных юбілеях, писав проповідї, роздумы на слова зо Святого Писма. Быв автором дакількых перекладів із російского і україньского языка, ёго статї суть на інтернетовых сторінках. Умер по тяжкій хворотї 18. новембра в Бардеёвскій Новій Всі. У фебруарї 2019 о. Франтїшкови Данцакови одкрыли памятну таблу в Кружлёві, де быв послїднї рокы священиком. 24. мая 2020 одкрыли памятну таблу в родных Варганёвцях двом братім – ґрекокатолицькым священикім – Франтїшкови Данцакови і Павлови Данцакови.

Автор: К. Копорова.

Кузмякова, Анна

Публікації

  • Наша двадцятьрічна путь (2010)

Едіторска робота

  • Материне слово гріх забывати (2004)
  • Фольварк на красным мйыйсцу є (2005)
  • Русиньскы перлы (2009)
  • Русины весело і важні (2013)

Жывотопис

Мґр. Анна Кузмякова ся народила 17. фебруара 1949 року в селї Страняны (іст. назва Фольварк) на Спішу. По середнїй школї в Старій Любовни (бывша СВШ) выштудовала в роках 1968 – 1972 на Педаґоґічній факултї УПЙШ у Пряшові Учітельство про ІІ. ступінь ОШ, комбінацію нїмецькый язык і література і україньскый язык і література. Нецїлых десять років робила в учітельскій професії, найперше в селї Якубяны, потім на Основній школї про глухонїмы дїти в Пряшові.
Од року 1979 жыє зо своёв родинов у Пряшові, де одробила і найбівшу часть свого актівного жывота, але мімо школьской сферы. Найплоднїшу часть свого актівного жывота Анна Кузмякова присвятила роботї у сферї народностной културы. Уж понад 30 років актівно робить у русиньскій културї, в якій за три деценії нелегкой роботы охабила значный слїд. За тот час была редакторков першых пореволучных русиньскых періодік – Народных новинок і часопису Русин (1991 – 2003), в якій єдно зо своїма далшыма колеґами-редакторами (Александром Зозуляком, Маріёв Мальцовсков, Аннов Плїшковов, Кветославов Копоровов) ся запоїла до приправы основных кодіфікачных приручників, главно до проєкту першых норм русиньского правопису (1992), а пак першого ортоґрафічного словника русиньского язык (1994), якы вышли під редакціёв доц. ПгДр. Юрія Панька, к. н. Свої редакторьскы і менежерьскы способности пізнїше вказала як шефредакторка, языкова редакторка і редакторка нового періодіка ІнфоРусин (2003 – доднесь), яке властно выбудовала і доднесь го помагать розвивати. Єй мено як редакторкы і модераторкы є тыж звязане з електронічныма масмедіями: наперед з Редакціёв народностно-етнічного высыланя Словацького радія, про яке дакілько років (2013 – 2017) наповнёвала і репродуковала обсяг популарной релації Музичны поздравы, а в сучасности партіціпує на приправі справ (до Радіоновин) з русиньского народностного жывота.
А наконець любителї сучасных модерных технолоґій і главно інтернету єй мено уж дакілько років (од септембра 2016) реґуларно реґіструють з высыланя русиньского інтернетового Радія Русин.ФМ. Способности з роботы, якы Анна Кузмякова здобыла анґажуючі ся в русиньскім русї по роцї 1989, могла апліковати і в найвысшых функціях в першій пореволучній русиньскій орґанізації – Русиньскій обродї на Словеньску – наперед у функції таёмнічкы (1999 –2001) а наслїдно і председкынї той орґанізації (2001 – 2006).
З выменованых актівіт видно, же Анна Кузмякова найвеце часу присвятила роботї з русиньскым словом – писаным і говореным. Так, при взнику Сполку русиньскых писателїв Словакії (2001) не могла не стати ся ёго членков. Як авторка, або як едіторка стояла за приправов розлічных книжных проєктів Русиньской оброды, як наприклад книжкы: Материне слово гріх забывати (2004) – зборника про декламаторів русиньской поезії, прозы і малых сценічных форм, Фольварк на красным мйыйсцу є (2005) – зборника народных співанок із родных Странян, Русиньскы перлы (2009), Русины весело і важні (2013)… Немало часу (скоро три рокы) Анна Кузмякова присвятила готовлїню властной публікації – книжкы Наша двадцятьрічна путь (2010), котра была выдана к 20-ій рочніцї Русиньской оброды на Словеньску. Публікація вышла в двох языках, по русиньскы і по словацькы і мапує цїлых 20 років дїятельства першой пореволучной орґанізації Русинів на Словакії – Русиньксой оброды. Як мож з высшеуведженого збачіти, Аннї Кузмяковій належить шпеціфічне місто в орґанізації Сполок русиньскых писателїв, бо она нелем же робить із русиньскым словом як авторка ці редакторка русиноязычных выдань, але го ай актівно пропаґує, а таксамо ся анґажує ай на многых іншых фронтах возродного процесу Русинів, а то од самых ёго зачатків.
З єй пропаґачных актівіт з русиньскым говореным словом мож увести успішный проєкту Духновічів Пряшів – цїлословацькый конкурз в декламації русиньской поезії, прозы, народного розповіданя, властной творчости і малых сценічных форм.
Ёго цїлём од самого зачатку є стімуловати навчаня русиньского языка, выглядовати новы таленты –декламаторів, модераторів, а може і потенціалных авторів – творцїв літературы в русиньскім літературнім языку.
А она сама за найвыдаренїшый свій проєкт в контекстї розвоя і пропаґації русиньского слова (і того співаного в дусї народных традіцій) поважує приправу і выданя ЦД Гімнічны співы Русинів, котрый мав свою жыву премєру в роцї 2003 почас 7. Світового конґресу Русинів у Пряшові. Подарило ся єй дати довєдна ґрупу професіоналных співаків з ПУЛЬС-у, котры наспівали 10 гімнічных співанок, такых як: Отче наш, Вручаніє (Я Русин быв…), Гімна підкарпатьскых Русинів, Горы нашы (лемківска пісня), Русин (гімнічна співанка сербскых Русинів) ці Многая лїта і іншы часто співаны і граны співанкы на русиньскых акціях. Тото ЦД ся хоснує на початку засїдань Світового конґресу Русинів (гімна Я Русин быв…), на отворїню Духновічового Пряшова і на многых іншых русиньскых акціях.

Здрой: Русин ч. 1/2019,
скорочіня і управа: -кк-

1 2 3