Шмайдова, Марія

Публікації

  • У дїдка на дворї (2020)

Жывотопис

Мґр. Марія Шмайдова ся народила 8. фебруара 1964 в Стропкові. Цїле дїтинство пережыла у Свіднику, де выростала в родинї ласкавых і люблячіх родічів – Марії і Николая Бабеёвых. Основну девятьрочну школу выходила у Свіднику, де выростала, але много інтересных моментів пережыла і зо своїма старыма родічами, котры походили з Вышнёго Комарника і Шеметковець. Середнёшкольскы штудії єй привели до Пряшова, де выштудовала на тогдышнїй Середнїй педаґоґічній школї шпеціалізацію учітельство про матерьскы школы. Робота учітелькы найменшых дїточок ю наповнёвала, але по часї вырїшила рoзшырити сі шпеціалізацію і на Педаґоґічній факултї Конштантіна філозофа у Нїтрї абсолвовала штудії учітельства про першый ступінь ОШ.
Высокошколькый діплом єй дав можность учіти в основных школах в окресї Свідник і Стропков, де одробила довєдна понад 22 рокы. Ласка к літературї, декламованя на розлічных літературных конкурзах – то были зачаткы, котры ю напрямовали на записованя незвычайной засобы слов малых дїтей, котры зачінають бісїдовати. Іншпіраціёв єй были нелем дїти в школцї, але главнї єй четверо дїтей, котрым ся з ласков веновала. Час плынув, дїти повыростали, а пришла ай зміна роботы. Марія Шмайдова як скушеный педаґоґ по роках учітелёваня перешла робити на школьскый уряд до Стропкова, де робить уже шістнадцятый рік. Меджітым дїти поодходили з дому, до родины пришли внучата – неконечне жрідло нападів і іншпірації. Сполочнї пережыты найкрасшы моменты з тыма найменшыма з родины – із своїма внучатами Марія Шмайдова попробовала зафіксовати до куртых повідань. Так ожывать мале русиньске селечко на концю світа – Потічкы. Ту ся одограють чаровны пригоды бабкы
Марiнкы і єй внучат – Тімонка, Біанкы, Танїчкы і Ганїчкы. Вєдно із своїм мужом Павлом ся їм з ласков венують і суть пересвідчены, же внучата мають дар змінити каждоденный жывот на приповідку.

Автор: Кветослава Копорова


Оцінїня

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2019 – 3. місто

Шкурла, Миколай

Публікації

  • Odsúdení do raja: Neuveriteľné príbehy na ceste za šťastím (2004)

Публіцістічна робота:

Соціалістична Батьківшина (1958), Будівник комунізму (1962-63), Радянська Волинь (1962-63), Молодь України (1963), Огонек (1964), Нове життя (1964-75), Тон (1968-72), Дружно вперед (1964-68), Піонерська газета (1967), Podduklianske noviny (1968-74), Dukla (1974-2001), Východoslovenské noviny (1986-95), Kontakty Tesla (1984), Smena (1985), Roľnícke noviny (1988), Slovenka (1988), Naše slovo (1985), Týždenník aktualít (1983-87), Pravda (1982-84), Priateľ ZSSR (1981-84), Svet socializmu (1976-85), Život (1984-86), Вільна Україна (1967), Rudé právo (1986-87), Slovenský rozhlas – redaktor (1964-68), Slovenský rozhlas – národnostné etnické vysielanie (1980-84), Ukrajinský rozhlas (1981), Televízia Praha (1985), Lúč (1990-95), Народны новинкы (1992), ІнфоРусин (2001), Русский ВЕСТНИК (2006), Русиньскых народный календарь (2002), Plus 7 dní (2003), Úsvit (2003).


Жывотопис

Миколай Шкурла ся народив 5.1.1938 в селї Ладомирова, окрес Свідник. Кедь мав вісем років, быв другаком на Основній школї і ёго родічі увірили, же їx чекать дашто красне в далекім Совєтьскім союзї. Занедвого сидїв в накладнім ваґонї і смеровав до цїля з назвов Сенкевічовка.

Русины на Словеньску ся стали жертвов великого кламства, увірили, же їм буде на Українї лїпше. Увірили пропаґандї о райскім жывотї в СССР, на Україну тогды пішло веце як 100-тісяч Русинів-Лемків, к Балтіцькому морю веце як 250-тісяч людей. В року 1947 ся по штатній аґітації стяговали на Україну Русины з окресів Пряшів, Стара Любовня, Бардеёв, Свідник, Стропков, Гуменне, Меджілабірцї, Снина, Спішска Нова Вес, Левоча. Пішла і родина Шкурловых. Як ґаздів їх притяговала їх уродна земля Україны, но не знали, яка буде реаліта.

На станїцї в Сенкевічовцї чекали довгы два тыжднї в доджу і в зимі. Чім дале до Україны їх віз влак, тым веце были депрімованы з того, што відїли: выпалены і знічены села і міста, розбиты мосты, дорогы…

В цїлю їх не чекало ніч лїпше, але было треба собі звыкнути на тяжкый жывот. За хлїбом было треба іти пішо або стопом на корбі авта выше 30 кілометрів до міста, де требало на нёго чекати десять аж дванадцять годин. Школарї вставали за тмы і в двадцятьступнёвых морозох ходили до школы пішо і пять кілометрів.

Молоды і слободны хлопцї ся не могли змірити із тыма планыма подмінками. Нашли ся одважны, котры хотїли нелеґално перейти через граніцї – векшынов ся то не подарило, вхопили їх совєтьскы гранiчарї і скончіли в ґулаґох.

В другій половинї 50-тых років минулого стороча зміцнїла актівіта за навертаня одстягованых з Чехословакії. Не было то легке, было треба выписати многы документы, писати жадости… і наконець одход до ЧСР было могли компетентны замітнути без прічіны. О пару місяцїв, кедь родинї Шкурловых послали і третє одмітнутя, поміг їм окресный прокуратор в містї Торчин. Написали писмо прямо Нїкітови Хрущовови до Москвы і так аж по пару місяцёх могли родічі і брат Янко одыйти домів – до Чехословакії.

Миколай Шкурла, будучій русиньскый актівіста і писатель скончів общо-освітню школу на Українї. По повинній воєньскій службі быв директором окресного Дому културы на Волинї. Грав в театралных суборох, учінковав в концертных выступлїнях і писав до пресы і до розгласу. Вєдно з братом Мішком зістали на Волинї і могли одийти аж о вісем місяцїв нескорше по родiчoх. На Словеньско дішли аж 6. септембра 1963. О пару десяток років нескорше Миколай Шкурла описав скушености і жывот одстягованых в книжцї Odsúdení do raja (Svidník, 2004). Окрем того быв Миколай Шкурла журналістом, писав і рихтовав справы, чланкы, інтервю, фейтоны, черты, новелы і розлічны репортажы, коментарї або задуманя. Автор довгорочно посилав свої тексты до розлічных новинок і часописів, в 60-тых роках быв редактором Словеньского розгласу і нескорше были ёго тексты публікованы тыж в Народных новинках, Інфо Русинї ці в Русиньскім народнім календарю.

Автор: Міхал Павліч


Оцінїня

Шандалова, Людміла

Публікації

  • Ани бы сьте не вірили (2018)
  • Подьте, дїти, што вам повім… (2013, 2. выд. 2014)
  • Червеный берег (2016)
  • Напю ся водічкы (2020)

Театралны гры


Жывотопис

      Людміла Шандалова ся народила 21. фебруара 1964 в селї Залїсся на Українї своїм русиньскым родічам як друга дїтина, позад брата. В року 1966   ся зо своёв родинов вернула до рідного краю – до Свідника в бывшім Чеськословеньску, одкы єй родічі, як много іншых Русинів по войнї в роцї 1947 оптовали на Україну за лїпшым жывотом.
У Свiднику наступила до основной школы, а потім ся ту учіла ай на середнїй школї – гімназії, яку скінчіла в роцї 1982. Наслїдно продовжовала штудовати економію на Высокій школї польногосподарьскій в Нїтрї. В роцї 1986 єй закінчіла і здобыла тітул інжінїрь економії.
У функції економ робила довгы рокы на польногосподарьскім дружстві в Дуплинї, пізнїше єй економічны службы вывжывали ставебны і іншы фірмы. Од року 1997 дає економічны службы і фінанчне порадництво як подникателька. Є выдата, мать трёх сынів.
Іщі в часї середнёшкольскых штудій писала до школьскых новинок і была членков редакчной рады. По роках ся вернула к писаню, жебы свої емоції і сны выповіла дїтём, родинї, знамым, але ай незнамым, котры проявлять інтерес о єй творы.
Людміла Шандалова любила книжкы од дїтинства. В них находила оддых, забаву і жывотны правды, прожывала з героями їх судьбу, посередництвом книжок вникала до світа фантазії і снів. Може десь там ся народив і єй сон: стати ся нелем пасівнов приїмательков умелецького тексту, але ай сама творити.
Минуло од того часу много років. Кідь є сон міцный, він почекать на свій час… Тот час про Людмілу настав десь в роцї 2010, коли під впливом розлічных факторів і несподївань дістала ся ближе ку вопросу русинства і процесу оброджіня русиньской народностной меншыны, з можностями єй далшого розвитку в рамках Словеньска. Пробуджены емоціі ку свому родному – к материньскому языку ю наштартовали ку тому, же написала першый стих по русиньскы: Карпаты, Карпаты... За короткый час (в роцї 2011) ініціовала заложіня обчаньского здружіня тота аґентура, якого ся стала директорков. Головным цїлём здружіня є підпора русиньской народностной меншыны, захованя і розвиток єй културы, традіцій… В року 2011, перед списованём жытелїв тота аґентура зробила музику к поезії Людмілы Шандаловой і выдала ЦД із співанков Карпаты, Карпаты… ЦД шырила міджі Русинами з цїлём пробуджати їх самоусвідомлїня і привести їх к тому, абы ся офіціално голосили ід своїй народности. Поступнї пробовала дале писати в русиньскім языку. На самый перед ся хотїла приговорити найменшым – дїтём. Глядала можности і темы, якы бы малого чітателя ословили. Выслїдок на себе не дав довго чекати. В роцї 2013 єй вышла перша збірка поезіі про дїти під назвов Подьте, дїти, што вам повім…, котра є інтересна окрім іншого ай тым, же є писана двома ґрафічныма сістемами: азбуков і латинков.
В року 2014 была книжка про успіх міджі чітателями выдана другыраз. Єй стишкы дїти реґуларно декламують при різных нагодах, на декламаторьскых конкурзах, міджііншым і на конкурзї Духновічів Пряшів. Од року 2013, одколи зачали у Свіднику орґанізовати Русиньскый фестівал, Людміла Шандалова ся анґажує і ту – в области роботы з дітми, а в рамках фестівалу їм представює свої творы. На першым річнику фестівалу была зорґанізована бісїда ку приправлёваній книжцї:  Подьте, дїти, што вам повім, в далшых двох річниках фестівалу ся авторка пустила до написаня сценарїв дітьскых пєс: Приповідка з лїса а Wі-фінтена принцезна, якы были наштудованы школярами Основной умелецькой школы у Свіднику і представлены дїтьскій публіцї.
Авторка не перестала писати про дїти. В сучасности єй реґуларно – раз до місяця выходжають стишкы про дїти з набоженьсков тематіков. Вна сама їм говорить – малы молитвы. Надрукованы суть в православнім молодежнім часописї Iстина. Окрім іншого, пише і тексты співанок, поезію і прозу про дорослых, в роцї 2016 выдала книжку Червеный берег.

Кветослава Копорова.

 


Оцінїня

Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку:

  • 2017 – за прозу Червеный берег

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 1. місто (2019)
  • 2. місто (2018)
  • 3. місто: (2017)
  • 2. місто: (2016)

Харитун, Юрко

Публікації

  • Ой, краю мій рідный (1987)
  • Ластівочкы прилетіли (1989)
  • Спий, дітя, спий (1990)
  • Гуслї з явора (1995)
  • Мої жалї (2010)
  • Мої сны (2011)
  • Мої незабудкы (2013)
  • Мої надїї (2014)
  • Факлї горять (2016)
  • Здогадай, школярику (2015)
  • Дякую, мамко! (2017)
  • Діяґноза: фіґлї про дїти (2018)
  • Нашы співаночкы, як дївчат віночкы (2018)
  • Моя тринадцята (2019)
  • Наш край – наш рай (2020)
  • Надгорїты мої днї (2021)

Жывотопис

Юрко Харитун ся народив 17. юна 1948 в селї Остружнїця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку. До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєту присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цїлым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева. Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензентом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У высокім віцї є все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблючой мамы, но заєдно і крітічным оком попозерати на каждый ёго новый вірш. Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессоны ночі, змыслом про далше рано… А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу… Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав. І ёго поетічны збіркы одкрывають таёмства чутливой души Юрка Харитуна, засмушеного поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Автор: Кветослава Копорова

 


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2014 – Мої незабудкы, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
  • 2011 – Мої сны, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2011

Премія А. Павловіча:

  • 2020 – Моя тринадцята, Пряшів, 2019; премія за рік 2019

Премія A. Духновіча:

  • 2012 –  Мої жалї, поезія, Пряшів, 2010

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2019 – 2. місто
  • 2018 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто вєдно з Штефаном Сухым

Сухый, Штефан

Публікації:

  • Гірська вишня (1982)
  • Сонячна композиція (1987)
  • Русиньскый співник (1994)
  • Енді сідать на машыну вічности (1995)
  • Азбукарня (2004)
  • Аспірін (2006)
  • Слон на Кычарї (2007)
  • Незабудка (2008)
  • Міст над ріков часу (2009)
  • Азбукова мама (2010)
  • Третє крыло (2014)
  • Як Руснакы релаксують (1997, 2017)

Радіогры:

Добра вода, Склероза, Рулета, Хлїб душы отця Александра, Владыка або добрый ученик Хріста

Учебникы:

Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу СШ а Русиньска література про 4. класу СШ).


Жывотопис

Штефан Сухый ся народив 24. мая 1946 в селї Нехваль Полянці Сниньского окресу. Основн школу выходив у своїм роднім селї, середню Общо-навчалну школу в Гуменнім. По її успішнім закінчіню штудовав на Філозофічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові, де промовав в одборі україньскый – словеньскый язык. По высокій школї зачав редакторовати в пряшівскым радію. Од 1973 р. учів україньскый і словеньскый язык на строярьскім учіліщу в Снинї. Од другой половины 90-тых років 20. ст. аж до року 2008 быв методіком русиньского языка на Методічно-педаґоґічнім центрі в Пряшові. Дітям і русиньству присвятив свій цїлый жывот. Є автором даскілько русиньскых учебників: Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу ОШ і Русиньска література про 4. класу СШ.

Свою писательску путь зачав уж як штудент высокой школы. Тогды свої твори писав по україньскы. В тім языку выдав і першы зборникы поезії Гірська вишня і Сонячна композиція. Через тоты вытворы ся вертати до свого родного краю і ку близкым людям в нім, якых у своїм сердці утримлює з ласков дотеперь. В р. 1994 му выходить перша по русиньскы написана книжка поезій під назвом – Русиньскых співник, яков ся уж тогды запрезентовав як єдна з найвыбразнїшых особностей у літературі Русинів Словеньска в сучасности. Свої поезії і публіцістічны творы реґулерно друкує на сторінках Інфо Русина, Народных новинок, в колектівных зборниках, календарях і інде. Він є автором і далшых русиньскых зборників поезій про старшых – Енді сідять на машыну вічности і Аспірін, зборників стишків про дїтии: Азбукарня, Слон на Кычарі або Незабудка. Выдав і зборник гуморно-сатірічных повідань під назвов Як Руснакы релаксують. Мімо того приготовив і пару драматізацій гер про радіо і театер, котры у слухачів здобыии великый успіх.Як видно, поет, прозаїк, драматурґ і публціста Штефан Сухый є барз плодным і якостным автором. В сучасности автор жыє у Стащінї (окрес Снина), де мімо літературной творчости ся повинує садовництву і турістіці.

Здрой: Бц. Сілвія Лисінова

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча: 2000 – Як Руснакы релаксують (1997)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2015 – 1. місто
  • 2016 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто

Смолей, Штефан

Публікації

  • Чудны думкы (поезія, 2005)
  • Не ганьб ся, Русине! (поезія, 2005)
  • Юрковы пригоды (проза, 2007)
  • Бескідьскы співы (поезія, 2008)
  • Нагода або судьба (поезія, 2008)
  • Людьскы радости і безнадїї (поезія, 2011)
  • Чудный світ (байкы, 2011)
  • Несповнены тужбы (проза, 2012)
  • Пригоды із нашых сел (проза, 2012)
  • Бурї над Бескидами (проза, 2012)
  • Афорізмы (поезія, 2014)
  • Великый слюб (поезія іпроза, 2014)
  • Співанкы  з під Убочі (співанкы, 2014)
  • Чудны пригоды (поезія, 2015)
  • Білы марґареткы (поезія, 2015)
  • Народны співанкы (співанкы, 2015)
  • Чом є то так? (проза, 2016)
  • Мамко наша (поезія, 2016)
  • Сценкы (проза і поезія, 2016)
  • Недописаны стороны (проза, 2016)
  • Обычайны слова (поезія, 2016)
  • Просьба і понука (поезія, 2017)
  • Рошківцї – моё родне село (проза, 2017)
  • Нечекана навщіва (проза, 2017)
  • Запискы обычайного вояка (проза, 2018)
  • Тяжкый жывот (2019)
  • Отрошынкы щастя (2020)
  • І таке ся (не)ставать (2021)

Жывотопис

Народив єм ся 13. септембра 1933 року в многодїтній малорольницькій родинї в селї Рошківцї, Меджілабірьского окресу. Там єм выходив народну школу. До міщаньской школы єм ходив у Меджілабірцях і в Жілінї. Наступив єм до Реалной ґімназії в Жілінї. З родинных но главнї з фінанчных прічін штудії єм мусив передчасно скончіти.

Наступив єм до заводу МОТО-ЯВА в Празї, де єм ся выучів за обрабляча ковів. По выучіню єм там зістав робити. По скончіню воєньской службы єм наступив у 1995 роцї до заводу Вігорлат в Снинї. Спочатку єм робив як обрабляч ковів, а од року 1957 як референт выуковы кадрів. В Снинї єм попри роботї скончів і Середню промыслову школу стройницьку.

В роцї 1959 єм перешов робити до Меджілаборець, до тогдышнёго Лабстроя. Робив єм як конштруктер шпеціалных выробных пристроїв, пізнїше єм ся став ведучім того оддїлїня. Од 1988 року зо здравотных прічін єм перешов робити до заводной технічной книжніцї, де єм робив аж до передчасного одходу до пензії в 1991 роцї.

Першы стишкы єм зачав писати в Жілінї і в Празї. Жыв єм скоро сам меджі чуджіма людми а велика тужба за домовом і родным краём были про мене імпулзом зачати писати першы стишкы о роднім краю. Пару стишків єм написав і на воєньскій службі, но а потім уж єм не переставав писати ани в Снинї, ани в Меджілабірцях. Але зато, же єм писав свої стишкы в нашій русиньскій бісїдї, не были ниґде опублікованы.

В 1991 роцї єм зачав сполупрацовати з редакціёв Русин і Народны новинкы а ту зачали публіковати мої стишкы, повіданя і описы.

У своїх стишках, повіданях і описох ся замірюю главнї на минулость нашого народа. Думам, же так є добрї. Сучасность пережываме каждый своїм способом. Дасть ся фотоґрафовати, філмовати, малёвати і т. д., но минулость дасть ся уж лем описати. І то часто лем на основі бісїды зо старыма людми. Чім веце запишеме з минулого жывота русиньского народа, о тілько буде богатша наша култура. Зато і моёв тужбов у своїх творах є чім веце описати давно пережыты пригоды по русиньскых селах меджі нашыма людми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.

Автор: Штефан Смолей


Оцінїня

  • Премія А. Духновіча – 2014 – Бурї над Бескидами (2013)

Сливкова, Гелена

Публікації

  • Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ

 

Жывотопис

Гелена Сливкова, роджена Гупцеёва, народжена 6.1.1949 в Сташківцях, окрес Стропков. Свої співанкы, пословіцї і людовы мудрости зберала од свого дїтиньского віку од свого дїда Штефана, народженого в Сташківцёх (нар. в р. 1890) і бабы Марії, народженой в Солнику (нар. в р. 1889), таксамо од свого нянька Василя (нар. в р. 1917) і мамы Ілї (нар. в р. 1920) – з розлічных приповідок і записків, якы по них зістали. Своє родне село Сташківцї веселила мала Геленка з остатнїма ровесниками главнї при пасїню коров. По скончіню ОДШ в Гаваї продовжовала штудовати на Середнїй економічній школї в Пряшові. Выдала ся в року 1974 i од того часу жыла во Свіднику зо своїм мужом Михалом, з котрым таксамо ходила на вшеліякы културны акції фолклорного характеру. Од року 1978 – 2004 робила в турістічнім руху, часто путовала за граніцї, але тыж приїмала гостїв із сусїднїх славяньскых країн, де знова зберала їх співанкы, пословіцї і народны мудрости. На своїх потованях в рамках турістічного руху ся стрїчала з людми з розлічных кутів Словеньска, од котрых тыж записовала народны мудрости, гумор, пословіцї.  В роках 1990-1994 вєдно зо своїма сынами Любошом і Славоміром были членами церьковно-славяньского збору при Православнім храмі во Свіднику. Наспівали награвку Святой літурґії, яку высилать розглас про народностны меншины. Гелена Сливкова выдала за помочі свого мужа і своїх сынів єдину, але цїнну публікацію ай з нотовым записом співанок: Співанкы із сташківской і миківской долины/Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ.

 

Автор: Кветослава Копорова

Семанцёва, Петра

Публікації

  • Россыпаны рядкы (2013)

Жывотопис

Народила єм ся 20. новембра 1987 року в гуменьскім шпыталю, але жыю в селї Чертїжне, котре ся находить 42 кілометрів од Гуменного. Основну школу єм зачала навщівлёвати в 1994 року в моїм роднім селї. В тім року але основну школу в Чертїжнім заперли і з той прічіны єм уж другу класу навщівлёвала в сусїднїм селї Габура, а то од 1995 до 2003 року. Основна школа в Габурї была народностна з україньскым языком выучованя. На основній школї єм ся розгодовала, котрым боком ся выберу і на яку середню школу піду. Вырїшила єм, же буду штудовати на ґімназії в Меджілабірцях.

На ґімназію єм штудовала од 2003 до 2007 року. По скончіню ґімназії мої крокы прямовали на высоку школу. В 2007 роцї єм наступила на высоку школу до Пряшова – на Пряшівску універзіту одбор учітельство академічных предметів: ґеоґрафія – русиньскый язык і література. В юну того року єм на Пряшівскій універзітї успішно обгаїла діпломову роботу і завершыла штудії штатныма заключныма екзаменами. Далшы мої крокы вели до Братїславы, де ся мі трафила робота выховавателькы на основній церьковній школї. Попри роботї ся інтересую о природу, музику, шпорт, креатівну творчость, ку котрій патрить і писаня прозы в русиньскім языку. Моїм найвекшым літературным успіхом было третє місце в літературнім конкурзї Марії Мальцёвской. Тот момент ня наштартовав і так єм зачала розививати свій талент. Адресатами моїх прозовых творів суть передовшыткым молоды люде, котры суть про мене невычерьпным жрідлом іншпірації.

Автор: Петра Семанцёва.


Оцінїня

3. місце – Літературный конкурз Марії Мальцовской

Мороховічова Цвик, Квета

Публікації

  • Думкы і тужбы (2010)
  • Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011)
  • Возьмий ня за ручкы (2013)
  • Любовны періпетії (2014)
  • Шыте нитков бабиного лїта/Šité niťou babieho leta/A vénasszonyok nyara selyemszálával varrva (2020)

 


Жывотопис

 

      Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамелія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, міджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

      Публіковати зачала почас першой своёй роботы, кедь наступила як одборна працовнічка до ґалерії уменя у Пряшові. Были то рецензії о выставках, котры посилала до тогдышнїх Выходословеньскых новин. В публікачній роботї продовжує, але вже як редакторка Прешовскых новин. Занедовго переходить робити до Україньского народностного радіа (редакції у Пряшові), де як редакторка і модераторка справодайства і публіцістікы одробила скоро десять років. З родинных прічін одышла жыти на западне Словеньско, але од писаня не одходить – в Новых Замках робить як редакторка реґіоналных новинок Нашы новости. Попри редакчных роботах зачала писати курты прозовы творы і своїма стишками заповнять рубріку під назвов Поетічны рядкы.

      По нїжній револуції ся стає шефредакторков уведженых новинок. Попри тім слїдує і реаґує на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квєта Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свою поезії, котру днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або у Русинї.

      Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серъёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русинськым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіов довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв бере нелем обсяг, але ай форму своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. річник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый річник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Міджітым выдає свою першу поетічну збірку – по русиньскы Думкы і тужбы 2010). Выданём самостатной збіркы оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Наслїдно єй вышли ай дві книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серъёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русинськім языку. Оцїнїня здобывала таксамо в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, котрый каждорічно орґанізує Сполок русиньскых писателїв Словакії. В сучасности має приправлену далшу збірку поезії Шыте нитков бабячого лїта.


Оцінїня

2014 – Літературнa премія в рамках Цїны Александра Павловіча – переклад Возьмий ня за ручкы (2013).

2011 – Літературный конкурз Марії Мальцовской за рік 2011 – 1. місце

 

Мелнічакова, Iвета

Публікації

  • І Янкови, і нянькови (2010)
  • З приповідкы світ (2015)
  • Школярик (2015)

Жывотопис

Мґр. Івета Мелнічакова ся народила в Меджілабірцях 27. 9. 1965. Авторка є абсолвентков меджілабірьской ґімназії і Педаґоґічной факулты в Пряшові Універзіты П. Й. Шафаріка в Кошіцях. Жыє і робить в Меджілабірцях як учітелька на першім ступню Основной школы на ул. Коменьского, де учіть і русиньскый язык. Є добров і старостливов учітельков, а што нас найвеце тїшить, же то є і в припадї навчаня русиньского языка, котрый выучує од самых зачатків, од шк. року  1997/98 доднесь. Ласку к поетічному слову пестує уж од дїтинства як успішна декламаторка. Сама зачала писати поезію іщі в часї своїх штудій на высокій школї. Пише по русиньскы, а то як про дїточкы, так і про дорослых, зато і призначна назва єй першого зборника русиньской поезії – І Янкови, і нянькови.

Автор: Кветослава Копорова

 

1 2 3