Миколай Ксеняк: Образ матери в русиньскій літературї

Oдовздаваня вічной штафеты – образу мамы.

Нихто з нас не запохыбує, же в каждім жанрї уменя тема мамы мать своє певне місце, же ся не найде ани єден вызнач­ный писатель, поет, малярь, со­харь, композітор, котрый бы тоту тему в своїй творчости обышов.

Ани нашы класіци – Александер Духновіч, Александер Павловіч, Ю. Ставровскый­Попрадов, І. А. По­ливка, Еміл Кубек… І в русиньскій поновембровій літературї видиме контінуіту. Не требало єй переса­джовати до нашых условій, до нашой новой землї. Ани ся тому не чудуєме: суть ту літературны традіції, природна патріархална поч­ливость к родічам, але тыж церьков­на духовна традічна выхова. Мы взя­ли і береме вызнам і посланя мамы як штось певне, самозрозуміле. І в козмічній добі, і по баршановій револуції на потверджіня уведу хо­ лем пару фактів – мено сучасного автора і назву холем єдного твору:

Валерій Купка „На маминій долоні“ (Дом без світла, Пряшів : СРПС, 2004), Василь Петровай – роман Русины (Пряшів : Русиньска об­рода, 1994), Осиф Кудзей „Ніч при мамі“ (Кадило, Пряшів : Академія русиньской културы в СР, 2011), Штефан Смолей – Найдух (Свідник : Друкарня свідницька, 2011), Квета Мороховічова-­Цвик – „Мудрость ма­тери“ (Думкы і тужбы, Пряшів : Ру­син і Народны новинкы, 2010), Юрко Харитун – „Хыжа наша“ (Мої жалї, Пряшів : Русин і Народны новинкы, 2010), Штефан Сухый – „Стара мати в місті“ (Муза спід Карпат, Пряшів : Русиньска оброда, 1996), Миколай Ксеняк – „Гріб в церкви“ (Біда Русинів з дому выганяла, Пряшів : Світовый конґрес Русинів, 2002), Марія Ґірова­ Васькова – „Кідь жаль сердце стис­кать“ (Родне гнїздо, Пряшів : Русин і Народны новинкы, 2008), А. Бабяк – „Маковиця – мій родный край“ (Русиньскый літературный алманах на 2009 рік, Пряшів : СРПС, 2009), Петро Ялч – „Оріхове листя“ (Русиньскый літературный алманах на 2008 рік, Пряшів : СРПС, 2008), Осиф Сториньскый – „Чорный ко­гут“ (Русиньскый літературный алманах на 2008 рік, Пряшів : СРПС, 2008) і многы далшы. В спомянутых творах є наша мама спід Бескида, де жыєме мы Русины, робітны люде, котры – як котрыйсь із спомянутых написав – мають порожнї буґелярї, але їх сердце – повне ласкы.

Мама – носителька, охранкыня і шырителька языка Марія Мальцовска в своїх творах підкреслює, же про русиньску маму є характерістічна робітность, манжельска вірность аж до гробу, скромность і терпезливость – тота стисла характерістіка русиньской мамы не є здалека повна. Треба к спомянутым атрібутам придати, же є носительков, охранкынёв і шыри­тельков языка і народных традіцій. Єй язык є ясный, каждому зрозумі­лый, без збыточных прикрас; она до нёго ніч навеце не всувать, не чач­кать. Єй реч і цїле думаня є пере­ повнене богатством фразеолоґізмів, про наш язык тіпічных высловів, мудрых постережінь – пословіць, по говорок. Они до єй монолоґу ці діалоґів ся природно – як чістый потічок до рїкы – вливають. Кідь ся споминать судьба тихой, покорной і втягнутой Нацї з Чорного Валова, но і она – як авторка нас убезпечує – „на планетї мать свою звізду“ (МіО, 117), котра „наісно довго блудила на небесах, покы нашла свою точку“ (МіО, 117), свого мужа Пет­ра. Подобну сітуацію найдеме в Зеленій фатаморґанї, кедь Ілька по матурї ся ослободила од знамых і ґратулантів і позвала родічів на ос­лаву до пивніцї, де была лем она сама з родічами. Ту їй было красно і „чула ся як рыба у водї“ (3Ф,37). Потвердить нам то і третїй приклад, коли штудент ґімназії Сватько під впливом алкоголу і дроґ зачне быти неслухняным і „зачінать вказовати ріжкы“ (3Ф, 85), а кідь Сватько вы бив выгляд, ёму уж не помогли „ани мольбы, ани просьбы“ (3Ф, 87). І ту видиме: фразеолоґізмы природно выплывають і западають до кон­текс ту, не нарушають штруктуру лоґікы, роздумів, діалоґу; береме їх істо як природный языковый яв, не заставиме ся над нима так, як ся не заставиме над тым, же в лїсї ся обявив меджі стромами новый стромик.

  Наша авторка барз добрї по­знать богатство русиньского коді­фікованого языка і майстерьскы го вывжывать у своїй творчости. З єй книжок – як доказ нашого тверджіня – уводиме і далшы укажкы: „Хлїб ся ниґда не приїсть“ (МіО, 22), „Жыва вода ниґда ся не припє“ (МіО, 22). „Каждому свічка догорить“ (МіО, 27), „Їли сьме з єдной мискы“ (МіО, 45), „На волоску є його сердце (МіО, MiO, 49), „Боже прозріня до ня дыхло“ (МіО, 49), „Мати звязує цілу родину“ (МіО, 59), „Покы світить єй (мамина) свічка, поты сьме (родина) вєдно“ (МіО, 60), „Смерть і жывот ся черяють“ (МіО, 82), „Коло доброго мужа, жена як ружа, а коло злого врага – о рік о два – баба“ (МіО, 80-­ 81), „На тім світї ся псы з розкошу біснять“ (МіО, 70), „З біды ся вылизала як мачка“ (МіО, 98), „Іншый край, іншый уро­джай“ (МіО, 115), „То суть про тебе высокы яслі“ (МіО, 117), „Были бы ручкы до чуджой мучкы“ (МіО, 121), „Вшытко єй болїло – тїло од роботы, душа од скорботы“ (МіО, 122), „Прилип ку ній, як репій“ (МіО, 123), „По­клав на себе рукы“ (МіО, 123), „Была злодїйков свого щастя“ (МіО, 125), „Мы так высоко не можеме рубати“ (3Ф, 24), „Закусила сі до языка“ (3Ф, 38), „Справедливость має два кінцї“ (3Ф, 39), „Дверї замкнуты на сїм замків“ (3Ф, 46), „Ани з воза, ани на віз“ (3Ф, 70), „Чула ся як рыба у водї“ (3Ф, 37), „Нїмій дїтинї ани властна мати не розумить“ (3Ф, 103), „Меле з послїднёго“ (3Ф, 132), „Хыжа не тісна, бо челядь не бісна“ (Під, 43), „Біда біду найде, хоць і сонце зайде“ (Під, 124) і многы далшы.

   Видиме, же материна реч є богата, щавната, трефна і поготова. Мати уж самым ужыванём того богатства одовздавать го в родинї далшым поколїням. Не є лем ёго носительков, но і пере­давательков, образно повіджене сїятельков. Одовздаваня традіцій, назвы предметів і дїї красно видиме в при­ пра вах і почас святкованя Великодня. Родина тов радостнов атмос­феров жыє давно перед святами. Тота мила атмосфера ся перено­сить з мамы на дївку, на мужа. Ав­торка приближує нелем радость, но і хронолоґію наповнёваня радости, реалізацію традіцій, крок за кроком, роботу за роботов перед приходом Великодня: роботы на дворї, пораїня в хыжи, приправы тїста, як кладуть огень до мурованого пеца, выкыснуте округле тїсто на деревяну лопа­ту до пеца, чеканя на неповторный пах упеченой паскы, як ся такой збігають слинкы на языку; або і об­ряд складаня божых дарів – масло, сіль, сыр, яйця, кобаскы, мед, паску, свічку… – до кошарика. Вышываный рушник прикрывать кошик… обряд свячіня при церькви… Дома перед столованём далшы звыкы: родина ся молить, потім ґазда наливать до погариків, вінчує ся – Хрістос вос­кресе! Аж теперь родина зачінать столовати, найфайновішы їдла кон­зумовати…

   Мати в творах нашой авторкы є почас цїлого свого жывота – од ма­ленька до сивин – стїлеснена доб­рота з належным сердечнымыядрёванём. Нїґда в єй творах з мате­риных уст не выходять вулґарізмы, ани в найтяжшых минутах свого жывота не грїшить, не є фалошна, не уближує. Ани міджі єй рядками, ани міджі найтайнїшыма мыслями не найдеме ани слїда ненависти, злобы. (Аж на інфомацію о смерти сына…). Кібы вшыткы нашы мамы так шырили і дотримовали доброжычливость, приязень і віру! На іншім ступнї бы было русинство, наша култура, школство, язык інакше бы нас цїнили сусїднї народы і народности, істо бы сьме писали світлїшы сторінкы нашой історії.   Мамы нашы милы, поможете нам?!

   На основі спознаного і прожытого авторка приходить к заключіню, же кедь родічі бісїдують із своїма дїтми по своёму, кедь в церькви співають по старославяньскы або по русиньскы, і родічї „і родина бечалує сі своє слово“ (Під, 40), потім в родинї не выростуть дїти слабодухы, котры забудуть на своє родне і наслїдно спустнуть, ганьблять ся за своє і, наконець, піддадуть ся асімілації. Такых смутных фактів маме дость. Авторка добрї знать, чом о тім пише і чом ся хвалить русиньскыма авторітами, якым є Янко Піпта (Під, 23), лікарї Михайло і Юрко Штенёвы, ґалеріста, режісер, малярь Мірослав Смоляк і Андрій Смоляк …

   Історічнов правдов є і то, же Русины із своїма сусїдами добрї выходили, од никого не вкрали землю, злато; скорїше навспак, были аж барз скромны. Но покладали сьме ся за діскрімінованых почас окупації в роцї 1939 (Під, 73), кeдь „піркошы“ – мадярьскы шандарї – часто без прічіны пронаслїдовали нашых людей, били, збытковали ся над Русинами, а не раз ся стало, же і байонетами атаковали… (Під, 74) Наслїдкы такого терору найвеце падали на плечі мам і сирот. Не обышла бідных Русинів перша ани друга світова война. Они выторгли з родин отця, брата, сына… Многы з них загынули на чуджінї як безменны; войны зніщіли і выпалили цїлы села до тла, обывателї многых нашых сел страждали од евакуації (Під, 75, 76) а по войнї ся вертали до зруйнованых сел – без хыж, школ, храму. Траґедія за траґедіов ся на нас валила, не стигли ся загоїти єдны раны, уж ту были новы, іщі страшнїшы.

   Авторка в книжках указує, же найвекша затягаж тых катастроф лежала все на плечах мам і вдов. Они хранили родину, здобывали хлїб, лїчіли, забезпечовали шматя, но найтяжше было вылїчіти раны – смерть дїтей (Під, 84), смерть вітця… По другій світовій войнї авторка як факты споминать заложіня Україньского націоналного театра в Пряшові (Під, 91), приставила ся при повойновых контіґентах (Під, 92, 93), котры были великы, зато ґаздове часто не могли їх сповнити, наприклад, предписане множество молока, яєць, зерна… За несповнїня контіґентів ґаздове были пронаслїдованы, перзекуованы, наприклад, запечатовали їм сыпанець, вырубали фінанчны покуты, вышмарили дїтину із школы… Авторка говорить  і о позітівных новотах по другій світовій войнї: вдякa „ненавратным“ пожычкам (Під, 99), глиняны домы із  соломянов стрїхов прудко вытискають мурованы домы, просторны, з етерниковов або бляшанов стрїхов, до сел штат будує асфалтованы драгы, в селах ростуть новы школы, домы културы, ґайс­лампу або петролейку вытисне електрика. Мінить ся способ жывота, назераня на світ. Уж слободну матїрь нихто не жене гет з валалу зато, же породила „копылця“, („бонцоля“, „копырданя“). Є ту і далшый новый факт: робота ся нашла в желїзарнях, на польногосподарьскім дружстві, на ставбах … Наперек уведженым фактам, не было то таке ідеалне в нашых родинах, быв ту і одпор проти новотам, наприклад, погляд на електрифікацію, іщі векшый на колектівізацію польногосподарьства… Змінило ся і думаня людей. Не нагодов авторка к подїям в авґустї 1968 уводить: „Ленїне, вставай, бо Брежнєв ся зошалїв.“ (ЗФ, 95) 

Мама і їх великодушность

Роль вітця, дїдка в родинї бы єм собі доволив становити, але матери – нї. Одколи єствує повинность мамы чекати на мужа, кідь ся побере на навщіву, до корчмы, кідь ся побере до світа на зарібкы? Нелем чекати, но і пережывати страх, ці нашов роботу, нашов у дакого стрїху над голову, уж минув місяць, та чом ся іщі не озвав, як ся му водить в далекій Белґії, в Арґентынї? Так чекать і Наця (МіО, 124), і Зужя. А як суть охотны забыти на свій страх, грозбы, пролляты слызы і проклынаня, кідь ся верне муж домів; суть охотны нелем забыти, но і одпустити. Зробить то і Ілька, хоць із сына Сватька ся стане грубіан, циґанить, краде і наплює їй до твари. Яке мусить быти чісте мамине сердце, кедь тото докаже! А як она, мати, докаже змобілізовати свої силы і честь, кідь грозить небезпека єй дїтинї, як в такім припадї твердо стоїть за своёв правдов і бранить „зубами­-нїхтями“ свою дїтину, єй право на жывот. (МіО, 107 – 110).

Жывот нашого краю, нашых родин позначіли дві світовы войны. Многы забиты мають свої мена, свої гробы. Но кілько было (і іщі є) незвістных? Хто то зрахує? Кілько нашых вдов, мам і сирот не нашли (бо го не мають) гріб свого няня, брата, сына і не могли на тім малім фалатку землї помолити ся, квітку положыти, вічку запалити. Но кілько было і іщі є русиньскых мам, вдов і сирот, котры знали чекати, одпущати; но кілько є такых, котры і днесь в кутику сердця скрывають віру, же Всевышнїй выслухать їх молитвы і поможе. Такы тіпы мам стрїчаме на сторінках книжок М. Мальцовской. Они і робітны, докажуть терпезливо чекати, одпущати і вірити. Красно о них пише М. Мальцовска, з узнанём і з почливостёв. Дякуєме їй, бо нашы писателї, поеты, малярї пишуть о геройствах, але о матери, єй болях жадать ся омного веце, наприклад, о траґедії Токаїка. І там, в родинах убитых цїла тяга і одповідность за далшый жывот родин ся звалили на плечі мам, вдов, бабкы … Не нагодов наша авторка підкреслює стару правду, же наша жена­мати – то три куты в хыжі. Фундаментом той правды є факт, же жена­мати мать в своїм сердцю омного веце ласкы і доброты як ненавісти.

Сучасны проблемы мам

По другій світовій войнї ся патріархалны родинны звыкы спохыбнюють, многы заникають а новы входять до жывота помалы, часто суть одсуджованы. Нове назераня на матірь в нашій сполочности є спохыбнёване; ёго удомашнёваня видиме в образї мамы – Ількы в новелї Зелена фатаморґана. В Ільцї авторка зосередила вшытко: гляданя нового, одмітаня нового старшым поколїнём, зловжываня фалошныма приятельками… Што єствовало плане, зосыпало ся на Ільку, а материньского щастя ся їй впало барз мало, а кедь, та лем тогды, як го на коротку хвілю вкрала про себе. І

то не бестрестно. За свої наівны погляды, нерозважны скуткы барз дорого платить. Спомяньме: як штудентка своїм провокатівным здравканём скламала директора інтернату, як высокошколачка ся хоче вырівнати фіфленї Ганьцї і Валіцї, як ся снажить своє „сільске назераня на світ“ (ЗФ, 28) змінити і зачне носити „курты сукнї“ (ЗФ, 32), а жебы ся їм вырівнала, дала ся наговорити йти до готела і там ся модерно забавити. (ЗФ, 43) Там Ільку чекало несподїваня – „несла ся червеныма покровцями (ЗФ, 44), вітають ю пышны богаты столы (ЗФ, 45), музика… як у приповідцї, як у найкрасшім снї, но траґічне было пробуджіня – пробрала ся у замкнутій комнатї в постели з чуджім хлопом“. Про Ільку є то зачаток новой етапы жывота, етапы скламаня, смутку і гляданя выходу з матеріалной, моралной і тїлесной крізы. Суть то уж скламаня і гляданя мамы. Сучасной мамы. Ніч в готелї мала свої наслїдкы – за пару днїв Ільку одвезли на операчну салу, дали їй наркозу і выконали мініінтерупцію. Ільку пронаслїдує песімізм, морална і тїлесна пропасть, она проклынать свою судьбу, ненавидить цїлый світ. Авторка з нёв сочувствує, снажить ся їй помочі. І якбы нагодов в шпыталю жены під спырхов їй назначать, де є новый цїль жывота. Ілька ся такой вырїшыла: „Хочу сына! … Мушу ся захранити од властного грїха, а то так, же ся выкуплю далшов жертвов. А буде то моя дїтина. Лем моя!“ (ЗФ, 60) А мы додайме: хочена дїтина.

Авторка скомбінує фабулу так, же поможе Їльцї новый цїль сповнити: бере єй за руку і путує влаком домів. У влаку сидить Яро, єй даколишнїй близкый приятель, з важныма замыслами. (ЗФ, 66) Яро ся теперь вертать з грибів з повным кошиком буковчіків. Спознали ся, слово дало слово, і Яро Ільку одпроваджать через лїс до єй родного валалу. Спомянули собі на щастны олоды рокы і … листяный лїсный покровець змінив ся на постіль. „Дві тїла сплынули довєдна, як Бог приказав.“ (ЗФ, 69) І быв рай. Но уж о хвільку Яро остовпів, кідь му Ілька нечекано повіла, же уж го не хоче відїти, же ся їй збрыдив. (ЗФ, 70) Єй причінїнём короткый рай ся мінить на пекло. Чом Ілька таз зразу змінила свій погляд? Є то судьба, або страчать розум? Тадь она уж знать, же під сердцём носить Ярову дїтину.

Дома Ілька росповіла матери свою модерну ґолґоту: не затаїла, же мала аборт і теперь чекать Ярову дїтину. Про матїрь то быв удар! Выбило їй дых. Снажила ся скрыти велике скламаня, внуторну розорваность (ЗФ, 73), болячу правду, же єй дївка курва і же під єй стрїхов ся народить копылець … Яка то ганьба і страх і „взбыхла собі … і зопяла рукы к молитві“. (ЗФ, 75) Но Ілька дома нашла, в што вірила – нашла опору в родинї. Хлопець ся народив здравый. Вшытко мать, што дравый мать мати. Ілька є щастна: лїтать на крылах блаженства і фантазії – єй дрібненькый хлопчік выросте, буде красный, міцный як настоящій богатырь, охранить свою любиму маму перед вшыткым недобрым, застане ся єй перед планыма людми, кідь ся хтось „о ню обтре“ (ЗФ, 81), не дасть єй оскорбити … (ЗФ, 80). Зідеалізовала першы ёго крокы в школї, недоцїнила першы сіґналы змін в ёго характерї: ходить часто задуманый, є неслухняный, уж розбив выгляд … (ЗФ, 85) Ілька не способна признати, же єй „сын зачінать вказовати іжкы“ (ЗФ, 85), не хоче відїти ґрадацію проявів недісціплінованости і кламств. А Сватько зачінать попивати, од мамы выжадує немалы пінязї, тайно несе до заложнї (ЗФ, 87) стародавну куделю, біціґель, продав кросна, перестав ходити до школы… Ілька сына просить, перегварять го, але чекать єй лем высміх, ароґанція. На нещастну Ільку надходять галуцінації: перед нёв лежыть мертвый Сватько і обвинює ї, же го мучіть, чом го породила … (ЗФ, 90).

Авторка шыковно, продумано вказує ґрадацію скламаня і смутків, котрыма єй честує вытужена дїтина, єй зідеалізованый Сватько. Яку терпезливость Ілька мусила мати, якы глубокы раны знашати од властной кровли, од сына, до котрого вкладала тількы надїї, до рук котрому вкладала своє здравя, щастя і судьбу своёй мамы, нянька, знести і вытерпіти, кідь він зачне з Пепіком і камаратами їсти дроґы, котры собі посадили ту, в єй роднім краю, уж і ту в Бескідї, в далекім одсталім кутику републікы. Уж і ту росте тота пошесть, котра засягла і єй сына. Зато Ілька – так, жебы то нихто не відїв (ЗФ, 97) – тне, рубать до конопляного строму, жебы з нёго „ту не зістав ани корїнчік“. (ЗФ, 97). Сватько перестав ходити до школы, чекать, коли мати дістане підпору, і такой просить „даяку корунку“. (ЗФ, 98) Пінязї суть про нёго вшытко. Они му забезпечать алкогол, камаратів, авторіту, дроґы, ціґаретлї зо зеленой травы. Они го ослїпили, діріґують ёго жывот. Сватько уж є охотный і здатный зніщіти вшытко, што му стоїть як барьєра на пути за пінязми. Він зробить і то, што розум не похопить: уражать матїрь, наплює їй до твари, зненавидить бабку, дїдка, розбиват мискы, танїры, погары, выголосить, же „травы“ ся нїґда не вздасть, же „зелена“ є ёго фарба надїї, ёго фатаморґана. (ЗФ, 111).

Но чом быв Сватько такый? Де і хто зробив хыбу у выхові? Ілька на то не може прийти, бо хлопець мав вшытко, што і остатнї дїти. Мати ся старала, жебы му ніч не хыбовало – од шматя, грачок, забавок… Ілька собі ламле голову. Допустила ся хыбы тым, же сугласила з інтерупціов? Оправданя мала, бо то бы была дїтина народжена з насилства. Або ся допустила хыбы і грїху, кeдь по многых роках зволила рай в лїсї з Яром? Но чом го потім одогнала? Ведь він ся хотїв розвести і жыти з Ільков. Одверьгла Яра, хоць властна мати ю варовала, же сын буде ненавідженый як копылець, а она – як буде жыти без ґазды? (ЗФ, 73). Або тогды зробила хыбу, кідь „была пересвідчена, же сама граво звладне выхову сына і же і природа єй выздоровить од грїху?“ (ЗФ, 78) Не допустили ся родічі хыбы, кедь з Яром была груба а они їй приобіцяли і стрїху, і поміч?: „Та де бы­сь ходила? Лем ту зістань… Няй ся дїє вола Божа. Даме на службу, лем бы добрї было.“ (ЗФ, 74).

„Може­м зробила хыбу,“ трапить ся Ілька, „кідь єм штурила Вал до кешенї догужваный жмыт папіря?“ (ЗФ, 16) Або з выховной коляї выбочіла, коли Сватё буяковав, курив траву, пив де запопав, (ЗФ, 112) а она ани тогды на нёго руку не двигла і не вдарила му холем двараз по задніцї? Тяжкы днї­тыжднї пережывать Ілька. Чім могла чорны хмары одогнати? Іщі і галуцінації ю пронаслїдують. Привідїло ся їй, же сын на ню вытяг ножик і, – просто до єй сердця … (ЗФ, 123) Традічна материньска терпезливость праскать. Погар терпезливости быв повный. А кідь Сватькови не дала пінязї на далшы авантюры і дроґы, вывалив панты дверей (ЗФ, 115), хоче зняти святы образы і продати, тогды Ілька і бабка бранять образы, но Сватё вырвав образы і споза них ся высыпали грошы, котры собі бабка з дїдком одкладали на погріб і на помник. (ЗФ, 118) Сватё в тім моментї быв на колїнах і пхав грошы за пазуху сорочкы. (ЗФ, 118) Ілька не вірить своїм очам. Порозуміла, же він ся уж перед нічім не заставить. Зато выкрутила чісло поліції і скорой помочі. Є то про маму велика ганьба, но і надїя –  сердце їй шептало, же то робить „з ласкы ку свому сынови“. (ЗФ, 121).

І авторка Зеленой фатаморґаны добрї знать, же Ілька – ­мати молола з послїднёго, главно псіхічно была вычерьпана. Не уступовали ани галуцінації, в котрых она обіцяла сынови найти і вернути нянька. (ЗФ, 126). Обіцяла, бо зась „ся надїяла, же якось то буде, же ся вшытко на добре оберне, выйде на добру путь“. (ЗФ, 129). Но уж ани авторка тым Ільчиным самокламствам не вірить, бо Ілька уж о хвільку з „ясныма мыслями приправила сі штранґ, спробовала, ці є достаточно міцный, ці ся не урве, облекла ся до темно­синїх шат“ … (ЗФ, 135) Зато авторка ся змиловала над Ільков, змінила колобіг фабулы, пробудила нашу Ільку – ­маму: „Задзеленчав дзвонок. Ілька ся пробудила, лем­лем же єй мотузок не выпав з рук. Не знала, што має робити.“ (ЗФ, 135) Одомкла дверї, а за нима стояла даколишня фіфлена Вал. Она ся Ільцї признала, же прочітала єй розсыпаны рядкы і глядала способы, як їй помочі. Глядала – і нашла. Велике несподїваня чекало Ільку: „Дверї заскрипіли. На порозї стояли двоми хлопи… Спознала їх. Быв то єй сын Сватё із своїм вітцём Яром.“ (ЗФ, 140).

Нечекане. Красне. Як в приповідцї… Так ся дїстала наша Ілька меджі модерны мамы зо вшыткым, што належить до сучасности: мамона, стражданя душевне і тїлесне, кламство, дроґы, алкогол, фарізейство … оскорблїня, жывот слободной мамы, проба уникнути із противной реаліты через фантазмаґорії, галуцінації … Шкода, же при тых Ільчиных періпетіях ся якось зо сцены вытратили єй родічі, мати і нянько, і їх погляды на „модерный“ жывот. З другого боку треба признати: вшытко ся не дасть.

Біоґрафія авторкы і образ мамы Вдячным і невычерьпным студником творчости про авторку была властна біоґрафія, а главно час єй дїтинства. Тот чістый студник Марія Мальцовска­-Параскова закономірно схословала. Цїла єй творчость то доказує. Нелем то, єй біоґрафія – доволю собі сміло твердити – є основов вшыткых єй книжок. В споминаных книжках найдеме етапы формованя нашой ідеалной русиньской мамы. В Маннї і оскоминї счасти і Під русиньскым небом чітатель мать перед собов рокы дїтинства будучой мамы. В них дївчатко видить, што мама і членове родины роблять, о чім бісїдують і – без того, жебы собі усвідомлёвало – многе укладать до памяти. Барз часто тото, в дїтьскых роках записане, по многых роках в істых сітуаціях в памяти ожыє. Так і авторка споминать, што і де было в хыжі, якы мали лавкы, котры святы образы, як ся в недїлю строїли до церькви … Далшу етапу єй формованя як будучой мамы позоруєме уж в жывотї і роботї єй мамы: перед Великоднём пораїть хыжу, двір, фарбить яєчка, врыє ся дївчати до памяти, котры божы дары і як готує до кошика на свячіня, як місить тїсто на паскы і пече їх в пецу … В тій фазї формованя уж уважує над жывотом, над посланём мамы, єй одповідностёв за ход і жывот цїлой родины … Тот проблем уж рїшать авторка­штудентка в школї, в  інтернатї, же не сміє ани себе, ани родичів скламати. Жебы ся тото не стало, мусить в учіню досягнути належны успіхы; учіть ся і на забавах, і од людей, наприклад, як хворому нянькови помочі, чім і як лїчіти невладну маму, котра і реч стратила; як єй кормити, цвічіти з нёв і учіти говорити. А як ся авторка тїшить, кідь матери ся помалы навертать здравя. Так мило і подробно процес обновы здравя міг описати лем тот, хто го пережыв на властній скорї. Авторка то пережыла вдяка своїй ласцї і терпезливости; они дыхають з каждого єй слова.

Вірю, же чітаючі Зелену фатаморґану, каждый набуде чутя, же авторка до нёй вложыла найвеце із своёй біоґрафії. О тім говорять многы Ільчины скуткы. Она, уж як высокошколачка, усвідомлює собі одповідность за свою роботу і репрезентацію родічів. Доказує то участь на лекціях, приправы на семінары і скушкы, способ жывота в інтернатї, хоць дївчата, з котрыма вєдно бывала, Гана і Валіка, котры походять з богатых родин а она з бідных соціалных условій, ся їй посмівають і звысока на ню зазерають. (ЗФ, 13) Їх інтересує не учіня, но штось інше: мода, танцї, ночны забавы. Зато Ілька тым фіфленам хоче выбити тромфы з рук – хоче ся їм вырівнати. Зато вычачкана вырїшила піти на жур до готела Слован. Там єй чекали богаты столы, коняк, вино (ЗФ, 45) і … скламаня! Не поміг крик, слызы, буханя на дверї… Не минула ю мініінтерупція. Авторка глубоко пережывать Ільчины скламаня, біль і просить чітателя, жебы не быв к Ільцї злый (ЗФ, 48) і не судив, жебы сьме самы не были суджены. Тото велике скламаня мать допад на Ільчины штудії, псіхіку, здравя і є выслїдком фалошного модерного жывота, выслїдком мамонарьской моралкы, неодповідности. Скламанём ся зачінать зуфале гляданя выходу з той страшной сітуації і Ільчина нагодна стрїча з Яром у влаку.

Легко і мило нам М. Мальцовска приближыла тоту епізоду. Щастно прожыты моменты свого жывота она майстерьскы нам укаже. Про такы моменты повыберать милы слова, щавнаты метафоры, сыты фарбы. К такым епізодам – думам собі – в Ільчинім жывотї треба зараховати тот день, коли она одкрыє свою болячу душу, свої грїхы мамі і, што є главне, найде в єй сердцю порозумлїня, підпору і охрану, но учула од мамы, „же то грїх, бо у валалї ненавідять копылку і до той, котра ся преспала, будуть метати каміня і выкриковати: „Курва! Курва!“ (ЗФ, 72, 73). К щастным належить день народжіня сына, тыж минуты, коли она свого ангелика плекала і купала, коли до нёго вкладала вшыткы надїї, же він буде єй охранцём, єй богатырём; і вытуженый день, коли сына першыраз вела до школы … Дале в Ільчинім жывотї наслїдують уж лем смутны і повны болю пригоды: Сватько ся скамаратить з алкоголом, дрогами, грубіанством, карать маму за то, же она є вшыткому на винї, бо го породила. (ЗФ, 90).

Но Ілька ся не піддавать, боює за сына, і хоць тот єй просьбы іґнорує; боює і молитвами – на колїнах Бога просить; боює і в моментї, кідь зась од нёй вымагать пінязї а она їх не мать, а тогды він од злости розбивать вшытко навколо; боює і тогды, кедь выкрутила на телефонї чісло шпыталю і поліції, бо вірить, же так зробила „з ласкы ку свому сынови, мусила так зробити, тото єй шептало сердце. І зась єй залляли слызы…“ (ЗФ, 121). Ільцї у тых тяжкых хвілях жывота вернули ся галуцінації: сын на ню вытяг ножик і, – рївно до сердця… в хворобнім псіхічнім блуджіню сын їй шмарив: „… Найдийте мі нянька!“ (ЗФ, 124).

Могло быти штось з того і автобіоґрафічне? Лем здогадовати ся не оплатить. Правда є така, же авторка не охабить Ільку в безнадїї, поможе їй і – як чаровным прутиком – дорїшить єй глубоку крізу. Зелену фатаморґану М. Мальцовска докінчіть так, же зразудо хыжы ся отворять дверї, а на порозї стоять сын Сватько з вітцём Яром. Красне, миле вырїшіня одісеї, страждань сучасной русиньской мамы, котра – наперек своїм омылам і грїхам – нелем вірила в своє щастя, но доказала терпезливо, з тяжкыма ранами боёвати за сына, як боёвали єй мама, бабка, дїдове … Доказала, бо то было і є тіпічне про русиньску матїрь. Тіпічне, бо то мать в кровли, бо то посланя мамы.

Чом тема о мамах?

При писаню той темы сам себе єм ся опросив: чом М. Мальцовска­-Параскова ся взяла за тоту тему? Што єй привело цїлы рокы і свої найпродуктівнїшы силы присвятити тій темі? І вышло мі – не мусите зо мнов сугласити – же то была в першім рядї одповідность мамы за своє неповторне посланя і то, же в тім одповіднім і неповторнім посланю хотїла ся подїлити зо своїма богатыма скушеностями, пережыванями, позітівныма і неґатівныма. Хотїла нам в літературній формі вказати етапы вывоя мамы од дївчатка, через школьскы рокы, штудентьскы сны, высокошкольскы поучіня і скламаня, вказати гляданя щастя – аж до сивой сивины. Єй книжкы – то штафета од бабкы і прабабкы, но штафета збогачена властныма скушеностями так, як ся озывала в кровли, як єй прожывав каждый удар сердця і як єй збогатила реаліта і краса бескідьскых полян, лїсів; штафета материнства, котра нїґда ся не осмілила вывершыти на дїтёх, мстити ся на невинных, высмівати ся з безбранных; штафета материньской ласкы, бо она є покровительков того найцїннїшого – жывота …

М. Мальцовскій ся подарило в книжках доказати, же ласка в русиньскых хыжах жыє вдяка єй чістотї, вірї і способности здолати барьєры, як то видиме в планцї. Бодай бы наше материнство цвило, не спустїло під впливом новот, бодай бы нашы гнїзда материнства не были похованы, як нашы села в Стариньскій долинї, што теперь грозить нашым селам в долинї Тихый Потік. Зачнеме завчасу глядати дражкы, як уникнути приближаючій ся катастрофі, як захранити людей перед выселїнём, архітектуру, храмы перед зніщінём?

На заключіня мушу ся признати, же ся мі легко і приємно чітало вшытко написане М. Мальцовсков-­Парасковов, бо єй язык є красный, без збыточных парад, діалектізмів, бо єй творы іншпірують, ведуть к задуманю над днешнїм днём і над будучностёв. Тото розважованя зміцнюють і ілустрації і образова часть. Будьме їй вдячны Маю таке чутя, же наша Марія по докінчіню своїх творів была щастна, бо нам повіла вшытко, што чісте носила в сердцю, в своїх думках о мамі, мамах, бабках, дїтёх. Будьме їй за то вдячны!

 

Список скорочінь:

МіО. 45 – Манна і оскомина, с. 45, Пряшов : Русиньска оброда, 1994.

Під. 24 – Під русиньскым небом, с. 24, РІР – ART, s.r.o., 1998.

ЗФ. 51 – Зелена фатаморґана, с. 51, Ужгород : Выдавательство В. Па­дяка, 2007.

МіО, 45 – Манна і оскомина,с. 45 (Пряшов : Русиньска оброда, 1994)

Під, 24 – Під русиньскым небом (РІР – ART, s r.o., 1998)

ЗФ, 51 – Зелена фатаморґана (Ужгород : Выдавательство В. Падяка, 2007).

 

Поужыта література:

Сухый, Ш.: Пару слов на путь. In: Мальцовска, М.: Манна і оскомина. Пряшов : Русиньска оброда, 1994, с. 5 – 6.

Čižmárik, R.: Generačné konfrontá­cie M. Maľcovskej… In Мальцовска,

М.: Манна і оскомина, с. 6.

Хома, В., Хомова, М.: Оброджіня Русинів. Пряшів : Сполок русиньскых

писателів Словеньска, 2005.

Цітрякова, З.: Семінар к недожы­тым 60­-тым народенинам ПгДр. Ма­рії Мальцовской. In: Народны новинкы, ХХІ, 14 (11), 2011, c. 2.

Дзубова, М.: Жывотный епілоґ Ма­рії Мальцовской­-Парасковой (1951 – 2010). In: Русин, XXI, 5 – 6, 2011, c. 3 – 4.

Кудзей, О.: Догорїта свічка. In: Русин, ХХІ, 5 – 6, 2011, с. 5.

Харитун, Ю.: Тобі. In: Русин, ХХІ, 5 – 6, 2011, с. 5.

Бенькова, М. (ед.): Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Зборник рефератів з Міджінародного літературного семінара к недожытым 60­-тым народенинам авторкы, 2. децембра 2011, Пряшів : Пряшівска універзіта в Пряшові, Інштітут русиньского языка і културы, 2011. 102 c.

Русинко, Е.: Найкрасша приповід­ка. In: Бенькова, М. (ед.): Літера­тура на творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы…, с. 12 – 22;

Хома, В.: Особитости художнёго чутя в літературных творах М. Маль­цовской. Тамже, c. 23 – 29;

Падяк, В.: Ідея служеня, авадь „властна кров“ у творчих роздумова­нях Марії Мальцовськой. Тамже, c. 49 – 56;

Antoňák, A.: Analýza úlohy a mies­ta epizódy v novele Márie Maľcovskej Zelená fatamorgána. Тамже, с. 30 – 41;

Džundová, I.: Žena v tvorbe Márie Maľcovskej. Тypologická charakteristika ženských postáv v Rusínskych ara­beskách. Тамже, c. 42 – 48.

 

Література:

Сухый, Ш.: Пару слов на путь. In: Мальцовска, М.: Манна і Оскомина. Пряшов : Русиньска оброда, 1994, с. 5 – 6.

Čižmárik, R.: Generačné konfrontácie konfrontácie M. Maľcovskej … In: Мальцовска, М.: Манна і оскомина. Пряшов : Русиньска оброда, 1994, с. 6.

Хома, В., Хомова, М.: Оброджіня Русинів. Пряшів : Сполок русиньскых писателів Словеньска, 2005.

Цітрякова, З.: Семінар к недожытым 60­тым народенинам ПгДр. Марії Мальцовской. In: Народны новинкы, ХХІ, 14 (11),  7. 12. 2011, c. 2.

Дзубова, М.: Жывотный епілоґ Марії Мальцовской­-Парасковой (1951 – 2010). In: Русин, XXI, 5 – 6, 2011, c. 5 – 6.

Кудзей, О.: Догорїта свічка. In: Русин, ХХІ, 5 – 6, 2011, с. 7.

Харитун, Ю.: Тобі. In: Русин, XXI, 5 – 6, 2011, с. 7.

Бенькова, М. (ед.): Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Зборник рефератів з Міджінародного літературного семінара к недожытым 60-м народенинам авторкы, 2. децембра 2011. Пряшів : Пряшівска універзіта в Пряшові, Інштітут русиньского языка і културы, 2011. 102 c.

Русинко, Е.: Найкрасша приповідка. In: Бенькова, М. (ед.): Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы…, с. 12 – 22.

Хома, В.: Особитости художнёго чутя в літературных творах М. Мальцовской. Тамже, c. 23 – 29.

Падяк, В.: Ідея служеня, авадь „властна кров“ у творчих роздумованях Марії Мальцовськой. Тамже, c. 49 – 56.

Antoňák, A.: Analýza úlohy a miesta epizódy v novele Márie Maľcovskej Zelená fatamorgána. Тамже, с. 30 – 41.

Džundová, I.: Žena v tvorbe Márie Maľcovskej. Тypologická charakteristika ženských postáv v Rusínskych arabeskách. Тамже, c. 42 – 48.