Миколай Коневал: З русиньского сердця. Мої вершы ІІІ.
Пару слов на путь новій книжцї
Миколай Коневал, тїлом і душов запаленый Русин выдає свою третю публікацію поезії під єднаков назвов як першы дві: З русиньского сердця. Поетічны рядкы суть одразом жывотных прожытків автора, трансформованых до класічных рімованых вершів, котры суть призначны про творбу старшой ґенерації сучасных русиньскых авторів. Єднотливы поезії сьме роздїлили тематічно – до дванадцятёх цїлків (Нашы традіції; Весело і смутно-важнї; Болячі думкы; Народнобудительскы; Споминаня; Сонда до себе самого; Вінчованя; Філозофічны; Доволенковы; Тым, што од нас одышли; Народны мудрости; Бог з нами).
Жебы лїпше порозуміти назвы єднотливых частей (і в них єднотливых поезій), треба спознати і порозуміти контекст і факторы, котры овпливнёвали жывот автора і наслїдно го іншпіровали к творчости, котру зачав в зрїлім, уже пензійнім віцї. В першім рядї то є ёго родне село – Камюнка, котре, доволиме сі твердити, є чімесь шпеціфічным нелем в рамках неперерваных народных традіцій, але ай обродного процесу Русинів по роцї 1989. Такой на першый погляд то вказують ай поезії, присвячены Камюнцї, ці дотыкаючі ся народных обычаїв, што вытваряють колоріт Камюнкы, передовшыткым в части Нашы традіції, але ай в далшых частях: Споминаня (Чеканя – што буде; Вырубаный лїс), Вінчованя (Барвінку, Барвінку; Сімдесят років Барвінку; Камюнко моя наймілша; Вінчованя Камюнцї; Пастуське вінчованя на Русаля; Камюнцї ку 700-му вырочу), Філозофічны (Туга). Самособов, способ думаня і віками фіксованы традіції русиньского села, в котрім певне місце має набоженьска традіція выходного обряду чуєме з каждого верша автора, глубоко віруючого чоловіка, котрый на свою віру не забыв ани в далекій Америцї. Там го судьба завела зачатком девятьдесятых років минулого стороча за роботов. На вісем років вымінив спокій малого селечка на северовыходї Словакії з дакус веце як тісячков жытелїв за рушный, непокійный жывот у найгустїше залюдненім містї США (тогды понад 7 міліоновім Ню Йорку), де мусив привыкнути на вшеліяке. Наперек тяжкій роботї по высочезных будовах Америкы реґуларно ходив до церькви. Не быв лем пасівным вірником, зачав співати ай в церьковнім хорї при Ґрекокатолицькій церькви Св. Духа в Ню Йорку – Бруклінї, де співав і соло. Може якраз тот період му іщі веце вказав, де є ёго місце, бо, як сам споминать, тяжко было привыкнути на чуджій край, але іщі тяжше было вытримати тот довгый час без родины і близкых. Ай кедь жена і дївкы пришли на навщіву, векшыну часу быв сам: „…a найгіршы і найсмутнїшы были свята в чуджім краю. Хоць ся нас зышло веце краян, што было приємне, домів єм лем телефоновав. Мусив єм ся барз перемагати, жебы ся не розплакати… „. Чутлива натура Миколая Коневала ся ту, в чуджім краю проявила наповно, але не было ани часу, ани енерґії подумати на поезію. Вшыткы ёго силы заберала тяжка робота, при котрій мав ай важный ураз, кедь упав із великой вышкы. Аж по роках реконвалесценції, кедь ся дістав до пензії і по навернутю до родной Камюнкы, де ся чує найлїпше, пришов час на ёго пасію, котров є поезія. Уж довгы рокы пише і єднотливы вершы друкує в русиноязычній пресї. В роцї 2012 набрав смілости і за помочі Русиньской оброды выдав свою першу книжку поетічных творів З русиньского сердця, наслїдно му вышла друга книжка З русиньского сердця ІІ (2015). Збераня народописного матеріалу є далшов залюбов М. Коневала, выслїдком котрой ся стала публікація Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша (2018).
Традічный способ жывота, котрый описує у высшеспомянутій публікації і котрый є характерный споїнём чоловіка з природов резонує ай у зборнику, котрый тримлете в руках: З русиньского сердця, з підназвов Мої вершы ІІІ. Автор тот традічный способ ставлять до опозіції ку днешнїй перетехнізованій добі, што має за наслїдок много неґатівных явів главнї при выхові молодого поколїня. Камюнка і єй жытелї як кебы хотїли заперти помыселны дверї і так ся охранити перед тым вшыткым неґатівным, што принесла нова доба і нова сполоченьска сітуація. Подарить ся їм то? Охранять своїх потомків перед вшыткыма бідами? Поможуть їм в тім народны традіції, котры одвіків утримують і котрыма жыють ай в сучасности? Ці поможуть їм славны Камюнчане – предкове, што жыли статочный жывот, прославили ся нелем дома, але ай мімо свого родного села здобывали успіхы. Ай на тых ся одкликує автор у своїй поезії, як на міцны опорны стовпы істоты, правды і справедливости (Солвестер, Гольвей, Біттнер, Ксеняк).
Миколай Коневал як честный Русин, што дыхать за своє русинство.
Не може не споминати у своїй поезії ай вызначны особности в цїлорусиньскім контекстї, ці уж з минулости (Александер Духновіч, Павел Ґойдіч, Петро Кузмяк), або сучасны особности русиньского руху (о. Франтїшек Крайняк, Петро Трохановскый-Мурянка, Ян Фріцькый, Янко Допіряк, Сілвія Зелінкова), а в непослїднїм рядї ай представителїв сучасной русиньской літературы (Квета Галасова, Юрко Харитун, Миколай Ксеняк, Марія Мальцовска). З того погляду можеме конштатовати, же ёго поезії послужать ай як жрїдло інформацій о вызначных особностях, але ай удалостях, котры ся одбывали меджі Русинами в минулости і одбывають ся ай в сучасности (Світовый конґрес Русинів, При Лемківскых розвалинах, Сипоминаня на Стариньску долину…).
Миколай Коневал як глубоко віруючій чоловік.
Духовный жывот автора є міцно звязаный з церьковным жывотом, він є нелемже глубоко віруючій чоловік, але ай практікуючій ґрекокатолик, куратор у церькви, котрому міцно залежить на тім, абы ся службы Божы не словакізовали, але одправляли в материньскім языку.
Замышляня ся над смертёв і над тым, што буде на „Божім судї“, то є далша тема ёго поезій, котрій сьме дали назву Бог з нами. Авторів набоженьской поезії маєме в контекстї сучасной русиньской літературы веце (Осиф Кудзей, Мілан Ґай, Елена Хомова-Грінёва, Людміла Шандалова, Гелена Ґіцова-Міцовчінова…), што назначує, же Русины суть ай днесь міцно віруючіма людми, про котрых Бог і божы законы суть основов їх бытя.
Автор любить людей, своїх краян, зато не моралізує, не вытыкать їм недостаткы, вады характеру ці слабости, котры не все корешпондують „з церьковным порядком“, скорше їх вказує в злегшенім, гуморнім тонї. Язык ёго поезій є ласкавый, змірливый, в поєдных вершах смутно-важны сітуації своїх краян коментує поучінём, задуманём ся над „грїшниками“, ці конштатованём, выходячім з общознамых жывотных правд, одкликуючі ся на Бога, котрый то вшытко видить. А нам, ту на земли, зістає лем молити ся за них.
Іншого характеру суть поезії на тему сучасной (і минулой) політікы в одношіню к Русинам, де Коневал не є такым змірливым, як ку своїм краянам. Цїлком конкретно вказує на неблагы наслїдкы єднотливых політічных рїшінь (Не были сьме Українцї, Унія…), перед зеркало справедливости ставлять ай єднотливых сучасных політіків (ай тых комуналных), котрым лем мало залежить на людёх, што їм у вольбах дали свій голос.
Про захованя колоріту так унікатного народного богатства, яке до днешнїх днїв конзервує село Камюнка (в дакотрых припадах ай про захованя риму і рітму вершів) вырїшыли сьме в єднотливых поезіях уводити дакотры слова з містного діалекту, такы як: выкно, вешїля, слонко, бдеме, велькый, моць, хцут, келишкы, дедина…
Віриме, же нелем містных жытелїв – родаків, але ай Русинів з іншых етноґрафічных областей поезія Миколая Коневала заінтересує і розшырить їх погляд як на мінливость розуміня сучасного світа і жывота в нїм розлічныма віковыма ґенераціями, так ай на розмаїтость етнокултуры Русинів, звічненой у поезіях їх родака – Руснака.
ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.,
едіторка і одповідна редакторка.
Владїслав Сивый ся народив 25.10.1960 в Меджілабірцях. Часть дїтинства і молодости пережыв в недалекых Стерківцях (днесь часть села Чабалівцї). В сучасности жыє в Пряшові. Професіёв є то електротехнічный інжінїрь із шпеціалізаціёв на выконову електроніку. Од скончіня школы без перервы робить в одборї якый выштудовав. Професійну карьєру зачав в ЗПА Дукла Пряшів, як выскумный і вывоёвый робітник конштрукчного вывоя фірмы. Од року 1990 є „ на вольній нозї “, жывить ся як конштруктер, проєктант і шпеціаліста в области выконовых електронічных сістемів. Выслїдкы ёго одборной роботы мож найти у веце, як в десятёх країнах світа. Попри інжінїрьскій роботї, в роках 1993 – 1994, робив і в Словацькім радію (ГР НЕВ у Пряшові) як звуковый майстер і ведучій технік на переносах, в роках 2006 – 2007 быв высокошкольскым учітелём на Пряшівскій універзітї. Ту стояв при взнику Уставу діґіталных компетенцій, учів предметы з области інформачных технолоґій, стиг выдати двої скріпта, выбудовав і вів штудіо, в якім ся творили мултімедіалны даты про потребы універзіты.
Наймолодша сестрічка Анька вмерла як девятьмісячна, а жебы того не было дость, ай малу Меланку куля трафила до брїха, ледва же пережыла. Родина ся лем тяжко спамятала із войновых днїв. Але, як днесь Меланія Германова споминать, найгірше іщі лем пришло. В марцу 1947 родина увірила обіцяням аґітаторів і із вшыткым што мали, выбрали ся на довгу путь – за красшым жывотом – на совєтьску Україну – на Волинь. Як з одступом років панї Меланія конштатує, тоты мудрїшы поодходили до Чех, а мы, нещастници – до „совєтьского раю“ з котрого не было навернутя. На возї одышла родина до Лабірця, одкы на накладнім влаку два тыжднї путовали в тяжкых подмінках, докы не дішли до цїля. А там їх чекало велике розчарованя. Земля была уродна, но робити на нїй требало много. Робили нелем родічі, але ай їх малы дїти, жебы могли пережыти. Школа была 8 кілометрів од села, де жыли, гіґіена страшна, не бісїдуючі о тім, же ани домашнї їх не прияли з радостёв. Аж кедь умер Сталін (в роцї 1953), настала реална можность вернути ся назад домів. Панї Меланія сі то доднесь памятать: „Отець Владиміра Противняка (анґажуючого ся в русиньскім русї по роцї 1989 – позн. авт.) – Іван Противняк написав мудру жадость, на основі котрой ся родина могла вернути домів – до Выдрани. Там сьме ішли з маєтком, а домів сьме ся вертали з штирёма куфрами…. Але ішли сьме домів, а то было про нас велике щастя….“
Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….