Značka: Русиньскы писателї

Владїслав Сивый

Leave a comment

Владїслав Сивый ся народив 25.10.1960 в Меджілабірцях. Часть дїтинства і молодости пережыв в недалекых Стерківцях (днесь часть села Чабалівцї). В сучасности жыє в Пряшові. По професії є то електротехнічный інжінїрь із шпеціалізаціёв на выконову електроніку. Од скончіня школы без перервы робить в одборї якый выштудовав. Професійну карьєру зачав в ЗПА Дукла Пряшів, як выскумный і вывоёвый  робітник конштрукчного вывоя фірмы. Од року 1990 є „ на вольній нозї “, жывить ся як конштруктер, проєктант і шпеціаліста в области выконовых електронічных сістемів. Выслїдкы ёго одборной роботы мож найти у веце, як в десятёх країнах світа. Попри інжінїрьскій роботї, в роках 1993 – 1994, робив і в Словацькім радію (ГР НЕВ у Пряшові)  як звуковый майстер і ведучій технік на переносах, в роках 2006 – 2007 быв высокошкольскым учітелём на Пряшівскій універзітї. Ту стояв  при взнику Уставу діґіталных компетенцїй, учів предметы з области інформачных технолоґій, стиг выдати двої скріпта, выбудовав і вів штудіо, в якім ся творили мултімедіалны дата про потребы універзіты.

Музика, поезія, література ці театер, то суть вшытко „занедбаны ласкы“ з молодости. Нашов собі на них час аж як зрїлый пятьдесятник. В року 2013 выдає своє перше музичне ЦД „Смутный клаун, віршы і ґітары“, в року 2016 выходжають „Справы зо жывота“. Ту го спознаєме в ролї автора музикы і текстів, грача на веце музичных інштрументах, співаючого поета. В року 2017 выдає  електронічну публікацію – книжку, котру мож было нелем чітати, але і послухати слова в нїй написаны, учути співанкы, ці попозерати пару відеокліпів із музиков. В книжцї  Образы з нашого жывота быв  опублікованый выбер з ёго творчости iз років 2013 – 2017. Поезію декламовали  професіоналны  артiсты Іван Стропковскый і Яна Трущіньска. Третю часть, книгы творив текст комедії „Троє жебраци“, котру в роцї 2017 як першый успішно  представив своїй публіцї Русиньскый коморный театер.

Довгы рокы ся в ёго штудію ДІНАМІКА реалізують і іншы русиньскы проєкты. Наприклад,  про „молодых Русинів“ награв Русиньскы приповідкы. Было то 10 ЦД  з 90-ёма текстами на якых  Владїслав Сивый робив як звуковый майстер, автор музикы і звуковых ефектів. Анґажує ся і в Русиньскім коморнім театрї, як орґанізатор, спонзор, звукарь, автор і інтерпрет…

За колекцію 22 віршів, быв автор оцїненый першым місцём в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской за рік 2017, другым місцём за пєсу „МІСІЯ“ в тім самім конкурзї в року 2021. К успіхам на полю умелецькой творбы мож прираховати і перше місце  в меджінароднім авторьскім конкурзї в польскых Ґорліцях в роцї 2015 під назвов „Молода Лемковина “… В сучасности Владїслав Сивый приправлює книгу прозы „Погляд з малой вышкы “…

Автор: Яна Трущіньска.

Позваня: Фотоґрафічна выстава Данъєлы Капралёвой – Зужька в СНМ Музею русиньской културы

Leave a comment
Позываме Вас на фотоґрафічну выставу русиньской поеткы Данъелы Капралёвой в СНМ Музею русиньской културы в Пряшові.
СНМ – Музей русиньской културы в Пряшові сприступнить 22.10.2021 фотоґрафічну выставу Данъєлы Капралёвой Зужька.
Выстава є субъєктівно – інтімным документом, із шістьрочного фотоґрафічного ціклу авторкы о своїй мамі Зузанї і єй інсітній творчости, котрый быв першый раз презентованый в року 2008. Зузана Капралёва была писанкарьков, народнов співачков і вышывкарьков. Через ню авторка презентує автентічну народну творчoсть русиньской меншины, дотулять ся проблемів старобы, култу молодости, ґенерачных одношiнь і внуторнёй слободы жены, не позераючі на вік. Выстава зложена із фаребных документарных фотоґрафій, інсітных рісунків, проєкції народных вышывок, крашанок і звуковых записів.
Выстава потырвать до 22.12.2021.
Веце інформацій о жывотї а творчости Данъелы Капралёвой чі укажок з творчости мож найти на нашій сторінцї.

Меланія Германова

Leave a comment

Меланія Германова

(3. 11. 1937)

Публікації

  • Дїтём про радость і поучіня (2015)
  • Смутне і веселе (2020)
  • Жывот – то театер (2021)
  • Люде, будьме людми (2022)

Біоґрафія

Меланія Германова ся народила 3. новембра 1937 у Выдрани (окр. Меджілабірцї) як найстарша з трёх дїтей. Друга сестра – Марька ся народила о три рокы пізнїше, а о сім років пришла на світ наймолодша – Анька. Рокы народжіня наповідають, же то были войновы дїти. Як сімрочна, в роцї 1944 Меланка наступила до основной школы у Выдрани, а якраз ту ї застигла война. Бомба выбухла недалеко школы, нащастя, никого з дїтей не трафила. Так родічі з дїтми были мушены втечі до лїса, де пережыли тяжкы днї. Але іщі гіршы часы їх чекали, кедь ся вернули з лїса.

Наймолодша сестрічка Анька вмерла як девятьмісячна, а жебы того не было дость, ай малу Меланку куля трафила до брїха, ледва же пережыла. Родина ся лем тяжко спамятала із войновых днїв. Але, як днесь Меланія Германова споминать,  найгірше іщі лем пришло. В марцу 1947 родина увірила обіцяням аґітаторів і із вшыткым што мали, выбрали ся на довгу путь – за красшым жывотом – на совєтьску Україну – на Волинь. Як з одступом років панї Меланія конштатує, тоты мудрїшы поодходили до Чех, а мы, нещастници – до „совєтьского раю“ з котрого не было навернутя. На возї одышла родина до Лабірця, одкы на накладнім влаку два тыжднї путовали в тяжкых подмінках, докы не дішли до цїля. А там їх чекало велике розчарованя. Земля была уродна, но робити на нїй требало много. Робили нелем родічі, але ай їх малы дїти, жебы могли пережыти. Школа была 8 кілометрів од села, де жыли, гіґіена страшна, не бісїдуючі о тім, же ани домашнї їх не прияли з радостёв. Аж кедь умер Сталін (в роцї 1953), настала реална можность вернути ся назад домів. Панї Меланія сі то доднесь памятать: „Отець Владиміра Противняка (агґажуючого ся в русиньскім русї по роцї 1989 – позн. авт.) – Іван Противняк написав мудру жадость, на основі котрой ся родина могла вернути домів – до Выдрани. Там сьме ішли з маєтком, а домів сьме ся вертали з штирёма куфрами…. Але ішли сьме домів, а то было про нас велике щастя….“

Так молоде дївча наступило до єденадцятьрочной школы, а по єй скончіню на Высшу педаґоґічну школу до Пряшова, де выштудовала комбінацію російскый язык – україньскый язык. Тоты языкы учіла 20 років, потім сі доробила іщі словацькый язык, бо україньскый ся учіло дедале менше школярїв, і так добыла свою учітельску карьєру – аж до пензії. Уже в тых часах барз любила декламовати, але ай сама писала, на самый перед віршы, потім ся пущала ай до прозовых і драматічных жанрів. Свої тексты вывжывала в школї, де нацвічовала із школярями театралны сценкы, з котрыма выступляли при розлічных нагодах.

В сучасности Меланія Германова жыє у дївкы – у Габурї, котра ся о ню прикладно старать. Хоць єй здравя уже не служить так, як бы мало, є все в рамках своїх можностей актівна. А із вшыткого найвеце любить писати…. Так ся поступно народили єй віршованы балады, повіданя, стишкы про дїти. Пробує писати свої пригоды із жывота і має надїй, же в здраматізованій подобі ся колись будуть грати, кедь не в Театрї А. Духновіча, та холем в рамках малых школьскых, або штудентьскых театрів. Посередництвом них так може молода ґенерація фіксовати нелем стародавны обычаї, але ай материньскый язык своїх предків.

Автор: К. Копорова

 

Миколай Коневал

Leave a comment

Миколай Коневал

(30. 10. 1948)

Публікації

  • З русиньского сердця (2012)
  • Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша  (2018)

Жывотопис

Миколай Коневал, вірный і одданый цїлым своїм єством Русин, народив ся 30. октобра 1948 в Камюнцї родічам Миколаёви Коневалови і Марії, родженій Сивульковій. Днесь уж росте четверта ґенерація Коневаловых Миколаїв (окрем отця і ёго сын і внук). По закончіню основной школы в роднім (в тім селї часї была  в Камюнцї україньска школа і школярї ся в нїй учіли по україньскы), М. Коневал штудовав на Середній промысловій школї електротехнічній в Пряшові, котру завершыв успішнов матуров в роцї 1968. По школї собі повиннї одкрутив 2 рокы як вояк в Чехах коло Ашу. Ёго першым заместнавателём была Окресна польногосподарьска справа, по нїй Заводы 1. мая в Старій Любовни і ЄРД в Гнїздах, але і во Світї і на Чехах. Тото вшытко стиг М. Коневал до року 1993. А потім го судьба повела за море аж до Америкы. У нас роботы было поменше, і тота была слабо плачена а М. Коневалови требало постарати ся о родину – жену і троє дїтей. А так пішов за роботов, як даколи поодходили з родного краю многы нашы русиньскы предкы. Окрем тяжкой роботы по высочезных будовах в Америцї, ходив до церькви і співав в церьковнім хорї при Ґрекокатолицькій церькви Св. Духа в Ню Йорку – Бруклінї, де співав і соло. За великов млаков робив М. Коневал довгых вісем років. Там утерпів і тяжкый ураз, кедь упав з великой вышкы. Три рокы го давали докторы до порядку. Од того часу є дома на заслуженім одпочінку. Але не сидить дарьмо. Уж довшый час М. Коневал зберать і записує камюньскы традіції, фолклор, звыкы, творить властну поезію, котру публікує в русиноязычній пресї. В роцї 2012 му выходить поетічный зборник З русиньского сердця, наслїдно в роцї 2019 свої зберательскы актівіты схосновав на выданя народописной публікації Пастуси і ґаздівство. Русиньскы обычаї зо Спіша.  Свої богаты запискы і властну творчость знать М. Коневал добрї схосновати і при модерованю камюньскых Днїв русиньскых традіцій, котры собі своёв высоков уровнёв здобыли велику популарность нелем в Камюнцї, але в цїлім старолюбовняньскім окресї і мімо нёго. І при орґанізованю русиньскых акцій не стоїть М. Коневал боком, але помагать з чім годен.Треба повісти, же М. Коневал быв одмаленька выхованый в хрістіаньскім дусї і любви к церьковносляваньскому обряду. І в сучасности помагать як член кураторьского збору в Камюнцї. Барз го мерзить, кедь по дакотрых русиньскых селах ся словакізує наш обряд і в церькви ся нашым Русинам священици пригваряють по словеньскы. Дав бы Бог, жебы сьме такых вірных і робітных Русинів, як Миколай Коневал, мали чім веце.

Здрой: ІнфоРУСИН, 2008 (авторка: А. Кузмякова),

aктуалізація, доповнїня і языкова управа: К. Копорова

ШТЕФАН СУХЫЙ славить 75 років

Leave a comment

75 років лавреата Премії А. Духновіча за русиньску літературу – ШТЕФАНА СУХОГО

Штефан Сухый (Степан Сухый, Štefan Suchý) нар. 24. 5. 1946 у Нехваль Полянцї в тогдышнїй Чехословакії, теперь на теріторії Словакії. Поет, педаґоґ і културный дїятель в Пряшівскій области.

 Закончів Універзіту П. Й. Шафарiка у Пряшові (1970), почас двох десятьроч Ш. Сухый учів у Середнїй стройницькій промысловій школї у Снинї. Свої першы роботы опубліковав в україньскім літературнім языку. У 1990-ых роках  прияв русиньску народну орьєнтацію, зачав ся анґажовати в обчаньскім здружіню Русиньска оброда на Словеньску і зачав публіковати в русиньскім языку. Спершу му вышли два зборники поезії – Русиньскый співник (1994) і Енді сідать на машыну вічности (1995), як і зборник гуморістічных повідань Як Руснакы релаксують (1997, позн. ред.: ІІ. выданя вышло в роцї 2017, выдав і далшы публікації, як наприклад, Азбукарня (2004), Аспірін (2006), Слон на Кычарї (2007), Незабудка (2008), Міст над ріков часу… (2009), Азбукова мама (2010), Третє крыло… (2014) і іншы.

У роцї 2000 ся Ш. Сухый став лавреатом меджінародной Премії А. Духновіча за русиньску літературу, заложену канадьскым меценашом русиньского походжіня Штефаном Чепом.

 

Література: Марія Хомова-Дупканічова, Василь Хома, „Умелецька проза Штефана Сухого‟, іn Русиньскый народный календарь на рік 2001 (Пряшів, 2000), с. 137-143; Василь Хома, „Поетична творчість Штефана Сухого‟, Русин, Х, 1-2 (Пряшів, 2001), с. 11-14.

Павел Роберт Маґочій, здрой: „Енциклопедія історії та культури карпатських русинів‟ зоставителїв П. Р. Маґочія і І. Попа. Ужгород: „Видавництво В. Падяка‟, 2010, с. 719-720, переклад з україньского языка, звыразнїня писма і фото: А. З.

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

2 komentáre

Квета Мороховічова Цвик – русиньска журналістка і поетка

(20. апріля 2021 ся членка Сполку русиньскых писателїв Квета Мороховічова Цвик дожывать вызначного юбілея – 75 років.)

Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамилія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, меджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

Русины єй знають главнї з роботы в народностнім высыланю тогдышнёго україньского радія, котре довгы рокы высылало з Пряшова. Пряшів ся став на довгы рокы ай єй містом, де прожыла значну часть свого професіоналного жывота. Але з родинных доводів по роках опущать выходне Словеньско і переходить жыти до Новых Замків, де ся і завершує єй професіонална карьєра новинарькы. Попри новинарьскій роботї в мадярьскім оточіню зачінать писати ай поезію – по словеньскы. Попритім слїдує і реаґує таксамо на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квета Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свої віршы, котры днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або в Русинї.

Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серьёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русиньскым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіёв довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв приступує нелем к обсягу, але ай к формалному аспекту своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. рочник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый рoчник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Мeджітым выдає свiй першый поетічный зборник – по русиньскы Думкы і тужбы (2010). Выданём самостатного зборника оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Поступно єй вышли ай три книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы/Vezmi ma za rúčky (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Властныма силами выдала в роцї 2017 невелику книжочку приповідок на мотівы своёй внучкы Ніколкы: Прінцезна з павучайками „3 D“/Princezná s mihanicami „3 D“.

Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серьёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русиньскім языку. Здобывши таке вызначне оцїнїня, попробуєме ся при поетічнім зборнику Любовны періпетії кус приставити і приближыти го чітателёви. Авторка в нїм попробовала „выспівати“ свій, може про когось старосвітьскый погляд на супутнічку людьского жывота – ласку. Єй смуткы і радости, штось, што є в нас і коло нас, мають своє особите зафарблїня,  жывене інтровертным натурелом авторкы, до котрого ся промітають любовны очекованя, зажыткы, скламаня, надії… Ласка є іншпіратівным жрїдлом про вшыткы сорты уменя, самособов, і красной літературы. Мож ї розуміти як невычерьпну тему одколи світ світом стоїть. Ласка меджі мужом і женов, ласка родічів ід своїм потомкам, народу ці ід жывоту як такому.

Ласка має розлічны подобы. Любити мож жыве і нежыве Боже сотворїня. Любити мож дїда, бабу, нянька, матїрь, брата, сестру, хрестнята, тюткы, стрыків, вуйків, мілого, мілу, дїти, внучата, місто, валал, звірятка, красный сонечный день, доджаный день, спів, музику, людьскы чінности, вытворы…

Таксамо мож і не любити, або в менї любости робити злы скуткы, уближовати.  Дефініцію ласкы не знаєме, але знаєме, же є ту, скрашлює нам жывот, дає віру в чоловіка, помагать в тяжкостях… Не надарьмо ся говорить, же: „Ласка і горы перенашать“.

Каждый жывый твор любить по свому, ласка має свої фарбы, свої рітмы, мелодії, свої потребы, свої представы, чутя.

І у нашой авторкы є вшытко, што дала на папірь, тыж своє, віджене через її окулярї, колись, може, і „ружовы“. Чітаючі рядок по рядку розшіфровлюєме в них єй одношіня ід любости. Притім сі не нарокує вшытко што ся тыкать любви збагнути, описати, аналізовати, поменовати, выповісти.

Єй стишкы, поетічне лірізоване слово, ці вже у вязаній або вольній формі, то є лем капка в неконечности можностей, як выплавити на поверьх свої найвнуторнїшы чутя, одкрыти свої найскрытїшы, найінтімнїшы желаня, думкы.

Авторка пробує „выспівати“, своїм способом, „высклонёвати“ слова, котры добрї знаєме: любов, ласка, любость, любезность, любованя, мілота, мілованя, краса, красота, руменець на лицї, іскра в оку, тепло на душі, електрика пулзуюча в тїлї…

В подобнім дусї є написана ай єй натеперь послїдня книжка поетічных рядків, котрa вышлa в роцї 2019. Авторка в нїй придає ай тему старобы, котра в собі несе ненаповнену тугы по актівнім жывотї. На нёго уже не є сил, і так поетка тоту тугу компензує писанём  – дає на папірь свою душу, хоць самокрітічно конштатує:

Не посуджуйте прісно

Мою поетіку.

Є така, яка є.

Гварять, же пасує

´Д віку.

Нам ся хоче конштатовати, же авторка є знову барз скромна. Єй скромность не є на містї нелем з оглядом на якость єй поезії, але ай на факт, же  в найновшім поетічнім зборнику ся вказала ай як добра манажерка своёй умелецькой продукції.

Квета Мороховічова Цвик прекваплює чітателя тройязычнов мутаціёв своёй публікації. Šité niťou babieho leta/ Шыте нитков бабиного лїта/A Vénasszonyok nyara selyemszálával varrva – так ся называть єй найновшый зборник поезії (Новы Замкы, 2019). Мож відїти, же авторка є майстерков умелецького слова як в словацькім, так ай в русиньскім языку, просто повіджено – доконала білінґвістка – враховано поетічной творчости.

А же єй віршы зауяли ай шырше коло умелецькой общіны, о тім свідчіть факт, же дакотры з них были перевіршованы ай до мадярьского языка, і так книжка выходить в тройязычній словацько-русиньско-мадярьскій мутації. Авторков мадярьского перекладу є Едіта Хренкова, знама лексікоґрафка, редакторка словників, перекладателька і публіцістка. За літературны успіхы дістала веце оцїнїнь, меджі найвызначнїшы патрять: Цїна Матєя Бела (2014), Цїна Лаёша Турцзела (2014) i Цїна Матєя Бела за цїложывотну роботу (2019).

Надїєме ся, же найновшы поетічны рядкы Кветы Мороховічовой Цвик будуть пожывов в тых крутых часах нелем про русиньского чітателя, але ай про шыршый круг любителїв умелецькой літературы з рядів словацькой маёріты, а може ай мадярьской міноріты, жыючой на Словакії.

Кветї Мороховічовій Цвик ід єй юбілею жычіме много здравя і невычерьпный студник творивых сил на благо нас вшыткых.

Aвтор: Кветослава Копорова.

Гиряк, Михайло

Leave a comment

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (зоставитель, 1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Галчакова, Анна

Leave a comment

(11. 04. 1929 – 26. 07. 2006)

Публікації

  • Лабірські оповідання (1976)
  • Окрилені мрії (1976)
  •  Вдови і сироти (1982)
  • Тисячі сонць. Балади (1984)

Aнна Галчакова ся народила в Меджілабірцях (тогдышнёго Гуменьского окресу) в ґаздівскій родинї. Як девятьрочній єй умер маленькый – лем вісеммісячный брат Еміл, а позад нёго занедовго ай нянько, также єй далшый жывот быв позначеный главнї стратов нянька. По скончіню основной школы і міщанкы одышла учіти ся до Батёвян (теперїшнёго Партізаньского), де в добрї выбавленій книжніцї могла спознавати літературу, під впливом якой зачала сама писати властны віршы. По скончіню школы робила в розлічных професіях – як секретарька, учтовнічка, выхователька… Мала дві дївкы і єдного сына. Довгы рокы жыла в Пряшові, але кедь поховала свого другого мужа, першла жыти до пензіону про старых людей – до Бардеёва, жебы была близше ід свому сынови – докторови-пріхіатрови. Ай наперек тому, же не мала нияку філолоґічну освіту, барз любила писати поезію. Патрила к тым русиньскым авторкам, котры писали (в часах соціалізму) у своїм лабірьскім діалектї (не приїмаючі україньскый язык), хоць про тото зажыла много понижованя од „высшой писательской касты“. Наперек тому, як сама конштатовала, найлїпше ся єй писало по своёму – по русиньскы. Самособов, тогдышнїй выдаватель – КСУТ вшыткы єй творы коріґовав – до „містного україньского языка“. Так єй вышло 5 книжок: Лабірські оповідання (1976), зборникы поезії Окрилені мрії (1976), Вдови і сироти (1982), зборник стишків про дїти: Тисячi сонць (1984) i Балади (1984). По кодіфікації русиньского языка Анна Галчакова реґуларно публіковала свої віршы в русиноязычных періодіках Народны новинкы і Русин, пізнїше ай в Русиньскім народнім календарю. Єй стишкы вышли ай в зборнику поезії Русинів на Словеньску: Муза спід Карпат (Пряшів, 1996), таксамо в антолоґії русиньской поезії Русински/Руски піснї (Новый Сад, 1997). Шкода, же ся не подарило выдати єй самостатный поетічный зборник по русиньскы. То было єй найвекшым желанём. В пензіонї, де дожывала свої рокы собі перед смертёв зломила праву руку, также уж не могла ани писати, што была єй єдина потїха. Вмерла сама, із своїма невыповідженыма думками – 26. юла 2006.

Aвтор: М. Мальцовска (доповнене і скоріґоване –кк-)

Шмайда, Михал

Leave a comment

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Публікації

  • A іщі вам вінчую (1992)
  • Колискові пісні (1993)
  • Розколота душа (2004)

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.

Хома, Василь

Leave a comment

Василь ХОМА

(18. 5. 1927 – 22. 4. 2017)

Публікації

  • Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв, 2005, 224 с.
  • Розвиток русинської поезії в Словаччині від 20-х до 90-х років XX століття. (Нарис історії з портретами поетів). Братіслава: Видавництво Спілки словацьких письменників, 2000, 396 с.

Літературный крітік, педаґоґ, діпломат, сполоченьскый актівіста, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска доц. ПгДр. Василь Хома, к. н. ся народив 18. мая 1927 в Миковій (окр. Меджілабірцї) як першый із штирёх дїтей. Основну школу выходив в роднім селї, матуровав на руській ґімназії в Гуменнім (1949), высокошкольскы штудії абсолвовав на ФФ Універзіты Коменьского у Братїславі (штудовав комбінацію: руськый язык – філозофія). В штудіях продовжовав далшых пять років на Ленїнґрадьскій штатній універзітї, де в роцї 1955 здобыв тітул ПгДр. в апробації руська філолоґія. По скончіню штудій робив довгы рокы як высокошкольскый педаґоґ. В тых роках здобывав ай научны тітулы (1955, кандідат наук, 1969, доцент). В роках 1969 – 1973 робив на Міністерстві културы СР як заступця тогдышнёго міністра Мірослава Валека, вызначного словацького поета. Языковы способности кваліфікованого педаґоґа, як ай філозофскы і діпломатічны способности привели го до діпломатічных служеб, де одбыв веце як 8 років (наперед в Белґії, потім в африцькім Заірї). Попри своїй научній, педаґоґічній і діп­ломатічній роботї Василь Хома ся такой по новембрї 1989 актівно запоїв до возродного процесу Русинів на Словакії участёв на І. Світовім конґресї Русинів у Меджілабірцях (1990), де выступив з підпорным словом. Наслїдно быв участный ай на славностнім актї выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії (януар 1995, Братїслава). Кодіфікація языка про нёго значіла зачаток актівной роботы в русиньскім русї. Як вызначна особность, маюча контакты в літературных колах, поступно зачав в рамках Літературного фонду розвивати актівіты на заложіня Сполку русиньскый писа-телїв на Словакії. То ся му ай подарило, і так в роцї 2001 з ёго ініціатівы і особной заанґажованости выник при Літературнім фондї Сполок русиньскых писателїв Словакії, котрого ся Василь Хома став першым председом. В тім контекстї то быв знову Василь Хома, котрый ініціовав Цїну і Премію А. Павловіча за оріґіналный літературный, літературно­научный твір в русиньскім языку, або за переклад до русиньского языка, котру удїлює кажды два рокы Літературный фонд, бо до того часу (в контекстї передновембровой політікы і неекзістенції русиньской народности) была удїлёвана лем Цїна Івана Франка за оріґіналну літературу писану україньскым языком, котру здобывали писателї зо Словакії, пишучі свої творы по україньскы і ідентіфікуючі ся як Українцї. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый літературный алманах (Ру­синьскый літературный алманах на рік 2003), котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы: Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну оріентацію Русинів ай на літературнім полю: „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі оріентації. Наша оріентація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду…‟. Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня). Василь Хома быв наслїдно зоставителём далшых алманахів (пятёх: 2003, 2004, 2005, 2006, 2007). Довєдна вышло девять алманахів, до котрых Василь Хома актівно приспівав своїма літературно­научныма статями. Ёго статї находиме ай в Русиньскiм народнім календарю (Великый поборник Русинів – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2004 рік; Познамкы ку періодізації жывота і творчости маковіцького словя – А. Павловіч, In: Русиньскый народный календарь на 2005 рік), таксамо в часописї Русин. Як вызначный літературный теоретік і крітік ся записав до історії русиньской літературы і културы научнов публікаціёв Оброджіня Русинів (Зборник статей і штудій о русиньскій літературї, културї і дїятелельстві русиньскых орґанізацій по року 1989; Пряшів: 2005), котру написав в співавторстві із своёв женов Маріёв Хомовов­ Дупканічовов, лінґвістков­, славістков, котра таксамо брала актівну участь як в языковій комісії (при Інштітутї русиньского языка і културы ПУ), так ай в оброднім процесї Русинів як такім. За тоту публікацію быв Василь Хома нагородженый Цїнов А. Павловіча за русиньску літературу (в роцї 2005). Факты о высокій професіоналній уровни літературно­крітічной і літературно­научной роботы В. Хомы суть знамы і в словацькім контекстї. Проявило ся то при оцїнёваню ёго творчости з нагоды вісемдесятых народенин – в роцї 2007. В сло-вах узнаня представителїв Сполку словацькых писателїв, Матіцї словацькой, тогдышнёго міністра културы СР Марека Мадяріча, як ай русиньскых лідрів, приятелїв і сполупрацовників было высловлене ,,подякованя за літературознательску роботу, котра приспіла ку нашому познаню модерной руськой (російской – позн. ред.) поезії, а таксамо за одборны публікації, котры суть приносом про познаня русиньской літературы 20. стороча“ (цітоване з писма міністра културы СР М. Мадяріча к уведженому юбілею.

Василь Хома одышов до літературного неба 24. апріля 2017 у віцї недожытых 90 років.

Автор: К. Копорова.

1 2