Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (4)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 4)

По теплых доджах кінцём тыждня пошатовав єм до березин у Савкові. Паствиско ся файнї загрибовило, также кошик быв доповна ани не за дві годины. Застановив єм ся коло красного здравого калапаря і мі пришли на мысель Мінёвы фантазмаґорії о тім, же  грибы выдавають звукы. Залїг єм коло красного тополёвого гриба…

А знате, як звуть тополёвы грибы на Пуйдякох? Може ани не знаєте, де ся Пуйдякы находжають. Но од Стащіна на выход  – Улічска і Убляньска долина – і тягне ся то аж ген на Підкарпатьску Русь. Але хочу повісти, же од того слуханя єм у подуві благого вітра замлїв до легкого сна. Ніч ся мі не снило, бо-м довго ани не спав, але файно єм спочінув. Ёв! Як файно! Але, але… Але де є тот мій кошик із грибами?

Не найду го, тай не найду. Ніч, лем хтоська ня мусив на сомі обокрасти. Нижняне то не были, бо вни до того боку не ходять, а вышняне.. Зайдий коло Князьского потока, де грибарї в лопушіню охабляють біціґлї, може там стрїтиш ай того, што тя обаранив. Але попонагляй кущічко! Добру інтуіцію і правдоподобну правду можуть найскорше мати лем почливы дїти і мудры старшы людкове. Прийду ку біціґлям, роззерам ся по лопушіню і находжам вера свій повный грибовый кошик, а коло нёго іщі єден, наповненый так допола. Лем почекай! Ты сі мыслиш, же ня перемыслиш?

Обидва єм взяв до рук і гыбай з нима властныма пішниками. Тадыль то на біціґлю, але ани на лїтадлї ня не здогониш. Не єм помстыхтивый, але хто і де ся од кошиків подїв? Набізовнї собі одскочів до гущавкы і теперь буде проклынати властну гудзіцю. Ха-ха-ха!

Грибарчіна приношать неочекованы емоції… Наприклад, по довгых кілометрох блуджіня конечнї найдете букового гриба. Зрадуєте ся му, як колиська отець блудному сынови ся потїшыв. Зняв єм го із моху, обчіщам і наконець спознам, же гриб є зневалушненый хробачов. Не  бануй, гварю собі, і будь доброй дякы, до лїса ся все выйти оплатить. У суботу рано коло семой выбрав єм ся коло Хотиньского ярку, того року властнї по першыраз выобзерати стары місця у Малім Яворовцю. Та стрїчам на лїсній дорозї Марю Бокочову. Гварить мі, не ходь ниґде і краснї ся верний домів, бо посмоть ся гев, же мам лем три старякы, а ходила-м од білого рана.

– Добрї, Марько, як не є, та не є, холем плюца провітрам.

І йду собі далше допереду. Не страчам віру, ай хоць отряшеный єм, бо каждый, хто ся з дому на гриболовы выдасть, уфать, же найде. І нехоцьяк. Знам і такых, што по навернутю з лїса собі повідять: Та кебы я знав, же лем тілько маленькато найду, радше бы-м не йшов.

Тото – довольте мі повісти – є безчестность ку природї. Тадь є щі у бога веце днїв пригоднїшых на грибозбер. А вы такой напопершыраз чекаєте природочудесны неочекованости. Вытримте, покы місячок не дойде до повну! Няй додж благый зллїє і няй ся лїсы засивіють молжистов вовнов. Тогды острийте надїю, я вашу белаву лелію!

А щі суть ай безхаратерникы у грибозберачстві. На першый погляд бы сьте то на них або ай на себе ани не повіли. Суть то заповзятцї із безоднов проглюбинов неконечного хотїня мати вшыткого много. Так істо ай грибів. Цнити чоловікови треба, ай бажити є здраво, але дусити ся у захватї ненасытности?! Фуй!

По роках ся мі озвав далекый родак з Америкы і ся слушнї опросив, ці ня може навщівити. Было то перед Різдвяныма святами, так єм му послав балик із грибами. Да о два тыжднї мі замобіловав своє подякованя і приобіцяв ся, же даколи в лїтї прилетить до Європы і тїішить ся на збераня грибів.

– Але слухай, Майку. Треба йти тогды, кедь є по доджах, а місячок ся находжать у повнї. Та я ті дам подля можности допереду знати, коли має настати така природна конштелація, а ты тогды сядеш до летадла.

– Я щі нїґда не відїв, як у природї гриб росте.

– Тїшу ся на то, же тя то потїшить, кедь увидиш тоту необычайну зъяву, Майку.

– А щі бы-м ся тя хотїв попросити, яке глубоке корїня має гриб середнёго взросту?

– Невелике, так до півметра.

– А з чім выкоплюєте тоты грибы?

– Суть ку тому шпеціалізованы чеканы.

Боже, тоты Америчане! А кедь о пів рока Майкл пришов до краю свого прадїда, у Кошіцях в желїзарьскім склепі купив немалый чеканик, бы міг дати рады грибовым корїнёвым сістемам бескидьскых лїсів. Обидвоми сьме ся засміяли, кедь сьме собі повіли о тім проблемі на реалній уровни.

Наперед сьме попід Кычару ходили довєдна, але по набратю зберовых скушеностей Американ ся од ня оддїлив і пішов, як вітор березинов із зъявным заміром перебігнути ня і быти успішным в грибозберї. Є то обычайный приклад америцького жывотного пасованя ся, сутяжіня і досяганя цїлїв, подля котрых америкобойсы класіфікують ся в маратонї жывотной благобытности. Лемже уж го не віджу ани не чую праскот ламаной галузины  під ёго ногами.

– Майку гов!

Лем лопіт листя у вітрику кычеровім…

– Майку, де-сь?!

До чортовой бабы! Де ся міг задїти?

Онедовго ся у березинї зажовтїла ёго вітровка. Конечнї!

– А ты што, глухый?

– А ты што, не видиш?

– Што мам відїти?

– Же клячу і ся молю?

– Буде недїля, та можеме піти до церькви.

– Най бы было, але у церькви не найду тілько тополёвых грибів-червенаків на єднім місцю. Ага!

– Де суть?

– Там. Веце, як десять є їх.

– Лемже тото, што видиш там, то не суть тополёвы грибы, але соровічкы, котры мож їсти ай за сорова.

Таку скору перемінчівость душевного ставу мож увідїти лем у сценічных драмах. Майко ся у секундвім розстрїлї спознаной правды переладив із богобойного чоловіка на невыстатого чорта. Як кебы стратив цїложывотну надїю. До неконечна повторёвав: Ґадем! Ґадем… А хоць сьме того дня назберали щі невроком грибушків, на другый день на Росоханю уже зо мнов іти не хотїв. Тому ся гварить – грибова маловірность.

Грибовых однелюдів є некус, лемже Майкла доднеська знам успохопити: в Америцї є обходным манажером а тоты собі працовный неуспіх лем тяжко присвоюють. Клічу го до нас на третїй-четвертый день до лїса.

Гварить – нїт.

– Чом бы нїт? Найдеме зась, насушу ті і веце понесеш домів.

– Завтра было лїпше, як нам буде вчера.

Спочатку-м не порозумів, але дішло мі, же із присмаком неовладаня нашой речі не хоче ся веце скламати, бо ся боїть, же завтра найде менше, як напозавтра і зато гварить так, як в мыслї учувать. Таке безвірство!

Я хоць бы-м не нашов ани єдного, так на собі не давам знати, же мі є маркітно, а не іщі зуфало.

Ай минуле… Три-штири днї по файнім теплім доджіку іду за Горбок, же дашто ня потїшить. Та ніч як ніч, лем пару лишочок, але радость, перемішана із надїёв у мі грає, бо-м обявив шыроке куркове місце із трёма дрїбныма курочками. О тыждень по них піду. А што, як їх дахто здойме щі передо мнов? Почекам на другый раз, або ай на другый рік, як треба.

Уж нераз єм ся прихопив, же довше не находжам ніч. Лем што ту зачну підозрівати день і лїс із невдячности, стрїчам гриба. А чом бы мав лїс быти вдячный праві ку мі, га? Ай другы люде на світї жыють, ай на другых місцях грибы ростуть, та чоловічіна уже така. Покы жыє, хоче собі привластнити холем яку-таку частку світа, котрый нїґда не купив. Суть і такы, што бы хотїли быти директорами земнокулї, та наконець все ослїпнуть. Правда, то не были і не суть грибарї, але грабарї.

Похыбив єм. Похыбив єм много раз в жывотї. Найвеце може тогды, кедь єм хотїв стати шіцером-пітлячінов. Йожко ня злакомив. Ту і там присядеме ку єдному столови у моїй рештаврації, але послїднї два тыжднї го ниґде невидно, бо лежыть у шпыталю. Старый майстер стрїлецького ремесла а дав ся докалїчіти молодому сернякови десь на Велічкові. Курьёзный припадок. Піду Йожком кінцём тыждня до Кошіць, та ся го мушу спросити, як ся му то стало.

У роботї вшытко на нормалнім становиску. За пару днїв дістанеме посылку зубрів із западной Европы і коло того ся вшыткы охранарї крутиме, як бы найлїпше вырядити тото дїло. Проблем буде на міністерстві жывотного оточіня, де там роблять обштрукції міністерьскы урядничкове. Повідам шефови, же наш проблем вырїшить найскорше файновый балик сушеных грибів. Шыковны старостове з довколишнїх валалів за помочі сушеных грибів выбавують многотісячовы дотації із міністерстев, так выужыйме ай мы тот способ доброумыселности про успіх посполитого дїла.

А так сьме вшыткы выкрочіли із канцеларнїв до навколішнїх лїсів на збер грибовых култур із заміром наслїдного высушіня і схоснованя з цїлём неофіціалной експедіції на веселы іншталації.

А справды, же міністерьске поволїня пришло о нецїлы три тыжднї. Видите, яку міць мають грибовы културы? Суть чудакы, што вызначнїшы впливы на ход людьской сполочности прикладають полёвачками. Я нїґда нїт. У мене міць над смаками і емоціями світа мають все – грибы, грибкы, грибулюта.

(Конець о тыждень.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (3)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 3)

Тот дикый корназ, што ся Міркови приснив, мать ся нынї стати жертвов ёго пушкы. І йде просто ку Марковым млачкам, де ся сходжать на лїсову купіль повшеліяка дичіна. Але найвеце дикы свинї! Схылёвало ся ку першому вызначному уловкови. Ёй, то є напятя і невысловнї інтересантне очекованя. Перебираня в мыслї тактікы наступу проти нїмого, но небезпечного неприятеля. Жебы неприятеля? Но гей, требало бы звіря любити, але як го хочеш застрїлїти, а то не встигнеш, так він ку тобі не мать часу на ласку. Ёй, то є напинак! При збираню грибів то як вік не зажыєш. Але… Є то вшытко таке інтересантне, необычайне. Главнї дых лїса. Кедь ідеш на полёвачку, так стромы в лїсї дістають інакшу фарбу. Ай земля пахне інакше. Природа має інакшый дых… Або ты сам інакше дыхаш і чуднї пахнеш? Хто ходить по природї в змыслї охранярьскім, не годен успохопити змысел полёвницькый. Вынятком ся каждым кроком у приближованю ку Марковым млачкам ставать Мірко. Є ту момент вшыткого забытя! Мімо… окрeм стада дикых пацятин, котрый уж… Тихше… Пушча долов із плеча… Опатернїше пущай крочай, бо ся годни сплашити. Уж їх видно, уж їх мам! Але котрого на самый перед? Мій нянько быв колиська першый шіцер, жебы я не потрафив холем до єдного ёго слїду стати? Сам собі докаж, же єсь шыковный быти ай охранярьскым передником ай чорным пушкарём подля родинной традіції. Бруум, бруум, бруум, бруум…

– Што робити?

– Стрїляй!

– Пушка не фунґує.

– Та втїкай!

– Де?

– На строма!

– На котрого?

Найблизше ся в легкім вітрику трепетали листочкы розконареного глогу. Же є то праві тісячігловый гліг, спознав Мірочко аж як на нёго выскочів. Ёй, то є зажыток! Не смійте ся, бо то щі веце болить. Але ай так є лїпше мати сто ігол в гудзіцї як прийти домів без рукы або без ногы.

– Ратуйте! Хто видить, хто чує!

– Стрїлив бы-м, але пушка дикови під лабами.

– Туре! Туре, брыдото пекелна!

І дикый корназ наіснї, же уже турать одыйти, но ту… Чудо! Бу-у-ум! Твердый выстрїл із шыковного ґвера, бо корназиско такой припав ку матери земли і зачала із нёго кров форкати.

– Мірку!

– Хто то годен быти?

– Ту-м, ту-м!

– Віджу тя, лем iщі долов не сходжай!

– Бу-у-ум! Друга рана – корназ ся розпростер. Ех, то є шыковна пушка!

– Хто є там!

– Хто же бы? Я!

– Хто я?

– Не познаваш?!

– Ага, то не пушка шыковна, але стрїлець

Споза лїщін ся вырісовала Йокова постава…

Шкода далше потім набивати, абы уповісти вшытко. Як тяжко Мірко із глога сходжав на землю, же гнедь ся пришло на то, же Міркова пушка была заїщена і так дале і тому подобнї. Єдинов а найцїннїшов девізов Міровой полёвницькой і стрїлецькой скушености зістало зарїкнутя ся од полёваня. Дарьмо го пересвідчовав ай самотный Йоко.

– Йоку, нїт!

– Чом?

– Нїт, тай готово!

– Але не будь сралё!

– Знаш чом? При полёваню ті на бережку весело, а як зайдеш на долину, та якоська плашно. Радше я буду частїше на грибы ходити.

– Якый там коло грибів адерналін?

– Йоку, не адерналін, але адреналін.

– Та няй ті буде…

– Мі, Йоку, є мілїше грибарьство. Позерай! Ходиш собі, ходиш, ту ся ввізриш, там ся ввізриш, і збачіш свою полеготу. Нїмый є то світ, але дує до тя радостёв. Не правду гварю?

Йоко похопив, же із Мірка полёвника нїґда нихто не выкресав і не выкреше. Пушкарём ся треба народити.

– Так му треба, холем мі у ревірї не буде звірину плашити. А до резервы дістав од Мірка ай далшу пукалку. Про грибаря є непотребна.

Но Мірко ся не переінакшыв лем так з нічого ніч, же му встряло до заду даскілько ігол із глога. Нїт, нїт! Закололо го то властнї аж у головцї ёго. Розпамятав ся на школьску науку, на слова учітелїв природознавства і біолоґії. То вни пересвідчіли своїх школярїв, же жывот чоловіка є красшый, кедь собі люде подумають на жыву природу, на звірину аж по найменшого хробачка. Мірко то попробовав высвітлити Йокови, но не дало ся.

– Мірку, не бісїдуй мі ту дурніцї, же чоловік походжать із налпы – опіцї!

– Із налпы нїт, але нашы давны предкове были подобной файты, як днешнї опіцї.

– Хто ті то повів?

– Так повідав Чарлз Дарвін.

– То є ваш шеф? Та му повідж, же чоловіка створив Господь Бог а доволив му жывити ся мнясом звірины. Позерай, Мірку, я наконець налпы не стрїлям, лем тото, што по стромах не лозить, але землю рыє.

– Дость! Баста! Далше так не буде!

Мірко ся затяв. Перестав до властной корчмы на пиво ходити. Хлопи вшытко успохопили так, же то із ганьбы, бо го дикый корназ выгнав на глога. Но у Міркови зачав ключіти інакшый студник, дочіста інакшый, аж ся тому сам зачудовав. Ай Йоко ся тому зачудовав і зарїкав Міркови, чом меджі хлопів на пиво не выйде.

– Дичіна із тебе, Мірку – камарате, людчіну выгнала?

– Нїт, Йоку любый, я сам із себе хочу дичіну выгнати, бо-м у собі спотворив природу. Хочу быти такым, як мі пасує, а не такым, на якого сі на ня люде привыкли.

Йоко спохопив, же з Мірком штось важне ся дїє. Ах, тоты охранярї! Вшыткы довєдна суть чудаци.

– А што же теперь важиш робити?

– Но, наприклад, буду на грибы ходити.

– А в зимі? Хочеш снїг із стромів стрясовати?

– Через зиму буду квіткы поливати.

– Чудакови ся не треба чудовати, бо сам пак тото чуда набереш до себе. Ёй, я ёго лелію белаву.

Тай зачала ся Міркова грибова епопея. Зачатком юла по теплых доджах взяв чіжмы на ногы і пошатовав на Росоханю. Неувірователна сила буковых грибів! Запахів, як повідають Лабірчане. У передішнї рокы нїґда тілько не назберав. А може зато, же мало ходив. Повный кошик! А то перешов іщі лем половину пляцу. У обношеній вітровцї напыцяв забыту іґелітову ташку із ТЕСКА, а наконець ай вна ся наповнила.

Од самой радости чоловік аж ухляне. Сїдать під сосну, кладе перед себе повный кошик. Што повный… Верьховатый кошик буковых грибів і набиту ташку.

– Выстав єсь од ходжіня і схыляня, але повный-сь щастноты. Нач голову забивати дурачінами, кедь день ті нукать твоє властне щастя. Глядай і найдеш. Але глядай таке, што сам од себе хочеш глядати, а не беззмыселности, якы ті другы люде нукають, або ті властный дух підшмарить у невгодну минуту. Бодай тя панбіг полюбив, ты дурняку недурный.

– І Міркови, верабоже, же гей, – украла ся з ока слыза і цяпла му на руку. Што ня то хваче, тадь я ся ізслызив?

В тім моментї зачув із сосновой зеленой куделї чуднаке захіхнутя.

– Хі-хі-хі-хі!

Смотрить догоры, но никого не видно. Хто є там? Луп! Дістав антлаґера! Хто там бавить шаленого?

– Хі-хі-хі-хі!

– Ей, кедь я возьму до рук камінь, піде дахто до доктора.

– Радше сам ты ідь. Але до очного.

– Я щі, хвалабогу, добрї віджу, лем тебе, потворо якаська, не годен єм ізбачіти.

– Так ся лїпше посмоть за себе, бо станеш на три красітованы буковчакы.

– Справды, же гей: буковы, три, з грубыма корїнями і свіжы без єдиного червачка…

– Хто єсь? Укаж ся!

– А не шмариш до ня камінём?

– Тадь єсь спомічна, гейже?

– Хі-хі-хі-хі! – і указала ся му.

– Вывірка?! Хто тя навчів бісїдовати?

– Гадай!

– Ты єсь чародїлніця.

– А ты чародїлник. Каждый сам про себе чаровати має. Любить ся мі, же єсь сам себе нашов, двойногачу. Перестав  єсь до звіряти стрїляти а то ся нам любить.

– Кому вам?

– Хі-хі-хі-хі!

– Чекай, де втїкаш?

– Трим ся в щастю і зась приходжай! А не забудь быти добрым і мудрым. Чав, Мірочку, чав!

– А чом єсь до ня шмарила шішков?

– Бы єсь не забыв, же зачінаш быти лїпшый.

Вам ся щі не стало, же даколи ся вам дашто привидить? Де є тота шішка? Одразу їй ниґде не є. Або ани жебы не была? А досправды, же будете то покладовати за чудачіну, кедь од ня учуєте таке дашто як, же Мінё Чучрава ся передо мнов залав, же грибы мають свою бісїду. Гварю му, Міню, не вірю. Же гей, та гей і не дав собі повісти.

– Слухай, пояснять, найдий шыковного гриба, ляж собі коло нёго і чекай на хвілю, покы не задує благый лїтнїй вітрець.

– Но а што далше?

– Кедь вітор гриба заласкоче, зачуєш такый звук, як кедь капка воды шлюпне у млачцї.

– Сомарина! Не вірю!

Але Мінё стояв необломнї за своїм тверджінём, аж єм тому блазнови зачав не же лем  вірити, але одразу мі быв камаратьскішый.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (2)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 2)

А так сьме ся із Мірком кінцём юна выбрали на Росоханю, де єм знав о сімдесятёх двох курковых місцях. Хлопи приповіли, же уж зачали рости, так подьме ай мы. Мірко ся зарадовав, гі мала дїтина.
– Йоку златый, я ті красно дякую. Ты знаш, же я іщі у жывотї курку не нашов?
– Якогоже ланца у тім лїсї робиш, тадь єсь скоро каждый день до рока у лїсї а ты щі курочку од корїня нїґда властнов руков не оддїлив? Так абы єсь знав: днеська ся ті то стане. Мірко мі высвітлює, яка є латиньска назва куркы і назвы далшых грибочуд. Указує на вершкы буків. А посмотрий ся, ген має свою дуплю дятель. Знаш, як ся зове по латиньскы? І высвітлює безперестанно. А знаш, Йоку, же у тій локалітї гнїздить орел ґая червена? Лемже ті не можу указати де, бо гнїздиска мусиме утаёвати.
Меджітым сьме ся приближыли ід покривленій старій березї, при якій так на два метры ізбачів єм обровиту курочку. Што там курочка, але негораздна курчиско! Її запах єм завітрив уже надалеко і чекам на Мірка, же звискне од радости і попершыраз у жывотї буде мати радость із почутку, же сам обявив достойный екземпларь грибового чуда. Але де же! Зачав молоти о тім, як Японцї одобрали із руськых лїсів землёвы щепы із грибовым підгубём і чекали, же ся їм то прийме, але даремны были їх надїї. А гварить мі: а знаш тото присловко? Даремна надїя – побила Матїя. Чув єсь то?
– Нїт, не чув. А ты не видиш даґде наблизь курочку.
– Нїт, Йоку, не віджу.
– Так дость! Ани крок веце, бо на ню ступиш.
Также так є то із охранарями – ходити на грибы а ку тому щі на курочкы. У тоту юнову суботу сьме їх назберали выше пятнадцять. Не вірите? Попросьте ся Янка Патолокового, з якым сьме ся стрїтили коло Тополёвого потока. Мы уж ся вертали, а він щі лем до лїса крачав. Тыж є то добрый куркарь, але на роздїл од мене мать тоту невыгоду, же я ёго курковы місця у вышняньскім хотарю познам, лемже він мої нїт. Я ёго седмоградьскы дзвоны! Кедь мі купите, хлопцї, фляшкову десятку ай великый фернет, та вам то повім. А уж є ту Штефан Мыцька, так кліче на качмарьку:
– Марько, наллїйте нам ту сто гнївачіх палїнок!
А я можу повідати… Янко Патолоків так позаторік іде собі скоро рано спішным кроком повыше валалу, а я сиджу на бережку коло мостика і покурюю собі. Є одты красный позерунок на Бенів грун. А тот, як відїв, же я курю, такой давай ай ёму, бо він вечур не встиг купити, а теперь у склепі іщі заперто. Тай куриме, тай гварить, же рад бы курковы місця обсмотріти. Гварю му, няй бы брав ай мене з собов, але Янчиско та де-де! Но, та ся ту май, гварить. Ах, я твого антлаґера, та ты так? Не хоче мі свої міста  указати, але і я бы інакшый не быв. Як увышов до лїсной дебрї, та я за ним. Потихонькы, потихонькы, бы-м не став на суху голузь , жебы єм ся не проздрадив. Де він ся згынав і знимав курочкы, я там давав свої значкы. Моменталнї мам обшацованых тристодвадцятьсім курковых місць.
– А оплатило ся бізовнї… Гейже, же гей?
– Ой, вера же гей.
– Але за соціалізму было веце грибів. Гейже, же гей?
– Де там! Веце тайных шандарїв было хыбаль.
– Теперь веце злодїїв.
Хлопи, хлопи… Злодїїв было фурт єднако, лем ся о них не знало.
Повісте собі, што то на грибы, або на курочкы ходити. Тадь все дашто до кошаричати шмариш, хоць лем даяку лишочку. А я не так… Я кедь ся выберам на грибчата, нїґда ся допереду не хочу сповідати і радовати, же дашто найду. Хоць потаїмно уфам, же запорожнё ай днесь не обыйду. Притім ся дісціплінованї зарїкам перед великов передчаснов радостёв. Нїт, нїт! Лем ты почекай, як божічко дадуть і аж потім ростий од радости, же єсь нашов першого. При збираню грибаків ся з ня ставать віруючій чоловік. Не жебы-м ся молив і клякав коло каждого пняка, при котрім підойму із господнёй землї тото неописателне чудо, але чім повнїшый кошик маю, тым єм спокійнїшый. Забуду на незгоды із сусїдами, на свою самоту і на вшеліяку людьску планоту. Ставам ся легкым голубом із маленькым щастным сердцём, про котре своёв неперебігаючов  ся віров вытварям море щастного поратунку. Допереду абы я ся сам із собо пасовав, же днесь справды найду, так то нїт. Наконець за тоты рокы уж приближнї розознам, коли мож найти чудо грибів, а коли лем позлегка.
– Але, але… Як выкрочіш на грибы, та прецінь лем треба быти оптімістом.
– А што то значіть?
– Но, же треба вірити, же штоська лем найдеш.
– Нїт, нїт.
– Якже нїт? Ґарантую, же гей!
– Кедь повідам, же нїт, та нїт! Бо як ты ся сам собі допереду прибестетуєш, же наіснї найдеш, а потім-бобырька, та тя од того зачне сумлїня колоти.
– Чуй? Така баламута?
– Я як рушам на грибы, та єм найскромнїшый чоловік у валалї. Але полёваня… То маленько інакша карта.
А турісты лем пруть та пруть. Медведжа лаба жыє гостями.
– Приємный добрый день.
– Доброго здравя ай вам! А одкы же будете?
– О, мы аж із Чеськых Будєёвіць. Минулого року у вас одпочівали нашы сусїдове а вам зробили добре реноме, так сьме ся того року до Буковскых верьхів під Бескид пришли попозерати ай мы.
– Так будьте іщі раз вітаны у нас! А што бы сьте рады на обід?
– Чули сьме, же приправлюєте бравурный русиньскый ґуляш. Є то правда?
– Такой го будете мати на столї.
Вночі Мірко Кереканіч не годен з того вшыткого заспати. Не жебы од страплености, але од щастя. Будить Мілку… І хоць їй не знає што повісти, панькать єй, абы не заспала, але жебы із ним довєдна смотріла через облак на звізды і абы повторёвала слова „єм щастна, єм щастна…
– Што єсь ся так зацнивлив?
– Хваче ня то!
– Обявив єсь у теренї даяку нову ростлину?
– Став єм, Мілко, до щастливой ступляї.
– Хыбаль тя працовнї дали на высшый столець?
– Пек бы му быв! Обявив єм нову дімензію жывота, жено моя!
Мілка заспавать од цїлоденной біганины помеджі рештавраціёвы столы. Тадь Медведжа лаба од рана до вечера натрїскана гостями із Польщі ай із Чеська. Але Міро їй не давать уснути. Слухай, слухай… Но, што же, охранарю мій? Природу охраняш а властній женї не дожычіш одпочінку. Но він не внимать ніч, окрем себе. Серьёзнї высвітлять, же перестане од Йока Березнянина выкуплёвати дичіну, бо собі забештелёвав начорно од Українця пушку із тлумічом, тай зачне сам ловити штиріножцїв на мнясо про свою турістічну їдалню.
– Ты хыбаль удурів! Тадь тя можуть заперти!
– Мій нянько быв колиська першый шіфер, а я што?
– Ты-сь природный охранця.
– Якбы отець жыв, та бы ся за ня акурат ганьбив! Але небіжчікови ганьбу робити не буду, то мі вірь. Знаш ты, моя, што все знав гварити? Од лїса украдь, а перед хлопа кладь.
У захватї надїйного опянїня наконець Мірко уснув і дыхав на сомі такым легкым люфтом, як кебы ся проходжовав по лїсных гущавках. У сновім транзї ся одразу щастный маїтель рештаврації Медведжа лаба учув на хырбетї прекедвешного дикого корназа, якый із ним цвалать по луках попід Кычару. Цїлый валал на тоту зъяву позерать із заокругленыма ротами і очіма, а він, Мірко, за шуму яздецького вітра із піднятыма руками у правіцї з пушков здравить світ своїм „Ура!“
Прекраснї заокругленый дик ся го звідать:
– Но што, Мірку, мам розпростерти свої корназівскы крыла?
– Та якбы нїт?
– А поменуєш подля мене свою гостёвню?
– Іщі не знам, мушу ся порадити із женов.
Втім дик не вытримав таке понижіня і зошмарив гостиньского із своїх округлистых боків на паркеты під радіатор, котрый своїма ребрами выїмстив ся на Мірковім челї.
Побили бы тя седмоградьскы дзвоны! Рано на челї побелава платка! Та шыковна хлопина із каждой маркітности учінить радостну хвільку. Не даремнї люде повідають: Злож на кого мож. А Мірко то зложыв на ховзку подлагу у ночній купелни. Коло фрыштика му дорїкала ай Мілка.
– Што на тя, хлопе мій, надышло у нічну годину? Мусиш собі обстричі нохтї на ногах. Посмотрий ся, як єсь мі своїма нохтисками ізпоров лысти до кырве.
Мірочко їй высвітлять штоска в тім змыслї, же охранярї в рамках природного саморяджіня не хотять засяговати і нарушовати природну ровновагу.
– Не бав чудака, хлопе!
На такы слова ся не мож не погнївати! Лїк про утїшіня справдїшный хлоп найде  у корчмі. Лемже до властной не підеш! А де же? Та прецінь до лїса! Пушку до рук, властнї під ґерок, а йдеме.

(Текст буде продовати о тыждень)

Штефан Сухый: Капітолкы із простонародной гриболоґії (1)

Чом чоловік любить природу? Зато, же є ёго сестров. Так бы дакотры повіли. Або зато, же своёв красотнов тихостёв одтягує чоловіческу позорливость од ёго штоденных траплїнь і го тым уводжать до ставу духовной спокойности. А іщі бы сьме нашли далшы арґументы на потверджіня высловленых псевдоправд. Але гей, гей. Лем няй нихто не протестує. Мы охранцї природы, найвеце арґументів бы сьме могли ку тій ділемі предложыти. А што нам з того выплывать? Єднозначный познаток, же чоловік природу любить зато, бо вна го обогачує. Є неодтайнителнов правдов, же і нашы родины тримлють загородкы, в котрых не перстують праві сосны, дубикы або червены смерекы, але морков, петрушку, бандуркы і, повіджме, іщі там вінічкы. Чоловік прецінь мусить із дачого жыти. Спожывайме дары природы, чом бы нїт, но няй то буде дісціплінована експлуатація.

Прошу ся сусїда у суботу вечур:

– Йоку, де-сь ся пустив із тов флінтов?

– Но, мам поволенку на одстрїл дикого пацяти, так іду до варташнї у Князьскім потоцї, чей дашто упаде.

Не завіджу му, нїт, лемже наконець із мого сусїда вытягну, же то было не єдно, але двой і не пацят, але порядных свиниск. Бодай бы потім цїлый тыждень не выпинав пупок коло пива. А то нелем Йоко, але вшыткы полёвници суть такы. Хлопцї, ускромнюйте ся, бо раз вам природа повість „Дость было! А може уж то буде запізно.

Но, не вадить. Мы охранарї, сьме терпезливы людкове. Та раз терпезливость ай нам перетече понад гать міры.

Охранярьство є світупотребным посланём. Люде вырубують, выловлюють і выберають із гнїзд небыйдешнёсти, без котрых природа слїпне і глухне і ся дусить. Высвітлёвав єм то Йокови, котрый ня вылудив зачатком юла на грибы за Горбок. Не прорїк, ани ся на ня не ввізрив. Він пішов, збиравчі, з єдного боку потічка, я здругого боку, а як сьме ся зышли на гранї, та він мі оддавать свій повный кошик грибів.

– На, берь домів. Я щі ту зістану ввізрити ся за курками. Знам свої місця, знаш?

– Йотю, нолем ня не бабрай! Де я твої грибы буду од тя брати!

Кедь ті гварю, же бы-сь брав, так то думам по камаратьскы. Вечур ня не забудь закликати на пиво. А грибы дай предварити. Як выстынуть, шупс із нима до мразнічкы.

Добрї, Йотё є характер, нач ся з ним натяговати. Вечур сьме кус похляты присїли ку пивцови і по третїм півдецаку Йоко несподївно отворив свій  прязный  рот на слово, на дві.

Гварить, слухай, я не ку тобі. Женатый єсь, і маш, невроком, три красны дївкы як попкы. Я – сам-саменькый. Моя забава – выйти до лїса із пущатём. Ту пук, там пук і принести даяке зайча на рожень. Знам, же-сь мі нїґда не завідїв, хоць ай тобі у кухни нічого не хыбує. Але єсь ня ай не голосив, хоць міцно добрї знаш, же до лїса  ня то все тягло.

– Но добрї, Йоку, але кебы так каждый вышов, як бы потім тота природа наша вызерала?

– То маш правду. Лемже…

– Яке лемже? Природа то од слова родити ся, родный. А не стрїляти до жывого. Не є то так?

– Справдїшню правду повідаш, лемже каждый на стрїлячку до лїса не лїзе, а нас пару світ нарубы тыж не переверне.

– Йоку, знаш собі представити, у якім планім становиску ся находжать наша земля?

– Ты то істо лїпше знаш, але слухай, не гварить ся, же чім веце із студнї черьпаш воды, тым є лїпша? Но видиш… Я кедь ті наношу грибів і мнясиска із звірины, та можеш сміло отворити ай рештаврант. Бо охранця є як тот священик, бо любить тото, што не сотворив. Лемже попикы зарабляють щі ай у недїлю, а і люде їм наносять, а ты? А твоїм дївкам не было бы чудоварнїше, кебы были подникателькы? Так на здравя!

– На взаїмне!

Ёй, тот Йоко! Хто бы на нёго повів, же є такый невыстатый? Бідкать ся, же є сам, так ся го прошу, што же робить із тым мнясом, што го з лїса поприношать. Як минуле із двох диків… Хочете то знати? Прошу! Же го продавать знамому до рештаврації у містї. Не про кшефты, але абы не вышло навнивоч. То ті так можу вірити, куяне старый!

– Я бы, Йоку, не застрїлив ани мыш! Єм, як бы ті повісти, такый паціфіста.

– Пацяфіста?! Нолем ся не підцїнюй! Ты пацятём нїґда не быв, Мірку наш.

– Слухай вухом а не брюхом! Паціфіста є чоловік проти насилности, што любить мірне рїшіня. Розумиш?

– Але, Мірку, кедь природа давать, треба брати. Не дам прецінь мнясови у дебри зогнити. Май усе на мысли слова: Што бівше, як вош, возьмий і одлож. Розумиш?

Ёй, тот Мірко! Отець му быв колиська першый шіцер. А перед ёго пушков не втїк ани воробель. А сын? Охранця, представте сі! Може, же каждый найрадше робить тото, чому не розумить. Але я нїт! Нач собі доказовати, же єсь даякый мурник, кедь ты правовірный мнясарош, і так дале і тому подобнї.

Зато при другій навщіві Мірка у мене дома єм му предложыв план далшой нашой сполупрацы. Высвітлив єм му, же охранарьство природы і страна зеленых не мають ниякой перспектівы. А де нїт перспектівы, там ани піняжчат. Хто ті буде дївкы годовати, кедь ся розыйдуть по высокых школах? Жена ті незаместнана, авто маш розтрїскане, а мачка ті до мене на хлебтунок лозить. Задумав ся Мірко на понадовшу хвільку, а тогды єм му представив спасоносну ідею ёго далшого єствованя у позіції властника невеликой рештаврації із пиварнёчков.

– Йоку, я не можу охранярьство по тых роках лем так охабити!

– Рештаврацію ті буде вести твоя Мілка а ты при охранарях пестуй зеленородность, цімборе-неборе. Черьпай воду із двох студників намісто єдного.

І так собі представте, же-м го пересвідчів дурнячка немайного.

Гнедь у першій лїтнїй сезонї, кедь ся до Бескида вергли леґії неулагоєных чеськых і польскых турістів, Міркова рештаврація Медведжа лаба выбаламутила од розкошных чуджінцїв за покоштунок про выголоднїтый жалудок тілько еврів, же Мірко собі забештелёвав нову автододавку про привоз товару із міста.

Лем берь, Мірочку, покрохтя-покрохтя, а менї з того ізділь холем так пів нохтя.

Повісте, же за што? Но так чекай, чекай, братку шарканю! Додавку грибів, хто ту забезпечує? Прошу красно – я. А дичіну? Пушча в моїй правій руцї! А не лем тото. Перестаріты і поперепиваны хлопцї із валалу і околіцї конечнї дістали роботу. Мають на старости збираня і сушіня грибів, котры од них выкуплює Міркова Мілка. А люде? Не знають собі вынахвалити того чоловіка, же їм із плеч зняв нелегкый старунок, де бы евро-дві заробити. Стары парібчакы, не ходьте по корчмах псы побивавчі, але выйдийте до пастівника на грибы і шупс із нима до Медведжой лабы, де їх помішають з дичінов і стане ся з них лакітка про Їржіну ай про Давідка.

Лем жруть тоты Чехы ай Поляци, та лем жруть і пють, повідать по часї Мірко.

Най пють, лем їх прикормлюй, но не забудь інкасовати.

– І варити, уж сам не знам, што їм рихтовати?

– Не знаш?

А так єм му порадив рецепт на руснацькый медведжій ґуляш. То є їдло плекотыря.

–  А хотїли бы тот рецепт ай вы? Так собі пиште. Я доброту перед людми не звык таїти. Руснацькый ґуляш ся вам зъявить у горнцю тогды, кедь порїжете фалаток свиньского, говеджого або ай мняса з дичіны на коцкы, посмажите го на цибулї у олїю, додасте ку тому пару ложок леча, а наконець ку вшыткому додасте предвареных і змороженых грибів. У лїтї то будуть самособов грибы свіжы, а не зморожены. Наконець ся годить до божского мішунґу додати пару капок ворчестрового присмаку. І готово. А Чехы додають: Русінї, мате добров кухінь. Холем раз дашто добре мають ай Русины. Але што то чую? Же вам у тім їхтиві дашто хыбує? Пардон, забыв єм! Додайте парадічковой мачанкы – протлаку ай щі капнийте маґію маленько.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Недїльны віршы: Штефан Сухый

Пчола на квітцї

Квітко несаджена

з пестрофаребным медом,

Я твою солодкость

За цїлый лїс не дам.

 

Чуєте т’ты гуслї?

То струнує пчола,

же нашла потїху

у лїтушнїм полю.

 

Квітку, квітку, квітку

чеше пчола гардо.

Ту моталь прилетить, –

фарба фарбить фарбу.

 

День нараз ожыє,

кедь краса засвітить.

Кебы все так было…

Гейже, хмурный світе?!

 

Квітко, вытрим вітры,

моталю, тримай ся

довєдна із пчолов

за солодке щастя.

 

Водвой підуть спати,

а квіткы готовы,

головкы завити

до хустят снїговых.

 

Ген чоловік смотрить

і не спохопить вшытко…

чом я так не годен

зсолодїти швыдко?

 

Красы і доброты

світови все треба.

Добрость пре по земли,

краса йде до неба.

 

Із доброт тай із крас

зродила ся віра.

Ці в морях, ці в хмарах

она глубкы мірять.

 

Бобрункы на зимушнїм облаку

На рамик ся опре,

чекать свою спасу, –

кедь час світ розопре

і спородить красу.

 

Влїтї-м в загородї,

взимі з людьми в кухни.

У тім людьскім родї

все штось щіре дыхне.

 

Ясу і тмы із неба –

вшыткым і чоловіку…

Нам теплоты треба,

ёму щі музику.

 

Снїжнобілу каву

пєме я і мати.

 

Зіставайте здравы,

сниє ся нам спати.

Mgr. Michal Pavlič, PhD.: Formovanie svetonázoru detského čitateľa poéziou Štefana Suchého

Súčasná rusínska literatúra verne odráža spoločensko-kultúrne podmienky a históriu národného obrodenia Rusínov vo výbere tém ako aj myšlienok, ktoré sa v nej nachádzajú. Rusínski autori využívajú formatívnu funkciu literatúry na to, aby apelovali na čitateľa skrz viac či menej priame narážky na národnú identitu, rusínsky jazyk či gréckokatolícke vierovyznanie. Národná identita je leit motívom, ktorý možno nájsť takmer u každého rusínskeho autora, a texty určené detskému čitateľovi nie sú výnimkou. Read more

Штефан Сухый: Як сьме были на бріґадї в Совєтьскім союзї (2/2)

За мнов уж дас по четвертый раз пришов танцёвати єден із хлопцїв, што пришли на забаву з навколишнїх валалів. Маленько єм ся назлостила, бо ня отравлёвав, якбы сьме были заручены.
– Я – Віталій. Тобі як мено?
– Я безіменна.
– Я бы хотїв знати твоє імя.

Read more

Штефан Сухый: Як сьме были на бріґадї в Совєтьскім союзї (1/2)

Міша Мезенцев, пятьдесятрічный одборный асістент, уж третїй раз розведженый плейбой катедры руського языка, нам ознамив по лекції із лексіколоґії, же нас записав на місячну бріґаду в Совєтьскім союзї, де сьме тримали дружбу з універзітов в Ужгородї. Попозерати ся до Совєтьского союзу хотїло ся каждому, а то нелем із нашой комбінації. Дакотры невыбраны штуденты у надії, же іщі ся на них щастя зашкірить, нукали під руков нам, выбратым, цїлу місячну штіпендію. Нагваряли нас, жебы сьме ся хворыма зробили, чім історічну можность посмотрити країну зазраків дістали бы они самы. Але не походили ани в єднім припадї, а іщі наопак – стали ся в нашых очах бурячами будовательскых традіцій молодежной орґанізації, бо традіції установлёвали, же можность загранічных бріґад патрить лем тым найлїпшым в учіню і найактівнїшым у колектіві.

Read more

Сухый, Штефан

Публікації:

  • Гірська вишня (1982)
  • Сонячна композиція (1987)
  • Русиньскый співник (1994)
  • Енді сідать на машыну вічности (1995)
  • Азбукарня (2004)
  • Аспірін (2006)
  • Слон на Кычарї (2007)
  • Незабудка (2008)
  • Міст над ріков часу (2009)
  • Азбукова мама (2010)
  • Третє крыло (2014)
  • Як Руснакы релаксують (1997, 2017)

Радіогры:

Добра вода, Склероза, Рулета, Хлїб душы отця Александра, Владыка або добрый ученик Хріста

Учебникы:

Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу СШ а Русиньска література про 4. класу СШ).


Жывотопис

Штефан Сухый ся народив 24. мая 1946 в селї Нехваль Полянці Сниньского окресу. Основн школу выходив у своїм роднім селї, середню Общо-навчалну школу в Гуменнім. По її успішнім закінчіню штудовав на Філозофічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові, де промовав в одборі україньскый – словеньскый язык. По высокій школї зачав редакторовати в пряшівскым радію. Од 1973 р. учів україньскый і словеньскый язык на строярьскім учіліщу в Снинї. Од другой половины 90-тых років 20. ст. аж до року 2008 быв методіком русиньского языка на Методічно-педаґоґічнім центрі в Пряшові. Дітям і русиньству присвятив свій цїлый жывот. Є автором даскілько русиньскых учебників: Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу ОШ і Русиньска література про 4. класу СШ.

Свою писательску путь зачав уж як штудент высокой школы. Тогды свої твори писав по україньскы. В тім языку выдав і першы зборникы поезії Гірська вишня і Сонячна композиція. Через тоты вытворы ся вертати до свого родного краю і ку близкым людям в нім, якых у своїм сердці утримлює з ласков дотеперь. В р. 1994 му выходить перша по русиньскы написана книжка поезій під назвом – Русиньскых співник, яков ся уж тогды запрезентовав як єдна з найвыбразнїшых особностей у літературі Русинів Словеньска в сучасности. Свої поезії і публіцістічны творы реґулерно друкує на сторінках Інфо Русина, Народных новинок, в колектівных зборниках, календарях і інде. Він є автором і далшых русиньскых зборників поезій про старшых – Енді сідять на машыну вічности і Аспірін, зборників стишків про дїтии: Азбукарня, Слон на Кычарі або Незабудка. Выдав і зборник гуморно-сатірічных повідань під назвов Як Руснакы релаксують. Мімо того приготовив і пару драматізацій гер про радіо і театер, котры у слухачів здобыии великый успіх.Як видно, поет, прозаїк, драматурґ і публціста Штефан Сухый є барз плодным і якостным автором. В сучасности автор жыє у Стащінї (окрес Снина), де мімо літературной творчости ся повинує садовництву і турістіці.

Здрой: Бц. Сілвія Лисінова

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча: 2000 – Як Руснакы релаксують (1997)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2015 – 1. місто
  • 2016 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто

Сухый, Штефан: Незабудка

Публікації: Сухый, Штефан – Незабудка

Мож стягнути ту: Сухый, Штефан – Незабудка

Незабудка

Дай бог, дітя, бы-сь заквітло
од слов мамы в вітрáх прýдкых,
вытворь з тых слов в собі світло
і ся станеш незабудков.

Незабудка, што є в тобі,
незабудка – твоя мати,
бы сьте не забыли обі,
што с’і треба памятати.

Не забывáй, чоловіче,
хоць єсь щі малá дітина,
мћловати слово вічне,
што тя мамка научіла.

1 2