Недїльны віршы: Миколай Ксеняк

МОНОЛІТ

Так нашы предкы віками

Зросли з Карпатами-Бескидами,

Так наше корїня

ся під землёв спереростало,

Під небом спереплїтало

До єдинства ся злляло –

В єдину тужбу, в єдно дыханя,

В єдину радость, плач  і страданя

І вытворили за много лїт

М о н о л і т

Простору, матерії і духа,

Котрый нихто не здатный

Росщіпити, ни ростяти,

Ни до іншой

– Хоць омного уроднїшой –

Землї пересадити;

Моноліт,

З котрого ани найострїше долото,

Ани закаленый молоток,

Ани найтвердшый млиньскый камінь

Ани кущічок не одлупить, не одламе,

Бо є то Боже дїло історіёв спевнене,

На Дуклї кровлёв спечатене.

Драгы, стежкы нашы,

Многых нашых членів

Сьте завели до далекых країн,

Далеко од родного села,

Де на них часто чекала

Смерть немилосердна;

Но многых нещастників

І з Америкы

Привезли до родного села.

Ту ся з нима розлучіли

Подля обычаїв віры,

Бо были пересвідчены,

Же родна земля, родна груда

Не є така тверда, як чуджа,

Же під роднов ся легше дыхать

І на плане ся легше забывать.

І я на тото памятав

І завчасу єм ся збачів,

І женї, сынови, невістї,

І внукам єм одказав,

Жебы  мнов приправены

Жменї камюньской земли

Мі – в часї розлукы

Шмарили на труну,

Бо і я певно вірю,

Же на ружомберскім цінтерю

Ся мі з нёв буде часто

О Камюнцї снити,

Теплїше лежати і легше дыхати,

І буду частїше ходив-блудив

По стежках камюньскых,

По паствисках і полянах

Буду співав піснї поляновы,

Косив Лучкы, пас в Річцї коровы.

Недїльны віршы: Штефан Сухый

Пчола на квітцї

Квітко несаджена

з пестрофаребным медом,

Я твою солодкость

За цїлый лїс не дам.

 

Чуєте т’ты гуслї?

То струнує пчола,

же нашла потїху

у лїтушнїм полю.

 

Квітку, квітку, квітку

чеше пчола гардо.

Ту моталь прилетить, –

фарба фарбить фарбу.

 

День нараз ожыє,

кедь краса засвітить.

Кебы все так было…

Гейже, хмурный світе?!

 

Квітко, вытрим вітры,

моталю, тримай ся

довєдна із пчолов

за солодке щастя.

 

Водвой підуть спати,

а квіткы готовы,

головкы завити

до хустят снїговых.

 

Ген чоловік смотрить

і не спохопить вшытко…

чом я так не годен

зсолодїти швыдко?

 

Красы і доброты

світови все треба.

Добрость пре по земли,

краса йде до неба.

 

Із доброт тай із крас

зродила ся віра.

Ці в морях, ці в хмарах

она глубкы мірять.

 

Бобрункы на зимушнїм облаку

На рамик ся опре,

чекать свою спасу, –

кедь час світ розопре

і спородить красу.

 

Влїтї-м в загородї,

взимі з людьми в кухни.

У тім людьскім родї

все штось щіре дыхне.

 

Ясу і тмы із неба –

вшыткым і чоловіку…

Нам теплоты треба,

ёму щі музику.

 

Снїжнобілу каву

пєме я і мати.

 

Зіставайте здравы,

сниє ся нам спати.

Недїльны віршы: Юрко Харитун

НА ПОРОЗЇ

Можуть трепати
і бити громы
З долины чую
все нашы дзвоны
Дванадцять годин
В такім часї мати на поріг
вынесе миску пирогів

І ТАК ЛЮБЛЮ

Метафоры
Рімы
Парады на стишках
Я так люблю
як тебе без лах

ВЫБЕРАМ І Я

До стишків выберам
любовны слова
Як до танцїв молодіцї
у куртенькых сукенках
То не грїх
колись без них

Недїльны балады: Меланія Германова

Найдушок

„То дївка-покрытка‟, каждый тому рече,
Што чекать дїтину, а отець ся зрече.
– Нещестлива, сыну, доля найдухова,
До воды тя шмарю, няй тя рыбка ховать.

До білой перинкы сыночка повила,
Претяженько збыхла, челко перехрестила –
„Приймий го ку собі, студена водічко,
Ты ся о нёго постарай, потічна рыбочко.‟

Перешов од тогды уж не єден рочок,
Як до єй обыстя пришов паробочок,
А такый прекрасный, як вымалёваный –
Став посеред хыжы коло своёй мамы.

„Мамо окаяна, найдух – не дїтина?!
Чом же єсь ся зрекла єдиного сына?!‟
„Сыну з того світа…‟ і такой сконала
„Де ся мам подїти?! Хто отець? Де мама?‟

Мамов буде рыбка, а вітцём – потічок,
„Слухай ня, водічко, бо я твій сыночок,
Постатай ся, рыбко, бо ня не похрещено,
А не забудь мі дати вітцёве мено.‟

Скочів найдух такой з высокой скалы,
Лем рыбкы у водї за ним заплакали
А потічок люде „Найдушком‟ назвали –
Дївкы го здалека вечур обходили.

Пияцька балaда
або
Нїт тому помочі

Де моя женочка? А де же суть дїти,
Де моя хыжочка? Де ся мам подїти?
В тым моїм жывотї, хто же мі поможе?
Кедь я – кіл у плотї. Боже мілый, Боже…

Де мам переспати? Што лем буду їсти?
А што на ся взяти? Ку кому присїсти?
Де суть камаратя? Деже ся подїли?
Де сестры і братя? Деже ся подїли?

Де моя робота? Де є заместнаня?
Лем згадкы, скорбота – шкода споминаня –
Самы вопросникы, одповідь нияка…
Бездомовскы звыкы, а у руках – фляшка.

Братя-бездомовцї нашли го той ночі
З ножыком у руцї – не было помочі…
Хто го поховати? Хто запалить свічку?
Хто слызу выронить за ним на „Душічкы‟?

Як тому помочі, як одповідь дати –
Пияцька балада у тім краснім штатї.

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Яка доля Русина?
Перун землю поціловав,
небо почало плакати.
Русин безрадно
стоїть в полю, не є де
перед доджом втїкати.
Душу давить непокій.
Страхує ся о жывот.
Сердце жалём іде
праскнути,
з очей цяпкають слызы.
Я, чуджінець, віками дома?
Де ся подїла правда свята?
Нашы предкы на цінтерях,
доля їх дїтей неіста.

Покошена трава
Погласкам очами
дозріту траву,
оторгну лілову фіалку,
чую єй пах.
Поклеплю оселков косу,
до кужелкы наберу воду,
за зорї жну зеленый лен.
Высхнуте сїно
зграблю до копы,
звезу під стрїху,
до стодолы дам.
Остануть стебла
на полянах,
колячі, тверды,
аж ногы ранять
Сміюче сонце
переходить небом,
крыє ся до хмар.
Усинам,
змордованый
роботов
дешнёго дня.

Молгы
Закрыли край молгы,
уж приходить зима,
сонечко не гріє,
лем ся так усмівать.
Не росне трава,
бучіть худоба з поля,
паствины ся блищать
морозком одрана.
Пожовтїли стромы
До злата фарбами
А вітрик танцює
на землї з листочками.

Недїльны віршы: Даньєла Капралёва

тісяч раз повiджене

тісяч раз забыте

лем трапеза слухать

одкрывать вратарніцї раю

                                           

                                      Стрїтеніє, 2018

 

Збачiла-м плач слызы

соленый ярочок

умыю в нїм рукы

тай піду дале

ярмарок, 2018

пусты поля

страшкы остали

танцюють з вiтрами

молгы з горами

мы із грїхами

                                    гора, 2018

Недїльны віршы: Вєра Горїшня

Ярь

Природа, то велика сила,
зиму на ярь вна змінила.
Снїгы, леды розтопила,
ай мушкы уж зобудила.

Стромы ся попробуджали,
пучікы повыпущали.
Ярьнї квіткы уж розцвили,
загродкы нам окрасили.

Вташкы, што ся стяговали,
на ярь ся нам повертали.
Будуть ту полїтовати,
гнїздочка оправлёвати.

Ярь вшытко перемінила,
із спаня нас зобудила.
Пестры фарбы, пахы дала,
одкы тоту красу взяла?

Недїльны віршы: Юрко Харитун

ПРАВДА ТАКА

Я не олімпіонік
і не атлет
Я поет
На шыї медайлы
златы
стрїберны не маю я
На столї за поезію
бронзового
карпатьского медвідя

І ТАКЫ СНИЮТЬ СЯ СНЫ

Не фаребны мої сны
Сниють ся чорны
сивы
блїды
страшны
Што робити?
І в ночі
мушу свічку запалити
Одлетять як пергачі

ЗІЛЯ

Мамо,
За нашов хыжов
былинкы росли
Вы їх сушыли
Зіля варили
Розбите колїно моє умыли
і не болїло
Теперь їх треба на мої раны
Сыну,
Верни ся назад до долины
акурат цвинуть

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Хрістос воскрес!

Великдень на дворї,
то велике свято,
Хрістос з гробу встав,
тїшыме ся зато.
Смерть свою підступив,
жебы нас выкупив,
кровлёв гріхы
з нас змыв,
бо так він нас любив.
Гріб порожнїй,
камінь одваленый,
мы, люде, захранены.
Радуйме ся той новины,
ХРІСТОС ВОСКРЕС, ВОІСТИНУ!

Пасха

Зроснута з полём, дїдовым двором,
молитвов Божов, маминым словом.

Прилїпена ногами до колячого стерня,
дозрїтых колосків покошеного зерна.

З родной землї намолотой мукы,
напеченой пасхы в пецу з великоднёй суботы.

Прикрыта обруском в кошичку за рана,
Принесена до церькви на Хрістове Воскресїня.

За ясного світла, за глаголу дзвона
посвяченый хлїб з хлїбом – то пасха Господня.

Спів хоралу з церьквы несе ся селом за білого дня,
ПАСХА свята, ПАСХА красна,
ПАСХА тройднёва, ПАСХА великодня…

Недїльны балады: Меланія Германова

Жывотна балада
Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Раз єсь оспіваный, нераз оплаканый.
Такый тот наш жывот, як кажда балада,
Тыж мать смутный конець – шкода, же то правда.

Роздумують о нїм філозафы світа.
Як бы заставити нашы людьскы лїта,
Жебы не втїкали, на місцї стояли –
Шкода, бо дотеперь ніч не выдумали.

Чом жывот балада? Чом мать смутный конець?
Побрати ся треба, як задзвонить дзвонець.
Чом то в жывотнім словнику – цінтерї, гробочкы?
То не смуток чоловіку? То не баладочкы?..

Кедь зо зеленого строму одпаде квіточок,
Щі лем бы квітнити ёму, уж вічный домочок.
Смуток, носталґія, нїт помочі тому –
Крачать тот наш жывот до вічного дому.

Людьскай жывот є вытканый двоїма фарбами –
Червена і чорна – радостёв, смутками.
Укладать тота ниточка до єдного ряду,
Покы не выткають рочкы жывотну баладу.

А веце є тых чорненькых, як тых червененькых.
Веру, веце тых смутненькых, болячіх, тяженькых.
Кедь задзвонить дзвонець, баладонькы конець,
А котры то, котры? Балады жывотны.

Бо котра дївчіна…
Не оспівуй, мілый сыну,
Тоту чорноброву,
Бо я добрї не загыну,
Кедь спомянеш вдову.

То котрая дївчіна
Чорны бровы має,
То она є барз зрадлива –
Чаровати знає.

То бабами выдумано –
Плёток ся бояти?!
Не трапте ся про ня, мамо,
Вдову мушу взыти.

Не доволю я ті, сыну,
Чаровніцю взяти,
Уж четвертый про ню згыбув,
А ты будеш пятый.

Першый – то быв вітцїв хресный –
Навік запер очі,
Другый – твій братранець властный –
Не было помочі.

Сын сусїда – то быв третїй,
Што го звела змія,
Мій старшый брат – уж четвертый,
Чорна земля вкрыла.

Оженю ся з тов заклятов –
Присягам вам, мамо,
То она буде тов пятов
Зо стов чорнов ямов…

Преміло го ривітала:
„Вітай в хыжі моїй‟,
Цїлого обціловала –
Мы будеме свої.

Мусиме ся заручіти,
Бо мы ся возьмеме,
На то олдомаш выпити,
Же свої будеме.

„Дай мі лем горня водічкы,
Уж твій навік біду‟ –
Так вымінив погарчікы,
Як пішла по воду.

„Навік хочу з тобов жыти,
На тебе-м чекала,‟
Стигла щі прогварити
І навік сконала.

Видиш, вдово, то ты пята,
Шестый уж не буде,
Пропали твої заклятя –
Знайте же то, люде.

„Бо котрая дївчінонька
Чорны бровы має‟ –
Няй теперь уж мій сыночок
День і ніч співає.

1 13 14 15 16 17 21