Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Світло

До травы раннёй ллїє ся світло,
давно ся розмыли тїнї послїднї.
У дничку новім небо ся стрїтило
зо вшыткым створїнём на землї.

Листочок малый, звогнутый росов,
напростив  к небочку ся сміло.
Єден твор жаждущій к праменю дошов –
напивши ся воды, ожыв надїёв.

Квіточок розпукнув у своїй красї,
бы луку зафарбив на жовто-біло.
На конарь одразу пташок засїв
бо ся му заспівати хотїло.

Жывотодарне тепло ушыткых гласкать,
не є той силы, штобы день стримала.
Міцнїша з міцных є Божа ласка,
а ласка ся праві на світ вылляла.

 

Чістота

Нападав білый снїг
а край ся выновив.
Згоры Божый замір
людём ся выповнив.

Тихота спокійна
душу мі обяла.
Той ночі мамочка
люба ся приснила.

То мамка ня тїшить,
день мі є веселый.
Чісто є, невинно –
покій ся розстелив.

Осиф Кудзей: Театер жывота (укажка)

Жывот є театром а Земля є сценов,
тім реалізачный, так установлено:
сценарь пише Господь горї вічным пером,
люде суть герцями, воля режісером.

Як сьме пришли на світ з маминого лона,
засвітив рефлектор, зняла ся опона,
каждый грать поставу атрактівну, славну –
малых ролей не є, каждый дістав главну.

Гры суть подїлены кому як пасують –
дахто дістав драму, дахто комедію,
но не каждый прияв свою ролю з ласков,
дахто камуфлує, бере дві-три маскы.

Хтось ся тримле тексту, хтось імпровізує,
сценарь Заповідей Божых іґнорує,
дахто еґоіста, дахто розумнїшый –
не грать лем за себе, но шепче і іншым.

Коли ся гра скончіть (чоловік доконать).
рефлекторы згаснуть, упаде опона,
Порота выявить свої реакції –
дахто зожне пискот, дахто овації.

Хтось в небесах буде на амфітеатрї,
а хтось без анґажма – не грав як ся патрить;
в раю мать „Оскара“ актор Богу любый,
а злый – ганьбу в пеклї, де скрегочуть зубы.

Віра

Віра, то задаток думы,
то є рентґен духа,
голос, котрый не заглушиш,
манна в добі суха.

Віра, то є дар од Бога,
то мотор жывота,
прародічовска честнота,
на щастя залога.

Віра, то є покаяня,
то молитва щіра,
то твоёй мудрости міра,
духовне взростаня.

Віра, то певне корїня,
то дых давных віків,
міцный фундамент спасїня,
вінець мучеників.

Віра, то жывот в злагодї,
почливости плоды,
свята хоруґва слободы,
Кіріл і Мефодїй…

(Осиф Кудзей: Пацеркы, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2008.)

Недїльна приповідка: Домініка Новотна

Веселы приповiдкы

Была єдна Алжбетка…

В єднiм невеликiм, но зато барс шумнiм мiстечку, в сiмштоковiй бытовцї  бывать Алжбетка.  Є  то маленьке дївчатко с волосами як сонце, очами як небо i воргами як малины. На носї i лiчках єй солнечко намалёвало маленькы пiгы. Найвецей любить носити червены шаточкы з бiлыма кульками, котры єй ушыла мамка. На верх головкы сi чеше цопик, на котрый запинать велику синю машлю iз бiлов брошнёв в сердинї. Алжбетка є барз добра, мудра i мiла. Свою мамку i няня послухать на слово.  Має много камаратiв, но  найлїпшым  є i так Петрiк.

Минулого року Алжбетка зачала ходити до школы. Любить чiтати букварь, спiвати, раховати i тыж через преставкы бiсїдовати з Петриком, котрый з нёв сидить в єднiй лавцї. Ходять сполу i до школы, бо бывавуть в тiй самiй бытовцї. А як напишуть домашнї заданя, iдуть ся бавити на двiр на слїпу бабу, скрывачкы, креслять крейдов по ходниках, глядають штирилисткы або iдуть на грiско.

Но через вакації Алжбетку дома не глядайте. Зато, же iз вшыткого найвеце любить ходити до села ку своїй бабцї i дїдкови. Чує ся там барз добрї. В бытовцї має лем акварiовы рыбкы, но на дворї у бабы i дїда є сiм курок, єден когут, двi пацятка i єден коцур. Рано не мусить скоро ставати, бабка єй все спече банiчата з файным домашнїм джемом, котры запивать теплым молоком козы Лiзы. А щі не смiєме забыти на найважнїйшого члена звiрячiй родины на дворї – псика Хвостика. Алжбетка го дуже любить. Всягды за нёв ходить, вартує ю.

Днесь Алжбетка дiстала своє перше світоцтво. Само собов, были на нїм самы єднiчкы. За одмiну єй родiча доволили остати на селї цїлы вакації.  Вна ся так зрадовала, же за пять мiнут была збалена i уже чекала пiд дверями на дакого, хто бы єй одпровадить на заставку. I так ю мамка взяла за руку i подули різкым кроком, жебы стигли автобус. «А слухай бабку i дїда! А сама никады не ходь!», старостливо крiчала до автобусу мама i попросила пана шофера, жебы повiв Алжбетцї, коли має выступити. Цїлов путёв в автобусї Алжбетка стояла впередї при шоферови i співала му:

 

«Ай кедь я маленька дробна,
Ай так я газдыня добра,
Кедь курка яїчко знесла,
Я го до хыжы понесла…»

 

«То ня навчiла моя баба!», повiла Алжбетка i продовжовала другов спiванков.

 

«Дала менї мати корову,
Тай на мою бiлу голову.
Корову бы пасти, доїти,

Загнала корову до гаю,
сама ся вернула до дому.»

 

Вшыткым людём в автобусi было весело. Алжбетку уже добрї знали. За недовго выступила. Ани єй пан шофер не мусив нiч гварити. Тот край добрї знала. В селї на заставцї ю уже чекав дїдо. Шумнї ся поздравила шоферови i iз сходикiв автобуса скочiла дїдови рiвно до ёго великых рук i дуже го пообнимала. Дїдо придвигнув руку на знак поздраву панови шоферови i перешли на другу сторону пути.
– А цї не єсь голодна Алжбетко?», – спросив ся дїдо.
– Не єм дїдку, не єм.
– Бабка спекла баничата.
– Ой дїдку, асi єм маленько голодна.»
Дїдо ся наголос розосмiяв. Добрї знав, як Алжбетка любить бабины банiчата. Хопив єй за руку i пiшли по дорiжцї. Як приходили до двора, бабка єй махала з ґанку а як Хвостик увiдїв Алжбетку, такой ся ку нїй розбiг. Брехав, скакав, так ся дуже радовав а махав  своїм хвостиком, же му цїла гудзиця бiгала з лїва до права. Може i зато дiстав мено «Хвостик». Алжбетка погладила Хвостика, пошкребтала го поза вуха i побiгла поцїловати бабку. Як вошла до хыжкы, такой єй до носа вдарла надгерна пахота свiжых банiчат. А вакації можуть зачати!

Недїльны віршы: Юрко Харитун

ТАКА Є ЛЮБОВ

Любов
не може быти калюгов
Любов
то манна з неба
яку нам треба
Коли ты плачеш
терплю і я
Коли ты любиш
лїтать душа

х х х

Сонечко зотре
із квіток росу
Але не може
твою красу
Ани любов
коли я з тобов

ЖРІДЛО РІКЫ

Заведу тя там
де ты іщі не была
Де мы із дїдом
під Бескидом сідїли
коло жрідла Цірохы рікы
Таку мелодію сімфонію
не заглушать вітры
Подь її послухати і ты

МЕНЕ ТАМ ВЕДЕ СПІВАНКА

Танїры малёваны
Ложкы деревяны
і миска пирогів
На порозї мати чекала
як верну ся домів
І в ночі не біда
трафити до гнїзда
Там тя заведе і співанка

Недїльный гумор: Меланія Германова

Конечнї похопив

Наперед зо студнї собі набрав,

А пак ся нахылив і до нёй наплював.

– Што то робиш? Плюєш?!

– Я уж воды набрав.

– Вшытку ю зопсуєш – над тым єсь не думав?

– А што бы-м думав – студня сусїдова.

 

– А кедь каждый плюне, бы ся ті любило?

Што бы пак у студнї з той воды было?

– А нашто бы другым до студнї плювати?

– Жебы і ты пак міг плюваной набрати.

– Пане, выдумуєш, так філозофуєш –

Не вірю, же і ты до студнї не плюєш…

– Та деже ті розум – до студнї плювати –

Ґазда зачав студню на ключ замыкати.

– Не замыкай студню – няй тя Бог варує.

– Мушу замыкати, бо ты до нёй плюєш.

– Та то зато-сь зробив?! –  Конечнї похопив…

 

 

Предобры рецепты

На восьмого марця – МДЖ то звати,

Нашых женок то было найвекше свято.

Купив єден ґазда книгу своїй женї –

Якбачу, на інше не мав у кишенї.

 

Не прочітав  із нёй ани єдну страну,

Лем нёв обдаровав свою любу жену…

– Кухарьска… рецепты – і то може быти –

Лем фурт мі вытыкать, же не знам варити.

 

В книзї, окрем рецептів, было і штось інше,

Він дале не чітав, же што ся там пише –

Приложыв ку книзї щі і чоколаду,

Жебы зробив менї веселу наладу.

 

Предобры рецепты были написаны –

Збачіла то жена уж на першій странї.

Од рана женочка лем книжку чітала –

Мужа без фрыштыка до роботы післала.

 

Як пришов з роботы, вечеря нияка,

Жена у постели а у руках – книжка.

– Через  день – чітати?! Што за чудасія?!

– Ту  єм вычітала – еманціпація…

 

Жены мають права, як і їх мужове,

А ты звыкнув на вшытко готове –

Ту – чорне по білім, еманціпація,

А теперь щі векша, бо демокрація…

 

Марець – місяць книжкы, та мушу чітати –

Ці то каждый вечур треба вечеряти,

А кедь єсь голодный, можеш наварити,

Я ся праві зберам МДЖ славити.

 

Та де быв мій розум?! Книжку даровати,

Она знать, што то дар – лем знеужывати.

Хлопи, не даруйте, што женам не треба –

З еманціпаціёв не підуть до неба.

Недїльны віршы: Юрко Харитун

МОЇ СТИШКЫ НЕ ЛИСТКЫ

З вітром воюю
Отворю дверї
Як злодій із стола
краде папіря
мої стишкы
То не осїннї листкы
што легко однесе
і зробить постїльку собі
В лїсї може робити чуда
Стишкы руков прикрыю
а ту ёму не доволю.

ШТО ТРЕБА?

Віршы нерімованы
то як сорочкы небіґлёваны
Хто бы в погужваных ходив
Треба лем біґляз
Не будуть никому на сміх

ШТО ТРЕБА НА ЖАЛЇ?

Жалї не змякнуть
можуть кыпіти і цїлый день
Не будуть тлїти
Не будуть горіти
Не згниють як пень
Спід стрїхы їх выжень
а дверї замкни

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Заповідь про Русинів

Віру свою заховайме,

предкам своїм вдяку дайме,

над колысков по нашому

дїтя успавайме.

 

Про молоде поколїня

дїдовизну сохраняйме,

жебы своє памятали,

родну реч незабывали.

 

Людьска поміч

Не обертай ся хырбетом,

кедь треба помочі.

Перед нещастём другого

не заперай очі.

 

Май все сердце отворене,

хтось поможе раз тобі.

Добрым словом, сердечностёв

в бідї ай хворотї.

 

Пережыте

Быв то сон, ці вчерашнїй день?

Рокы так скоро перешли,

а хмары на небі,

молодость однесли.

 

В думцї хапаш споминкы,

на пережыты рокы.

Жывотом перейджены драгы,

часто ай хыбны крокы.

 

Змінив ся нам жывот,

постарїли нашы голосы.

Єднак лем на полю

квітя росте і цвине до красы.

 

Перешли рокы сниваня,

Пришов час старобы.

Наше сиве волося,

смутный жывот, хвороты.

 

Наторгам квіткы,

положу на стіл до вазы.

Припомнуть мі дїтинство

і мої молоды часы.

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Поляна

А там горї, на Полянї,
де Циґане краснї грали.
На гусельках чаровали,
хасу в танець вызывали.

Весело грав прімаш старый,
ты, шугайку білой твари,
гнедь до танцю першый-сь скочів,
не спущав єсь з мене очі.

Я ку тобі стала сміло,
красшой пары там не было.
Як мы двоє танцёвали,
сосенкы ся обзерали.

Шептав єсь мі шумны слова.
Я вірила. Бо ты знова,
не спущав із мене очі,
за тепленькой лїтнёй ночі.

Сердце тихо трепотало –
ці ня любиш, ці не мало…
А ты повів: Лем ты єдна
будеш моя люба жена!

Твоя рука, міцна, тепла,
не єсть, де бы-м теперь втекла.
Цїловав-сь біле личенько:
Будеш лем моя, Геленко!

Повідав єсь: – Моя міла…
Я ті вінок зохабила.
За місячной ясной ночі
там під соснов о півночі.

Преплели ся ножкы босы
за вечернёй влагой росы.
Обік мого твоє плече,
Боже, не треба мі веце!

Загукала сова праві –
як нам любо в польній траві.
Аж небо ся закрутило
кедь співало тїло з тїлом.

Нічка зблїдла, когут будить,
збуджають ся в селї люде.
Завтра знову під сосенков
почекам я тя, Геленко.

На другый день, зорї змерькли,
втїкала єм коло церькви.
Там – догоры, на Поляну
під сосенку собі стану.

Каждый день за каждой хвілї,
чом ня мучіш, де єсь, мілый?
І сосенка заплакала,
кедь єм на тебе чекала.

Теперь буду колысати,
можу на тя не думати?
Мам про сынка слова слабы,
же нянїчко нас зохабив.

Дарьмо єм ся веселила
як єсь гварив: – Моя міла… –
Сынка зову твоїм меном,
і так вшытко уж страчено…

Танцёвав єсь на Полянї,
бодай бы єсь там скамянїв!
Бодай бы тя вода взяла!
А я з тобов танцёвала….

Пупава

Пупавонькы розсїяны
в новых, красных кабатикох,
од вітрика спелеханы
жовтїють ся в полю тихо.

Мягко сидять в ярьнїй траві
побратаны додалека…
Задув на них вітрик праві –
поцїловав, ніч не чекав.

Є їх много, суть так мілы…
Зраховати їх претяжко.
Луку, гай сі присвоїли,
з прелюбезным непорядком.

Жовтенькы сонечка любы,
скрыли тепло до клубяти.
Дав їм Бог у златім домі
вічну красу хосновати.

Красу златых, нїжных пупав
до вінчіка дївча звило.
Бы ся в златожовтій красї
міленькому залюбило.

Недїльны балады: Меланія Германова

Бодай сьте покамянїли!

Худоба – то тяжка доля
Із нёв крок тримати,
Але богатство – мамона,
Мав бы кажый знати.

Про родічів – їх дїточкы,
В згодї нажывати,
А про сына і дївочку –
Їх отець і мати.

А мамоны ся в жывотї
Самы себе просять:
„Што мі з жены ай дїти –
Ніч мі не приносять.

Бодай сьте покамянїли
Такой днешнёй днины,
А ніч од ня не просили –
Згыньте до годины.

Мы уж скамянїли з того:
„Што то за сердце маш,
Дїти – то є дар од Бога,
Чом їх так проклинаш?‟

Дар од Бога?! Няй їх Панбіг
Кормить і облече,
Верабоже, кебы єм міг,
Такой ся їх зречу.

Святый вечур, вшыткы дїти
Дарункы чекають –
„Мали уж бы скамянїти,
Мене дожерають.‟

„Што щі бы сьте не хотїли?!
Што щі вам мам дати?!
Бодай сьте покамянїли
Вы і ваша мати.

Камяны ся вшыткы стали,
Боже, што за кара,
Ани ся не дочекали
Святого вечора.

А рано люде збачіли –
Три красны стовпикы.
На їх дворї ся зявьли
На Рісдвяны святкы.

„Бодай сьте покамянїли‟ –
Ся навікы стратив,
Лем три сохы красны білы –
Дїточкы і мати.

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Снїжинка
Головку склонила невіста несміла
зима єй з гадвабу кошульку скроїла
кошульку біленьку а шлаєр легенькый
по снігу глубокым бродять ся ноженькы

Взбудив ся листочок зо спаня зимного
преміцно доткнув ся серденька моёго!
Продер ся на поверьх перины з крішталю
обзрів ся за сонцём радостно, не в жалю

Дїточкы маленькы в страху із напасти
тулять ся докупкы як гускы на пастві
Зима то ястряб – може їх згубити
може ся до них пазуром пустити

Но они створены з надїї небесной
ся до той надїї завили пречестно
Кедь сонце загріє а зима розтає –
нове ся народить, лем волгіт остає…

Споминкы
Смакує ябко, солодко зводить…
Де є тот стром, што выдав плоды?
В облачку сонце, зморщіна застарана
а за ним колыска давно колысана

1 7 8 9 10 11 13