Марія Мальцовска: Покустове горнятко (2/2)

Першу часть мож найти ту

 

– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розума. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоми хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї? Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до вузлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

х х х

В тоту зиму страшно мерзло. Тепломір вказовав мінус двадцять пять. Студїнь щіпала за тварь, заходило за нїхтї. Быв морозный час, час вечурнїй, тихый, як ся патрить на Руську свічку.
Люде ся готовили ку вечери, пановала святочна атмосфера приходу Рождества Хрістового.
Стихла і худоба. І псы ся бояли гавкати, жебы не нарушити атмосферу, а мачкы ся притулили ід дверям, чекаючі на вечурню гостину. Вечур цїлы родины ішли до рїкы, жебы ся помыти в ледовій водї на прорубі, метали до нёй галерикы, жебы были богаты цїлый рік. Повтераючі єдным рушником тварь, вшыткы за рядочком –
нянько, мати, дїти – ішли на самый перед накормити худобу до стайнї, а аж потім, позмітуючі з обуви снїг перед порогом, в піднесеній наладї пішли до хыжы, розстелили солому по вшыткых хыжах, при свічцї поклякали на землю на колїна, помолили ся, а аж потім сїдали за стіл, жебы прияти дар Божый.
Горїла свічка і в Меринім обыстю. На заснїженім, студенім, як тот світ, фундаментї на колїнах клячала жена і ревно ся молила. Была то Меря, яка не знати, якым чудом ся ту дістала – пришла ся помолити до свого дому, якого вже не было.
Нечутно ся кывали задубілы од зимы Мерины уста, через якы ся продерали слова молитвы: “Я, грїшна, сповідаю ся Господу Богу, каю ся, же веце не буду согрїшати аж на вікы віков. Амінь…“- і Меря челом ся дотыкнула до родной землї, де ся народила, де ся грала і де зачула першы емоції любви. “І помяни мене грїшну“, – шептала Меря
і встала. Хотїла іщі ся помолити “Помилуй мя, Боже“, але студїнь єй то не доволила та няй Бог перебачіть. Она взяла хлїб, жебы го перерїзати, та де там? Замерз на кість. І свічка згасла. Попробовала єй запалити, але поломеник такой згас і не доволив Мери повечеряти на Святый вечур на роднім обыстю.
У Варголёвых іщі цалком не скінчіли вечеряти, як хтось заклёпкав на дверї.
– Хто там? – попросила ся мати Варголёва.
– Та я.., – озвав ся за дверїма несмілый голос.
– Подь дале, кедь з добрым наміром, – повіла Варголёва.
Через поріг, прямо ку столу вступила Меря Коропчакова, цїла од інію, біла од снїгу. Скрегнута од морозу, не могла слова прогварити.
– То ты? – сплесла руками ґаздыня.
– Я.., – ледва одповіла Меря. – Приймете ня до хыжы? – і положыла на стіл округлый хлїб і фляшку червеного вина. – Кров і тїло господнє…
По вечери Меря поросила переночовати на пецу.
– Та што ты? – запротестовала Варголёва. – У нас є де спати. Міста є дость. Мы лем з Марьков бываме. І до переднёй хыжы можеш іти, де хочеш.
– А менї ту найлїпше, на пецу. Я там не мам.., – просила Меря.
– Но, як хочеш, – повіла Варголёва і постелила Мери на стародавім пецу, якый іщі Варголёвы не роздрыляли, бо старому дуже помагав на ёго ревму.
Доволили Мери, якбы не доволили. Были то добры люде, якы знали єй нянька і чтили го высоко за жывота. Меря мала приязень до той родины, зато ту зашла, жебы учути тепло, хоць і не свого домова. А была ту іщі Марька, на яку Меря споминать, як на красне світелце, котре на ню світило, кедь Меря бывала іщі в селї. То Марька ку нїй ходила на пирогы, на бісїду і так… На тото сі Меря памятать, ой, барз памятать. Зір єй уж не барз служить, але память іщі гей.
На другый день, на Ріство, Меря ся пішла помолити до церькви, а потім тихо одышла гет, як кебы єй ту ани не было. Варголёва ся дуже бідкала, бо хотїла єй запропоновати, абы зістала у них бывати, але, як видно, Меря не хотїла быти никому на обтяж. Пішла назад до старобінця. Наісто сі вже там звыкла, – успокоїла ся Варголёва. Марька Варголёва, яка вже ходила на высоку школу і по роках не могла забыти на Мерю, яка у них вечеряла на Святый вечур. Раз ся за нёв выбрала до старобінця. Буде там, буде, не буде, та не буде, але мусить попробовати єй найти.
Вышла ку нїй стара, вже згорблена худа жіночка в чорнім облечіню, з білов палічков.
– Хто ту? – погладила Марьцї тварь. – Я вас не знаю.
– То я! Варголёва. Вы сьте колись у нас вечеряли. Но, мы были сусїды. А іщі сьте нам дїтём добры пирогы давали. Памятаєте?
– Памятам, якбы-м не памятала, – ожыла Меря.
– А як єсь ня ту нашла? А як там нянько, мати?
Добры то суть люде.., – не переставала Меря. Потім ся приближыла ку Марьцї і зашептала єй на ухо. – А як там мій студник? Дахто го чістить?
Мерины рукы ся дрїбно трясли. Тяжко ся єй говорило, але она не переставала, говорила, ґестікуловала руками, як кебы тым хотїла нагородити страту зраку.
– Марько, – нараз впала перед Марьков на колїна. – Прошу тя, поведь ня ку студникови. іщі раз ся хочу там попозерати, напити ся воды, вмыти в нїм свої слїпы очі. Може ся выздоровлю. Прошу тя, возьмий ня! Я ся буду за тебе молити…
– Але вас не пустять, – пробовала ся выпутати Марька.
– То ніч, підеме тайно. Я маю грошы, я ті заплачу автобус. Лем ня поведь, бо мене саму не пустять. і годна-м уже…
Так ся і стало. Меря за помочі Марькы Варголёвой ступила на своє родне обыстя, де вже стояла нова корчма, а де не было ани слїду по Мериній хыжі. Час зрївнав вшытко із землёв, лем фундаменты стаєнкы, де колись блячали козы стояли, стерчали до неба, як нїмый свідок Мериной мунулости.
Меря ішла к студникови. Марька єй хотїла підперати, але тота ся боронила.
– Пусть ня, я сама. Я знаю тото місто. Хто бы го не знав? – щастливо цюпкала по зароснутім пішнику Меря. За нёв ішла Марька Варголёва  з розтягнутыма руками, же кебы нагодов ся дашто стало. Лемже Меря досправды ішла рівно. Не забыла к студникови путь. Кедь ся заставили, Меря ся зогнула, намацькала воду, розгорнула листя, жебы набрати до долони воды, як ту під єй ногами дашто дзенькло.
– Моє горнятко! – выкрикла радостно Меря.
Она го зняла із землї, повтерала до поділка, зачерла воды і донесла до уст. Кедь ся напила, почала ся обзерати довкола. Своїма незрячіма очіма могла відїти лем молгу, але і так не переставала ся обзерати, як кебы дакого чекала. Наконець ся спустила на пестрофаребный осїннїй травнатый покровець, стискаючі в руках синє покустове горнятко… Марька відїла, як єй палцї поволили стиск і горня з дзенькотом выпало з єй скляґаных рук.
З недалекой корчмы ся нїс спів і шум. Вышов стады пяный.
– Берьте го на фурик і везьте го домів! – озвав ся зднука сытый голос Ґеля.
– Што на фурик! Волы запряжеме до воза! Він до фурика не стане!

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Марія Мальцовска: Покустове горнятко (1. часть)

Марно днесь будете глядати на мапі село, о якім ту буде бісїда.
Ниґде ани не є позначене, же на нижнїм кінцю колись стояла мацінька деревяна корчма. Кебы тота знала бісїдовати… Дізнали бы сьме ся велё о людёх, якы ту каждый день ходили посидїти, співали і спивали ся до забытя, але і о тых, якы в селї давно жыли і нїґда їх нога ту не вкрочіла.
Тото село при послїднїм поводю было цалком зніщене, вода взяла ай корчму. Лемже зістав свідок, старый Ілько Жовна, якый нам розповів таку історію…

Колись на містї старой корчмы стояла деревяна хыжка, прикрыта жупов і пулзовав у нїй нормалный людьскый жывот. Жыв там Тимко Коропчак із женов Палагов і вже файнов дївочков Марьков. Тимко быв неґрамотный, зато майстер на вшыткы рукы. Майстер-самоук. Знав своїма короткыма руками змайстровати вшытко: зладити вырїзованый бутор, колесо, віз, але і деревяну ложку ці ложник. Знав конї ковати, лїчіти хвору худобину. І нелем худобину, але і людей. Каждому помагав. Лем єдна была ёго біда, же вшытко робив запівдарьма, зато быв дуже худобный. Час од часу ся му люде одвдячовали якымась натураліями, але то было мало, жебы прогодовати жену і свою дївочку. Зато ся выбрав за море, до Америкы. На редії од напослїдку проданой коровы ся дістав аж до Огая. Лемже і там го постигла біда.
Роботу не нашов. Лем сам Бог знає, як ся вертав назад домів – то пішо, то ся ховав аж на самім днї шыфы.
Кедь ся ближыв ку селу, быв полудень. Лїтнє сонце припікало. Та якже ся має дістати ку своїй хыжі, кедь є обдертый, як церьковна мыш? Што за Америчан, кедь ся му гудзіця блискать?
Тимко перечекав в лїсї до темной ночі, аж потім в потемрю, як кебы за очі їмив, ся навпомаць дістав до свого обыстя, де го жена і дївка привітали з плачом, але і з отвореныма обятями. Накормили, приголубили, зогрїли теплом домова.
Тимко быв дуже нещастный. Лем повторёвав і повторёвав:
– Уже я дограв. На нулї єм, на тридцятцї, люде добры…
Час од часу дашто і змайстровав, поспівуючі собі через слызы співанку:
Загучалі горі, загучалі лесі, ґдє же са подєлі моє младе часі…
Умер Тимко тихо, як і жыв. Іщі перед смертёв сі зробив ладу, реку, хто потім про нёго зробить?
А сам собі платити не буде. Онедовго пішла за ним на тамтот світ і ёго жена Палага, яка довгы рокы хворїла на туберу.
Нянько переінакшыв Марьку на Мері. Лемже ся то у селї не прияло, также наконець єй кликали Меря. З Мерї росла шыковна дївка, слухала своїх родічів. Хоць ся єй жыло бідно, зато безпечно. По смерти родічів ся не могла нияк раз спамятати. Як бы не била головов до стїны, родічів уж не могла воскресити. Одышли навікы. Ніч єй не тїшыло.
Хыжу не замітала може місяць, взяла іглу, жебы вышывати обрус, тота єй выпала з рукы, в стайни блячали од голоду дві козы. Меря нїмо ходила по обыстю. Світ єй быв немілый і чуджій.
Покы жыли єй родічі, вшыткы ся ку нїй односили з почливостёв. Як родічі повмерали, минула ся тота почливость, як послїднїй снїг. Реку, няй сі поможе, як може. Каждый має свою біду. Нашли ся в селї ай добры люде, якы бы єй помогли, наприклад, сусїдове Варголёвы. Лемже Меря од никого помочі не просила. Замкла ся сама до себе. Як видно, никого не потребовала. Авкурат сусїдовы дїти єй не давали покоя, розвеселёвали єй, ці хотїла або нї, а она їм варила пирогы і гостила своїх малых камаратів.
– Мы сьме твої камаратя, – говорили єй. – Мы тя саму не зохабиме, не бій ся.
– А я ті принесу дрыв? – озвав ся Іванко.
– Я піду на воду до студника, – повіла Марька Варголёва.
– До студника? – як кебы зо сна ся пробаторила Меря. – До нашого студника? Давно єм там не была. Треба го выгатити, – повіла Меря. Взяла ведро, покустове горнятко, мотыку і пішла.
Студник, што ся находив недалеко єй хыжчіны, быв досправды занедбаный. Уж давно ся го не дотулила людьска рука. Быв западаный листём, а на днї быв товстый шар мулу.
Меря положыла ведро і горнятко на землю, взяла мотыку і зачала гатити студник. Мотыка в єй руках аж танцёвала. З той роботы теплїшала і душа дївкы. Она ся радовала, же вычістить тот студник і він зась буде служыти нелем єй, але і каждому путовникови. Позерала, як ся вода счіщує. А кедь ся вода в студнику цалком вычістила і Меря ся в нїм увідїла, як у воглядилї, аж тогды знала, же воду мож пити. Взяла горнятко, зачерла і смачно ся напила. Вода была студена, як лед, аж зубы ламала.
Од того часу студник ся про Мерю став найвірнїшым приятелём. Была рада, же ся ку нёму вернула. Меджічасом ходила на воду до сусїдьской студнї. Така мовда была – студнї копати, а то з того часу, кедь першу студню у валалї выкопав сільскый учітель. Із студників уж лем худоба пила воду. Днеська, кедь му вернула жывот, Меря знала, же буде з нёго брати воду каждый день.
Так было ай єдного осїннёго жовтолистого дня.
Хоць уж зубате, але сонце іщі світило шумно.
Коло студника Мерї, як все, было приємно, очіщуючо. Она взяла покустове горнятко, нахылила ся, жебы набрати воды. Лемже што? У водї не збачіла свій одраз, як все, але одраз чуджого незнамого чоловіка. Позад себе зачула ёго дыханя.
– Агой, краско!
– Добрый день! – одповіла Меря і кров єй вдарила до твари од несподїваня.
– Смачна? – попросив ся незнамый. – Найсмачнїша на свїтї, – одповіла Меря, не піднимаючі очі.
– Може ся даш напити?
– Пийте на здоровя. Вода є про вшыткых, хоць ту мало-хто ходить. Вшыткы сі студнї выкопали, водоводы позладжовали. А студник зістав так, та я го выгатила, – простодушно одповіла Меря.
– І добрї єсь зробила, – повів незнамый. Положыв ташку на землю, повтерав здушене чело, клякнув на колїно…
– Я вам дам горнятко…
Лемже незнамый уже прилип выпрагнутыма устами ку чістій водї. Пив і пив. Мерї ся відїло, же выпє вшытку воду із студника. Она ся в дусї зрадовала, же могла комусь дати вылагоду.

Як видно, вода смаковала незнамому. Він встав, вырівнав ся, повтерав од болота ногавіцї, поладив чорне, як смола, волося.
– Дякую, красавічко! – обпік Мерю лагодным голосом.
Чоловік стояв перед нёв у цїлій своїй парадї, а она ся на нёго позерала, як дурна, шыроко розтворивши очі і рот. Нараз ся спамятала: іщі єй ту дахто увидить, як ту серед білого дня з чуджім хлопом бісїдує. Взяла повне ведро, горня і зробила крок допереду. Дорогу єй переступив незнамый.
– Чекай, де йдеш? – опросив ся тихо і перегородив єй путь. – Де єсь ся ту така взяла? Як русалка…
Меря перестала дыхати. Стояла, як з каміня. Вода з ведра ся єй лляла долов квіткованов сукнёв, лемже она студени не чула. Скоріше єй было тепло, тепло од слов чуджінця, яке єй погладило по душі. По довгій самотности Меря стрїтила зась дакого, хто ся інтересовав єй жывотом.
– Повідай, я чекам, – наполїгав незнамый.
– Я ту бывам, – одповідала Меря несміло.
– Ту, в тім домику?
– Гей, – повіла Меря і волна емоцій єй скоро задавила.
– Ого! Та то деревяна віла! Музейный експонат, тай уж.
Меря не цалком розуміла, о чім говорить незнамый, але єй ся жадало чім довше побыти з тым незнамым чоловіком. Лем природна ганьбливость єй то не доволёвала. Ай самота зробила з нёй одлюдника. Дарьмо сі гварила, же треба втїкати, стояла на містї, як прикована. Як кебы чекала на даяке чудо. Чудо ся стало: незнамый ся приближыв к ній, взяв єй нїжно за руку, в якій тримала горнятко і маціцько ся ку нїй дотулив воргами. Кедь ся Меря спамятала од несподїваня, уж нияка сила єй не примусила стояти на містї. Шмарила ведро, з якого ся вылляла вода, і міцно стискаючі в руках покустове синє горнятко, зачала втїкати.
– Де йдеш? – закрічав незнамый. – Я ку тобі прийду, поведу тя до іншого світа. Чекай, я ся верну, – учула Меря здалека.
Дївка втїкала з цїлой силы. Сукня у вітрї лопотїла, поблисковали білы пяты. Цалком розрушена побігла до своёй хыжкы, отворила дверї, якы были лем так мітлов підперты. Потім ся з цїлов силов шмарила на деревяну постіль, яка заёйкала, запискала – і розплакала ся наголос од душы.
Од радости. Такый плач она зазнала тогды, як єй нянько принїс з Америкы попку. Тота іщі все была на честнім містї, на перинах, якы єй іщі мати пошыла, з гусячім пірём наповнены, абы мала, кедь ся буде оддавати. Теперь Меря вдячно взяла попку до рук, погладила по златім волосю, поцїловала і притулила ку собі, як малу дїтину.
Попка як кебы дївцї розуміла, клїпкала з очіма і выгваряла: „мамо.“ Кебы ся дахто попозерав до маленького слїпого выглядчати, та бы збачів, як Меря з попков на руках ходить по хыжі – то вздовж, то впоперек. Видно, же была повна очековань од завтрашнёго дня. Не думала на никого, лем на нёго.
На другый день Меря отворила ворота. Отворила їх ай на третїй день. Потім отворяла ай вечур, чекаючі тужобно свого “пана“, як го в думках называла. Меря іщі все чула дотык ворг незнамого, якый єй палив, як жераве вугля. Чула тот дотык по цїлім тїлї, аж в кінчіках палцїв, аж в молодім попершыраз люблячім сердцю. Сподївала ся, молила ся каждый день, абы пришов, жебы іщі холем раз єй повів тото пянке слово “красавіцё“.
Меря бы уж од нёго не втїкала, лем бы стояла і слухала, і слухала, аж наконець бы пішла за ним і на край світа. Лемже вшытко было марне. Нихто не перешов через єй отворены ворота. Нима лем вітор повивав.
– Кого чекаш, Мерё? – приставив ся раз коло нёй сільскый корчмарь Ґелё. – Прінца на коню? Зеленого пана чекаш… Тот не прийде. Ой, вера, нїґда не прийде. А мене бы-сь не хотїла? І я такый пан, – робив сі з нёй смішкы Ґелё, обмацкуючі єй хтивым поглядом, бо она ся му давно любила.
Дївка, як треба. Вшытко має, ай кедь є худобна.
А чом бы ся не міг з нёв побавити?
Приближыв ся ку нїй, приджмурив свої закаправлены очі, вхопив Мерю за довгу косу і притяг ку собі.
– Што робите? – вырвало ся єй з уст.
– Што роблю, што роблю? Ты не знаш, што роблю?
– Перестаньте! – метала ся в руках слинтоша, як рыба на суху.
– А што, Зеленый пан може, а я нї? А ці я не хлоп? Но, но, но, не будь мала, – дыхчав, як дыхавічный кінь…
Меря чула урывковите дыханя Ґеля, слина му цяпкала з рота на єй густе волося. Мерю залляла така волна безмочности і ненависти, же напрягла вшыткы свої силы, з цїлой силы му вдарила колїном до черева, зняла іщі няньком зладжены древакы і єдным перепарила по голові Ґеля так, же тот аж засычав, як гад.
– Но, чекай, я ті вкажу! – лем тілько повів і одтяг ся од Мерї, як слиж.
Меря на то спустила свої чорны клїпайкы і тихо ся усміхла. Уж знала, же ку нїй ся нихто не дістане, ани тот ненавистный Ґелё, якого од душы ненавідїла, бо все з нёй лем смішкы робив, нагваряв проти нёй людей. Была щастна, же звітязила.
Звітязила нелем над Ґелём, але ай над людьсков злобов. Так сі думала она. А то іщі не знала, што єй чекать…
х х х
Зима зиму доганяла, лїто – лїто. Меря цалком схудла, як тоты єй козы, якы ходила пасти, рясу пригынати. Часто єй было видно, як стоїть із своїма козами на дорозї і когось чекать. Все іщі чекала на нёго… Козы были голодны і тягли ся ку пожыві, Меря мусила йти з нима. Што їм было до того, як ся она чує. Они, абы ся наїли, наповнили жалудкы. Зато Меря їх жене на Терстянку, жебы ся там наїли терня, наскубли листя з корчів лїскы. Іщі все мала сердце, іщі єй цалком не затвердло.
Меря не чула, як час втїкать. Навколо нёй ся мінив жывот, село покраснїло, падали деревяны хыжкы, на їх містї росли, як грибы по доджу, мурованіцї. Лем про Мерю час ніч не значів, як кебы ся заставив навсе. Єй деревяна хыжка, послїдня у валалї, дожывала свій вік. На самый перед зачала протїкати стрїха і не было кому єй поправити, вымінити кычкы. Меря грїла ногы в пецу. А кедь было барз доджано, та ся скоро цїла вопхала до пеца, лем єй выдтам ногы стерчали, як мерцёви.
Поступно ся ай пец зачав облуплёвати, на глиняній земли ся поробили ямы.
Мерина хыжа ся стала тернём в оку. Главно ся злостив корчмарь Ґелё, якый довго ходив з перевязанов головов. Не забыв на тот біль, і на ганьбу, ой, не забыв. Цалком успішный ёго жывот потемнила тота Меря, тота жобрача бештія Меря!
І стало ся так, же у вольбах у валалї зволили корчмаря за председу еменве. Ёго черево од выпитого пива, і од великой славы, ся іщі веце звекшыло, а відїло ся, же уж-уж лусне. Чім веце ся звекшовало ёго черево, тым веце ся зменшовали ёго очі, аж покы цалком не скаправіли, не позеленїли, як у коцура. Тоты очі перестали відїти в жывотї вшытко людьске, просте і шумне. Відїли лем злобу, ненависть і обжерство – як
у злій приповідцї. І так настав час Ґеля помстити ся Мерї. Місто того, абы поміг нещастній женї, корчмарь а заєдно председа еменве єй цалком занепастив. Вырїшив, же в селї корчма мала, зато суть малы ёго зіскы. Треба збудовати нову корчму, де бы ся змістило веце людей, де бы мож было дати столы, стілцї, абы то вызерало, як в рештаврації, абы сі люде могли посидїти, побісїдовати, ниґде ся не понагляти. Властно, ани не было де людём шатовати, бо цїла култура села ся творила лем в корчмі. А де збудовати корчму? На якім містї? Не довго глядав. Коцка впала на Мерину хыжу, яка ся вже розвалёвала. На сміх цїлого села – єдна під соломнянов стрїхов. Атракція про турістів. Каждый єй фотить. Недавно аж турісты з Прагы єй фотили. Треба єй здрыляти! А на єй містї поставити рядну сільску корчму!
– А што буде з Мерёв? – высловили свої похыбности дакотры членове выбору еменве.
– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розуму. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоме хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї?
Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до узлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.

(Закінчіня о тыждень.)

 

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (5)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 5)

Є скоре юлове рано. Дикы голубы і герлічкы уж повставали. Гурликають… Глиниста драга горї Малым Яворовцём указує десяткы одтисків женьской і мужской обуви. Єдны слїды напрямлены суть до лїса, а далшы з лїса вон. Мене інтересують тоты, што носом суть вбернуты до лїса. На трёх місцях єм у недїлю охабив недорослы куркы а днесь є уже пятніця, так єм ся до них выбрав. Може, же ня дакотрый з тых слїдів  перебігнув і не найду на тых місцях потїху курочкову. А може, же ня чекають.

Радовати ся треба… Ідеш ранїшнїм лїсом, задыханый, повный радости із ранїшнёго прохожаю. Світ є шырокый і красный. А твій родак лїс як не днесь, та другыраз тя обдарує своёв красотов. Тадь на світї хочеш быти щастный не лем ты сам. Дожелай ай другым чоловічінам того, по чім сам бажиш. Люде цїлковито непланы, лем кебы не охабляли позад себе у лїсї пластовы фляшкы і целофаны од кексів і ціґаретель. Целофаново-пластовы грибы іщі годни з того выключіти.

Герлічкы герлічать… Повіджте мі, герлічата, ці ня там коло букового пняка чекать моя дас двакілова курочка. Видить ся мі, як кебы согласили, же того пятніцового рана найду свій поклад непожертый слимаками, непохробачнітый у достовірнім чеканю. Онедовго збачу букового пняка, лемже із той оддали не можу ізпознати, ці  є курка на своїм місцю. Рахую на палцях єдной рукы так нароком, абы вышло, же є там: є, не є, є, не є, є. Хвала божічку! Але і так не смотрю в тот бік, покы не прийду, аж дочіста наблизь ку пнячкови, абы-м по тыжднёви чеканя зажыв тоту радость, про яку грибарї долають напішо незрахованы кілометры. Укаж мі ся, красото земского роджаю. Розкошніцё бескідьского лїта, де єсь?

Обертам погляд під старый пень… Боже дякую ті! Сердце мі ся одторгує із златого ланцка покоя. Якбач мі смішно. Цїлый єм неконтролёвателнї інакшый. Углухли ай герлічкы, вітор ся приземнив, але праві выходжать сонце а я ся смію, же перед собов чудо увиджу. Шыковнї клякну на обидві колїна і цїлую курочку, яка ня наповнять своёв карпатьсков пахотов. Сів єм коло нёй а як бы-м курив, та бы-м ту выкурив ціґаретлю. Сиджу коло чудо-гриба і по камаратьскы єм із ним тихо. Розумієме собі. Ведь на цїлый тыждень чекала. У своїм помыслї їй дякую і глубоко дыхам, бо ня радoсть змлоїла.

– Добре рано!

– Добре здоровя!

– Перебіг єсь ня!

– Я ся не перебігам!

– Мы ті не завидиме… Я ай моє я.

– Але я сам собі гей!

– Досправды? Є добрї, кедь двоє я суть радостнї споєны.

– Кедь собі чоловік завидить, так потім нефайно жыє.

– Жена тя дома похвалить.

– Вчера вечур мі гварила, абы-м не йшов на куркы, кедь їх їсти не хочу.

– Што ты на то?

– Подумав єм собі, же жыти ся треба учіти цїлый жывот. Ідеш на другы містины?

Одышов без слов у тихім нещастю, же му хтось бродить по ёго жывотных пішниках. Грибарьство знає мати ай таку подобу. Але лем дочасу. Покы знежастненець не найде тото, за чім го семый змысел тягать

Зачінав єм як професіоналный плаченый охранярь природы у нашім Народнім парку Полонины. Мы высадили бобрів, лїсникы то гнедь скоментують: Забий бобра – захрань строма! Мы хочеме захранити строма, лїсникы, же є уж перестарїтый. Не бродьте нам колесовыма тракторами по зеленій флорї, повній ендемітів, тадь суть на то лїсны пути. Звірину прикормлюйте, а не лем стрїляйте.

Потім із закомплексованости і із скрытой зависти сам єм ся скоро став шіцером – чорным пошкрячіком. Дякую за то дикій свинї, же ня на чоловіческый пішник навела. Із страху пушча єм продав, властнї подаровав.

Также так, же спочатку добрый. Но нихто тя не слухать, не приїмать важнї. Так чекайте: буду планником. Ай так недобрї. Повідам, же рівновагу єм нашов у грибах. Є в тім зведавость, радость і скламаня, траплїня із ходжіня, но і спочівок коло студеного студника.

На Різдвяны святкы сын із Лондона привів приятельку Женевєву, а кедь єм позад Отченашу мімо пожеланя про вшытых собі желав, абы мі у далшім лїтї грибы гоїли раны, сын ся розреготав. Моя панї праві клала на стіл молоты грибы із капустов. Французка ся просить сына на прічіну сміху, а сама пак коментує, же її отець ходить з пацятком до лїса тыж грибы збирати. Звуть ся глюзовкы, а я уже знам, же піду до них, ген, до Франції, бо хочу знати, што то за чудеса, кедь паця грибы глядать і нукать їх свому ґаздови. Грибарь мусить быти зведавый. Суть, або не суть? І сам ся мусить о тім пересвідчіти. Грибарьство – то крок до красной незнамости, котра буде бавити, покы лем світ світом буде. Также дзбайме на то, абы ним зістав. Світ – світом а гриб – грибом.

Вонка є выше мінус двадцять. Недїля кінцём януарія. За білов фірганков ся білїє зимушнїй світ. Лежу в білій постели і думам на спіднї верствы. Што за процесы ся нынї дїють у підземных грибовисках? Земля спить, але мі спати не давать. Піду за Йотём, положиме на санчата годну зайду сїна, а вшытко повеземе звіринї на кормилище, няй штириножцї не голодують.

– Я щі не здурів, абы-м у снїгу по колїна мозолив свої ногы зато, же ты над звірями тримлеш охрану. Няй ся каждый старать сам о себе!

– Йотю, я з тобов веце не хочу ніч мати.

А од того часу русиньскый ґуляш рихтую із свиньского мняса, а не з дичіны. Залїгам під білу перину, закрывам клїпайками зірнічкы, у якых ся миготять фарбисты шапчата грибовых амбрелок. Днесь ся мі може присниє лїто. Дякую ті, грибос бескидікос, не лем за твою образотворность. І увидиме, што повість лїто на бескидьскій нашій земли. Треба часом посмотріти ай на небо, та пак може быти, же годен чоловік крочнути на гриба. А то є про грибаря барз хыбный крочай. Хыбов бы было ай кебы-м ся гнївав на Йотя. Нїт, нїт! Няй у собі утримлює хыбы молодшых років, бо на старшы часы то помагать, абы ся у тобі мысель легко не зломила.

(Конець.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (4)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 4)

По теплых доджах кінцём тыждня пошатовав єм до березин у Савкові. Паствиско ся файнї загрибовило, также кошик быв доповна ани не за дві годины. Застановив єм ся коло красного здравого калапаря і мі пришли на мысель Мінёвы фантазмаґорії о тім, же  грибы выдавають звукы. Залїг єм коло красного тополёвого гриба…

А знате, як звуть тополёвы грибы на Пуйдякох? Може ани не знаєте, де ся Пуйдякы находжають. Но од Стащіна на выход  – Улічска і Убляньска долина – і тягне ся то аж ген на Підкарпатьску Русь. Але хочу повісти, же од того слуханя єм у подуві благого вітра замлїв до легкого сна. Ніч ся мі не снило, бо-м довго ани не спав, але файно єм спочінув. Ёв! Як файно! Але, але… Але де є тот мій кошик із грибами?

Не найду го, тай не найду. Ніч, лем хтоська ня мусив на сомі обокрасти. Нижняне то не были, бо вни до того боку не ходять, а вышняне.. Зайдий коло Князьского потока, де грибарї в лопушіню охабляють біціґлї, може там стрїтиш ай того, што тя обаранив. Але попонагляй кущічко! Добру інтуіцію і правдоподобну правду можуть найскорше мати лем почливы дїти і мудры старшы людкове. Прийду ку біціґлям, роззерам ся по лопушіню і находжам вера свій повный грибовый кошик, а коло нёго іщі єден, наповненый так допола. Лем почекай! Ты сі мыслиш, же ня перемыслиш?

Обидва єм взяв до рук і гыбай з нима властныма пішниками. Тадыль то на біціґлю, але ани на лїтадлї ня не здогониш. Не єм помстыхтивый, але хто і де ся од кошиків подїв? Набізовнї собі одскочів до гущавкы і теперь буде проклынати властну гудзіцю. Ха-ха-ха!

Грибарчіна приношать неочекованы емоції… Наприклад, по довгых кілометрох блуджіня конечнї найдете букового гриба. Зрадуєте ся му, як колиська отець блудному сынови ся потїшыв. Зняв єм го із моху, обчіщам і наконець спознам, же гриб є зневалушненый хробачов. Не  бануй, гварю собі, і будь доброй дякы, до лїса ся все выйти оплатить. У суботу рано коло семой выбрав єм ся коло Хотиньского ярку, того року властнї по першыраз выобзерати стары місця у Малім Яворовцю. Та стрїчам на лїсній дорозї Марю Бокочову. Гварить мі, не ходь ниґде і краснї ся верний домів, бо посмоть ся гев, же мам лем три старякы, а ходила-м од білого рана.

– Добрї, Марько, як не є, та не є, холем плюца провітрам.

І йду собі далше допереду. Не страчам віру, ай хоць отряшеный єм, бо каждый, хто ся з дому на гриболовы выдасть, уфать, же найде. І нехоцьяк. Знам і такых, што по навернутю з лїса собі повідять: Та кебы я знав, же лем тілько маленькато найду, радше бы-м не йшов.

Тото – довольте мі повісти – є безчестность ку природї. Тадь є щі у бога веце днїв пригоднїшых на грибозбер. А вы такой напопершыраз чекаєте природочудесны неочекованости. Вытримте, покы місячок не дойде до повну! Няй додж благый зллїє і няй ся лїсы засивіють молжистов вовнов. Тогды острийте надїю, я вашу белаву лелію!

А щі суть ай безхаратерникы у грибозберачстві. На першый погляд бы сьте то на них або ай на себе ани не повіли. Суть то заповзятцї із безоднов проглюбинов неконечного хотїня мати вшыткого много. Так істо ай грибів. Цнити чоловікови треба, ай бажити є здраво, але дусити ся у захватї ненасытности?! Фуй!

По роках ся мі озвав далекый родак з Америкы і ся слушнї опросив, ці ня може навщівити. Было то перед Різдвяныма святами, так єм му послав балик із грибами. Да о два тыжднї мі замобіловав своє подякованя і приобіцяв ся, же даколи в лїтї прилетить до Європы і тїішить ся на збераня грибів.

– Але слухай, Майку. Треба йти тогды, кедь є по доджах, а місячок ся находжать у повнї. Та я ті дам подля можности допереду знати, коли має настати така природна конштелація, а ты тогды сядеш до летадла.

– Я щі нїґда не відїв, як у природї гриб росте.

– Тїшу ся на то, же тя то потїшить, кедь увидиш тоту необычайну зъяву, Майку.

– А щі бы-м ся тя хотїв попросити, яке глубоке корїня має гриб середнёго взросту?

– Невелике, так до півметра.

– А з чім выкоплюєте тоты грибы?

– Суть ку тому шпеціалізованы чеканы.

Боже, тоты Америчане! А кедь о пів рока Майкл пришов до краю свого прадїда, у Кошіцях в желїзарьскім склепі купив немалый чеканик, бы міг дати рады грибовым корїнёвым сістемам бескидьскых лїсів. Обидвоми сьме ся засміяли, кедь сьме собі повіли о тім проблемі на реалній уровни.

Наперед сьме попід Кычару ходили довєдна, але по набратю зберовых скушеностей Американ ся од ня оддїлив і пішов, як вітор березинов із зъявным заміром перебігнути ня і быти успішным в грибозберї. Є то обычайный приклад америцького жывотного пасованя ся, сутяжіня і досяганя цїлїв, подля котрых америкобойсы класіфікують ся в маратонї жывотной благобытности. Лемже уж го не віджу ани не чую праскот ламаной галузины  під ёго ногами.

– Майку гов!

Лем лопіт листя у вітрику кычеровім…

– Майку, де-сь?!

До чортовой бабы! Де ся міг задїти?

Онедовго ся у березинї зажовтїла ёго вітровка. Конечнї!

– А ты што, глухый?

– А ты што, не видиш?

– Што мам відїти?

– Же клячу і ся молю?

– Буде недїля, та можеме піти до церькви.

– Най бы было, але у церькви не найду тілько тополёвых грибів-червенаків на єднім місцю. Ага!

– Де суть?

– Там. Веце, як десять є їх.

– Лемже тото, што видиш там, то не суть тополёвы грибы, але соровічкы, котры мож їсти ай за сорова.

Таку скору перемінчівость душевного ставу мож увідїти лем у сценічных драмах. Майко ся у секундвім розстрїлї спознаной правды переладив із богобойного чоловіка на невыстатого чорта. Як кебы стратив цїложывотну надїю. До неконечна повторёвав: Ґадем! Ґадем… А хоць сьме того дня назберали щі невроком грибушків, на другый день на Росоханю уже зо мнов іти не хотїв. Тому ся гварить – грибова маловірность.

Грибовых однелюдів є некус, лемже Майкла доднеська знам успохопити: в Америцї є обходным манажером а тоты собі працовный неуспіх лем тяжко присвоюють. Клічу го до нас на третїй-четвертый день до лїса.

Гварить – нїт.

– Чом бы нїт? Найдеме зась, насушу ті і веце понесеш домів.

– Завтра было лїпше, як нам буде вчера.

Спочатку-м не порозумів, але дішло мі, же із присмаком неовладаня нашой речі не хоче ся веце скламати, бо ся боїть, же завтра найде менше, як напозавтра і зато гварить так, як в мыслї учувать. Таке безвірство!

Я хоць бы-м не нашов ани єдного, так на собі не давам знати, же мі є маркітно, а не іщі зуфало.

Ай минуле… Три-штири днї по файнім теплім доджіку іду за Горбок, же дашто ня потїшить. Та ніч як ніч, лем пару лишочок, але радость, перемішана із надїёв у мі грає, бо-м обявив шыроке куркове місце із трёма дрїбныма курочками. О тыждень по них піду. А што, як їх дахто здойме щі передо мнов? Почекам на другый раз, або ай на другый рік, як треба.

Уж нераз єм ся прихопив, же довше не находжам ніч. Лем што ту зачну підозрівати день і лїс із невдячности, стрїчам гриба. А чом бы мав лїс быти вдячный праві ку мі, га? Ай другы люде на світї жыють, ай на другых місцях грибы ростуть, та чоловічіна уже така. Покы жыє, хоче собі привластнити холем яку-таку частку світа, котрый нїґда не купив. Суть і такы, што бы хотїли быти директорами земнокулї, та наконець все ослїпнуть. Правда, то не были і не суть грибарї, але грабарї.

Похыбив єм. Похыбив єм много раз в жывотї. Найвеце може тогды, кедь єм хотїв стати шіцером-пітлячінов. Йожко ня злакомив. Ту і там присядеме ку єдному столови у моїй рештаврації, але послїднї два тыжднї го ниґде невидно, бо лежыть у шпыталю. Старый майстер стрїлецького ремесла а дав ся докалїчіти молодому сернякови десь на Велічкові. Курьёзный припадок. Піду Йожком кінцём тыждня до Кошіць, та ся го мушу спросити, як ся му то стало.

У роботї вшытко на нормалнім становиску. За пару днїв дістанеме посылку зубрів із западной Европы і коло того ся вшыткы охранарї крутиме, як бы найлїпше вырядити тото дїло. Проблем буде на міністерстві жывотного оточіня, де там роблять обштрукції міністерьскы урядничкове. Повідам шефови, же наш проблем вырїшить найскорше файновый балик сушеных грибів. Шыковны старостове з довколишнїх валалів за помочі сушеных грибів выбавують многотісячовы дотації із міністерстев, так выужыйме ай мы тот способ доброумыселности про успіх посполитого дїла.

А так сьме вшыткы выкрочіли із канцеларнїв до навколішнїх лїсів на збер грибовых култур із заміром наслїдного высушіня і схоснованя з цїлём неофіціалной експедіції на веселы іншталації.

А справды, же міністерьске поволїня пришло о нецїлы три тыжднї. Видите, яку міць мають грибовы културы? Суть чудакы, што вызначнїшы впливы на ход людьской сполочности прикладають полёвачками. Я нїґда нїт. У мене міць над смаками і емоціями світа мають все – грибы, грибкы, грибулюта.

(Конець о тыждень.)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (3)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 3)

Тот дикый корназ, што ся Міркови приснив, мать ся нынї стати жертвов ёго пушкы. І йде просто ку Марковым млачкам, де ся сходжать на лїсову купіль повшеліяка дичіна. Але найвеце дикы свинї! Схылёвало ся ку першому вызначному уловкови. Ёй, то є напятя і невысловнї інтересантне очекованя. Перебираня в мыслї тактікы наступу проти нїмого, но небезпечного неприятеля. Жебы неприятеля? Но гей, требало бы звіря любити, але як го хочеш застрїлїти, а то не встигнеш, так він ку тобі не мать часу на ласку. Ёй, то є напинак! При збираню грибів то як вік не зажыєш. Але… Є то вшытко таке інтересантне, необычайне. Главнї дых лїса. Кедь ідеш на полёвачку, так стромы в лїсї дістають інакшу фарбу. Ай земля пахне інакше. Природа має інакшый дых… Або ты сам інакше дыхаш і чуднї пахнеш? Хто ходить по природї в змыслї охранярьскім, не годен успохопити змысел полёвницькый. Вынятком ся каждым кроком у приближованю ку Марковым млачкам ставать Мірко. Є ту момент вшыткого забытя! Мімо… окрeм стада дикых пацятин, котрый уж… Тихше… Пушча долов із плеча… Опатернїше пущай крочай, бо ся годни сплашити. Уж їх видно, уж їх мам! Але котрого на самый перед? Мій нянько быв колиська першый шіцер, жебы я не потрафив холем до єдного ёго слїду стати? Сам собі докаж, же єсь шыковный быти ай охранярьскым передником ай чорным пушкарём подля родинной традіції. Бруум, бруум, бруум, бруум…

– Што робити?

– Стрїляй!

– Пушка не фунґує.

– Та втїкай!

– Де?

– На строма!

– На котрого?

Найблизше ся в легкім вітрику трепетали листочкы розконареного глогу. Же є то праві тісячігловый гліг, спознав Мірочко аж як на нёго выскочів. Ёй, то є зажыток! Не смійте ся, бо то щі веце болить. Але ай так є лїпше мати сто ігол в гудзіцї як прийти домів без рукы або без ногы.

– Ратуйте! Хто видить, хто чує!

– Стрїлив бы-м, але пушка дикови під лабами.

– Туре! Туре, брыдото пекелна!

І дикый корназ наіснї, же уже турать одыйти, но ту… Чудо! Бу-у-ум! Твердый выстрїл із шыковного ґвера, бо корназиско такой припав ку матери земли і зачала із нёго кров форкати.

– Мірку!

– Хто то годен быти?

– Ту-м, ту-м!

– Віджу тя, лем iщі долов не сходжай!

– Бу-у-ум! Друга рана – корназ ся розпростер. Ех, то є шыковна пушка!

– Хто є там!

– Хто же бы? Я!

– Хто я?

– Не познаваш?!

– Ага, то не пушка шыковна, але стрїлець

Споза лїщін ся вырісовала Йокова постава…

Шкода далше потім набивати, абы уповісти вшытко. Як тяжко Мірко із глога сходжав на землю, же гнедь ся пришло на то, же Міркова пушка была заїщена і так дале і тому подобнї. Єдинов а найцїннїшов девізов Міровой полёвницькой і стрїлецькой скушености зістало зарїкнутя ся од полёваня. Дарьмо го пересвідчовав ай самотный Йоко.

– Йоку, нїт!

– Чом?

– Нїт, тай готово!

– Але не будь сралё!

– Знаш чом? При полёваню ті на бережку весело, а як зайдеш на долину, та якоська плашно. Радше я буду частїше на грибы ходити.

– Якый там коло грибів адерналін?

– Йоку, не адерналін, але адреналін.

– Та няй ті буде…

– Мі, Йоку, є мілїше грибарьство. Позерай! Ходиш собі, ходиш, ту ся ввізриш, там ся ввізриш, і збачіш свою полеготу. Нїмый є то світ, але дує до тя радостёв. Не правду гварю?

Йоко похопив, же із Мірка полёвника нїґда нихто не выкресав і не выкреше. Пушкарём ся треба народити.

– Так му треба, холем мі у ревірї не буде звірину плашити. А до резервы дістав од Мірка ай далшу пукалку. Про грибаря є непотребна.

Но Мірко ся не переінакшыв лем так з нічого ніч, же му встряло до заду даскілько ігол із глога. Нїт, нїт! Закололо го то властнї аж у головцї ёго. Розпамятав ся на школьску науку, на слова учітелїв природознавства і біолоґії. То вни пересвідчіли своїх школярїв, же жывот чоловіка є красшый, кедь собі люде подумають на жыву природу, на звірину аж по найменшого хробачка. Мірко то попробовав высвітлити Йокови, но не дало ся.

– Мірку, не бісїдуй мі ту дурніцї, же чоловік походжать із налпы – опіцї!

– Із налпы нїт, але нашы давны предкове были подобной файты, як днешнї опіцї.

– Хто ті то повів?

– Так повідав Чарлз Дарвін.

– То є ваш шеф? Та му повідж, же чоловіка створив Господь Бог а доволив му жывити ся мнясом звірины. Позерай, Мірку, я наконець налпы не стрїлям, лем тото, што по стромах не лозить, але землю рыє.

– Дость! Баста! Далше так не буде!

Мірко ся затяв. Перестав до властной корчмы на пиво ходити. Хлопи вшытко успохопили так, же то із ганьбы, бо го дикый корназ выгнав на глога. Но у Міркови зачав ключіти інакшый студник, дочіста інакшый, аж ся тому сам зачудовав. Ай Йоко ся тому зачудовав і зарїкав Міркови, чом меджі хлопів на пиво не выйде.

– Дичіна із тебе, Мірку – камарате, людчіну выгнала?

– Нїт, Йоку любый, я сам із себе хочу дичіну выгнати, бо-м у собі спотворив природу. Хочу быти такым, як мі пасує, а не такым, на якого сі на ня люде привыкли.

Йоко спохопив, же з Мірком штось важне ся дїє. Ах, тоты охранярї! Вшыткы довєдна суть чудаци.

– А што же теперь важиш робити?

– Но, наприклад, буду на грибы ходити.

– А в зимі? Хочеш снїг із стромів стрясовати?

– Через зиму буду квіткы поливати.

– Чудакови ся не треба чудовати, бо сам пак тото чуда набереш до себе. Ёй, я ёго лелію белаву.

Тай зачала ся Міркова грибова епопея. Зачатком юла по теплых доджах взяв чіжмы на ногы і пошатовав на Росоханю. Неувірователна сила буковых грибів! Запахів, як повідають Лабірчане. У передішнї рокы нїґда тілько не назберав. А може зато, же мало ходив. Повный кошик! А то перешов іщі лем половину пляцу. У обношеній вітровцї напыцяв забыту іґелітову ташку із ТЕСКА, а наконець ай вна ся наповнила.

Од самой радости чоловік аж ухляне. Сїдать під сосну, кладе перед себе повный кошик. Што повный… Верьховатый кошик буковых грибів і набиту ташку.

– Выстав єсь од ходжіня і схыляня, але повный-сь щастноты. Нач голову забивати дурачінами, кедь день ті нукать твоє властне щастя. Глядай і найдеш. Але глядай таке, што сам од себе хочеш глядати, а не беззмыселности, якы ті другы люде нукають, або ті властный дух підшмарить у невгодну минуту. Бодай тя панбіг полюбив, ты дурняку недурный.

– І Міркови, верабоже, же гей, – украла ся з ока слыза і цяпла му на руку. Што ня то хваче, тадь я ся ізслызив?

В тім моментї зачув із сосновой зеленой куделї чуднаке захіхнутя.

– Хі-хі-хі-хі!

Смотрить догоры, но никого не видно. Хто є там? Луп! Дістав антлаґера! Хто там бавить шаленого?

– Хі-хі-хі-хі!

– Ей, кедь я возьму до рук камінь, піде дахто до доктора.

– Радше сам ты ідь. Але до очного.

– Я щі, хвалабогу, добрї віджу, лем тебе, потворо якаська, не годен єм ізбачіти.

– Так ся лїпше посмоть за себе, бо станеш на три красітованы буковчакы.

– Справды, же гей: буковы, три, з грубыма корїнями і свіжы без єдиного червачка…

– Хто єсь? Укаж ся!

– А не шмариш до ня камінём?

– Тадь єсь спомічна, гейже?

– Хі-хі-хі-хі! – і указала ся му.

– Вывірка?! Хто тя навчів бісїдовати?

– Гадай!

– Ты єсь чародїлніця.

– А ты чародїлник. Каждый сам про себе чаровати має. Любить ся мі, же єсь сам себе нашов, двойногачу. Перестав  єсь до звіряти стрїляти а то ся нам любить.

– Кому вам?

– Хі-хі-хі-хі!

– Чекай, де втїкаш?

– Трим ся в щастю і зась приходжай! А не забудь быти добрым і мудрым. Чав, Мірочку, чав!

– А чом єсь до ня шмарила шішков?

– Бы єсь не забыв, же зачінаш быти лїпшый.

Вам ся щі не стало, же даколи ся вам дашто привидить? Де є тота шішка? Одразу їй ниґде не є. Або ани жебы не была? А досправды, же будете то покладовати за чудачіну, кедь од ня учуєте таке дашто як, же Мінё Чучрава ся передо мнов залав, же грибы мають свою бісїду. Гварю му, Міню, не вірю. Же гей, та гей і не дав собі повісти.

– Слухай, пояснять, найдий шыковного гриба, ляж собі коло нёго і чекай на хвілю, покы не задує благый лїтнїй вітрець.

– Но а што далше?

– Кедь вітор гриба заласкоче, зачуєш такый звук, як кедь капка воды шлюпне у млачцї.

– Сомарина! Не вірю!

Але Мінё стояв необломнї за своїм тверджінём, аж єм тому блазнови зачав не же лем  вірити, але одразу мі быв камаратьскішый.

(Текст буде продовжати о тыждень)

Штефан СУХЫЙ: Капітолкы із простонародной гриболоґії (2)

Капітолкы із простонародной гриболоґії (Часть 2)

А так сьме ся із Мірком кінцём юна выбрали на Росоханю, де єм знав о сімдесятёх двох курковых місцях. Хлопи приповіли, же уж зачали рости, так подьме ай мы. Мірко ся зарадовав, гі мала дїтина.
– Йоку златый, я ті красно дякую. Ты знаш, же я іщі у жывотї курку не нашов?
– Якогоже ланца у тім лїсї робиш, тадь єсь скоро каждый день до рока у лїсї а ты щі курочку од корїня нїґда властнов руков не оддїлив? Так абы єсь знав: днеська ся ті то стане. Мірко мі высвітлює, яка є латиньска назва куркы і назвы далшых грибочуд. Указує на вершкы буків. А посмотрий ся, ген має свою дуплю дятель. Знаш, як ся зове по латиньскы? І высвітлює безперестанно. А знаш, Йоку, же у тій локалітї гнїздить орел ґая червена? Лемже ті не можу указати де, бо гнїздиска мусиме утаёвати.
Меджітым сьме ся приближыли ід покривленій старій березї, при якій так на два метры ізбачів єм обровиту курочку. Што там курочка, але негораздна курчиско! Її запах єм завітрив уже надалеко і чекам на Мірка, же звискне од радости і попершыраз у жывотї буде мати радость із почутку, же сам обявив достойный екземпларь грибового чуда. Але де же! Зачав молоти о тім, як Японцї одобрали із руськых лїсів землёвы щепы із грибовым підгубём і чекали, же ся їм то прийме, але даремны были їх надїї. А гварить мі: а знаш тото присловко? Даремна надїя – побила Матїя. Чув єсь то?
– Нїт, не чув. А ты не видиш даґде наблизь курочку.
– Нїт, Йоку, не віджу.
– Так дость! Ани крок веце, бо на ню ступиш.
Также так є то із охранарями – ходити на грибы а ку тому щі на курочкы. У тоту юнову суботу сьме їх назберали выше пятнадцять. Не вірите? Попросьте ся Янка Патолокового, з якым сьме ся стрїтили коло Тополёвого потока. Мы уж ся вертали, а він щі лем до лїса крачав. Тыж є то добрый куркарь, але на роздїл од мене мать тоту невыгоду, же я ёго курковы місця у вышняньскім хотарю познам, лемже він мої нїт. Я ёго седмоградьскы дзвоны! Кедь мі купите, хлопцї, фляшкову десятку ай великый фернет, та вам то повім. А уж є ту Штефан Мыцька, так кліче на качмарьку:
– Марько, наллїйте нам ту сто гнївачіх палїнок!
А я можу повідати… Янко Патолоків так позаторік іде собі скоро рано спішным кроком повыше валалу, а я сиджу на бережку коло мостика і покурюю собі. Є одты красный позерунок на Бенів грун. А тот, як відїв, же я курю, такой давай ай ёму, бо він вечур не встиг купити, а теперь у склепі іщі заперто. Тай куриме, тай гварить, же рад бы курковы місця обсмотріти. Гварю му, няй бы брав ай мене з собов, але Янчиско та де-де! Но, та ся ту май, гварить. Ах, я твого антлаґера, та ты так? Не хоче мі свої міста  указати, але і я бы інакшый не быв. Як увышов до лїсной дебрї, та я за ним. Потихонькы, потихонькы, бы-м не став на суху голузь , жебы єм ся не проздрадив. Де він ся згынав і знимав курочкы, я там давав свої значкы. Моменталнї мам обшацованых тристодвадцятьсім курковых місць.
– А оплатило ся бізовнї… Гейже, же гей?
– Ой, вера же гей.
– Але за соціалізму было веце грибів. Гейже, же гей?
– Де там! Веце тайных шандарїв было хыбаль.
– Теперь веце злодїїв.
Хлопи, хлопи… Злодїїв было фурт єднако, лем ся о них не знало.
Повісте собі, што то на грибы, або на курочкы ходити. Тадь все дашто до кошаричати шмариш, хоць лем даяку лишочку. А я не так… Я кедь ся выберам на грибчата, нїґда ся допереду не хочу сповідати і радовати, же дашто найду. Хоць потаїмно уфам, же запорожнё ай днесь не обыйду. Притім ся дісціплінованї зарїкам перед великов передчаснов радостёв. Нїт, нїт! Лем ты почекай, як божічко дадуть і аж потім ростий од радости, же єсь нашов першого. При збираню грибаків ся з ня ставать віруючій чоловік. Не жебы-м ся молив і клякав коло каждого пняка, при котрім підойму із господнёй землї тото неописателне чудо, але чім повнїшый кошик маю, тым єм спокійнїшый. Забуду на незгоды із сусїдами, на свою самоту і на вшеліяку людьску планоту. Ставам ся легкым голубом із маленькым щастным сердцём, про котре своёв неперебігаючов  ся віров вытварям море щастного поратунку. Допереду абы я ся сам із собо пасовав, же днесь справды найду, так то нїт. Наконець за тоты рокы уж приближнї розознам, коли мож найти чудо грибів, а коли лем позлегка.
– Але, але… Як выкрочіш на грибы, та прецінь лем треба быти оптімістом.
– А што то значіть?
– Но, же треба вірити, же штоська лем найдеш.
– Нїт, нїт.
– Якже нїт? Ґарантую, же гей!
– Кедь повідам, же нїт, та нїт! Бо як ты ся сам собі допереду прибестетуєш, же наіснї найдеш, а потім-бобырька, та тя од того зачне сумлїня колоти.
– Чуй? Така баламута?
– Я як рушам на грибы, та єм найскромнїшый чоловік у валалї. Але полёваня… То маленько інакша карта.
А турісты лем пруть та пруть. Медведжа лаба жыє гостями.
– Приємный добрый день.
– Доброго здравя ай вам! А одкы же будете?
– О, мы аж із Чеськых Будєёвіць. Минулого року у вас одпочівали нашы сусїдове а вам зробили добре реноме, так сьме ся того року до Буковскых верьхів під Бескид пришли попозерати ай мы.
– Так будьте іщі раз вітаны у нас! А што бы сьте рады на обід?
– Чули сьме, же приправлюєте бравурный русиньскый ґуляш. Є то правда?
– Такой го будете мати на столї.
Вночі Мірко Кереканіч не годен з того вшыткого заспати. Не жебы од страплености, але од щастя. Будить Мілку… І хоць їй не знає што повісти, панькать єй, абы не заспала, але жебы із ним довєдна смотріла через облак на звізды і абы повторёвала слова „єм щастна, єм щастна…
– Што єсь ся так зацнивлив?
– Хваче ня то!
– Обявив єсь у теренї даяку нову ростлину?
– Став єм, Мілко, до щастливой ступляї.
– Хыбаль тя працовнї дали на высшый столець?
– Пек бы му быв! Обявив єм нову дімензію жывота, жено моя!
Мілка заспавать од цїлоденной біганины помеджі рештавраціёвы столы. Тадь Медведжа лаба од рана до вечера натрїскана гостями із Польщі ай із Чеська. Але Міро їй не давать уснути. Слухай, слухай… Но, што же, охранарю мій? Природу охраняш а властній женї не дожычіш одпочінку. Но він не внимать ніч, окрем себе. Серьёзнї высвітлять, же перестане од Йока Березнянина выкуплёвати дичіну, бо собі забештелёвав начорно од Українця пушку із тлумічом, тай зачне сам ловити штиріножцїв на мнясо про свою турістічну їдалню.
– Ты хыбаль удурів! Тадь тя можуть заперти!
– Мій нянько быв колиська першый шіфер, а я што?
– Ты-сь природный охранця.
– Якбы отець жыв, та бы ся за ня акурат ганьбив! Але небіжчікови ганьбу робити не буду, то мі вірь. Знаш ты, моя, што все знав гварити? Од лїса украдь, а перед хлопа кладь.
У захватї надїйного опянїня наконець Мірко уснув і дыхав на сомі такым легкым люфтом, як кебы ся проходжовав по лїсных гущавках. У сновім транзї ся одразу щастный маїтель рештаврації Медведжа лаба учув на хырбетї прекедвешного дикого корназа, якый із ним цвалать по луках попід Кычару. Цїлый валал на тоту зъяву позерать із заокругленыма ротами і очіма, а він, Мірко, за шуму яздецького вітра із піднятыма руками у правіцї з пушков здравить світ своїм „Ура!“
Прекраснї заокругленый дик ся го звідать:
– Но што, Мірку, мам розпростерти свої корназівскы крыла?
– Та якбы нїт?
– А поменуєш подля мене свою гостёвню?
– Іщі не знам, мушу ся порадити із женов.
Втім дик не вытримав таке понижіня і зошмарив гостиньского із своїх округлистых боків на паркеты під радіатор, котрый своїма ребрами выїмстив ся на Мірковім челї.
Побили бы тя седмоградьскы дзвоны! Рано на челї побелава платка! Та шыковна хлопина із каждой маркітности учінить радостну хвільку. Не даремнї люде повідають: Злож на кого мож. А Мірко то зложыв на ховзку подлагу у ночній купелни. Коло фрыштика му дорїкала ай Мілка.
– Што на тя, хлопе мій, надышло у нічну годину? Мусиш собі обстричі нохтї на ногах. Посмотрий ся, як єсь мі своїма нохтисками ізпоров лысти до кырве.
Мірочко їй высвітлять штоска в тім змыслї, же охранярї в рамках природного саморяджіня не хотять засяговати і нарушовати природну ровновагу.
– Не бав чудака, хлопе!
На такы слова ся не мож не погнївати! Лїк про утїшіня справдїшный хлоп найде  у корчмі. Лемже до властной не підеш! А де же? Та прецінь до лїса! Пушку до рук, властнї під ґерок, а йдеме.

(Текст буде продовати о тыждень)

Штефан Сухый: Капітолкы із простонародной гриболоґії (1)

Чом чоловік любить природу? Зато, же є ёго сестров. Так бы дакотры повіли. Або зато, же своёв красотнов тихостёв одтягує чоловіческу позорливость од ёго штоденных траплїнь і го тым уводжать до ставу духовной спокойности. А іщі бы сьме нашли далшы арґументы на потверджіня высловленых псевдоправд. Але гей, гей. Лем няй нихто не протестує. Мы охранцї природы, найвеце арґументів бы сьме могли ку тій ділемі предложыти. А што нам з того выплывать? Єднозначный познаток, же чоловік природу любить зато, бо вна го обогачує. Є неодтайнителнов правдов, же і нашы родины тримлють загородкы, в котрых не перстують праві сосны, дубикы або червены смерекы, але морков, петрушку, бандуркы і, повіджме, іщі там вінічкы. Чоловік прецінь мусить із дачого жыти. Спожывайме дары природы, чом бы нїт, но няй то буде дісціплінована експлуатація.

Прошу ся сусїда у суботу вечур:

– Йоку, де-сь ся пустив із тов флінтов?

– Но, мам поволенку на одстрїл дикого пацяти, так іду до варташнї у Князьскім потоцї, чей дашто упаде.

Не завіджу му, нїт, лемже наконець із мого сусїда вытягну, же то было не єдно, але двой і не пацят, але порядных свиниск. Бодай бы потім цїлый тыждень не выпинав пупок коло пива. А то нелем Йоко, але вшыткы полёвници суть такы. Хлопцї, ускромнюйте ся, бо раз вам природа повість „Дость было! А може уж то буде запізно.

Но, не вадить. Мы охранарї, сьме терпезливы людкове. Та раз терпезливость ай нам перетече понад гать міры.

Охранярьство є світупотребным посланём. Люде вырубують, выловлюють і выберають із гнїзд небыйдешнёсти, без котрых природа слїпне і глухне і ся дусить. Высвітлёвав єм то Йокови, котрый ня вылудив зачатком юла на грибы за Горбок. Не прорїк, ани ся на ня не ввізрив. Він пішов, збиравчі, з єдного боку потічка, я здругого боку, а як сьме ся зышли на гранї, та він мі оддавать свій повный кошик грибів.

– На, берь домів. Я щі ту зістану ввізрити ся за курками. Знам свої місця, знаш?

– Йотю, нолем ня не бабрай! Де я твої грибы буду од тя брати!

Кедь ті гварю, же бы-сь брав, так то думам по камаратьскы. Вечур ня не забудь закликати на пиво. А грибы дай предварити. Як выстынуть, шупс із нима до мразнічкы.

Добрї, Йотё є характер, нач ся з ним натяговати. Вечур сьме кус похляты присїли ку пивцови і по третїм півдецаку Йоко несподївно отворив свій  прязный  рот на слово, на дві.

Гварить, слухай, я не ку тобі. Женатый єсь, і маш, невроком, три красны дївкы як попкы. Я – сам-саменькый. Моя забава – выйти до лїса із пущатём. Ту пук, там пук і принести даяке зайча на рожень. Знам, же-сь мі нїґда не завідїв, хоць ай тобі у кухни нічого не хыбує. Але єсь ня ай не голосив, хоць міцно добрї знаш, же до лїса  ня то все тягло.

– Но добрї, Йоку, але кебы так каждый вышов, як бы потім тота природа наша вызерала?

– То маш правду. Лемже…

– Яке лемже? Природа то од слова родити ся, родный. А не стрїляти до жывого. Не є то так?

– Справдїшню правду повідаш, лемже каждый на стрїлячку до лїса не лїзе, а нас пару світ нарубы тыж не переверне.

– Йоку, знаш собі представити, у якім планім становиску ся находжать наша земля?

– Ты то істо лїпше знаш, але слухай, не гварить ся, же чім веце із студнї черьпаш воды, тым є лїпша? Но видиш… Я кедь ті наношу грибів і мнясиска із звірины, та можеш сміло отворити ай рештаврант. Бо охранця є як тот священик, бо любить тото, што не сотворив. Лемже попикы зарабляють щі ай у недїлю, а і люде їм наносять, а ты? А твоїм дївкам не было бы чудоварнїше, кебы были подникателькы? Так на здравя!

– На взаїмне!

Ёй, тот Йоко! Хто бы на нёго повів, же є такый невыстатый? Бідкать ся, же є сам, так ся го прошу, што же робить із тым мнясом, што го з лїса поприношать. Як минуле із двох диків… Хочете то знати? Прошу! Же го продавать знамому до рештаврації у містї. Не про кшефты, але абы не вышло навнивоч. То ті так можу вірити, куяне старый!

– Я бы, Йоку, не застрїлив ани мыш! Єм, як бы ті повісти, такый паціфіста.

– Пацяфіста?! Нолем ся не підцїнюй! Ты пацятём нїґда не быв, Мірку наш.

– Слухай вухом а не брюхом! Паціфіста є чоловік проти насилности, што любить мірне рїшіня. Розумиш?

– Але, Мірку, кедь природа давать, треба брати. Не дам прецінь мнясови у дебри зогнити. Май усе на мысли слова: Што бівше, як вош, возьмий і одлож. Розумиш?

Ёй, тот Мірко! Отець му быв колиська першый шіцер. А перед ёго пушков не втїк ани воробель. А сын? Охранця, представте сі! Може, же каждый найрадше робить тото, чому не розумить. Але я нїт! Нач собі доказовати, же єсь даякый мурник, кедь ты правовірный мнясарош, і так дале і тому подобнї.

Зато при другій навщіві Мірка у мене дома єм му предложыв план далшой нашой сполупрацы. Высвітлив єм му, же охранарьство природы і страна зеленых не мають ниякой перспектівы. А де нїт перспектівы, там ани піняжчат. Хто ті буде дївкы годовати, кедь ся розыйдуть по высокых школах? Жена ті незаместнана, авто маш розтрїскане, а мачка ті до мене на хлебтунок лозить. Задумав ся Мірко на понадовшу хвільку, а тогды єм му представив спасоносну ідею ёго далшого єствованя у позіції властника невеликой рештаврації із пиварнёчков.

– Йоку, я не можу охранярьство по тых роках лем так охабити!

– Рештаврацію ті буде вести твоя Мілка а ты при охранарях пестуй зеленородность, цімборе-неборе. Черьпай воду із двох студників намісто єдного.

І так собі представте, же-м го пересвідчів дурнячка немайного.

Гнедь у першій лїтнїй сезонї, кедь ся до Бескида вергли леґії неулагоєных чеськых і польскых турістів, Міркова рештаврація Медведжа лаба выбаламутила од розкошных чуджінцїв за покоштунок про выголоднїтый жалудок тілько еврів, же Мірко собі забештелёвав нову автододавку про привоз товару із міста.

Лем берь, Мірочку, покрохтя-покрохтя, а менї з того ізділь холем так пів нохтя.

Повісте, же за што? Но так чекай, чекай, братку шарканю! Додавку грибів, хто ту забезпечує? Прошу красно – я. А дичіну? Пушча в моїй правій руцї! А не лем тото. Перестаріты і поперепиваны хлопцї із валалу і околіцї конечнї дістали роботу. Мають на старости збираня і сушіня грибів, котры од них выкуплює Міркова Мілка. А люде? Не знають собі вынахвалити того чоловіка, же їм із плеч зняв нелегкый старунок, де бы евро-дві заробити. Стары парібчакы, не ходьте по корчмах псы побивавчі, але выйдийте до пастівника на грибы і шупс із нима до Медведжой лабы, де їх помішають з дичінов і стане ся з них лакітка про Їржіну ай про Давідка.

Лем жруть тоты Чехы ай Поляци, та лем жруть і пють, повідать по часї Мірко.

Най пють, лем їх прикормлюй, но не забудь інкасовати.

– І варити, уж сам не знам, што їм рихтовати?

– Не знаш?

А так єм му порадив рецепт на руснацькый медведжій ґуляш. То є їдло плекотыря.

–  А хотїли бы тот рецепт ай вы? Так собі пиште. Я доброту перед людми не звык таїти. Руснацькый ґуляш ся вам зъявить у горнцю тогды, кедь порїжете фалаток свиньского, говеджого або ай мняса з дичіны на коцкы, посмажите го на цибулї у олїю, додасте ку тому пару ложок леча, а наконець ку вшыткому додасте предвареных і змороженых грибів. У лїтї то будуть самособов грибы свіжы, а не зморожены. Наконець ся годить до божского мішунґу додати пару капок ворчестрового присмаку. І готово. А Чехы додають: Русінї, мате добров кухінь. Холем раз дашто добре мають ай Русины. Але што то чую? Же вам у тім їхтиві дашто хыбує? Пардон, забыв єм! Додайте парадічковой мачанкы – протлаку ай щі капнийте маґію маленько.

(Текст буде продовжати о тыждень)