Марія Мальцовска: Покустове горнятко (1/2)
Марно днесь будете глядати на мапі село, о якім ту буде бісїда.
Ниґде ани не є позначене, же на нижнїм кінцю колись стояла мацінька деревяна корчма. Кебы тота знала бісїдовати… Дізнали бы сьме ся велё о людёх, якы ту каждый день ходили посидїти, співали і спивали ся до забытя, але і о тых, якы в селї давно жыли і нїґда їх нога ту не вкрочіла.
Тото село при послїднїм поводю было цалком зніщене, вода взяла ай корчму. Лемже зістав свідок, старый Ілько Жовна, якый нам розповів таку історію…
Колись на містї старой корчмы стояла деревяна хыжка, прикрыта жупов і пулзовав у нїй нормалный людьскый жывот. Жыв там Тимко Коропчак із женов Палагов і вже файнов дївочков Марьков. Тимко быв неґрамотный, зато майстер на вшыткы рукы. Майстер-самоук. Знав своїма короткыма руками змайстровати вшытко: зладити вырїзованый бутор, колесо, віз, але і деревяну ложку ці ложник. Знав конї ковати, лїчіти хвору худобину. І нелем худобину, але і людей. Каждому помагав. Лем єдна была ёго біда, же вшытко робив запівдарьма, зато быв дуже худобный. Час од часу ся му люде одвдячовали якымась натураліями, але то было мало, жебы прогодовати жену і свою дївочку. Зато ся выбрав за море, до Америкы. На редії од напослїдку проданой коровы ся дістав аж до Огая. Лемже і там го постигла біда.
Роботу не нашов. Лем сам Бог знає, як ся вертав назад домів – то пішо, то ся ховав аж на самім днї шыфы.
Кедь ся ближыв ку селу, быв полудень. Лїтнє сонце припікало. Та якже ся має дістати ку своїй хыжі, кедь є обдертый, як церьковна мыш? Што за Америчан, кедь ся му гудзіця блискать?
Тимко перечекав в лїсї до темной ночі, аж потім в потемрю, як кебы за очі їмив, ся навпомаць дістав до свого обыстя, де го жена і дївка привітали з плачом, але і з отвореныма обятями. Накормили, приголубили, зогрїли теплом домова.
Тимко быв дуже нещастный. Лем повторёвав і повторёвав:
– Уже я дограв. На нулї єм, на тридцятцї, люде добры…
Час од часу дашто і змайстровав, поспівуючі собі через слызы співанку:
Загучалі горі, загучалі лесі, ґдє же са подєлі моє младе часі…
Умер Тимко тихо, як і жыв. Іщі перед смертёв сі зробив ладу, реку, хто потім про нёго зробить?
А сам собі платити не буде. Онедовго пішла за ним на тамтот світ і ёго жена Палага, яка довгы рокы хворїла на туберу.
Нянько переінакшыв Марьку на Мері. Лемже ся то у селї не прияло, также наконець єй кликали Меря. З Мерї росла шыковна дївка, слухала своїх родічів. Хоць ся єй жыло бідно, зато безпечно. По смерти родічів ся не могла нияк раз спамятати. Як бы не била головов до стїны, родічів уж не могла воскресити. Одышли навікы. Ніч єй не тїшыло.
Хыжу не замітала може місяць, взяла іглу, жебы вышывати обрус, тота єй выпала з рукы, в стайни блячали од голоду дві козы. Меря нїмо ходила по обыстю. Світ єй быв немілый і чуджій.
Покы жыли єй родічі, вшыткы ся ку нїй односили з почливостёв. Як родічі повмерали, минула ся тота почливость, як послїднїй снїг. Реку, няй сі поможе, як може. Каждый має свою біду. Нашли ся в селї ай добры люде, якы бы єй помогли, наприклад, сусїдове Варголёвы. Лемже Меря од никого помочі не просила. Замкла ся сама до себе. Як видно, никого не потребовала. Авкурат сусїдовы дїти єй не давали покоя, розвеселёвали єй, ці хотїла або нї, а она їм варила пирогы і гостила своїх малых камаратів.
– Мы сьме твої камаратя, – говорили єй. – Мы тя саму не зохабиме, не бій ся.
– А я ті принесу дрыв? – озвав ся Іванко.
– Я піду на воду до студника, – повіла Марька Варголёва.
– До студника? – як кебы зо сна ся пробаторила Меря. – До нашого студника? Давно єм там не была. Треба го выгатити, – повіла Меря. Взяла ведро, покустове горнятко, мотыку і пішла.
Студник, што ся находив недалеко єй хыжчіны, быв досправды занедбаный. Уж давно ся го не дотулила людьска рука. Быв западаный листём, а на днї быв товстый шар мулу.
Меря положыла ведро і горнятко на землю, взяла мотыку і зачала гатити студник. Мотыка в єй руках аж танцёвала. З той роботы теплїшала і душа дївкы. Она ся радовала, же вычістить тот студник і він зась буде служыти нелем єй, але і каждому путовникови. Позерала, як ся вода счіщує. А кедь ся вода в студнику цалком вычістила і Меря ся в нїм увідїла, як у воглядилї, аж тогды знала, же воду мож пити. Взяла горнятко, зачерла і смачно ся напила. Вода была студена, як лед, аж зубы ламала.
Од того часу студник ся про Мерю став найвірнїшым приятелём. Была рада, же ся ку нёму вернула. Меджічасом ходила на воду до сусїдьской студнї. Така мовда была – студнї копати, а то з того часу, кедь першу студню у валалї выкопав сільскый учітель. Із студників уж лем худоба пила воду. Днеська, кедь му вернула жывот, Меря знала, же буде з нёго брати воду каждый день.
Так было ай єдного осїннёго жовтолистого дня.
Хоць уж зубате, але сонце іщі світило шумно.
Коло студника Мерї, як все, было приємно, очіщуючо. Она взяла покустове горнятко, нахылила ся, жебы набрати воды. Лемже што? У водї не збачіла свій одраз, як все, але одраз чуджого незнамого чоловіка. Позад себе зачула ёго дыханя.
– Агой, краско!
– Добрый день! – одповіла Меря і кров єй вдарила до твари од несподїваня.
– Смачна? – попросив ся незнамый. – Найсмачнїша на свїтї, – одповіла Меря, не піднимаючі очі.
– Може ся даш напити?
– Пийте на здоровя. Вода є про вшыткых, хоць ту мало-хто ходить. Вшыткы сі студнї выкопали, водоводы позладжовали. А студник зістав так, та я го выгатила, – простодушно одповіла Меря.
– І добрї єсь зробила, – повів незнамый. Положыв ташку на землю, повтерав здушене чело, клякнув на колїно…
– Я вам дам горнятко…
Лемже незнамый уже прилип выпрагнутыма устами ку чістій водї. Пив і пив. Мерї ся відїло, же выпє вшытку воду із студника. Она ся в дусї зрадовала, же могла комусь дати вылагоду.
Як видно, вода смаковала незнамому. Він встав, вырівнав ся, повтерав од болота ногавіцї, поладив чорне, як смола, волося.
– Дякую, красавічко! – обпік Мерю лагодным голосом.
Чоловік стояв перед нёв у цїлій своїй парадї, а она ся на нёго позерала, як дурна, шыроко розтворивши очі і рот. Нараз ся спамятала: іщі єй ту дахто увидить, як ту серед білого дня з чуджім хлопом бісїдує. Взяла повне ведро, горня і зробила крок допереду. Дорогу єй переступив незнамый.
– Чекай, де йдеш? – опросив ся тихо і перегородив єй путь. – Де єсь ся ту така взяла? Як русалка…
Меря перестала дыхати. Стояла, як з каміня. Вода з ведра ся єй лляла долов квіткованов сукнёв, лемже она студени не чула. Скоріше єй было тепло, тепло од слов чуджінця, яке єй погладило по душі. По довгій самотности Меря стрїтила зась дакого, хто ся інтересовав єй жывотом.
– Повідай, я чекам, – наполїгав незнамый.
– Я ту бывам, – одповідала Меря несміло.
– Ту, в тім домику?
– Гей, – повіла Меря і волна емоцій єй скоро задавила.
– Ого! Та то деревяна віла! Музейный експонат, тай уж.
Меря не цалком розуміла, о чім говорить незнамый, але єй ся жадало чім довше побыти з тым незнамым чоловіком. Лем природна ганьбливость єй то не доволёвала. Ай самота зробила з нёй одлюдника. Дарьмо сі гварила, же треба втїкати, стояла на містї, як прикована. Як кебы чекала на даяке чудо. Чудо ся стало: незнамый ся приближыв к ній, взяв єй нїжно за руку, в якій тримала горнятко і маціцько ся ку нїй дотулив воргами. Кедь ся Меря спамятала од несподїваня, уж нияка сила єй не примусила стояти на містї. Шмарила ведро, з якого ся вылляла вода, і міцно стискаючі в руках покустове синє горнятко, зачала втїкати.
– Де йдеш? – закрічав незнамый. – Я ку тобі прийду, поведу тя до іншого світа. Чекай, я ся верну, – учула Меря здалека.
Дївка втїкала з цїлой силы. Сукня у вітрї лопотїла, поблисковали білы пяты. Цалком розрушена побігла до своёй хыжкы, отворила дверї, якы были лем так мітлов підперты. Потім ся з цїлов силов шмарила на деревяну постіль, яка заёйкала, запискала – і розплакала ся наголос од душы.
Од радости. Такый плач она зазнала тогды, як єй нянько принїс з Америкы попку. Тота іщі все была на честнім містї, на перинах, якы єй іщі мати пошыла, з гусячім пірём наповнены, абы мала, кедь ся буде оддавати. Теперь Меря вдячно взяла попку до рук, погладила по златім волосю, поцїловала і притулила ку собі, як малу дїтину.
Попка як кебы дївцї розуміла, клїпкала з очіма і выгваряла: „мамо.“ Кебы ся дахто попозерав до маленького слїпого выглядчати, та бы збачів, як Меря з попков на руках ходить по хыжі – то вздовж, то впоперек. Видно, же была повна очековань од завтрашнёго дня. Не думала на никого, лем на нёго.
На другый день Меря отворила ворота. Отворила їх ай на третїй день. Потім отворяла ай вечур, чекаючі тужобно свого “пана“, як го в думках называла. Меря іщі все чула дотык ворг незнамого, якый єй палив, як жераве вугля. Чула тот дотык по цїлім тїлї, аж в кінчіках палцїв, аж в молодім попершыраз люблячім сердцю. Сподївала ся, молила ся каждый день, абы пришов, жебы іщі холем раз єй повів тото пянке слово “красавіцё“.
Меря бы уж од нёго не втїкала, лем бы стояла і слухала, і слухала, аж наконець бы пішла за ним і на край світа. Лемже вшытко было марне. Нихто не перешов через єй отворены ворота. Нима лем вітор повивав.
– Кого чекаш, Мерё? – приставив ся раз коло нёй сільскый корчмарь Ґелё. – Прінца на коню? Зеленого пана чекаш… Тот не прийде. Ой, вера, нїґда не прийде. А мене бы-сь не хотїла? І я такый пан, – робив сі з нёй смішкы Ґелё, обмацкуючі єй хтивым поглядом, бо она ся му давно любила.
Дївка, як треба. Вшытко має, ай кедь є худобна.
А чом бы ся не міг з нёв побавити?
Приближыв ся ку нїй, приджмурив свої закаправлены очі, вхопив Мерю за довгу косу і притяг ку собі.
– Што робите? – вырвало ся єй з уст.
– Што роблю, што роблю? Ты не знаш, што роблю?
– Перестаньте! – метала ся в руках слинтоша, як рыба на суху.
– А што, Зеленый пан може, а я нї? А ці я не хлоп? Но, но, но, не будь мала, – дыхчав, як дыхавічный кінь…
Меря чула урывковите дыханя Ґеля, слина му цяпкала з рота на єй густе волося. Мерю залляла така волна безмочности і ненависти, же напрягла вшыткы свої силы, з цїлой силы му вдарила колїном до черева, зняла іщі няньком зладжены древакы і єдным перепарила по голові Ґеля так, же тот аж засычав, як гад.
– Но, чекай, я ті вкажу! – лем тілько повів і одтяг ся од Мерї, як слиж.
Меря на то спустила свої чорны клїпайкы і тихо ся усміхла. Уж знала, же ку нїй ся нихто не дістане, ани тот ненавистный Ґелё, якого од душы ненавідїла, бо все з нёй лем смішкы робив, нагваряв проти нёй людей. Была щастна, же звітязила.
Звітязила нелем над Ґелём, але ай над людьсков злобов. Так сі думала она. А то іщі не знала, што єй чекать…
х х х
Зима зиму доганяла, лїто – лїто. Меря цалком схудла, як тоты єй козы, якы ходила пасти, рясу пригынати. Часто єй было видно, як стоїть із своїма козами на дорозї і когось чекать. Все іщі чекала на нёго… Козы были голодны і тягли ся ку пожыві, Меря мусила йти з нима. Што їм было до того, як ся она чує. Они, абы ся наїли, наповнили жалудкы. Зато Меря їх жене на Терстянку, жебы ся там наїли терня, наскубли листя з корчів лїскы. Іщі все мала сердце, іщі єй цалком не затвердло.
Меря не чула, як час втїкать. Навколо нёй ся мінив жывот, село покраснїло, падали деревяны хыжкы, на їх містї росли, як грибы по доджу, мурованіцї. Лем про Мерю час ніч не значів, як кебы ся заставив навсе. Єй деревяна хыжка, послїдня у валалї, дожывала свій вік. На самый перед зачала протїкати стрїха і не было кому єй поправити, вымінити кычкы. Меря грїла ногы в пецу. А кедь было барз доджано, та ся скоро цїла вопхала до пеца, лем єй выдтам ногы стерчали, як мерцёви.
Поступно ся ай пец зачав облуплёвати, на глиняній земли ся поробили ямы.
Мерина хыжа ся стала тернём в оку. Главно ся злостив корчмарь Ґелё, якый довго ходив з перевязанов головов. Не забыв на тот біль, і на ганьбу, ой, не забыв. Цалком успішный ёго жывот потемнила тота Меря, тота жобрача бештія Меря!
І стало ся так, же у вольбах у валалї зволили корчмаря за председу еменве. Ёго черево од выпитого пива, і од великой славы, ся іщі веце звекшыло, а відїло ся, же уж-уж лусне. Чім веце ся звекшовало ёго черево, тым веце ся зменшовали ёго очі, аж покы цалком не скаправіли, не позеленїли, як у коцура. Тоты очі перестали відїти в жывотї вшытко людьске, просте і шумне. Відїли лем злобу, ненависть і обжерство – як
у злій приповідцї. І так настав час Ґеля помстити ся Мерї. Місто того, абы поміг нещастній женї, корчмарь а заєдно председа еменве єй цалком занепастив. Вырїшив, же в селї корчма мала, зато суть малы ёго зіскы. Треба збудовати нову корчму, де бы ся змістило веце людей, де бы мож было дати столы, стілцї, абы то вызерало, як в рештаврації, абы сі люде могли посидїти, побісїдовати, ниґде ся не понагляти. Властно, ани не было де людём шатовати, бо цїла култура села ся творила лем в корчмі. А де збудовати корчму? На якім містї? Не довго глядав. Коцка впала на Мерину хыжу, яка ся вже розвалёвала. На сміх цїлого села – єдна під соломнянов стрїхов. Атракція про турістів. Каждый єй фотить. Недавно аж турісты з Прагы єй фотили. Треба єй здрыляти! А на єй містї поставити рядну сільску корчму!
– А што буде з Мерёв? – высловили свої похыбности дакотры членове выбору еменве.
– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розуму. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоме хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї?
Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до узлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.
(Закінчіня о тыждень.)
(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)
