Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Пришла весна

Побілю стїны білым вапном,
порядком привітам ярь,
чістотов світиты хыжа
і душа очіщена од гріха.
Потїха ясу збудить
каждого зо сна,
будь мудрым, вірным рабом,
так дойдеш до радости
свого ГОСПОДА.

 

На руках вас понести…
Понести вас на руках,
як Абрагам свої ґайды,
весело ідьте в шырокый світ,
де рано сонечко выходить.
По горах заженьте отару овець,
на піщалцї заграйте
співанку моїх лїт.
Няй ожыють полонины
в К А Р П А Т А Х,
няй потїшать ся верьхы
в Б Е С К И Д А Х.

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Кобра душу опалює

Кобра ся натягла на грубый конарь строму і на сонечку ся безстаростно выгрївать.
– Опалюєш ся? – прилетїв із сосны голос Орїшка.
– То ты, маленькый? Я – же хто такый зведавый.
– Інтересує ня, накілько твоя скора уж і так многофаребна мозаіка.
– Теперь, Орїшку, облагороджую душу.
– Не выдумуй! Ты не маєш душу. А кобы так было,
та є чорна, є – самый грїх.
– Твоє думаня, пташку, передпотопне, заостале.
– Деже! Ты і днесь на грїшны стежкы зводиш і дївчата, і невісты, і хлопцїв… Же ся не ганьбиш!
– Вшытко, Орїшку, ся дасть вычістити, квітков,
перлами загладити, язвы вычачкати…
– Але ты не маєш душу, ани сумлїня, – рубать назлощеный Орїшок.
– То не правда. Я вшытко мам, – сычіть Кобра.
– Як можеш дашто таке…
– Мам! Ту є! Подь ся пересвідчіти.
Ту Кобра настерж отворила уста.
Орїшок злетїв, до рота ся посмотрив і скоро остовпів: під їдоватым жалом зретельно увідїв чісло банкового рахунку.
То Орїшка так шоковало, же ся дав до плачу.
– Якы іщі періпетії чекають нашу моралку?

Пес і камера

Лежыть Пес-стражця при будї і оцїнює свою сітуацію.
– Тото місце про моє посланя є парадне. Віджу двір, загороду, входы… Плїт є певный, высокый. Я зрак мам острый, ногы як блеск… Ани мышка ся не перешмыкне, ани пташок не перелетить, жебы то моє око в тім моментї не зареґістровало. Маїтель є з моёв службов спокійный і добрї ся о мене старать.
Але – признам ся – недавно ня назлостив, накілько до коруны липы дав намонтовати скрыту камеру. Чом? Уж мі не довірює? Тадь іщі ани раз жадный злодїй ся не оповажив… І бодай бы! Мої зубы бы му нелем ногавкы, но і задніцю… Істо бы од страху пустив рїдке до ґач. А предцї намонтовав тото противне чудо. А оно ня знервознює і уражать мою достойность.
Чом оно мать філмовати каждый мій крок, кажде махнутя хвостом?
Но нач тоту окату без нюху і слуху потребує? Не буде то нагодов прото, – пес ся фіґлярьскы усміхнув, – же хоче знати, хто ёго дім навщівлює, кедь він на пару днїв з дому одыйде?
Хыбаль так. Є то можне, бо я, хоць многых гостей познам і на них не брешу, але їх мена і чом панї дому їх сердечно вітать, чім їх гостить, тото маїтелёви повісти не знам. Ани евіденцію не веду, хто коли приходить, коли одыйде.
То ани не є в моїй компетнції. А я дотримую правило: «Не сунь носа до чуджого проса!» Здасть ся мі, же єм розлущів гаданку уміщену в корунї строму.
Прото ся мі і нервы успокоїли.
Лежыть спокійно стражця при будї і в духу маїтелёви обіцять, же одтеперь ся на нёго не буде скаржити а камеру буде сполягливо стражити.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Світло

До травы раннёй ллїє ся світло,
давно ся розмыли тїнї послїднї.
У дничку новім небо ся стрїтило
зо вшыткым створїнём на землї.

Листочок малый, звогнутый росов,
напростив  к небочку ся сміло.
Єден твор жаждущій к праменю дошов –
напивши ся воды, ожыв надїёв.

Квіточок розпукнув у своїй красї,
бы луку зафарбив на жовто-біло.
На конарь одразу пташок засїв
бо ся му заспівати хотїло.

Жывотодарне тепло ушыткых гласкать,
не є той силы, штобы день стримала.
Міцнїша з міцных є Божа ласка,
а ласка ся праві на світ вылляла.

 

Чістота

Нападав білый снїг
а край ся выновив.
Згоры Божый замір
людём ся выповнив.

Тихота спокійна
душу мі обяла.
Той ночі мамочка
люба ся приснила.

То мамка ня тїшить,
день мі є веселый.
Чісто є, невинно –
покій ся розстелив.

Осиф Кудзей: Театер жывота (укажка)

Жывот є театром а Земля є сценов,
тім реалізачный, так установлено:
сценарь пише Господь горї вічным пером,
люде суть герцями, воля режісером.

Як сьме пришли на світ з маминого лона,
засвітив рефлектор, зняла ся опона,
каждый грать поставу атрактівну, славну –
малых ролей не є, каждый дістав главну.

Гры суть подїлены кому як пасують –
дахто дістав драму, дахто комедію,
но не каждый прияв свою ролю з ласков,
дахто камуфлує, бере дві-три маскы.

Хтось ся тримле тексту, хтось імпровізує,
сценарь Заповідей Божых іґнорує,
дахто еґоіста, дахто розумнїшый –
не грать лем за себе, но шепче і іншым.

Коли ся гра скончіть (чоловік доконать).
рефлекторы згаснуть, упаде опона,
Порота выявить свої реакції –
дахто зожне пискот, дахто овації.

Хтось в небесах буде на амфітеатрї,
а хтось без анґажма – не грав як ся патрить;
в раю мать „Оскара“ актор Богу любый,
а злый – ганьбу в пеклї, де скрегочуть зубы.

Віра

Віра, то задаток думы,
то є рентґен духа,
голос, котрый не заглушиш,
манна в добі суха.

Віра, то є дар од Бога,
то мотор жывота,
прародічовска честнота,
на щастя залога.

Віра, то є покаяня,
то молитва щіра,
то твоёй мудрости міра,
духовне взростаня.

Віра, то певне корїня,
то дых давных віків,
міцный фундамент спасїня,
вінець мучеників.

Віра, то жывот в злагодї,
почливости плоды,
свята хоруґва слободы,
Кіріл і Мефодїй…

(Осиф Кудзей: Пацеркы, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2008.)

Недїльна приповідка: Домініка Новотна

Веселы приповiдкы

Была єдна Алжбетка…

В єднiм невеликiм, но зато барс шумнiм мiстечку, в сiмштоковiй бытовцї  бывать Алжбетка.  Є  то маленьке дївчатко с волосами як сонце, очами як небо i воргами як малины. На носї i лiчках єй солнечко намалёвало маленькы пiгы. Найвецей любить носити червены шаточкы з бiлыма кульками, котры єй ушыла мамка. На верх головкы сi чеше цопик, на котрый запинать велику синю машлю iз бiлов брошнёв в сердинї. Алжбетка є барз добра, мудра i мiла. Свою мамку i няня послухать на слово.  Має много камаратiв, но  найлїпшым  є i так Петрiк.

Минулого року Алжбетка зачала ходити до школы. Любить чiтати букварь, спiвати, раховати i тыж через преставкы бiсїдовати з Петриком, котрый з нёв сидить в єднiй лавцї. Ходять сполу i до школы, бо бывавуть в тiй самiй бытовцї. А як напишуть домашнї заданя, iдуть ся бавити на двiр на слїпу бабу, скрывачкы, креслять крейдов по ходниках, глядають штирилисткы або iдуть на грiско.

Но через вакації Алжбетку дома не глядайте. Зато, же iз вшыткого найвеце любить ходити до села ку своїй бабцї i дїдкови. Чує ся там барз добрї. В бытовцї має лем акварiовы рыбкы, но на дворї у бабы i дїда є сiм курок, єден когут, двi пацятка i єден коцур. Рано не мусить скоро ставати, бабка єй все спече банiчата з файным домашнїм джемом, котры запивать теплым молоком козы Лiзы. А щі не смiєме забыти на найважнїйшого члена звiрячiй родины на дворї – псика Хвостика. Алжбетка го дуже любить. Всягды за нёв ходить, вартує ю.

Днесь Алжбетка дiстала своє перше світоцтво. Само собов, были на нїм самы єднiчкы. За одмiну єй родiча доволили остати на селї цїлы вакації.  Вна ся так зрадовала, же за пять мiнут была збалена i уже чекала пiд дверями на дакого, хто бы єй одпровадить на заставку. I так ю мамка взяла за руку i подули різкым кроком, жебы стигли автобус. «А слухай бабку i дїда! А сама никады не ходь!», старостливо крiчала до автобусу мама i попросила пана шофера, жебы повiв Алжбетцї, коли має выступити. Цїлов путёв в автобусї Алжбетка стояла впередї при шоферови i співала му:

 

«Ай кедь я маленька дробна,
Ай так я газдыня добра,
Кедь курка яїчко знесла,
Я го до хыжы понесла…»

 

«То ня навчiла моя баба!», повiла Алжбетка i продовжовала другов спiванков.

 

«Дала менї мати корову,
Тай на мою бiлу голову.
Корову бы пасти, доїти,

Загнала корову до гаю,
сама ся вернула до дому.»

 

Вшыткым людём в автобусi было весело. Алжбетку уже добрї знали. За недовго выступила. Ани єй пан шофер не мусив нiч гварити. Тот край добрї знала. В селї на заставцї ю уже чекав дїдо. Шумнї ся поздравила шоферови i iз сходикiв автобуса скочiла дїдови рiвно до ёго великых рук i дуже го пообнимала. Дїдо придвигнув руку на знак поздраву панови шоферови i перешли на другу сторону пути.
– А цї не єсь голодна Алжбетко?», – спросив ся дїдо.
– Не єм дїдку, не єм.
– Бабка спекла баничата.
– Ой дїдку, асi єм маленько голодна.»
Дїдо ся наголос розосмiяв. Добрї знав, як Алжбетка любить бабины банiчата. Хопив єй за руку i пiшли по дорiжцї. Як приходили до двора, бабка єй махала з ґанку а як Хвостик увiдїв Алжбетку, такой ся ку нїй розбiг. Брехав, скакав, так ся дуже радовав а махав  своїм хвостиком, же му цїла гудзиця бiгала з лїва до права. Може i зато дiстав мено «Хвостик». Алжбетка погладила Хвостика, пошкребтала го поза вуха i побiгла поцїловати бабку. Як вошла до хыжкы, такой єй до носа вдарла надгерна пахота свiжых банiчат. А вакації можуть зачати!

Марія Ґірова-Васькова: О нас, Русинах (укажка)

О нас, Русинах

Ці є така рука,
Ці є в світї сила,
Абы на колїна
Русина зложыла?

Не є і не буде
Покы лем світ буде,
Одправіку Русин
Жыв ту, й жыти буде!

Чудуй ся лем, світе,
Як ся прослявляє,
Співанку і слово
Світом розсїває.

Як соловей в лїсї
Щебоче, черькоче,
Своє родне гнїздо
Знищіти не хоче.

Хоць дїточкы ёго
Порозлїтали ся,
До гнїздонька свого
З ласков вертають ся.

Не хотять забыти
На своє родненьке:
Сово і обычай
Сердцю так близенькы.

На мамину руку,
Няньковы приказы,
На лїс зелененькый,
На прекрасны лазы.

На хлїбець предобрый
Паску святу, білу,
Во Великдень про нас
Дорогу і мілу.

Тїшме ся, співайме
Так, як сердце каже,
Своє родне, близке,
Взяти сі не дайме.

Няй сонїчко світить
Вшыткым нам єднако,
няй ненависть щезне
За море, далеко.

Вірны русиньскому
(Ку юбілею кодіфікації
русиньского языка.)

Русины, Русинкы,
Краяне, родаци,
Вірю, же не вшыткы
Сьте уже Словаци.

Днесь, кедь язык родный
З честёв величаме
І на своїх предків
З ласков споминаме.

Хочу высловити
Лем єдно желаня.
Вірны русиньскому
Будьте до сконаня!

Храньме наше слово,
храньме і співанку,
Традіції предків
Вплїтайме до вінку.

Перестаньме ся уж
За своє ганьбити.
Перестаньме з себе
Чудаків робити!

Бо каждый розумный
Чоловік на світї
Родне своє хранить,
Не дасть му згынути.

Ославляйме язык,
Материн, родненькый,
Ославляйме корїнь
Свій гордый, русиньскый!

Русинами будьме

Што може быти мілше,
Што може быти красше,
Кедь видиш книжкы, новинкы –
А в них слово родне.

Красне, слово русиньске,
Азбуков писане,
Од своїх родных предків
З ласков передане.

Храньме, не скалїчме,
Знищіти не дайме
Тото, што нам близке,
В сердцю утримайте.

Няй дїточкы нашы
Азбуцї розумлять,
Няй в своїх букварях
Русиньске находять.

Співанку веселу,
Байку, приповідку,
Стишок сердцю мілый
Ці розповідь мудру.

У выданях нашых
Лем мудрость ноходьме,
Сердцём, душов, тїлом
Русинами будьме!

О роднім краю

Краю родный, мілый,
Што з тебе зістало?
Лем лїс, деревина,
Та смутна спомина.

Де хыжа стояла,
Де росла і грушка,
Там земля зістала
Знищена і пуста.

Конарями вітор
Колыше, трепоче,
Ярочками смутно
Водічка гуркоче.

Як кебы хотїла
Слово прогварити,
Же на край свій родный
Не треба забыти.

На матїрь, на няня,
На вшытко родненьке,
Спів і слово наше
Сердцю так близеньке.

Пишме і співайме,
Радость роздавайме,
На наше русиньске
З ласков памятайме!

Бо лем хто у сердцї
На чутя худобный,
Забыти докаже
На кутик свій родный…

(Марія Ґірова-Васькова: Родне гнїздо, Пряшів:
Русин і Народны новинкы, 2008.)

ОЗНАМ: Зрушыня презентації книгы Анатолій Кралицькый – Творы

Ознамуєме Вам, же планована презентація книгы Анатолій Кралицькый – Творы, яка мала быти в СНМ – Музею русиньской културы в Пряшові 12.3.2020 о 17:00 ся з прічіны превентівных опатрінь проти шыріня коронавірусу рушыть.

Fotka SNM - Múzeum rusínskej kultúry v Prešove.

Недїльны віршы: Юрко Харитун

ТАКА Є ЛЮБОВ

Любов
не може быти калюгов
Любов
то манна з неба
яку нам треба
Коли ты плачеш
терплю і я
Коли ты любиш
лїтать душа

х х х

Сонечко зотре
із квіток росу
Але не може
твою красу
Ани любов
коли я з тобов

ЖРІДЛО РІКЫ

Заведу тя там
де ты іщі не была
Де мы із дїдом
під Бескидом сідїли
коло жрідла Цірохы рікы
Таку мелодію сімфонію
не заглушать вітры
Подь її послухати і ты

МЕНЕ ТАМ ВЕДЕ СПІВАНКА

Танїры малёваны
Ложкы деревяны
і миска пирогів
На порозї мати чекала
як верну ся домів
І в ночі не біда
трафити до гнїзда
Там тя заведе і співанка

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД. ед.: Studium Carpato-Ruthenorum 2019 (Зборник)

Научны семінары карпаторусиністікы на Інштітутї русиньского языка і културы Пряшівской універзіты належать ід єдній із главных актівіт, выплываючіх у першім рядї зо штатуту даной научно-педаґоґічной інштітуції і заєдно суть простором на презентацію найновшых выслїдків научных бадань з области карпаторусиністікы – релатівно молодой научной дісціпліны, котра ся успішно етабловала на Пряшівскій універзітї, почінаючі роком 1998.

Першый рoчник семінарів інштітут зачав орґанізовати од фебруара 2009, причім выступным документом за каждый рік є зборник Studium Carpato-Ruthenorum / Штудії з карпаторусиністікы. Тогорочный зборник є уж єденадцятым і є сумаром выступів  престижных шпеціалістів з розлічных областей наукы, котрых предметом інтересу суть карпатьскы Русины і карпаторусиністіка. Семінары суть адресованы як штудентам-русиністам, так ай вшыткым, котры ся ці то в професіоналнім, або і в непрофесіоналнім жывотї занимають проблематіков Русинів, респ. ся о дану проблематіку якымсь способом інтересують і хотять сі проглубити свої знаня.

За єденадцять років Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты зорґанізовав 55 семінарів карпаторусиністікы, на котрых выступило 38  гостїв (на дакотрых семінарах выступали по двоє шпеціалісты з даной области, дакотры выступили двараз) із 9 держав. У єденадцятёх зобрниках (враховано тогорочного) было надрукованых 79 штудій од 44 авторів. Ай тогорочный зборник приносить нелем новы темы, але ай трёх новых авторів. Першов з них є проф. ПгДр. Марта Соучкова, ПгД., літераторка, котра в рамках своїх научных бадань в рамках словацькой літературы приправила на першый семінар (20. фебруара 2019) оріґіналну тему мотівовану штирёма выданыма публікаціями молодого успішного автора-Русина Мароша Крайняка із Свідника. Книжкы Мароша Крайняка суть написаны в словацькім языку, але тематіку автор бере із жывота Русинів свого краю. Лекція К поетіцї творчости Мароша Крайняка притягла на семінар главно тых, котры ся інтересують русиньсков літературов. На далшый семінар карпаторусиністікы (2. октобра 2019) пришли тоты, котры слїдують розвой русиньского языка на Словакії. Друга нова авторка – Мґр. Зденка Цітрякова, ПгД., представила тему Рефлексії русиньского языка в реалнім і віртуалнім світї. В нїй ся сконцентровала передовшыткым на то, як ся на русиньскый язык – як офіціално узнаный четвертый выходославяньскый язык – позерають учены-лінґвісты в розлічных країнах нелем славяньского, але ай неславяньского світа. Далшым выступаючім на семінару (6. новембра 2019) быв Мґр. Міхал Павліч, ПгД., якый представив тему Віршы Даньєлы Капралёвой з погляду екокрітікы. Презентована тема была істым способом іноватівным приступом нелем к інтерпретації поезії Даньєлы Капралёвой, але ай к русиньскій поезії в общім, бо з такого угла погляду к поезії русиньскых авторів іщі нихто не приступав, хоць тема природы як жывотодарной силы чоловіка, котру треба хранити про наступны поколїня, є близка наприклад ай Юркови Харитунови ці Осифови Кудзеёви, або женьскій авторцї Кветї Мороховічовій-Цвик. Як сам автор темы сконштатовав, поезію Капралёвой мож інтерпретовати з розлічных углів погляду, а назва ёго темы нияк раз не сіґналізує, жебы носнов темов поезії авторкы дебуту „Серна в нераю‟ была лем еколоґія.

Незнамы міста у біоґрафії Анатолія Кралицького і ёго народно-языковы орьєнтації (Скушености зоставителїв выбратых творів літератора) – то была тема послїднёго семінара карпаторусиністікы в роцї 2019 (4. децембра 2019). Выступив на нїм Мґр. Валерій Падяк, к. н., котрый ся з ёго участниками подїлив із найновшыма выслїдками своїх научных бадань і представив особность Анатолія Кралицького (хрещеного як Александра Кралицького  в селї Чабины, де ся і народив). Вказав на дакотры неточности в ёго біоґрафічных даных, як ай неточности в інтерпретації языковой і народной орьєнтації Кралицького, котры уводили дакотры авторы в минулости а далшы, котры писали о Кралицькім, їх переберали.

Окрем выступаючіх на семінарах, у зборнику суть надрукованы статї далшых авторів, котрых професіоналне заміряня ся дотыкать дакотрой з областей карпаторусиністікы. Таков того року была третя нова (в контекстї зборників Штудії з карпаторусиністікы) авторка – Мґр. Катаріна Надаска, ПгД., знама словацька етнолоґічка, котра робила научны баданя ай в области северовыходной Словакії, компактно заселеній Русинами, і выслїдкы свого баданя спрацовала до штудії Елементы маґічно-лїчітельскых практік в русиньскых селах северовыходной Словакії. Другов додатковов штудіёв є тема звязана з выданём новых – коріґованых і доповненых правил русиньского правопису. Тему Ослаблїня позіції вокалу [и] в русиньскім языку на Словакії (Одраз у правописї і высловности) спрацовала до штудії ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД. Послїднёв, но не менше інтереснов є штудія православного священика і педаґоґа Мґр. Петра Савчака, ПгД.,  Александер Павловіч – боёвник за духовну ідентіту карпатьскых Русинів (200 років од народжіня „маковицького соловея‟). Тема є надміру актуалнов ай у звязи з посланём священиків у сучаснім світї. Прикладом про них бы мав быти якраз А. Павловіч, котрый любив свій народ і стояв за ним ай в тых найтяжшых часах – часах мадярізації, але таксамо соціалного утиску і економічной біды.

Од року 2009, коли вышов першый зборник штудій з карпаторусиністікы, настали ай даякы зміны в технічнім оформлїню зборника, што собі выжадали постуно ся міняючі крітерії кладжены на выдаваня научных зборників. Так од року 2013 зборник выходить в контекстї тых змін під ґаранціёв научной редакторкы, котров є проф. ПгДр. Юлія Дудашова, др. н., і двох рецензентів – проф. Др. Михаіла Капраля, к. н., і доц. ПгДр. Василя Ябура, к. н. Зборник Studium Carpatho-Ruthenorum/Штудії з карпаторусиністікы перешов нарочным процесом змін, у котрых успів і обгаїв своє місто научного зборника. Свідчіть о тім ай факт, же од року 2017 ёго выдаваня матеріално підпорує ай Выдавательство Пряшівской універзіты, під лоґом котрого зборник выходить. При десятьрочнім юбілею зборника вырїшили сьме зробити іщі єдну технічну зміну – скоріґовати назву зборника. До року 2017 быв зборник выдаваный під назвов Studium Carpato-Ruthenorum/Штудії з карпаторусиністікы, де у слові „Carpato‟ хыбила ґрафема h, што было іншпіроване точно перебратов назвов од Михайла Лучкая і ёго першой пробы описати історію карпатьскых Русинів (позерай по латиньскы написану ёго історічну роботу Historia Carpato-Ruthenorum Sacra et Civilis, в перекладї Історія карпатьскых Русинів церьковна і світьска (1843)[1]). Ці то была технічна хыба з боку автора Михайла Лучкая, або настала при переписї ёго публікації, тяжко повісти. Од року 2018 так зборник выходить під уже поправленов, корект­нов назвов Studium Carpatho-Ruthenorum/Штудії з карпаторусиністікы.

Орґанізація семінарів у самых зачатках того проєкту мала велике значіня главно про етаблованя як Інштітуту русиньского языка і културы на Пряшівскій універзітї, так ай етаблованя новой научной дісціпліны – карпаторусиністікы. Проєкт принїс штось нового, притяг до Пряшова вызначны особности наукы, котры могли выступити перед шыршов публіков. Вдяка тому приходили на семінары, на кажду авізовану тему, нелем штуденты, але ай по 20 – 70 участників – в залежности од особности выступаючого – з рядів Русинів і Нерусинів, з рядів ученых і лаіків. Но як знаме, каждый проєкт має ай свої ліміты. Тым хочеме назначіти, же орґанізаторы мають інтерес, жебы енерґія вложена до орґанізації научных семінарів приносила все якостны і оріґіналны выслїдкы, з якыма ся бадателї будуть охотны подїлити із пряшівсков публіков. А тоты крітерії собі выжадують даколи веце часу на то, жебы оріґіналны темы обявити, а таксамо найти адекватных одборників на їх спрацованя і публічну презентацію перед академічнов, але ай шыршов громадов. З оглядом на то орґанізаторы вырїшили, же од року 2020 семінары не будуть орґанізовати з таков періодічностёв, як дотеперь (т. є. раз за два місяцї – звычайно у середу пообідї), але лем спорадічно, кедь буде даяка вызначна нагода, інтересна оріґінална тема і особность реферуючого. Также правдоподобно в далшім зборнику буде опублікованых уж менше позваных рефератів а веце додатковых штудій. Але тоты, котры ся конкретнов темов із жывота карпатьскых Русинів інтересують, будуть мати можность тему собі прочітати у зборнику, де буде, як і дотеперь, уведженый контакт на автора штудії.

ПгДр. Кветослава КОПОРОВА, ПгД., едіторка, Інштітут русиньского языка і културы Пряшіваской універзіты в Пряшові

Позначка:


[1]       Історія карпатьскых Русинів од М. Лучкая по латиньскы (ай із україньскым перекладом) першыраз была надрукована на продовжіня в: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику ч. 11/1983 (с. 47), 13/1998 (с. 109), 14/1986 (с. 93), 16/1990 (с. 29), ч. 17/1991 (с. 27), ч. 18/1992 (с. 63), зоставителї: Іван Русинко, Мирослав Сополиґа Пряшів: 1983, 1986, 1988, 1990, 1991, 1992.

Выступ доц. Фенича, рецензента книгы „Анатолій Кралицькый. Творы“

Книгу Анатолій Кралицькый – Творы – одпрезентовав і їй рецензент, доц. Фенич із Ужгородьской універзіты. – Рецензент книжкы Анатолій Кралицькый – Творы.

1 2