september, 2018 - rusynlit.sk

проф. ПгДр. Петер Каша, К. Н.: Понорити ся до віршів

28. septembra 2018 Michal Pavlič Leave a comment

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ

(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)

При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.

Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі. На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.

Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами. Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і выбратыма мотівами закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену гать і складати память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.

Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...

Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну і судьбы людей. Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.

На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы, є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го вертать до найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на найкрасшім хорватьскім острові Брач.

Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.

Штудії, рецензії

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.: Сполок русиньскых писателїв і ёго роль в пестованю літературного языка Pусинів на Cловакії

11. septembra 2018 Michal Pavlič Leave a comment

PhDr. Koporová Kvetoslava, PhD.

Prešovská univerzita v Prešove

Ústav rusínskeho jazyka a kultúry

Ul. 17. novembra 15

080 01 Prešov

СПОЛОК РУСИНЬСКЫХ ПИСАТЕЛЇВ І ЁГО РОЛЬ В ПЕСТОВАНЮ ЛІТЕРАТУРНОГО ЯЗЫКА РУСИНІВ НА СЛОВАКІЇ

Anotácia

Príspevok je výsledkom mapovania činnosti Spolku rusínskych spisovateľov na Slovensku, ako jedného zo združení a spolkov, ktoré vznikali v rámci revitalizačného procesu Rusínov, historikmi označovaného ako tretie národné obrodenie Rusínov. Stanovy spolku boli zaregistrované na Ministerstve vnútra SR v roku 2001, teda desať rokov po tom, ako bola rusínska národnostná menšina oficiálne uznaná štátom ako jedna z národnostných menšín, žijúcich na území Slovenskej republiky. Združenie spisovateľov, píšucich o Rusínoch, ale aj po rusínsky bolo ďalším významným krokom na ceste k revitalizácii tejto minority tým viac, že po kodifikácii rusínskeho jazyka na Slovensku (1995) vznikol priestor pre písanie krásnej literatúry v ich materinskom jazyku. Koncentrujeme sa na okolnosti vzniku Spolku ako pokračovateľa vydavateľských aktivít v oblasti krásnej literatúry Rusínov v minulosti. Počas svojho trvania spolok vydal niekoľko almanachov (predstavujeme ich obsahové zameranie), odborných publikácií s tematikou rozvoja rusínskej literatúry ako aj množstvo umeleckých textov v rusínskom normatívnom jazyku.

Історічный контекст

Література писана о Русинах а ай по русиньскы (на діалектї) має довгу традіцію. Окремы авторы ї писали і перед роком 1995, респ. перед новембром 1989. В контекстї того треба припомянути, же літературна сфера і вжываня материньского языка Русинів в нїй є єдинов сферов, де споїня сучасности з минулостёв не было перерване.¹ Розвивала ся контінуално в розлічных історічных періодах. Інакшыма словами, тзв. народны поеты, якы зо своїм народом зіставали певно звязаны все, в часах політічно приязных і неприязных – в першім рядї через ёго язык, а дале через темы ёму близкы і зрозумілы, якы одображали ёго каждоденны радости і старости, забезпечіли контінуалный розвиток русиньской літературы аж до періоду сучасного, названого історіками як „третє народне возроджіня Русинів“.² Як коншатує Анна Плїшкова, з даного аспекту є великым щастём про каждый народ, кідь має особности, котры в різных сполоченьскых сітуаціях находять силу вступати на літературну сцену. Так література в народнім языку Русинів ся творила і жыла міджі народом неперестанно.³ Якраз вдяка тій контінуалности было лем природным, кідь по новембрї 1989 зазвучав голос народных русиньскых поетів іщі з векшов силов, а кодіфікація языка лем зміцнила чутя достойности материньского слова. На літературну сцену выходять в першім рядї народны поеты, котры до того часу писали містныма русиньскыма діалектами (Анна Галґашова, Юстина Матяшовска, Марія Полчова, Гелена Ґіцова, Штефан Смолей, Михал Павук, Осиф Кудзей, Еміл Цапцара⁴ і другы), але ай тоты поеты і прозаіци, котры перед новембром 1989 творили по україньскы і спонтанно перешли на русиньскый язык (Марія Мальцовска, Марія Ґірова, Анна Владыкова, Меланія Германова, Анна Галчакова, Михайло Гиряк, Николай Гвозда, Миколай Ксеняк, Юрко Харитун, Штефан Сухый...). Третє русиньске народне возроджіня принесло ай новых поетів, котрых якраз возродный процес Русинів і наслїдна кодіфікація языка іншпіровали к писаню поетічного слова а тыж прозовых творів (Квета Мороховічова-Цвик, Івета Мелничакова, Ірена Гунярова, Мірослава Лацова, Світлана Шковранова, Николай Шкурла, Миколай Коневал, Петро Женюх, Павел Янцура, Петро Ялч, Петра Семанцёва, Мілан Ґай...).

Литературное заведение пряшевское⁵ – попередник Сполку русиньскых писателїв як наслїдователя выдаваня красной літературы в народнім языку Русинів

Перед тым, як представиме актівіты Сполку русиньскых писателїв на Словакії од ёго взнику, зробиме куртый екскурз выдавательскых актівіт Русинів в рамках розлічных літературных ці културно-сполоченьскых сполків в минулости. Якраз публікації красной літературы (або холем малый простор, присвячный умелецькій літературї в добовых друкованых періодіках) нам подають свідоцтво о розвитку красного писменства, (а посередництвом нёго ай розвитку языка Русинів) яке, як сьме высше увели, розвивало ся міджі Русинами контінуално, без перервы. Абы ся могло розвивати, ід тому приспіло дакілько народнобудительскых сполків (в минулости званых общества, прото ай в їх назвах домінує тотo поменованя; їх актівіты ся датують на другу половину 19. стороча), котры в рамках публікачных актівітх предметом актівіт было, окрім іншого, ай публікованя умелецькых текстів ці то уж на сторінках розлічных періодік (місяцёсловів-календарїв, алманахів...), або нескорше в рамках книжок, выдаваных про прімарну едукацію в материньскім языку Русинів (букварїв⁶, ґраматік, чітанок...). В контекстї выдавательской роботы, само-собов, выходить на поверьх ай вопрос языка, якым бы мали даны публікації выходити.

Так язык, як ай народна ідентіта природно выплавали на поверьх як основны знакы, котры спроваджають народно-ідентіфікачны процесы Русинів під Карпатами, але ай сусїднї славяньскы народы⁷ в другій половинї 19. стороча. Історічны назвы сполків суть значно архаічны, зато уводиме ай їх вольный переклад.

Як першый, котрый історія зазначіла, быв Пряшівскый літературный сполок (Літературноє заведеніє пряшевскоє,⁸ 1850 – 1856). На основі доступных інформацій о добовій соціалній і културно-сполоченьскій сітуації, за якой взникло Літературноє заведеніє пряшевскоє, і о наслїдній ідеї ёго заснователя, ґрекокатолицького священика А. Духновіча можеме конштатовати, же якраз Літературноє заведеніє... своїм замірянём было якбы попередником сучасного Сполку русиньскых писателїв в найвекшій мірї. Александер Духновіч, в контекстї шырїня славянофільскых ідей, як і общой політічной сітуації, відїв в тім часї захрану свого народа в приклоїню ся ід (велико)руському народу, як і к (велико)руському языку, хоць з другого боку розумів, же найприроднїшым языком є народный язык Русинів, бо він є зрозумілый про найшыршы масы простого народа. Заміряня і выдавательскы актівіты сполку суть охоплены в Духновічовых словах, же „общество“ „возникло під покровительством Ёго преосвященства Архієрея Пряшевского, Пана Осифа Ґаґанця із такым цїлём, абы про освіту русиньского народа ужыточны книжочкы ся выдавали, жебы тот народ поступно ку чітаню і благородным наукам привыкав, і даколи до блаженїшого ставу ся дістав“.⁹ Анна Плїшкова в зборнику русиньской поезії Муза спід Карпат пише: „...были то зачаткы будованя фундаментів новой русиньской літературы“¹⁰. Сполок ся оръєнтовав передовшыткым на публікачну чінность, выдавав Місяцёсловы, Алманахы, в котрых так выник простор на публікованя творів народных поетів. Як о Духновічови написав ёго наслїдователь, тыж ґрекокатолицькый священик а таксамо на свою добу найплоднїшый бадатель Николай Бескид (1883 – 1947), Духновіч сам творив (писав стишкы, комедії, забавы....)¹¹ і в Літературнім заведенію... споїв такых писателїв-народных будителїв як А. Павловіча, І. Выслоцького, І. Ріпу, П. Лодїя, А. Коцака, Ґ. Тарковіча, А. Вальковского, М. Андрейковіча, В. Довговіча, М. Лучкая, М. Невицьку, А. Кріґер-Добряньску, Т. Подгаєцьку, А. Лабанца, П. Кузмяка. Сполок здружовав дакілько десяток членів¹² і „выдав десять книжочок“.¹³ Першым выдавателькым почіном сполку быв Місяцослов (1850), далшыма выданями были молитвенна книжка Хлїб душі, Книжиця читальная для начинающихъ,¹⁴ Алманах першый угорьско-руськый на 1851 рік, в котрім быв опублікованый знамый Духновічів вірш Вручаніє („Я Русин быв...“). Якраз алманахы мали велике значіня, бо они ся стали єдиным в тім періодї місцём на публікованя поезії (а то нелем духовной) русиньскых авторів, такых як: А. Духновіч, А. Павловіч, О Шолтыс, П. Яновіч, М. Невицька, А. Лабанц, І. Выслоцькый (публіковав під псевдонімом Орол Татраньскый, што сіґналізовало перепоїня на обродительскы актівіты словацького народа). Велику цїну про розвиток літературы мали два зборникы Духновіча: Поздравлениє русинов на г. 1851 і Поздравление русинов на г. 1952, якы ся стали маніфестом новой русиньской літературы.¹⁵ В общім про тот період є характерна ідея (велико)руськой народной орьєнтації, но штудуючі Місяцослов, мож збачіти, же приятём (велико)руського літературного языка карпаторусиньска інтеліґенція ся не зрекла перспектівной языковой самостатности. Ясно то дефіновав вызначный карпаторусиньскый публіціста, редактор і писатель того періоду Александер Гомічков в передслові ід ужгородьскому Місяцослову на рік 1865: „Мы імѣемъ нашу власную литературу, которая не притискается на чужину‟.¹⁶ Накілько тот сполок зъєдиняв лем русиньску еліту з Пряшівщіны, Духновіч вєдно з Раковскым і Добряньскым вырїшили сполупрацовати ай з русиньсков інтеліґенціов дале на выходї тогдышнїх підкарпатьскых жуп, з центорм в Ужгородї. Єпіскопы Поповіч і Ґаґанець підпорили тоту думку і в роцї 1864 быв потвердженый штатут Сполку св. Василія Великого (Общество Св. Василія Великаго,¹⁷ 1866 – 1872). Выдають ся надале Місяцословы, в якых суть публікованы творы красной літературы. На літературну сцену выходять такы мена як: І. Сильвай, Е. Фенцик, А. Митрак, Ю. Ставровскый-Попрадов і іншы. Опроти першому сполку, тот росшырив свої выдавательскы актівіты о літературны часописы. В роцї 1867 в Ужгородї зачінать выходити першый часопис про Русинів выдаваный на їх етнічній теріторії з назвов Оучитель¹⁸ (Учітель). В тім істім роцї зачали выходити церьковно-літературны часописы Свѣть,¹⁹ і Новый Свѣть (редактором быв священик Віктор Ґебей), пізнїше то были новинкы Карпатъ, на сторінках котрых окрім публікованя літературных творів зачали ся інтензівнїше розвивати ай языковы споры. Были то фактічно першы часописы, адресованы Русинам в тогдышнїм Австро-Угорьску. У 1895 роцї дякуючі сполку в Ужгородї обновила свою роботу славяньска друкарня²⁰ і тым знову взникла можность друковати азбучныма ґрафемами, што была, хоць і мала, но предці лем противага протів все міцнїшой латинізації і мадярізації. Русиньска інтеліґенція ся поступно дїлить на два таборы. Старша ґенерація – русофілы (з нима сімпатізовали А. Добряньскый, А. Митрак, Ю. Ставровскый-Попрадов, Іоан Раковскый) підпоровала языкову орьєнтацію на Росію і в своїх літературных творах вжывали (велико)рускый язык, хоць ай у властнім – карпатьскім варіантї. Другый табор – русинофільскый (підпоровали го Н. Гомічков, Ф. Злоцькый, Л. Чопей) творили передовшыткым представителї молодшой ґенерації, якы розуміли неприятелность хоснованя (велико)руського языка як языка чуджого в русиньскім просторї. К писателям народной орьєнтації того періоду мож зарядити окрім общо знамых А. Духновіча (котрый, хоць і лавіровав міджі (велико)руськов і русиньсков языковов орьєнтаціов, розумів, же култівованый народный язык предсі лем може быти найприроднїшым средством, зрозумілым без докладного учіня ґраматікы і тлумачіня незнамых про містне жытельство слов) А. Павловіча, ці А. Кралицького, ай такы мена як: Николай Нодь, Іван Выслоцькый і другы. По роспадї сполку выдавательскы актівіты ґрекокатолицькой духовной інеліґенції продовжують. Сільскый священик Євгеній Фенцик выдає часопис Листокъ і ёго літературну прилогу Додатокъ к Листку (выходили в роках 1885 – 1903). Кідь возьмеме до увагы факт, же ани Духновічови, а ани Павловічови ся за їх жывота не подарило выдати друком властны творы умелецькой літературы,²¹ за великый успіх сполку мож поважовати выданя двох прозовых творів Анатолія Кралицького: Иван. Повесть из народной жизни (Ужгород 1869, 191 с.) і Пиявица. Повесть из угорско-русской народной жизни (Ужгород 1869, 48 с.),²² котры были выдрукованы про народны бібліотекы в рамках едіції „Народное чтение“.

Фактічно в приближно єднакім часовім періодї як Сполок св. Василія Великого заложыв Духновіч ай Сполок св. Яна Крестителя (Общество св. Іоанна Крестителя, 1862 – 1874). Характернов рисов періоду чінности того сполку было зміцнїня боя протів силной мадярізації, што было призначне ай про словацькых народных будителїв того періоду (в роцї 1844 заложыв Міхал Мілослав Годжа сполок „Татрін“). У своїй роботї ся сполок базовав передовшыткым на харітатівны актівіты, главно на поміч худобным штудентам (Алумнеум – інтернат, котрый Духновіч заложыв у Пряшові про бідных штудентів).

Перед зачатком першой світовой войны народный жывот Русинів на Пряшівщінї упав на найнизшу уровень і піднимати ся зачав аж по першій світовій войнї, в першій Чеськословеньскій републіцї, сучастёв котрой была ай Підкарпатьска Русь. Важну роль в тім періодї одограв Руськый културно-освітнїй сполок А. Духновіча (Русское културно-просветительное общество имени А. В. Духновича,²³ 1923 – 1948). Сполок ся концентровав на роботу міджі людми по русиньскых селах з цїлём ословити якнайшыршу масу. Наконець, свідчіть о тім ай чісло членів, котре ся раховало не на десяткы, як то было в припадї Літературного заведенія,²⁴ але на тісячі, а вєдно з членами чіталень, котры общество в рамках своїх актівіт закладовало по селах, ся тото чісло приближовало ід 15 000 членам.²⁵ вВызначовав ся богатов едічнов чінностёв. Покы іде о новинкы і часописы, в роках 1923 – 1924 выдавав часопис Крапатскій край, в роках 1928 – 1933, респ. іщі і в роцї 1938 выдавав Карпатскій свѣтъ. Од 1. мая 1932 Карпаторусскій голосъ выходив докінця як денник. Но найвекшый простор на друкованя умелецькых творів выник выдананём календаря з назвов Русскій народный календаръ, котрый выходив в накладї аж 10 000 фалатків. В серії „Издание“ (выходила в роках 1924 – 1937) сполок выдав 115 книжок з области історії і літературы. З языкового погляду то были публікації в російскім языку (авторами были еміґранты з Росії), але тыж публікації молодой русофільскы орьєнтованой інтеліґенції. Основа їх языка ся базовала на (велико)руськім языку, з елементами народного языка Русинів. Окрім одборных публікацій сполок в едіції „Народная бібліотека“ выдавав книжкы умелецькой літературы про шырокы народны масы, чому быв приспособленый ай їх язык. Народная бібліотека в роках 1941 – 1944 выдала 32 публікацій одборной і красной літературы од підкарпатьскых авторів. З ініціатівы сполку фунґовала таксамо ай орґанізація Школьная помощь, котра окрім харітатівных актівіт орьєнтовала ся ай на выдаваня учебників і популарной літературы. Вшыткы названы выдавательскы актівіты даных сполків суть таксамо ай документаціов невырїшеного языкового вопросу і наслїдных языковых спорів о тім, якый язык мають Русины під Карпатами хосновати, окрім іншого, ай в краснім писменстві: (велико)руськый ці ся базовати на містный народный язык? В міджівойновім періодї ся обявила, хоць ай в малій мірї і третя орьєнтація – проукраїньска (репрезентована передовшыткым україньскыма еміґрантами на теріторії Підкарпатьской Руси і сполком „Просвіта“), хоць на Пряшівщінї єй позіції не были барз міцны.²⁶ Наконець але запас міджі (велико)руськов і україньсков языковов орьєнтаціов в міджівойновім періодї быв на хосен русиньской орьєнтації, бо містне жытельство практічно не овладало ани єден з тых языків, зато ай школы на низшых ступнях базовали на домашнїй традіції і народнім языку. Тот факт ся одбив ай на языку, в котрім ся публіковала красна література того періоду. Перегляд авторів і їх поезії, котра была писана народным языком Русинів мож найти в публікації Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску (Плішкова 1996), їх мена сьме увели і на зачатку нашой статї. Кідь не береме до увагы пару выдань в народнім языку (респ. в языково коріґованых містных діалектах) бывшой културно-сполоченьской орґанізації „Культурний союз українських трудящих‟, котра мала забезпечовати в часах по другій світовій войнї (од пятьдесятых років 20. стороча аж до року 1989²⁷) културны потребы Русинів, якраз на творы тых авторів могла в зачатках третёго народного возроджіня надвязати плеяда далшых – сучасных русиньскых авторів, але то уж є капітола зроду новой етапы русиньской красной літетатуры, на базї літературного русиньского языка.

Язык як основный інштрумент етнічной орьєнтації і ёго аплікація в красній літературї Русинів по роцї 1989

Выходячі з богатой културно-народной минулости Русинів, яка, хоць ай не принесла ясны і конкретны одповідї на вопрос ідетіты і материньского языка, но послужыла як компас при становлїню пріорітных цїлїв третёго русиньского народного оброджіня, котры сі становила перша поновемброва прорусиньскы оръєнтована културно-сполоченьска орґанізація – Русиньска оброда. Было їх дванадцять,²⁸ причім першы два давали ясну одповідь на два невырїшены вопросы з минулости: вопрос ідентіты (узнаня Русинів за самостатну народностну меншыну зо вшыткыма правами, котры єй ґарантує устава) і вопрос материньского языка (кодіфікація русиньского списовного языка). Само собов, выдаваня красной літературы в уж знормованім языку Русинів на Словакії было природным продовжінём розвитку красного писменства міджі Русинами. Такой рік позад заложіня Сполку выходить ёго першый Русиньскый літературный алманах, котрый є уведженый статёв першого председы сполку, теоретіка літературы Василя Хомы: Як дале? Роздумы о судьбах русиньской літературы. Василь Хома практічно як першый в розвитку новодобой русиньской літературы поменовав народну орьєнтацію Русинів ай на літературнім полю: „Выходжаме з будительской ініціатівы Духновіча, бо она перманентно зоставать продуктівна для Русинів і в днешнїм часї. Твердо ся надїєме, же таков зостане і в будучности. І напрік тому, же суть боягузы, котры глядають чуджі орьєнтації. Наша орьєнтація є лем єдна. Така сама, яку выголосив Духновіч: Я Русин был, єсьмь і буду...‟²⁹ Першый (по роцї 1989) русиньскый літературный алманах нелем же надвязав на традіції алманахів Александра Духновіча, але выходить сімболічно ай в юбілейнім року Духновіча (в роцї 2003, коли минуло 200 років од ёго народжіня).

Листуючі далшы выданя алманахів (довєдна їх вышло девять: 2003, 2004, 2005, 2006, 2007, 2008, 2009, 2010, 2011; потім з доводу несхвалїня проєктів на далшы алманахы было їх выдаваня заставлене), можеме ся дізнати о чім писали, але таксамо ай то, до якой міры была в них дотримана языкова норма, приятя і дотримованя якой было деклароване в першім алманаху з року 2003. Зоставителём першых пятёх річників алманаху (2003 – 2007) быв Василь Хома, тогдышнїй председа Сполку русиньскых писателїв. Першый алманах, котрый бы сьме могли поважовати за пілотный (хоць в історічнім контекстї навязуючій на алманахы-місяцёсловы, выдаваны Літературным заведенієм пряшевскым), само собов хотїв представити досягнутя Русинів нелем на літературнім полю, але передовшыткым підкреслити роль кодіфікації русиньского норматівного языка, о чім свідчать аж штири статї о норматівнім языку, як і о ёго перспектівах (кодіфікаторів Юрія Панька, Василя Ябура, статї Анны Плїшковой і Александра Зозуляка).

Тематіка алманахів і языкова норма в алманахах

Перегортаючі єднотливы річникы алманаху мож повісти, же у першых пятёх выданых алманахах (2003, 2004, 2005, 2006, 2007) ся едітор старав охопити якнайшыршый контекст русиньского писменства: поезію, прозу, драму, переклады, літературонаучны статї, рецензії, суть там поміщены публіцістічны статї, медайлоны поетів ід жывотным юбілеям, некролоґы.... Хоць алманахы мають (докінця ай у своїй назві) характерістіку – літературны, находиме в них части і о русиньскім норматівнім языку. В першім алманаху – на рік 2003 бы сьме то могли розуміти як вступны статї, жебы представити знормованый русиньскый язык (статя єдного з кодіфікаторів – Василя Ябура), як і ёго перспектівы в літературній (але нелем в літературній) сферї (А. Плїшкова, А. Зозуляк). В далшых алманахах суть але публікованы ай лінґвістічны статї односно норм правопису, і таксамо аналітічны статї (язык нашых будителїв Духновіча, Павловіча,... в порівнаню з сучасным кодіфікованым русиньскым яыком), котры реґуларно публіковав єден з кодіфікаторів – Юрій Панько. Тот момент нам може назначовати мінімално два факты. Першый, котрый сьме увели у вступі, же русиньска інтеліґенція літератів (котрых і так было немного) як кібы была несподївана і лем барз помалы зачала реаґовати на тількы зміны в сполочности по новембрї 1989, правдоподобнї ай зато было лем барз тяжко здобыти даякого автора-літерата, котрый бы ся рїшыв публіковати в русиньскім алманаху свої статї, а новых теоретіків літературы, котры бы ся замірёвали на русиньску літературу, видно, буде треба іщі лем выховати. Другый факт може назначовати продовжуючі языковы споры і свідчіть о якійсь неєднотности міджі самотныма кодіфікаторами, але ай міджі вжывателями русиньского норматівного языка. Позітівным опроти языковым спорам з минулых періодів є але факт, же в них ся уж не рїшить языкова орьєнтація Русинів – кодіфікаціов языка є вырїшена в проспіх народной орьєнтації. Акт кодіфікації многы Русины, видить ся, порозуміли і прияли го без будь-якых похыбностей о правилности той дорогы про свій далшый розвой в новій Европі, де мають місце нелем великы што до чісла жытелїв народы, респ. народы з властныма державами, але ай малы народы, котры жыють в рамках розлічных держав і ніч їм не заваджать розвивати ся без амбіцій на створёваня своїх властных держав.³⁰ Споры ся дотыкають скоріше частковых правил, котры суть прічінов неєднотности.

Выслїдком той неєднотности суть ай публікації красной літератутры, ыв котрых дотримованя языковой нормы є завісле од особы зоставителя, респ. языкового редактора. Так першых 5 алманахів, котрых зоставителём є Василь Хома, а таксамо ай шестый і семый алманах (на 2008 і на 2009 рік, зоставитель Юрій Панько) з языкового боку решпектують кодіфікацію, аж на єден момент – єдну зміну у правилах правопису, котра была прията по десятёх роках од кодіфікації і вступила до платности од року 2005, а то доповнююча функція ґрафемы „ї“, котра має заєдно ай помягшовати перестоячій консонант, так, як то є в припадї ай другых йотованых ґрафем (я, ю, є, ё).³¹ Далшы два алманахы (2010, 2011; едіторы: А. Зозуляк, К. Копорова) уж аплікують вшыткы зміны і доповнїня правил правопису з року 2005, враховано помягшуючой функції у ґрафемы „ї“. Таксамо решпектують і ґрафему „ё“, котру, як сьме збачіли, не решпектують дакотры далшы выданя сполку, напр. проза Штефана Смолея: Нагода або судьба (Сполок русиньскых писателів 2009, языкова редакторка Феодосія Латтова). Намісто ґрафемы „ё“ вжывать языкова редакторка дослїдно – подля україньского правопису – споїня „ьо“ (нерешпектованя ґрафемы „ё“ сьме зазначіли і в періодіку выдаванім Русиньсков обродов, як першов і в своїх зачатках наймасовішов прорусиньскы оръєнтованов орґанозаціов, котра, была ґарантом при кодіфікації языка в роцї 1995 – в тыжденнику InfoРусин). З тых двох моментів можеме зробити слїдуюче заключіня: дакотры вжывателї русиньского норматівного языка (котры з языком роблять як професіоналы) не суть стотожнены з:

помягчуючов функціов ґрафемы „ї“ (зміна зреалізована по десятёх роках од кодіфікації),
з вжыванём ґрафемы „ё“ (котра была прията до орфоґрафії русиньского языка од зачатку – при кодіфікації в 1995 роцї).

Предметом нашой штудії не є аналіза порушованя языковой нормы, але язык як інштрумент пестованя народной ідентіты в публікаціях Сполку русиньскых писателїв, видить ся нам, же ся буде треба ід вопросу акцептації языковой нормы в поєдных выданях вернути.

Новодобы русиньскы авторы

Алманахы Сполку русиньскых писателїв ся стали простором на публікацію плеяды уж знамых новодобых русиньскых авторів – Миколая Ксеняка, Михала Павука, Михала Гиряка, Штефана Сухого, Штефана Смолея, Гелены Ґіцовой-Міцовчіновой, Юрка Харитуна, Мірославы Лацовой, Штефана Ладижіньского, Петра Ялча, Кветы Мороховічовой-Цвик,... але таксамо їх самостатных поетічных або прозовых збірок. Окрім народнобудительской поезії, русиньскы писателї выглядують і зображують у своїх творах ай темы з минулости нашых предків (войновы часы, дротарство, народны ремесла), реаґують на сучасны подїї в сполочности (а то нелем на подїї, дотыкаючі ся народной ідентіты), розоберають філозофічны вопросы, котры чоловік рїшить у своїм жывотї... На літературну сцену выходять і женьскы темы, котры приносять женьскы авторкы як старшой, так ай середнёй і молодой ґенерації, котры ся заєдно стають ай членами Сполку русиньскых писателїв. Жебы їх іншпіровати до далшой роботы, в рамках Літературного фонду при міністертві културы СР суть найлїпшы літературны творы писаны русиньскым языком оцїнёваны преміов Александра Павловіча за русиньску літературу, а таксамо цїнов за найлїпшы переклады красной літературы до русиньского языка. В цїлорусиньскім контекстї суть авторы пишучі о Русинах і по русиньскы (дакотрым з варіантів русиньского языка в державах, де жыють) оцїнёваны каждорічно Преміов Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США і фінанцує довгы рокы філантром Штефан Чепа з Торонта в Канадї³². Премія А. Духновіча є найвысшым оцїнїнём в рамках світовой русиньской літературы і може єй здобыти автор пишучій о Русинах і по русиньскых з будькотрой державы, де жыють Русины (в Европі і мімоевропскім контекстї), премія А. Павловіча є вязана на Сполок русиньскых писателїв на Словакії і удїлює єй Літературный фонд в Словацькій републіцї³³.

Окрім того, сполок актівізує ай выдаваня одборных публікацій з тематіков розвоя русиньской літературы,³⁴ старать ся забезпечовати таксамо рецензії на выданы публікації русиньскых авторів красной літературы на Словакії (на кінцї нашой штудії уводиме бібліоґрафію як Сполку русиньскых писателїв, так ай дотеперь публікованы рецензії на публікації як Сполку русиньскых писателїв, але ай нам доступны публікації і рецензії на них, котры вышли по роцї 1989 в рамках іншых выдавательскых субєктів).

Красне писменство Русинів на Словакії по роцї 1989 зазначіло інтензівный розвиток што до чісла публікацій, і авторів. Як видно з бібліоґрафії, векшына публікацій выходить азбуков, но поєдны авторы выдають ай латиньсков ґрафічнов сістемов. Выданя векшыны публікацій є підпорене фінанчно передовшыткым Міністерством културы СР, пізнїше Урядом влады СР, під котрый перешли тоты компетенції. Дакоты авторы выдають свої публікації ай на властны наклады, або самы ініціатівно глядають спонзорів на выданя книжкы в русиньскім языку. Котры з новодобых русинськых авторів стануть ся популарныма лем на куртый час, а котрых творы пережыють і наступны ґенерації, то наісто вкаже час. В каждім припадї можеме сконштатовати, же попри публіцістічній сферї в умелецькій літературї ся русиньскый норматівный язык од ёго кодіфікації в роцї 1995 розвивать найпрудшым темпом, о чім свідчіть якраз велике множество выданых публікацій, а то нелем Сполком русиньскых писателїв. Публікації красной, але ай одборно-популарной ці одборной літературы выдають ай іншы сполкы, або обчаньскы здружіня, взникнувшы на теріторії Словакії по роцї 1990, такы як Русин і Народны новинкы, Здружіня інтеліґенції Русинів Словакії, Русиньска оброда, Сполок Русинів Спіша, Културно-освітнє общество Александра Духновіча, Академія русиньской културы, Світовый конґрес Русинів і дакотры далшы. Зъєднотити правописну норму вшыткых выдавательскых субєктів мало бы быти основным цїлём нелем тых, котры суть офіціално одповідны за языкову норму (Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові), але ай моралнов одповідностёв тых, што претендують на выдаваня такых публікацій, абы язык Русинів, хоць і недавно знормованый, быв репрезентантом і пропаґатором літературной подобы русиньского языка, як найвысшой формы народного языка Русинів на Словакії.

Бібліоґрафія выдань Сполку русиньскых писателїв і іншых выдавательскых субєктів русиноязычной красной літературы на Словакії і одборно-научных публікацій з тематіков русиньской літературы по роцї 1989.

АНТОНЯК, А. (2011). Далшый зборник духовной поезії. Рецензія на поезію автора Осифа Кудзея: Кадило. Ін: Русиньскый літераурнйы алманах на 2011-ый рік. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с. 53-62.

ANTOŇÁK, A. (2012). Analýza úlohy a miesta epizódy v novele Márie Maľcovskej Zelená fatamorgána. Iн: Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Бенькова, М. (едітор). ІРЯК-ПУ, Пряшів, с. 30-41.

АНТОНЯК, А. (2014). Юрко Харитун: Мої незабудкы. (Штири позначкы на адресу поетічного зборника.) Ін: Русин 2/2014. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSSN 1339-5483, с. 10 – 17.

ВІЦО, Ф. Ілько Сова з Баюсова. Выбір з рисованого серіалу. Выдавательство ADIN – Роберт Віцо, Пряшів, 127 с.,

ГВОЗДА, Н. (2006). Сповідь Русина. Поезія. Світовый конґрес Русинів, Пряшів, 63 с.

ҐАЙ, М. (2012). Молитва Русина. Поезія. Академія русиньской културы в Словеньскій републіцї, Пряшів 2012, 104 с.

ГИРЯК, М. (1993). Анна Галґашова і єй творча продукція. Ін: Стружніцькыма пішниками. А. Галґашова. Пряшів: Русиньска оброда, 1993, с. 197-200.

ҐІРОВА-В,АСЬКОВА, М. (2008). Родне гнїздо. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN 978-80-88769-87-3.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2012). Ружа під облаком. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска. , 142 сІSBN 978-80-89441-27-3.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2013). Сповідь матери. Поезія. Свидник, 227 с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010). Письмо Русинам. Поезія. Свидник, 100 с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010). Фіялочка. Поезія про дїти. Свидник, 54 с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2010). Пчолка. Поезія про дїти. Свидник, 80 с.

ҐІЦОВА-МІЦОВЧІНОВА, Г. (2013). Біда спід Бескида. Поезія. Свидник, 261 с.

Світла і тїнї Василя Зозуляка. Зборник статей і літературных текстів к 100-річніцї народжіня і 15. річніцї смерти. Александер Зозуляк, едітор. Русин і Народны новинкы, Пряшів 2009, 138 с.

ДЖУНДОВА, І., (2011). Есемес до небес... Ін: Русин 1/2011. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы.

ДЖУНДОВА, І. (2011). Не быти осломкнигу М. Ксеняка Углы погляду. Ін: Русиньскый літераутрный алманах на 2011-ый рік. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв, ISBN 978-80-89441-18-1, с. 50-52.

ДЖУНДОВА, I. (2011). Сны на почеканя. Рецензія на поетічну збірку Ю. Харитуна Мої сны. Ін: Русиньскый літераурнйы алманах на 2011-ый рік. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с. 53-56.

DŽUNDOVÁ, I. (2010). Zelená fatamorgána Márie Maľcovskej. Iн: Русиньскый списовный язык на Словеньску 1995 – 2010 і сучасна русиньска література. Плїшкова, А. (едітор), Пряшів, с. 92-102.

DŽUNDOVÁ, I. (2011). Žena v tvorbe Márie Maľcovskej. Typologická charakteristika ženských postáv v rusínskych arabeskách. Ін: Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Бенькова, М. (едітор). ISBN 978-80-555-0470-4, с. 42-48.

КÁŠA, P. (2010). Aktuálne a nadčasové v tvorbe Štefana Suchého. Iн: Русиньскый списовный язык на Словеньску 1995 – 2010 і сучасна русиньска література. Плїшкова, А. (едітор), Пряшів: ІРЯК –ПУ. ISBN 978-80-555-0297-7, с. 82-91.

КОНЕВАЛ, М. (2013). З русиньского сердця. Поезія. Русиньска оброда на Словеньску, Пряшів 2013, 174 с. ISBN 978-80-895-40-20-4.

КОПОРОВА, К., (2011). Думкы і тужбы Кветы Мороховічовой-Цвик. Ін: Русин 1/2011. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 9-10.

КОПОРОВА, К., (2009). По третїй раз наставене глядило. Ін: Русин ч. 6/2009. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 18-19.

КОПОРОВА, К. (2007). Слабость є єй силов. Ін: Русин ч. 2/2007 Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 7.

КОСТОВА, М. – КОСТОВА, Е. (2006). Приповідкы на добру ніч. Русин і Народны новинкы, Пряшів, 109 с.

КСЕНЯК, М. (2009). Жмені родной землі. Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска. , 135 ,

КСЕНЯК, М. (2013). Пряшів:Углы погляду. Проза. Академія русиньской културы в Словеньскій републіцї, 184. ISBN 978-80-970185-7-3.ISBN 978-80-970185-1-1.

КСЕНЯК, М. (2013). Споминкы і очекованя. Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска. ISBN 978-80-970185-7-3.

KUBEK, E. (2012). Narodny povisti i stichi. Próza. František Dancák, Petra Prešov, 171 s.

KUDZEJ, O. (2001). Акафіст священомученикови Павлови П. Ґойдічови, Пряшівскому єпіскопови. Міджілабірці 2006.

KUDZEJ, O. (2013). Сміх через слызы. Байкы. Русин і Народны новинкы, Пряшів, 95, 102 с.

KUDZEJ, O. (2013). Bajky, dumky i vydumky. Tlačiareň svidnícka, s. r. o., Svidník, 105 s.

KUDZEJ, O. Bajkal. Tlačiareň svidnícka, s. r. o., Svidník, 101 s.

МАЛЬЦОВСКА, М. (1995). Приповідкова лучка. Русиньска оброда, Пряшів 1995, 80 с.

МАЛЬЦОВСКА, М. (2012). Найкрасша приповідка. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска. ІSBN 978-80-89441-26-6.

МАЛЬЦОВСКА, М. (2007). 100 вызнамных Русинів очами сучасників – І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 139 с.,9124 с.ІSBN 978-80-88769-79-8.

М,ЕЛНИЧАКОВА, І. (2010). І Янкови, і нянькови. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN 978-80-89441-06-8.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2010). Думкы і тужбы. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ІSBN 978-80-89441-05-1.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2011). Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска. ІSBN 978-80-89441-19-8.

МОРОХОВІЧОВА-ЦВИК, К. (2014) Любовны періпетії. Поезія. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 68 с.

Муза спід Карпат (Зборник поезії Русинів на Словеньску). Зоставитель Анна Плішкова. Русиньска оброда, Пряшів, 168 с. ІSBN 80-88769-15-9.

ПАДЯК, В. (2012). Нарис історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI. стороча. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 140 . ІSBN 978-80-89441-25-9.

ПАДЯК, В. (2011). Ідея служеня, авадь „власна кров‟ у творчих роздумованях Марії Мальцовской. Ін: Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Бенькова, М. (едітор). ISBN 978-80-555-0470-4, с. 49-56.

ПАДЯК, В. (2011). Мамко, купте мі книжку... Рецензія на гаданкы авторкы К. Мороховічовой-Цвик: Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба. Ін: Русиньскый літераурнйы алманах на 2011-ый рік. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с. 67-68.

PETROVAJ, V. (1994). Rusynŷ. Проза. Rusyn´ska obroda, Pr´ašov, 270 с.

Русалка. Творчость молодых авторів 2000 – 2009. Анна Плїшкова, зоставитель. Русин і Народны новинкы 2009, 200 с.

РУСИНКО, Е. (2012). Найкрасша приповідка. Ін: Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Бенькова, М. (едітор). ISBN 978-80-555-0470-4, с. 12-22.

Русиньскы соловї. Поздравлїня Русинів 1995 – 2000. Зборник умелецькых творів русиньскых авторів в літературній прилозї тыжденника Народны новинкы за рокы 1995 – 2000. Зоставитель Анна Плїшкова. Русин і Народны новинкы 2010,

Русиньскый новинарь. Спомины новинаря Алексія Ільковіча. Владимір Ільковіч, зоставитель. Сполок русиньскых писателїв 2014, 95 с.

СМОЛЕЙ, Ш. (2005). Не ганьб ся Русине. Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009). Юрковы пригоды. Выбір з росповіданьяшів:Русиньска оброда7151

СМОЛЕЙ, Ш. (2008). Бескидьскы співы. Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів, 127 с.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009). Нагода або судьба. Пряшів: Сполок русиньскых писателів Словеньска, 141 s.

СМОЛЕЙ, Ш. (2009). Несповнены тужбы. Пряшів: Міджілабірці 12278.,Чудный світ. Выбір з баёк. Свідник, СМОЛЕЙ, Ш. (2009). 70 .

СМОЛЕЙ, Ш.(2012). Пригоды з нашых сел. Проза. Mіджілабірці, 202 с.

СМОЛЕЙ, Ш. (203). Бурї над Бескидами. Проза. Академія русиньской културы в СР, Пряшів, 240 с.

СУХЫЙ, Ш. Енді сідать на машыну вічности. Стихы. Русиньска оброда, Пряшів 1995, 72 с.

СУХЫЙ, Ш., Русиньскый співник. Поезія. Русиньска оброда, Пряшів 1994, 60 с.

СУХЫЙ, Ш., Як Руснакы релаксують. Проза. Русиньска оброда, Пряшів 1997, 164 с.

СУХЫЙ, Ш., Азбукарня. Поезія про дїти. Русин і Народны новинкы, Пряшів 2004, 64 с.

СУХЫЙ, Ш., Аспірін. Поезія. Русин і Народны новинкы, Пряшів 2006, 64 с.

СУХЫЙ, Ш., Слон на кычарї. (Стишкова книжка про русиньскы дїтиска). Русин і Народны новинкы, Пряшів 2007, 64 с.

СУХЫЙ, Ш., Незабудка. Поезія про дїти. Сполок русиньскых писателїв, 94 с.

СУХЫЙ, Ш., Міст над ріков часу. Есеї. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів 2009, 64 с.

СУХЫЙ, Ш., Азбукова мама. Поезія про дїти. Русиньска оброда, Пряшів 2010, 136 с.

СУХЫЙ, Ш., Третє крыло. Поезія. Здружіня інтеліґенції Русинів Словеньска, Братїслава 2014, 120 с.

Тернёва ружа. Зборник русиньской народной поезії. Зоставитель Анна Плішкова. Русиньска оброда, Пряшів 2002, 80 с.

ХАРИТУН, Ю. (1995). Гуслі з явора. Поезія. Русиньска оброда, Пряшів, 93 с.

ХАРИТУН, Ю. (2010). Мої жалї. Pоезія. Русин і народны новинкы, Пряшів, 188 с.

ХАРИТУН, Ю. (2011). Мої сны. Поезія. Сполок русиньскых писателїв Словеньска, Пряшів, 224 с.

ХАРИТУН, Ю. (2012). Мої незабудкы. Поезія. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 236 с.

ХАРИТУН, Ю. (2014). Мої надїї. Поезія. Академія русиньской културы, Пряшів, 184 с.

ХОМА, В. (2000). Розвиток русинської поезії в Словаччині від 20-х до 90-х років XX століття. (Нарис історії з портретами поетів). Видавництво Спілки словацьких письменників, Братіслава, 396 с.

ХОМА, В. –XОМОВА, М. (2005). Оброджіня Русинів. (Зборник статей і штудій о русиньскій літературі, културі і діятельстві русиньскых орґанізацій пі року 1989). Сполок русиньскых писателів, Пряшів, 224 с.

ХОМА, В. (2011). Особитости художнёго чутя в літературных творах Марії Мальцовской. Ін: Літературна творчость М. Мальцовской в контекстї сучасной русиньской літературы. Марта Бенькова, М. (едітор). ІРЯК-ПУ, Пряшів, с. 23-29.

ХОМА, В. (2011). Осиф Кудзей і ёго зборник Кадило. Рецензія на духовну поезію. Ін: Русиньскый літераурнйы алманах на 2011-ый рік. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, с. 62-66.

СЕМАНЦЁВА, П. (2013). Россыпаны рядкы. Проза. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 143 с.

ŠANDALOVÁ, Ľ. (2013). Poďte, ďity, što vam povim. Поезія про дїти. tota agentura, Svidnyk, 63 с.

ЯЛЧ, П. (2014). Мамко, подьме чітати. Поезія про дїти. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів, 65 с.

A. Plišková, Rusínsky jazyk na Slovensku: náčrt vývoja a súčasné problémy. Metodicko-pedagogické centrum v Prešove, Prešov 2007, s. 82.

P. R. Magocsi, Národ znikadiaľ : ilustrovaná história karpatských Rusínov, Prešov 2007, s. 101.

Позерай: Тернёва ружа. Зборник русиньской народной поезії. Зоставила А. Плїшкова. Пряшів 2002, с. 3.

⁴

Курты характерістікы тых авторiв – народных будителїв находиме в Музї спід Карпат Зборнику поезії Русинів на Словеньску. Ззоставила А. Плїшкова. Русиньска оброда, Пряшів 1996, але тыж в Русиньскім народнім календарю (выходив в Пряшові в роках 2000 – 2004), напр. в Народнім календарю на 2001 рік найдеме статю Анны Плїшковой: Єдна з народных поеток (Ку 70. народенинам Юстины Матяшовской, с. 84), або статю Штефана Сухого: Сто стежок Миколая Ксеняка (с. 191).

⁵

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

⁶

Букварь Духновіча ся наприклад зачінать знамым стишком про найменшых: Мамко, мамко, куп мі книжку... І: Николай Бескид на благо Русинів Зоставитель Гавриїл Бескид. Выдавательство В. Пaдяка, Ужгород 2005 с. 45-46.

⁷

Русиньске народне возроджіня (друга половина 19. стороча) было переважно наслїдком дїятельства двох актівістів. Ґрекокатолицького священика Александра Духновіча і Адолфа Добряньского, професіов баньского інжінїра, але тыж русиньского політіка, котрый в угорьскім парламентї заставав інтересы Русинів. Близше позерай: П. Р. Маґочій. Народ нивыдкы. Ілустрована історія карпаторусинôв. Выдавательство В. Падяка, Ужгород 2007, с. 56-69.

⁸

Написане подля сучасной русиньской языковой нормы.

⁹

Г. Бескид, Културно-освітна робота міджі Русинами в другій половинї 19. стороча. Културны общества. Ін: Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 рокам куплїня Руського дому в Пряшові). Світовый конґрес Русинів, Пряшів 2005, с. 17.

¹⁰

Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску. Зоставитель Анна Плїшкова. Пряшів: Русиньска оброда, Пряшів 1996, с. 11.

¹¹

Позерай: Н. Бескид, Александер Духновіч – великый сын русиньского роду. Ін: Русиньскый народный календарь на рік 2001. Зоставителї: Михайло Гиряк, Александер Зозуляк. Русиньска оброда, Пряшів 2000, с. 47.

¹²

Позерай: С. Конєшні, Общество А. В. Дуновіча і Русины за передмнїховской републікы. Ін: Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї: Гавриїл Бескид, Александер Зозуляк, Світовый конґрес Русинів, Пряшів 2005, с. 24.

¹³

Ін: В. Бірчак, Літературні стремліня Підкарпатської Руси. Друге доповнене видання. Карпати, Ужгородський виробничо-видавничий комбінат „Патент‟, Ужгород 1993, с. 103.

В. Падяк в Нарисї історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI. стороча (Пряшів: 2013) пише о дванадцятёх книжках (с. 51).

¹⁴

Букварь Духновіча Книжиця читальная для начинающихъ вышов в трёх варіантах (1847, 1850, 1852). Суть догады, же вышло ай четверте выданя, в роцї 1854. Ін: Олександер Духнович. Твори в 4-х томах. Том 2. Головний редактор М. Ричалка. Пряшів 1967.

¹⁵

Муза спід Карпат Зборник поезії Русинів на Словеньску. Зоставитель Анна Плїшкова. Русиньска оброда, Пряшів 1996, с. 11.

¹⁶

A. Плїшкова, Списовный язык карпатьскых Русинів : проблемы становліня, кодіфікації, акцептації і сфер фунґованя. Дізертачна робота. Братїслава 2006, с. 118.

¹⁷

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

¹⁸

В. Падяк, Нарис історії карпаорусиньской літературы ХVI. – XXI. стороча. Сполок русиньскых писателїв, 2012, 140 с.

¹⁹

Свѣть быв позад одборного-дідактічного часопису Оучитель другым славяньскым часописом, якый зачав выходити в Ужгородї і быв адресованый выключно підкарпатьскым Русинам; в періодї силной мадярізації ся в нїм публіковала передовшыткым патріотічна поезія.

²⁰

Друкарня з азбучныма ґрафемами была заложена в роцї 1863 в Ужгородї, до того часу ся публікації друковали в Тырнаві, Відню, Будинї, Львові).

²¹

Будителям Русинів в тім періодї лем барз рїдко выходили властны поетічны збіркы, або проза. А кідь вышла, векшынов то было мімо етноґрафічной теріторії Русинів (у Відню, в Будапештї, у Львові, в Перемышлю). Духновічови вышли друком ёго букварї про народны школы (Книжиця читальная...), в котрых были надрукованы ай ёго поетічны творы. Ґрекокатолицькому священикови Николаёви Нодёви вышла в роцї 1851 збірка поезій Русскій соловій у Відню (Падяк, с. 58). Знама книжочка поезій Павловіча Венец стихотворений о. Александра Ивановича Павловича была упорядкована і выдана аж у 1920 роцї Іваном Поливком. (Рукопис поемы А. Павловіча Став бѣдного Селянина... ся нашов під банёв храму в Біловежі коло Бардеёва аж кінцём 50-тых років 20. стороча. Ін: Рудолф Павловіч, Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900). Русин і Народны новинкы, Пряшів 2010, с. 46., тыж Василь Xoма, Великый поборник Русинів. Ін: Русиньскый народный календарь на рік 2004. Русиньска оборода, Пряшів 2003, с. 107). Выбір з творчости Александра Павловіча вышов тыж дякуючі літератови-бадателёви Андріёви Шлепецькому, котрый творы книжно выдав під назвов: А. Павлович: Избранные произведения. Пряшів 1955.

²²

Позерай: В. Падяк – Л. Ільченко, О. Анатолій Кралицький. Бібліографічний покажчик. Закарпатська обласна універсальна наукова бібліотека, Ужгород 1994, с. 30.

²³

Написане подля оріґіналной історічной назвы.

²⁴

З архівных жрідел ся мож дізнати, же стабілынх членів мав сполок в часї свого заснованя 71. Близше позерай: Г. Бескид, Културно-освітна робота міджі Русинами в другій половинї 19. стороча. Културны общества. Ін: Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї: Гавриїл Бeскид – Александер Зозуляк. Світовый конґрес Русинів, Пряшів 2005, с. 17.

²⁵

С. Конєчні, Общество А. В. Дуновіча і Русины за передмнїховской републікы. Ін: Вызначны про Русинів. (Зборник рефератів із міджінародного научного семінаря к 110 рокам од зачатя навчаня в Ґрекокатолицькій руській учітельскій семінарії і 80 років од куплїня Руського дому в Пряшові). Зоставителї Гавриїл Бескид – Александер Зозуляк. Світовый конґрес Русинів, Пряшів 2005, с. 24.

²⁶

С. Конєчні, Капітолы з історії Русинів на Словеньску, Пряшів 2009.

²⁷

Бывшый КСУТ ся перетрансформовав на Союз Русинів-Українцїв і в сучасности забезпечує културны потребы україньской народностной меншыны на Словакії, респ. култрурны потребы той части Русинів, котры, подля ідеолоґії сперед новембра 1989 чують ся надале быти найзападнїшов ґрупов Українцїв і за свій материньскый язык поважують надале язык україньскый, в котрім пишуть ай творы красной літературы.

²⁸

Ближе позерай: К. Koporová, Spolky a organizácie v rusínskom národnom hnutí: tradície a súčasnosť. In: Rusínska kultúra a školstvo po roku 1989 (Zborník vedeckých a vedecko-populárnych príspevkov I.). Anna Plišková, editor. Prešov: Prešovská univerzita – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry PU, Prešov 2008, s. 49 – 50.

²⁹

Русиньскый літературный алманах. Юбілейный рік Александра Духновіча (2003). Зоставитель Василь Хома. Сполок русиньскых писателів, Пряшів 2003, с. 6.

³⁰

Треба зазначіти, же хоць векшыма Русинів на Словакії ся стотожнила з русиньскым норматівным языком, з посткомуністічных часів зістала іщі часть Русинів (тоты ся ідентіфікують як Русины-Українцї), котры надале преферують язык україньскый як свій материньскый язык і пишуть ним таксамо ай творы красной літературы.

³¹

Порівнай: В. Ябур – А. Плїшкова, Русиньскый язык в зеркалї новых правил про основны і середнї школы з навчанём русиньского языка. Русин і Народны новинкы, Пряшів 2005.

³²

За рік 2014 здобыв Премію А. Духновіча автор із Словакії Штефан Смолей за свій прозовй твір: Бурї над Бескидами.

³³

Премія А. Павловіча є удїлёвана кажды два рокы. За рік 2014 єй здобыв Юрко Харитун за поетічну збірку Мої незабудкы.

³⁴

Найвызначнїшов є перша сінтетічна публікація автора Валерія Падяка: Нарис Історії карпаторусиньской літературы ХVI. – XXI. стороча. Сполок русиньскых писателїв, Пряшів 2012.

Штудії, рецензії

Людміла Шандалова: Мижё (Укажка)

10. septembra 2018 Michal Pavlič Leave a comment

Інформації о авторцї: Людміла Шандалова

Людміла Шандалова - Мижё

Марьча поїмала малу бобрунку што лїзла по марґаретцї. Положыла сі ю на дрїбну долонь і нїжно ся ї приговорила:

„Бобрунко, бобрунко, яка буде зарань хвіля?“ – Бобрунка ся шпаціровала горї-долов по руцї і ласкотила ю, глядаючі найлїпшу дражку. Потім вышла на самый конець великого палця, розтягла крыла і одлетїла.

„Ёй! Iщі єм не зраховала вшыткы кропкы! Ганьчо, буде шумнї, можеме ся іти купати!“

Камаратка Ганьча докінчіла плести малый вінчік з марґареток, понаправляла опатернї білы головкы до шору, перевязала травов, жебы ся вінчік не розплїтав і положыла сі го на голову:

„Посмоть, пасує мі?“ – Фрышнї встала, з руками заложеныма
до боків ся весело закрутила, притім сміючі ся вказала цїлый ряд білых зубів, aж нїжны ямочкы на личках ся проглубили. Світле здорове волося, нагладко причесане коло головы, звязане до густого варкоча, ся на сонцю заблищало. Віночок падаючій понад высоке чело і кыпяча червінь в опаленїй твари єй додавали штоська любезне. Як попка! Преснї так вызерала в білім вышыванім оплїчатку, в червенім ружатім лайбику і темносинїй сукенцї.

Быв горячій лїтнїй день, сонце припікало од самого рана. Сверщкы весело музиціровали, баревны мотыликы танцёвали на квіткованім паркетї, пчолы монотонно бзучали до такту. Де-ту ся на небі перевалёвала мала хмарка, а од лїса легонько подував вітрик. Коровы ся спокійно пасли, замаховали хвостами і заганяли отравны мухы.

Шыроко-далеко не было на полю никого кромі двох малых дївчат. Марьча опатернї положыла свій вінчік на невеликый горбок .

„Потім докінчу! Треба мі назберати веце квіток,“ – обернула ся ку Ганьчі.

Но дале з вінчіком ся уж не бабрала. Нашто! Фурт ся ї розплїтав, а она хотїла мати красшый, як камаратка. Ї не старчіли лем марґареткы. Тїлько вшеліякых, од вымыслу світа, квіток ту предці росло! Когутикы, дзвончкы, незабудкы, марґареткы, чабрик, вшеліякa травa і такы, якым назву ани сама не знала – жовты, білы, синї. Сплїтала їх довєдна, aле сидїти на єднім місцї так довго ю уж омерзило. Де там терпезливость! Давно потекла долов водов, уж бы ю нихто не поїмав. Терпезливость ї нїґда не была властна. Так з нёв шыло, же на каждім кроку глядала новы і новы забавкы. I теперь роздумовала, што бы іщі вынайти, жебы пашіня скорше сходило. Перше очіма сконтролёвала, ці коровы ся тримлють довєдна і тыж ці не позаходжали до сусїднёго поля з вівсом, потім ся порозглядала по цалім паствиску аж ку лїсу.

„Ганьчо, знаш што… підеме на ягоды,“ – напало ю. „Теперь єм сі спомянула, знам добре місце де ростуть.“

„Подьме! Я тыж знам єдно…“ – зрадовано пристала Ганьча. Обидві ся розбігли через поле. Босыма ногами пeрескаковали ямы, горбочкы, до мягкой травы нурили стопы, не чуючі слабе колотя бодляка або сухого конарика, не позоруючі, же высшы стебла обивають лысти. Обышли крячкы, млаку і ступляї од худобы, закоротко перешли ку лїсу, а там, такой скраю збачіли в траві червенїти ся дрїбны солодкы плоды. Ой, кілько їх там было! Перше назберали до звязкы, потім палцями брали по єдній і нетерпезливо їли. Солодка лакотинка ся розмывала на языку, єй незвычайный смак лагодив змыслам. На короткый час загнали голод.

З лїса несподївано запраскало конарївля.

„Ёй! Што то?!“– Дївчата ся сторгли. Перестрашено посмотрили за голосом, выдыхли сі аж як спознали хлопцїв.

Зъявив ся Мижё, за ним Янко. Обидвоми, махаючі довгыма паліцями на вшыткы бокы, розгортали высоку траву, жебы зробити перед собов стежку.

„Што вы ту робите?!“– Янко намірив паліцю як пушку на дївчата і зацїлив.

„А вы што ту робите? Мижю, ты єсь мав зо мнов пасти коровы, чом єсь мі втїк?“ – Марьча ся остро посмотрила начорнявого хлопця з кавеёвыма очіма. Найстарша сестра Ганя єй за каждым разом, де бы не ішли, наказовала мерьковати на Мижя. І днесь так зробила, міцно підчарковала, жебы давала на нёго позір, не спущала го з оч.

Мижё быв єдиный сын своїх родічів, єдина дїтина. Як бы ся за нёго не страховали! Каждый день мали на мысли, лем жебы ся му ніч не стало.

Хлопець красный, округлой білой твари, чорноволосый. Теперь ту стояв, а може ся чув дакус виноватый, но не дав на собі знати. Підшмарив параднї головов на бік, очами блиснув на Ганьчу і зробив ся, же не розумить, што є му вытыкане. Густы волосы, на коротко підстрижены, остры як дроты, му над челом одставали, а в правім кутї ся скручали до колечка. В короткых леняных ногавчатах і полотняній кошульцї, на першый погляд вызерав цалком невинно, але быв то хлопець непосїдный, зведавый, нахылный на хоцьяке жыванство. Од Марьчі о два рокы молодшый, лем теперь кінчів у школї другу класу, хотїв ся нести по-парібскы, сміло.

Днесь наще рано, як го мама выпроваджала аж на двір, до рукы му дала мерендю, погласкала го:

„Мижю, стримуй ся коло Марьчі а не жебы сьте выстроїли дашто на полю!“ – Поправила му кошулю, што му выходжала з ногавчат, усміхла ся на нёго і смотрила за ним аж покы не вышов на драгу. „Добрї, добрї, мамо. Не бійте ся!“ – Обіцяв єй.
А думав сі:

„Но гей, коло Марьчі може быти, але кілько фіґлїв з камаратами за тот час може выдумати?!“

Iщі лем недавно пришли з Грабівчіка жыти ку своїй стрынї. Мама з нянём помагають на стрынинім ґаздовати, а він, Мижё, тыж помагать, што знать.

Найвеце роботы мать коло коров. Він ся ї не сперать. Не є аж такa страшнa, кебы не вставаня. Ружаню і Яблоню кажде рано выжене на поле. А потім... потім уж є му гей! Векшынов сі найдуть на полю з камаратами хоцяку забавку. А час летииить...

Ружаня му не робить жадны проблемы, є то стара коровка, з єдным одломеным рогом, але спокійна. A Яблоня... Яблоня ся той зимы отелила іщі лем першыраз. На тоту сі мусить дати векшый позір. Лем їх добрї зошоровати!

Мижё є быстрый хлопець, раз-два пришов на то, же Ружаня все перша выходить з двора, а навертать ся перша із пашы.

„Ты будеш велитель!“ – Дав єй функцію, што сі заслужыла.

Яблоня є подля того во вшыткім друга, Ружанї ся підчінять, што практічно вызерать так, же за каждым разом ю наслїдує, іде в єй ступляях, кідь треба стоїть, чекать ю, мож повісти, же скоро ся без нёй ани не гне.

Раз, єдного студеного рана, Мижё пригнав коровы ку Ондаві і было треба перейти на другый бік, на луку, Під берегами, што ся находила ближе ку Юрковій Волї.

„Бррр, зимна як фрас!“ – Зануривши до воды праву ногу, блесково ю одтяг.

При помышлїню, же треба перейти через брід, го аж стрясло.

„Ох, што теперь?!“ – Обертали ся скоро колечка Мижёви в голові. Як робити, жебы не требало вкрочіти до річкы? Як лем сі полегшати, жебы ся дістати на другый бік?

Наконець го напало... поміг сі з малым фіґлём. Знав, же на Ружаню ся може сполягнути, бо Ружаня за каждым разом застане перед бродом і буде чекати на Яблоню. Знав, же Ружаня ся дасть рада підплатити. Мижё выбрав з кешенї фалаточок хлїба, подав тоту доброту корові, потім єй штось пошептав до уха. Выскочівши на ню, перевісив ся напіперек найвузшой части хырбета – коло головы... a уж ся нїс. На другім боцї рїкы з нёй зоскочів і знову ю підплатив хлїбом. Кажде рано потім так робив, жадав маму о фалаток хлїба, тайно го торгав на іщі меншы фалаткы і ховав до кешенї. Ружаню закоротко выцвічів. Здобыв істоту, же она все на нёго почекать перед бродом, а Яблоня таксамо.

Малы пастухы і днесь, лем што минула четверта година, наще рано вышли на поле і розлетїли ся на вшыткы бокы глядати, наскоро зношати на єдно місце хоцьяке сухе рїджа, поламане конарївля, жебы могли заложыти огень. Потім зробили мале огниско, наскладали до стрїшкы тоніцькы галузкы, підложыли сухов травов або папірём. Наконець дакотрый з них запалив копу швабликами, што принїс з дому. Огень занедовго весело праскав, зогрївав їх і давав велё можностей на бавлїня. Перескаковали го, вшеліяк ся передили, хто є найшыковнїшый, найміцнїшый, найфрышнїшый і найлїпшый. Одміна была велика. Тот з них, што быв найвекшый герой, не мусив пять раз за собов навертати коровы, якы заходили до поля з вівсом. Цїлый день огень утримовали, ту і там сі опікали солонину, а в лїтї сі часто опікали зелены ябка, якы были фурт по руцї. Лем тото, же даколи з них болїв і бріх.

Днесь зашли до лїса а Мижё Марьчі конечнї одповів:

„Што, што, мы лем ту были... В лїсї грибы посмотрити!“ з паліцёв штуряв до мурянчаной копы смотривши, як вшыткы мурянкы вылїзають деська з глубины. Они перше хаотічно зачали побіговати горї-долов коло муряниска, потім ся роїли на поверьх веце і веце. Але то їм не старчіло... Порушаны і выпровокованы дрїбны жытелї мурянчаной копы, почали нарушытеля своёй теріторії атаковати, лїзти му по голых ногах і грызти го.

„Яв, яв!“ – ляпкав ся Мижё кады зарвав і смішно підскаковав як Яношік. A жебы довше не продовжoвав свою ганьбу і не вказовав слабость, розбіг ся долов полём лем ся за ним скурило. А камарат Янко позад нёго.

„А што сьте назберали?“– сміяли ся за нима дївчата.

„Ніч! Бо не ростуть!“ – закрічали здалека хлопцї і скрутили ку Ондаві. Было коло десятой годины дообіда. Час, коли треба гнати коровы домів на обідняйше доїня. Напоїли їх у водї, потім перевели через драгу, каждый до свого двора.

Три хыжы стояли в єднім дворї. Довгый двір ся тягав од сільской драгы до бережка. Од драгы перша стояла хыжа Олеярчіновых. За нёв, повыше, друга, де жыв рыхтарь Янко Гавран зо своёв родинов, а іщі повыше третя хыжа была ёго брата Петра. Двоми братя зо своїма родинами на вітцївскім пляцу до часу нажывали сі добрї. Але так як велё іншых, біда ай їх загнала пробовати щастя в Америцї. Там, за великов млаков, глядали наповнїня своёй судьбы. З надїёв ся выбрали до великого світа. З пожыченыма корунами на шыфу, жебы там заробити, принести заробіток до краю і так полегшати жывот собі і своїй родинї.

Янко ся по рокох вернув, другый брат остав.

Велё раз ся Марьча выпрошовала свого няня, як было в Америцї і чом є стрына Анця сама.

Стрык зо стрынов мали двох хлопцїв – Янка і Петра. Петро умер як трирічный. Хто там знать на яку хвороту. Не было доктора поруцї, перше го лїчіли як знали, вшеліякым зїлём, радами баб, а покы ся выбрали з возом до шпыталю аж до Бардеёва, было уж пізно.

Другый сын, Янко, тот мав хворе сердечко. Умер в найкрасшых роках свого жывота. Лем тридцять му минуло. На самім остатку быв цїлый наллятый водов. Нїґда ся не оженив, хоць не быв брыдкый. Може му хыбило кус серенчі, а може было на шкоду, же быв барз тихый і несмілый. Але зато быв міцный і робітный. Марьча памятала, як ходив вечур до них старати ся о конїв. Єй нянё ся на нёго все могли обернути. Стрына остала сама в деревяній хыжи, на синё побіленій, з невеликыма облаками. Як знала і покы силы старчіли, сама ґаздовала. У стайни были дві коровы, а требало обробити і третю частку Гаврановых земель. Дві часткы обрабяв шовґор Янко – свою і одкупену од своёй сестры Ганї, што зістала в Америцї, але з кіньми помагав ай шовґрыни, а Гавранівскы землї ся обрабляли довєдна. Стрына была жена барз добра, проста і скромна. Жывот ся з нёв не пестив, але она кротко несла свій хрест. Хыжа ся выпорожнила, як поховала і другого сына. Остало в нїй смутно і пусто.

Тогды Марьчин нянё вырїшыв, же ку стрынї прийде жыти найстарша дївка Ганя з мужом Митром і вісемрічным сыном Мижём. Жывот у Грабівчіку, де пристала за невісту, быв тяжкый. На єднім невеликім ґаздівстві там жыли трёми братове і три невісты.

Стрына была рада. Хыжа ся знову наповнила бісїдов, жывотом. Та она як ся помине, кому вшытко остане? Холем ю буде мати хто до смерти доховати!

Прияла родину свого шовґра як своїх властных. А Мижё – якый то веселый хлопчік! Тілько радости з нёго мала! Фурт, як го збачіла, змякло ї сердце, потїшыло ся, аж підскочіло. Як кібы своїх двох відїла замаленька. Што веце могла іщі жадати на стары колїна од жывота?

Марьча прибігла на двір. Стрына сыпала зерно курам:

„На, моя, на, ціпу-ціпу, ціп, ціп...“

„Добрый день, стрыно! Мижё дома?“

„Вітай, Марьчо, дома є, ...а што му хочеш?“

„Iдеме ся купати на банюр!“

„Подь до хыж, Марьчо, мам печены пирогы зо сыром, покоштуєш.“

Стрына увышла до переднёй хыжы, а Марьча за нёв.

„Стрыно, я ся так радую! – Днесь буде на Ондаві велё дїтей! Вода вымыла такый великый банюр, же можеме до нёго скакати з вільхы!“ – Похвалила ся Марьча. Свою стрыну мала барз рада і часто до нёй заходила. Єй ласкавый голос, якым ю все вітала, єй сердечна щірота, яков ю загортала, міле слово і похоплїня про вшеліякы дїтиньскы вопросы і дрїбны проблемы або болести, тото Марьчу наповнёвало міцным і особитым чутём ку стрынї. А стрына про ню фурт дашто добре порихтовала зїсти. Найчастїше то быв припеченый хлїб, потертый ческом. Ой, але яка то была доброта!

„Лем давайте з Мижём на себе великый позір!“

„Стрыно, не бійте ся, там не є аж така глубока вода… Мням, якы добры пирогы....“ – облизала сі Марьча палцї, як покоштовала уж третїй пиріг.

„Та лем кідь ті смакують. Пекла єм і про тебе. То зато, же єсь днесь так шумнї співала на загородї. Ёй, барз краснї… Велику радість єсь мі зробила.“

„А знате што, стрыно? Там повыше, на Червенім бережку, ся добрї озывать, я там співам найрадше.“

„Знам, я тя відїла з двору… Возьмий сі веце, і зо собов, дїтино, бо коло воды будете голодны,“ – нукала ю стрына.

„Дякую.“

„Iдеме ся купати?“ – Вышов Мижё зо заднёй хыжы. Волосы пелехаты, як кібы теперь встав.

„Гей, пришла єм по тебе, подь, бо Ганьча зо Зужёв уж пішли.“

„Мижку, подь і ты собі взяти пиріг!“ – Стрына ся обернула ку нёму з мисков.

„Я уж їв.“ – Але не дало му, натяг руку і єден з мискы выхопив.

„Я там буду першый! Оле, ці ня доженеш.“ – А уж го не было. Мижё втїкав ку Ондаві, што му силы старчіли, а Марьча за ним.

• • •

Просто од хыжы, лем збігнути долов двором, перейти драгу, а потім за хыжами, на другім боцї драгы, може іщі сто метрів через фундушы – там текла Ондава. На єднім місцї в серединї рікы буря вымыла векшу яму. Місце было скрыте міджі великыма вільхами. Дїти сі там нашли на купаня рай. Сходило ся там цїле село. Векшы і меншы, хлопцї і дївчата.

Головне было, жебы банюрь быв дость глубокый. А там, де быв плыткый, требало руками выграбати і выносити каміня набік.

Лем што поприходжали дїти ку водї, позошмарёвали зо себе лахы до травы. Дївчата ся купали в спіднїх кабатиках, або охабили на собі шурцик, меншы хлопцї ся купали голы.

Марьча вышла на вільху: „Позір, скачу!“ – Натягла рукы допереду на рыбку, скочіла до середины банюра на голову.

„Цїлого єсь ня обрыскала!“ – Мижё почекав покы ся вынорила, шкодорадостно ї назад запхав голову під воду і потримав.

Марьча розмаховала руками, вода брыскала на вшыткы бокы.

„На! Ту маш!“ – Не подаровала му, як ся выслободила. Шлюпла потім на нёго пруд воды отвореныма долонями.

Мижё ся занурив під воду іщі раз, аж ку самому дну. Несподївано підтяг Марьчі обидві ногы. В моментї ся потопила, нахляпала ся воды а кус єй тырвало покы ся знова зъявила над водов, міцно кашлаючі, хватавчі дых.

„Повім мамі, за тото заплатиш!“ – бранила ся през слызы.

„Повідж. То зато, жебы-сь не мала жажду!“ – одплавав дале за своїма камаратами. Веце на ню не позерав.

„Беее!“ – вывалила на нёго язык вертаючі ся на берег, жебы могла выйти на вільховый скоканьскый мостик.

Радість з купаня притягла велё дїтей. Ґрявк, висканя, сміх ся нїс додалека. Было весело, день быв спокійный. Але вода як міцный природный жывел дала занедовго о собі знати...

• • •

Такой на другый день падало. Властнї была порядна буря. Од рана прибывало хмар, пообідї ся нагорнула страшна чорнява од Бардеёва. Одразу ся зробило темно, а до сухой землї ся почали впивати рїдкы кропяї доджу. Великы, тяжкы ся розмывали на тварях людей, на голых руках, а їх неприємный, мокрый дотык выкликовав на сердцю непокій. Каждый понагляв докінчіти начату роботу – ці то на полю, ці на дворї. А потім скоро втечі до хыж.

Додж міцнїв, вдарив блеск. Перетяв златов кривулёв небо. Страшне гырмлїня затрясло цїлов долинов так, же выполошало вшыткых Верлишан. Спустила ся густа ллїя. Аж бомбулї ставали на дразї. Лляло і лляло. В ухах шущало, воздух ся охолоджовав, лїтня спека ся розмыла. Требало уж доджу, было барз сухо, але такой бурї ся бояв каждый.

„Мижю, што будеме днеська робити?“ – Марьчу омерзило смотрити фурт до облака.

„Піґы не можеме грати на дворї… Знаш што? Будеме грати фасолю! Хто веце награть.“ – Мижё принїс жменю фасолї і роздїлив на дві копкы. Сїли собі за стіл, єдну фасолю дали до середины. На своїм боцї стола взяв Мижё фасолю з копкы, пообертав, сконтролёвав, ці буде добра, наставив і бринькнув скорченым палцём. Фасоля выстрїлила і трафила другу фасолю серед стола.

„Мам! Iду дале!“ – Зрадовав ся, взяв обидві, приложыв до своёй копкы. Марьча поставила до середины другу зо своїх фасоль.

Мижёва мама під облаком шыла нову кошулю. Сидїла тихо, з усмівом позоровала, як ся дїти бавлять. Пару раз ся візвала ід ним, але векшынов была згорблена над машынов. Днесь не быв добрый день на роботу ани на дворї, ани на загородї. Пустила ся до шытя кошулї, што єй уж давно мала скроєну. Она сама ся навчіла кроїти, іщі як молоде дївча, лем пару раз ї вказала Ганя Запахова, сусїдка. Потім ся вчіла на властных хыбах. І навчіла ся. Теперь, кідь треба, шыє про цїлу родину. I ногавіцї про мужа, і гуню про няня. Але найрадше вышывать. Оплїчатка, фартушкы, лайбикы.

Дошла ї нитка. Выбрала порожню шпульку, навила на ню нову нитку, заложыла до машыны і облизала конець ниткы. Потім приджмурила очі і задїла до іглы. Але шыти не продовжовала: „Мижю, оле, подь гев, най на тя примірям!“

„Теперь не можу, мамо, теперь ся мі веде!“ – Мижё праві згортав фасолї на свою копку.

„Охаб, сыну, фасолї. Хочеш быти парадный? Гыбай приміряти!“

„Но та добрї… Але стара кошуля іщі добра, мі не треба нову.“ – З неохотов зышов зо стілця і поставив ся перед маму. З головов обернутов набік, не спущаючі очі з Марьчі, ці му припадком не возьме з ёго копкы фасоль.

„Стій рівно!“ – Мама приміряла, вшытко сидїло як треба і Мижё ся міг вернути назад ку столу.

„Мижю, покы ті мама дошыють кошулю, я уж буду мати на своїм боцї вшыткы фасолї!“ – Радовала ся Марьча. Частїше теперь выгравала, а Мижя то переставало бавити.

„Посмоть, Марьчо, уж не падать! Iдеме посмотрити на воду, яка велика іде!“ – Не было коли, выскочів споза стола, выбіг з хыжы, а Марьча за ним.

Ганя одорвала очі од шытя і закрічала:

„А жебы вас не напало піти близко ку водї!“ – Але де там! Обидвоє уж давно были гет…

Марьча утїкала за Мижём долов двором, чорны варкочі єй підскаковали, босы ногы высоко закоповали до сукнї і махавчі руками крічала:

„Почекай ня!“ – Мижё ся ани не обернув, на кінцю двора нашыроко розтворив капуру і роззераючі ся вышов на драгу. Лем што го добігла, цїла задыхчана му вытыкала:

„Де ся так женеш? Посмоть, цїла єм ся зболотила! Не можеш
ня почекати?!“

Запераючі капуру, збачіла выйти на драгу і камараткы од сусїдів – Ганьчу і Терку Гасимовы і двох братів Гальковых – Юрка і Янка.

„Подьте з нами, ідеме посмотрити на Ондаву!“ – Мижё махнув руков на знак, жебы ішли за ним. Вшыткы ся пустили смером, якым вказовав, перешли на другу страну сільской драгы, а потім долов шанцом, попід стромы аж ку місцю, де была деревяна лавка.

Лавка была обычайна, невелика – лем два грубшы дручкы коло себе положены, оперты о напротивны берегы річкы Ондавы. Служыла лем на то, жебы через ню перешли селяне на другый бік, векшынов кідь переводжали коровы на паствиско За вершком, што было ближе ку Юрковій Волї. Берегы были зароснуты верьбами, крячінов і густыма вільхами. Не раз під нима хлопцї їмали рыбы, жебы їх потім могли впечі на огню даґде на полю.

Але теперь річка вызерала страшно. Не тримала ся уж у своїм корытї, выливала ся з берегів. Темна, брудна вода ся валила з гукотом і брала зо собов вшытко, што ся ї поставило до драгы.

„Ёй, яка коломутна вода іде!“ – Ганьча ся заставила два метры од берега.

„Там, смоть! Уж є скоро під самов лавочков, дораз ю возьме!“ – Янко шмарив каменик, але вода ани не жблюхла. Лем як мале зеренко, такой го лыґла.

„Не ходьме ближе, лем здалека ся призерайме!“ – Марьча смотрила на молочнокавеёвы волны, як ся перевалюють єдна через другу, як вода несе згоры вшеліякы меншы і векшы дерева, поламаны конарї, як їх обертать доокола — раз горї выношать, раз їх крыє глубоко під поверьх.

„Хто перейде через лавочку на другый бік?“ – Мижё сі застав нашыроко на самый край тай босов ногов пробує ці лавочка є дость міцна.

„Мижю, неслобідно, смоть яка велика вода іде!“ – Марьча го тягать ззаду за рукав. „Дадуть ті мама!“

„Но, хто спробує?“ – Вызывать пышно камаратів.

Хлопцї поспущали головы і каждый смотрить до другого боку. Дївчата крічать єдна через другу: „Што єсь, Мижю, я не піду! Ани я! Ани я!“

„Я піду, увидите, же перейду!“

„Мижю, не ходь, не ходь!“ – Марьча натягує за ним рукы, але він уж стоїть на лавочцї і помалы, крок за кроком, пущать ся на другый бік. Босы ногы опатерно кладе єдну перед другу, смотрить далеко перед себе. Дерева ся перегынають, лавочка ся колыше.

Уж є в серединї. Вшыткы за ним зазерають зо страхом. Занїміли, пережывають, а він іде дале. Уж лем кус треба перейти. Розбіг ся і… скочів...

„Но видите! Ту єм!“ – Махать їм з шапков з другого боку. Вшыткы собі выдыхли, але не надовго.

„Подь уж назад, подь, бо уж іде векша вода!“ – Крічать за ним. Ани ся їм барз не хоче радовати з геройства камарата. Терьпнуть і чекають, лем жебы уж быв назад. Мижё сі знова здїв шапку на голову, міцно ю притис ззаду, ногавчата сі выгорнув іщі веце понад босы ногы і кладе першый крок на мокру лавку. „Подь уж, подь! Бо піде вода поверьх лавкы!“ – Махать руками на нёго Марьча. Потім ся їмать за голову, цїла несвоя нетерпезливо позорує каждый ёго рух, каждый крочай.

Малый герой ся помалы пущать назад. Видно, же іде опатерно, уж не є такый смілый. Істота, што на початку была така скалопевна, го уж опустила. Посмотрив налїво додалека на рїчку, яка ся згоры, од Бардеёва, гнала великов силов. В голові ся му закрутило, сердечко ся міцно розбігло... Страх над ним почав пановати.

Вода неперестанно гучіть, волны ту і там уж переливають деревяны дручкы, а Мижё в духу банує, же ся пустив до такого нерозуму. Єдна нога, друга… Лем ся не послизнути. Рукы розтягує, перегынать ся раз долїва, раз доправа. Рівно ся тримле, а як буде в серединї, другу половину перебігне. Посмотрив на камаратів на другый берег, хоче здогадати, ці іщі велё му треба перейти, ці лавочка вытримле натиск воды.

„Позір!“ – Хтоська з берега закрічав.

В тім векша волна лавку перелляла. Підвалила тоніцкы ножкы і Мижё упав. Коломутны волны ся над ним заперли.

„Ёй, Боже, Мижю!“ – Зъёйкла Марьча. Остала як прикована, од головы аж по пяты, цїлым єй тїлом перешов блеск страху.

Вынурила ся голова, Мижё їмать дых. Зо вшыткых сил тримать ся над водов, але она робить з ним што хоче.

„Ёй, ёй! Мижю, Мижю!“ – Вискають дїти.

Вода панує над малым хлопцём. Несе го неконтролёвано. Несе, качать і качать, перевалює го. Раз є горї, раз долов. Раз видно голову, раз руку, раз хырбет.

Хлопцї выстрашены повтїкали домів. Лем Марьча біжыть коло воды по берегу: „Мижю, Мижю!“ – А обидві камараткы летять за нёв. Што робити, як му помочі?

Корыто ся розшырює, вода го несе і несе. Утїкають коло нёго поздовж берега. Не спущають з нёго очі. Мижё пробує махати руками і дістати ся ку берегу. Зо вшыткых сил ся моцує, пробує тримати голову над водов. Одразу застав… Вода го занесла ку краю, під берег, з якого стырчало каміня. Поїмав ся великой скалы і тримать ся, тримать якнайміцнїше, не пущать...

„Мижю, Мижю, подь!“ – Подавать му Марьча руку. Вытяг ся даяк сам. Звалив ся на берег і тяжко-претяжко дыхать. Не годен выповісти слова.

Марьча ся росплакала. Цїлує го:

„Видиш, я ті повідала, же не ходь. Што будеме теперь робити? Што повіме дома?“

„Мав єсь серенчу, же єсь ся не затопив!“ – Ганьча го гласкала по чорнім волосю.

„Што як бы тя скрутило там, під тамты липы, де вода глубока? Цїлый ся трясеш. Подь, підеме ту, до лозин, най ті выкручу лахы!“ – Помогла му встати Марьча. Затягла го до лозин. Там го позоблїкала догола. Вшытко – ногавіцї, кошульку і шапку, повыкручала, а покы на нёго вшытко назад облекла, стояв з руками перекриженыма, стиснутыма під плечами і мовчкы чекав. Лем ґамбочкы зосинїты ся му трясли, зубы дыркотали, ледво потрафляли єден на другый, вода з мокрого волося цяпкала на груди а тїло ся слабо потрясало.

Потім го поїмала за руку і зо страхом ся побрали домів.

Ганя внесла до хыж за наруча дрыв. Зошмарила го коло шпаргета і приложыла. Доварёвала акурат левеш, уж лем запражити.

„Мамо!“

Обернула ся до дверей, заламала руками:

„Боже, што ся стало!“ На порогу стояли обидвоє — Мижё і Марьча. Мижё цїлый перемокнутый, волоскы позлїпляны над челом, в очах невыповідженый страх. „Мижё бы ся быв затопив!“ – Росплакала ся Марьча. „Што сьте поробили! Де сьте были?“ –Звідує ся Ганя трясучім голосом. „Вода го несла… А потім ся поїмав каміня і вышов...“ „Боже, сыну, дїтино моя…“ – материньске сердце втїкать великым цвалом, слызы падають як горохы. Пригортать го ку собі, стискать міцно і цїлує на мокры волоскы. Гласкать го по голові.

„Цїлый єсь мокрый! Гыбай гев, дай вшытко долов зо себе, ту ся будеш грїти!“ – Помагать му зняти кошулю і выкладать го на пец.

„Дяковати Богу, же єсь ту! Што мы бы робили, як бы тя не было?“ Ганя плаче і плаче.

Мижёви аж теперь полегшало. I він плаче. Уж є дома, уж є при мамі.

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2018

5. septembra 2018 Michal Pavlič

Oд 6. септембра до 28. новембра 2018 Сполок русиньскых писателїв Словеньска у сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 5. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку.

Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, уліця 17. новeмбра ч. 15, 080 01 Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї.
Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса i фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). Выголошіня выслїдків конкурзу ся одбуде в послїднїм тыждню децембра 2018. Найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, будуть наслїдно оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Приправный выбор літературного конкурзу