Доц. ПгДр. Петер КАША, к. н.: Чоловік є в прінціпі все єднакый

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. н. , Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Чоловік є в прінціпі все єднакый

 

(Рецензія збіркы быёк Николая Ксеняка: Зеркалїня/Zrkadlenie. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2010.)

 

Вічны правды о „людьскій​​ хамтивости, пысї і глупости“ сі можеме знова потвердити по перечітаню найновшой книжкы баёк Зеркалїня/Zrkadlenie од русиньского писателя Николая Ксеняка. Усвідомиме сі, же чоловік ся уж тісячі і стовкы років в прінціпі не мінить, не мінять ся ёго характеровы властности. Мінить ся лем світ навколо нёго, околности каждоденного жывота і способы приспособлёваня все новій і мінячій ся скурочности. Скоро так істо, як в звірячім світї, де лишка є в очах людей фалошна, пава пышна а лев зась міцный і гордый, такый як і в Чінї, Росії... такый істый є і в Камюнцї. А предці нїґда не знаме, якы властно сьме. Інакше бы ся нас то автор не звідовав у вступній афорістічній поезії:​​ 

 

Вопросы чітателёви намісто пролоґа.

 

Уж знаєш, якы сьме люде?

Выкрішталізованы ці

аморфны, честны​​ ці фалошны

модерны маскы, люблящі ці

забияци, продовжователї

роду, або нічітелї традіцій

предків?

Або іщі інакшы?

Кідь ся повість байка, векшына з нас сі припомяне основну школу, чітанкы і дїтиньску літературу з куртыма ілустрованыма повіданями о звірятках. Многым ся такой выбавить дурный гавран з фалатком сыра в дзёбаку, мавпа зо зеркалом ці міцный лев і быстра мышка...дакотры сі може спомянуть і на строґрецького Езопа, класіцістів Французьска Ла Фонтена, ці російского байкаря Крылова. В сучасности ся традічный​​ ​​ жанер звірячіх баёк модіфікує на прозаїчны приповідкы зо жывота звірят, веноване главно дїтьскому чітателёви.

Алеґорічны поезії о тім, же чоловік мать іщі барз далеко ку доконалости, награджають днесь сатірічны поезії – епіґрамы, але главнї курты афорізмы і сентенції. Тексты Николая Ксеняка на еднім боцї вертають чітателя​​ ку традічным „крылововскым“ формам, але на другім боцї отваряють жывы, актуалны і пекучі темы. Автор не є в тім жанрї новачком, публікує по русиньскы і по словеньскы ​​ в сатірічных часописах, выдав уж выше десять збірок баёк. Дотеперь послїднїй выбір є конціпованый двойязычно і формов „зеркалїня“ в русиньско-словеньскій языковій верзії. Тым ся росшырює нелем чітательскый круг, але зміцнює ся і выховно-освітнїй розмір тых текстів в змыслї порівнуючого выучованя русиньского языка. Тот новый і молодый списовный язык так дякуючі Ксеняковым байкам здобывать новы формы і варінаты, но і якыково-лексікалны і одразово-умелецькы варіанты. Знова ся потверджує, же русиньскый язык є богатый і варіабілный, а свою модерну жывотаспособность потверджує і в тых класічных формах.

Книга обсягує скоро стовку баёк, з того приближно єдну третину назвав автор як „мінібайкы“, котры мають близше ку куртым епіґрамам, або афорізмам. Ясно але домінують тзв. звірячі байкы, котрых пестрость і розмаїтость​​ звыразнюють і фаребны ілустрації академічной малярькы Анны Ґаёвой. Шкода, же на роздїл од словеньского выданя, суть єй ілустрації в двойязычнім выданю менше выразны і часто ся страчають міджі буквами, бо вытварный розмір часто нелем ілуструє, але і образно проглублює і чітательскы робить текст атрактівнїшым.​​ 

Автор у своїх алеґорічных байках прайникує главно вічны людьскы недугы, котры бы ся дали згорнути до трёх слов: лїнивость, глупость і пыха. Часто выкреслює проблем тугы міцных по маніпулації, а з другого боку приспособлёваня і піддаваня ся слабых, причім тот момент одказує і на долю Русинів, котры цїлы стороча мовчали перед міцнїшыма владарями – діріґентами, подобно як в байці​​ Не докукурікав:​​ 

 

Псы зложыли хор

і усиловно голосы брусили.

По двох-трёх

місяцах їх наладили і уж

мелодічно співають:

„Ку-ку- рі- куууу....“

Лем ту нараз хтось в хорї з нот выбочів

і загавкав: „Гав-гав...“

Діріґент Когут не завагав

і бухнув​​ злостно палічков по столї.

– Хто забрехав?

  • Я, – трясе ся бернардін.

  • Вон!

  • Чом? Тадь я, пане, ненароком.

  • Вон! Ты – небезпечный,

бо у своїй кровли іщі єсь не зніщів

материньскы ґены.

Автор наставлює криве зеркало реалному світу, в котрїм жыєме ту і теперь. А тот світ ся не близкать чістотов і упрімнов правдов, красов, ласкавостёв, ​​ але, жаль, він є скорше забабраный, заболоченый, брыдкый. Автор то найвеце выстигнув в байках, де главныма героями суть „свиня і болото“ (байкы Вірна камаратка, стр. 78, Iдеал, стр. 152). Треба але додати, же не вшыткы байкы мають „точну і ​​ жартовну“ поінту, дакотры суть збыточно пописны і менторьскы поучують, але, конець-кінцїв, свій властный погляд сі може чітатель зробити все сам, а то як молодшый, так і старшый. Думам сі, же много Ксеняковых думок бы сі за своє кредо могли взяти і „обычайны люде“ (не тоты з парламенту!), як і​​ тоты​​ найвысше поставлены​​ (і тоты з парламенту!!!), котры ся дістали на „найвысшый ступінь доконалости і карьєры тым, же доказали в собі цїлком выкорїнити честь і сумліня“, як сі то можеме прочітати в єдній з уводных афорістічных поезій з призначнов назвов​​ Метаморфозы політіка:

 

Выпарадженый політік сидить

міджі ровесниками,

Дебатують, споминають школьскы

рокы, першы ласкы, фіґлярства,

скламаня....

  • Приятелї мої, –

політік нароком підвышыв голос,

  • признам ся вам, же я в політіцї

досягнув вытужену мету.

  • Ґратулую. А як ся ті то подарило?

  • Доказав єм в собі начісто

выкорїнити...

  • Честь і сумліня! –

доповів за нёго ровесник.

(Преклад зо словеньского языка:

ПгДр. К. КОПОРОВА).

 

проф. ПгДр. Петер Каша, К. Н.: Понорити ся до віршів

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ

(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)

При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна ​​ є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село​​ – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї​​ лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.

Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі.​​ На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным​​ оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.

Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами.​​ ​​ Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і​​ выбратыма мотівами​​ закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду​​ і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа​​ і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы​​ вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену ​​ гать і складати ​​ память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.

Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно​​ і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями​​ лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...

Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну​​ і судьбы людей.​​ Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.​​ 

На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы,​​ ​​ є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати​​ Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны ​​ днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го​​ вертать до​​ найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на​​ найкрасшім хорватьскім​​ острові Брач.

 

Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.