Kategória: Література

Найдушок

„То дївка-покрытка‟, каждый тому рече,
Што чекать дїтину, а отець ся зрече.
– Нещестлива, сыну, доля найдухова,
До воды тя шмарю, няй тя рыбка ховать.

До білой перинкы сыночка повила,
Претяженько збыхла, челко перехрестила –
„Приймий го ку собі, студена водічко,
Ты ся о нёго постарай, потічна рыбочко.‟

Перешов од тогды уж не єден рочок,
Як до єй обыстя пришов паробочок,
А такый прекрасный, як вымалёваный –
Став посеред хыжы коло своёй мамы.

„Мамо окаяна, найдух – не дїтина?!
Чом же єсь ся зрекла єдиного сына?!‟
„Сыну з того світа…‟ і такой сконала
„Де ся мам подїти?! Хто отець? Де мама?‟

Мамов буде рыбка, а вітцём – потічок,
„Слухай ня, водічко, бо я твій сыночок,
Постатай ся, рыбко, бо ня не похрещено,
А не забудь мі дати вітцёве мено.‟

Скочів найдух такой з высокой скалы,
Лем рыбкы у водї за ним заплакали
А потічок люде „Найдушком‟ назвали –
Дївкы го здалека вечур обходили.

Пияцька балaда
або
Нїт тому помочі

Де моя женочка? А де же суть дїти,
Де моя хыжочка? Де ся мам подїти?
В тым моїм жывотї, хто же мі поможе?
Кедь я – кіл у плотї. Боже мілый, Боже…

Де мам переспати? Што лем буду їсти?
А што на ся взяти? Ку кому присїсти?
Де суть камаратя? Деже ся подїли?
Де сестры і братя? Деже ся подїли?

Де моя робота? Де є заместнаня?
Лем згадкы, скорбота – шкода споминаня –
Самы вопросникы, одповідь нияка…
Бездомовскы звыкы, а у руках – фляшка.

Братя-бездомовцї нашли го той ночі
З ножыком у руцї – не было помочі…
Хто го поховати? Хто запалить свічку?
Хто слызу выронить за ним на „Душічкы‟?

Як тому помочі, як одповідь дати –
Пияцька балада у тім краснім штатї.

Жывотна балада
Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Раз єсь оспіваный, нераз оплаканый.
Такый тот наш жывот, як кажда балада,
Тыж мать смутный конець – шкода, же то правда.

Роздумують о нїм філозафы світа.
Як бы заставити нашы людьскы лїта,
Жебы не втїкали, на місцї стояли –
Шкода, бо дотеперь ніч не выдумали.

Чом жывот балада? Чом мать смутный конець?
Побрати ся треба, як задзвонить дзвонець.
Чом то в жывотнім словнику – цінтерї, гробочкы?
То не смуток чоловіку? То не баладочкы?..

Кедь зо зеленого строму одпаде квіточок,
Щі лем бы квітнити ёму, уж вічный домочок.
Смуток, носталґія, нїт помочі тому –
Крачать тот наш жывот до вічного дому.

Людьскай жывот є вытканый двоїма фарбами –
Червена і чорна – радостёв, смутками.
Укладать тота ниточка до єдного ряду,
Покы не выткають рочкы жывотну баладу.

А веце є тых чорненькых, як тых червененькых.
Веру, веце тых смутненькых, болячіх, тяженькых.
Кедь задзвонить дзвонець, баладонькы конець,
А котры то, котры? Балады жывотны.

Бо котра дївчіна…
Не оспівуй, мілый сыну,
Тоту чорноброву,
Бо я добрї не загыну,
Кедь спомянеш вдову.

То котрая дївчіна
Чорны бровы має,
То она є барз зрадлива –
Чаровати знає.

То бабами выдумано –
Плёток ся бояти?!
Не трапте ся про ня, мамо,
Вдову мушу взыти.

Не доволю я ті, сыну,
Чаровніцю взяти,
Уж четвертый про ню згыбув,
А ты будеш пятый.

Першый – то быв вітцїв хресный –
Навік запер очі,
Другый – твій братранець властный –
Не было помочі.

Сын сусїда – то быв третїй,
Што го звела змія,
Мій старшый брат – уж четвертый,
Чорна земля вкрыла.

Оженю ся з тов заклятов –
Присягам вам, мамо,
То она буде тов пятов
Зо стов чорнов ямов…

Преміло го ривітала:
„Вітай в хыжі моїй‟,
Цїлого обціловала –
Мы будеме свої.

Мусиме ся заручіти,
Бо мы ся возьмеме,
На то олдомаш выпити,
Же свої будеме.

„Дай мі лем горня водічкы,
Уж твій навік біду‟ –
Так вымінив погарчікы,
Як пішла по воду.

„Навік хочу з тобов жыти,
На тебе-м чекала,‟
Стигла щі прогварити
І навік сконала.

Видиш, вдово, то ты пята,
Шестый уж не буде,
Пропали твої заклятя –
Знайте же то, люде.

„Бо котрая дївчінонька
Чорны бровы має‟ –
Няй теперь уж мій сыночок
День і ніч співає.