Autor Michal Pavlič

Кобра душу опалює

Кобра ся натягла на грубый конарь строму і на сонечку ся безстаростно выгрївать.
– Опалюєш ся? – прилетїв із сосны голос Орїшка.
– То ты, маленькый? Я – же хто такый зведавый.
– Інтересує ня, накілько твоя скора уж і так многофаребна мозаіка.
– Теперь, Орїшку, облагороджую душу.
– Не выдумуй! Ты не маєш душу. А кобы так было,
та є чорна, є – самый грїх.
– Твоє думаня, пташку, передпотопне, заостале.
– Деже! Ты і днесь на грїшны стежкы зводиш і дївчата, і невісты, і хлопцїв… Же ся не ганьбиш!
– Вшытко, Орїшку, ся дасть вычістити, квітков,
перлами загладити, язвы вычачкати…
– Але ты не маєш душу, ани сумлїня, – рубать назлощеный Орїшок.
– То не правда. Я вшытко мам, – сычіть Кобра.
– Як можеш дашто таке…
– Мам! Ту є! Подь ся пересвідчіти.
Ту Кобра настерж отворила уста.
Орїшок злетїв, до рота ся посмотрив і скоро остовпів: під їдоватым жалом зретельно увідїв чісло банкового рахунку.
То Орїшка так шоковало, же ся дав до плачу.
– Якы іщі періпетії чекають нашу моралку?

Пес і камера

Лежыть Пес-стражця при будї і оцїнює свою сітуацію.
– Тото місце про моє посланя є парадне. Віджу двір, загороду, входы… Плїт є певный, высокый. Я зрак мам острый, ногы як блеск… Ани мышка ся не перешмыкне, ани пташок не перелетить, жебы то моє око в тім моментї не зареґістровало. Маїтель є з моёв службов спокійный і добрї ся о мене старать.
Але – признам ся – недавно ня назлостив, накілько до коруны липы дав намонтовати скрыту камеру. Чом? Уж мі не довірює? Тадь іщі ани раз жадный злодїй ся не оповажив… І бодай бы! Мої зубы бы му нелем ногавкы, но і задніцю… Істо бы од страху пустив рїдке до ґач. А предцї намонтовав тото противне чудо. А оно ня знервознює і уражать мою достойность.
Чом оно мать філмовати каждый мій крок, кажде махнутя хвостом?
Но нач тоту окату без нюху і слуху потребує? Не буде то нагодов прото, – пес ся фіґлярьскы усміхнув, – же хоче знати, хто ёго дім навщівлює, кедь він на пару днїв з дому одыйде?
Хыбаль так. Є то можне, бо я, хоць многых гостей познам і на них не брешу, але їх мена і чом панї дому їх сердечно вітать, чім їх гостить, тото маїтелёви повісти не знам. Ани евіденцію не веду, хто коли приходить, коли одыйде.
То ани не є в моїй компетнції. А я дотримую правило: «Не сунь носа до чуджого проса!» Здасть ся мі, же єм розлущів гаданку уміщену в корунї строму.
Прото ся мі і нервы успокоїли.
Лежыть спокійно стражця при будї і в духу маїтелёви обіцять, же одтеперь ся на нёго не буде скаржити а камеру буде сполягливо стражити.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)