Літературный конкурз Марії Мальцовской: Миколай Коневал

Бідак дїдо і ёго баба

Купив дїдо за три златкы
на ярмарку дві топанкы.
Єдну лїву, другу праву,
про бабочку на забаву.

Баба топанкы обула,
на забаву полетїла
танцёвала аж до рана,
без дїда, но не сама.

Рано домів пришкынтала
а на дїда гнедь спустила:
Непопостеляне, непопрятане!
Ненаварене, непозамітане!

Не знам, што-сь до теперь робив?
Та ты лем по дворї ходив.
В стайни іщі не кормлене!
Такый хлоп ня до гробу дожене.

Баба іщі з бурливой ночі
мала дар невязаной речі.
Злостнї ся на дїда призерала
палцём вказовала і крічала:

Яка мі лем гев парада:
Взяла-м за мужа лїнь, дзяда!
Несхопный, невыдареный,
Божічку мій преміленый!

Дїдо лем голову спустив,
а коровы дале кормив.
Дав гусятам, дав пацятам,
а наконець і курятам.

Когут ся із дїда сміяв,
тай дїдови так повідав:
Кількым курам він розкаже,
а дїдо єдній не може.

Баба як тото зачула,
на когута гнедь скочіла.
Когутик ся не сподївав,
як ся бабі до рук дістав.

Баба, велька баламута,
влапила за хвіст когута.
Гнедь го шмарила до ярку,
не будеш казив моралку!

Бабиско знать околіця,
языката парадніця.
Робить з себе вельку панї,
повіджте, люде, упрімнї, ці нї?

Розлучка (над своїм гробом)

Одышов єм, жено моя, не плач,
свої слызы застав.
Треба зъїсти впеченый колач,
преконати жывота сплав.

Рїка жывота кончіть у морї
з берегами ся лучіть.
Є то дане Богом, там горї,
каждый єден жывот раз скончіть.

Жено моя, і вы, мої дїти,
не плачте над гробом, мої дорогы.
Такый є закон на Божім світї,
мольте ся за спасїня душы. 

Молитва мать велику силу,
я ся вам в ночі нераз приснию.
А вы не страчайте в Бога віру,
віру в Бога, і надїю.

Слызы на твоїм лицю высхнуть,
а жывот нормалнї дале піде.
Внучата ся ку тобі притиснуть,
кажде тя за руку поведе.

Ты потребуєш дале жыти,
хоць ті тяжко, претяжко буде.
Поможуть тобі нашы дїти,
і добры в днешнїм світї люде.

Так, мої наймілшы, з Богом
бо пришов час ся розлучіти,
споминков, тихым людьскым словом,
дыху моёго уж не чути.

Нїґда ся не запруть ворота
на Господнїй небесній кленбі,
де ся одбывать вічне жытя,
звитаме ся ту вшыткы – в небі.

Надраном

Світать.
Перестав єм писати.
Першый пташок по небі лїтать.
Ляжу, буду спати?

Няй оддыхує перо,
бо небо синїє.
Пробуджать ся село,
трава зеленїє.

Далша непреспана ніч,
лем місяць то відїв.
Прийдь, Господи, на поміч,
дай силу, бы-м зміцнїв.