Яна Трущіньска-Сива ославила округлый юбілей

Жена многых тварей…

Яна Трущiньска-Сива – юбілуюча  геречка, режісерка, редакторка, модераторка і културно-пропаґачна манажерка.

 

Яна Трущіньска-Сива: – Народила єм ся у Выраві 7. януаря 1961 на саменьке Рождество подля юліаньского календаря. Моя мама прибігла скоро рано з дружства, де ручнї подоїла 25 коров і породила ня на голы дылї коло пеца. Покы нянко пішов за здравотнов сестров, мама за собов уж вшытко попрятала і дала ня тримати на рукы моїй старшій сестрї Мілцї. Дашто із жывотаспособности моёй мамы дістала і я. Снажила єм ся то потім схосновати у своїм професіоналнім жывотї, котрый єм мала щастя реалізовати в театрї, телевізії, радію або в музею…

  • Янко, повідж мі, на што собі споминаш із свого дїтинства у Выраві найяснїше або найвеце?

Споминам собі на копы снїгу, біленького як цукерь, што рипить під ногами. Споминам на сонечный зимушнїй день, як приходжу домів із санчатами, выпечена од морозу а в хыжі тепленько, як під пазухов. На лавцї сидить моя добра мама а на шпаргетї кыпить горнець капусты, яка по санкованю смакує знаменитї… А іщі споминам на свої зачаткы у выравскій школї. Нияк раз єм ся не могла научіти чітати… Днесь бы псіхолоґове повіли, же требало дїтину іщі зохабити у школцї, но хто о такім дачім в тых роках знав. Помогла мі аж „палічкова масть“ од моёй старшой сестры Мілкы, девятачкы, котра была все выхваленов єднічкарьков і кус єй вадило, же мать за сестру такого пняка. По пів року ся моя мысель отворила і перебігла єм у чітаню вшыткы дїти. Все на концю годины ня наш старенькый учітель Макара поставив перед школярїв і дав мі чітати даяку приповідку… А єдного дня повів: Дїти з нашой Янкы буде раз телевізна гласателька. Дїти ся розосміяли як дурны, а я ся барз заганьбила, же о мі таке гварить. Но ёго слова ся по роках до якойсь міры наповнили.

  • Од кількох років і од котрого рочника ОШ єсь ходила на oсновну україньску інтернатну школу до Гуменного? Як єсь собі звыкала быти цїлый тыждень мімо своёй родины? Або як часто єсь із Гуменного ходила домів? І як собі споминаш на тоту школу, бываня на інтернатї, на своїх учітелїв на основній школї і выховавателїв на інтернатї?

– Мала єм десять років, завершыла єм пяту класу выравской основной школы а моя сестра якраз скончіла Середню педаґоґічну школу Клемента Ґотвалда у Пряшові і як выхователька дістала місце в Основній школї інтернатній в Гуменнім. Жебы одбременити родічів, взяла ня зо собов. А так єм ся од шестой класы стала Гуменчанков. Ходила єм на тыжднёвкы. В недїлю по обідї требало сїсти на автобус, іти до Гуменного на інтернат і быти там аж до пятніцї. А якый быв інтернатный жывот? Строгый. Єдна постіль, єдна  полічка у скринї, на ізбі четверо дїтей. День розписаный на годины. Режім як на войнї. Не скаржу ся, тоты рокы ня научіли быти самостатнов, одповіднов за себе, на цїлый жывот ня научіли быти скромнов. Школа в Гуменнім отворяла і много можностей… Іти до култураку на театралне выступлїня УНТ (тогдышнёго Україньского народного театра), на выставы, на концерты, до кіна, на вшеліякы конкурзы… З педаґоґів собі рада споминам на старого директора Івана Прокіпчака, котрый знав выбавити про нашы дїти зо школы вшытко можне і неможне, і на міцно строгого, але і облюбленого учітеля ґеоґрафії Деркача, котрый нам розповідав много інтересного, што в учебнику ани не было. Ґеоґрафію коло нёго знали і найвекшы лайдаци.

  • Про мене є несподїваным зіщіня, же Ты єсь ходила на Середню здравотну школу в Гуменнім, до україньской класы. Што было главнов прічінов зміны Твоёй жывотной орьєнтації? Намісто здравотной сестры єсь ся выдала на драгу декламаторьску, герецьку, режісерьску… то значіть умелецьку. Коли єсь у собі обявила тоту божу іскру і ласку ід драматічному уменю?

– У моїм жывотї все так было, же мі были до драгы посыланы люде, котры у мі штось відїли, до дачого ня заанґажовали, даґде ня посунули. Бо ай кедь єм была самостатна, не была єм аж така самоувірена і пробойна, жебы єм ся сама десь пхала… А так в часї штудій на СЗШ (Середній здравотницькій школї), ня мій  класный учітель – українчінарь професор Штефан Стебіла зознамив на єднім літературнім вечорї з панї Юліёв Прокіпчаковов з гуменьского освітового центра. Была то роджена Українка десь од Жытомірьской области, выштудована правнічка і режісерка, котра цїлов душов горїла про поезію і театер. Ненадарьмо ся гварить, же запалити другого може лем тот, хто сам горить. А Юлія, котру доднесь поважую за свою театралну маму, у мі запалила огень про поетічне слово і про граня на  сценї. Спочатку то были лем такы курты дебаты, но попри них мі все вхабила  даяку книжку, або часопис, або мі пожычіла свій грубезный зошыт, в якім мала налїплены выстрижкы з выбером якостной поезії в україньскім і російскім языку. Нїґда мі не гварила возьмий тот вірш, або тот… Выбер все зохабляла на мене. А так ся зачало моє путованя по Пушкіновых памятникох, по Духновічовых фестівалох а пізнїше і Гвєздославовых Кубінах… Пришло і  много оцїнїнь, на якы была школа горда. А потім Юлка  заложыла при културнім домі драматічный колектів про дорослых. Мене брала на ролї молодых героїнь. Грали сьме важный репертоар – україньску класічну драматурґію – Шевченькового Назара Стодолю, Лимирівну Панаса Мирного… Такый дріл, якый єм діставала в Гуменнім, не памнятам ани з высокой школы, кедь сьме потім ходили на „Фестівалы драмы і художнёго слова ім. Духновіча‟ у Меджілабірцях, де до пороты ходили режісеры з УНТ. Все частїше єм відїла, же ня вербують до дївадла… По матурї ня позвали до Пряшова на конкурз. Пішла єм, але у моїм внутрї было велике похыбованя, ці роблю добрї і ці на то мам, быти геречков. Пересидїла єм коло фонтаны на дворї УНТ цїле дообідя а о пів дванастой єм сама себе пересвідчіла, же артістка з ня не буде і пішла єм долов містом на влакову станіцю. Авкурат пришов влак з Гуменного а з нёго выступила Маша Мальцовска, тогды іщі Параскова, наша писателька а в тім часї і перфектна декламаторка. Знали сьме ся з фестівалів. Агой, гварить, де-сь была? Але, кликали ня на конкурз до дївадла. Но, а што, взяли тя? Та, знаш, Машо, я ани не пішла водну, -одповідам єй.

Поряднї ня спуцовала, хопила ня попід руку, тримала ня міцно, як у клїщох і вывела ня горї Пряшовом назад до театру. Заклёпкала на дверї директора і як ся отворили повіла:  „Йосиф Андреєвіч, пришла за вами єдна дївочка на конкурз, пізнив єй влак…‟ А было выбавлене. Рік єм была у театрї як елевка, потім пришли приїмачкы на ВШМУ а по них драга до Кієва на штири рокы…

  • Што было інтересне про Тебе на высокій школї, на Театралнім інштітутї Карпенка-Карого у Кієві на Українї? Якы там были учітелї герецьтва?

Школа была перфектна, єдна з найлїпшых в тогдышнїм Совєтьскім союзї. Дістала єм ся до класы народной умелкынї СССР Валентины Іванївны Зимнёй. Была то божа жена. Много научіла, бо много знала. А тых людей, што было на Інштітутї! І Славяне з розлічных країн, і штуденты з арабскых країн, і чорнюси – з африцькых країн… А каждый зо своёв културов, звыками, традіціями. Через них мож было спознавати цїлый світ… Жывот в Кієві, якый мав два міліоны жытелїв, быв про ня школов жывота.

  • Што про Тя значіть драматічне уменя? Што значіть быти геречков?

Быти геречков про мене значіть жыти жывот когось іншого. Підкреслюю жыти… Бо є много герцїв, котры просто добрї грають і ніч веце. І жыють легко і суть спокійны. Жыти жывот другого, быти кымесь другым, думати інакше, быти іншый в пластіцї, в міміцї, быти просто все іншым, нестереотіпным од ролї до ролї, є часто тяжке, даколи аж самознічуюче… Є то найтяжша робота на світї, холем мі ся так видить. Але быти все єднаков бы ня не бавило. Вопрос є, ці то в театрї од тебе потребують, ці то в цїлковій поверьхности, яков є театер наповненый, дахто збачіть, дахто оцїнить і ці ті дасть можность грати розлічны характеровы ролї, на якых можеш рости. Бо герець є найзавіслїшов особов на світї. Завісить од драматурґа, од режісера і од далшых і далшых…

  • Якы поставы было про Тебе тяжко грати і якы легко? Перебач, но не відїла єм Тя нїґда грати на театралній сценї, но в малых сценках в рамках културного проґраму в нашім русиньскім музею єм собі усвідомила, яка єсь Ты добра геречка і сама себе єм ся зачала просити, ці то не є шкода, же єсь одышла з теперїшнёго Театру А. Духновіча в Пряшові.

Може і є, але думам собі, же на тот вопрос єм часточно одповіла высше. А што  ся мі грало легше а што тяжше? Одповім так. Кедь до театру пришов гостёвати словацькый режісер Пепо Пражмарі, попозерав собі наш репертоар і повів: „Віджу, же драматічны ролї ті ідуть лївов заднёв… Але у мене будеш грати к—у з добрым сердцём.‟ А грала єм вдовіцю Пашу у інсценації Сашка. Была то найкрасша роль, яку єм в театрї заграла.

  • Яка была твоя судьба по одходї з театру?

В новинках єм нашла інзерат, же в Руськім домі у Пряшові потребують културного референта. Приголосила єм ся. Роботы там было дость, приправлёвали сьме велё акцій. В Руськім  домі то тогды жыло… Попри тім єм, як геречка, много награвала в радію – приповідкы, гры, літературны пасма. Все, як єм вышла з радія, мала єм добре чутя, же тот день єм дашто добре зробила. Бо тоты проґрамы потім дома слухав мій нянё і барз ся тїшыв, кедь ня чув. А кликали ня ай до телевізії, чітати вєдно із Штефаном Гіём курты коментарї… Занедовго ся ня шеф справодайства в Кошіцёх – Ладїслав Файчік попросив, ці бы єм не хотїла наступити на місце редактора, бо приправлюють півгодиновый народностный маґазін. Сугласила єм. Дав мі зробити концепцію релації а  як єм єй принесла, посадив ня перед себе і по довгій павзї ся ня попросив: „А як хочете тот маґазін модеровати, по україньскы ці по русиньскы?‟ Одповіла єм спонтаннї – по русиньскы. Припоминам, же ся писав рік 1992, о кодіфікації ся многым іщі ани не снило а я єм як перша мала можность зъявити ся на образовках тогды іщі Чеськословеньской телевізії з півгодиновов релаціёв о жывотї Русинів і пригварити ся як редакторка і модераторка людём русиньскым словом. Не была в тім жадна політіка, не была єм членков жадной орґанізації, як пізнїше з великов ненавістёв твердили „ксутівцї“,  вырїшыла єм так зато, же мі так казало моє сердце, сумлїня і розум…

  • Із СТВ в Кошіцях єсь одышла робити до Главной редакції народностного высыланя редакції Словеньского радія в Пряшові…

– Гей. В тых роках мі было дожычено стати ся мамов. Мій мілованый сын підрїс і мав наступити до першой класы. Треба ся му было веновати. В тім часї быв в радію выголошеный конкурз на місце режісера, бо бывшый режісер пан Павел Василь одышов до пензії. Приголосила єм ся. Із трёх адептів сі выбрали мене. В пописї роботы єм мала літературну выробу – награваня поезії, прозы, приповідок, пєс і забавных релацій. Ай кедь были уж три рокы по кодіфікації, русиньскых релацій было в драматурґічнім планї мінімум. Прім грала українчіна.

Навеце, атмосфера в радію не была барз жычлива… Все ня брали, як тоту, што пришла до радія з телевізії, де модеровала по русиньскы. Была єм просто неприятель, а то і напрік тому, же єм нїґда жадній україньскій релації не уближыла. Снажила єм ся робити максімалнї професіоналнї. Тадь єм ся підписовала під тото як режісер, было то дїлом моёй професіоналной чести…

  • В роцї 2003 редакцію перестїговали до Кошіць. Знам, же редакторы силно протестовали, люде протестовали, підписовали петіції, но тоты протесты Русинів на Словакії нихто із веджіня Словацького розгласу, або влады ці парламенту тогды не слухав. Без мілости і без даякого перепрошованя Вас перестїговали до Кошіць. Як сьте пережывали тото стїгованя?

Нїт, редакторы не мали великый простор на протестованя. Были поставлены перед вопрос або-або. Або приймете понуку робити в Кошіцях, або одыйдете з радія. Споминам собі, же  в Кошіцях тогды пановав такый неписаный узус: Ай кебы нихто з Пряшівчан ту не пришов, ай кебы сьме мали высылати хоць два рокы з архіву, або набрати людей з уліцї, высыланя з Кошіць ай так піде! А так ай было. До кошіцького штудія нас перешло лем пару людей, остатнїх набрали до тімів через конкурз. Менї зістав тот самый попис роботы. Режійнї приправлёвати літературне русиньске высыланя, но і україньске. Гварить ся, же вшытко зле є і на дашто добре… Парадокснї, русиньске літературне высыланя в Кошіцях ожыло. Зачав ся робити серіал Штефана Сухого Добра вода, до роботы ся запоїли новы авторы напр. сестры Костовы, котры писали фантастічны приповідкы, робили ся драматізації зо світовой літературы. Нараз сьме зістили, же Анна Каренїна, яку єм перекладовала з російского языка, звучіть в русиньскім языку перфектнї, же ся не маме за што ганьбити, же наша бісїда може быти єднако култівована, як остатнї языкы. Тото давало чоловіку крыла і за 10 – 12 років ся зробила маса красной роботы… Тїшу ся, же єм  могла при тій роботї быти, як режісер, а пізнїше і як драматурґ. Але вшытко мать свій зачаток і свій конець… І вшытко залежить од людей. Главнї од тых, котры о вас рїшають. А так ся по рокох зачала з Братїславы, од шефа Патрії пана Ловаса, шырити така  думка, же пріорітов про народности мать быти в радію справодайство і публіцістіка, а не даяка там література, на котру треба і так велё пінязей. Просто, зачав нас міряти мадярьскым метром. Дарьмо єм  высвітлёвала, же Русины приїмають справодайство із словеньскых медій, бо нихто з нас не мать проблем зо словеньскым языком а же нам треба высылати о своїй културї, історії, особностях… Помаленькы, потихонькы, єдно за другым вшытко зліквідовали… А знате, што є чудне? Же нихто з нашых русиньскых актівістів ці орґанізацій ся не озвав… Лем пізнїше ся пробаторили і порозуміли, што ся стало. В радію єм робила 18 років, послїднїй рік в справодайстві і публіцістіцї, а потім єм на властну жадость одышла.

  • Ку театру тя але не переставало тїгати. В роцї 2017 єсь з мужом Владїславом Сивым, котрый, окрем іншого, тыж славить округлый жывотный юбілей, 60-ты народенины, основала Русиньскый коморный театр.

– Є то правда. Заложыли сьме обчаньске здружіня з тов  назвов. Тот наш крок выкликав якесь погоршіня у дирекції  Театру А. Духновіча, чому дотеперь не розумлю. Спомяну лем, же сьме приправили інсценації Муж моёй жены подля тексту Міра Гаврана, гру Жобраци о бездомовцях, білых конях і мафіянах, яку написав мій муж і яка мала барз добры одзывы. Приправили сьме таксамо сценічну композіцію того самого автора Наша звада – наш хлїб, або Русины 30 років по Нїжній… У шуфладцї маєме Місію-фікцію о тім, як Руснаци ідуть на Марс. Тїшу ся, же прийде час без короны і зась будеме мочі іти за нашыма позерателями.

  • Як ся позераш на розвиток русиньского руху в общім слова змыслї – по роцї 1990 і в

сучасности? Якы суть, подля Тебе, ёго вершины і якы пропады? На што бы ся мали русиньскы функціонарї днесь главнї заміряти? Што подля Тебе характерізує русиньскый рух в сучасности? Чом ся третёму русиньскому возроджіню не дарить заставити силный процес асімілації Русинів Словакії із словацьков маёрітов?  

– Думам собі, же русиньскый рух быв найсилнїшый і мав свої вершины в першых роках своёй екзістенції. Была ясна візія, што треба зробити, і были на ёго челї люде, котры своёв разанціёв, вагов своёй особности, ґарантовали, же  ся тоты візії тыж зреалізують. Думам тым в першім рядї на Василя Турка-Гетеша ці ёго праву руку Александра Зозуляка. Тогды ся зробило, подля мене, найвеце. Но розвивати, здоконалёвати тото, што было досягнуте, ся нам  в наступных роках, як кебы не все дарило. Дїятельство в многых орґанізаціях і інштітуціях іде подля інерції… Є пару особностей, дякуючі котрым ся днесь дїти учать русиньскый  язык, видно роботу молодых Русинів, пише пару авторів, але велика часть того остатнёго є  векшынов о етнобізнісї.  Русиньскый рух є барз роздробленый. І ці можеме заставити процес асімілації? Думам собі, же основов вшыткого є родина. Кедь родіч научіть бісїдовати дїтину по русиньскы і укаже му, же хосновати свій язык не є ганьба, маме выграте. Мій  сын штудовав на фармації в Кошіцях, на лекції, де было коло 40 штудентів, ся раз єден з професорів попросив: „А є з вас дахто іншой народности як словеньской?“ Як єдиный ся поставив мій Томаш і повів:  „Я єм Русин…‟ Ку концю штудія ся дізнав, же выше двадцять камаратів з  той ґрупы суть Руснаци. Чом ся так ганьбили признати, не розумлю.

  • В сучасности єсь културно-пропаґачнов манажерков Словацького народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові. Чом єсь наконець вырїшила заняти тоту позіцію? Што Тя на нїй бавить? За рік своёй роботы в СНМ – МРК єсь принесла много змін до културной роботы нашого музея. Приправила єсь много інтересных акцій, ку тым найінтереснїшым патрили Медайлон ід недожытым 80-ым рокім Василя Турка-Гетеша, 90 років розгласового высыланя про Русинів Підкарпатя і Пряшівского реґіону, Ілько Сова з Баюсова і многы далшы, із своїм мужом Ладём сьте за нецїлый рік Твоёй роботы в музею наточіли із акцій в СНМ – МРК 24 відей, котры собі можуть любителї русиньской културы попозерати на ютубовім каналї музея. Де береш в собі тоту неутихаючу енерґію робити на полю русиньской културы Тобі властным професіоналным способом?

– Енерґія приходить тогды, коли єсь на зачатку дачого нового, наприклад новой роботы, котру береш як вызву і в котрій видиш змысел. А іщі дає чоловікови силу і то, кедь о твою роботу, о твої довгорочны скушености з розлічных професій мать дахто інтерес. Бо і до музея єм хотїла іти уж перед пару роками, но была єм од роботы в нїм скорше одгваряна, а была єм і одмітнута. Потенціал у мі єсь увідїла ты як сучасна директорка музея. На роботї в музею ня бавить пестрость акцій, зміна, але і то, же кедь прийду з думков, можу єй ай зреалізовати. Припомянути собі недожыты народенины Василя Турка? Або зробити тройдїлный відеосеріал о історії театру? Няй ся любить, думка є підпорена, взята до плану і занедовго можуть люде відїти выслїдок нажыво або на ютубі. Апропо, днесь маме на тім каналї 84 реґуларных одберателїв, нашы відеа відїло коло 20 000 позерателїв.

А іщі чоловік мать енерґію і охоту робити, кедь мать підпору дома, у своїй родинї. Мій муж Владїслав Сивый, Руснак од кости, чоловік верьховато обдареный многыма талентами, ці уж на писаня поезії, драматічных текстів, компонованя музикы, малёваня, ці на творчость мултімедіалну, є про роботу на полю русиньской културы барз запаленый. А так дома о вшыткім жыво діскутуєме, выдумуєме, а кедь ся нам дашто подарить зробити, вєдно ся тїшиме.

  • Што бы єсь Ты зажелала нашому музею до будучности? Бо мы, цїлый робочій колектів СНМ – МРК в Пряшові Ті жычіме певне здравя, велё щастя в родиннім жывотї, радости із своїх найблизшых і много далшых років роботы на хосен русиньской културы – в нашім музею і на полю розвиваня русиньской културы в Словакії в третїм секторї.

Дякую краснї за Вашы мілы жычіня. Што бы єм я пожелала музею? Жебы ся компетентны перестали на наш музей позерати, як на нехочену дїтину, як на штось, што взникло лем зато, жебы замыдлити Русинам очі. Жебы ся річі называли правыма менами, жебы русиньске было русиньске і україньске україньскым. Жебы і тот наш наймолодшый музей мав выбавлїня достойне 21. стороча. Жебы русиньскому музею не шкодили самы Русины. І жебы сьме мали компетентных і запаленых працовників, котры зроблять про Русинів велё хосенной роботы.

 

Розговор вела: ПгДр. Люба КРАЛЁВА, ПгД.,

Словацькый народный музей –

Музей русиньской културы в Пряшові.

 

Гиряк, Михайло

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (зоставитель, 1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штудент праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру україньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньского чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мушу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі возз´єднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Вышла книжка 30 років Театрa Александра Духновіча. Выбер із репертоара

В роцї 2020 вышла книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к.н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. 30 років Театра Александра Духновіча. Выбер із репертоара (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020).Цїлём выданой публікації было указати роботу Театра Александра Духновіча як популарізатора світовой драматурґії в русиньскым языку, тым тыж повказати на можности русиньского языка, до котрого мож переложыти хоцьякы творы світовой класікы. Вшыткы тоты творы суть до днешнёго дня в архіві ТАД в режійній подобі.

Книжка представлює субор выбраных текстів з репертоара ТАД в Пряшові, котры репрезентують можности русиньского языка в текстах світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії. В книжцї суть публікованы світознамы творы як Гамлет (В. Шекспір), Село Степанчіково (Ф. М. Достоєвскый), Дядя Ваня (А. П. Чехов), Америка (Ф. Кафка), Непробудженый (М. Кукучін), Сконана кавалерія (Дю. Папгаргаї), Прінцовы галушкы або Угорьскый Сімпліціссімус (В. Турок) ці Адолф Івановіч Добряньскый (К. Горак).

Книга презентує екзістенцію світовой класікы нелем в світовых языках, але тыж і в русиньскім языку, популарізує світову драматічну творчость в русиньскім языку, як і оріґіналну русиньску драматічну творчость.

В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к.н., в котрій пише о актівітах і значіню Театра Александра Духновіча в Пряшові, о еволуції карпаторусиньской драматурґії за послїднїх 30 років. Ядром публікації суть творы світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії.

Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо є і добрым штудійным матеріалом про літератів і штудентів русиньского языка і културы.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Театер Александра Духновіча: 30 років. Выбер із репертоара. (Divadlo Alexandra Duchnoviča: 30 rokov. Výber z repertoára)

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2020

ISBN 978-80-555-2656-0

Чісло сторінок: 400

ВЫШЛА ДАЛША ЦЇННА КНИЖКА ТВОРІВ АНАТОЛІЯ КРАЛИЦЬКОГО

Далша цїнна книжка творів Анатолія Кралицького є на світї. Книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к. н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. з назвов Анатолій Кралицькый: Князь Лаборець. Выбраны творы (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020) надвязує на книжку выдану в роцї 2019 (Анатолій Кралицькый: Творы, 2019).

Кралицького тексты были за ёго жывота публікованы на сторінках розлічных журналів ці антолоґій, но свою цїложывотну продукцію ся му не подарило позберати і уцїлено выдати. Концём 20. стороча ся науковцям подарило выдати лем часть з Кралицького прозаічных текстів в окремых выданях.

 

Цїлём выданой публікації є популарізовати творчость А. Кралицького як єдного з найталентованїшых представителїв будительского напряму в карпаторусиньскій літературї 20. стороча. Публікація ся складать з 32 выбраных текстів писателя А. Кралицького, котра репрезентує автора нелем як прозаіка, але і перекладателя, публіцісту а автора статей о історії ґрекокатолицькых монастырїв.

У 2020 роцї Фонд на підпору културы народностных меншын – Kultminor – підпорив выданя далшой книгы творів А. Кралицького. Новый зборник выходить під назвов «Князь Лаборець: Выбраны творы» і репрезентує творы писателя главно народно-патріотічного напряму. Помеджі характерны творы як «Князь Лаборець», «Федор Петрюк» ці «Не ходи, Грицю, на вечерниці!» і др., нове выданя презентує ряд інтересных, але забытых прозовых творів писателя. Многы із них были опублікованы іщі за жывота писателя, веце ся не перевыдавали і суть унікатнов «terra incognita» писателёвого творчого наслїдства. Іде о тексты «Свято-Юрский монастырь в Лівадії», «Желізной волі человік», «Распятие пред судом», «Село Выдренувка», «Прометей» і др.

В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к. н., в котрій пише о жывотї і творчости А. Кралицького, роздїлює авторів творчій період на дакілько частей, оцїнює тыж роботу іншых літературных науковцїв, котры ся занимали творчостёв А. Кралицького.

Публікація ся складать з частей: 1. Вступна часть доц. Мґр. В. Падяка, к. н., 2. Дїло А. Кралицького: части Проза, Переклады і адаптація,  З історії Чіну св. Василія Великого, Публіцістіка, 3. Додаткы.

Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо як і штудійный матеріал про літератів і штудентів русиньского языка і културы.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Анатолій Кралицькый: Княз Лаборець. Выбраны творы.

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2020

ISBN 978-80-555-2657-7

Почет сторінок: 400

Prof. Elaine RUSINKO: Karpatorusínska literatúra v USA

Karpatsko-rusínska literatúra v USA

Približne 1.3 milióna karpatsko-rusínskych Američanov má svoje korene v Karpatskom regióne východnej Európy. Väčšina ich predkov imigrovala v rokoch 1880-1914 z územia, ktoré je teraz súčasťou Slovenska, Poľska a Ukrajiny. Karpatskí Rusíni, ktorí počas celej histórie nemali svoj vlastný štát, sú tiež známi ako Rusnáci, Karpatskí Rusi, Karpatskí Ukrajinci a Rusíni a tí, ktorí pochádzajú zo severných svahov Karpát, sa nazývajú Lemkovia. Väčšina Karpatských Rusínov je stúpencami východného kresťanstva, či už pravoslávneho alebo byzantsko-katolíckeho, a cirkev bola tradične centrom karpatsko-rusínskeho spoločenského a kultúrneho života spolu s bratskými spoločenstvami a bratstvami, ako napríklad Grécko-katolícka únia rusínskeho bratstva (Wilkes Barre, Pennsylvania) a Spojené spoločenstvá grécko-katolíckeho náboženstva (McKeesport, Pennsylvania). V súčasnosti podporujú rusínsky kultúrny rozvoj svetské organizácie, ako napríklad Karpatsko-rusínske výskumné centrum (Ocala, Florida, USA), Karpatsko-rusínska spoločnosť (Pittsburgh, Pennsylvania), a Rusínska asociácia (Minneapolis, Minnesota, USA).

Pôvodne sa literárne práce rusínskych autorov objavili v takmer šesťdesiatich novinách a iných periodikách, ktoré boli vydané pre rusínsko-americkú komunitu, najrozšírenejšími z nich boli Amerikansky Russky Viestnik  (Americko-ruský posol, 1892-1952), Prosvita (Osveta, 1917-2000), Vostok (Východ, 1919-50), Lemko (1928-39), Den’ (Deň, 1922-26) a mesačník s krátkou životnosťou Niva (Pole, 1916). Rusínsko-americká literatúra bola tiež publikovaná v almanachoch každoročne vydávaných rôznymi bratskými organizáciami, ktoré okrem poézie a prózy rusínskych autorov väčšinou obsahovali mesačný kalendár, populárne články o rusínskej histórii a kultúre a životopisy slávnych Rusínov. Tradícia almanachov alebo kalendárov sa v Spojených štátoch nedávno obnovila prostredníctvom karpatsko-rusínskej publikácie Rusínsko-americký almanach 2005. V súčasnosti je však problematické zohnať pôvodné almanachy a noviny a niektoré tituly alebo kompletné série už nie sú dostupné vôbec. Uskutočnilo sa niekoľko štúdii o rusínsko-americkej literatúre a zoznam rusínsko-amerických publikácií neexistuje.

Literárny život v rusínskej domovine je tradične spätý s otázkami jazyka a národnej identity. Rusíni, nachádzajúci sa na križovatke kultúry východnej Európy a vystavení protichodným politickým tlakom, emigrovali do Ameriky bez jasného národného povedomia a spisovného jazyka. V čase najväčšej imigrácie do Ameriky pred 1. svetovou vojnou komunikovali Karpatskí Rusíni v niekoľkých dialektoch, ktoré súčasní jazykovedci klasifikovali ako súčasť ukrajinského jazyka, hoci v dôsledku slovenskej, poľskej a maďarskej prímesi sa reč Karpatských Rusínov značne líši od spisovnej ukrajinčiny. Písomný prejav u každého zodpovedal jeho vlastnému chápaniu rusínskej národnej identity. Niektorí tvrdia, že Rusíni boli vetvou väčšej populácie „Všerusov“, iní sú vyhlasujú, že patrili k ukrajinskej národnosti, a ďalší zasa trvajú na tom, že Rusíni boli samostatnou etnickou skupinou, síce príbuznou, avšak odlišnou od Rusov, ako aj Ukrajincov. Preto bola časť ranej rusínsko-americkej literatúry napísaná v ruštine a ukrajinčine. Väčšina spisovateľov však uznávala odlišnosť rusínskej kultúry a používala nespisovný jazyk, ktorý sa riadil ruskou gramatikou, ale zahŕňal početné lexikálne a syntaktické výpožičky z karpatsko-rusínskeho dialektu, ako aj angličtiny. Rusínski spisovatelia pôvodne písali v cyrilike, ale do 30-tych rokov 20. storočia väčšina prevzala latinskú abecedu používajúc systém transliterácie založený na slovenskom pravopise. Spočiatku bola rusínsko-americká literatúra zameraná výhradne na rusínsku komunitu. Od 50-tych rokov 20. storočia sú však takmer všetky publikácie pre karpatsko-rusínsku komunitu písané v angličtine a autori svoje práce orientujú na širšie publikum. Tretia generácia rusínsko-amerických spisovateľov svoje práce ideologicky postavila do kontextu súdobého rusínskeho hnutia brániaceho identitu Rusínov ako samostatnej etnickej skupiny. Od pádu komunizmu zaznamenala rusínska kultúra v rámci Európy znovuzrodenie, ktoré bolo podporované záujmom Rusínov žijúcich v Spojených štátoch amerických o ich etnický pôvod.

Väčšina rusínsko-amerických spisovateľov prvej generácie trvala na svojom amatérskom postavení v literatúre tvrdiac, že k literatúre ich vedie len láska k svojmu ľudu. Mnohí autori boli predovšetkým grécko-katolícki kňazi, ako napríklad Stefan Varzaly (1890-1957) a Basil Shereghy (1918-1988), ktorí vydávali príležitostné básne a dramatické diela v almanachoch, resp. novinách. Iní boli novinármi, ako napríklad Peter Maczkov (1880-1965), autor zbierky náboženskej poézie (Vinec nabožnych stichov, 1958), alebo Stefan Telep (1882-1965) a Nicholas Cislak (1910-1988), ktorí písali hry pre amatérske divadelné zoskupenia. Grécko-katolícky kňaz Emilij Kubek (1857-1940) bol plodným spisovateľom a je dodnes známy ako autor románu Marko Sholtys, jediného svojho druhu napísaného v rusínčine a vydaného v USA. Dymytrii Vyslotskii (1888-1968), známy pod pseudonymom Vaňo Hunjanka, bol aktívnym novinárom v komunitách Lemkov v Kanade a USA v rokoch 1922-1945, a jeho poviedky a hry sa objavili vo výročných almanachoch, ktoré publikoval v 30-tych rokoch 20. storočia (Karpatorusskii kalendar’ Vania Hunjanka, 1930-1938).

Hoci sa väčšina ich príbehov odohráva v novom svete, u rusínsko-amerických autorov sa prejavuje istá odluka od reality amerického života, vyplývajúca z ich didaktického zámeru a upriamovania pozornosti na morálne a mýtické princípy. Na rozdiel od väčšiny etnickej americkej literatúry sa málo pozornosti venuje tomu, čo ich motivovalo k opusteniu svojej krajiny a ceste za oceán, prípadne problémom s prispôsobovaním sa novému svetu. Mnoho rusínskych postáv nedosahuje úspech nasledovaním amerických vzdelávacích, spoločenských alebo politických nariadení, ale intenzifikáciou tradičných hodnôt. Napríklad v Kubekovom príbehu “Palko Rostoka,” ktorý sa odohráva v priemyselnej Amerike, čo bolo typické pre rusínskych imigrantov, eponymický hrdina schováva svoju rusínsku identitu a záhadnú minulosť, keď bol neprávom uväznený. Materiálny úspech a všeobecný obdiv nedosahuje štrajkom proti majiteľovi továrne, ale snahou o zmierenie a kompromis. Keď sa jeho tajomstvo odhalí, Palko vzdá svojej rusínskej minulosti poctu, ale stáva sa novým Američanom, čo je symbolicky prejavené tým, že si oholí bradu. Hodnoty, ktoré Kubek vyjadruje vo svojom príbehu, sa opakujú u každého rusínsko-amerického autora – kľúčom k úspechu sú poctivá práca, čestnosť, striedmosť a šetrnosť; čestný človek, ktorý dosiahne úspech, nie je materialistický ale láskavý a predovšetkým skromný. Je však zjavné, že Kubekova chvála rusínskej národnostnej príslušnosti nezahŕňa všeobecné schvaľovanie americkej rôznorodosti, keďže autor a jeho hrdinovia si zachovávajú niekdajšiu predpojatosť, cítia averziu k špekuláciám vo svete obchodu, nedôverujú účinnosti právnych opatrení a podozrievajú politické skutky. Hrdinovia rusínsko-americkej literatúry nevinne trpia v melodramatických zvratoch, prekonávajú darebákov vo svete svojim morálnym charakterom. Rusínsko-americká literatúra často postráda realistické a kultúrne charakteristické črty a je založená na alegórii. Zobrazenie cností pracujúcej triedy a víťazstva dobra sú určitým naplnením prianí čitateľov a vyhliadkou spoločnosti, v ktorej kde budú úspešní vďaka svojim morálnym cnostiam.

Tento mýtus je len trochu pozmenený v diele Vyslotskeho-Hunjanky a Cislaka, kde má rozprávanie o Popoluške politické podfarbenie. V týchto dielach sú morálne cnostnými prosovietski socialisti, ktorí bojujú proti aristokracii a cirkvi. Na rozdiel od Kubeka je Hunjankov postoj až prehnane namierený proti cirkvi a jeho hrdinovia otvorene zastávajú politické riešenia sociálno-ekonomických problémov. Jeho príbehy “Starŷ i molodŷ“ („Starí a mladí“, 1925) a “Marko Boháč” (1932), ako aj jeho hry Sholtys (1935) a Petro Pavlyk (1937) zobrazujú boj Lemkov o prežitie v ich rodnej krajine v chudobných podmienkach a pod politickým útlakom. V dielach “Leško Myrna” (1932) a “Agentŷ” (“Agenti,” 1928) rusínski imigranti v Spojených štátoch amerických zažívajú Veľkú hospodársku krízu a autori vyjadrujú podporu robotníckym odborom. Hunjanka-Vyslotskii neustále pripomína svojim americkým čitateľom, aby ponúkli pomoc a podporu svojim bratom v Európe.

Najpopulárnejšie literárne žánre rusínsko-amerických spisovateľov prvej generácie boli poézia a dráma. Krátke hry boli dostatočne veľkým repertoárom pre početné dramatické krúžky pôsobiace pri miestnych farnostiach a bratských organizáciách. Mnohé z týchto hier sa odohrávajú v americko-rusínskych komunitách a zobrazujú ich problémy – snaha stať sa Američanmi, generačný konflikt a alkoholizmus. Trojaktová hra Fedorišinovy (Fedorišinovci, 1925) Valentina Gorza (1869-1943), založená na skutočnom príbehu, sa zaoberá týmito otázkami. Americké sviatky, ako napríklad rodinná večera pri príležitosti Vďakyvzdania, sú prejavom úcty k druhej generácii rodiny, ale sú úplne nepochopiteľné pre ich nábožensky založenú matku, ktorá lipne na tradíciách, a pre otca alkoholika. Napriek snahe konať v súlade s americkým právnym systémom je najstarší syn donútený zabiť vlastného otca, aby ochránil rodinu a dosiahol “americký spôsob” života. Stefan F. Telep písal satirické hry, v ktorých zobrazuje dcéru bojujúcu proti patriarchálnej autorite (Khytra dîvchyna, Bystrá dievčina, 1927) a huncútske skutky rusínskych imigrantov, ktorí prišli do styku s americkým právnym systémom (V sudî, Na súde, 1944). Od obecenstva sa očakáva, že sa bude smiať na šibalstvách jednoduchých Rusínov, ale sudca napomína, aby rodičia vychovávali svoje deti tak, aby mohol ich ľud byť na ne hrdí a deti zasa majú pamätať na svoje korene. Máriin problém (1941) od Judy Mirek, napísaný v zmesi angličtiny a rusínskeho nárečia, je lekciou pre mladých Rusínov, aby si vážili svoje jazykové a kultúrne dedičstvo. Aj keď Máriina rusínsky hovoriaca matka jej hovorí, že „neexistujú zlé národnosti, len zlí ľudia,” ovplyvniť ju môže len jej škótsko-americký priateľ, ktorý jej pripomína, že Amerika je „miestom, kde sa miešajú rôzne národnosti.” Do roku 1960 hry, ako napríklad komédia Vaňo Peperytsia Nikolaja Tsysliaka, satirizovali imigrantskú komunitu, ktorá si v očiach nedávnych imigrantov zachovávala tie isté chyby a slabiny, ktoré boli typické pre ich život v pôvodnej krajine.

Zatiaľ čo divadelné hry boli predovšetkým ľahké a zábavné, poézia bola skôr vážna, náboženská a ideologická. Diela Sigmunda Brinskeho (Stichi, Verše, 1922) a Ivana A. Ladižinskeho (Karpatorossy v Evropi i Ameriki, 1940) sú plné lyrických výlevov o kráse domoviny a utrpení, ktoré Rusíni zažili. Väčšiu estetickú hodnotu majú diela dvoch talentovaných básnikov, ktorí svoju literárnu kariéru začali v Európe, ale publikovali aj v USA – rusky orientovaný Dmitrii Vergun (Karpatskie otzvuki, Karpatské ozveny, 1920) a Sevastiian Sabol, básnik, ktorý písal v ukrajinčine pod pseudonymom Zoreslav a bol zároveň baziliánskym mníchom (Z rannikh vesen, Zo skorých jarí, 1963).

Spisovatelia druhej generácie písali v angličtine, aby si uctili pamiatku imigrantov v rozsiahlejších literárnych dielach. Prvým rusínsko-americkým spisovateľom, ktorý hľadal divákov mimo rusínskej komunity bol Vasil S. Koban a jeho román The Sorrows of Marienka (Marienkine súženie, 1979) napísaný v štýle sociologického realizmu. Thomas Bell, ktorého otec mal rusínsky pôvod, sa vo svojom známom románe Out of This Furnace (Preč z tejto páľavy, 1987) zaoberal osudmi Rusínov, Slovákov a ďalších východoeurópskych imigrantov počas hospodárskej krízy. Sonya Jason, dcéra imigrantov z Podkarpatskej Rusi, do svojich pamätí Icon of Spring (Idol jari, 1987) zakomponovala aj rusínsko-americkú tematiku. Ann Walko vo svojom diele Eternal Memory (Večná pamäť, 1999) preplietla spomienky zo života imigrantov s piesňami a receptami a rozprávaním o domovine ich doplnila do esteticky zostavenej poetickej prózy. Adaptácia hry Anny Walko Zhenska shleboda (Ženská sloboda), pôvodne napísanej v rusínčine, bola odohraná v angličtine v Múzeu Andyho Warhola v Pittsburghu v roku 2004. Je zriedkavým protikladom k tradičnému sexizmu vyjadrenému v typickej mužsky orientovanej rusínsko-americkej literatúre.

Tretia generácia rusínsko-amerických autorov sa skôr než na kreatívnu literatúru zameriava na literárne a historické vzdelanie, avšak nedávno sa objavili romány autobiografickej fikcie, ktoré siahajú za hranice rusínskej komunity. Román Nicholasa S. Karasa Hunky: The Immigrant Experience (Hunky: Skúsenosť imigranta, 2004) spája históriu, životopis a fikciu a popisuje život troch generácií Rusínov od ich domova v Karpatoch až po priemyselnú Ameriku. V diele Less Than Diamonds (Menej než diamanty, 2002) rozpráva Pete Bohaczyk podobný príbeh zo života rusínskych baníkov. Tieto romány, žiaľ, vykazujú nízku estetickú hodnotu a odhaľujú mnoho nejasností o rusínskej histórii a identite. Zatiaľ nedokončený román Marka Wansu The Linden and the Oak (Lipa a dub) je vedecky podloženým a historicky presným dielom napísaným poetickým štýlom a zachytávajúcim dušu rusínskeho ľudového umenia.

Prof. Elaine RUSINKO, Baltimore, USA, 10. 10. 2008

 

Ďalšie publikácie:

Magocsi, Paul R. “The Carpatho-Rusyn Press.” In Sally M. Miller, ed., The Ethnic Press    in the United States: A Historical Analysis and Handbook. New York, Westport, Conn., and London: Greenwood Press, 1987, pp. 15-26.

________. Our People: Carpatho-Rusyns and Their Descendents in North America. Toronto: Multicultural History Society of Ontario, 1984.

________. “Rusyn-American Ethnic Literature.” In Wolodymyr T. Zyla and Wendall M.

Aycock, eds. Ethnic Literatures Since 1776: The Many Voices of America, Vol.   II. Lubbock: Proceedings of the Comparative Literature Symposium, Texas Tech

University, January 1976, IX (1978), pp. 503-20.

Галчакова, Анна

(11. 04. 1929 – 26. 07. 2006)

Публікації

  • Лабірські оповідання (1976)
  • Окрилені мрії (1976)
  •  Вдови і сироти (1982)
  • Тисячі сонць. Балади (1984)

Aнна Галчакова ся народила в Меджілабірцях (тогдышнёго Гуменьского окресу) в ґаздівскій родинї. Як девятьрочній єй умер маленькый – лем вісеммісячный брат Еміл, а позад нёго занедовго ай нянько, также єй далшый жывот быв позначеный главнї стратов нянька. По скончіню основной школы і міщанкы одышла учіти ся до Батёвян (теперїшнёго Партізаньского), де в добрї выбавленій книжніцї могла спознавати літературу, під впливом якой зачала сама писати властны віршы. По скончіню школы робила в розлічных професіях – як секретарька, учтовнічка, выхователька… Мала дві дївкы і єдного сына. Довгы рокы жыла в Пряшові, але кедь поховала свого другого мужа, першла жыти до пензіону про старых людей – до Бардеёва, жебы была близше ід свому сынови – докторови-пріхіатрови. Ай наперек тому, же не мала нияку філолоґічну освіту, барз любила писати поезію. Патрила к тым русиньскым авторкам, котры писали (в часах соціалізму) у своїм лабірьскім діалектї (не приїмаючі україньскый язык), хоць про тото зажыла много понижованя од „высшой писательской касты“. Наперек тому, як сама конштатовала, найлїпше ся єй писало по своёму – по русиньскы. Самособов, тогдышнїй выдаватель – КСУТ вшыткы єй творы коріґовав – до „містного україньского языка“. Так єй вышло 5 книжок: Лабірські оповідання (1976), зборникы поезії Окрилені мрії (1976), Вдови і сироти (1982), зборник стишків про дїти: Тисячi сонць (1984) i Балади (1984). По кодіфікації русиньского языка Анна Галчакова реґуларно публіковала свої віршы в русиноязычных періодіках Народны новинкы і Русин, пізнїше ай в Русиньскім народнім календарю. Єй стишкы вышли ай в зборнику поезії Русинів на Словеньску: Муза спід Карпат (Пряшів, 1996), таксамо в антолоґії русиньской поезії Русински/Руски піснї (Новый Сад, 1997). Шкода, же ся не подарило выдати єй самостатный поетічный зборник по русиньскы. То было єй найвекшым желанём. В пензіонї, де дожывала свої рокы собі перед смертёв зломила праву руку, также уж не могла ани писати, што была єй єдина потїха. Вмерла сама, із своїма невыповідженыма думками – 26. юла 2006.

Aвтор: М. Мальцовска (доповнене і скоріґоване –кк-)

Шмайда, Михал

(2. 11. 1920 – 30. 4. 2017)

Публікації

A іщі вам вінчую (1992)

Колискові пісні (1993)

Розколота душа (2004)

 

Писатель, фолклоріста, русиньскый културно-освітнїй дїятель Михал Шмайда ся народив 02.11.1920 в Краснім Бродї (окр. Меджілабірцї). Народну школу выходив дома – в Краснім Бродї. Учітелём тогды быв україньскый еміґрант, котрый утїк перед большевіками. Такых было в тых часах меджі Русинами много. Так ся у школї учіло русинізованым руськым языком, але школярї дістали ай основы словеньского языка. Потім го мама записала до мещанкы до Меджілаборець, де але часто не ходив. Чого? До школы требало ходити пішо, а то было скоро три кілометры. Найгірше то было в зимі, бо не было ани што обути. Отець Михала умер на туберкулозу, кедь мав хлопець тринадцять років. Мама ся рїшыла дати го выучіти даякому ремеслу. Він сам ся хотїв іти учіти до Ладомировой коло Свідника – за тіпоґрафа. Уже в меджівойновім періодї там быв православный монастырь. Але, як сам споминать, монахы в монастырю з нёго хотїли зробити слугу – рано ся на колїнах помолити, а потім до маштарнї – вымітовати гній. О ниякім учіню не было бісїды, што ся молодому хлопцёви нияк не любило. По даякім часї з монастыря утїк. Была трїскуча зима, но якось ся дістав на фару до Чертіжного, але тамтешнїй священик знав, же го мама глядать і спровадив го такой домів. До Красного Броду пришов аж по даякім часї, кедь мама дала служыти в церькви службу за страченым сыном. Тогды мав 16 років. Уже як молодый хлопець рад слухав спів, котрый ся розлїгав в часї лїтнїх вечерів селом. Співали нелем жены, але ай хлопи, главнї молоды парібци, котры ся ґруповали десь на краю пути, або при потоку. Співанка провадила Русина од колыскы аж по гріб. При народжіню дїтины, при свадьбі, співали ся жартовны співанкы при пряджіню або поротю піря, балады і смутны співанкы плачок на погробах….

Ай наперек великій залюбі у фолклорї, выучів ся М. Шмайда за аґронома (стало ся так в звязи з кoлектівізаціёв, коли не было кадрів, абсолвовав тогды лем дакількотыжднёвый курз). Меджітым, в часї войны быв ай на нученых роботах в Нїмецьку. По войнї ся став председом народного выбору в роднім селї, потім робив на дружстві в Краснім Бродї. Свої першы прозовы творы веновав якраз темі колектівізації, котру з одступом часу відїв як тяжку і хаотічну. Як споминать, за роботу люде діставали лем кус зерна, нияк їм то не стачіло на обжыву. Каждый ся одкликовав на „совєтьскый взор“, але нихто го властнї не знав.

Хоць Шмайда не надобыв великой освіты, як пише М. Мальцовска[1] „божа іскра в нїм тлїла, гнала го до писаня, до їманя вшыткого, што відїв коло себе, што ся му здало быти описанягодне.“ Так у своїх творах зачав зображовати історічны реалії з часів збойника Федора Головатого, богатый духовный жывот Краснобрідьского монастыря, дїятельство духовной школы при монастырю, де ходили до школы і нашы предкове з Лабірщіны. Жывот на валалї сам нукав темы, а М. Шмайда не міг не писати о своїх краянах. До того періоду належать ёго „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957).

Лїпшы часы настали зачатком 60-тых років. М. Шмайда наступив робити до Музея україньско-руськой културы в Краснім Бродї, а по заложіню Музея україньской културы у Свіднику перешов робити до Свідника як історік і етноґраф (рокы 1960-1971). Ту зберав, розробляв і архівовав народно-поетічну творчость Русинів. Ці мають Русины у своїх традіціях штось таке, што не мають іншы Славяне? Наісто, же мають, конштатує М. Шмайда. Наприклад, обычай, класти на Святый вечур під стіл ланцок – жебы родина тримала вєдно. Або витаня Нового рока – новорочным колачом. То найдете лем у Русинів – Лемків.

Шмайда писав свої творы по україньскы (быв то період українізації), к ёго найвызначнїшым творам належать высше уведжены: „Паразити“ (повість, 1953), „Вязка ключів“ (повіданя, 1956), „Тріщать криги“ (роман, 1957), „Корчмарський слуга“ (1964), „Розїзди“ (1970). По роцї 1968 быв як дісідент перенаслїдованый, бо в лїтї 1968 підписав знаму харту – 2000 слов. Наслїдно стратив роботу в музею (пішов робити стражника до Требішова), вылучіли го із сполку писателїв, но він і надале не переставав робити над русиньскыма фолклорныма текстами, котры мав уже позбераны. По падї комуністічного режіму быв регабілітованый. Быв оцїненый многыма домашнїма і меджінародныма цїнами за літературну і публікачну роботу. В року 2008 му презідент републікы Іван Ґашпаровіч удїлив Прібінів криж III. класы за цїложывотне дїло.
Цїнны суть ёго етноґрафічны роботы з того періоду: A іщі вам вінчую (1992), зборник: Колискові пісні (1993). Множество ёго етноґрафічных зазнамів зістало в рукописї. Михал Шмайда є таксамо автором псіхолоґічной новелы Розколота душа (2004) привитав політічны і културны зміны по роцї 1989, в тім часї ай публікаціії, котры выходили в тогдышнїм „Новім життю“ по русиньскы, быв єдным з ініціаторів заложіня першой прорусиньской орґанізації – Русиньской оброды, котра взникла в Меджілабірцях (1990). Хоць пізнїше не быв стотожненый з далшыма кроками Русиньской оброды, як сам конштатовав, зістав скламаный, но нїґда проти Русинам не выступав.

Михал Шмайда умер 30. 4. 2017 у Братїславі у віцї 96 років.

Автор: К. Копорова.

[1] Мальцовска, М. (ед).: 100 вызнамных Русинів очами сучасників І. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2007, с. 126-130.

1 2