Недїльны балады: Меланія Германова

Войнова балада

Уж сімдесят років

з тых часів тяженькых.
Мі – сімдесят вісем

я уже старенька.

Вшытко ся минуло,

десь повытрачало.
Але споминаня

у сердцї зістало…

 

Найвеце за войну –

я войны дїтина.
Кілько то жывотів

она покосила?

Тілько тых гробиків,

а на них хрестиків?
Тілько то претілько

войны небіжчіків?!

Не мож зраховати,

ани вшыткых знати.
Война є тым світом

навікы проклята…

 

Дотерь у моїй памяти:

кулї, міны, пушкы,
Піштолї, ґранаты.

А малы розбушкы,

што ся ту  валяли.
Маленькы палчікы

дїтём одорвали.

Нїмцї ся Катюшы

як чорта бояли.

Катюшы стрїляня

я запамятала,

 

А Катя співала

совєтьскым воякам:
„Пусть он землю

бережёт родную,
А любов катюша

збережёт.‟

 

Од Русів єм чула:

„Зравстуйте, ребята…
А од Нїмцїв: „Kinder,

kom, halt, arbajten…“

Велё той бісїды

єм позабывала.

Но главна основа
в головцї остала

 

В дїтячій головцї,

а то велё значіть…
Война – то нещастя,

война людей ніщіть.

 

Божічку заваруй,

іщі єй зазнати.
Взяла мамам сына,

а дїточкам нянька

Лежыть на цінтерї

моя сестра Анька.

Твоє злате мено

своїй дївцї-м дала.
Нїґда не забуду

война сі тя взяла…

 

Тілько тых дїточок

куля поскошала.
Як не доктор Педан

і мене бы стяла.

Мої ровесници –

войновы калїкы.
Без палцїв, з барлами –

а і небіжчікы.

Войновы наслїдкы

зістали каждому.
Слїпота, глухота

і реума – што кому.

Велике терпіня,

предчасне вмераня.
Таке то на войну

гірьке споминаня.

 

Як не памятати

Маковіцї жертвы.
Многы з них на Дукли,

нашы гробы братьскы.

Хресты, обеліскы –

вояків без мена.
Чекали їх дома

родічі, брат, жена…

Жывот положыли

на проклятій войнї.
Токаїк, Освєнчім –

ці то мож забыти?

 

Праві єм зачала

до школы ходити.
Букварик, зошыток

в цаністрї носити.

Буквы ся учіти,

блайвасом писати.
Як на нашу школу

зачали стрїляти…

 

Втїкайте, дїточкы,

бо война – втїкайте!
Як ся война скончіть,

та ся повертайте

А нашу школочку

Нїмцї підпалили.
Де сьме ся по войнї?! –

В бараку учіли.

 

Як то мож забыти

на войнову осїнь.
Мы – голы і босы,

додж студеный росив.

Нянько нїс на плечох

бабу – хвора была.
А мама полёву

колыску хранила.

З середушнёв сестров

за рукы ся тримали.
Вели і коровку,

стернянков крачали.

Колона ножчаток,

бо сьме босы были,
а кобылу Ірму

Нїмцї нам забрали.
А паця на дворї

такой зарїзали…

 

Єдинов обжывов

дрїбны бандурята,
што сьме уж не встигли

з поля выкопати.

Молочко Красулї

вшыткых нас жывило.
Тепле сьме го пили

так нас захранило.

 

Плакали сьме вшыткы

при хыжі розбитій.
Де ся притулиме?

Де будеме жыти?

В малім комірчати

сьме ся постуляли.
В холодї, голодї

войну перебыли.

Наша хыжа під церьковцёв,
Зато так допала.

Нїмцї ся там поховали,
А Руси стрїляли.

 

Турню на церькви розбило,

облакы побило.
Та ай нам смертёв грозило,

помочі не было.

Валалчане ся ту збігли

церьковцю бранити:
„Вы не люде, але звірї –

ніч вам не є святе.‟

В комірцї сьме ся дусили
До скончіня войны.
Хворы, брудны, заушены,
Блых, сверблячок повно.

Лем Унра із Америкы
Людём спомагала.
Потравины, ошатїня
Людём посылала.

Выдрань з Калиновом

сусїдове были.
Першых їх од Нїмцїв

Руси вызволяли

Як Калинів вызволяли

дикы гуска одлїтали.
24-ый септембер

мы навсе запамятали.

А о два днї і наш валал

тыж ослободили.
Лаборець аж до децембра

фашісты ніщіли.

 

Лем ня єдно трапить

чом войны по світї?
Чом вмерають вшыткы

дорослы і дїти?

Кров людьска – не вода!

Мали бы сьме знати.
Не дайте ся, люде,

тій кровцї пролляти!