Еріка Костова: Небесны приповідкы – Дарунок од Ангела

– Мамко, мамочко, повіш мі приповідку на добру ніч? – озвала ся мала Анька спід перины і поджмурькала великыма синїма очками. Мама на ню несподївано попозерала а пак із сміхом повіла: – А не видить ся ті, же на привповідкы уж єсь дакус велика?
– Ой, нї, нї! Прошу, холем єдну! – не дала ся одбити мала оканя. – Но добрї, але лем коротку, бо уж треба іти спати, рано мусиш вставати до школы.
Мама собі сїла ку Аньцї на постіль і лїпше єй поприкрывала. – А о чім бы мала быти приповідка? – опросила ся.
– О ангельскых ружах! – выповіла єдным дыхом Анїчка.
– Добрї. Розповім ті о ангельскых ружах, але уже напослїдок, – погрозила палцём мама, – уж єй наісто знаш наспамнять, – поласкотила Аньку по зморщенім носику.
Дївча ся тихо засміяло, спокійно заперло великы, як небо синї очі і мамин лагідный голос єй перенїс на час до приповідкового світа.
ххх
Малый Ангел отворив очі і попершыраз собі усвідомив, што значіть быти досправды слободным. Правда, не было то справне, і ёго грызло сумлїня, але занедовго ся предці верне назад на небо і о тій ёго куртій дорозї до світа людей ся нихто не дізнать. Никому тым не пошкодить… Розпрістер свої крыла і одлетїв на недалекый бережок, одкы ся спустив з неба на землю. Летїв до ночі понад обыстя людей, в котрых ся якраз зберали спати. З білой заснїженой країны вказовали ся червены і руды стрїхы з дымлячіма коминами. Снїг цалком не прикрыв ани деревяны плоты, котры стырчали
з-під білой перины, як даякы чорны страшкы. Ангел злетїв ниже і зведаво посмотрив через выгляд, в котрім ся світило. Была то ёго перша прогулька на місця, де жыв чоловік. Властно, він першыраз порушив заказ завхабити небесный світ, жебы міг спознати світ людей, котры хоць жыли такой під небом, а предці так далеко. Не розумів тому, чом ся ангелы не можуть стрїчати з людми, забавляти ся з нима, або їх холем відїти. Малый Ангел николи не розумів, ани не хотїв розуміти, чом не сміє тото, або тамте. В голові мав повно ґеніалных нападів а в своїм сердцю тілько ласкы, же бы ся з нёв роздїлив з каждым. Але теперь є ту і конечно мать можность відїти світ зблизка, теперь уж не сміє цуркнути. Опатерно злетїв на землю до єдного з дворів і взяв до рук тото чудне біле, што припоминало небесны хмары.
– Брр..! Яка студїнь, – скрічав, лем што снїг проник через тепло, котре выжарёвав, і зробив смішну ґрімасу. – Нашы хмары суть намного, намного теплїшы і … красшы, – замумротїв і перелетїв к далшому розсвіченому обыстю. Сїв собі під облак на малу баксічку і опатерно зірькнув через воблак. Днука у великім каміннім козубі горїв огень
і своёв жаров освітлёвав цїлу хыжу. Такой коло козуба стояла велика ялічка, повна дрїбных світелок, котры весело світили нажовто, назелено, набелаво, напомаранчово, начервено… Была то жара, котру уже дакілько ночей тайно позоровав з неба.
– Ей-га, – подумав собі, і жебы лїпше відїв, іщі веце ся нахылив ку морозом покресленым выглядам. На ялічцї были нелем світелка, але і много фаребных папіриків, котры тыж світили до ночі. На самім верьху была прикапчана злата звізда.
Під ялічков были повкладованы векшы і меншы шкатулы з машлями і без машель а хтознать, што в них было… Кедь то малый Ангел збачів, од несподїваня забыв заперти рот. Дашто таке красне іщі не відїв. Дораз ся отворили дверї і к ялічцї прибігли штири малы дїти. Такой ся хопили баликів і з голосным криком їх зачали розбалёвати. Ангелову душу залляв покій і мір, зато ся му нияк не хотїло вернути на небо. Лем там сидїв, сидїв і цалком забыв на час. Довгы, предовгы минуты позерав через выгляд і тїшыв ся вєдно з людми, кедь ся нараз єдно з дїтей обернуло ку облаку і малов ручков вказало на незваного гостя. Ангел то збачів, і так ся настрашив, же такой вылетїв назад на небо і шатовав к небесным воротам, абы ся сховав перед людми, котры го нечекано одгалили. Тыж ся бояв, же ся о ёго нічній прогульцї дізнають другы ангелы і прісно го за то покарають. Нащастя, ніч таке ся не стало. Нихто в небеснім неконечнї не збачів, же там хыбить єден ангел. Доконця і у людей ся му добрї поводило, бо хто бы уж вірив малій дїтинї, котра цїлый вечур повторяла, же відїла малого ріствяного ангелика за облаком. Малый Ангел собі міг спокійно выдыхнути, но страх, котрый в тот момент учув, го спер од далшых екскурзій меджі людей. Зато цїлы місяцї ся стримовав дома – на небі, лем з часу на час очком позоровав, што ся там долов дїє.
Зима ся скончіла. Минула ярь і лїто, але кедь настала осїнь і пришли першы морозикы, Ангел не вытримав і зачав знова ходити на землю. Абы собідакус скоротити довгый час і научіти ся дашто нове, зачав зась позоровати людей і їх жывоты.
Без снїгу то але не было так як треба. Но кедь владу над часом перебрав децембер і вшытко покрыв білый снїг, Ангелик од радости засвітив, як ясна звізда. Знова настав Святый вечур, знова ся всягды розсвітили ялічкы, дїти ся сміяли і співали колядкы, отваряли дарункы, їли пахнячі і смачны колачі, але главно, всягды настав блаженый покій.
Такый, аж сердце трепотїло. А малому Ангеликови дуплом, бо до того красного світа приспів і він, кедь посылав людём з той небесной неконечности много ласкы і порозумлїня. Як ся лем порадовав, кедь люде вылїпили на выгляды і дверї папірёвых ангелів, котры вітали каждого, хто переходив довкола. Якбы хотїли подяковати і тым скуточным ангелам – на небі.
Перешло дакілько років, дакілько красных Ріствяных свят, коли малый Ангел тайно ся тїшыв вєдно з людми, доконця з нима співав і колядкы, кедь стояли коло ялічкы. Так, жебы го нихто не відїв, позерав до розсвіченых выглядів, але уже давав позор, жебы го нихто не збачів. Не знав ся насытити людьской радости і щастя. Аж доты, покы не пришли єдны Ріствяны свята, котры вшытко змінили…

Была ніч, як кажда друга. Вшытко ся білїло, а з навколишнїх обысть ся на снїгу розливало тепле, золоте світло з розсвіченых выглядів. Днука в обыстях святковали Рождество. Малый Ангел, лем што тма обяла до свого наруча цїлу країну, злетїв з небес і пристав на єднім з дворів, котрый быв дакус од другых. Мнягко ступав босыма ногами по студенім снїгу. Уж собі на тот незвычайный холод привык, властно собі го ай облюбив. Пришов к хыжцї і сїв собі під облак. Тото обыстя – двір і хыжку – збачів уж давнїше, бо оно было інакше, як другы. Двір не быв такый чістый, выпрятаный, як другы, хыжа была тыж пуста, доконця і днесь – на Святый вечур у выглядї світить лем слабе світелко. Ангел попозерав днука – і што не видить!
Аж му сердце завмерло… В хыжцї за выглядом не є нияка припараджена ялічка, під котров бы были дарункы, не горить там ани огень в козубі. В хыжцї было сіро і холодно. Єдина свічка серед стола слабо трепотїла в тмі, коло нёй на столї были у
фляшцї напхаты зелены конарикы, на котрых вісїло єдно ябко. Нихто ся не сміяв, нихто не співав колядкы. Коло стола сидїла стара жена з хлопчіком на колїнах. Дїтина грызла фалаток хлїба, а жена му тихо співала. Были то худобны люде. По лицях малого Ангелика зачали стїкати слызы.
Было їх так много, же му змочіли цїлу тварь. Ангелик лем плакав і плакав. Знав, же суть на світї і худобны, і смутны люде, но іщі нїґда їх не відїв зблизка і не знав собі ани представити, як смутно і тяжко жыють. Ангельска душа є крегконька, зато жыє в небі, жебы єй ніч не могло уближыти.
Ангелик плакав і плакав… Цїлы годины. Зачало ся розвидняти, але він не міг перестати…
Настало рано, а з ним пришов крутый мороз. Малый Ангелик, высиленый тількым плачом не бировав уж розтягнути свої крыла, абы ся вернув до неба. Затоже быв слабый, не мав ани дость сил, абы собі утримав ангельске тепло і так помалы замерз. І кедь, хто знать, ці то не было од жалю пукнуте сердечко, котре скончіло ёго жывот… З неба ся дораз спустили легкы снїговы влочкы, котры поступно прикрывали тїло негыбного Ангелика. Кебы го там дахто збачів, подумав бы собі, же лем спить. Довгы павучайкы закрывали солены слызы, котры єдна за другов стїкали по лицях, а в руках стискав папірёвого ангела. Як зышло сонце, малый хлопчік выбіг з хыжы робити снїгуляка.
Нараз ся спер коло выгляда, під котрым до рана выріс кряк білых руж. Наскоро ся вернув до хыжы за бабов.
– Смоть, бабочко, яка красота! – Обидвоє стояли і нїмо смотрили, што ся стало. Як міг в зимі вырости і розцвити такый красный кряк. Ани бы їм на розум не пришло, же в ночі ся на них позерав єден малый небесный Ангел, котрый відячі їх худобу, гірко заплакав і загынув. Ёго горячі слызы, котры розпустили снїг, зогрїли землю і дали надїй дрїбному зеленому крячку передерти ся на світло боже і розцвити в повній красотї. Ангельске тепло, котре зістало в красных білых ружах, хранило їх перед морозом і вітром. Доконця і тот, хто одорвав єдну квітку, міг в своїх долонях чути приємне тепло. Ангел дав худобній женї і єй внучатку дарунок, котрый вычаровав на їх тварях радость.
А што было найцїннїше, нихто в часї Ріствяных свят не зістав смутный. Пізнїше собі люде ламали головы над тым, як є можне, же білый кряк не загынув. Але баба з внуком знали своє. Тямили, же то мусив быти ангел-хранитель, котрый на них не забыв і пририхтовав їм дарунок, з котрого ся радовали цїлый рік. І хоць дома не мали ялічку овішану солодкостями і фаребныма світелками, не могли ся обдаровати так як другы в тот день, і їх щедровечерный стіл не быв богатый, тїшыли ся, бо знали, же на них дахто думать. Єдины, што знали правду, были ангелы з неба, котры вшытко відїли. Кедь збачіли, же єден ангел в небі хыбить, выбрали ся глядати го. Але докы го нашли, было нескоро. Взяли ёго негыбне тїло до неба, де ся розплынуло і змінило на єдну з тых мнягонькых білых хмарок, котры через день плавають в небесній неконечности. Так міг быти Ангелик з другым ангелами, але заєдно і з людми, котры го відїли.
ххх
Мала Анька заснула, а єй мама тихо вышла. Знала, же то іщі не є конець, котрый чула давно-предавно од своёй мамы, але не хотїла, жебы ся дївчатко марно надїяло, так як ся надїяла в дїтинстві она, же найде чародїйный кряк. За єй дїтинства ся о чудеснім кряку, котры выріс через ріствяну ніч, бісїдовало іщі дашто. Все кедь прийде Святый вечур і наставне північ, ангельскы ружы світять як малы діаманты і тихо плачуть. Кажда їх слыза, котра допаде на землю, розпустить снїг і до рана з нёй выросте далшый кряк обсыпаный ангельскыма ружами. Тот кряк мать навсе припоминати малого Ангела, котрый ся так міцно хотїв зближыти з людми і робити їм радость, же на то доплатив жывотом. Ці то є правда, або нїт, хто знать. Але наісто в дакотрім дворї, може десь на концю світа є кряк з ружами, котрый цвине цїлый рік і нихто собі не знать высвітлити, як то є можне.

(Маріка і Еріка Костовы: Приповідкы на добру ніч, Пряшів: Русин і Народны новинкы,
2006, ІСБН 978-80-88769-73-6, с. 11-16, ілустрація: Еріка Костова)