Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.

Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)