Марія Мальцовска: Покустове горнятко (2/2)
– Што з нёв? Што з нёв? – закорногузив ся на стілцю Ґелё, сыркаючі чорну каву. – Што з таков мож робити? Піде до старобінця! Она несповна розума. Іщі добрї, же єй козы поздыхали, бо лем на ганьбу там блячали.
– Мож єй десь інде поставити хыжу…
– Та хто буде задарьмо робити? – заатаковав Гелё.
– А мож поправити хыжу старой Сивулї, што вмерла, – озвав ся далшый член выбору.
Лемже Гелё твердо стояв на своїм. Чув ся непереможным і рядив ся давно выпробованым геслом, же хто панує, тот ай роздїлює. А доба му награвала, якбы втяв. Нїт гіршого, кедь ся з Івана стане пан. Тот не знає і не видить никого, лем самого себе. Так точно ся справовав і Гелё.
– Хто ту председа? Я ці ты? Кедь хочеш, я ся ті вступлю. Сїдай на мій столець, кедь ся ті не любить моя пропозіція. Лемже тым пошкодиш сполоченьскый інтерес! Люде хотять нову корчму, жебы ся мали де зыйти, поговорити, жыти културно, – задекламовав научены соціалістічны фразы, Ґелё, якый притім цалком забыв, же школа, яка уж-уж впаде, тыж чекать, абы єй выновити або збудовати нову. – Повів єм! Піде до старобінця – і готово! Лем што ганьбу нам робить!
Так ся і стало. Пришла раз до валалу санїтка, выступили з нёй двоми хлопи в білых плащах і повіли Мерї, же єй повезуть до шпыталю, жебы ся дакус полїчіла. Меря їм повіровала. Чом бы нї? Цалком слушно тоты хлопи вызерали. А в послїднїм часї ся досправды зле чула, болїла єй голова, не помагала ани вода із студника. Стачіла звязати даякы свої річі до вузлика, не забывши на гребінь і воглядилце, перехрестила себе і обыстя і насїла до авта з червеным хрестом.
х х х
В тоту зиму страшно мерзло. Тепломір вказовав мінус двадцять пять. Студїнь щіпала за тварь, заходило за нїхтї. Быв морозный час, час вечурнїй, тихый, як ся патрить на Руську свічку.
Люде ся готовили ку вечери, пановала святочна атмосфера приходу Рождества Хрістового.
Стихла і худоба. І псы ся бояли гавкати, жебы не нарушити атмосферу, а мачкы ся притулили ід дверям, чекаючі на вечурню гостину. Вечур цїлы родины ішли до рїкы, жебы ся помыти в ледовій водї на прорубі, метали до нёй галерикы, жебы были богаты цїлый рік. Повтераючі єдным рушником тварь, вшыткы за рядочком –
нянько, мати, дїти – ішли на самый перед накормити худобу до стайнї, а аж потім, позмітуючі з обуви снїг перед порогом, в піднесеній наладї пішли до хыжы, розстелили солому по вшыткых хыжах, при свічцї поклякали на землю на колїна, помолили ся, а аж потім сїдали за стіл, жебы прияти дар Божый.
Горїла свічка і в Меринім обыстю. На заснїженім, студенім, як тот світ, фундаментї на колїнах клячала жена і ревно ся молила. Была то Меря, яка не знати, якым чудом ся ту дістала – пришла ся помолити до свого дому, якого вже не было.
Нечутно ся кывали задубілы од зимы Мерины уста, через якы ся продерали слова молитвы: “Я, грїшна, сповідаю ся Господу Богу, каю ся, же веце не буду согрїшати аж на вікы віков. Амінь…“- і Меря челом ся дотыкнула до родной землї, де ся народила, де ся грала і де зачула першы емоції любви. “І помяни мене грїшну“, – шептала Меря
і встала. Хотїла іщі ся помолити “Помилуй мя, Боже“, але студїнь єй то не доволила та няй Бог перебачіть. Она взяла хлїб, жебы го перерїзати, та де там? Замерз на кість. І свічка згасла. Попробовала єй запалити, але поломеник такой згас і не доволив Мери повечеряти на Святый вечур на роднім обыстю.
У Варголёвых іщі цалком не скінчіли вечеряти, як хтось заклёпкав на дверї.
– Хто там? – попросила ся мати Варголёва.
– Та я.., – озвав ся за дверїма несмілый голос.
– Подь дале, кедь з добрым наміром, – повіла Варголёва.
Через поріг, прямо ку столу вступила Меря Коропчакова, цїла од інію, біла од снїгу. Скрегнута од морозу, не могла слова прогварити.
– То ты? – сплесла руками ґаздыня.
– Я.., – ледва одповіла Меря. – Приймете ня до хыжы? – і положыла на стіл округлый хлїб і фляшку червеного вина. – Кров і тїло господнє…
По вечери Меря поросила переночовати на пецу.
– Та што ты? – запротестовала Варголёва. – У нас є де спати. Міста є дость. Мы лем з Марьков бываме. І до переднёй хыжы можеш іти, де хочеш.
– А менї ту найлїпше, на пецу. Я там не мам.., – просила Меря.
– Но, як хочеш, – повіла Варголёва і постелила Мери на стародавім пецу, якый іщі Варголёвы не роздрыляли, бо старому дуже помагав на ёго ревму.
Доволили Мери, якбы не доволили. Были то добры люде, якы знали єй нянька і чтили го высоко за жывота. Меря мала приязень до той родины, зато ту зашла, жебы учути тепло, хоць і не свого домова. А была ту іщі Марька, на яку Меря споминать, як на красне світелце, котре на ню світило, кедь Меря бывала іщі в селї. То Марька ку нїй ходила на пирогы, на бісїду і так… На тото сі Меря памятать, ой, барз памятать. Зір єй уж не барз служить, але память іщі гей.
На другый день, на Ріство, Меря ся пішла помолити до церькви, а потім тихо одышла гет, як кебы єй ту ани не было. Варголёва ся дуже бідкала, бо хотїла єй запропоновати, абы зістала у них бывати, але, як видно, Меря не хотїла быти никому на обтяж. Пішла назад до старобінця. Наісто сі вже там звыкла, – успокоїла ся Варголёва. Марька Варголёва, яка вже ходила на высоку школу і по роках не могла забыти на Мерю, яка у них вечеряла на Святый вечур. Раз ся за нёв выбрала до старобінця. Буде там, буде, не буде, та не буде, але мусить попробовати єй найти.
Вышла ку нїй стара, вже згорблена худа жіночка в чорнім облечіню, з білов палічков.
– Хто ту? – погладила Марьцї тварь. – Я вас не знаю.
– То я! Варголёва. Вы сьте колись у нас вечеряли. Но, мы были сусїды. А іщі сьте нам дїтём добры пирогы давали. Памятаєте?
– Памятам, якбы-м не памятала, – ожыла Меря.
– А як єсь ня ту нашла? А як там нянько, мати?
Добры то суть люде.., – не переставала Меря. Потім ся приближыла ку Марьцї і зашептала єй на ухо. – А як там мій студник? Дахто го чістить?
Мерины рукы ся дрїбно трясли. Тяжко ся єй говорило, але она не переставала, говорила, ґестікуловала руками, як кебы тым хотїла нагородити страту зраку.
– Марько, – нараз впала перед Марьков на колїна. – Прошу тя, поведь ня ку студникови. іщі раз ся хочу там попозерати, напити ся воды, вмыти в нїм свої слїпы очі. Може ся выздоровлю. Прошу тя, возьмий ня! Я ся буду за тебе молити…
– Але вас не пустять, – пробовала ся выпутати Марька.
– То ніч, підеме тайно. Я маю грошы, я ті заплачу автобус. Лем ня поведь, бо мене саму не пустять. і годна-м уже…
Так ся і стало. Меря за помочі Марькы Варголёвой ступила на своє родне обыстя, де вже стояла нова корчма, а де не было ани слїду по Мериній хыжі. Час зрївнав вшытко із землёв, лем фундаменты стаєнкы, де колись блячали козы стояли, стерчали до неба, як нїмый свідок Мериной мунулости.
Меря ішла к студникови. Марька єй хотїла підперати, але тота ся боронила.
– Пусть ня, я сама. Я знаю тото місто. Хто бы го не знав? – щастливо цюпкала по зароснутім пішнику Меря. За нёв ішла Марька Варголёва з розтягнутыма руками, же кебы нагодов ся дашто стало. Лемже Меря досправды ішла рівно. Не забыла к студникови путь. Кедь ся заставили, Меря ся зогнула, намацькала воду, розгорнула листя, жебы набрати до долони воды, як ту під єй ногами дашто дзенькло.
– Моє горнятко! – выкрикла радостно Меря.
Она го зняла із землї, повтерала до поділка, зачерла воды і донесла до уст. Кедь ся напила, почала ся обзерати довкола. Своїма незрячіма очіма могла відїти лем молгу, але і так не переставала ся обзерати, як кебы дакого чекала. Наконець ся спустила на пестрофаребный осїннїй травнатый покровець, стискаючі в руках синє покустове горнятко… Марька відїла, як єй палцї поволили стиск і горня з дзенькотом выпало з єй скляґаных рук.
З недалекой корчмы ся нїс спів і шум. Вышов стады пяный.
– Берьте го на фурик і везьте го домів! – озвав ся зднука сытый голос Ґеля.
– Што на фурик! Волы запряжеме до воза! Він до фурика не стане!
(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN 978-80-89441-26-6, с. 220-228.)