Недїльны віршы: Вєра Горїшня

Ярь

Природа, то велика сила,
зиму на ярь вна змінила.
Снїгы, леды розтопила,
ай мушкы уж зобудила.

Стромы ся попробуджали,
пучікы повыпущали.
Ярьнї квіткы уж розцвили,
загродкы нам окрасили.

Вташкы, што ся стяговали,
на ярь ся нам повертали.
Будуть ту полїтовати,
гнїздочка оправлёвати.

Ярь вшытко перемінила,
із спаня нас зобудила.
Пестры фарбы, пахы дала,
одкы тоту красу взяла?

Недїльны віршы: Юрко Харитун

ПРАВДА ТАКА

Я не олімпіонік
і не атлет
Я поет
На шыї медайлы
златы
стрїберны не маю я
На столї за поезію
бронзового
карпатьского медвідя

І ТАКЫ СНИЮТЬ СЯ СНЫ

Не фаребны мої сны
Сниють ся чорны
сивы
блїды
страшны
Што робити?
І в ночі
мушу свічку запалити
Одлетять як пергачі

ЗІЛЯ

Мамо,
За нашов хыжов
былинкы росли
Вы їх сушыли
Зіля варили
Розбите колїно моє умыли
і не болїло
Теперь їх треба на мої раны
Сыну,
Верни ся назад до долины
акурат цвинуть

Недїльны віршы: Елена Хомова-Грінёва

Хрістос воскрес!

Великдень на дворї,
то велике свято,
Хрістос з гробу встав,
тїшыме ся зато.
Смерть свою підступив,
жебы нас выкупив,
кровлёв гріхы
з нас змыв,
бо так він нас любив.
Гріб порожнїй,
камінь одваленый,
мы, люде, захранены.
Радуйме ся той новины,
ХРІСТОС ВОСКРЕС, ВОІСТИНУ!

Пасха

Зроснута з полём, дїдовым двором,
молитвов Божов, маминым словом.

Прилїпена ногами до колячого стерня,
дозрїтых колосків покошеного зерна.

З родной землї намолотой мукы,
напеченой пасхы в пецу з великоднёй суботы.

Прикрыта обруском в кошичку за рана,
Принесена до церькви на Хрістове Воскресїня.

За ясного світла, за глаголу дзвона
посвяченый хлїб з хлїбом – то пасха Господня.

Спів хоралу з церьквы несе ся селом за білого дня,
ПАСХА свята, ПАСХА красна,
ПАСХА тройднёва, ПАСХА великодня…

Недїльны балады: Меланія Германова

Жывотна балада
Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Раз єсь оспіваный, нераз оплаканый.
Такый тот наш жывот, як кажда балада,
Тыж мать смутный конець – шкода, же то правда.

Роздумують о нїм філозафы світа.
Як бы заставити нашы людьскы лїта,
Жебы не втїкали, на місцї стояли –
Шкода, бо дотеперь ніч не выдумали.

Чом жывот балада? Чом мать смутный конець?
Побрати ся треба, як задзвонить дзвонець.
Чом то в жывотнім словнику – цінтерї, гробочкы?
То не смуток чоловіку? То не баладочкы?..

Кедь зо зеленого строму одпаде квіточок,
Щі лем бы квітнити ёму, уж вічный домочок.
Смуток, носталґія, нїт помочі тому –
Крачать тот наш жывот до вічного дому.

Людьскай жывот є вытканый двоїма фарбами –
Червена і чорна – радостёв, смутками.
Укладать тота ниточка до єдного ряду,
Покы не выткають рочкы жывотну баладу.

А веце є тых чорненькых, як тых червененькых.
Веру, веце тых смутненькых, болячіх, тяженькых.
Кедь задзвонить дзвонець, баладонькы конець,
А котры то, котры? Балады жывотны.

Бо котра дївчіна…
Не оспівуй, мілый сыну,
Тоту чорноброву,
Бо я добрї не загыну,
Кедь спомянеш вдову.

То котрая дївчіна
Чорны бровы має,
То она є барз зрадлива –
Чаровати знає.

То бабами выдумано –
Плёток ся бояти?!
Не трапте ся про ня, мамо,
Вдову мушу взыти.

Не доволю я ті, сыну,
Чаровніцю взяти,
Уж четвертый про ню згыбув,
А ты будеш пятый.

Першый – то быв вітцїв хресный –
Навік запер очі,
Другый – твій братранець властный –
Не было помочі.

Сын сусїда – то быв третїй,
Што го звела змія,
Мій старшый брат – уж четвертый,
Чорна земля вкрыла.

Оженю ся з тов заклятов –
Присягам вам, мамо,
То она буде тов пятов
Зо стов чорнов ямов…

Преміло го ривітала:
„Вітай в хыжі моїй‟,
Цїлого обціловала –
Мы будеме свої.

Мусиме ся заручіти,
Бо мы ся возьмеме,
На то олдомаш выпити,
Же свої будеме.

„Дай мі лем горня водічкы,
Уж твій навік біду‟ –
Так вымінив погарчікы,
Як пішла по воду.

„Навік хочу з тобов жыти,
На тебе-м чекала,‟
Стигла щі прогварити
І навік сконала.

Видиш, вдово, то ты пята,
Шестый уж не буде,
Пропали твої заклятя –
Знайте же то, люде.

„Бо котрая дївчінонька
Чорны бровы має‟ –
Няй теперь уж мій сыночок
День і ніч співає.