Юрко Харитун: Вотукы

Хлопчік і дївочка выступили з автобуса і прямують до свого дїдка і бабкы. Часто ту приходять із міста на суботу і недїлю. Бабка наварить, напече колачів, но барз люблять послухати дїдковы інтересны пригоды.
– Подьте на двір, під хыжу, на лавочку, – гварить дїдо, – я вам там штось приготовав.
– Дїду, ту є лавочка як была колись, лем на нїй дві ямкы. То выгрызлы мышкы?
– У мисочцї маєте орїшкы і дві брылкы.
– А што будеме робити?

– До ямкы дам орїчок, клепний брылков і выскочіть з нёго смачненке зернятко. Шкарупкы до пеца. Там згорять і буде тепло.
– Дїдку, я ростовкла орїшок, а быв порожнїй.
– І такы ся найдуть, хробачны. Коли ходиш попід лїскы і збераш їх, не збачіш до котрого хробачік зробив дїрку і выгрыз зернятко. В осени мы колись назберали лїсковых орїшків і пів міха. А як хтось затряс лїсков, то орїшкы з каталёв падали на землю як додж. Не лем мы їх зберали, зберали їх і мышкы. Носили собі на зиму до вотуків.
– А што то таке, вотукы?
– І мышкы через зиму мусять штось їсти. Роблють собі під землёв довгу дїру, десь аж єден метер глубоко. Там выгребуть такы коморы, де наносять аж пять, шість лїтрів орїшків.
– Дїдку, то велика робота, тілько гребсти, іщі і зберати, поносити…
– То уже їх така робота, жебы пережыти довгу зиму.
Інакше бы загынули.
А ці были добры орїшкы?
– Таку доброту мы давно не їли.
– А теперь, гайда, посїдати коло стола. Бабка напекла колачів, а не хоцьякых. Пече і баникы, карічкы, кіфликы, маковяникы, колачі із ябками, тварогом… А теперь то будуть орїховникы. Приходить ніч, треба ся выспати, а завтра вам росповім як Іван Пелехатый ходив вотукы копати. Тота пригода буде і смутна, але ся і насмієте.

ххх

Рано по фрыштику дїдо ся просить:
– Де то мы вчера перестали?
– Вы нам споминали якогось Івана Довговолосого як копав вотукы.
– Правда, правда, але не довговолосого, а пелехатого.
– Якый то чоловік пелехатый?
– Слухайте, вы рано встали, умыли ся, причесали ся, так як люде мають робити. А мы того Івана назвали Пелехатый, бо ся не чесав. Ходив як наїжена мачка. Може мав і гребінь, але без зубків. Вызерав як копінок сїна по бурї. Але як пришла осїнь, брав і дві мотыкы на вотукы.
Нераз і обидві поламав. А як ся хвалив, же кілько накопав орїшків. Колись то было, же ай пів міха, три черверины, але і скоро повный міх.
– Могла то быти правда, дїдку?
– Він так крутив, циґанив, хвалив ся, же сам тому вірив. Знаєте кілько орїшків треба до міха? Бандурочкы великы, а кілько треба їх до повного міха! Самособов, же то было циґанство, хвальба!
– А люде ся не сміяли з того?
– Сміяли, сміяли а іщі му дали і друге мено – Вотуковый краль, нескорше і Мотыковый краль, як го віділи вертати ся із поламаныма мотыками домів без орїшків.
Дїточкы ся довго сміяли, але дїдо їм хотїв доповісти, як наш краль копав вотук на Стельмаковій луцї.
– То буде, дїдку, смішне, ці смутне?
– І таке, і таке, та лем послухайте. Хлопцї-парібци ся договорили, же на Стельмаковій луцї зроблять штось таке як вотук. Паліцёв, били до землї, крутили нёв і зробили
може і метер глубоку дїру. Глину розгорнули як кертину і серединов зробили пішничок, якым мышкы носять до коморок орїшкы. Хто відїв штось таке, то беспохыбы думав, же вотук, а не хоць якый. Там буде орїхів!
І хлопцї, так як Пелехатый, хвалили ся тым. Як таке штось зачув наш краль, на другый день ся выбрав копати. Но што ся стало. Парібци повіли о своїх фіґлях Стельмакови, а тот почекав на Вотукаря, якый копав і копав.
Выкопав яму, як кібы там мали когось поховати.
– Ты злодїю єден, – крічав над ним Стельмак, – таку шкоду менї робиш?
– А знаєте, я… Я думав…
– Ты не думав, бо ты дурак!
– Уйку, будуть орїхы, велё їх буде. Я вам…
– Што ты менї?
– Позерайте, клячу на колїнах і можу присягати, же завтра вам принесу повну, повну кобілку орїхів. Не повідайте о тім никому.
– Коли так, добрї, але зробиш за собов порядок, як кібы ту яма нїґда не была.
– І яму засыплю, і орїхы принесу, лем…
Іван Пелехатый не выкопав ани єден орїшок. Слово дотримав. Было го видно за Кренчадолинов, у Ярошовім, під Кычарков як зберать лїсковы орїхы на колїнах. Слово дотримав. Хоць не на другый день, але предці принїс – не вотуковы, а назбераны орїшкы.
– Дїдку, нам ся то так любило, як дака приповідка.
– Так, так дїточкы, як у припповідцї. Краль вотукы уже не копав а мышкы у своїх вотуках, у своїх коморках грызуть орїшкы і сміють ся дотеперь. Треба вірити, же і Івана Пелехатого так грызло сумлїня, але кілько мышок загынуло з голоду, нихто не знає. А теперь, гайда на двір, бо сам не знаю ці хтось з нас заплескать такым арабескам.