Марія Мальцовска: Мамінка (2/2)

Пробаторив ся аж у теплій водї, у ванї. Над ним ся схыляла жовтоволоса панїчка з
нафарбленым ротом. Янчови ся відїло, же має на голові солому, а з рота єй іде червеный поломінь. Зась ся му перед очіма мигла ёго дорога мамка, яка мала все красно звязане волося до контяти і прикрыте чорнов хустков.
Єй синї очі і теперь ся усміхли на Янча…

– Пробудь се, пахоле, – тормозив го рано пан Слушный.
– Мамінка йшла до дївадла, йсме самі дома. Віш, йсем славні балетні містыр, але про мнє уж не збіло місто в дївадле. Йсем уж старей. Также дєлам пана домаціго, –
зареготав ся, а очі ся му засвітили чудным блиском. – Но, пойдь сем, пойдь, адь сі тє поховам, – і стис Янча так, же тот ся мало не задусив.
– Я хочу їсти, – высловив із страхом хлопець, послушно попозераючі на свого пана.
Пан Слушный го вхопив за рукы, і зачав ся з ним крутити по цімрї. Спянїлый положыв хлопчіка на діван, лоскотав го і лоскотав. Янчо верещав, зомлївав, а пан Слушный на нёго лляв воду, реготячі ся.
Аж кедь ся внавив, впав горізнач, і так перележав добру годину. Позад такого рітуалу дав Янчови ся наїсти, лемже тот так вхляв, же не бировав ани ложку ро рота донести.
І так зажыв Янчо паньскым жывотом… Часто ходив з паном Слушным на прогулькы коло великой рїкы, яку называли Лабе, од погляду на яку ся Янчови крутило в
голові. Стрїчали знамых, а тогды пан Слушный знимав калап, кланяв ся і міцно щіпав Янча за лічко. То значіло, же мав поздравити: “Добрі ден!“ А кедь ішли панїчкы, было треба повісти: “Руку лібам, мілостїва!“
Вечур ішли напротів “мамінцї“, панї Слушній.
Она все выходила з высокых дверей в допроводї сміючіх ся панів, якы ся вітали з паном Слушным, подавали сі з ним рукы, обнимали ся.
Обертали увагу і на Янча, тыцяли му до рук чуколаду, цукерликы, говорячі:
– Гезкей хлапечек, гезкей.
Янчо червенїв, як рак. Не знав, де ся має од ганьбы подїти.
– Відь, же се маш у нас добрже? Ржекнї, – тискав го за локоть пан Слушный. – Ма вшехно, єном млувіт неумі.
Толік се с нім натрапім, а он єном: “Не хочу, не хочу.“ Відь, Гонзічку?
Янчо од зачатку ненавидїв своє нове мено. Зато зареаґовав:
– Я ниякый не Гонзічек! Я – Янчо. Так ня клічте! – повів з гнївом Янчо i высмыкнув з пановой рукы свою.
Панове ся зареготали, а пан Слушный почервенїв.
Тілько повів:
– Пороучім се, – і потяг Янча насилу за собов.
За трест, же ся недобрї справовав, Янчо не спав, як все, в “покоїчку“. Панї із соломяным волосём го повела долов сходами і дрылила го до студеной коморкы. Янчо наспамять нашов постіль. Лїг і прикрыв ся тоненьков деков.
Не міг заспати. Бояв ся. Лем-лем, же хотїв здримнути, як ся му привідїло, же пришов пан і принутив го чістити топанкы полоботкы, якы нияк раз ся му не дали почістити.
Пан Слушный го лоскотав, аж ся му дыханя заставлёвало. На то ся Янчо пробудив, натяг деку аж по самы очі і до рана вже не стулив очі. Як ся зачало благословляти на світ, Янчо зоскочів з постелї, взяв свою стару кобілчіну, яку все носив із собов, як і ножик-рыбку – дар од Митрика.
Янчо помалы ся зачав спущати долов сходами. Як добрї, же дверї были отворены! Служніця їх забыла замкнути, кедь ішла на купно. Янчо побіг гет, ани раз ся не обернув на высокый цегловый будинок. Тягло го ку матери, ку єй синїм очам, ку ласкавому погляду, якый пестливо повідав: – Голубку мій. Хлопчік знав лем назву свого села: Лїсове.
х х х
Шыроко отворивши очі, Янчо ступав по родній земли.
До носа му вдарили пахоты зеленї. Голова ся му крутила од щастя. Він твердо вірив, же нихто го не принутить веце одыйти выдты, знав, же нихто ся не буде над ним збытковати.
Хлопець скорым кроком скорочовав оддаль од родного дому. Навколо быв лїс, пішник ся крутив то вправо, то влїво помеджі стромы. Янчо ішов легко. Дакус ся бояв, бо лїс гучав, скрываючі в собі неєдну незнаму тайну.
Янчо здолав єден берег, другый, а за третїм горбком увідїв маленьку, згорблену женьску поставу. Заставив ся коло нёй. Жена ся вырівнала, повтерала пот з чела. Із шурца єй выпало пару бандурят.
Янчови ся підломили колїна. Тоты очі! Такы очі має лем єдна жена на світї!
– Мамінко! Мамочко! – ледва выповів.
Жіночка ся попозерала на збіднїте, порохом припаджене хлопя. Єй синїй погляд повеселішав. Она на стрїчу сынкови двигла свої выроблены, ласкавы рукы.

(Марія Мальцовска: Найкрасша приповідка, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2012, ISBN: 978-80-89441-26-6, с. 198-200)