Меланія Германова: Высока школа – жывотна (1/2)

– Радко, де єсь дала тоты сандалкы? Гварь, дївче моє!
– Ёй, мамо, однесла єм їх на двір до одпадкового міха, бо знам, же їх однесете одложыти на під.
– Та веру же однесу, ніч їм не хыбить, іщі їх могла Вітька поносити, кібы на ню были. Же суть малы – то друга річ, сандалкы як новы, а до одпаду? Аж ся мі плакати хоче. А кібы то лем сандалкы, але і лашчата – збавляти ся їх як дакого ряндя. Іщі аж і ряндя ся зыйде і на даку платку, і на покровцї… А теперь уж беруть лахы і на тоту, як то ся называть, до карікы…
– Харіту, мамо, харіту… То бідным, до сиротинцїв, старобінцїв, про бездомовцїв…
– Но видиш, а чом то так не зробиш?
– Но та я попри роботї іщі мам коли балити лахманя і обув, выписовати формулары, адресы, платити за пошту, а дахто то і так вышмарить…
– Радко, але друга Божа заповідь гварить: „Люби ближнёго своєго…“
– Мамо, я жычу своїм ближнїм, не уближую їм, але тым старым ряндём бы сьме ся обложыли, лем бы то молї жерли, робота з ним, а хосен – жадный.
– Дївко моя, тото гарабурдя, як ты то называш, іщі прийде на нёго час, лем жебы го было…
– Вірьте мі, мамочко, уж тото, што я одшмарю, нїґда нихто носити не буде.
– А теперь добрї слухай, што ті хочу повісти, але добрї слухай і запамнятай!
– Слухам, склерозу іщі не мам, та запамнятам собі тото ваше приказаня.
– „Нїґда не гварь – нїґда“, лем тото памнятай. А іщі єдно ня барз мерзить, аж дусить.
– А то што, мамо, я сі не памнятам, жебы–м вас даколи уразила або криве словце вам повіла.
– Нї, Радко, ани не уразила, ани криве словце не повіла, але не чую од тя ани мудрых слов – а тото ня, дївче, барз мерзить.
– Мудры слова, Боже, а то якы? Іщі–м у тім обыстю єдно даке неслушне слово не вырекла, а спросте – заваруй Боже.
– Але подумай сама, а ай твій Мілан, хоць сьте і штудовали, але де є тот ваш школованый розум, кідь Вітьку не учіте жадній шпоровливости. Тот предмет сьте ся, якбачу в жадній школї не учіли, а то барз важный предмет.
Кібы сьте мали пятеро дїтей, та бы–м ся не чудовала, але єдину мате, а не можете прийти на тото самы. Добрї, Радко, же холем будеш знати о тім, кідь єсь на то сама на пришла, ани од мене не одпозерала. А было коли…
– Мамо, Вітька ходить до найлїпшой школы, возить ю там автом кажде рано Мілан, даваме што ї на очах видиме, а тото іщі мало?
– Тото ї аж барз велё давате, а не учіте ю, як сі тото вшытко мать важити, як тото дозерати, як ся тото ку нїй дістало, і як з ним наложыти – а так то не мать быти. Треба нелем давати, але і учіти, же треба пожычане вернути.
– А што мож чекати од дїтины, котра іщі на пінязї не робить, што і як мать вернути?
– На ниякы пінязї я не думала. Суть в жывотї іщі векшы годноты як пінязї – важити сі тото вшытко, што ї давате і высвітлити ї, же за тым вшыткым є ваше снажіня, ваше
вставаня скоро рано, ваша одповідна робота – а тото я у Вітькы не віджу.
– Мамо, та Вітька бы за вас і до огня скочіла, вы сьте єй єдине потїшіня окрім нас, вера же ї кривдите.
– Кривдите? Іщі–м не слїпа і не глуха, чую добрї, як ті поза мої плечі шепце: „Уж наша Бабочка–Яґочка, до свого кралёвства влече старе гарабурдя…“. Лем жебы тото гарабурдя од той Яґочкы іщі раз не было на вашім тїлї і ногах. Бо тот, што ся наїв сливок досыта, а їх вышмарив, бо ся му уж проїли, вечур, кідь ся вертав голоден, вшыткы вызберав, повтерав о кошулю і доєдну зъїв. А смаковали му іщі лїпше, як рано.
– Бера, Радко – так то бывать в жывотї. А веце ті Баба Яґа уж не мать што повісти, бо ся понаглять одложыти на місце вшытко „гарабурдя“, што–м выбрала з контайнера. Добрї, же го іщі не одвезли… Лем на вас іщі єдну біду, заваруй вас од нёй, Боже, та бы ся так ваша властна робота не поневіряла.
Радку і померзили, і заболїли тоты слова, бо коло своёй мамы нїґда ниякой кривды ани біды не зазнала, хоць і скоро стратила нянька. Мама го наградила во вшыткім.
Дала ї высоку школу, добрї ї порадила при выдаю, бо Любош, котрого она хотїла, уж ся третїй раз розвів і зась оженив, мать троякы дїти і довгы на голові. А Мілан ходив з нёв на высоку, тыж быв без вітця, штудовав барз скромнї, але высоку скінчів. Знїс бы ї аж і белаве з неба.
– Мама мі лем раз повіли, але такым голосом, же ня аж замерзило: „Радко, не вшытко злато, што ся блищіть. Наїсти ся мож і з деревяной ложкы, холем по зубах так не черкать. Бо якый стружляк собі выбереш, на такім будеш спати цїлый жывот. Та сі выберь мнягкый“…
Добру раду мі мама моя дала, добрї–м ся оддала. Повім о тій бісїдї Міланови, потїшить го. Моїй мамі бы аж і неба прихылив.
– Мілане, дашто ті повім, холем ся засмієш. А чом єсь такый застараный, стало са дашто?
– Добрї, рыбко моя злата, выслухам, але теперь біжу на двір, бо коло воды стоїть повно хлопів з вилами, граблями, друками, паліцями і выберають з воды нанешене конарївля, што з горы суне бурька – буде превелика злива, лем жебы не…
– Што то Боже, жебы не? Зась заплавы? Біжу ід водї…
– Радко, вода ся розливать уж поза нашу хыжу, чуєш тото гучаня?
– Мілане, а Вітька на вытварній, як ю привезеш?
– Іщі дві годины мать, мам часу, мущу ту помагати.
Уж ай староста біжыть з остатнїм хлопством. Поміч є, але тота з неба тота не віщіть доброту. Зачала ся сцена зливы, як з відра. Реґулація ся наповнила водов, розолляла ся дошырока, лляла ся уж до хыж попри водї.
– Мілане, вода валить ай нам до хыжы, бере зо собов – позерай, стїлцї, діван, покрівцї, декы,
перины…
– Радко, плачом собі не поможеш, біж ся сховати даґде, бо–сь мокра!
– Мілане, у креденцю пінязї, вкладны книжкы, доклады – вшытко намокне, знегоднотить ся. Боже, уж конець вшыткому.
Бідакали і жены з другых двох затопленых хыж. Гырмоты не переставали, додж лляв іщі веце.

(Перша часть.)

Pridaj komentár

Vaša e-mailová adresa nebude zverejnená. Vyžadované polia sú označené *