Миколай Ксеняк: Вам, рыцарю! (Часть друга)

Вы, Адолфе Івановічу,
сьте нас вызвали
і наглядно нам доказали,
же за свої права,
свою долю,
русиньску достойность
треба і боёвати,
сміло своїх прав
ся дожадовати
і їх обгаёвати!

І за цїну жертв,
за цїну особных выгод
і за цїну особного
солодкого комфорту.
Вы сьте тото,
Адолфе Івановічу,
доказали:
права Русинів,
їх судьба
была на щеблях
вашой моралкы
омного высше
як пінязї
і тепленьке кресло
функціонарьске.
Не нагодов
на вашых грудях
ся блищали і высокы
оцїнїня-нагороды:
вам удїлили
медайлы
найвысшого ранґу –
вы певно над головов
тримали
русинства
і славянства факлю.
Вы, Адолфе Івановічу,
сьте ся стали
першым і єдиным
рыцарём
русиньскым!
Но, жаль,
зо славов і узнанями
вєдно крачала
і злоба, скрыта ненависть
шовіністів,
конвертованых
і запроданцїв.
Они снули тайны помсты,
кривы присягы,
і зачали ся сыпати
на вашу голову
єден за другым
три атентаты,
а за нима клебеты,
выконштруованы судны процесы,
арешты,
депортації, екзілы…
Яка то была
обровска сила
фізічна і морална,
же то вынесла,
же ся не піддала,
не зломила!
Но ани тоты закерны бурї
шовіністів-фанатіків
не доказали
своїма пазурами
вашы глубокы
русиньскы коренї
выторгати
з родной земли,
зо соратниками
звязї перервати,
ваш оптімізм
чорным закалити.
І тогды,
в паскудных днях,
ся вірны приятелї
вам озвали,
в екзілї вас навщівляли
і вас –
світло славяньского маяка –
зміцнёвали.
Міджі гостями в Інсбруку
не хыбовала
ани молодеж, штуденты
хорватьскы, чеськы,
русиньскы, словеньскы
і там засновали сполок
„Велебіт‟.
В часї выгнанства і надзору
в Чертіжнім
на дверї вам заклёпкав
і Светозар Гурбан Ваяньскый,
Шкултеті…
Нїт,
ани цісарьскы арешты,
ани оцїлёвы мрежы
не розторгли
контакты
з кровныма,
з родным краём,
з одданыма сполубоёвниками
за право
на достойный жывот Русинів.
Нїт,
не розторочіли,
не знищіли,
бо ани бурї деспотізму
не докажуть
жрідло,
котре є глубоке
в земли карпатьскій,
котре є глубоке
в сердцю
і в душі
честного Русина,
не докажуть
жрідлу ток
переградити,
ани ёго чістоту
скаламутити.
Зато вы, Адфолфе Івановічу,
і по сторочах –
наш маяк,
наш єдиный
рыцарь русиньскый.
Зато,
хоць сьте од нас
з поземского жывота
одышли,
мы сьме, рыцарю наш,
на вас
не забыли.
Зышли сьме ся
в Чертіжнім
на Задушній службі Божій;
герцї і сімпатізанты
подля гры Карола Горака
і Василя Турка-Гетеша –
ожывили-заграли
на сценї
Театру Александра Духновіча
зломовы моменты
вашых боїв,
вашого жывота;
членове ОСРС
вас, рыцарю,
позвуть на своє їднаня
і вы їм істо
порадите, усмерните
як крачати
што дале дїяти,
жебы наше оброджіня
ся упевнило
і жебы
наша школа
ожыла,
а з нёв
наша історія, язык, віра,
бо без школы,
без того пілїря ідентіты
заникнуть нашы снагы
выховати свою інтеліґенцію –
писателїв, учітелїв, редакторів,
отцїв духовных, чітателїв…
бо, може,
наша молода мамка,
дїдко, бабка
в нашім селї
під властнов стрїхов
ся уж часто
не по русиньскы
розправляють зо своёв дїтинов,
внуком…
бо, може, є то выслїдок
того смутного ставу,
же не маме од баршановой
русиньскы школы!
А яка тота наша нива
– школы, образованя –
была уроджайна!
Теперь є з нёй толока
зароснута тернём і бодаком
і лем гев-там квіток
„Колыска-колысочка‟
ся зо занедбаной
надїйно усмівать.
Якый осуд
без нашой школы
чекать
наш розглас, новинкы,
фестівалы, книжкы..?
Порадьте нам, Адолфе Івановічу,
як тоту святу
– колись честовану ниву –
воскресити!
А якый бы то быв,
рыцарю наш,
Духновічів Пряшів,
кібы сьме вас,
мы,
любителї родного слова,
на нёго не позвали
і на найчестнїше місце
не посадили?
Кібы сьме вам не уможнили
учути декламаторів,
а в їх голосї
і поломінь сердця
учітелёк-учітелїв,
їх оптімізтм?
Вірю,
же якраз
голос школярїв і учітелёк
і „Колыскы-колысочкы‟
вас найвеце потїшать
і унавене сердце
надїёв вам зогрїють,
бо і оно колись
свої надїї вкладало
до образованого
молодого, гордого
русиньского поколїня.
Подля учутого і відженого,
подля еха з нашых сел
і подля молодого поколїня
посудьте,
Адолфе Івановічу,
ці повниме
ваше кредо, ваш одказ:
„Пробудьте ся, братя,
до нового жывота.
Пробудьте ся
не до нарїканя
і звады,
но до сполочной роботы
на піднесїня
нашой народности.
Мусиме нам дану слободу
міцно хранити,
вартовати віру
і жадати
єднакы права,
якы мають
другы народы.
Вшыткыма силами
мусиме розвивати
нашу народность
і тримати в чести
нашу бісїду
і літературу.‟
Дарить ся нам,
Адолфе Івановічу,
ваш завіт повнити?
Дарить ся нам
– і напрік бурькам,
зрадам і скламаням –
чісте глубоке жрідло
віры,
традіції предків
і материньскый язык
русиньскый
охранёвати і розвивати?
Одповіджте нам,
рыцарю наш єдиный!

(Друга часть)