Шандалова, Людміла

Публікації

  • Подьте, дїти, што вам повім… (2013, 2. выд. 2014)
  • Червеный берег (2016)
  • Ани бы сьте не вірили (2018)
  • Напю ся водічкы (2020)
  • Маме дома псика (2022)

Театралны гры


Жывотопис

      Людміла Шандалова ся народила 21. фебруара 1964 в селї Залїсся на Українї своїм русиньскым родічам як друга дїтина, позад брата. В року 1966   ся зо своёв родинов вернула до родного краю – до Свідника в бывшім Чеськословеньску, одкы єй родічі, як много іншых Русинів по войнї в роцї 1947 оптовали на Україну за лїпшым жывотом.
У Свiднику наступила до основной школы, а потім ся ту учіла ай на середнїй школї – гімназії, яку скончіла в роцї 1982. Наслїдно продовжовала штудовати економію на Высокій школї польногосподарьскій в Нїтрї. В роцї 1986 ї закончіла і здобыла тітул інжінїрь економії.
У функції економ робила довгы рокы на польногосподарьскім дружстві в Дуплинї, пізнїше єй економічны службы вывжывали ставебны і іншы фірмы. Од року 1997 дає економічны службы і фінанчне порадництво як подникателька. Є выдата, мать трёх сынів.
Іщі в часї середнёшкольскых штудій писала до школьскых новинок і была членков редакчной рады. По роках ся вернула к писаню, жебы свої емоції і сны выповіла дїтём, родинї, знамым, але ай незнамым, котры проявлять інтерес о єй творы.
Людміла Шандалова любила книжкы од дїтинства. В них находила оддых, забаву і жывотны правды, прожывала з героями їх судьбу, посередництвом книжок вникала до світа фантазії і снів. Може десь там ся народив і єй сон: стати ся нелем пасівнов приїмательков умелецького тексту, але ай сама творити.
Минуло од того часу много років. Кедь є сон міцный, він почекать на свій час… Тот час про Людмілу настав десь в роцї 2010, коли під впливом розлічных факторів і несподївань дістала ся ближе ку вопросу русинства і процесу оброджіня русиньской народностной меншыны, з можностями єй далшого розвитку в рамках Словеньска. Пробуджены емоціі ку свому родному – к материньскому языку ї наштартовали ку тому, же написала першый стих по русиньскы: Карпаты, Карпаты... За короткый час (в роцї 2011) ініціовала заложіня обчаньского здружіня тота аґентура, якого ся стала директорков. Головным цїлём здружіня є підпора русиньской народностной меншыны, захованя і розвиток єй културы, традіцій… В року 2011, перед списованём жытелїв тота аґентура зробила музику к поезії Людмілы Шандаловой і выдала ЦД із співанков Карпаты, Карпаты… ЦД шырила меджі Русинами з цїлём пробуджати їх самоусвідомлїня і привести їх к тому, абы ся офіціално голосили ід своїй народности. Поступнї пробовала дале писати в русиньскім языку. На самый перед ся хотїла приговорити найменшым – дїтём. Глядала можности і темы, якы бы малого чітателя ословили. Выслїдок на себе не дав довго чекати. В роцї 2013 єй вышов першый зборник поезіі про дїти під назвов Подьте, дїти, што вам повім…, котрый є інтересный, окрем іншого ай тым, же є писана двома ґрафічныма сістемами: азбуков і латинков.
В року 2014 была книжка про успіх меджі чітателями выдана другыраз. Єй стишкы дїти реґуларно декламують при розлічных нагодах, на декламаторьскых конкурзах, меджііншым і на конкурзї Духновічів Пряшів. Од року 2013, одколи зачали у Свіднику орґанізовати Русиньскый фестівал, Людміла Шандалова ся анґажує і ту – в области роботы з дїтми, а в рамках фестівалу їм представює свої творы. На першым рочнику фестівалу была зорґанізована бісїда ку приправлёваній книжцї:  Подьте, дїти, што вам повім, в далшых двох рочниках фестівалу ся авторка пустила до написаня сценарїв дїтьскых пєс: Приповідка з лїса а Wі-фінтена принцезна, якы были наштудованы школярами Основной умелецькой школы у Свіднику і представлены дїтьскій публіцї.
Авторка не перестала писати про дїти. В сучасности єй реґуларно – раз до місяця выходжають стишкы про дїти з набоженьсков тематіков. Вна сама їм говорить – малы молитвы. Надрукованы суть в православнім молодежнім часописї Iстина. Окрем іншого, пише і тексты співанок, поезію і прозу про дорослых, в роцї 2016 выдала книжку Червеный берег, позад нёй наслїдовала книжка поетічных творів: Напю ся водічкы, за котру дістала Цїну Пряшівского самостатного края, а найновше авторка преквапила куртыма прозовыма пригодами про дїтьского чітателя. Книжка вышла під назвов Маме дома псика.

Кветослава Копорова.

 


Оцінїня

Цїна А. Павловіча за оріґіналный прозовый або поетічный твір в русиньскім языку:

  • 2017 – за прозу Червеный берег

Книжка рока Пряшівского самосправного края:

  • 2020 – за книжку Напю ся водічкы (2020)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 1. місто (2021)
  • 3. місто (2020)
  • 1. місто (2019)
  • 2. місто (2018)
  • 3. місто: (2017)
  • 2. місто: (2016)

Харитун, Юрко

Публікації

  • Ой, краю мій рідный (1987) – зборник русиньского фолклору
  • Ластівочкы прилетіли (1989) – зборник русиньского фолклору
  • Спий, дітя, спий (1990)
  • Гуслї з явора (1995)
  • Мої жалї (2010)
  • Мої сны (2011)
  • Мої незабудкы (2013)
  • Мої надїї (2014)
  • Факлї горять (2016)
  • Здогадай, школярику (2015)
  • Дякую, мамко! (2017) – зборник русиньского фолклору
  • Діяґноза: фіґлї про дїти (2018)
  • Нашы співаночкы, як дївчат віночкы (2018) – зборник русиньского фолклору
  • Моя тринадцята (2019)
  • Наш край – наш рай (2020)
  • Надгорїты мої днї (2021)
  • Мої пішникы (2022)

Жывотопис

Юрко Харитун ся народив 17. юна 1948 в селї Остружнїця (окр. Снина). Учітель на пензії, котрый жыє і творить в Кежмарку. До Кежмарку ся переселив із своёв родинов в роцї 1970 і одтогды, аж до року 2008 свою професіоналну карьєту присвятив дїтворї в Лендаку як учітель музичной выховы і російского языка. Цїлым ёго жывотом го спроваджали дві необычайны жены – мама Анна і пізнїше манжелка Ева. Якраз тоты дві жены суть про нёго важны доднесь. Найвекшов опоров в жывотї му є толерантна і старостлива манжелка Ева. Першым ёго рецензентом є зась ёго мама, котра жыє коло нёго в Кежмарку. У высокім віцї є все чутливов і старостливов мамов свого єдиного сына, докаже ся з порозумінём люблючой мамы, но заєдно і крітічным оком попозерати на каждый ёго новый вірш. Якраз тым двом женам він присвячує і многы свої поезії. Про ёго жывот суть важны і дві музы – поезія і музика. Віршы, котры суть носталґіов за пережытым, балзамом на бессоны ночі, змыслом про далше рано… А кідь жаль стає нестерпным, бере до рук гуслї, котры суть хлїбом про ёго выпрагнуту, затлїту душу… Вылуджує тоны і в молзї темного вечора перед ним дефілують співаци – школярї і дорослы, котрых з тыма гуслями спроваджав. І ёго поетічны збіркы одкрывають таёмства чутливой душы Юрка Харитуна, засмученого поета, котрый дістав до жывота великый і необычайный дар.

Автор: Кветослава Копорова

 


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2014 – Мої незабудкы, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2013
  • 2011 – Мої сны, поезія, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2011

Премія А. Павловіча:

  • 2020 – Моя тринадцята, Пряшів, 2019; премія за рік 2019

Премія A. Духновіча:

  • 2012 –  Мої жалї, поезія, Пряшів, 2010

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2020 – 2. місто
  • 2019 – 2. місто
  • 2018 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто вєдно з Штефаном Сухым

Сухый, Штефан

Публікації:

  • Гірська вишня (1982)
  • Сонячна композиція (1987)
  • Русиньскый співник (1994)
  • Енді сідать на машыну вічности (1995)
  • Азбукарня (2004)
  • Аспірін (2006)
  • Слон на Кычарї (2007)
  • Незабудка (2008)
  • Міст над ріков часу (2009)
  • Азбукова мама (2010)
  • Третє крыло (2014)
  • Як Руснакы релаксують (1997, 2017)

Радіогры:

Добра вода, Склероза, Рулета, Хлїб душы отця Александра, Владыка або добрый ученик Хріста

Учебникы:

Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу СШ а Русиньска література про 4. класу СШ).


Жывотопис

Штефан Сухый ся народив 24. мая 1946 в селї Нехваль Полянці Сниньского окресу. Основн школу выходив у своїм роднім селї, середню Общо-навчалну школу в Гуменнім. По її успішнім закінчіню штудовав на Філозофічній факултї Універзіты П. Й. Шафаріка в Пряшові, де промовав в одборі україньскый – словеньскый язык. По высокій школї зачав редакторовати в пряшівскым радію. Од 1973 р. учів україньскый і словеньскый язык на строярьскім учіліщу в Снинї. Од другой половины 90-тых років 20. ст. аж до року 2008 быв методіком русиньского языка на Методічно-педаґоґічнім центрі в Пряшові. Дітям і русиньству присвятив свій цїлый жывот. Є автором даскілько русиньскых учебників: Літературна выхова про 5. класу ОШ, Літературна выхова про 6. класу ОШ, Русиньска література про 3. класу ОШ і Русиньска література про 4. класу СШ.

Свою писательску путь зачав уж як штудент высокой школы. Тогды свої твори писав по україньскы. В тім языку выдав і першы зборникы поезії Гірська вишня і Сонячна композиція. Через тоты вытворы ся вертати до свого родного краю і ку близкым людям в нім, якых у своїм сердці утримлює з ласков дотеперь. В р. 1994 му выходить перша по русиньскы написана книжка поезій під назвом – Русиньскых співник, яков ся уж тогды запрезентовав як єдна з найвыбразнїшых особностей у літературі Русинів Словеньска в сучасности. Свої поезії і публіцістічны творы реґулерно друкує на сторінках Інфо Русина, Народных новинок, в колектівных зборниках, календарях і інде. Він є автором і далшых русиньскых зборників поезій про старшых – Енді сідять на машыну вічности і Аспірін, зборників стишків про дїтии: Азбукарня, Слон на Кычарі або Незабудка. Выдав і зборник гуморно-сатірічных повідань під назвов Як Руснакы релаксують. Мімо того приготовив і пару драматізацій гер про радіо і театер, котры у слухачів здобыии великый успіх.Як видно, поет, прозаїк, драматурґ і публціста Штефан Сухый є барз плодным і якостным автором. В сучасности автор жыє у Стащінї (окрес Снина), де мімо літературной творчости ся повинує садовництву і турістіці.

Здрой: Бц. Сілвія Лисінова

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча: 2000 – Як Руснакы релаксують (1997)

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2015 – 1. місто
  • 2016 – 1. місто
  • 2017 – 2. місто

Смолей, Штефан

Публікації

  • Чудны думкы (поезія, 2005)
  • Не ганьб ся, Русине! (поезія, 2005)
  • Юрковы пригоды (проза, 2007)
  • Бескідьскы співы (поезія, 2008)
  • Нагода або судьба (проза, 2008)
  • Людьскы радости і безнадїї (поезія, 2011)
  • Чудный світ (байкы, 2011)
  • Несповнены тужбы (проза, 2012)
  • Пригоды із нашых сел (проза, 2012)
  • Бурї над Бескидами (проза, 2012)
  • Афорізмы (поезія, 2014)
  • Великый слюб (поезія іпроза, 2014)
  • Співанкы  з під Убочі (співанкы, 2014)
  • Чудны пригоды (поезія, 2015)
  • Білы марґареткы (поезія, 2015)
  • Народны співанкы (співанкы, 2015)
  • Чом є то так? (проза, 2016)
  • Мамко наша (поезія, 2016)
  • Сценкы (проза і поезія, 2016)
  • Недописаны стороны (проза, 2016)
  • Обычайны слова (поезія, 2016)
  • Просьба і понука (поезія, 2017)
  • Рошківцї – моё родне село (проза, 2017)
  • Нечекана навщіва (проза, 2017)
  • Запискы обычайного вояка (проза, 2018)
  • Тяжкый жывот (2019)
  • Отрошынкы щастя (2020)
  • І таке ся (не)ставать (2021)
  • Мамко моя, чом праві я? (2022)

Жывотопис

Народив єм ся 13. септембра 1933 року в многодїтній малорольницькій родинї в селї Рошківцї, Меджілабірьского окресу. Там єм выходив народну школу. До міщаньской школы єм ходив у Меджілабірцях і в Жілінї. Наступив єм до Реалной ґімназії в Жілінї. З родинных но главнї з фінанчных прічін штудії єм мусив передчасно скончіти.

Наступив єм до заводу МОТО-ЯВА в Празї, де єм ся выучів за обрабляча ковів. По выучіню єм там зістав робити. По скончіню воєньской службы єм наступив у 1995 роцї до заводу Вігорлат в Снинї. Спочатку єм робив як обрабляч ковів, а од року 1957 як референт выуковы кадрів. В Снинї єм попри роботї скончів і Середню промыслову школу стройницьку.

В роцї 1959 єм перешов робити до Меджілаборець, до тогдышнёго Лабстроя. Робив єм як конштруктер шпеціалных выробных пристроїв, пізнїше єм ся став ведучім того оддїлїня. Од 1988 року зо здравотных прічін єм перешов робити до заводной технічной книжніцї, де єм робив аж до передчасного одходу до пензії в 1991 роцї.

Першы стишкы єм зачав писати в Жілінї і в Празї. Жыв єм скоро сам меджі чуджіма людми а велика тужба за домовом і родным краём были про мене імпулзом зачати писати першы стишкы о роднім краю. Пару стишків єм написав і на воєньскій службі, но а потім уж єм не переставав писати ани в Снинї, ани в Меджілабірцях. Але зато, же єм писав свої стишкы в нашій русиньскій бісїдї, не были ниґде опублікованы.

В 1991 роцї єм зачав сполупрацовати з редакціёв Русин і Народны новинкы а ту зачали публіковати мої стишкы, повіданя і описы.

У своїх стишках, повіданях і описох ся замірюю главнї на минулость нашого народа. Думам, же так є добрї. Сучасность пережываме каждый своїм способом. Дасть ся фотоґрафовати, філмовати, малёвати і т. д., но минулость дасть ся уж лем описати. І то часто лем на основі бісїды зо старыма людми. Чім веце запишеме з минулого жывота русиньского народа, о тілько буде богатша наша култура. Зато і моёв тужбов у своїх творах є чім веце описати давно пережыты пригоды по русиньскых селах меджі нашыма людми так, як нам о них говорили і говорять старшы люде із нашых сел.

Автор: Штефан Смолей


Оцінїня

  • Премія А. Духновіча – 2014 – Бурї над Бескидами (2013)

Сливкова, Гелена

Публікації

  • Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ

 

Жывотопис

Гелена Сливкова, роджена Гупцеёва, народжена 6.1.1949 в Сташківцях, окрес Стропков. Свої співанкы, пословіцї і людовы мудрости зберала од свого дїтиньского віку од свого дїда Штефана, народженого в Сташківцёх (нар. в р. 1890) і бабы Марії, народженой в Солнику (нар. в р. 1889), таксамо од свого нянька Василя (нар. в р. 1917) і мамы Ілї (нар. в р. 1920) – з розлічных приповідок і записків, якы по них зістали. Своє родне село Сташківцї веселила мала Геленка з остатнїма ровесниками главнї при пасїню коров. По скончіню ОДШ в Гаваї продовжовала штудовати на Середнїй економічній школї в Пряшові. Выдала ся в року 1974 i од того часу жыла во Свіднику зо своїм мужом Михалом, з котрым таксамо ходила на вшеліякы културны акції фолклорного характеру. Од року 1978 – 2004 робила в турістічнім руху, часто путовала за граніцї, але тыж приїмала гостїв із сусїднїх славяньскых країн, де знова зберала їх співанкы, пословіцї і народны мудрости. На своїх потованях в рамках турістічного руху ся стрїчала з людми з розлічных кутів Словеньска, од котрых тыж записовала народны мудрости, гумор, пословіцї.  В роках 1990-1994 вєдно зо своїма сынами Любошом і Славоміром были членами церьковно-славяньского збору при Православнім храмі во Свіднику. Наспівали награвку Святой літурґії, яку высилать розглас про народностны меншины. Гелена Сливкова выдала за помочі свого мужа і своїх сынів єдину, але цїнну публікацію ай з нотовым записом співанок: Співанкы із сташківской і миківской долины/Spivankŷ iz staškivskoj i mykivskoj dolynŷ.

 

Автор: Кветослава Копорова

Семанцёва, Петра

Публікації

  • Россыпаны рядкы (2013)

Жывотопис

Народила єм ся 20. новембра 1987 року в гуменьскім шпыталю, але жыю в селї Чертїжне, котре ся находить 42 кілометрів од Гуменного. Основну школу єм зачала навщівлёвати в 1994 року в моїм роднім селї. В тім року але основну школу в Чертїжнім заперли і з той прічіны єм уж другу класу навщівлёвала в сусїднїм селї Габура, а то од 1995 до 2003 року. Основна школа в Габурї была народностна з україньскым языком выучованя. На основній школї єм ся розгодовала, котрым боком ся выберу і на яку середню школу піду. Вырїшила єм, же буду штудовати на ґімназії в Меджілабірцях.

На ґімназію єм штудовала од 2003 до 2007 року. По скончіню ґімназії мої крокы прямовали на высоку школу. В 2007 роцї єм наступила на высоку школу до Пряшова – на Пряшівску універзіту одбор учітельство академічных предметів: ґеоґрафія – русиньскый язык і література. В юну того року єм на Пряшівскій універзітї успішно обгаїла діпломову роботу і завершыла штудії штатныма заключныма екзаменами. Далшы мої крокы вели до Братїславы, де ся мі трафила робота выховавателькы на основній церьковній школї. Попри роботї ся інтересую о природу, музику, шпорт, креатівну творчость, ку котрій патрить і писаня прозы в русиньскім языку. Моїм найвекшым літературным успіхом было третє місце в літературнім конкурзї Марії Мальцёвской. Тот момент ня наштартовав і так єм зачала розививати свій талент. Адресатами моїх прозовых творів суть передовшыткым молоды люде, котры суть про мене невычерьпным жрідлом іншпірації.

Автор: Петра Семанцёва.


Оцінїня

3. місце – Літературный конкурз Марії Мальцовской

Мороховічова Цвик, Квета

Публікації

  • Думкы і тужбы (2010)
  • Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011)
  • Возьмий ня за ручкы (2013)
  • Любовны періпетії (2014)
  • Шыте нитков бабиного лїта/Šité niťou babieho leta/A vénasszonyok nyara selyemszálával varrva (2020)

 


Жывотопис

 

      Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамелія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, міджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

      Публіковати зачала почас першой своёй роботы, кедь наступила як одборна працовнічка до ґалерії уменя у Пряшові. Были то рецензії о выставках, котры посилала до тогдышнїх Выходословеньскых новин. В публікачній роботї продовжує, але вже як редакторка Прешовскых новин. Занедовго переходить робити до Україньского народностного радіа (редакції у Пряшові), де як редакторка і модераторка справодайства і публіцістікы одробила скоро десять років. З родинных прічін одышла жыти на западне Словеньско, але од писаня не одходить – в Новых Замках робить як редакторка реґіоналных новинок Нашы новости. Попри редакчных роботах зачала писати курты прозовы творы і своїма стишками заповнять рубріку під назвов Поетічны рядкы.

      По нїжній револуції ся стає шефредакторков уведженых новинок. Попри тім слїдує і реаґує на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квєта Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свою поезії, котру днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або у Русинї.

      Квета Мороховічова Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серъёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русинськым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіов довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв бере нелем обсяг, але ай форму своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. річник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый річник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Міджітым выдає свою першу поетічну збірку – по русиньскы Думкы і тужбы 2010). Выданём самостатной збіркы оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Наслїдно єй вышли ай дві книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серъёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русинськім языку. Оцїнїня здобывала таксамо в Літературнім конкурзї Марії Мальцовской, котрый каждорічно орґанізує Сполок русиньскых писателїв Словакії. В сучасности має приправлену далшу збірку поезії Шыте нитков бабячого лїта.


Оцінїня

2014 – Літературнa премія в рамках Цїны Александра Павловіча – переклад Возьмий ня за ручкы (2013).

2011 – Літературный конкурз Марії Мальцовской за рік 2011 – 1. місце

 

Мелнічакова, Iвета

Публікації

  • І Янкови, і нянькови (2010)
  • З приповідкы світ (2015)
  • Школярик (2015)

Жывотопис

Мґр. Івета Мелнічакова ся народила в Меджілабірцях 27. 9. 1965. Авторка є абсолвентков Ґімназії в Меджілабірцях і Педаґоґічной факулты в Пряшові Універзіты П. Й. Шафаріка в Кошіцях. Жыє і робить в Меджілабірцях як учітелька на першім ступню Основной школы на ул. Коменьского, де учіть і русиньскый язык. Є добров і старостливов учітельков, а што нас найвеце тїшить, же то є і в припадї навчаня русиньского языка, котрый выучує од самых зачатків, од шк. року  1997/98 доднесь. Ласку к поетічному слову пестує уж од дїтинства як успішна декламаторка. Сама зачала писати поезію іщі в часї своїх штудій на высокій школї. Пише по русиньскы, а то як про дїточкы, так і про дорослых, зато і призначна назва єй першого зборника русиньской поезії – І Янкови, і нянькови.

Автор: Кветослава Копорова

 

Мальцовска, Марія

Публікації

  • Юлчина тайна (1988)
  • Поточина (1991)
  • Манна і оскомина (1994)
  • Приповідкова лучка (1995)
  • Русиньскы арабескы (1994)
  • Під русиньскым небом (1998)
  • Зелена фатаморґана (2007).
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників I. (2007)
  • Сто вызнамных Русинв очами сучасників II. (2009)
  • Найкрасша приповідка (2012)

Жывотопис

     По тяжкій хворотї 25. септембра 2010 до русиньского неба од нас навсе одышла ПгДр. Марія Мальцовска-Параскова, редакторка, публіцістка, писателька, довгорочна актівістка в русиньскім народ­­ност­нім і културнім жывотї, высокошкольска учітелька.

     Народила ся 5. мая 1951 в селї Руськый Потік (окр. Снина), де выходила першых пять клас основной школы, а далшы штири класы абсолвовала на Основній інтернатній україньскій школї в Гуменнім. Наслїдовала Середня педаґоґічна школа Клемента Ґотвалда в Пряшові, Філозофічна факулта Універзіты Павла Йозефа Шафаріка в Пряшо-ві і научна стаж в Літературнонаучнім інштітутї Словеньской академії наук в Братїславі. Але перед научнов карьєров в тім часї дала предность старостливости о своїх уж старых родічів і вернула ся назад на выход, ближе к родному краю. Бівшу часть свого актівного жывота одробила як редакторка україньскоязычных періодік, котры в тім часї выходили про Русинів у Пряшові, а то в літературнім часописї Дукля, тыжденнику Нове життя і часописї Дружно вперед. По роцї 1989 ся стала редакторков першых пореволучных русиньскоязычных выдань – часопису Русин і тыжденника Народны новинкы. Попри редакторьскій роботї паралелно ся формовала як писателька – наперед творила в україньскім языку, по роцї 1989 в русиньскім, і як перекладателька.

     Як перша жена-авторка в русиньскоязычній літературї была Марія Мальцовска в роцї 1999 оцїнена Літературнов преміёв Александра Духновіча, котру каждорочно удїлює за найлїпшы творы в русиньскій літературї Карпаторусиньскый научный центер в США, за біоґрафічну книжку Під русиньскым небом (1998). За зборник куртых прозаічных творів – Русиньскы арабескы (2002) авторка была оцїнена преміёв Словеньского літературного фонду в Братїславі, котра ся удїлює в рамках Цїны А. Павловіча.

     Од року 2008 ПгДр. Марія Мальцовска наступила на путь научно-педаґоґічну – стала ся асістентков Інштітуту русиньского языка і културы Пряшівской універзіты, де учіла русиньску літературу, наступила на пятьрочны екстерны докторандьскы штудії на Філозофічній факултї Пряшівской універзіты і під веджінём професоркы ПгДр. Ганы Валцеровой, к. н., зачала робити над дізертачнов роботов на тему розвоя русиньской літературы.

     Любов к русиньскому народу і почливость ку корїням своїх предків неперестанно перенoсила до літературной творчости, з котров зачала уж в часах середнёшкольскых, а потім высокошкольскых штудій. Анґажовати ся про свій народ в літературній сферї стало ся змыслом єй жывота, была майстерков писаного слова о Русинах і про Русинів – з акцентом на курты прозаічны творы, повідкы, новелы, біоґрафічны і автобіоґрафічны новелы.

     Марія Мальцовска-Параскова ся народила в селї, котре лежыть в чаровнім обятю Буковскых верьхів. Называла го „центром світа“ і як ся сама вызнала, было бы їй треба холем пару жывотів на то, жебы докладно спознала вшыткы камінчікы в черкотаючім потічку, шум Бескіда і спів пташат над ним, не бісїдуючі о ёго людёх, їх жывотї, їх судьбах. Простота і щірость сільскых людей зачаровала єй душу і сердце до та-кой міры, же ся стали неперестаннов іншпіраціов єй творів, писаных материньскым, русиньскым языком.

     До року 1990 Мальцовска выдала два зборникы повідок по україньскы – Юлчина тайна (1988) і Поточина (1991). В роцї 1994, рік перед кодіфікаціёв­ русиньского языка, выдала в материньскім языку книжку Манна і оскомина, яка в єднім комплетї вєдно з далшыма кодіфікачныма учебниками і приручниками послужыла як підклад про славностне выголошіня кодіфікації русиньского языка на Словакії 27. януара 1995 в Братїславі. Пізнїше придала далшы книжкы: дїтьску Приповідкова лучка (1995), Під русиньскым небом (1998), Русиньскы арабескы (2002), Зелена фатаморґана (2007). В роках 2007 і 2009 як едіторка приравила на выданя дві части із планованого штиритомного енціклопедічного проєкту Сто вызнамных Русинів очами сучасників. Нажаль, немилосердна судьба єй планы – творчі і людьскы – нечекано перервала…

     Окрем уведженых, авторка з редакторьского, умелецького і языкового боку приправила на выданя і книжкы другых авторів: збірник выбраных поезій Александра Павловіча Русины желають быти Русинами (1999) зоставителя ПаедДр. Івана Русинка, збіркы стишків Николая Гвозды Сповідь Русина (2006) і Марії Ґіровой-Васьковой Родне гнїздо (2008), выбір з прозы Еміла Кубека Єдна стріча (2007). Вызначну часть єй роботы творять переклады. Окрем публіцістічных статей – в рамках довгорічной редакторьской роботы, де перекладала переважно із і до словацького, україньского і російского языків, переложыла зо словацького до русиньского языка і дві научны моноґрафії: ПгДр. Михала Поповіча Федор Корятович – русиньскый войвода (1993) i Інж. Рудолфа Павловіча Ґрекокатолицькый священицькый род Павловічовых із Шарішского Чорного (1693 – 1900), котра в роцї 2010 была зарівно єй послїднїм творивым проєктом.

     Велика часть літературных творів Марії Мальцовской была здраматізована і одвысылана в Словеньскім розгласї, переложена до словацького языка, укажкы з єй творів ся дістали до школьскых учебників русиньского языка і літературы і на декламаторьскы конкурзы. Творчость Марії Мальцовской є выразным вкладом до розвоя русиньской народной ідентіты, літературы, културы і языка. Зато їй пат­рить наша вдяка і почливость.

     Послїднє збогом сьме Марії Мальцовскій дали 28. септембра 2010 в єй роднім Руськім Потоцї, з якым за цїлый свій жывот нїґда не перервала контакт. Наопак, ласку к нёму привила і свому мужови Володёви і дїтём Володькови й Наталцї, де вєдно ходили і дакілько раз до рока. Там ся все тїшыла, і выдтам ся все вертала повна сил, іншпірації, опті-мізму і надїї на лїпшы часы. Там є похована на містнім цінтерю – коло своїх родічів і близкой родины, як собі то сама желала. Але вдяка своїм літературным, публіцістічным і научным роботам Марія Мальцовска зістане з нами навсе.

     Вічная єй память і блаженый покій!


Оцінїня

Цїна A. Павловіча:

  • 2002 – Русиньскы арабескы, проза, Видавництво В. Падяка, 2002

Премія А. Духновіча: 

  • 1999 – Словакія, Під русиньскым небом, PIP-ART, 1998

Кудзей, Осиф

Публікації

  • Акафіст священомученикови П. П. Ґойдічові (2006)
  • Пацеркы (2008)
  • Байкы-забавляйкы (2008)
  • Мудрость жывота (2008)
  • Байкарёвы думы (2009)
  • Духовны піснї (2009)
  • Кадило (2011)
  • (Ча)байка (2012)
  • Байкал (2013)
  • Сміх через слызы (2013)
  • Bajky, dumky i vydumky (2013)
  • Bajkomat (2014)
  • Šoky (2015)
  • Smichoty i chmury rusiňskoj natury (2016)
  • Zamiška (2017)
  • Цукерь, мед і феферонкы (2018)
  • Хрумкы (2019)

Жывотопис

Осиф Кудзей, нар. Няґів, 24. 2. 1952, є феноменом в новодобій русиньскій літературї, поступно ся приправляв, а наново ся проявив в 2008 року, кідь му во выдавательстві Русин і Народны новинкы вышли три книжкы. Знали сьме го іщі в 70-x роках як артісту-аматера, якый уж тогды выходжовав стежку свому русиньскому языку. Грав по русиньскы і твердо обгаёвав фарбы русиньского діалекту перед тзв. україньсков поротов. Осифа сі памятаме, главно як комедіалного герця, може якраз тоты комічны ролї, сміх через слызы, ся стали предобразом ёго баёк. І хоць, правда, байкы тяжко порівновати з гуморныма твоарами, бо суть то высоко крітічны, мравно-поучны стишкы, найчастїше черьпаючі темы зо жывота звірят, але і ростлин або предметів, якы несуть знакы характеру людей.

Осиф Кудзей, і хоць добрый хрістіан, ку чому быв выхованый в побожній родинї дома, де на нёго мала великый вплив ёго мати, в кутику душы все быв ребелом у добрім розуміню того слова. Не любив несправедливость, неправду, понижованя чоловіка. Все прагнув быти слободным, а слободу видїв у споїню з высшов духовнов силов, із таков, котра заспокоює чоловіка не на куртый час, але до кінця ёго жывота. А духовны розміры чоловіка суть в споїню з Богом. Із слов автора ся дізнаєме, як взникли малы великы духовны перлы, якыма суть Малый ґрекокатолицьксый катехізм про русиньскы дїти, Євангелії і апостолы на недїлї і свята цїлого року, як автор написав Акафіс священомученикови П. П. Ґойдічови, котрый выдало Общество св. Йоана Крестителя, як зачав сполупрацовати з василіаньскым Благовістником, часописом Общества св. Йоана Крестителя – Артос, Ґрекоктаолицькым русиньскым календарём, з часописом Русин і Народныма новинками…

Значіть, родинна атмосфера, розвиваня театралных способностей, вплив на ёго характер доброго душпастыря Франтїшка Крайняка, Василя Кундрата, Яна Блашка, наступ третёго возроджїня Русинів на Словакії – то є пату важных обставин, якы позначіли будучого писателя. Любити своє. Є то велика пасія. Каждый автор то робить по своёму. Осиф Кудзей тыж має свій приступ ку свому родному селу Няґову, де ся народив, де з родинов жыє, робить, творить, але тыж к Лабірцю, Красному Броду. Не іде ту так о село ці місто, бо на цілім світї ся найдуть Сорокы, Пацята, Лишкы, Сукы, Мышы, Вовци, Ягнята, птахы і звірята вшелиякой масти. Байкарёви Осифови Кудзеёви іде о чоловіка, котрого він скрыв за судьбу тых звірячіх і прашачіх героїв. Звірятка, річі, птахы суть на долони. В них файно видно характер чоловіка, якый знає быти гіршый за скотину, характеры Русинів, што ся в чуджім світї поінакшують і высодять на сміх, людей, в якых мамона грошей, богатства є на першім містї. Што байка – то одповідь на якусь пригоду в жывотї, правда, творчо осмыслену, кідь автор вникнув до глубкы описованых події. Автор вытягує актуалны події з каждоденного жывота. Дарить ся му описати колячі проблемы націоналного жывота Русинів, матеріалного назераня на світ окремых людей, духовной мізерії чоловіка і ін.

Осиф Кудзей є добрый байкраь а з Миколаём Ксеняком творять силне байкарьске дуо в сучасній русиньскій літературї, также будеме ся радовати на кажде їх выдарене байкарьске дїло, котре нас потїшыть, але єдночасно і поучіть.

Автор: Марія Мальцовска

 


Оцінїня

Премія А. Духновіча:

  • 2010 – поезія, Мудрость жывота, 2008, Байкы-забавляйкы, 2008, Байкарёвы думы, 2009

Літературный конкурз Марії Мальцовской:

  • 2018 – 3. місто
1 2