Мілан Ґай: Моїм родакам (укажка)

МОЇМ РОДАКАМ,
Пряшів: СРПС, 2016, с. 98.)

Інформації о авторови: Мілан Ґай

І я єм родаком
із села Сукова,
свої стишкы пишу,
о нїм все, і знова.

Де же сьте одышли,
краяне із села,
де жывота судьба,
вас одтыль одвела?

Было то даколи
в нашім селї славы,
кідь пришли родаци
з Прагы, Братїславы.

По цїлы місяцї
ту праздниновали,
ходили по лїсах
і грибы зберали.

Вечур коло огня
співали співанкы,
што їх научіли
нянькове і мамкы.

Зрана у рубанях
зберали ягоды,
із лїсных студників
пили чісты воды.

Тяжко спознавали
што ту охабили,
як по роках пришли,
ани не вірили.

Што по них остало,
коли одходили,
до світа, далеко,
як їх провадили…

…з дому їх родічі,
котры оставали,
тай велику надїй
до них укладали.

Приходьте до дому
дївкы і сынове,
ту на вас чекають
мамкы і нянькове

Так они каждый рік
домів приходжають,
хоць на чуджім жыють,
своє сохраняють.

Приходьте краяне
до села своёго,
нїґда не забудьте,
же взышли сьте з нёго.

Будьте все лем горды
на вік вікы світа,
благословте свій край
на многая лїта.

Родічам
Не хочу уж веце
жалость смерти знати,
до вічности пішов нянько,
за ним такой мати.

Заграло нещастя
на барз смутну струну,
з дому выношають
штирьме хлопи труну.

Двоми хлопи із нёв
о поріг бухають,
бо так подля звыків,
мертвы одходжають.

Кідь зачав душпастырь
одбірку чітати,
зачала найблизша
родина плакати.

Як стали гробарї
грiб засыповати,
почали мі слызы
на землю падати.

А коли уж мали
зарівнану яму,
аж там єм увірив,
же уж не мам маму.

Нїґда уж не буду
із нёв говорити,
навікы ту буде
в чорній земли гнити.

Одышли родічі,
бо оджыли своє,
теперь на цінтерю,
лежать вєдно, двоє.

Прошу y молитвах
Бога всевышнёго,
жебы їм дав царство
покоя вічного.

Правда о смерти
Уж од прадавна платить
правда тота,
же смерть належить ку нам,
до жывота.
Кідь душа одыйде
до „вічных хмар,“
не встанеш уж нїґда веце
із смертных мар.

Не переберать,
забере каждого,
жебрака,
пана і богатого.
А коли прийде?
Нихто не знаме,
хоць цїлый жывот,
на ню чекаме.

Єдного возьме
щі молодого,
далшому дожычіть
віку старого.
Бо так ся гварить:
Як свічка згасне,
мусиш одыйти,
а вшытко ясне!

Не є стамады
навернутя,
помалы упадaш
до забытя.
A што, кідь часом дахто,
на тя спомяне
із думков,
як єсь ту жыв, хрістіане?

Ці будеш мочі
ты так повісти:
Прожыв єм жывот
без ненавісти.
Посты дотримав,
ходив до церькви,
в молитвах оддавав
Господу жертвы.

Кідь жывот твій
такый быв, чоловіче,
то Господь рад тя
ку собі закліче.
Будеш навікы
го прославляти,
у ёго Царстві,
повнім благодати.

Шпекулованя
пред нёв не обстоїть,
час по нїй вшыткы
раны загоїть.
Мусиме жыти
у притомности,
з пєтов споминати
на тых у вічности.

Зато оддавна платить
правда тота,
же смерть належить
ку нам до жывота.
Бо по нїй скінчать
вшыткы надїї,
владне од віків
без корупції.

Сохраняйме своє
Чом, Русины мої
так роздумуєте,
своє охабляте,
а чудже берете?

Чом є про вас чуджа
нянькова бісїда,
бабина співанка
приповідка дїда?

Бо култура наша,
бісїда і співы,
то про нас потїха,
мы з нима щастливы.

Нашы співаночкы
ай другы співають,
і веселы хвілї
з нима прожывають.

Такы любозвучны
мають мелодії,
слова в них поучны
додають надїї.

Сохраняйте зато
културу русиньску,
тото цїнне злато
на малім Словеньску.