проф. ПгДр. Петер Каша, К. Н.: Понорити ся до віршів

Доц. ПгДр. Петер КАША, к. Н., Інштітут русістікы, україністікы і славістікы Філозофічной факулты ПУ

(Рецeнзія на збірку поезій Юрка Харитуна Мої жалї, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2010)

При чітаню віршів Юрка Харитуна єм сі спомянув на думку французького філозофа Р. Бартеса, котрый написав, же літературны тексты бы не мали чітателя „стиснути в обятю“ доконалости свого змыслу, або формы, але мали бы го донутити к тому, абы з тексту „выступляли“ і на основі нёго роздумовали веце і інтензівнїше о собі, о найблизшых, о світї, о годнотах жывота... Моя скушеность при чітаню віршів Юрка Харитуна ​​ є подобна. В меланхолічных віршах ся мі выбавлює в мысли нелем поетове родне село​​ – днесь уж затоплена Остружніця, але і моя властна „дїрава память“ і чудне чутя, же в моїм дотеперішнїм жывотї было про ня все дашто важнїше, як глюбше понорїня до страчаючого ся світа моїх предків. Пріватны жылї​​ лірічного субъєкту так маґічно перекрочіли хотарї семох затопленых русиньскых сел і выступили зо стариньской долины. На момент одкрыли і „мої жалї“ і донутили ня, жебы єм ся вернув до світа універзалных образів і віршів, котры, словами автора: „вышли з людей і міджі людей бы ся мали вернути“.

Слова просты, докінця аж барз просты, але лем потверджуючі ясный авторьскый замір, ці умелецьке ґесто о тім, же поезіюя є текст, але і (главно) фалат автентічного жывота, а тот не може быти ниґде, лем в самотнім чоловікови, в ёго внуторнім світї, в єдинечнім і неопаковательнім мікрокозмі.​​ На другім боцї поетічна скуточность є шырша, а главно глюбша, внуторнїша, як права скуточность, реалный (про)жытый і прожываный світ. Є інакша і в тім, же ю збогачує, звідительнює таёмным внуторным​​ оком сензібілного лірічного субъєкта, прото то є поетічна скуточность.

Юрко Харитун є поетом тиха і покоры. Традіціоналіста, котрый не провокує, не жонґлує зо словами і метафорами.​​ ​​ Наспак, лірічный субъєкт выповідать о світї упрімно „ правдиво“ і прямо, без словной еквілібрістікы. Суть то слова мудрости нашых дїдів і прадїдів – посолства о рознородости світа. Суть то одказы людей, оддаленых од великых промысловых і културных центрів, людей, котрых іґноровали нелем комуністічны ставителї гатей і „лїпшых завтрашнїх днїв“, але забывають на них і сучасны „еврокапіталісти“. Поет вірить, же традічны конзерватівны годноты, як суть приятельство, родинны односины, ласка, споїня з родовыма корінями мають місце і в сучасній модерній ліріцї. Пише свої віршы так, абы были чісты, переглядны і достаточнї зрозумітелны, абы в них была чітателна основна думка. Вшыткы віршы суть тематічно і​​ выбратыма мотівами​​ закотвены у валалї і навколишнїй природї, в краю під Бескидами на верхнїм току рікы Цірохы. Основов ёго образности є світ, з котрым є неоддїлно спятый, родина, род, село, родный край, де люде од непамяти жыють в традічных валальскых комунітах. Выужывать традічну сімболіку (вічный колобіг в природї, черяня частей рока, основны жывлы – огень, вода, земля, небо, студня...). Збогачуючім моментом суть про нёго набоженьскы мотівы, котры суть спяты з гляданём поземской гармонії, але і вічного покоя. Мотівы, котры евокують родный край дуже часто переростають до універзалного міфу о страченім раю „країнї дїтинства“ з пересягуючов близкостёв людей нелем ку Богу, ґрекокатолицькому обряду​​ і выходній спірітуалітї, але і ку каждоденным предметам, річам, звірятам (орел, пчола, мотыль...), жывым і мертвым людём. Міф страчаючого ся світа​​ і природного мікроорґанізму переростать до авторьской тужбы​​ вступати до таёмных яскынь, падати на дно студнї, выплавлёвати спомины на умело вытворену ​​ гать і складати ​​ память до автентічных слов, образів, сентенцій. Звічнити світ „без болю і жалю... про нашы дїти і дїти нашых дїтей“, як пише автор у своїм вступнім „венованю“.

Поет до своїх віршів перетавлює і вічны універзалны скушености чоловіка як є осамоченость, страта близкого чоловіка, незвратность плынутя часу і тушіня поминутелности, гляданя певной точкы екзістенції, споїня з предками. Юрко Харитун є і добрым позорователём природы, природны мотівы докаже выужывати функчно​​ і в автентічнім перепоїню зо жывтоныма скушеностями і чутями​​ лірічного субъєкту, в котрых ся проявлює оріґіналне віджіня єдинечного світа десь „на краю“. Свої чутя выражать часто за помочі фареб, звуків, пахів...

Выразны суть притомны еколоґічны мотівы, котры суть звязаны з „проклятов“ выбудованов гатёв, котра дефінітівно змінила країну​​ і судьбы людей.​​ Автор з выразным мравным апелом спохыбнює сполоченьскый покрок споєный з „чістым і холодным розумом“ і єдностранным научно-технічным здоконалёванём світа. Лірічный субъєкт пережывать став перманентного огорожованя і розлічных подоб узкости, котры ся проявляють в снах, тяжкых думках, медітаціях.​​ 

На обалї книжкы, котра вышла у выдавательстві Русин і Народны новинкы,​​ ​​ є „чіста, гіперреалістічна“, тзв. календарна фотоґрафія водареньской гати​​ Старина з чістов белавов водов, над котров ся роспрістерать іщі чістїше і яснїше небо. Дахто бы повів, же то є образик країны з хорватьского острова Брач. Не є то так. Чітатель барз скоро збачіть, же го не чекать бесстаростный вылет, доволенкова екзотіка, забываня на каждоденны нудны, єднотварны ​​ днї дома, але парадоксно, поезія Харитуна го​​ вертать до​​ найінтімнїшых моментів в роднім гнїздї, котры суть споєны з болестивыма споминами. Высвітлїня є цалком просте: тото, што видиме на обалї книжкы, є „белаве небо над Бескидом, а таку красоту видно лем ту“. Тридцять років затопленый світ выжарює необычайну енерґію і світло. Під гладёв воды ся скрывать таїнство. Най ся любить, автор вас ословив: чітайте, аналізуйте, роздумуйте о мудрости предків. Зануряйте ся до віршів і выносьте на поверьх властны спомины. Може пережыєте іщі красшы моменты, як кібы сьте были на​​ найкрасшім хорватьскім​​ острові Брач.

 

Переклад зо словеньского языка: К. Копорова.