Еміл Кубек: Хрістос раждаєт ся!

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)

Недїльны балады: Меланія Германова

Войнова балада

Уж сімдесят років

з тых часів тяженькых.
Мі – сімдесят вісем

я уже старенька.

Вшытко ся минуло,

десь повытрачало.
Але споминаня

у сердцї зістало…

 

Найвеце за войну –

я войны дїтина.
Кілько то жывотів

она покосила?

Тілько тых гробиків,

а на них хрестиків?
Тілько то претілько

войны небіжчіків?!

Не мож зраховати,

ани вшыткых знати.
Война є тым світом

навікы проклята…

 

Дотерь у моїй памяти:

кулї, міны, пушкы,
Піштолї, ґранаты.

А малы розбушкы,

што ся ту  валяли.
Маленькы палчікы

дїтём одорвали.

Нїмцї ся Катюшы

як чорта бояли.

Катюшы стрїляня

я запамятала,

 

А Катя співала

совєтьскым воякам:
„Пусть он землю

бережёт родную,
А любов катюша

збережёт.‟

 

Од Русів єм чула:

„Зравстуйте, ребята…
А од Нїмцїв: „Kinder,

kom, halt, arbajten…“

Велё той бісїды

єм позабывала.

Но главна основа
в головцї остала

 

В дїтячій головцї,

а то велё значіть…
Война – то нещастя,

война людей ніщіть.

 

Божічку заваруй,

іщі єй зазнати.
Взяла мамам сына,

а дїточкам нянька

Лежыть на цінтерї

моя сестра Анька.

Твоє злате мено

своїй дївцї-м дала.
Нїґда не забуду

война сі тя взяла…

 

Тілько тых дїточок

куля поскошала.
Як не доктор Педан

і мене бы стяла.

Мої ровесници –

войновы калїкы.
Без палцїв, з барлами –

а і небіжчікы.

Войновы наслїдкы

зістали каждому.
Слїпота, глухота

і реума – што кому.

Велике терпіня,

предчасне вмераня.
Таке то на войну

гірьке споминаня.

 

Як не памятати

Маковіцї жертвы.
Многы з них на Дукли,

нашы гробы братьскы.

Хресты, обеліскы –

вояків без мена.
Чекали їх дома

родічі, брат, жена…

Жывот положыли

на проклятій войнї.
Токаїк, Освєнчім –

ці то мож забыти?

 

Праві єм зачала

до школы ходити.
Букварик, зошыток

в цаністрї носити.

Буквы ся учіти,

блайвасом писати.
Як на нашу школу

зачали стрїляти…

 

Втїкайте, дїточкы,

бо война – втїкайте!
Як ся война скончіть,

та ся повертайте

А нашу школочку

Нїмцї підпалили.
Де сьме ся по войнї?! –

В бараку учіли.

 

Як то мож забыти

на войнову осїнь.
Мы – голы і босы,

додж студеный росив.

Нянько нїс на плечох

бабу – хвора была.
А мама полёву

колыску хранила.

З середушнёв сестров

за рукы ся тримали.
Вели і коровку,

стернянков крачали.

Колона ножчаток,

бо сьме босы были,
а кобылу Ірму

Нїмцї нам забрали.
А паця на дворї

такой зарїзали…

 

Єдинов обжывов

дрїбны бандурята,
што сьме уж не встигли

з поля выкопати.

Молочко Красулї

вшыткых нас жывило.
Тепле сьме го пили

так нас захранило.

 

Плакали сьме вшыткы

при хыжі розбитій.
Де ся притулиме?

Де будеме жыти?

В малім комірчати

сьме ся постуляли.
В холодї, голодї

войну перебыли.

Наша хыжа під церьковцёв,
Зато так допала.

Нїмцї ся там поховали,
А Руси стрїляли.

 

Турню на церькви розбило,

облакы побило.
Та ай нам смертёв грозило,

помочі не было.

Валалчане ся ту збігли

церьковцю бранити:
„Вы не люде, але звірї –

ніч вам не є святе.‟

В комірцї сьме ся дусили
До скончіня войны.
Хворы, брудны, заушены,
Блых, сверблячок повно.

Лем Унра із Америкы
Людём спомагала.
Потравины, ошатїня
Людём посылала.

Выдрань з Калиновом

сусїдове были.
Першых їх од Нїмцїв

Руси вызволяли

Як Калинів вызволяли

дикы гуска одлїтали.
24-ый септембер

мы навсе запамятали.

А о два днї і наш валал

тыж ослободили.
Лаборець аж до децембра

фашісты ніщіли.

 

Лем ня єдно трапить

чом войны по світї?
Чом вмерають вшыткы

дорослы і дїти?

Кров людьска – не вода!

Мали бы сьме знати.
Не дайте ся, люде,

тій кровцї пролляти!

 

Недїльны віршы: Юрко Харитун

Колись і так

Не од плуга
на челї борозды
Од думок зморщкы
Не од доджів
змокнута тварь
Слызы од жалїв
течуть як потік
через хотарь
Не жыю лем у снах
Правда колись і в моїх віршах

Жажда

Прийдеш
Зістань до рана
І не май страх
Лем твої груди
рімами будуть
у моїх віршах
Жажду загасиме водов
Жалї не треба
поможе любов
Ты не хотїла прийти
Рано сиджу під стрїхов
Пю чорный кавей гірькый

Вышов першый том зборника русиньскых народных співанок Яна Калиняка

Конець рока 2020 є богатый на книжкы русиньской літературы. О то векшу радость мать чоловік, кедь ся му на столї зявить зборник русиньской народной творчости. Збірку русиньскых народный співанок выдав Ян Калиняк в рамках Окресной орґанізації Русиньской оброды у Свиднику.

Укажка із вступу автора:

Русиньска народна музика є єден з історичных културных проявів Русинів, котры жыють уж довгы стороча на теріторії карпатьскых гор в сусідстві на западї зо Словаками, а на выходї з Українцями. Русины у своїй домовинї вытворили своєродну тіпічну русиньску матеріалну і духовну културу. Русиньска народна співанка є історічный, неухопимый на дотык, духовный, музичный народный поклад, зложеный зо слов, мелодії і рітму. Без мелодії і рітму не є співанкы. Про історію збираня і публікованя русиньской народной музикы ся много і подробно пописало у публікаціях, котры сьме поужыли як жрідла інформацій. Зознам поужытой літературы, Зознам співанок подля абецеды і подля Розподіловника, Словник діалектных слов, як і Зознам сел, в котрых были співанкы записаны на Словенску, в Польску і Сербії, буде опублікованый в посліднім томі. Народный спів ся зо жывота сучасного чоловіка вытрачать, бо на співаня є уж мало жывотных прилежітости. Вольный час намісто властного співаня ся заповнює слуханём ці позеранём аудіовізуалной технікы. На жаль тратять ся уж публікації, в котрых суть записаны народны русиньскы співанкы. Русиньскы писомности ці іншоязычны писомности о Русинах ся тратять, без їх централной русиньской евіденції, без можности і перспективы на даяку цілену захрану про наступны русиньскы поколїня. Русинам хыбує інтерес о вытворїня стабілного штатного народностного центра на документацію і захрану писомных документів і тлачовин різного тіпу о Русинах. Далшым проблемом і недостатком сучасного русинства є страта зналості писаня і чітаня азбукы. Школьскый проєкт „Духновичів Пряшів‟ ся не робить в школах за учелом довгодобого закладаню класів русиньского языка, але в Театрі Александра Духновича в Пряшові, лем про красу рецітації в русиньскім языку, але там нє є жадна шанца на заложіня класы русиньского языка в матерскій, ані в закладній школї. 

Нашым цїлём є позбирати іші доступны выданя записів русиньской народной музикы, зробити тематичну і складово-штруктуралну класіфікацію народных співанок і выдати їх про шыроку русиньску громаду азбуков. Множство позбераного пісемного матеріалу собі выжадує выданя вецетомного зборника Русиньскых народных співанок. Тот зборник зоставуєме як документ о розвої і бывалій екзістенції русиньской музичной културы Русинів, зато поужываме азбуку. Орфоепію і орфоґрафію писаня азбуков в зборнику Том 1 поужываме таку, яка є кодіфікована в правилах правопису. (…) 

Автор: Ян Калиняк

Назва: Русиньскы народны співанкы. Том 1 (2020)

Выдав: Окресна орґанізація Русиньской оброды у Свиднику, 2020

Чісло сторінок: 368 с.

Язык: русиньскый (азбука)

ISBN: 978-80-89755-79-0

Вышов малый зборник стишків про найменшых автора Владиміра Семана – Veršovanky pro ďity po zavacky/Вершованкы про дїти по завадьскы

Што є мале, то є міле. А то саме мож повісти о книжцї Владиміра Семана, Veršovanky pro ďity po zavacky, котры была выдана властным накладом в роцї 2020. Можеме лем сконштатовати, же хоць быв рік 2020 такый, якый быв, але мінімално про літературу про дїти і молодеж ту маєме три шумны справы – книжкы Марії Шмайдовой, Людмілы Шандаловой а теперь і Владиміра Семана.

До чітаня, приятелї!

 

 

 

 

 

 

Укажка з кнжкы (в діалектї села Завадка): 

Myšky

Spŕičaly se ďvi myšky,
čo lípše – novinky či knyžky?
Na novinoch inakši papeŕ,
To by povjily i maty.

Jedňuj už tekla slynka,
zakusila do žeľiska.
Druhjuj se bars pačily verši,
fše čitala ostatňi i perši.

Nerozumňily sobji myšky,
nejednak mysľily na knyžky,
jedna hvaŕila lem o jidžiňu,
druha pri knyžkach sidžiňu.

Ket jem odhodyl od ňih,
dofo jem čul, dofo, lem śmyh.

 

Автор: Владимір Семан

Назва: Viršovanky pro ďity po zavacky (2020)

Выдав: Vladimír Seman, vlastným nákladom, 2020

Чісло сторінок: 38 с.

Язык: русиньскый (латиніка, в діaлектї)

ISBN: 978-80-570-2396-8

Мґр. Міхал Павліч, ПгД.: Oцїнїня творчости Mиколая Kсеняка як цїложывотного проєкту зміцнёваня русиньской народной ідентіты

Abstract

Our article deals with the Rusyn writer Mikuláš Kseňák and his literary work, which we evaluate from the point of view of a lifelong project of consolidating the national identity of the Rusyns in Slovakia. His literary work is divided into several groups on the basis of genre-thematic criteria and we describe the way in which the function of strengthening national identity is applied. We perceive the lifelong work of Mikuláš Kseňák as an example of the successful use of the formative, ideological function of literature in favor of strengthening the national self-identification of one’s own nation.

 

Keywords: Mikuláš Kseňák. Identity. Rusyn Literature. Formative function оf literature. National identity.

  1. Вступ

            Мож повісти, же тяжкый минулый рік мав даякым способом вплив на жывот каждого чоловіка на світї. На жаль, русиньска література не была вынятком. 1. фебруара 2020 во віцї 87 років одышов на вічность родак з Камюнкы, писатель, педаґоґ і народный дїятель Миколай Ксеняк. Ёго літературны тексты были писаны все з думков на свій народ. Ксенякова література была вызначна тым, же ся в нїй ефектівно вужывала форматівна і выховна функція літературы, котрой цїлём было зміцнити русиньску народну ідентіту.

            Од смерти Миколая Ксеняка перешов рік, і з той нагоды бы сьме хотїли зрекапітуловати ёго цїложывотный вклад до русиньской літературы. Цїлём нашого тексту не є подати глубоку літературну аналізу, скорше хочеме сумарізовати Ксенюкову літературну творчость і презентовати тоты творы, в котрых ся найвеце проявила авторова безпохыбна служба русиньскому народу.

  1. О авторови

            Миколай Ксеняк ся народив 4. децeмбра 1933 в селї Камюнка в окресї Стара Любовня до сімчленной русиньской родины. По штудіях на Руській ґімназії в Пряшові (1945-1953) Ксеняк абсолвовав высокошкольскы штудії на Інштітутї руського языка в Празї (1953-1957). По скончіню штудій зачав робити як учітель російского языка на основній школї в Ружомберку (1959-1968), нескорше ся став директором ґімназії в Ружомберку, де добыв аж до пензії (1968-1991).[1] Попри професії учітеля Ксеняк присвятив свій час і енерґію главнї русиньскій поезії і прозї. Быв єдным з найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв. Окрем богатой літературной творчости быв Миколай Ксеняк актівным приспівателём одборных статей до русиньской і словацькой пресы. Розвитку і розшырёваню/популарізації русиньской літературы помагав тыж як председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска. Аж до своёй смерти ся Ксеняк все добрї орьєнтовав в русиньскых актівітах, быв участником розлічных научных лекцій, семінарів, конференцій (нелем з области русиньской літературы, але рад приходив ай на семінары о русиньскій історії, языку, набоженьскім жывотї…), де ся рад запоёвав до діскусій, давав пропозіції на злїпшіня поставлїня русиньского языка, літературы, і Русинів як міноріты в рамках Словакії.[2]

  1. Байкы і алеґорічны подобенства

            В історії сучасной русиньской літературы на Словакії по роцї 1989 буде Ксенякове мено певно звязане із малым епічным жанром куртой прозы – з байков. Тот жанер творить найвекшу і найвеце знаму часть ёго творчости. Миколай Ксеняк є єдным з авторів[3], котры в минулости писали тексты в україньскім языку, але по кодіфікації списовной русинчіны зачав як єден з першых писати по русиньскы. З першых книжок в україньскім языку мож спомянути зборник Байкы (выданый дакілько раз – в роках 1963, 1970, 1974), Сміх і гіркість серця (1977), Віночок з терня (1980) або Дорогоцінна знахідка (1985). З них быв нескорше зробленый выбер выданый по русиньскы під назвов Выбраны байкы (2002). В далшых роках были выданы зборникы  Ozveny (2002) і двойязычне русиньско-словацьке Зеркалїня/Zrkadlenie (2010), Углы погляду (2011), Нашы горізонты (2015), Недоповіджене (2018), Кошарик плодів (2019) і зборник в словацькім языку Bájky pre každého (2018). Послїднёв выданов публікаціёв уж по смерти автора была книжка Одповідж собі сам (2020).

            Тіпічным знаком русиньской байкы в поданю Миколая Ксеняка є то, же автор ся не концентровав лем на крітіку неґатівных людьскых властностей в общім змыслї, але Ксеняк описує проблемы русиньского народа в подмінках народностной меншыны на Словакії. В текстї Закрикнутый повказує на застрашіня тых, котры ся ганьблять поужывати свій язык, суть пасівны і мають скептічный постой ід сучасному русиньскому руху.  Остра крітіка є намірена на людей, котры все думають о русиньскім языку як о языку села. Языка, котрый не є вгодне поужывати в офіціалных сітуаціях ці в публічнім жывотї. Автор тыж крітізує фалошных або пасівных патріотів, гварить, же не стачіть ся лем означовати за Русина і одволавати ся на предків, але залежить на актівній підпорї свого народа, напр. і на орґанізації, ці на участи на културных актівітах.

            В байках ся много раз находить ґенерачна опозіція, т. зн. старша і молодша ґенерація. Старшы поставы суть ідеалізовано описаны як просты люде, котры тримлють в чести традіції і фолклор, суть носителями сельской інтеліґенції. Напротів них стоять молодшы персоны, часточно асімілованы, ганьблячі ся комуніковати в роднім языку і много раз ся снажать договорити своїм родічам, думаючі, же суть мудрішыма. Тот конфлікт ся але все кончіть арґументачнов поражков або зосмішнїнём молодшых протаґоністів.

            Ксеняк заставать єднозначный назор, же треба утримовати традіції і фолклор (Закрикнутый, Телефонованя), і треба їх дале одовздавати далшым ґенераціям. На другім боцї то але тыж значіть, же ся треба приспособити сучасній реалітї, не мож ся сполїгати на стереотіпну властность руснацькой твердоглавости і нездоланости, але є потребне найти одвагу обранёвати ся перед забытём і быти актівным (Страшак).

            Далшыма проблемами, котры Ксеняк в своїх байках ілустровав суть асімілація, розбита народна ідентіта ці рівно – кріза ідентіты. В алеґорічнім подобенстві Росквітнута яблінка є укажка розтріщеной народной ідентіты – стром на ярь розцвине штирёма розлічныма квітами, котры суть на першый погляд барз красныма, но корїня строму привело ку роздумованю над своїм походжінём: „То маме од радости выскаковати, ці нарікати? (…) Істо, хто властно сьме? (…) не стратили сьме в тім квітю свою ідентіту?‟[4]

            Ксеняк в своїй байкарьскій творчости нелем остро крітізує, але єдночасно презентує і конштрутівны рїшїня і давать рады на злїпшіня сітуації. Тыкать ся то главнї вытворїня стабілного русиньского школства на каждій уровни едукації, од чого завісить рїшіня далшых проблемів.

  1. Дротарьска література

            Далшов вызначнов частёв Ксеняковой творчости была література іншпірована феноменом сполочным про Русинів і Словаків із Замаґуря – дротарьством. Худобна земля і мало можностей на роботу в реґіонї через зиму принучує хлопів вхабити на довгы місяцї свою родину а йти глядати роботу в чуджіх краёх. Такый быв і припад Ксенякового вітця. Дротарьство было до другой половины 20. стороча тіпічным явом про істы реґіоны, в котрых жыли Русины, в сучасности але тото ремесло зачало мізнути і вымерати, теперь го мож відїти главнї в рамках практічной укажкы на ярмаркох ці в музеях.

            Дротарьство є главнов темов великого поетічного твору О камюньскых майстрах (1994), котрый быв написаный в діалектї родного села Ксеняка – Камюнкы. За зборник етноґрафічной драмы і прозы Біда Русинів з дому выганяла (2002) быв Ксеняк в роцї 2003 оцїненый меджінароднов Преміёв Александра Духновіча за оріґіналну русиньску літературу. Успіх той публікації мож ілустровати і тым, же текст з того зборника під назвов Приповідка о дротарёви быв презентованый шырокій русиньскій громадї на сценї Театру Александра Духновіча в Пряшові в роцї 1994[5]. Тот сценарь як і далшы драматічны і прозаічны творы были опублікованы в далшім зборнику з темов дротарьства з назвов Жменї родной землї (2009).

            За найвекшу барьєру утриманя і розвитку ідентіты Русинів поважує Ксеняк слабо розвинуте русиньске школство, котре недостаточно выховлює наймолодшу ґенерацію Русинів. Тыкать ся то нелем русиньского языка і літературы, але і історії. Автор ся з той прічіны снажив утримати заникаючій феномен дротарьства в літературній творчости. В книжцї Біда Русинів з дому выганяла ся находять прозаічны і драматічны тексты, котры суть написаны з думанём на форматівну і выховну функцію літературы. Прикладом є театрална єдноактовка Дротарь-штудент, в котрій є молодый дротарь заткнутый мадярьскым шандарём і є поважованый за жебрака і вандрака. Через выслух Штефан одповідать высвітлёванём і інформованём о дротарёх і Русинох, выдкы мають походжіня і чом одходять од своїх родин за роботов. Штефанова обгаёба є заложена на фактічных інформаціях, уваджать ґеоґрафічны локаліты, мена знамых людей з русиньской інтеліґенції, писателїв або высоко поставленых.

            На вопрос, ці є Словак, Серб або даяка інша народность, Штефан себаісто і гордо одповідать Я – Русин. Арґументачный бой, діскусію высоко поставленого з низко поставленым, маёріты верзус міноріты, выграває Штефан тым, же капітан шандарїв мінить свій назор на Русинів а дротарїв. Од выядрїнь тіпу „Я бы ся ганибив за таку роботу. Она тя деґрадує!“[6] ся капітан в заключіню гры обертать ку молодому дротарёви із словами: „Та-а-а-а-к, пане майстре, написав єм вам поволїня про ваше ремесло.

Няй бы вас одтеперь контролёвав і сам пан цісарь, ани волосок ся вам не скривить. (…) Вашов заслугов од днешнёго дня буду собі дротарїв высоко важити.“[7] Штефан так успішно потвердив ідею, же через познаня історії властного народа, ёго звыків і традіцій, мож дійти к узнаню іншыма, к змінї назору і подпорї (капітан наконець сімболічно одмінює дротаря выданём поволїня на выконованя ремесла).

            В далшых текстах з дротарьсков тематіков Ксеняк чітателя нелем інформує, але снажить ся му через вшеможны сітуації (одход … ) пластічно описати поставлїня дротарїв. В драматічнім текстї Розлучкы дротарїв описує розлічны сітуації перед одходом дротарїв на путь (отець ся лучіть із своёв родинов, фраїрков або женов, што чекать дїтину; розлучіня із господарьством, родным краём). Путованя за роботов было все звязане із різіком, і хоць были дротарї важеныма про їх шыковность, таксамо были мушены боёвати з одмітнутём або передсудками людей, голодом, або тяжкыма кліматічныма условіями, немілосерднов природов. Тоты сітуації суть описаны в прозї Смерть дротаря в пусти, Не одышов або Жменї родной землї.

            Послїднїй менованый текст поважуєме за єден з найлїпшых творів Миколая Ксеняка, в котрім є описана смерть отця-дротаря в чуджінї, котрый перед смертёв пожадав сына о послїднє желаня: „Чуджа земля, сынку, є немілосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. (…) Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб.“[8] Ксеняк описав значіня родного края про дротарїв (Русинів) в чуджій земли, їх смучіня за домовом а солідаріту – в догоднутый термін преснї о рік ся дротарї стрїтять перед гробом зоснулогo i почестують ёго памятку молитвов і сповнїнём ёго послїднёй волї: „Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив,(…) котрой материньске слово і співы коловали в ёго крови, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї.“[9]

            Ксенякова дротарьска література є споїнём раціоналного а праґматічного інформованя о дротарях з емоціоналным заінтересованём чітателя, котре во выслїдку вытварять, конзервує і передавать дале образ феномену матеріалной културы Русинів.

  1. Русиньска ода

            Послїднёв шпеціфічнов частёв творчости Миколая Ксеняка суть дві публікації з послїднїх років з назвами Формованя русиньской ідентіты (2016) і Резонанції на книжкы і подїї (2018), котры суть зборниками лірічно-рефлексівных текстів з дідактічно-рефлексівным характером. Жанрово ся найвеце подобають одам, Миколай Ксеняк в них выражать захоплїня, почливость і вдячность вшыткым людём, котры мали заслугы на русиньскім народнім оброджіню од половины 19. стороча аж по сучасность. Подобным способом ся автор занимать і сучаснов русиньсков літературов. Ку писателям ся прямо пригварать як їх колеґа або їх тексты высвітлює. Крітічно оцїнює творчость, але і жывот авторів, їх актівіту в сучаснім русиньскім народнім оброджіню. Літературну творчость своїх колеґів так оцїнює із боку годноты про будучность русиньского народа.[10]

            „Тексты мають выхвоно-едукачну функцію, лірічный субєкт спроваджать чітателя через русиньску історію, бісїдує о найважнїшых особностях індівідуалных історічных періодів, припоминать і ославлює їх чіны і значіня. Ксеняк нараблять з історічнов і културнов памятёв, выбером особностей і удалостей хоче о історії інформовати і оцїнёвати єй. Про тоты тексты є тіпічне, же умелецька і естетічна функція тексту є секундарна, автор ся концентрує прімарно на то, жебы чітателя інформовав, выховлёвав і формовав ёго народну ідентіту. Тексты суть характерістічны высокым обсягом інформацій, названём цїлого мена особы, орґанізацій ці книжок. Автор в процесї вытваряня народной ідентіты гварить о великім значіню русиньскых будителїв минулых і сучасных, народностных орґанізацій, зналости історії властного народа, фолклору, поужываню народного языка, писаню літературы в русиньскім языку і т. д. В другім зборнику дотримлює тотожный прінціп, Ксеняк оцїнює творы сучасной русиньской літературы і реаґує на тогочасны удалости із соціалного і културного жывота Русинів.‟[11] Іде о публікації, в котрых Ксеняк ославным характером тексту велебить і ґлоріфікує персоны русиньской історії, єдночасно автор хоче через обсягы історічной памяти інформовати і едуковати своїх краянів.

  1. Заключіня

            О Ксеняковій творчости мож повісти, же естетічна функція літературы не была на цалком першім місцї. Автора можеме характерізовати як літературно міморяднї актівного Русина, котрый собі в повній мірї усвідомлёвав міць фікції впливати на вонкашню реаліту і тоту можность праґматічно выужывав к высшому цїлю – формовати а зміцнёвати народну ідентіту Русинів і помочі заховати културный одказ ёго предків. Ксенякову творчость сьме роздїлили до трёх ґруп на основі жанрово-тематічных крітерій і в каждій з них сьме нашли способы, якыма ся уплатнёвала форматівна функція літературы.

            Цїложывотне дїло Миколая Ксеняка позітівно оцїнюємє як приклад успішного выужытя форматівной, респ. ідеовой функції літературы в проспіх зміцнїня народной себеідентіфікації властного народа. Ксенякова літературна творчость не є романтічным вызнанём любви к русиньскому народу, але іде о прояв того, хто в духу ідеалів просвитительства вхабив Русинам цїнну і хосенну дїдовизню.

 

ЛІТЕРАТУРА

KSEŇÁK, M. (2002) Ozveny. Prešov: SNM – Múzeum rusínskej kultúry v Prešove. ISBN 978-80-970314-0-4, 168 c.

KSEŇÁK, M. (2018) Bájky pre každého. Žilina: Georg Žilina. ISBN 978-80-8154-252-7, 176 c.

PAVLIČ, M. (2018) Rusínska identita ako literárny problém. Pohľady na rusínsku literatúru na Slovensku po roku 1989 (Dizertačná práca). Prešov: Centrum jazykov a kultúr národnostných menšín – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry, 121 s.

КОПОРОВА, К. (2020) 20 років Сполку русиньскых писателїв на Словакії [online] [ціт. 2020-12-08], Доступне із: http://rusynlit.sk/index.php/2020/12/07/2228/

КСЕНЯК, М. (1963) Байки. Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1970) Байки. Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1974) Байки. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1977) Сміх і гіркість сердця. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1980) Віночок з терня. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1985) Дорогоцінна знахідка. Пряшів: Словацьке педагогічне видавництво в Братіславі – відділ української літератури в Пряшеві.

КСЕНЯК, М. (1994) О камюньскых майстрах. Пряшів: Русиньска оброда, ISBN 978-80-88769-01-9, 288 с.

КСЕНЯК, М. (2002,a) Біда Русинів з дому выганяла. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, ISBN 978-80-88769-32-9, 126 с.

КСЕНЯК, М. (2002,б) Выбраны байкы. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 978-80-88769-36-1, 80 с.

КСЕНЯК, М. (2009) Жмені родной земли. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 978-80-970185-1-1, 138 c.

КСЕНЯК, М. (2010) Зеркалїня / Zrkadlenie. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 978-80-970185-5-9, 200 c.

КСЕНЯК, М. (2011) Углы погляду. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-8089441-20-4, 84 c.

КСЕНЯК, М. (2013) Споминкы і очекованя. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, ISBN 978-80-970185-7-3, 144 c.

КСЕНЯК, М. (2015) Нашы горізонты. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-00-1, 166 c.

КСЕНЯК, М. (2016,a) Медвідята на прогульцї. Пряшів: Обчаньске здружіня Колысочка – Kolíska, ISBN 978-80-972115-3-0, 102 c.

КСЕНЯК, М. (2016,б) Формованя русиньской ідентіты. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-03-2, 48 c.

КСЕНЯК, М. (2018,а) Недоповіджене. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-11-7, 152 c.

КСЕНЯК, М. (2018,б) Резонанції на книжкы і подїї. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-07-0, 154 c.

КСЕНЯК, М. (2019) Кошарик плодів. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-18-6, 152 c.

КСЕНЯК, М. (2020) Одповідж сі сам. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, ISBN 978-80-89798-21-6, 96 c.

КУЗМЯКОВА, А. (2020) До русиньского літературного неба одышов байкарь Миколай Ксеняк. In: Русин ч. 1/2020. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ISSN 1339-5483, с. 13-14.

МАҐОЧІЙ, П. Р. – ПОП, І., ед. (2010) Енциклопедія історії та культури Карпатських Русинів. Ужгород: Видавництво В. Падяка, ISBN 978-966-387-044-1, c. 380.

МАЛЬЦОВСКА, М. і кол. (2009) 100 вызанмных Русинів очами сучасників. ІІ. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, ISBN 978-80-89441-01-3, с. 62-65.

ПАВЛІЧ, М. (2016) Тематізація народной ідентіты в поезії Миколая Ксеняка. In: Dynamické procesy v súčasnej slavistike. Zborník príspevkov z medzinárodnej vedeckej konferencie 3. – 4. novembra 2016. Editor: PhDr. K. Koporová, PhD. Prešov: Prešovská univerzita v Prešove – Centrum jazykov a kultúr národnostných menšín – Ústav rusínskeho jazyka a kultúry. ISBN 978-80-555-1638-7, c. 234 – 244.

ПАВЛІЧ, М. (2017) Резонанції на книжкы і подїї. In: Русин 3/2017. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы. ISSN 1339-5483, с. 17 – 18.

ПАВЛІЧ, М. (2019) Сучасна русиньска література по роцї 1989 на Словакії. Іn Річник руськой бурсы 15/2019. Gorlice: Stowarzyszenie „Ruska Bursa‟ w Gorlicach. ІSSN 1896-222, с. 183-204.

 

Mgr. Michal Pavlič, PhD.

Prešovská univerzita v Prešove

Centrum jazykov a kultúr národnostných menšín

Ústav rusínskeho jazyka a kultúry

Ul. 17 novembra 15

080 01 Prešov

Slovakia

 

michal.pavlic.urjk@gmail.com

[1] МАҐОЧІЙ, П. Р. – ПОП, І., ед. (2010) Енциклопедія історії та культури Карпатських Русинів. Ужгород: Видавництво В. Падяка, s. 380. – перевірьте назву

[2] МАЛЬЦОВСКА, М. і кол. (2009) 100 вызнамных Русинів очами сучасників. ІІ. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, с. 62-65.

[3] Іде о такых авторів як: Марія Мальцовска, Штефан Смолей ці Штефан Сухый.

[4] КСЕНЯК, М. (2002,б) Углы погляду. Пряшів: Академія русиньской културы в СР, с. 30.

[5] МАЛЬЦОВСКА, М. і кол. (2009) 100 вызнамных Русинів очами сучасників. ІІ. часть. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, с. 62-65.

[6] КСЕНЯК, М. (2002,a) Біда Русинів з дому выганяла. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, с. 61.

[7] Тамже, с. 66.

[8] КСЕНЯК, М. (2009) Жмені родной землі. Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, с.4.

[9] Тамже, с. 6-8.

[10] ПАВЛІЧ, М. (2017) Резонанції на книжкы і подїї. In: Русин ч. 3/2017. Културно-хрістіаньскый часопис. Пряшів: Русин і Народны новинкы, с. 17-18.

[11] ПАВЛІЧ, М. (2019). Сучасна русиньска література по роцї 1989 на Словакії. Іn: Річник руськой бурсы 15/2019. Gorlice: Stowarzyszenie „Ruska Bursa‟ w Gorlicach, с. 192-193.

Вышла нова книжка стишків Людмілы Шандаловой – Напю ся водічкы

Кінцём рока 2020 вышла нова збірка поеткы Людмілы Шандаловой з назвов Напю ся водічкы. Шандалова є прімарно авторков літературы про дїти і молодеж, так є то і в припадї нововыданой книжкы, котра є збірков 36 стишків духовной поезії про дїти в русиньскім языку. Книжка із вкуснов мінімалістічнов ґрафіков вышла во выдавательствї tota agentura в роцї 2020. Веце ся о збірцї мож дочітати на сторінцї выдавательства. 

Здрой фотоґрафій з вебсторінкы tota agentura. 

Кузмякова, Анна

Публікації

  • Наша двадцятьрічна путь (2010)

Едіторска робота

  • Материне слово гріх забывати (2004)
  • Фольварк на красным мйыйсцу є (2005)
  • Русиньскы перлы (2009)
  • Русины весело і важні (2013)

Жывотопис

Мґр. Анна Кузмякова ся народила 17. фебруара 1949 року в селї Страняны (іст. назва Фольварк) на Спішу. По середнїй школї в Старій Любовни (бывша СВШ) выштудовала в роках 1968 – 1972 на Педаґоґічній факултї УПЙШ у Пряшові Учітельство про ІІ. ступінь ОШ, комбінацію нїмецькый язык і література і україньскый язык і література. Нецїлых десять років робила в учітельскій професії, найперше в селї Якубяны, потім на Основній школї про глухонїмы дїти в Пряшові.
Од року 1979 жыє зо своёв родинов у Пряшові, де одробила і найбівшу часть свого актівного жывота, але мімо школьской сферы. Найплоднїшу часть свого актівного жывота Анна Кузмякова присвятила роботї у сферї народностной културы. Уж понад 30 років актівно робить у русиньскій културї, в якій за три деценії нелегкой роботы охабила значный слїд. За тот час была редакторков першых пореволучных русиньскых періодік – Народных новинок і часопису Русин (1991 – 2003), в якій єдно зо своїма далшыма колеґами-редакторами (Александром Зозуляком, Маріёв Мальцовсков, Аннов Плїшковов, Кветославов Копоровов) ся запоїла до приправы основных кодіфікачных приручників, главно до проєкту першых норм русиньского правопису (1992), а пак першого ортоґрафічного словника русиньского язык (1994), якы вышли під редакціёв доц. ПгДр. Юрія Панька, к. н. Свої редакторьскы і менежерьскы способности пізнїше вказала як шефредакторка, языкова редакторка і редакторка нового періодіка ІнфоРусин (2003 – доднесь), яке властно выбудовала і доднесь го помагать розвивати. Єй мено як редакторкы і модераторкы є тыж звязане з електронічныма масмедіями: наперед з Редакціёв народностно-етнічного высыланя Словацького радія, про яке дакілько років (2013 – 2017) наповнёвала і репродуковала обсяг популарной релації Музичны поздравы, а в сучасности партіціпує на приправі справ (до Радіоновин) з русиньского народностного жывота.
А наконець любителї сучасных модерных технолоґій і главно інтернету єй мено уж дакілько років (од септембра 2016) реґуларно реґіструють з высыланя русиньского інтернетового Радія Русин.ФМ. Способности з роботы, якы Анна Кузмякова здобыла анґажуючі ся в русиньскім русї по роцї 1989, могла апліковати і в найвысшых функціях в першій пореволучній русиньскій орґанізації – Русиньскій обродї на Словеньску – наперед у функції таёмнічкы (1999 –2001) а наслїдно і председкынї той орґанізації (2001 – 2006).
З выменованых актівіт видно, же Анна Кузмякова найвеце часу присвятила роботї з русиньскым словом – писаным і говореным. Так, при взнику Сполку русиньскых писателїв Словакії (2001) не могла не стати ся ёго членков. Як авторка, або як едіторка стояла за приправов розлічных книжных проєктів Русиньской оброды, як наприклад книжкы: Материне слово гріх забывати (2004) – зборника про декламаторів русиньской поезії, прозы і малых сценічных форм, Фольварк на красным мйыйсцу є (2005) – зборника народных співанок із родных Странян, Русиньскы перлы (2009), Русины весело і важні (2013)… Немало часу (скоро три рокы) Анна Кузмякова присвятила готовлїню властной публікації – книжкы Наша двадцятьрічна путь (2010), котра была выдана к 20-ій рочніцї Русиньской оброды на Словеньску. Публікація вышла в двох языках, по русиньскы і по словацькы і мапує цїлых 20 років дїятельства першой пореволучной орґанізації Русинів на Словакії – Русиньксой оброды. Як мож з высшеуведженого збачіти, Аннї Кузмяковій належить шпеціфічне місто в орґанізації Сполок русиньскых писателїв, бо она нелем же робить із русиньскым словом як авторка ці редакторка русиноязычных выдань, але го ай актівно пропаґує, а таксамо ся анґажує ай на многых іншых фронтах возродного процесу Русинів, а то од самых ёго зачатків.
З єй пропаґачных актівіт з русиньскым говореным словом мож увести успішный проєкту Духновічів Пряшів – цїлословацькый конкурз в декламації русиньской поезії, прозы, народного розповіданя, властной творчости і малых сценічных форм.
Ёго цїлём од самого зачатку є стімуловати навчаня русиньского языка, выглядовати новы таленты –декламаторів, модераторів, а може і потенціалных авторів – творцїв літературы в русиньскім літературнім языку.
А она сама за найвыдаренїшый свій проєкт в контекстї розвоя і пропаґації русиньского слова (і того співаного в дусї народных традіцій) поважує приправу і выданя ЦД Гімнічны співы Русинів, котрый мав свою жыву премєру в роцї 2003 почас 7. Світового конґресу Русинів у Пряшові. Подарило ся єй дати довєдна ґрупу професіоналных співаків з ПУЛЬС-у, котры наспівали 10 гімнічных співанок, такых як: Отче наш, Вручаніє (Я Русин быв…), Гімна підкарпатьскых Русинів, Горы нашы (лемківска пісня), Русин (гімнічна співанка сербскых Русинів) ці Многая лїта і іншы часто співаны і граны співанкы на русиньскых акціях. Тото ЦД ся хоснує на початку засїдань Світового конґресу Русинів (гімна Я Русин быв…), на отворїню Духновічового Пряшова і на многых іншых русиньскых акціях.

Здрой: Русин ч. 1/2019,
скорочіня і управа: -кк-

Недїльны віршы: Людміла Шандалова

Під місячком

Пастырь їх заганять
із темной лучіны –
овечкы біленькы
світелка невинны

Попасать, вера їх
достойно з высоты
аж душа знїміла
з красоты – цливоты

На дражку джмурькають
скручену узенько
де мілый на краю
нукать мі серденько

Дві звізды близіцко
яснїшы од другых
притулны суть личком
збляднутым од тугы

 

В огнї

Поломінь белавый
над тїлом з ясіня
в языкох зведавых
бісїду почінать

О тім што выдав день –
же любов за думков
кладе ся на огень
з каждіцкым деревком

Поломінь белавый
мазурку підскочів
сповідї болячі
спалює спред очі

Стровить дня непокій
стоптать го аж на днї
а покы затихне –
душі є приємнї

Вышла книжка дїтиньскых пригод У дїдка на дворї Марії Шмайдовой – красный дарунок про найменшых

В тых днях вышла перша книжка авторкы Марії Шмайдовой: У дїдка на дворї. 17 куртых повідань про найменшых в азбуцї і латинцї – по русиньскы. Публікацію выдав Сполок русиньскых писателїв і може быти вгодным дарунком під ялічку про тых, котры ся хотять вернути до носталґічных часів свого дїтинства на селї. Бабка Марінка і єй внучата – Тімонко, Біанка, Танїчка і Ганїчка пережывають неповторны сітуації на дїдковім дворї в маленькім русиньскім селї Потічкы недалеко Стропкова.

Книжку мож купити ту.

Слово на путь новій книжцї
Мале селечко на концю світа в якім не суть жадны школы, обходы, лем пару хыж, єден сeльскый уряд, автобусова заставка і церьков. Зо штирёх стран го лемують берегы з паствинами, луками, ззаду ся зеленїють лїсы. З великым і рушным містом, де є велё моторів, людей, вшеліякых будов ся то не дасть порівнати. Поставите ся ту – в Потічкох, тварёв проти сонцю і вітру, розтягнете рукы дошырока і зглубока ся надыхнете. Чуєте тот люфт? Свіжый, пахнячій, можете ся розбігнути і вольнї дыхати. Ту учуєте цїлу красу природы, слободу, вольность і спокій…
То саме чую і я, а чують то і мої дїти, якы ся в часї вольных днїв радо вертають домів. Якось скоро выросли, розбігли ся до світа, выштудовали у великім містї. Мають уж свої родины. Пришли уж і внучата. I они часто приходжають на тото найчаровнїше місце на світї. Не забывають на нёго. Но зо вшыткого найглавнїше є, же не забывають на свій родный язык – на русинчіну. Бісїдовали по русиньскы зо своёв бабов, мамов, татом, сусїдами, камаратами. Бісїдують дотепер, не забыли на то, не стратили у великім світї своє – я.
Хочу моїм штирём дїтём подяковати, же свої дїточкы учать по русиньскы, а не ганьблять ся ани у великім містї быти Русинами. Свою книжку хочу присвятити праві їм, бо они і їх дїти – мої внучата мі давають іншпірацію і охоту до писаня. Кедь бы моменты зо сполочных хвіль не были записаны, не было бы ани можне подїлити ся з нима з другыма людми, дїтми, родинами. Велё іншпірації мі дає і мій муж, котрый свою бісїду знать приспособити дїтячому світу, а свої думкы выповісти незвычайным, лем ёму властным способом. Вшытко тото треба уж лем дати на папірь і понукнути чітателёви, якый рад венує свій час обычайным людьскым, дїтьскым пригодам, повным
сміху, забавы, але ай поучіня.
Няй пригоды з моїма внучатами будуть на радость із хосенно прожытого часу з книжков, написанов языком, якым, надїю ся, іщі холем де-ту говорять родічі із своїма дїтми. Таксамо вірю, же мілы повіданя ся стануть іншпіраціёв про многых тых, котрым годноты традічной родины не суть чуджі.

Авторка.

 

Мґр. Марія Шмайдова ся народила 8. фебруара 1964 в Стропкові. Цїле дїтинство пережыла у Свіднику, де выростала в родинї ласкавых і люблячіх родічів – Марії і Николая Бабеёвых. Основну девятьрочну школу выходила у Свіднику, де выростала, але много інтересных моментів пережыла і зо своїма старыма родічами, котры походили з Вышнёго Комарника і Шеметковець. Середнёшкольскы штудії єй привели до Пряшова, де выштудовала на тогдышнїй Середнїй педаґоґічній школї шпеціалізацію учітельство про матерьскы школы. Робота учітелькы найменшых дїточок ю наповнёвала, але по часї вырїшила рoзшырити сі шпеціалізацію і на Педаґоґічній факултї Конштантіна філозофа у Нїтрї абсолвовала штудії учітельства про першый ступінь ОШ.
Высокошколькый діплом єй дав можность учіти в основных школах в окресї Свідник і Стропков, де одробила довєдна понад 22 рокы. Ласка к літературї, декламованя на розлічных літературных конкурзах – то были зачаткы, котры ю напрямовали на записованя незвычайной засобы слов малых дїтей, котры зачінають бісїдовати. Іншпіраціёв єй были нелем дїти в школцї, але главнї єй четверо дїтей, котрым ся з ласков веновала. Час плынув, дїти повыростали, а пришла ай зміна роботы. Марія Шмайдова як скушеный педаґоґ по роках учітелёваня перешла робити на школьскый уряд до Стропкова, де робить уже шістнадцятый рік. Меджітым дїти поодходили з дому, до родины пришли внучата – неконечне жрідло нападів і іншпірації. Сполочнї пережыты найкрасшы моменты з тыма найменшыма з родины – із своїма внучатами Марія Шмайдова попробовала зафіксовати до куртых повідань. Так ожывать мале русиньске селечко на концю світа – Потічкы. Ту ся одограють чаровны пригоды бабкы
Марiнкы і єй внучат – Тімонка, Біанкы, Танїчкы і Ганїчкы. Вєдно із своїм мужом Павлом ся їм з ласков венують і суть пересвідчены, же внучата мають дар змінити каждоденный жывот на приповідку.

 

Автор: Марія Шмайдова

Назва: У дїдка на дворї (2020)

Выдав: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2020

Чісло сторінок: 100 с.

Язык: русиньскый (азбука і латиніка, двойґрафічне выданя)

ISBN: 978-80-89746-06-4

Цїна: 10 

В припадї, же хочете собі купити книжку, контактуйте нас ту.

 

1 2 3 22