Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 3. місце: Людміла Шандалова

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Людмілы Шандаловой – 3. місце

Самко хоче звірятко 

     Гурааа! Маме дома псика. Уж єм вам о тім гварив? Кедь іщі не знате, та вам мушу вшытко, але цїлком вшытко доподробна розповісти.

     То было так. Тато нїґда не хотїв нияке звірятко. Преснїше – нияке звірятко у нас дома ся не сміло зъявити, де то іщі быти далшым членом нашой фамилії. За каждым разом, кедь єм спомянув, же тот або тот камарат мать псика ці даякого білого кралика, тато гнедь спознав мій замір. Перше ся му ненападнї скривили бровы, потім ся кус затрясла борода а за тым катеґоріцкы высловив:

„В жаднім припадї! Ніч мі ту не буде смердїти!“ Дарьмо єм пробовав, вшеліяк го просив, обскаковав, спинав рукы, обіцяв, же ся постарам. Ніч не помагало! Ани пса ани жадне інше звірятко неслобідно было привести домів. Мачку? Не думайте! Морча? Забудьте! Ани рыбкы, ани пташкы, доконця ани малу білу лабораторну мыш. Таку малу, маціцку. Нї!

     Раз сьме ю, но мышку предсі, тайно з мамков купили в акварістіцї, пересвідчены, же таке мале і міле створїня не може быти на шкоду никому, бо ю ани поряднї не видно. Але то сьме ся кус перераховали. Тота до вечера мусила ся з моёй дїтьской ізбы шумнї-краснї выпрятати. Тато, лем што пришов домім з роботы, скоростёв ракеты обявив наше таёмство, указав палцом на Жмурку – мено сьме мышачій камаратцї выбрали по довгім ваганю з даякого часопису, а завелив пріснї: „Гет!!“ Такой нам было ясне, же кедь гет, та гет. Але де гет? Лем так до вечера не є предсі легке спрятати мале мышчатко? Де асі? Скрыю ю під ґавч? Буде лабками цупкати! Дам за дверї на ходбу? Дахто ю вкраде або мі втече. Нї!

     Слава! Наконець ня напало. Кедь кус пороздумую, фурт ня дашто мудре нападе. Я уж єм такый. А так єм мышку зо вшыткым спаковав і однїс до найлїпшых рук. Iщі добрї, же бабка жыє у другім панелаку недалеко од нас.

    Бабка ся зміловала як відїла мої смутны очі а повіла: „Што я з нёв буду робити?“ Но, та робила, што знала. Журка ї была сполочнічков у самотї, она ся з нёв грала, брала до рук, гласкала а главнї добрї кормила. Я там ходив часто, але бабка з нёв была частїше. Найрадше мала Жмурка тендеріцю. Аж раз, кедь уж была Жмурка у новім домові осмілена, добрї выкормлена, кус і може розпещена, што не зробила! Цвак! Своїма острыма зубками хняпла бабку по руцї, добрї ю вкусила і файнї пошкрябала. Аж до кырве. По такім мышачім маневрї ай бабчине сердце затвердло. Лем што єм пришов посмотрити і побавити ся з мышков, бабка уж мі з дверей загласила: „ А берь сі ю!“

     Скончіли вшыткы мої ховательскы пробы. Вера. Плакати єм не плакав, бо єм предсі хлоп, але єдно мі не было. Бабка є інакше супер, она взяла мышку до ладічкы, мене за руку і давай – ідеме назад до акварістікы. Шумнї сьме поздравили, остатнє єм охабив на бабку.

„Пребачте, знате што, мы пришли вернути мышку, бо ня так назлостила, барз ня пошкрябала, вірьте мі, я ся не годна о ню старати! А наш Самко таксамо нї. Што такый хлопець знать коло такого звірятка робити?!“ А іщі довго бабка з продавачков вела бісїду, выслїдок з того быв такый, же я ся кус ганьбив, же ся не знам о мышку постарати, а то уж єм мав 6 років, но а мышка-небожатко ся вернула ку старым камараткам. Кромі того, мали сьме назад 2 Евра, котры сьме заплатили за мышку. Ани сьме ся не сподївали на то, были бы сьме мышку і задармо вернули, лем жебы ю взяли, але зась єм ся пересвідчів, же бабка, што ся тыкать бізнісового выїднованя, не мать хыбы.

Дві Евра мі бабка дала до кешенї, жебы єм сі дашто купив. Я сі купив, ани не знам тївко змерзлин.

Так ся на мышку забыло. А відїло ся, же я ся можу розлучіти з думков, же раз буду мати холем павука на стїнї без того, жебы го требало під минутов зліквідовати, бо на векше звірятко єм не міг ани подумати. Аж до єдного дня.

Як тато пришов на то, же треба пса

     Нооо, але то кус протекло воды а кус єм ся дашто веце підучів в школї, бо уж єм мав нецїлых 9 років, як сьме ся престяговали до нового дому.

      Мі то было єдно де жыєме, было мі і в бітовцї добрї, мав єм там велё камаратів, ай до школы было недалеко. Мало то і велё далшых выгод таке бываня в містї. Наприклад, змерзлину сі можете купити коли лем хочете.

    Але нашы таке надумали, же дім. А то іщі дім на селї. Дакус ня то преквапило, кедь ся звідали што мы, дїти, на то повідаме. Я сугласив, бо мі обіцяли властну дїтьску ізбу, што бы значіло, же молодша сестра не буде за каждым разом ходити гласити мамі, же сі вечур не мыю зубы. То ня потім вырушує, бо мытя зубів поважую за цїлком даремне а не є то таке інтересне, як ся грати під перинов довго до ночі з анґлічаком.

     Нашы ся будовали а мы ходили із сестров до школы якбы ніч. Было велё роботы коло будованя, але мене то даяк обышло, окрем того, же єм пару раз перевіз фурик піску. Неповный, самособов. То было забавне, а іщі было забавне бігати в ґумакох по розмоченім дворї або ту і там шплюхнути з млакы сестрї на новы ногавіцї. Она реве про кажду сомарину. Є там того, кус болота!

      Кедь сьме ходили на ставбу, та сьме пару раз понад хыжу у полю відїли біжти лишку або серну. Мама гнедь вытяговала мобіл а крічала на тата: „Посмоть, посмоть, то яка красота!“ Спущала клапку фотяку, ці награвала на відео. „Я ся так тїшу, питно так єм сі то представлёвала, то є рай!“ розплывала ся од радости.

     Тато ся посміховав, потім указовав на копы якы вырыла  кыртіця, потім на дїры од грабошів, потім збачів і гада. Лем слїпуха самособов, не їдовату змыю. Такой нас выганяв гет, я зазерав, але тато охабив гадинча стратити ся в траві. То уж ходив кус захмуреный.

     Конечнї сьме ся престяговали. Было то в осени, памятам, же осїнь тогды была прекрасна, сонячна і пахняча. Стромы ся пышыли вшыткыма фарбами, вітор здував листя під ногы, мы сьме го із сестров їмали, а потім вышмарёвали понад себе догоры. Ходили сьме на двір кажду хвілю надыхнути ся свіжого воздуху, або посидїти на лавочцї. Вшытко было про нас нове і незвычайне. Спів птахів, гускы якы одлїтали в до теплых країв а на небі творили вшеліякы ґеометріцкы образы, лишка што ся заставлёвала на бережку, бо сьме ї вошли до раёна, дві серенкы скрыты недалеко в крякох – просто романтіка.

     Аж покы в зимі татови куніцї не погрызли на моторї вшыткы електрицькы каблы а покы сьме в снїгу на дворї не збачіли ступляї, о якых мама усудила, же то наісто будуть вовчі, бо в ночі чула за домом вовче вытя. Є правда, же тогды спала, но істо ся ї то не снило… То была послїдня капка. На другый день тато повів: „Треба нам пса!“

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 2. місце: Юрко Харитун

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, віршы Юрка Харитуна – 2. місце

Прийде час?

Гробы без вінцїв
А я на голові тернёвый маю
І в сердцю клиньцї остры
Якы вырвати не знаю
Прийде час
Під хрестом Ісуса Христа
помолю ся Богу
вінцї положу на гробы моїх
запалю свічкы
і буде так як колись

Хто бы так не любив?

Квіткы люблять сонце
як мати дїтину
Так люблю і я
наш край
нашу долину
Коли іщі колыску чую
прекрасный спів над нёв
Як вода із жрідла,
тече до віршів любов

Як є менї 

Під Татрами
не зле менї
Лїпше бы было
де жыли предкы мої
Не можу там
Село на днї преграды лежыть
Я не орел
я не мотыль
аж сердце болить
лїтати над ним
Коли о тім писати перестану
може буде лїпше менї
Але правда така
без нашой долины
сирота я

Пришов час

Дванадцять годин
і якась минута
Послїдну ціґаретлю не курю
не даю до рота
Шмарю до болота
дость было того
Не грызе мене
не дусить як колода
Теперь хоць сива борода
чую ся як замолода
Може співати
Яка погода

Колыскы і гнїзда

Што менї треба
про Русина
на стары колїна?
Белаву тинту як небо
гору папіря як Ґаздорань
і тілько пер як із орла
Потім як ґазда до ораня
дати ся до писаня
Ґазда учую в бороздї дрозда
а я у віршах материньскы слова
Нашы колыскы
нашы гнїзда

Літературный конкурз Марії Мальцовской 2020, 1. місто: Мірослав Жолобаніч

Выбране з Літературного конкурзу Марії Мальцовской, рік 2020, тексты Мірослава Жолобаніча – 1. місце.

 

Муза

Прияв єм рїшіня, же напишу гумореску. Таку, котра бы была актуална, занимала бы ся проблемами сучасной добы а самособов, жебы была смішна а потїшыла чітателїв.

Приятелї мі говорили, же то про мене не буде проблем, а кедь ня копне муза, піде вшытко як по маслї.

Приправив єм собі папірь перо і окулярї а повный ентузіазму, цїлый натїшеный сїдам собі за стіл.

– Добрї, але як зачати, – бісїдую собі в духу – яку тему хочеш рїшыти?

– Ай, яй, уже є ту першый проблем. Не можу собі помочі, але вызерать то так, же без музы то не піде.

– Почекам, тадь часу маю аж–аж а зохаблю ся тов музов ай копнути. Тілько вытримам.

– Де лем тота муза може чоловіка копнути? – роздумую. Яков силов може копати? Слабо, силно?

Подля мене, чім силнїше, тым лїпше.

А што, кедь ня то буде болїти?

Кедь ня копне до головы, може то цїлком нарушити мої думкы, може способити хаос в голові.

Як буду потім годен писати?

Што, кедь ня копне до задніцї, не буде то про мене понижуюче?

Што остатнї части тїла, не говорю уже о тых інтімных. Говорить ся, же музы суть невыспитателны.

Такы вопросы ся мі громадили в голові, єден за другым, аж єм зачав о собі похыбовати.

– Дай собі каву, наіснї ті поможе, – гварю сі – пізнїше дашто выдумаш.

Досправды, кава мі зробила цїлком добрї, аж так, же єм сугласив сам із собов, же муза ня може копнути де лем хоче, а з інтензітов яков лем хоче. Няй є то чім скорїше.

Інтімну часть свого тїла сі буду хранити руков, а другов буду писати.

– Іщі щастя, же маю дві рукы, – говорю сі.

Рукы єм собі положыв на справны місця а чекам.

– Подь гев, музо, чім скорше! – говорю цїлый натїшеный.

Чекам, чекам а ніч, Муза не приходить.

– Як довго треба чекати на музу? Найде собі про мене час? – суставнї роздумую.

Чеканя на музу єм собі меджітым спестрив рогликом з маслом і теплым чаём.

– Кады може прийти тота муза? Облаком, дверями? Буду єй чути, кедь прийде? Дасть мі даяке знаміня? А што кедь буде бісїдовати чуджім языком, буду єй розуміти? – вопрос за вопросом ся мі тискать до головы.

– Выбрав єм собі добре місце на писаня? Што кедь ня глядать даґде по бітї? Піду єй поглядати.

Цїлый безрадный єм зачав ходити по бітї, з ізбы до ізбы. Обзерам ся, фурт ніч. Думам, же ся мі не посмівкує даґде за хыребтом. Зашов єм ай до кухнї, а ту єм собі усвідомив, же є час на обід. Зогрїв єм сі їдло, скоро го до себе наметав а про істоту єм собі уварив повну термоску кавы, жебы–м ся не стримовав, при писаню.

Біжу на своє місце, сїдам собі за стіл а чекам. По добрім обідї (варила жена) зачало на ня приходити спаня, я тому говорю „постґастрална деменція‟.

Але, хвала Богу, кава з термоскы помогла.

Усвідомив єм собі, же то так дале не піде.

– Уже дость того чеканя, спробуй писати ай без музы! – повів єм собі. Напиш холем пару рядків а потім увидиш як далше.

Чудуй ся світе, до головы ся мі зараз зачали горнути думкы єдна за другов аж так, же єм не стигав писати.

Тогды єм тому порозумів. Не треба чекати на музы. Музы жыють в нас, в нашій голові. Прийдуть тогды, кедь будеме хосновати наш розум, нашы чутя.

– Не мушу уже чекати на музу, можу писати ай без нёй, – зрадовав єм ся.

Розъяснило ся мі ай тото, же музы прийдуть аж тогды, кедь наш розум, нашы чутя і нашы змыслы підпориме своёв роботов, своёв снагов. Зараз єм увідїв музы всягды коло себе, в людёх, в природї…

Зёйкнув єм од радости і допив каву. За короткый час єм завершыв писаня моёй першой гуморескы. Чекав єм довго, покы єм тому порозумів, але вірю, же при писаню далшых ся уже не буду так довго стримовати і трапити.

Уже знаю де перебывають музы.

Захранка

Быв єм зуфалый і перестрашеный, але голос в телефонї быв приємный, так єм ся надїяв, же мі поможе.

– Гало, є там захранка?

– Гей, з чім вам можу помочі?

– Прошу, кобы сьте загнали санїтку ід хворому чоловікови.

– Кілько років має хворый?

– Не знаю, зараз ся попозерам до ёго обчаньской леґітімації.

– Але быстро, бо не мам час. На лінцї маю далшы говоры. Будьте пресный а стручный. Мы ту не маєме час на довгы говоры. Ту не є жадна порадня.

– Самособов, уж то буде. Уж то маю. Хворый ся народив в тісяч девятьсто штиридцятім роцї.

– Я ся не прошу, коли ся народив, але кілько має років!

– Но то ся дасть легко выраховати…

– А што собі думаєте, же мы сьме ту даякый математічный устав, або што? Мы на захранцї не маєме час раховати вік хворых! Одповідайте преснї на вопросы, бо скончу говор.

– Добрї, добрї, хворый має вісемдесят років.

– На што ся поносує?

– Болить го голова а має высоку горячку. Лежыть в постели а є цїлый мокрый. Ай заголовок має цїлый мокрый.

– Загловок мі ту не споминайте, што я з тым мам. Кедь го болить голова, так то може быти ай обычайна міґрена.

– То не є міґрена. Є цїлый здушеный, трясе ся од зимы а болять го кости. Попросив ня, жебы-м вам зателефоновав.

– Як знаєте, же то не є міґрена? Небодай сьте доктор?

– Нї, нї, не єм доктор, я лем чекам з хворым на доктора.

– Кедь не сьте доктор, так хто потім сьте? Што там робите а як сьте ся ід хворому дістали?

– Є то нутне?

– Бізовнї. Што кедь сьте ся вламали до біту худакови пензістови а хочете го выкрасти! В такій сітуації мушу кликати поліцію. В днешнїй добі то не є ніч выняткове.

– Не клічте поліцію! Прошу! Я єм ёго внук а маю ай ключ од ёго біту. Каждый день му ношу обід, бо сам собі уж не бірує наварити.

– Так то вам можу і не мушу вірити. Ваше мено, чісло обчаньской леґітімації і вашу адресу сі прошу! Про істоту, кобы ся просили поліцайты.

– На што вам суть тоты інформації, тадь я не хворый!

– Вы ся о то не старайте. Мы собі подробнї записуєме факты, котры мусиме пізнїше уверейнёвати в штатістіках. Они суть барз потребны в нашій роботї. Перегляд мусить быти во вшыткім, знаєте кобы дашто…

– Добрї, добрї, вшытко вам надіктую. А коли прийде санїтка?

– Ёй, то ся начекаєте! Моменталнї маєме к діспозіції лем три санїткы. Остатнї суть попсуты. Кедь ід тому прирахую дас двадцять наголошеных пожадавок, так може дас о три годины.

– Слухайте, але хворый має высоку горячку а в ёго віку то уж не є сранда. Тадь то є неможне. Вашы речі вызерають як высміх!

– Што собі доволюєте, якый высміх! Ту не є жадный кабарет, а тото што говорю, не є сранда!

– Добрї, добрї, перебачте, але коли прийде санїтка?

– Уж раз єм вам говорила, же наскорїше так о три годины!

– Аж о три годины? Хворый може до тогды ай душу выпустити.

– Чом бы выпущав душу? Не звелічуйте, чоловіче, а не знервознюйте працуючіх людей.

– Я вас не хочу знервознёвати, лем ся чудую, же екзістує такый легковажный приступ ід чоловікови.

– Вы дякуйте щастливій долї, же сьте ся ід нам докликали а же сьме перебрали вашу просьбу уж ай з оглядом на покрочілый вік хворого.

– То мі хочете повісти, же покрочілый вік чоловіка є діскріміначным чінителём?

– Хто вам таке гварив? В основі нї, але лем в основі, кедь то хочете знати. Вшытко насвідчує тому, же про нас є взацнїшый чоловік, котрый має жывот перед собов, як чоловік, котрый уж має скоро вшытко за собов. Така є реалность в днешнїм світї а з тым ся уже не дасть ніч робити.

– Но тото! Я собі думам, же то не є так а же ся треба справовати подля моралного прінціпу.  Ту іде предсі о людьскый жывот! Вам ніч не говорить Гіппократова присяга?

– Яснї, яснї, справуєме ся і подля того, але лем даколи. Знаєте, жебы люде не повіли…

– Не маєте правду. Раз кликала моя сусїда санїтку ід вісемдесят пять рочному хворому, но а санїтка пришла до десять минут.

– До десять минут? Так то мусила быти нагода.

– То была реалность, не нагода!

– Я мушу знати лїпше як вы, ці то была нагода або нї, я ту роблю а знаю якы ту суть порядкы а не вы! Будь почекаєте на санїтку, або сі го лїчте сам, вы мудерлант єден!

– Добрї, не гнївайте ся уж.

– Але знаєте, інтересовало бы ня, што сьте наварили хворому на обід?

– Пирогы.

– Пирогы хворому? Страшне!

Прудко зложыла слухатко телефону. Моя надїя на скорый приход санїткы ся скоро розплынула…

Квета Мороховічова-Цвик – русиньска журналістка і поетка

Квета Мороховічова-Цвик – русиньска журналістка і поетка

(20. апріля 2021 ся членка Сполку русиньскых писателїв Квета Мороховічова-Цвик дожывать вызначного юбілея – 75 років.)

Мґр. Квета Галасова, роджена Мороховічова ся народила 20. апріля 1946 в чеськім містї Мост, де єй родічі, як ай много іншых Русинів в повойновых роках одышли за роботов. По пару роках ся фамилія вернула до свого родного села – до Пчолиного (окрес Снина). Ту Квета наступила до основной школы, выходила першых пять клас, потім продовжовала у Снинї, де на общоосвітнїй школї, меджі людми званій „есвеешка“ зматуровала. По матурї пішла штудовати до Пряшова. У Пряшові здобыла высокошкольску освіту на Філозофічній факултї Універзіты Павла Йозефа Шафаріка. Постґрадуалны штудії абсолвовала на Катедрї журналістікы Карловой універзіты у Празї.

Русины єй знають главнї з роботы в народностнім высыланю тогдышнёго україньского радія, котре довгы рокы высылало з Пряшова. Пряшів ся став на довгы рокы ай єй містом, де прожыла значну часть свого професіоналного жывота. Але з родинных доводів по роках опущать выходне Словеньско і переходить жыти до Новых Замків, де ся і завершує єй професіонална карьєра новинарькы. Попри новинарьскій роботї в мадярьскім оточіню зачінать писати ай поезію – по словеньскы. Попритім слїдує і реаґує таксамо на подїї, котры ся дотыкають „русиньского світа“. Зачінать тым темам веновати все веце своїх віршів, котры іщі все пише по словеньскы. Знамы суть з того періоду віршы „Návraty“ , „Andrijovi, alias Andymu“. Новинарьскій роботї присвячує цїлый свій актівный жывот, аж до одходу на пензію. Говорить ся, же ід старости чоловіка тїгать веце домів. Так ай Квета Галасова по парумісячнім оддыху, час пензії вывжывать на частїшы навщівы выходного Словеньска – своёй родины у Пряшові і у Пчолиннім. Ту ближе спознає выдобыткы русиньского руху. Тоты єй натілько заінтересовали, же і сама вырїшила дати до нёго свої силы. Задоважила сі доступну літературу і зачала на собі робити. Занедовго самоосвіта принесла свої плоды. Од перекладів властных словеньскых текстів поезії вже быв лем малый крочік ід писаню віршів в русиньскім языку. Контактує пряшівскы русиньскы редакції і од року 2007 зачінать публіковати першы свої віршы. Мож повісти, же Квета Галасова ся вернула ід свому русиньскому корїню через свої віршы, котры днесь пише нелем „о своїх“, але ай „по свому“. Єй поезію мож чітати під умелецькым меном Квета Мороховічова-Цвик в Народных новинках, або в Русинї.

Квета Мороховічова-Цвик є знама тым, же ід писаню по русиньскы приступує серьёзно, з повнов одповідностёв. Она не патрить ід тым русиньскым авторам, котры пишуть много. Наспак, покы вырїшить, же дашто стоїть за опублікованя, передтым над своёв поезіёв довго робить. Є як авторка дуже скромна, a є єдна з немногых, котра з повнов важностёв приступує нелем к обсягу, але ай к формалному аспекту своїх віршів. Абы тота форма одповідала нормам русиньского языка, Квета Мороховічова-Цвик вывжывать першу можность, яка ся ї притрафила на здоконалїня свого языкового прояву. Так ся приголосила на І. рочник Лїтнёй школы, котру орґанізує Іштітут русиньского языка і културы – STUDIUM CARPATHO-RUTHENORUM 2010, наслїдно абсолвує ай другый рoчник Лїтнёй школы натїшена, же єй то посувать дале нелем у розвитку русиньского языка, але ай у пестованю і зміцнёваню своёй ідентіты. Мeджітым выдає свiй першый поетічный зборник – по русиньскы Думкы і тужбы (2010). Выданём самостатного зборника оріґіналной поезії писаной в русиньскім языку ся Квета Мороховічова-Цвик стала членков Сполку русиньскых писателїв Словакії. Поступно єй вышли ай три книжкы про дїти Камаратя спід зеленого дуба і белавого неба (2011), і переклад віршів зо словацького языка авторкы Марії Хованцовой. Книжцї дала назву Возьмий ня за ручкы/Vezmi ma za rúčky (2013). Літературный фонд єй за тот переклад удїлив Літературну премію в рамках Цїны Александра Павловіча (2014). Властныма силами выдала в роцї 2017 невелику книжочку приповідок на мотівы своёй внучкы Ніколкы: Прінцезна з павучайками „3 D“/Princezná s mihanicami „3 D“.

Ай к роботї у Сполку приступує Квета Мороховічова-Цвик серьёзно, як членка комісії при Літературнім фондї у Братїславі за русиньску народностну меншыну. Вдяка нїй много русиньскых авторів здобыло творивы штіпендії од Літературного фонду. Она сама про себе не жадала… аж на вызваня, же ай она бы могла вывжыти таку можность, дістала штіпендію, і вышла єй друга книжка поезії Любовны періпетії (2014). За ню 14. юна 2016 перебрала у Братїславі Квета Мороховічова-Цвик Літературну премію в рамках Цїны А. Павловіча, котру удїлює Літературный фонд за оріґіналный літературный твір в русиньскім языку. Здобывши таке вызначне оцїнїня, попробуєме ся при поетічнім зборнику Любовны періпетії кус приставити і приближыти го чітателёви. Авторка в нїм попробовала „выспівати“ свій, може про когось старосвітьскый погляд на супутнічку людьского жывота – ласку. Єй смуткы і радости, штось, што є в нас і коло нас, мають своє особите зафарблїня,  жывене інтровертным натурелом авторкы, до котрого ся промітають любовны очекованя, зажыткы, скламаня, надії… Ласка є іншпіратівным жрїдлом про вшыткы сорты уменя, самособов, і красной літературы. Мож ї розуміти як невычерьпну тему одколи світ світом стоїть. Ласка меджі мужом і женов, ласка родічів ід своїм потомкам, народу ці ід жывоту як такому.

Ласка має розлічны подобы. Любити мож жыве і нежыве Боже сотворїня. Любити мож дїда, бабу, нянька, матїрь, брата, сестру, хрестнята, тюткы, стрыків, вуйків, мілого, мілу, дїти, внучата, місто, валал, звірятка, красный сонечный день, доджаный день, спів, музику, людьскы чінности, вытворы…

Таксамо мож і не любити, або в менї любости робити злы скуткы, уближовати.  Дефініцію ласкы не знаєме, але знаєме, же є ту, скрашлює нам жывот, дає віру в чоловіка, помагать в тяжкостях… Не надарьмо ся говорить, же: „Ласка і горы перенашать“.

Каждый жывый твор любить по свому, ласка має свої фарбы, свої рітмы, мелодії, свої потребы, свої представы, чутя.

І у нашой авторкы є вшытко, што дала на папірь, тыж своє, віджене через її окулярї, колись, може, і „ружовы“. Чітаючі рядок по рядку розшіфровлюєме в них єй одношіня ід любости. Притім сі не нарокує вшытко што ся тыкать любви збагнути, описати, аналізовати, поменовати, выповісти.

Єй стишкы, поетічне лірізоване слово, ці вже у вязаній або вольній формі, то є лем капка в неконечности можностей, як выплавити на поверьх свої найвнуторнїшы чутя, одкрыти свої найскрытїшы, найінтімнїшы желаня, думкы.

Авторка пробує „выспівати“, своїм способом, „высклонёвати“ слова, котры добрї знаєме: любов, ласка, любость, любезность, любованя, мілота, мілованя, краса, красота, руменець на лицї, іскра в оку, тепло на душі, електрика пулзуюча в тїлї

В подобнім дусї є написана ай єй натеперь послїдня книжка поетічных рядків, котрa вышлa в роцї 2019. Авторка в нїй придає ай тему старобы, котра в собі несе ненаповнену тугы по актівнім жывотї. На нёго уже не є сил, і так поетка тоту тугу компензує писанём  – дає на папірь свою душу, хоць самокрітічно конштатує:

Не посуджуйте прісно

Мою поетіку.

Є така, яка є.

Гварять, же пасує

´Д віку.

Нам ся хоче конштатовати, же авторка є знову барз скромна. Єй скромность не є на містї нелем з оглядом на якость єй поезії, але ай на факт, же  в найновшім поетічнім зборнику ся вказала ай як добра манажерка своёй умелецькой продукції.

Квета Мороховічова-Цвик прекваплює чітателя тройязычнов мутаціёв своёй публікації. Šité niťou babieho leta/ Шыте нитков бабиного лїта/A Vénasszonyok nyara selyemszálával varrva – так ся называть єй найновшый зборник поезії (Новы Замкы, 2019). Мож відїти, же авторка є майстерков умелецького слова як в словацькім, так ай в русиньскім языку, просто повіджено – доконала білінґвістка – враховано поетічной творчости.

А же єй віршы зауяли ай шырше коло умелецькой общіны, о тім свідчіть факт, же дакотры з них были перевіршованы ай до мадярьского языка, і так книжка выходить в тройязычній словацько-русиньско-мадярьскій мутації. Авторков мадярьского перекладу є Едіта Хренкова, знама лексікоґрафка, редакторка словників, перекладателька і публіцістка. За літературны успіхы дістала веце оцїнїнь, меджі найвызначнїшы патрять: Цїна Матєя Бела (2014), Цїна Лайоша Турцзела (2014) i Цїна Матєя Бела за цїложывотну роботу (2019).

Надїєме ся, же найновшы поетічны рядкы Кветы Мороховічовой-Цвик будуть пожывов в тых крутых часах нелем про русиньского чітателя, але ай про шыршый круг любителїв умелецькой літературы з рядів словацькой маёріты, а може ай мадярьской міноріты, жыючой на Словакії.

Кветї Мороховічовій-Цвик ід єй юбілею жычіме много здравя і невычерьпный студник творивых сил на благо нас вшыткых.

Aвтор: Кветослава Копорова.

Яна Трущіньска-Сива ославила округлый юбілей

Жена многых тварей…

Яна Трущiньска-Сива – юбілуюча  геречка, режісерка, редакторка, модераторка і културно-пропаґачна манажерка.

 

Яна Трущіньска-Сива: – Народила єм ся у Выраві 7. януаря 1961 на саменьке Рождество подля юліаньского календаря. Моя мама прибігла скоро рано з дружства, де ручнї подоїла 25 коров і породила ня на голы дылї коло пеца. Покы нянко пішов за здравотнов сестров, мама за собов уж вшытко попрятала і дала ня тримати на рукы моїй старшій сестрї Мілцї. Дашто із жывотаспособности моёй мамы дістала і я. Снажила єм ся то потім схосновати у своїм професіоналнім жывотї, котрый єм мала щастя реалізовати в театрї, телевізії, радію або в музею…

  • Янко, повідж мі, на што собі споминаш із свого дїтинства у Выраві найяснїше або найвеце?

Споминам собі на копы снїгу, біленького як цукерь, што рипить під ногами. Споминам на сонечный зимушнїй день, як приходжу домів із санчатами, выпечена од морозу а в хыжі тепленько, як під пазухов. На лавцї сидить моя добра мама а на шпаргетї кыпить горнець капусты, яка по санкованю смакує знаменитї… А іщі споминам на свої зачаткы у выравскій школї. Нияк раз єм ся не могла научіти чітати… Днесь бы псіхолоґове повіли, же требало дїтину іщі зохабити у школцї, но хто о такім дачім в тых роках знав. Помогла мі аж „палічкова масть“ од моёй старшой сестры Мілкы, девятачкы, котра была все выхваленов єднічкарьков і кус єй вадило, же мать за сестру такого пняка. По пів року ся моя мысель отворила і перебігла єм у чітаню вшыткы дїти. Все на концю годины ня наш старенькый учітель Макара поставив перед школярїв і дав мі чітати даяку приповідку… А єдного дня повів: Дїти з нашой Янкы буде раз телевізна гласателька. Дїти ся розосміяли як дурны, а я ся барз заганьбила, же о мі таке гварить. Но ёго слова ся по роках до якойсь міры наповнили.

  • Од кількох років і од котрого рочника ОШ єсь ходила на oсновну україньску інтернатну школу до Гуменного? Як єсь собі звыкала быти цїлый тыждень мімо своёй родины? Або як часто єсь із Гуменного ходила домів? І як собі споминаш на тоту школу, бываня на інтернатї, на своїх учітелїв на основній школї і выховавателїв на інтернатї?

– Мала єм десять років, завершыла єм пяту класу выравской основной школы а моя сестра якраз скончіла Середню педаґоґічну школу Клемента Ґотвалда у Пряшові і як выхователька дістала місце в Основній школї інтернатній в Гуменнім. Жебы одбременити родічів, взяла ня зо собов. А так єм ся од шестой класы стала Гуменчанков. Ходила єм на тыжднёвкы. В недїлю по обідї требало сїсти на автобус, іти до Гуменного на інтернат і быти там аж до пятніцї. А якый быв інтернатный жывот? Строгый. Єдна постіль, єдна  полічка у скринї, на ізбі четверо дїтей. День розписаный на годины. Режім як на войнї. Не скаржу ся, тоты рокы ня научіли быти самостатнов, одповіднов за себе, на цїлый жывот ня научіли быти скромнов. Школа в Гуменнім отворяла і много можностей… Іти до култураку на театралне выступлїня УНТ (тогдышнёго Україньского народного театра), на выставы, на концерты, до кіна, на вшеліякы конкурзы… З педаґоґів собі рада споминам на старого директора Івана Прокіпчака, котрый знав выбавити про нашы дїти зо школы вшытко можне і неможне, і на міцно строгого, але і облюбленого учітеля ґеоґрафії Деркача, котрый нам розповідав много інтересного, што в учебнику ани не было. Ґеоґрафію коло нёго знали і найвекшы лайдаци.

  • Про мене є несподїваным зіщіня, же Ты єсь ходила на Середню здравотну школу в Гуменнім, до україньской класы. Што было главнов прічінов зміны Твоёй жывотной орьєнтації? Намісто здравотной сестры єсь ся выдала на драгу декламаторьску, герецьку, режісерьску… то значіть умелецьку. Коли єсь у собі обявила тоту божу іскру і ласку ід драматічному уменю?

– У моїм жывотї все так было, же мі были до драгы посыланы люде, котры у мі штось відїли, до дачого ня заанґажовали, даґде ня посунули. Бо ай кедь єм была самостатна, не была єм аж така самоувірена і пробойна, жебы єм ся сама десь пхала… А так в часї штудій на СЗШ (Середній здравотницькій школї), ня мій  класный учітель – українчінарь професор Штефан Стебіла зознамив на єднім літературнім вечорї з панї Юліёв Прокіпчаковов з гуменьского освітового центра. Была то роджена Українка десь од Жытомірьской области, выштудована правнічка і режісерка, котра цїлов душов горїла про поезію і театер. Ненадарьмо ся гварить, же запалити другого може лем тот, хто сам горить. А Юлія, котру доднесь поважую за свою театралну маму, у мі запалила огень про поетічне слово і про граня на  сценї. Спочатку то были лем такы курты дебаты, но попри них мі все вхабила  даяку книжку, або часопис, або мі пожычіла свій грубезный зошыт, в якім мала налїплены выстрижкы з выбером якостной поезії в україньскім і російскім языку. Нїґда мі не гварила возьмий тот вірш, або тот… Выбер все зохабляла на мене. А так ся зачало моє путованя по Пушкіновых памятникох, по Духновічовых фестівалох а пізнїше і Гвєздославовых Кубінах… Пришло і  много оцїнїнь, на якы была школа горда. А потім Юлка  заложыла при културнім домі драматічный колектів про дорослых. Мене брала на ролї молодых героїнь. Грали сьме важный репертоар – україньску класічну драматурґію – Шевченькового Назара Стодолю, Лимирівну Панаса Мирного… Такый дріл, якый єм діставала в Гуменнім, не памнятам ани з высокой школы, кедь сьме потім ходили на „Фестівалы драмы і художнёго слова ім. Духновіча‟ у Меджілабірцях, де до пороты ходили режісеры з УНТ. Все частїше єм відїла, же ня вербують до дївадла… По матурї ня позвали до Пряшова на конкурз. Пішла єм, але у моїм внутрї было велике похыбованя, ці роблю добрї і ці на то мам, быти геречков. Пересидїла єм коло фонтаны на дворї УНТ цїле дообідя а о пів дванастой єм сама себе пересвідчіла, же артістка з ня не буде і пішла єм долов містом на влакову станіцю. Авкурат пришов влак з Гуменного а з нёго выступила Маша Мальцовска, тогды іщі Параскова, наша писателька а в тім часї і перфектна декламаторка. Знали сьме ся з фестівалів. Агой, гварить, де-сь была? Але, кликали ня на конкурз до дївадла. Но, а што, взяли тя? Та, знаш, Машо, я ани не пішла водну, -одповідам єй.

Поряднї ня спуцовала, хопила ня попід руку, тримала ня міцно, як у клїщох і вывела ня горї Пряшовом назад до театру. Заклёпкала на дверї директора і як ся отворили повіла:  „Йосиф Андреєвіч, пришла за вами єдна дївочка на конкурз, пізнив єй влак…‟ А было выбавлене. Рік єм была у театрї як елевка, потім пришли приїмачкы на ВШМУ а по них драга до Кієва на штири рокы…

  • Што было інтересне про Тебе на высокій школї, на Театралнім інштітутї Карпенка-Карого у Кієві на Українї? Якы там были учітелї герецьтва?

Школа была перфектна, єдна з найлїпшых в тогдышнїм Совєтьскім союзї. Дістала єм ся до класы народной умелкынї СССР Валентины Іванївны Зимнёй. Была то божа жена. Много научіла, бо много знала. А тых людей, што было на Інштітутї! І Славяне з розлічных країн, і штуденты з арабскых країн, і чорнюси – з африцькых країн… А каждый зо своёв културов, звыками, традіціями. Через них мож было спознавати цїлый світ… Жывот в Кієві, якый мав два міліоны жытелїв, быв про ня школов жывота.

  • Што про Тя значіть драматічне уменя? Што значіть быти геречков?

Быти геречков про мене значіть жыти жывот когось іншого. Підкреслюю жыти… Бо є много герцїв, котры просто добрї грають і ніч веце. І жыють легко і суть спокійны. Жыти жывот другого, быти кымесь другым, думати інакше, быти іншый в пластіцї, в міміцї, быти просто все іншым, нестереотіпным од ролї до ролї, є часто тяжке, даколи аж самознічуюче… Є то найтяжша робота на світї, холем мі ся так видить. Але быти все єднаков бы ня не бавило. Вопрос є, ці то в театрї од тебе потребують, ці то в цїлковій поверьхности, яков є театер наповненый, дахто збачіть, дахто оцїнить і ці ті дасть можность грати розлічны характеровы ролї, на якых можеш рости. Бо герець є найзавіслїшов особов на світї. Завісить од драматурґа, од режісера і од далшых і далшых…

  • Якы поставы было про Тебе тяжко грати і якы легко? Перебач, но не відїла єм Тя нїґда грати на театралній сценї, но в малых сценках в рамках културного проґраму в нашім русиньскім музею єм собі усвідомила, яка єсь Ты добра геречка і сама себе єм ся зачала просити, ці то не є шкода, же єсь одышла з теперїшнёго Театру А. Духновіча в Пряшові.

Може і є, але думам собі, же на тот вопрос єм часточно одповіла высше. А што  ся мі грало легше а што тяжше? Одповім так. Кедь до театру пришов гостёвати словацькый режісер Пепо Пражмарі, попозерав собі наш репертоар і повів: „Віджу, же драматічны ролї ті ідуть лївов заднёв… Але у мене будеш грати к—у з добрым сердцём.‟ А грала єм вдовіцю Пашу у інсценації Сашка. Была то найкрасша роль, яку єм в театрї заграла.

  • Яка была твоя судьба по одходї з театру?

В новинках єм нашла інзерат, же в Руськім домі у Пряшові потребують културного референта. Приголосила єм ся. Роботы там было дость, приправлёвали сьме велё акцій. В Руськім  домі то тогды жыло… Попри тім єм, як геречка, много награвала в радію – приповідкы, гры, літературны пасма. Все, як єм вышла з радія, мала єм добре чутя, же тот день єм дашто добре зробила. Бо тоты проґрамы потім дома слухав мій нянё і барз ся тїшыв, кедь ня чув. А кликали ня ай до телевізії, чітати вєдно із Штефаном Гіём курты коментарї… Занедовго ся ня шеф справодайства в Кошіцёх – Ладїслав Файчік попросив, ці бы єм не хотїла наступити на місце редактора, бо приправлюють півгодиновый народностный маґазін. Сугласила єм. Дав мі зробити концепцію релації а  як єм єй принесла, посадив ня перед себе і по довгій павзї ся ня попросив: „А як хочете тот маґазін модеровати, по україньскы ці по русиньскы?‟ Одповіла єм спонтаннї – по русиньскы. Припоминам, же ся писав рік 1992, о кодіфікації ся многым іщі ани не снило а я єм як перша мала можность зъявити ся на образовках тогды іщі Чеськословеньской телевізії з півгодиновов релаціёв о жывотї Русинів і пригварити ся як редакторка і модераторка людём русиньскым словом. Не была в тім жадна політіка, не была єм членков жадной орґанізації, як пізнїше з великов ненавістёв твердили „ксутівцї“,  вырїшыла єм так зато, же мі так казало моє сердце, сумлїня і розум…

  • Із СТВ в Кошіцях єсь одышла робити до Главной редакції народностного высыланя редакції Словеньского радія в Пряшові…

– Гей. В тых роках мі было дожычено стати ся мамов. Мій мілованый сын підрїс і мав наступити до першой класы. Треба ся му было веновати. В тім часї быв в радію выголошеный конкурз на місце режісера, бо бывшый режісер пан Павел Василь одышов до пензії. Приголосила єм ся. Із трёх адептів сі выбрали мене. В пописї роботы єм мала літературну выробу – награваня поезії, прозы, приповідок, пєс і забавных релацій. Ай кедь были уж три рокы по кодіфікації, русиньскых релацій было в драматурґічнім планї мінімум. Прім грала українчіна.

Навеце, атмосфера в радію не была барз жычлива… Все ня брали, як тоту, што пришла до радія з телевізії, де модеровала по русиньскы. Была єм просто неприятель, а то і напрік тому, же єм нїґда жадній україньскій релації не уближыла. Снажила єм ся робити максімалнї професіоналнї. Тадь єм ся підписовала під тото як режісер, было то дїлом моёй професіоналной чести…

  • В роцї 2003 редакцію перестїговали до Кошіць. Знам, же редакторы силно протестовали, люде протестовали, підписовали петіції, но тоты протесты Русинів на Словакії нихто із веджіня Словацького розгласу, або влады ці парламенту тогды не слухав. Без мілости і без даякого перепрошованя Вас перестїговали до Кошіць. Як сьте пережывали тото стїгованя?

Нїт, редакторы не мали великый простор на протестованя. Были поставлены перед вопрос або-або. Або приймете понуку робити в Кошіцях, або одыйдете з радія. Споминам собі, же  в Кошіцях тогды пановав такый неписаный узус: Ай кебы нихто з Пряшівчан ту не пришов, ай кебы сьме мали высылати хоць два рокы з архіву, або набрати людей з уліцї, высыланя з Кошіць ай так піде! А так ай было. До кошіцького штудія нас перешло лем пару людей, остатнїх набрали до тімів через конкурз. Менї зістав тот самый попис роботы. Режійнї приправлёвати літературне русиньске высыланя, но і україньске. Гварить ся, же вшытко зле є і на дашто добре… Парадокснї, русиньске літературне высыланя в Кошіцях ожыло. Зачав ся робити серіал Штефана Сухого Добра вода, до роботы ся запоїли новы авторы напр. сестры Костовы, котры писали фантастічны приповідкы, робили ся драматізації зо світовой літературы. Нараз сьме зістили, же Анна Каренїна, яку єм перекладовала з російского языка, звучіть в русиньскім языку перфектнї, же ся не маме за што ганьбити, же наша бісїда може быти єднако култівована, як остатнї языкы. Тото давало чоловіку крыла і за 10 – 12 років ся зробила маса красной роботы… Тїшу ся, же єм  могла при тій роботї быти, як режісер, а пізнїше і як драматурґ. Але вшытко мать свій зачаток і свій конець… І вшытко залежить од людей. Главнї од тых, котры о вас рїшають. А так ся по рокох зачала з Братїславы, од шефа Патрії пана Ловаса, шырити така  думка, же пріорітов про народности мать быти в радію справодайство і публіцістіка, а не даяка там література, на котру треба і так велё пінязей. Просто, зачав нас міряти мадярьскым метром. Дарьмо єм  высвітлёвала, же Русины приїмають справодайство із словеньскых медій, бо нихто з нас не мать проблем зо словеньскым языком а же нам треба высылати о своїй културї, історії, особностях… Помаленькы, потихонькы, єдно за другым вшытко зліквідовали… А знате, што є чудне? Же нихто з нашых русиньскых актівістів ці орґанізацій ся не озвав… Лем пізнїше ся пробаторили і порозуміли, што ся стало. В радію єм робила 18 років, послїднїй рік в справодайстві і публіцістіцї, а потім єм на властну жадость одышла.

  • Ку театру тя але не переставало тїгати. В роцї 2017 єсь з мужом Владїславом Сивым, котрый, окрем іншого, тыж славить округлый жывотный юбілей, 60-ты народенины, основала Русиньскый коморный театр.

– Є то правда. Заложыли сьме обчаньске здружіня з тов  назвов. Тот наш крок выкликав якесь погоршіня у дирекції  Театру А. Духновіча, чому дотеперь не розумлю. Спомяну лем, же сьме приправили інсценації Муж моёй жены подля тексту Міра Гаврана, гру Жобраци о бездомовцях, білых конях і мафіянах, яку написав мій муж і яка мала барз добры одзывы. Приправили сьме таксамо сценічну композіцію того самого автора Наша звада – наш хлїб, або Русины 30 років по Нїжній… У шуфладцї маєме Місію-фікцію о тім, як Руснаци ідуть на Марс. Тїшу ся, же прийде час без короны і зась будеме мочі іти за нашыма позерателями.

  • Як ся позераш на розвиток русиньского руху в общім слова змыслї – по роцї 1990 і в

сучасности? Якы суть, подля Тебе, ёго вершины і якы пропады? На што бы ся мали русиньскы функціонарї днесь главнї заміряти? Што подля Тебе характерізує русиньскый рух в сучасности? Чом ся третёму русиньскому возроджіню не дарить заставити силный процес асімілації Русинів Словакії із словацьков маёрітов?  

– Думам собі, же русиньскый рух быв найсилнїшый і мав свої вершины в першых роках своёй екзістенції. Была ясна візія, што треба зробити, і были на ёго челї люде, котры своёв разанціёв, вагов своёй особности, ґарантовали, же  ся тоты візії тыж зреалізують. Думам тым в першім рядї на Василя Турка-Гетеша ці ёго праву руку Александра Зозуляка. Тогды ся зробило, подля мене, найвеце. Но розвивати, здоконалёвати тото, што было досягнуте, ся нам  в наступных роках, як кебы не все дарило. Дїятельство в многых орґанізаціях і інштітуціях іде подля інерції… Є пару особностей, дякуючі котрым ся днесь дїти учать русиньскый  язык, видно роботу молодых Русинів, пише пару авторів, але велика часть того остатнёго є  векшынов о етнобізнісї.  Русиньскый рух є барз роздробленый. І ці можеме заставити процес асімілації? Думам собі, же основов вшыткого є родина. Кедь родіч научіть бісїдовати дїтину по русиньскы і укаже му, же хосновати свій язык не є ганьба, маме выграте. Мій  сын штудовав на фармації в Кошіцях, на лекції, де было коло 40 штудентів, ся раз єден з професорів попросив: „А є з вас дахто іншой народности як словеньской?“ Як єдиный ся поставив мій Томаш і повів:  „Я єм Русин…‟ Ку концю штудія ся дізнав, же выше двадцять камаратів з  той ґрупы суть Руснаци. Чом ся так ганьбили признати, не розумлю.

  • В сучасности єсь културно-пропаґачнов манажерков Словацького народного музея – Музея русиньской културы в Пряшові. Чом єсь наконець вырїшила заняти тоту позіцію? Што Тя на нїй бавить? За рік своёй роботы в СНМ – МРК єсь принесла много змін до културной роботы нашого музея. Приправила єсь много інтересных акцій, ку тым найінтереснїшым патрили Медайлон ід недожытым 80-ым рокім Василя Турка-Гетеша, 90 років розгласового высыланя про Русинів Підкарпатя і Пряшівского реґіону, Ілько Сова з Баюсова і многы далшы, із своїм мужом Ладём сьте за нецїлый рік Твоёй роботы в музею наточіли із акцій в СНМ – МРК 24 відей, котры собі можуть любителї русиньской културы попозерати на ютубовім каналї музея. Де береш в собі тоту неутихаючу енерґію робити на полю русиньской културы Тобі властным професіоналным способом?

– Енерґія приходить тогды, коли єсь на зачатку дачого нового, наприклад новой роботы, котру береш як вызву і в котрій видиш змысел. А іщі дає чоловікови силу і то, кедь о твою роботу, о твої довгорочны скушености з розлічных професій мать дахто інтерес. Бо і до музея єм хотїла іти уж перед пару роками, но была єм од роботы в нїм скорше одгваряна, а была єм і одмітнута. Потенціал у мі єсь увідїла ты як сучасна директорка музея. На роботї в музею ня бавить пестрость акцій, зміна, але і то, же кедь прийду з думков, можу єй ай зреалізовати. Припомянути собі недожыты народенины Василя Турка? Або зробити тройдїлный відеосеріал о історії театру? Няй ся любить, думка є підпорена, взята до плану і занедовго можуть люде відїти выслїдок нажыво або на ютубі. Апропо, днесь маме на тім каналї 84 реґуларных одберателїв, нашы відеа відїло коло 20 000 позерателїв.

А іщі чоловік мать енерґію і охоту робити, кедь мать підпору дома, у своїй родинї. Мій муж Владїслав Сивый, Руснак од кости, чоловік верьховато обдареный многыма талентами, ці уж на писаня поезії, драматічных текстів, компонованя музикы, малёваня, ці на творчость мултімедіалну, є про роботу на полю русиньской културы барз запаленый. А так дома о вшыткім жыво діскутуєме, выдумуєме, а кедь ся нам дашто подарить зробити, вєдно ся тїшиме.

  • Што бы єсь Ты зажелала нашому музею до будучности? Бо мы, цїлый робочій колектів СНМ – МРК в Пряшові Ті жычіме певне здравя, велё щастя в родиннім жывотї, радости із своїх найблизшых і много далшых років роботы на хосен русиньской културы – в нашім музею і на полю розвиваня русиньской културы в Словакії в третїм секторї.

Дякую краснї за Вашы мілы жычіня. Што бы єм я пожелала музею? Жебы ся компетентны перестали на наш музей позерати, як на нехочену дїтину, як на штось, што взникло лем зато, жебы замыдлити Русинам очі. Жебы ся річі называли правыма менами, жебы русиньске было русиньске і україньске україньскым. Жебы і тот наш наймолодшый музей мав выбавлїня достойне 21. стороча. Жебы русиньскому музею не шкодили самы Русины. І жебы сьме мали компетентных і запаленых працовників, котры зроблять про Русинів велё хосенной роботы.

 

Розговор вела: ПгДр. Люба КРАЛЁВА, ПгД.,

Словацькый народный музей –

Музей русиньской културы в Пряшові.

 

Гиряк, Михайло

 (27. 11. 1933 – 20. 03. 2007)

Публікації

  • Співанкы Анны Мацібобовой (1993)
  • Анна Галґашова: Стружніцкыма пішниками (1993)
  • Бібліоґрафія народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (1994)
  • В сімдесятій семій країнї. Карпаторусиньскы приповідкы/In the Seventy-Seventh Kingdom. Carpatho-Rusyn Folktales (2016)

ПгДр. Михайло Гиряк, к. н. ся народив в селї Пыхнї окрес Снина в многочленній родинї. Основну школу выходив в роднім селї, в роцї 1952 скончів Штатну руську ґімназію в Гуменнім. По матурї од року 1952 зачав робити як книговник і учітель руського языка на учіліщу штатных працовных залог при заводї Вігорлат в Снинї. Попри роботї екстерно штудовав на Педаґоґічній факултї Словеньской універзіты у Пряшові. В роцї 1953 зачав штудовати україньскый язык і літературу на Філозофічній факултї Высокой педаґоґічной школы у Пряшові, яку скончів в роцї 1957. Як штуднет праксовав в пряшівскій україньскій редакції часопису Дружно вперед. По воєньскій службі ся вернув робити до редакції і став ся  міморяднї плодным редактором. За два рокы написав коло двасто статей, з котрых дакотры мали фолклорный характер. Заслугов Івана Мациньского М. Гиряк наступив до Словацького выдавательства у Пряшові, де в тім часї робив ай писатель М. Шмайда. Одты одходить Гиряк на Філозофічну факулту УПЙШ у Пряшові – Катедру укрїаньского языка і літературы, де зачінать як одборный асістент. По обгаёбі кандідатьской дізертації (1965) цїлый свій потенціал венує збераню і опису русиньского фолклору выходной Словакії. В особі фолклорісты М. Гиряка мали Русины великого кодователя русиньского фолклору. Дякуючі ёму вышли такы перлы русиньской народной творчости як: „Українські народні казки Східної Словаччини“ (томы 1 – 7, Пряшів: 1965 – 1979). На адресу назвы сам автор конштатує[1]: „Няй така назва русиньскоог чітателя не засмучує. Вшыткы знаме, же в 50-тых – 80-тых роках минулого стороча Русины Словакії з боку штату не мали іншой можности, лем ся презентовати Українцями. Од того ся одводила вшытка їх снага, хоць мужу повісти, же ани дакотры совєтьскы люде не желали собі українство за граніцями Україны. Квазіінтернаціоналізм затискав нелем україньске, але і словацьке, русиньске, чеське і под. А такы квазіінтернаціоналісты были і меджі Русинами. Як совєтьскы, так і нашы квазіінтернаціоналісты выголошовали: „Укрїнські землі воззєднані.“ Така формулація не доволёвала за граніцями Україны пестовати українство, а цалком уже не – русинство. Порозумиме то лїпше, кедь собі припомянеме выпродукованый дакотрыма пряшівскыма ученыма такзваный „політичний русинізм“. Але нащастя, на Словакії ся політічна сітуація змінила і русиньскый фолклор ся справно дефінує як русиньскый. Він такйы быв все і в моїм розуміню.“

Русиньску літературу обогатив М. Гиряк зборником: Співанкы Анна Мацібобовой (Пряшів, 1993), зборником народного розповіданя: Стружніцькыма пішниками авторкы Анны Галґашовой (Пряшів, 1993), І. том Бібліоґрафії народных співанок і народной поезії Русинів выходного Словеньска (Пряшів, 1994), вєдно з А. Зозуляком приправив таксамо на выданя Русиньскый народный календарь (Пряшів, 1995). Ґро ёго творів – то суть главно народны приповідкы. За помочі спонзорьскых дарів была выдана двойязычна (анґліцько-русиньска) публікація  приповідок (жаль, аж по смерти М. Гиряка) з назвов: В сімдесятій семій країнї/In the Seventy-Seventh Kingdom (2016).

В послїднїх роках свого жывота, окрем пережываня за русиньску културу, етноґрафію, фолклор і екзістенцію русинства як такого, М. Гиряк актівно підпоровав взник репрезентатівной інштітуції русиньского языка і културы, пару років учів ай русиньскый фолклор на Пряшівскій універзітї – Інштітутї народностных штудій і чуджіх языків. Самостатный Інштітут русиньского языка і културы на ПУ быв отвореный аж в роцї 2008, чого ся уже Михайло Гиряк не дожыв. Умер 20. марца 2007 у Пряшові, але похованый є у родных Пыхнях, так, як сі то сам желав.

Автор: М. Мальцовска (корекції i доповнїня -кк-)

[1] 100 вызнамных Русинів очами сучасників ІІ. часть. М. Мальцовска і кол. Пряшів: Світовый конґрес Русинів, 2009, с 11.

Вышла книжка 30 років Театрa Александра Духновіча. Выбер із репертоара

В роцї 2020 вышла книжка едіторів доц. Мґр. В. Падяка, к.н. і Мґр. Міхала Павліча, ПгД. 30 років Театру Александра Духновіча. Выбер із репертоара (Выдавательство Пряшівской універзіты, 2020).Цїлём выданой публікації было указати роботу Театру Александра Духновіча як популарізатора світовой драматурґії в русиньскым языку, тым тыж повказати на можности русиньского языка, до котрого мож переложыти хоцьякы творы світовой класікы. Вшыткы тоты творы суть до днешнёго в архіві ТАД в режійній подобі.

Книжка представлює субор выбраных текстів з репертоара ТАД в Пряшові, котры репрезентупть можности русиньского языка в текстах світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії. В книжцї суть публікованы світознамы творы як Гамлет (В. Шекспір), Село Степанчіково (Ф. М. Достоєвскый), Дядя Ваня (А. П. Чехов), Америка (Ф. Кафка), Непробудженый (М. Кукучін), Сконана кавалерія (Дю. Папгаргаї), Прінцовы галушкы або Угорьскый Сімпліціссімус (В. Турок) ці Адолф Івановіч Добряньскый (К. Горак).

Книга презентує екзістенцію світовой класікы нелем в світовых языках, але тыж і в русиньскім языку, популарізує світову драматічну творчость в русиньскім языку, як і оріґіналну русиньску драматічну творчость.

В публікації ся находить вступна часть єдного з едіторів, доц. Мґр. Валерія Падяка, к.н., в котрїй пише о актівітах а значіню Театра Александра Духновіча в Пряшові, о еволуції карпаторусиньской драматурґії за послїднїх 30 років. Ядром публікації суть творы світовой, російской, словеньской і русиньской драматурґії.

Тота публікація є інтересна про одборну верейность, котра ся інтересує о русиньску літературу, културу і історію, таксамо як і штудійный матеріал про літератів і штудентів русиньского языка і културы.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

Книга: Театер Александра Духновіча: 30 років. Выбер із репертоара. (Divadlo Alexandra Duchnoviča: 30 rokov. Výber z repertoára)

Едіторы: Валерій Падяк, Міхал Павліч

Рік выданя: 2020

ISBN978-80-555-2656-0

Почет сторінок: 400

1 2 3 23