Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Кобра душу опалює

Кобра ся натягла на грубый конарь строму і на сонечку ся безстаростно выгрївать.
– Опалюєш ся? – прилетїв із сосны голос Орїшка.
– То ты, маленькый? Я – же хто такый зведавый.
– Інтересує ня, накілько твоя скора уж і так многофаребна мозаіка.
– Теперь, Орїшку, облагороджую душу.
– Не выдумуй! Ты не маєш душу. А кобы так было,
та є чорна, є – самый грїх.
– Твоє думаня, пташку, передпотопне, заостале.
– Деже! Ты і днесь на грїшны стежкы зводиш і дївчата, і невісты, і хлопцїв… Же ся не ганьбиш!
– Вшытко, Орїшку, ся дасть вычістити, квітков,
перлами загладити, язвы вычачкати…
– Але ты не маєш душу, ани сумлїня, – рубать назлощеный Орїшок.
– То не правда. Я вшытко мам, – сычіть Кобра.
– Як можеш дашто таке…
– Мам! Ту є! Подь ся пересвідчіти.
Ту Кобра настерж отворила уста.
Орїшок злетїв, до рота ся посмотрив і скоро остовпів: під їдоватым жалом зретельно увідїв чісло банкового рахунку.
То Орїшка так шоковало, же ся дав до плачу.
– Якы іщі періпетії чекають нашу моралку?

Пес і камера

Лежыть Пес-стражця при будї і оцїнює свою сітуацію.
– Тото місце про моє посланя є парадне. Віджу двір, загороду, входы… Плїт є певный, высокый. Я зрак мам острый, ногы як блеск… Ани мышка ся не перешмыкне, ани пташок не перелетить, жебы то моє око в тім моментї не зареґістровало. Маїтель є з моёв службов спокійный і добрї ся о мене старать.
Але – признам ся – недавно ня назлостив, накілько до коруны липы дав намонтовати скрыту камеру. Чом? Уж мі не довірює? Тадь іщі ани раз жадный злодїй ся не оповажив… І бодай бы! Мої зубы бы му нелем ногавкы, но і задніцю… Істо бы од страху пустив рїдке до ґач. А предцї намонтовав тото противне чудо. А оно ня знервознює і уражать мою достойность.
Чом оно мать філмовати каждый мій крок, кажде махнутя хвостом?
Но нач тоту окату без нюху і слуху потребує? Не буде то нагодов прото, – пес ся фіґлярьскы усміхнув, – же хоче знати, хто ёго дім навщівлює, кедь він на пару днїв з дому одыйде?
Хыбаль так. Є то можне, бо я, хоць многых гостей познам і на них не брешу, але їх мена і чом панї дому їх сердечно вітать, чім їх гостить, тото маїтелёви повісти не знам. Ани евіденцію не веду, хто коли приходить, коли одыйде.
То ани не є в моїй компетнції. А я дотримую правило: «Не сунь носа до чуджого проса!» Здасть ся мі, же єм розлущів гаданку уміщену в корунї строму.
Прото ся мі і нервы успокоїли.
Лежыть спокійно стражця при будї і в духу маїтелёви обіцять, же одтеперь ся на нёго не буде скаржити а камеру буде сполягливо стражити.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

Осиф Кудзей: Театер жывота (укажка)

Жывот є театром а Земля є сценов,
тім реалізачный, так установлено:
сценарь пише Господь горї вічным пером,
люде суть герцями, воля режісером.

Як сьме пришли на світ з маминого лона,
засвітив рефлектор, зняла ся опона,
каждый грать поставу атрактівну, славну –
малых ролей не є, каждый дістав главну.

Гры суть подїлены кому як пасують –
дахто дістав драму, дахто комедію,
но не каждый прияв свою ролю з ласков,
дахто камуфлує, бере дві-три маскы.

Хтось ся тримле тексту, хтось імпровізує,
сценарь Заповідей Божых іґнорує,
дахто еґоіста, дахто розумнїшый –
не грать лем за себе, но шепче і іншым.

Коли ся гра скончіть (чоловік доконать).
рефлекторы згаснуть, упаде опона,
Порота выявить свої реакції –
дахто зожне пискот, дахто овації.

Хтось в небесах буде на амфітеатрї,
а хтось без анґажма – не грав як ся патрить;
в раю мать „Оскара“ актор Богу любый,
а злый – ганьбу в пеклї, де скрегочуть зубы.

Віра

Віра, то задаток думы,
то є рентґен духа,
голос, котрый не заглушиш,
манна в добі суха.

Віра, то є дар од Бога,
то мотор жывота,
прародічовска честнота,
на щастя залога.

Віра, то є покаяня,
то молитва щіра,
то твоёй мудрости міра,
духовне взростаня.

Віра, то певне корїня,
то дых давных віків,
міцный фундамент спасїня,
вінець мучеників.

Віра, то жывот в злагодї,
почливости плоды,
свята хоруґва слободы,
Кіріл і Мефодїй…

(Осиф Кудзей: Пацеркы, Пряшів: Русин і Народны новинкы, 2008.)

Марія Ґірова-Васькова: О нас, Русинах (укажка)

О нас, Русинах

Ці є така рука,
Ці є в світї сила,
Абы на колїна
Русина зложыла?

Не є і не буде
Покы лем світ буде,
Одправіку Русин
Жыв ту, й жыти буде!

Чудуй ся лем, світе,
Як ся прослявляє,
Співанку і слово
Світом розсїває.

Як соловей в лїсї
Щебоче, черькоче,
Своє родне гнїздо
Знищіти не хоче.

Хоць дїточкы ёго
Порозлїтали ся,
До гнїздонька свого
З ласков вертають ся.

Не хотять забыти
На своє родненьке:
Сово і обычай
Сердцю так близенькы.

На мамину руку,
Няньковы приказы,
На лїс зелененькый,
На прекрасны лазы.

На хлїбець предобрый
Паску святу, білу,
Во Великдень про нас
Дорогу і мілу.

Тїшме ся, співайме
Так, як сердце каже,
Своє родне, близке,
Взяти сі не дайме.

Няй сонїчко світить
Вшыткым нам єднако,
няй ненависть щезне
За море, далеко.

Вірны русиньскому
(Ку юбілею кодіфікації
русиньского языка.)

Русины, Русинкы,
Краяне, родаци,
Вірю, же не вшыткы
Сьте уже Словаци.

Днесь, кедь язык родный
З честёв величаме
І на своїх предків
З ласков споминаме.

Хочу высловити
Лем єдно желаня.
Вірны русиньскому
Будьте до сконаня!

Храньме наше слово,
храньме і співанку,
Традіції предків
Вплїтайме до вінку.

Перестаньме ся уж
За своє ганьбити.
Перестаньме з себе
Чудаків робити!

Бо каждый розумный
Чоловік на світї
Родне своє хранить,
Не дасть му згынути.

Ославляйме язык,
Материн, родненькый,
Ославляйме корїнь
Свій гордый, русиньскый!

Русинами будьме

Што може быти мілше,
Што може быти красше,
Кедь видиш книжкы, новинкы –
А в них слово родне.

Красне, слово русиньске,
Азбуков писане,
Од своїх родных предків
З ласков передане.

Храньме, не скалїчме,
Знищіти не дайме
Тото, што нам близке,
В сердцю утримайте.

Няй дїточкы нашы
Азбуцї розумлять,
Няй в своїх букварях
Русиньске находять.

Співанку веселу,
Байку, приповідку,
Стишок сердцю мілый
Ці розповідь мудру.

У выданях нашых
Лем мудрость ноходьме,
Сердцём, душов, тїлом
Русинами будьме!

О роднім краю

Краю родный, мілый,
Што з тебе зістало?
Лем лїс, деревина,
Та смутна спомина.

Де хыжа стояла,
Де росла і грушка,
Там земля зістала
Знищена і пуста.

Конарями вітор
Колыше, трепоче,
Ярочками смутно
Водічка гуркоче.

Як кебы хотїла
Слово прогварити,
Же на край свій родный
Не треба забыти.

На матїрь, на няня,
На вшытко родненьке,
Спів і слово наше
Сердцю так близеньке.

Пишме і співайме,
Радость роздавайме,
На наше русиньске
З ласков памятайме!

Бо лем хто у сердцї
На чутя худобный,
Забыти докаже
На кутик свій родный…

(Марія Ґірова-Васькова: Родне гнїздо, Пряшів:
Русин і Народны новинкы, 2008.)

Штефан Смолей: Співанкы спід Убочі (укажка)

Міла моя

Міла моя,
чом єсь ня зохабила.
Так глубоко
моє сердцe зранила.
Я ті вірив,
любив тебе єдину,
і так, міла,
без тебе не загыну.

Міла, зохабила-сь
мене самого.
Місто мене,
нашла-сь собі другого.
Міла моя,
дякую ті за любoв,
што єм ходив
так далеко за тобов.

Фалошніцё,
не загыну без тебе.
Найду собі
красше дївча од тебе.
З жалю будеш
сама скоро плакати,

як ты мене
будеш з другoв стрїчати.
Як єй буду
за рученьку водити.
Горї селом,
долов селом ходити.
А ты будеш,
фалошніцё, скламана,
твоє сердце
з жалю пукне до рана.

 

Ей, порадьте мі, люде

Ей, порадьте мі, люде,
Ці-м добрї зробила,
Же єм уж стала дївчіти,
Школу-м зохабила.

І хлопцї за мнов ходять,
Тїшу ся із того,
Уж єм сі нашла фраїра,
Посудьте якого.

Были сьме на забаві,
Не знав танцёвати,
Бояв ся за мою руку
Мене потримати.

Парібци і дївчата,
Зачали співати,
А він мене кликав домів,
Же уж хоче спати.

Ей, нашто же мі, боже,
Фраїра такого,
Стала-м собі выберати
Із хлопцїв другого.

А я свого фраїра
В танцю зохабила,
Втекла-м із забавы домів,
Як бы-м там не была.

Так ся моя забава
В тот вечур скінчіла,
Порадьте мі, добры люде,
Ці-м добрї зробила.

 

Полеть, пташку

Полеть, пташку, полеть,
Далеко за горы,
Однесь моє писмо
Мілій до коморы.

Повідж єй, же жыю,
Же на ню споминам,
О куртый час прийду,
Уж ся домів зберам.

Кедь буде лем сама,
Понагляй летїти,
Пташку, мусиш ся мі
Наскоро вернути.

Пташок довго летїв,
Далеко за горы.
Присїв на черешню,
Смотрив до коморы.

Міла у коморї
Не сама сидїла.
Другому хлопцёви
До очей смотрила.

Пташок дав єй писмо,
Што мілый написав,
Та на єй одповідь
На черешни чекав.

Міла одписала,
Же уж мать другого,
Уж не мусить іти,
Зайде ся без нёго.

Пташку было смутнї
Таку справу нести.
Знав, же го уж чекать,
Може, ани не спить.

Брате, зармучу тя,
Добрый камарате,
І моє серденько
Уж про тебе плаче.

(Штефан Смолей: Співанкы спід Убочі, Свідник: властне выданя, 2014.)

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Передволебне кредо

Віками кламаный Русине,
по сторочах ся уж поуч
і дай ся в парламентных вольбах
на перше місце!
Дай ся
на найвысшый пєдестал.
Дай там своє Я,
свій род, народность
а не – як дотеперь –
лем політікарчіня,
пінязї і баламучіня.
Вірь, лем через своє Я
перестанеш быти про іншых
слуга,
і лем через своє Я
доцїлиш
повну рівноправность
Русинів.

Пес і Мотыль

Нихто не споминать,
жебы в маю розквітнута
черешня, сливка
од жалю плакала
і Чоловіка проклынала.
– Хто вам укривдив,
хто уближыв? –
прибіг ку нещастным
Пес-санїтарь таркастый.
– Колись, санїтарю,
нас облїтовали
усиловны пчолкы,
гуняты чмілї, осы.
І серенады нам грали
і опелёвали,
а теперь
шыроко-далеко нихто,
всягды пусто, нїмо.
Без пчол нашы квіткы
зістануть порожнї,
о день, о два будуть згниты…
– Чоловік є ку природї
безсердечный і хамтивый, –
придав ся Мотыль з пупавы, –
він уж скантрив
і звів зо світа,
і хрущів, і жабы,
і саламандры…
– Тото не смієме
довше терпіти! –
злостить ся санїтарь.
– Нічіня мусиме заставити!
Гнедь і дораз!
Інакше
нам грозить катастрофа.
Зато уж днесь
підеме остро протестовати,
правду нічітелёви
до очей выкрічати:
„Ты єсь,
Homo sapiens,
розум стратив?
Ці тя сомар
по челї копытом трафив,
же так немилосердно
природу денно
девастуєш,
руйнуєш
ганебно, гыдко
наш
і свій жывот?‟
– Санїтарю, ты-сь
приятель Чоловіка, –
роздумує Мотыль, –
ты го познаш найлїпше.
Повідж мі,
віриш іщі,
же наш протест
Homo sapiens
выслухать,
щіро прийме
і конечно
уж змудріє?!

Навертаня
Образ Кривый ярок Дезідерія Миллого в Музея україньской културы у Свіднику дуркнув до брата Токаїка.
– То нам порядно гібрідны розум побаламутили, кедь сьме ся дали до той інштітуції выставити.
– Жаль, были і такы розколысаны рокы, но настав час ся спамятати, з тых панелів ся одкапчати і ку своїм до Музея русиньской културы ся побрати.
– Чом лем вы? – озвали ся образы Весна і Камінь.
І мы Миллого дїткы. Мы тыж хочеме ку своїм. Там є наше місце, там нашы просторы.
– Та не вагайме!
І выкрочіли ку родным.

x x x

Музею русиньскый,
отворь брану,
готуй хлїб, сіль
і найкрасшы жывы квіткы,
бо ся ті вертають
сынове і дївкы.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

 

Осиф Кудзей: Хрумкы (рецензія)

В сучасній русиньскій літературї облюбленый є короткый епічный жанер байкы, котрый ся обявлює у дакотрых авторів, наприклад, Миколая Ксеняка ці Штефана Смолея. Тот жанер є популарный і з прічіны алеґорічного высловлїня ся ку актуалным сполоченьскым проблемам. Русиньскы байкы ся занимають нелем общіма людьскыма недостатками і неґатівныма характерістіками, але і шпеціфічно русиньскым проблемом, з котрым ся Русины стрїчають і в сучасности (однароджованя, асімілація і непоужываня материньского русиньского языка, нелегка сітуація русиньского школства, вымераня русиньскых сел з прічіны одстїгованя ся людей до міст ці до заграніча за роботов).
Осиф Кудзей є русиньскым автором, пишучім прімарно і скоро єдино байкы, є автором многых зборників (Байкы-забавляйкы, Байкарёвы думкы, Мудрость жывота ітд.), за котры быв у 2010 роцї оцїненый Преміёв Александра Духновіча за русиньску літературу. Кудзеїв авторьскый штіл напротив класічным Езоповым байкам, ку котрому
мають ближе байкы Смолея і Ксеняка, є выразно іншый. Творчость Осифа Кудзея комбінує жанровы характерістікы байкы вєдно з анекдотов, ёго тексты суть писаны у віршах, на кінцю ся находить нелем самостатно выдїлене поучіня (респектівно авторьскый коментарь), але і смішна і нечекана поінта. Автор перетворює веце або менше знамы анекдоты до віршованой формы, котра поужывать прінціпы сілабічной віршованой сістемы, дотримованя єднакой кількости складів (обычайно) здруженого риму; ёго тексты суть зато добрї рітмічно выбудованы.
У приправленім зборнику Хрумкы ся находять розлічны тексты, Кудзей крітізує неґатівны общі людьскы властности і феномены (лїнивость, зависть, корупція, біднота ітд.), але описує і проблемы Русинів споєны з однароднёванём, асімілаціёв або вымінов первістных слов інтернаціоналізмами. В іншых байках зась смішны сітуації выходять із недорозумлїня ці конфліктів меджі двома роздїлныма людми (напр., додаватель службы і клієнт, высше поставленый і підрядженый, муж і жена, роздїлны ґенерації ітд.), ці ідеями.
Кудзеїв зборник баёк Хрумкы є легкым і ненарочным чітанём, котре докаже свого чітателя побавити і розосміяти, но єдночасно приходить к задуманю ся над сполоченьскыма проблемами. Вдяка добрї звладнутому формалному аспекту віршованого будованя суть тыж добры як тексты про декламаторьскы конкурзы.
Новому зборнику О. Кудзея Хрумкы желаме успішну путь ку русиньскому чітеателёви, у котрого ёго байкы стали уж давно популарны.

Мґр. Міхал Павліч, ПгД.

(Русин 3/19)

 

Миколай Ксеняк: Кошарик плодів (рецензіа)

Миколай Ксеняк є єдным із найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв, якого рознорода творчость захоплює літературу про дорослых, але ай про дїти і молодеж, поезію і прозу, драматічны тексты і повіданя, ці автобіоґрафічный текст Споминкы і очекованя (2013).

Read more

Сполок русиньскых писателїв стратив свого члена. До русиньского літературного неба одышов байкарь Миколай Ксеняк.

Сполок русиньскых писателїв стратив свого члена

Днесь з камюньского ґрекокалицького храму св. Петра і Павла зазвучали дзвоны помершому Миколаёви Ксенякови. Днесь рано – 1-го фебруара 2020-го року, у віцї 87 років, одышов до вічности русиньскый писатель Миколай Ксеняк з Ружомберку, родак із села Камюнка в Старолюбовняньскім окресї. Миколай русиньскым байкарём, другым председом Сполку русиньскых писателів Словеньска, автором богатой русиньской літературной творчости, автором многых статей в русиньскій і словацькій пресї, лавреатом Премії Александра Духновіча за русиньску літературу, котру удїлює Карпаторусиньскый научный центер в США.

Єдиный автор дротарьской тематікы

Быв єдным з найактівнїшых авторів старшой ґенерації русиньскых писателїв, котрого богату творчость творять главнї байкы, література про дїти і молодеж, поезія, проза, драматічны творы, повіданя ці автобіоґрафічны тексты. Миколай Ксеняк быв єдиным з русиньскых писателїв, котрый свою літературну творчость присвятив темі русиньскых дротарїв. Якраз на тоту тему написав книжку Біда Русинів з дому выганяла (книжку у 2002-ім роцї выдав Світовый конґрес Русинів), за котру быв автор в роцї 2003 оцїненый высше споминанов меджінароднов Преміёв Александра Духновіча. У споминаній публікації ся находить і ёго здраматізована Приповідка о дротарёви, котра мала в роцї 1994 успішну премєру на сценї нашого Театру Александра Духновіча в Пряшові. Многы ёго творы были презентованы в русиньскій редакції Народностно-етнічного высыланя в Пряшові і в Кошіцях, ёго байкы часто декламовали участници Духновічового Пряшова – цїлословацького конкурзу русиньской поезії, прозы, малых сценічных форм і народного розповіданя, на котрый часто приходив і сам автор Миколай Ксеняк. Родне село Камюнка, ёго жытелї і їх судьба были тым найосновнїшым жрідлом і іншпіраціёв богатой Ксеняковой творчости. Окрем многых публікацій нас о тім пересвідчує книжка, котру під назвов О камюньскых майстрах (по камюньскы) іщі в роцї 1994 выдала Русиньска оброда. Василь Хома, першый председа Сполку русиньскых писателїв Словеньска, тоту книжку назвав русиньсков епопеёв. Коротко повіджено – книжка презентує цїлорочный жывот, котрым даколи жыло село Камюнка і ёго люде (церьковны свята з традіціями і вшыткы роботы на ґаздівстві). Подля многых експертів тота публікація претендує на добрый русиньскый документ філмовой ці театралной подобы.

З біоґрафії байкаря Ксеняка

Миколай Ксеняк ся народив  4. децембра 1933-го року в бідній камюньскій ґаздівскій родинї. По основній школї в родній Камюнцї пішов до Руськой ґімназії в Пряшові, потім поступив на Інштітут руського языка і літературы в Празї. По ёго скончіню учітелёвав на основній школї в Ружомберку, пізнїше ся став директором ґімназії в тім містї, де одробив 23 рокы. Хоць свій плодный жывот прожыв далеко од родной Камюнкы, часто ся до нёй вертав нелем фізічно, але і своёв літературнов творчостёв. О любви до свого родного краю свідчать ёго слова: „Родный край про мене значіть студенку, з котрой черьпам цїлый жывот. Тот, хто ся в тім краснім краю народив, хто вдыхнув ёго воздух, хто ся набрав родных співанок, приповідок, хто перешов тот край, хто там пас коровы, орав, сїяв, косив, тот не може забыти нїґда. І нїґда на нёго не забуде. На людей, котры коло нёго жыли і котры го выховали…“

Автором тексту є Анна КУЗМЯКОВА, НН Інфо Русин

Read more

Мілан Ґай: З нами Бог (рецензія)

Сучасну русиньску літературу на Словакії в переважній мірї творить поезія. Русиньскы авторы собі язык віршів волять і зато, бо русиньска література ся находить в періодї третёго народного возроджіня, про котре є тіпічна орьєнтація на поезію, народну словесность і темы, што выходять з каждоденного жывота. Read more

Юрко Харитун: Моя тринадцята (рецензія)

Сучасна русиньска література ся находить в періодї третёго народного возроджіня і зато є у творчости сучасных авторів єдным із частых мотівів народна гордость і зміцнёваня народной ідентічности посередництвом поужываня русиньского языка писмом і словом. Тот мотів ся в текстах може находити у векшій або меншій мірї, літературно амбіціоналнїшы писателї го проявляють скрыто і дають перевагу іншым темам. Read more

1 2 3 10