Вышла нова книжка Мірослава Жолобаніча

В роцї 2021 вышла нова книжка гумору і сатіры Мірослава Жолобаніча: Захранка.

Мірослав Жолобаніч быв в мінулім роцї оцїненый 1. містом в рамках  7. Літературного конкурзу Марії Мальцвоской в роцї 2020. Новій книжцї жычіме штонайвеце спокійных чітателїв і позітівных рецензій!

Слово зоставителя

Кедь гумор і сатіра суть сучастёв нашого жывота, тогды ся чуєме слободнїшыма, дістаєме посередництвом гумору жывотодарну силу, оптімізм, чуєме в собі природну радость. Псіхолоґове доконця твердять, же гумор є єден  із главных псіхогіґіенічных елементів душевной свіжости чоловіка і бранить ёго душевному розкладу.  З помочов гумору можеме легше здолати старости каждоденного жывота.

Є добрї, кедь знаєме приїмати гумор у вшыткых ёго подобах: засміяти ся з веселой, але даколи ай смутно-гуморной сітуації, а „майстрами жывота“ ся стаєме тогды, кедь ся знаєме засміяти ай самы із себе. Нащастя, суть меджі нами люде, котры знають розосміяти нелем себе, але ай другых. Мають необычайный талент – творити гумор. Такым є ай Міро Жолобаніч. Кругу чітателїв ся представив як автор куртых высловів – афорізмів на розлічны темы, котры доповнює властныма карікатурами. Міро Жолобаніч є властно тихым, ненападным позорователём жывота і розлічных сітуацій в нїм, котры коментує властным способом – куртыма высловами – афорізмами. Они суть нелем гуморным, містами аж сатірічным выядрїнём позорованой сітуації, але часто мають в собі закомпоноване і поучіня. Як сам конштатує, ёго сатірічный погляд на розлічны аспекты жывота го робить слободнїшым і веде го к оптімістічнїшому погляду на світ і на жывот. Сьме пересвідчены, же такы бенефіты приносить гумор і чітателям афорізмів Міра Жолобаніча.

В русиньскім контекстї ся Міро Жолобаніч попри уж знамім карікатурістови Федорови Віцови стає далшым автором-гуморістом. По выданю семох книжок кресленого гумору (Bavme sa hokejom, 2013; Basketbal nás baví, 2014; IT vtipy a iné, 2015; Smiech náš každodenný/Сміх наш каждоденный, 2017; Хто ся сміє, є одважный,  2017; Хто ся сміє, є мудрый, 2018; Хто ся сміє, є здравый, 2019) ся так обявлює „нова тварь“ кресленого гумору на русиньскій умелецькій сценї. Ай выданём своёй найновшой публікації – Захранка Міро зістає в темі гумору і сатіры, але мінить жанер і представлює ся чітателёви куртыма гуморесками, котры, як інакше, доповнює властныма карікатурами.

Захранка – санїтка захранной службы приходить ід хворому ай до тых найоддаленїшых кутів републікы, жебы захранити тото найцїннїше – жывот чоловіка. Віриме, же Захранка Міра Жолобаніча в подобі девятнадцятёх куртых гуморесок стане ся сімболічно першов помочов в тых неблагых часах пандемії і приведе честованого чітателя к благородным і оптімістічным думкам, к лїпшому, надїйнїшому погляду на світ і жывот навколо нас.

Кветослава Копорова,

авторка проєкту

Книжку можете купити цез наш формулар або на мейловых адресах, цїна є 8€.

 

Выдаватель: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2021

Выдрукованя: GRAFOTLAČ PREŠOV, s.r.o.

Выданя: перше

Тіраж: 300 фалатків

Чісло сторінок: 88

ISBN: 978-80-89746-07-1

Еміл Кубек: Хрістос раждаєт ся!

В містечку М., при твердім углю, на розї Центр і Майн уліць стоїть єден обычайный двоштоковый домик, якых по меншых містах Пенсілванії всягды видно. Домик порядный, недавно помалёваный, на окнах чісты, цїлы зацлоны. Спіднїй шток зарядженый як склеп і на великій деревяній вывісцї златыма буквами блискать ся надпис: „Andrew Bukovage’s Gen. Store“. Окна, з двох сторон склеповых дверей барз вкусно заповнены товаром – в єднім окнї всякой сорты мнясиво, в другім їстиво, корениво, садовина, печіво і ін. В каждім окнї електрично освітлена ялічка з надписами ,„Хрістос Раждаєтся!“
Хто ся попозерать до тых окен, хоцьбы і не знав, мусить увірити, же на тім містї жыють Русины, бо вшыткы іншы хрістіане уж перед двома тыжднями святковали Рождество.
Вшыткых жытелїв містечка не веце як штири а пів тісяч душ. Єдна красна ірьска церьков з великов школов під патронатом монахынь прикрашує місто, хоць Ірів не так много. Недалеко од того є ґрекокатолицька церьков і два протестантьскы молитвенны домы. На кінцї уліцї ся ганьбливо скрывать маленька православна церьковця, як кібы стукаюча під тягарём премногых тяжкых турень. Вшыткого лем вісем родин патрить ку нїй, котры перед 15 роками одторгли ся од своёй старой церькви. Правда, мали дуже важну прічіну на то, бо парафіална громада не выбрала за куратора їх найголовнїшого „краяна“, што походив з того самого села, як і они. Теперь бы ся уж рады вернути, але ся ганьблять.
Часами з окресности то єден, то другый батюшка їм ходить выслужыти. Учітеля не можуть утримати, і так їх дїти ніч не знають о вірї, о церькви, ани о самім Богу. Зато жыють аж до смерти без того познаня.
Школу свою ани уніаты не мали, ани не хотїли мати. Бывшый священик їх нагваряв, благав, жебы не дали пропасти дїтём про церьков і народ, але жебы выбудовали школу, на што суть і грошы. Народ охотно бы быв согласный, но панове кураторы о тім ани чутине хотїли. Священик скликав окреме засїданя в тім дїлї і надїяв ся на здоровый розум вірників. Уж-уж векшына была за школу, але єден закрічав: „Гей, братя! А Апостол монашкы нам будуть чітати, а парастас, погробы монашкы будуть співати?!“
Народ ся збаламутив, а противници школы крічали:
„Не хочеме, не доволиме монашкам учіти нашы дїти. Нам стачіть вечерна школа… Дїти і так ніч не знають!“ і ін. – Такой зачали надавати священикови, же хоче запродати віру, обряд і самого Хріста! І выповіли му склужбу, бо баламуту, непокій робить, новы обычаї запроваджать. Правда, ку тому были і інакшы прічіны.
Священик быв барз зведавый і як такый хотїв о каждій корунї в церькви знати, што дакотрым не было на дяку. Окрем того священик конечно хотїв, з доволїнём церьковных властей, місто утренї другу Божу службу кінчіти, главно про молодеж і дїти, та й про тых старшых, котры не можуть на велику службу прийти, але кураторы „з владов данов їм од Бога“, были проти, „рады старых звыків“ і были способны здерти ризы із священика, кібы порушив їх заказ. Прічіна?!
На утренї быв піп, дяк і костелник, та й двітри старшы жены. Кураторы, лідры, вождї
церькви, попа і народа, были проти, бо ся бояли, же і они будуть мусити ходити і на
першу службу…
Свою школу не мають. Єдны дїти ходять до штатной, а другы до ірьской. До церькви ани єдны, ани другы не ходять, бо на велику службу стары ся ледва помістять до церькви. У вечерній школї дїти лем збыткы роблять. Єдны пропадають без віры, другы – в ірьскій церькви. Така судьба нашого нещастного Русина!
* * *
Над склепом, на другім штоку, в добрї зарядженій світліцї, стоїть святочно прикрытый стіл. Коло окна припараджена ялічка. На столї є нарихтовано про пять особ.
При штирёх танїрах з пантликами обвязаны пакункы, якбач, рождественны дары. Уж ся стемнїло, уж сема година. Хоць уж Святый вечур, до склепу іщі все ходять куповати, жебы каждый міг мати то, што потребує на Рождество Хрістове. В склепі четверо обслугують. Сама панї Буковіч, єй дві дївкы і єден робітник при мясї.
– Анько, ідь попозерай, ці отець уж пришов з майны?
Час уже і нам одпочіти і ку святій вечери сїсти, – повіла панї Буковіч.
Ледва Аня, штернадцятьрічна дївочка, ся рушила ку дверям, як єден майнер в робочім облечіню вступив до склепу і, не позераючі на обслугуючіх, голосно ся поздравив: „Хрістос раждаєт ся!“. „Славите!“ – одповідають вшыткы панови Буковічови.
– Нетерпезливо на тя чекаме, – говорить му жена. –
Ідь ся перезлечі, бо вечеря уж готова, а час уже заперти склеп.
Ґазда пішов на другый шток, они обслужыли послїднїх заказників, пожелали робітникови щастливы святкы, передали ёму і про ёго жену дарункы, заперли склеп і з радостёв пошатовали до свого обыстя. Отець святочно облеченый, уж чекав на них.
Засвітили ялічку, по молитві сїли ку столу. На єднім кінцї стола сидїв отець, на другім мати, на єднім боцї сидїли обидві дївкы, а четверта сторона, хоць тыж пририхтована, як кібы іщі чекали дакого к вечери, зістала вольна.
Мати роздала пакункы з дарами мужови і дївкам, а тоты зясь єй. Дївчата вискали од радости, дяковали родічам за велику ласку, но якось мож было збачіти, же ани їх, ани усмівы родічів не были природны, лем силованы. І тогды, кідь їли, тайно позерали на порожнє місто. Мовчкы їли як кібы не їдло, а слызы, котры єден перед другым скрывали, лыґали.
З малым полегшінём взбыхли, кідь при дверях забрынчав дзвінок. Анька побігла отворити дверї. То пан учітель з пару школярями пришли колядовати. Завели їх до світліцї, де одспівали колядкы, пожелали веселы свята і щастливый новый рік, за што были погощены і обдарованы.
Кідь колядници одышли, пан Буковіч одышов з їдалнї, жена сїла до кресла, схылила голову на стіл і тихонько, жалостно плакала. Дївчата приклякли ку мамі, і тихонько, жебы отець не чув, утїшали єй.
– Ох, яка єм нещастна за тоты рокы. Отець завзятый, твердый, як скала… А він, як кібы на нас забыв.., – жалостно зашептала панї Буковіч.
– Ой, мамо, не забыв, не забыв, мы сьме сі час од часу дописовали… Кібы сьте, мамо, знали, з яков ласков він о вас пише! Ани на тата не мать тяжке сердце… А прийде, прийде, мамочко, бо докінчів школу, ай місце має приобіцяне…
* * *
Пан Андрій Буковіч, хоць не вызерать старшый як 45-річный, має уж веце як 52. Пришов із северных областей Земпліньской жупы. В часї холеры, іщі як дїтвак, зістав сиротов. Переваляв ся із ласкы добрых людей, покы го не взяли до службы. Молодость не в розкошу пережыв, веце ходив по терню як по квітках і не научів ся сміяти, веселити ся. Може зато і теперь такый хмуравый, завзятый, немилосердный. Єдинов ёго страстёв были грошы! Перед тридцятьма роками дістав ся до Америкы. І то дуже тунё, бо перевоз на шыфі одробив як куріч. Дістав роботу в майнї, де неперестанно зарабляв, а ніч не утратив. Із скупости пару років ся ани не сповідав, бо там, де жыв, не была церьков, а было треба три годины путовати на возї, за што сановав заплатити. Кідь уж мав наскладованы грошы, спознав ся з єднов біднов дївчінов і оженив ся з нёв. Збыточно о тім говорити, же жытя жены при такім мужови не было легке ани веселе.
Пришли дїточкы, но отець ся не змінив, не помняк.
Сполочность росшырёвала майну, але жебы не ставляти новы домы про робітників, дала розміряти землю на фундушы і продавала робітникам по 50 талярїв, жебы сі самы выставили выгодно бываня. Андрій ани чути не хотїв о такій купівлї. І так ёго жена сама купила дві парцелы.
– Кідь єсь купила парцелы, та смоть, што начнеш з нима?! – говорив Андрій.
Побудовати ся? Ани напад, хоць ай грошы были. Зясь то є лем єй старость.
Робила, райбала, наёмників тримала, покы лем не змогла ся на домик. Уліця была тогды іщі така маленька, же не было склепу, лем з найблизшого міста товар на возах возили. Панї Буковічова вырїшила отворити склеп, і отворила го без помочі мужа, ба, і проти ёго волї. І так склеп зачав рости, а з тым і бізніс.
Дїти ходили до школы і добрї ся учіли. Найстаршый сын скінчів низшы школы і хотїв бы піти до высшых, але отець о тім ани чути не хотїв, жадав, жебы Василько ішов з ним до майны робити. Не раз вшыткым говорив:
– Я не знам ани чітати, ани писати, а жыю, зараблям, а він бы хотїв быти паном?! Но! Кідь уж хоче конче дачім векшым быти, та няй іде за попа… В семінарії не треба за нёго платити.
Скупость і зависть і проти свого родного сына, жебы тот не жыв легше, як він, провадили поступкы Андрія.
Новов старостёв матери, і проти волї отця, было послати сына до высшой школы. І платити за нёго. Хоць
як тяжко то ішло, вдячно жертвовала вшытко. Василько ся перфектно учів, а нелем же брав участь у вшыткых штудентьскых шпортах, але быв у них ай лідром. Кідь скінчів высшу школу, хотїв іти далше на універзіту, але отець свою пісню скупости повторяв:
– За попа можеш іти, на інше нїт грошей!
– Нянь, вы хочете, жебы я ішов за руського священика, жебы мі вірници розказовали і так ся ку мі справовали, як вы ку вашому попови? Нїґда! Я не дїтина. Вы ня веце не настрашите… Я ся хочу учіти, а в тім мі не забраните!
Отець, розгнїваный, скочів ку сынови, і з двигнутов пястёв ку битцї, грозячі повів:
– Так тя учіли почливо ся справовати ку свому отцёви? Так го маш слухати?
Василько спокійно стоїть, як мур, і спокійно одповідать:
– Нянь, не вдарьте ня, бо… буде шкандал!
– Вон з мого дому, вон, вон, веце тя не узнавам за сына, а кідь іщі раз ся вкажеш перед мої очі, та тя застрїлю, хоць на шыбінь піду!
– Добрї, нянь, добрї. Жебы сьте того не жаловали, – повів Василько і отворив дверї. Выходячі з комнаты, повів: – Будьте здравы, на Бога вас поручам! – Затяг дверї за собов, пішов до спалнї, жебы ся спаковати. Дївчата доповіли вшытко матери, же отець выгнав Василька, а тот ся рихтує зохабити їх.
То не была перша звада міджі отцём і сыном про школу. Мати обычайно ся не мішала міджі них, лем благала сына, абы ся дакус стримовав, бо она ся ай так о нёго постарать. Полетїла із склепу просто до сыновой комнаты.
– Дїтино, не зроб мі ганьбу! Цїла уліця ся з нас буде сміяти!
– Нї, мамонько, цїле місто, каждый знає, што ся у нас творить. Отець ня выгнав, я далше ту зістати не можу. Будьте спокійны! Не будете ся за мене ганьбити, мамко, а што-лем ся стану своїм паном, верну ся ку вам. Скорше нїт!
Мати дала за правду сынови і побігла к мужови.
– Та ты выгнав сына з дому? Ці ты ся старав о дїти?
Ці ты ся доробив до того дому? Ці-сь мі давав педу? Заробок, як другы ґаздове? Та ты лем на себе зарабляш, грошы на своє мено складаш до банкы, а мі лем платиш, як даякій служніцї. Я тя крыла перед дїтми, жебы тебе, властного отця, не зневажили! Никому єм ся не скаржила, жебы ті не зробити ганьбу. А ты теперь мі выгнав сына, як кажеш, із твого дому? А то лем про то, бо хоче ся учіти, стати ся чоловіком? Коли ты вступиш до себе? Што ты за отець? Якый ты муж?!
Андрій ани слово не одповів, же аж ся сама чудовала, же што він думать, як він ся чує. Дале му вычітала, а тот лем тілько повів:
– Я – отець! – і зістав стояти у своїй завзятости.
Міджітым Василько ся спаковав і пустив ся іти. На сходах стрїчають го сестры і з плачом кажуть:
– Де йдеш, Чарлі?
– Тато ня выгнав з дому, бо ся хочу дале учіти. Но, не повіджте то никому, бо ганьба, лем повіджте, же я одышов к родинї.
Не дав ся затримати. Мама і сестры ся з ним з плачом розлучіли. Отець лем споза фірганкы попозерав ся за нерозважно выгнаным сыном.
* * *
По сыновім одходї ся пан Буковіч змінив. Не вадив ся веце, ай вкладну книжку, переписану на обидві мена, одовздав женї. Она то не хотїла прияти. „Няй бы зістало
вшытко по старім“ – казала мужови. Але він повів: „Ты хранителька дому, а не я“ – і примусив єй взяти.
Збачіли на нїм зміну і панове кураторы. Однедавна, як куратор, на мітінґах ся тихо справовав, не наїдав, як перед тым, на попа, на дяка, а на велике зачудованя вшыткых приятелїв-патріотів, зачав охраняти і попа, і дяка.
* * *
Настала послїдня недїля децембра. Час річного засїданя парафії. Вірници ся зышли без духовника, бо тот там, хоць і быв „духовный отець“, не мав слово, также отворив і провадив засїданя цівілный председа. По ознамлїню, же касырь назад не дістав шекы з банкы, не запер свої книгы, і так контролоры не могли сконтролёвати, дїло рахунків было одложене „на будуще“ і приступлено было к вольбі новых урядників. На жадость „попабий“ партії, вшыткы з той партії были зволены. Жебы загладити дїло, было зволено пару лагоднїшых, але было вырїшено, же на будуще треба буде іщі острїше
выступити проти попови!
Тогды встав Андрій Буковіч. Вшыткы чекали, же зясь буде нападати на попа і на дяка. Місто того він зачав серьёзно говорити:
– Братя, стоп! Заставте ся! Мі ся видить, же мы так далше не можеме ґаздовати, бо ай
так з нас ся сміють іншы народности.
Мы дотеперь заобходили з нашым отцём духовным як з даякым свинопасом. Я ся не
ганьблю повісти сам на себе, же єм быв у блудї.
Кідь наш священик є нашым душпастырём, няй же буде і в парафії першым, а не ани остатнїм! Я пропоную, жебы сьме ту позвали отця духовного як нашого председу!
– Але, куме, Андрію, як таке можеме…, – озвав ся председа.
– Сїдай! – скрічав Андрій. – Я ту не твій кум, але парафіан, котрый хоче направити поблудившых. Ці справедливо, розумно і честно то, жебы, мы, неукы люде, з єдным ученым чоловіком так понижуючо заобходили?
Тадь він лем добрї хоче про нас і про нашы дїти?! Хто піде зо мнов покликати священика на громаду?
Вшыткы двигли рукы, аж і ёго „попа-бий“ кум.
– Та подьте вы, куме! Але то вам повім, хто єдно шкареде слово выспустить з рота, та му зубы зрахую. Подьте!
Вшытко так голосно говорив, же ай попадя на фарї зачула крик і полетїла ку мужови, тай гварить:
– Слухай як Буковіч страшезно крічіть на громадї! Уж зясь на нас хыбы глядають. Боже, якый тот наш жывот нещастливый, якы сьме беспомічны проти злобы пару людей… – і розплакала ся.
Делеґація уж клёпкать на дверї. Священик спокійно пущать дну двох найвекшых мучітелїв каждого духовника.
– Отче, люде сі вас жадають на громаду. Прошу, подьте з нами, – повів Буковіч.
– Радше одыйду з парафії, як бы єм мав слухати новы оскорблїня. Будьте добры, передайте вірникам мою резіґнацію. Збогом! – одповів духовник.
– Отче, я вам розумлю! Но наше наміряня є інакше, як вы думате. Не оскорбляти вас веце, але перепросити за попереднї трапезы, запрічінены вам і іншым, а з вашов помочов завести порядок. Дайте нам руку на нову честну роботу!
Священик ся согласив. І настав порядок на радость і ужыток вшыткых – старых і молодых. Каждый ся радовав змінї, а з тым честь Андрія лем выросла перед людми. Найвеце ся тїшыла тому ёго жена, і рождественный праздник быв бы цалком веселый, кібы не порожнє місто Василька при столї. Но о тім не мож было ніч отцёви повісти, жебы го не драждити, а він тыж ніч не споминав о Василькови. Трапив ся, кідь го нихто не відїв.
* * *
Такым способом минули штири Рождества. Василько чекав, же го позвуть домів, а отця грызло, же сын ся перед ним не понижыв. Матери не писав, жебы не ятрити рану, лем старшій сестрї з часу на час послав о собі справу. Сам ся о себе старав.
На тій істій універзітї ся учіла і дївка суперінтенданта майны того містечка, слечна Бекер, а почас вакацій она много доброго говорила о Василькови ёго сестрам.
Надышов і пятый, здало бы ся веселый, но про Буковічовых смутный Святый вечур. Мама зясь плакала, дївчата єй утїшовали. Лем нараз учули, як авто застало перед їх домом.
Дївчата побігли к окнам і кажуть:
– Мамко, та то авто пана Бекера перед нашыма дверями. Мама приходить ку окну і видить, же з авта выходить єден молодый, высокый чоловік, розстає ся із сидящіма в автї, шофер зложить з авта векшу пакташку ку дверям, авто одходить, а молодець-путовник ся попозерав горї до окна, зняв капелюх і здравить ся з нима.
Не спознали го. Хто то? Може то Василько? Та де там!
То якыйсь чуджій хлоп! Дївчата ани не дыхають, а під мамов ся підламують ногы, же мусила ся оперти о дївча, абы не впасти. Дзвонок зясь забрынчав.
– Наісто іде ку нам. Анько, ідь скоро отворь дверї, я не можу, бо мама скоро замлїла, – повіла Геленка сестрї.
Анька збігла, отворила дверї і попросила ся:
– Кого глядаєте?! Можу вам даяк помочі?
Паробок ся щіро на ню запозерав, голосно ся засміяв і каже:
– Анько, та ты не спознаєш свого брата?
Анька вногы выбігла до половины сходів і закрічала вгору:
– Мамочко, мамчо, Геленко! Наш Василько ту! – З тым збігла скоро назад ку братови, завісила ся му коло шыї, цїловала го, сміяла ся, плакала, вискала. – Ах, братчіку, братику мій!
Василько вхопить свою сестрічку як даяку дїтину і несе єй горї сходами ку мамі, што стоїть у дверях світліцї. Радость вшыткых тяжко описати. То не чітати, але відїти треба і пережыти то як єдну задушевну і радостну правду!
Вошли до світліцї. Василько ся порозерав, збачів ялічку і порихтованый стіл про пятёх. Порозумів. Зясь поцїловав матери руку, притулив єй ку собі і повів:
– В радости єм ай забыв, же днесь Святый вечур. Мамчо! Хрістос раждаєт ся!
А в бочных дверях стоїть надшедшый отець, і трясучім голосом одповідать:
– Славите єго! – і з розпростертыма руками іде ку сынови, притисне го ку собі і каже: – Вітай, сыну! За тоты рокы нелем ты ходив до школы, учів ся, але і я ся научів цїнити науку і тримати в почливости ученых, а міджі нима, главно свого отця духовного! І іншых єм то научів.
Василько, хоць высокошколованый, не ганьбив ся поцїловати у майнї забруднену руку свого отця і повів:
– Кідь так, то я бы не дбав іщі ай попом ся стати… – і наремно додав: – Мам, нянь, доволите мі, жебы я завтра привів до нашого дому свою заручену, слечну Кетлін Бекер, а з нёв ай ведучого фірмы, мого приятеля пана Теодора Чернея? – При послїднїх словах попозерав на сестру Гелену і заміяв ся, бо она ся аж по уха зачервенїла при спомянутю мена єй нападника, о чім каждый, і родічі знали.
– Правдаже, з радостёв привітаме обидвох, – повіли вшыткы.
І так сїли ку святій, і про вшыткых досправды радостній вечерї. По вечери ся забавляли, розповідали собі пригоды з минулых років, аж покы дзвоны їх не покликали на північну одправу і голосили: „Хрістос раждаєт ся!“.

(Еміл Кубек: Єдна стрїча – Выбране з прозы, Пряшів: Світовый конґрес Русинів,
2007, ISBN 978-80-88769-81-1, с. 59-69)

Вышла книжка дїтиньскых пригод У дїдка на дворї Марії Шмайдовой – красный дарунок про найменшых

В тых днях вышла перша книжка авторкы Марії Шмайдовой: У дїдка на дворї. 17 куртых повідань про найменшых в азбуцї і латинцї – по русиньскы. Публікацію выдав Сполок русиньскых писателїв і може быти вгодным дарунком під ялічку про тых, котры ся хотять вернути до носталґічных часів свого дїтинства на селї. Бабка Марінка і єй внучата – Тімонко, Біанка, Танїчка і Ганїчка пережывають неповторны сітуації на дїдковім дворї в маленькім русиньскім селї Потічкы недалеко Стропкова.

Книжку мож купити ту.

Слово на путь новій книжцї
Мале селечко на концю світа в якім не суть жадны школы, обходы, лем пару хыж, єден сeльскый уряд, автобусова заставка і церьков. Зо штирёх стран го лемують берегы з паствинами, луками, ззаду ся зеленїють лїсы. З великым і рушным містом, де є велё моторів, людей, вшеліякых будов ся то не дасть порівнати. Поставите ся ту – в Потічкох, тварёв проти сонцю і вітру, розтягнете рукы дошырока і зглубока ся надыхнете. Чуєте тот люфт? Свіжый, пахнячій, можете ся розбігнути і вольнї дыхати. Ту учуєте цїлу красу природы, слободу, вольность і спокій…
То саме чую і я, а чують то і мої дїти, якы ся в часї вольных днїв радо вертають домів. Якось скоро выросли, розбігли ся до світа, выштудовали у великім містї. Мають уж свої родины. Пришли уж і внучата. I они часто приходжають на тото найчаровнїше місце на світї. Не забывають на нёго. Но зо вшыткого найглавнїше є, же не забывають на свій родный язык – на русинчіну. Бісїдовали по русиньскы зо своёв бабов, мамов, татом, сусїдами, камаратами. Бісїдують дотепер, не забыли на то, не стратили у великім світї своє – я.
Хочу моїм штирём дїтём подяковати, же свої дїточкы учать по русиньскы, а не ганьблять ся ани у великім містї быти Русинами. Свою книжку хочу присвятити праві їм, бо они і їх дїти – мої внучата мі давають іншпірацію і охоту до писаня. Кедь бы моменты зо сполочных хвіль не были записаны, не было бы ани можне подїлити ся з нима з другыма людми, дїтми, родинами. Велё іншпірації мі дає і мій муж, котрый свою бісїду знать приспособити дїтячому світу, а свої думкы выповісти незвычайным, лем ёму властным способом. Вшытко тото треба уж лем дати на папірь і понукнути чітателёви, якый рад венує свій час обычайным людьскым, дїтьскым пригодам, повным
сміху, забавы, але ай поучіня.
Няй пригоды з моїма внучатами будуть на радость із хосенно прожытого часу з книжков, написанов языком, якым, надїю ся, іщі холем де-ту говорять родічі із своїма дїтми. Таксамо вірю, же мілы повіданя ся стануть іншпіраціёв про многых тых, котрым годноты традічной родины не суть чуджі.

Авторка.

 

Мґр. Марія Шмайдова ся народила 8. фебруара 1964 в Стропкові. Цїле дїтинство пережыла у Свіднику, де выростала в родинї ласкавых і люблячіх родічів – Марії і Николая Бабеёвых. Основну девятьрочну школу выходила у Свіднику, де выростала, але много інтересных моментів пережыла і зо своїма старыма родічами, котры походили з Вышнёго Комарника і Шеметковець. Середнёшкольскы штудії єй привели до Пряшова, де выштудовала на тогдышнїй Середнїй педаґоґічній школї шпеціалізацію учітельство про матерьскы школы. Робота учітелькы найменшых дїточок ю наповнёвала, але по часї вырїшила рoзшырити сі шпеціалізацію і на Педаґоґічній факултї Конштантіна філозофа у Нїтрї абсолвовала штудії учітельства про першый ступінь ОШ.
Высокошколькый діплом єй дав можность учіти в основных школах в окресї Свідник і Стропков, де одробила довєдна понад 22 рокы. Ласка к літературї, декламованя на розлічных літературных конкурзах – то были зачаткы, котры ю напрямовали на записованя незвычайной засобы слов малых дїтей, котры зачінають бісїдовати. Іншпіраціёв єй были нелем дїти в школцї, але главнї єй четверо дїтей, котрым ся з ласков веновала. Час плынув, дїти повыростали, а пришла ай зміна роботы. Марія Шмайдова як скушеный педаґоґ по роках учітелёваня перешла робити на школьскый уряд до Стропкова, де робить уже шістнадцятый рік. Меджітым дїти поодходили з дому, до родины пришли внучата – неконечне жрідло нападів і іншпірації. Сполочнї пережыты найкрасшы моменты з тыма найменшыма з родины – із своїма внучатами Марія Шмайдова попробовала зафіксовати до куртых повідань. Так ожывать мале русиньске селечко на концю світа – Потічкы. Ту ся одограють чаровны пригоды бабкы
Марiнкы і єй внучат – Тімонка, Біанкы, Танїчкы і Ганїчкы. Вєдно із своїм мужом Павлом ся їм з ласков венують і суть пересвідчены, же внучата мають дар змінити каждоденный жывот на приповідку.

 

Автор: Марія Шмайдова

Назва: У дїдка на дворї (2020)

Выдав: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2020

Чісло сторінок: 100 с.

Язык: русиньскый (азбука і латиніка, двойґрафічне выданя)

ISBN: 978-80-89746-06-4

Цїна: 10 

В припадї, же хочете собі купити книжку, контактуйте нас ту.

 

Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Продовжіня терміну до 31. януара 2021: 7. літературный конкурз Марії Мальцовской

Дорогы чітателї,

ознамуєме Вам, же термін 7. рочника Літературного конкурзу Марії Мальцовской є продовженый до 31. януара 2021. 

Сполок русиньскых писателїв Словеньска у сполупраці з Академіёв русиньской културы в СР і Інштітутом русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові выписує 7. рочник Літературного конкурзу Марії Мальцовской на найлїпшы творы в области поезії, прозы, есеїв і драмы в літературнім русиньскім языку.

Оріґіналны літературны творы в розсягу од 10 до 20 сторінок тексту (дотеперь ниґде непублікованы) може послати на адресу: ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы ПУ, уліця 17. новeмбра ч. 15, 080 01 Пряшів каждый автор од 18. року свого віку, жыючій в Словацькій републіцї. Конкурз є анонімный, то значіть, же каждый автор до обалкы з літературным твором вложить іщі єдну залїплену обалку, в якій буде ёго мено, призвіско, адреса i фотопортрет. Обалкы з менами і призвісками будуть розбалены председом пороты по оцїнїню конкурзу (буде го оцїнёвати тройчленна порота). По выголошіню выслїдків конкурзу будуть найлїпшы роботы, выбраны одборнов поротов, оцїнены і опублікованы в часописї Русин.

Вызначный успіх члена Сполку русиньскых писателїв – Валерія Падяка

(На Філозоґічній факултї Універзіты Коменьского в Братїславі ся габілітовав на доцента Мґр. Валерій Падяк, к. н.)

Новый академічный рік на Пряшівскій універзітї про Інштітут русиньского языка і културы зазначів далшый вызначный крок допереду у розвою нелем карпаторусиністікы як научной дісціпліны, але ай едукації штудентів, котры вырїшать дану дісціпліну штудовати.

День 24. септембер 2020 быв тым вызначным днём, коли по релатівно довгім (пятьрочнім) адміністратівнім процесї выступив перед Научнов радов Філозофічной факулты Універзіты Коменьского, габілітачнов комісіёв і шыроков публіков з габілітачнов лекціёв на тему: Просвіщіня верзус народна традіція: Карпаторусиньска драма зачатку 19. стороча Мґр. Валерій Падяк, к. н. з Інштітуту русиньского языка і културы. Членами комісії были проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. з Універзіты Коменьского в Братїславі, проф. ПгДр. Осиф Сіпко, ПгД. з Пряшівской універзіты, доц. ПгДр. Василь Ябур, к. н., опонентами – проф. ПгДр. Петер Каша, к. н. з Пряшівской універзіты, проф. Др. Елейн Русинко з Мерілендьской універзіты в США, і проф. Михаіл Капраль, к. н. з Научно-бадательского інштітуту А. Годины в Будапештї. Рїшінём габілітачной комісії, котрой ґарантом і председом быв проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. і по процедурї тайного голосованя Научной рады Філозофічной факулты Універзіты Коменьского став ся Мґр. Валерій Падяк, к. н. доцентом в шпеціалізації Славяньскы языкы і літературы.

 

Валерій Падяк ся народив 13. юна 1959 в Ужгородї на Українї. По скончіню середнёй школы продовжовав в штудіях на Ужгородьскій штатній універзітї шпеціалізацію російскый язык і література (1977 – 1982). Наслїдно зачав робити як учітель – філолоґ на середнїй школї, а таксамо творив школьскы учебникы. Притім ся інтензівно веновав передовшыткым літературї писаній російскым языком, котра у свій час выникала на теріторії сучасного Закарпатя. Выслїдком тых снажінь была дізертація на тему:  “Русская классика в литературном процессе Закарпатской Украины (вторая пол. ХІХ – нач. ХХ веков)”. Дізертацію обгаїв в роцї 1990 на Інштітутї літературы Т. Шевченка, Академії наук Україньской ССР у Києві під веджінём професора Василя Микитася, знамого совєтьского шпеціалісту на раннїй період розвоя літературы історічной Підкарпатьской Руси.

Розпад Совєтьского союзу і створїня у 1991 роцї незалежной Україны з єй амбіціями смерованыма к демократізації і торговій економіцї, то вшытко принесло новы можности і про В. Падяка, котрый в роцї 2000 вырїшив засновати своє властне выдавательство. Ёго замыслом было заснованя выдавательства, котре бы ся шпеціалізовало на высокоякостну книжкову продукцію, яка бы приспіла піднятю културной уровни ёго родного Закарпатя. З одступом років мож конштатовати, же тот цїль ся му подарило надміру выповнити.

Фотоґрафія: 33. научный семінар карпаторусиністікы

Почас двох десятьроч свого єствованя «Видавництво Валерія Падяка» приправило до друку і выдало понад 300 публікацій, з котрых немала часть приспіла к розвою културы карпатьскых Русинів в найшыршім розуміню слова  і карпаторусиністікы як научной дісціпліны. Треба зазначіти, же автором значной части публікацій главнї бібліоґрафічного і научного характеру є Валерій Падяк, котрый не перестав научно робити в области карпаторусиньской літературы і културы. Тоты ёго актівіты довели до того, же в роцї 2010 наступив робити на Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты як єй першый шпеціаліста на русиньску літературу. Треба припомянути, же із взником самостатного Інштітуту русиньского языка і културы на Пряшівскій універзітї (2008) выник вопрос, як забезпечіти лекції русиньской літературы про штудентів денной і екстерной формы штудія а ту треба признати, же за часів тоталітного режіму (1945-1989) не была выдана ани єдна моноґрафія, ани єден учебник, або приручник про школы, котрый бы ся занимав русиньсков літературов. Валерій Падяк ся став тым шпеціалістом, котрый нелемже поменовав русиньску літературу, але ай встановив, огранічів предмет свого баданя. У своїх штудіях пробує давати одповідї на вопросы тіпу: Што охоплює поменованя русиньска література? Є то література, котра зображує темы із жывота Русинів? Є то література писана авторами Русинами, або ай авторами-Нерусинами? А кедь є то література о Русинах, тогды то має быти література писана лем по русиньскы, або ай іншыма языками?

Як высокошкольскый учітель Валерій Падяк забезпечує дісціпліны: Вступ до штудованя русиньской літературы, Старша русиньска література і култура, Русиньска народнобудительска література, Русиньска література меджівойнового періоду, Сучасна русиньска література і култура, Русиньска література про дїти і молодеж, Русиньскый професіоналный театер, Русиньска драматічна творчость, Перегляд світовой русиньской літературы і културы, Вызначны особности русиньской літературы і културы, Выбраты капітолы з історії русиньской літературы і културы, Выбраты капітолы з новішой і сучасной літературы і културы. Окрем того, Валерій Падяк є і учітелём на Меджінародній лїтнїй школї русиньского языка і літературы, де великій популарности меджі штудентами ся тїшать ёго лекції з русиньского народопису (шпеціално сценарії: Лопатка, Великдень у Русинів….).

проф. ПгДр. Антон Еліаш, ПгД. і доц. Валерій Падяк, к. н.

Выслїдком ёго понад десятьрочной учітельской практікы на Інштітутї русиньского языка і літературы є ряд в першім шорї высокошкольскых приручників і учебників з тематіков розвоя русиньской літературы од найстаршых часів. Першым з них быв высокошкольскый приручник: Нарис історії карпаторусиньской літературы (ХVI. – XXI. стороча) заміряный на історію літературы карпатьскых Русинів у вшыткых карпаторусиньскых реґіонах (історічна Підкарпатьска Русь, Пряшівска Русь, Лемковина, Войводина) і на історію еміґрантьской русиньской літературы в США. Автор публікацію поступно доповнёвав. У вызначній мірї му в тім дїлї допомогло штудійне перебываня на Торонтьскій універзітї в Канадї і на Піттсбурґскій універзітї в США в роках 2014-2016. В тім часї (в рамках свого перебываня) зробив діґіталны копії (понад 7 000 сторінок) многых літературных зборників і іншой друкованой літературной продукції карпаторусиньской літературы, котры суть днесь доступны про каждого штудента ці бадателя в Бібліотецї карпаторусиністікы, што ся находить на Інштітутї русиньского языка і културы ПУ.  Так Нарис історії... вышов до того часу уже в штирёх выданях в трёх языках (русиньскім, україньскім, польскім) на Українї (Ужгород, 2010), на Словакії (Пряшів, 2012), в Канадї (Торонто, 2016) і в Польщі (Кросно, 2017), причім дві послїднї доповнены выданя были класіфікованы як моноґрафії. В роцї 2015 вышов В. Падякови далшый высокошкольскый учебник: Історія карпато-русиньской літературы і културы: Драматічна творчость і народный театер на Підкарпатьскій Руси (1848-1989). В роцї 2018 вышла комплетно перероблена і доповнена історія драматічной творчости Русинів, высокошкольскый учебник під назвов: Історія карпаторусиньского народного театра і драматурґії (Пряшів: 344 с.). Тота публікація представлює розвой драматічной творчости од 18. стороча по сучасность. Автор в нїй венує позорность важному періоду – початку історії русиньской драматічной творчости, єй початковым прімітівным формам – поганьскому обряду (лопатка – гры коло мертвого) і хрістіаньскому обряду (бетлегем). Акцент дає на такы важны періоды у розвою драматурґії як освітянство і взник школьского театра у 18. сторочу, періоду взнику націоналізму і формованя народной драматурґії в другій половинї 19. стороча, взник народностного театра в меджівойновім періодї і ёго оброджіня в сучасности – по пів сторочу тоталіты.

Як видно, Валерій Падяк є міморядно плодным і шырокоспектралным автором. Окрем высше уведженой книжковой продукції написав ай ряд штудій, публікованых нелем в домашнїх, але главнї в загранічных зборниках. Свої штудії презентовав на многых научных конференціях і позваных штудійных перебыванях з котрых мож спомянути холем тоты найвызначнїшы: Позване перебываня на Інштітутї славістікы Універзіты у Відню, позваня на научный семінар, орґанізованый катедров Україністічных штудій Торонтьской універзіты в  Торонтї (Канада),  позваня прочітати лекцію в Карпато-русиньскім културнім і едукачнім центрї в Піттсбурґу (США) і др.

З ёго научной продукції мож спомянути такы найвызначнїшы штудії як: Аматерьске театралне двиганя у карпаторусинів часу меживойня і закладины національного театра: еволуція драматурґії од легкых водевілїв до складных драматічных форм; Кінець русофільства! До проблеми періодізації карпаторусинськой літературы другой половины 19. ст.; Неізвістні кириличні уббіжникы Андрія Бачіньского; Плаве кача по Тисині… перша світова война у карпаторусиньскім пісеннім фолклорі; Іван Кізак і проблема оціненя еволуції карпаторусиньской літературы другой половины XIX.  зачаток XX столітя: упадок русофілства, стаґнація «мадяронства» ці крішталізація русинства?; Незнамый сценарій русиньского бетлегема із села Ставне на Підкарпатьскій Руси і ёго одповідник із села Великый Липник на Пряшівскій Руси і десяткы далшых.

Валерій Падяк як шпеціаліста в области русиньской літературы єй ай членом Сполку русиньскых писателїв Словеньска, де ся в сучасности актівізує з молодым колеґом Мґр. Міхалом Павлічом, ПгД., главнї на приправі і выданю антолоґії русиньской літературы. Самособов, слїдує ай продукцію сучасных русиньскых авторів, пише рецензії і штудії на выданы публікації красной літературы, з котрыма наслїдно выступать, главнї на семінарах карпаторусиністікы.

В сучасности В. Падяк робить на приправі далшого высокошкольского учебника, котрый планує выдати під назвов: Історія русиньской поезії і прозы. Як конштатує В. Падяк, тым бы были забезпечены скоро вшыткы штудійны дісціпліны (повинны ай выберовы) в рамках штудія русиньской літературы.

Робота высокошкольского педаґоґа і научного працовника – то є ай рїшаня научных проєктів і здобываня на них ґрантів. Валерій Падяк є як главным рїшытелём, так ай сполурїшытелём научных проєктів в рамках научных аґентур КЕҐА, Аґентуры про штруктуралны фонды Европской унії Міністерства школства СР, Фонду на підпору културы народностных меншын і др.

До того часу Інштітут русиньского языка і културы має акредітованый лем єден штудійный проґрам – учітельскый штудійный проґрам (бакаларьскый і маґістерьскый ступінь) русиньскый язык і література в комбінації предметів. Будеме ся надїяти, же професіоналный поступ доц. Валерія Падяка, к. н. дасть Інштітуту можность при новій акредітації, котра ся зачне приправлёвати од того акдемічного рока, нарихтовати далшый штудійный проґрам – русиньскый язык і култура, о котрый сьме зазнаменали в послїднїх роках векшый інтерес, як о дотеперїшнїй – учітельскый.

Доцентови Валеріёви Падякови, к. н. – нашому колеґови жычіме много успіхів нелем в професіоналнім, але ай в особнім жывотї і тїшиме ся, же перед десятёма роками ся рїшыв прияти понуку робити в нашім колектіві на благо Русинів і карпаторусиністікы, до чого му жычіме много сил.

ПгДр. Кветослава Копорова, ПгД.,

председкыня Сполу русиньскых писателїв Словеньска.

Марія Ґірова-Васькова: О нас, Русинах (укажка)

О нас, Русинах

Ці є така рука,
Ці є в світї сила,
Абы на колїна
Русина зложыла?

Не є і не буде
Покы лем світ буде,
Одправіку Русин
Жыв ту, й жыти буде!

Чудуй ся лем, світе,
Як ся прослявляє,
Співанку і слово
Світом розсїває.

Як соловей в лїсї
Щебоче, черькоче,
Своє родне гнїздо
Знищіти не хоче.

Хоць дїточкы ёго
Порозлїтали ся,
До гнїздонька свого
З ласков вертають ся.

Не хотять забыти
На своє родненьке:
Сово і обычай
Сердцю так близенькы.

На мамину руку,
Няньковы приказы,
На лїс зелененькый,
На прекрасны лазы.

На хлїбець предобрый
Паску святу, білу,
Во Великдень про нас
Дорогу і мілу.

Тїшме ся, співайме
Так, як сердце каже,
Своє родне, близке,
Взяти сі не дайме.

Няй сонїчко світить
Вшыткым нам єднако,
няй ненависть щезне
За море, далеко.

Вірны русиньскому
(Ку юбілею кодіфікації
русиньского языка.)

Русины, Русинкы,
Краяне, родаци,
Вірю, же не вшыткы
Сьте уже Словаци.

Днесь, кедь язык родный
З честёв величаме
І на своїх предків
З ласков споминаме.

Хочу высловити
Лем єдно желаня.
Вірны русиньскому
Будьте до сконаня!

Храньме наше слово,
храньме і співанку,
Традіції предків
Вплїтайме до вінку.

Перестаньме ся уж
За своє ганьбити.
Перестаньме з себе
Чудаків робити!

Бо каждый розумный
Чоловік на світї
Родне своє хранить,
Не дасть му згынути.

Ославляйме язык,
Материн, родненькый,
Ославляйме корїнь
Свій гордый, русиньскый!

Русинами будьме

Што може быти мілше,
Што може быти красше,
Кедь видиш книжкы, новинкы –
А в них слово родне.

Красне, слово русиньске,
Азбуков писане,
Од своїх родных предків
З ласков передане.

Храньме, не скалїчме,
Знищіти не дайме
Тото, што нам близке,
В сердцю утримайте.

Няй дїточкы нашы
Азбуцї розумлять,
Няй в своїх букварях
Русиньске находять.

Співанку веселу,
Байку, приповідку,
Стишок сердцю мілый
Ці розповідь мудру.

У выданях нашых
Лем мудрость ноходьме,
Сердцём, душов, тїлом
Русинами будьме!

О роднім краю

Краю родный, мілый,
Што з тебе зістало?
Лем лїс, деревина,
Та смутна спомина.

Де хыжа стояла,
Де росла і грушка,
Там земля зістала
Знищена і пуста.

Конарями вітор
Колыше, трепоче,
Ярочками смутно
Водічка гуркоче.

Як кебы хотїла
Слово прогварити,
Же на край свій родный
Не треба забыти.

На матїрь, на няня,
На вшытко родненьке,
Спів і слово наше
Сердцю так близеньке.

Пишме і співайме,
Радость роздавайме,
На наше русиньске
З ласков памятайме!

Бо лем хто у сердцї
На чутя худобный,
Забыти докаже
На кутик свій родный…

(Марія Ґірова-Васькова: Родне гнїздо, Пряшів:
Русин і Народны новинкы, 2008.)

Штефан Смолей: Співанкы спід Убочі (укажка)

Міла моя

Міла моя,
чом єсь ня зохабила.
Так глубоко
моє сердцe зранила.
Я ті вірив,
любив тебе єдину,
і так, міла,
без тебе не загыну.

Міла, зохабила-сь
мене самого.
Місто мене,
нашла-сь собі другого.
Міла моя,
дякую ті за любoв,
што єм ходив
так далеко за тобов.

Фалошніцё,
не загыну без тебе.
Найду собі
красше дївча од тебе.
З жалю будеш
сама скоро плакати,

як ты мене
будеш з другoв стрїчати.
Як єй буду
за рученьку водити.
Горї селом,
долов селом ходити.
А ты будеш,
фалошніцё, скламана,
твоє сердце
з жалю пукне до рана.

 

Ей, порадьте мі, люде

Ей, порадьте мі, люде,
Ці-м добрї зробила,
Же єм уж стала дївчіти,
Школу-м зохабила.

І хлопцї за мнов ходять,
Тїшу ся із того,
Уж єм сі нашла фраїра,
Посудьте якого.

Были сьме на забаві,
Не знав танцёвати,
Бояв ся за мою руку
Мене потримати.

Парібци і дївчата,
Зачали співати,
А він мене кликав домів,
Же уж хоче спати.

Ей, нашто же мі, боже,
Фраїра такого,
Стала-м собі выберати
Із хлопцїв другого.

А я свого фраїра
В танцю зохабила,
Втекла-м із забавы домів,
Як бы-м там не была.

Так ся моя забава
В тот вечур скінчіла,
Порадьте мі, добры люде,
Ці-м добрї зробила.

 

Полеть, пташку

Полеть, пташку, полеть,
Далеко за горы,
Однесь моє писмо
Мілій до коморы.

Повідж єй, же жыю,
Же на ню споминам,
О куртый час прийду,
Уж ся домів зберам.

Кедь буде лем сама,
Понагляй летїти,
Пташку, мусиш ся мі
Наскоро вернути.

Пташок довго летїв,
Далеко за горы.
Присїв на черешню,
Смотрив до коморы.

Міла у коморї
Не сама сидїла.
Другому хлопцёви
До очей смотрила.

Пташок дав єй писмо,
Што мілый написав,
Та на єй одповідь
На черешни чекав.

Міла одписала,
Же уж мать другого,
Уж не мусить іти,
Зайде ся без нёго.

Пташку было смутнї
Таку справу нести.
Знав, же го уж чекать,
Може, ани не спить.

Брате, зармучу тя,
Добрый камарате,
І моє серденько
Уж про тебе плаче.

(Штефан Смолей: Співанкы спід Убочі, Свідник: властне выданя, 2014.)

Позваня на презентацію книжкы Анатолій Кралицькый: Творы 12. 3. 2020 в СНМ – Музей русиньской културы, Пряшів

Анатолій Кралицькый (1835 – 1894) – быв писатель, публіціста, історик, етноґраф, монах ґреко-католицького Чіна св. Василія Великого, ігумен Мукачевского монастыря. Охабив за собов выше 400 творів. Своёв неконечно творчов енерґіёв, талентом писателя – романтика і усиловностёв літописця ся зарядив к найбівшым представителям карпаторусиньской літературы періоду возроджіня.
Книга выбраных творів автора, презентація якой буде в СНМ -МРК 12.3.2020 о 17:00, є в сучасности найкомплетнішов збірков ёго творчого наслідства- головно умелецькой прозы, але тыж перекладів, мемоарів, публіцістікы і етноґрафічных высклумів.

Anatolij Kralický (1835 – 1894) – bol spisovateľ, publicista, historik, etnograf, mních grécko-katolíckeho Rádu sv. Bazila Veľkého, igumen Mukačevského kláštora. Zanechal po sebe viac ako 400 literárnych diel. Svojou nekonečnou tvorivou energiou, talentom spisovateľa – romantika a usilovnosťou letopisca sa zaradil k najlepším predstaviteľom karpatorusínskej literatúry obdobia národného obrodenia.
Kniha vybraných diel autora, prezentácia ktorej bude v SNM – MRK 12.3.2020 o 17:00, je v súčasnosti najkompletnejšou zbierkou jeho tvorivého dediičstva – najmä umeleckej prózy, ale tiež prekladov, memoárov, publicistiky a etnografických výskumov.

Fotka SNM - Múzeum rusínskej kultúry v Prešove.

Книжка вышла з підпоров Фонду на підпору културы народностных меншын.

1 2 3