Недїльны балады: Меланія Германова

Уж вернуто

– Сын із вітцём в моїй хыжі?
То не може быти –
„Уж єсь забыв, як я про тя
Мусила терпіти?!

– Моя дївка ёго женов,
а твоёв невістов?!
Радше ю з дому выжену –
Присягам на Хріста…

– Ту не мы, але молоды
Мусять слово мати,
Кедь они ся так рїшыли,
Та ся мусять взяти.

– Рядна свадьба з того буде
Найкрасша в валалї,
Жебы на то вшыткы люде
Довго памятали…

Але своїм просотарям

мушу чести дати,
Олдомашом барз предобрым

їх почестовати…

Дай Бог здравічка вітцёви,

же мі буде сватом,
Але і ёго сынови,

бо мі буде затём.

Якый отець, такый і сын –
Мусиш, дївче знати,
Проклятый є цїлый їх род,
Проклята їх мати.

Честовала просотарїв,
Поряднї гостила,
Покы своїх прелюбенькых,
Світа не збавила…

Як по третїм з хыжы вышли,

постуляли очі
Мамо, што сьте їм зробили?!

Не было помочі…

Няй терпить, як я терпіла,

сыночкова мати,
Молодого мі одбила,

ту є єй одплата…

 

Летїла Зозуля
Летїла Зозуля попід чорны хмары,
Ішла дяковати своїй родній мамі.
Сїла на порозї і стала кукати,
Аж покы не вышла із хыжы єй мати.

– Слухайте ня, мамо, шумнї вам дякую,
Же сьте ня закляли на сиву Зозулю –
Уж ня крылця болять од того лїтаня,
Мамо нещастлива – чом тото заклятя?

– Кедь бы-сь мала, дївче, братика сі взяти,
Волиш Зозуленьков хмарами лїтати –
Ніщіть моє сердце тяжоба страшненька,
Зато, дївко моя, ты єсь Зозуленька…

Повім ті уж о тім, што я наробила,
Вірь мі, пукать сердце, же-м ся тя збавила,
То моя молодость тото спрічінила –
Ты бы на то, дївче, тяжко доплатила.

Бо тот єдиначок, што єсь го любила,
Мій властный сыночок, што-м ся го збавила –
Вырїс у родинї, што дїти не мали,
Предоброго хлопця з нёго выховали.

Нихто о тім не зав, добрї-м то таїла,
Аж покля за мужа ты го не хотїла –
Мала бы-сь за брата дївче ся оддати,
Волиш Зозуленьков по небі лїтати…

– Сына сьте ся зрекли, а мене закляли –
Не дїтинство, пекло, сьте нам обом дали –
Буде у пеклочку час на роздуманя
На свого сыночка, Зозулькы куканя.

– Дякую вам, мамо, – щі  раз закукала,
Розтягла крылочка і мертва упала.
– Дївко-Зозуленько, я ті жывот взяла, –
Збыхнула тяженько і тыж доконала…

Жену із Зозульков до лады вложыли –
Што ся обом стало, нїґда не повіли.
Як ладу спущали до глубокой ямы,
Так з нёй закукало: „Таке сердце мамы.‟

На хрестику – фотка мамы, у руках Зозуля,
А під фотков написано: „Така Божа воля…‟

Недїльны балады: Меланія Германова

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити,
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
А нима вас научала
Хлїб насушный зарабляти
Свій род в почливости мати.

Приповідкы повідала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся од вас одберала?
Буду з неба слїдовати,
Як будете нажывати.

Заповідь єй послухайте,
Нїґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите
Та забуду на вас, дїти“.

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли,
A родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „ržikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли часом.

Так баладї ся скончіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, любы дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков…

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

Недїльны балады: Меланія Германова

Завість материньска

Прекрасна то дївка была,
Нїт де правды дїти,
А як ся носила
По тім білім світї.

Не знала, хто єй мамочка
І скаль ю взяли,
Не старала ся дївочка,
Же ю прозывали.

Парібків ай женачів
Каждый день зводила,
Покля небога копыля
Собі не придбала.

Чуджім людём підшмарила
На другім валалї –
Так ся найдушкы збавила
І дале гуляла.

Чуджі люде з копылочков добрї выходжали
І порядну з нёй дївочку они выховали.

А Ганїчка, єй дївочка
До красы выросла –
Білы личка, чорны очка –
А струнка, як сосна.

Гайник Юрко бы дав зато
Сердце ай душу –
„Я тя, дївче моє злате,
Веру, взяти мушу.‟

Ганїчка сі, співаючі,
Працов зарабляла,
Єй мати зрана до ночі
Пила і гуляла.

Дївка росла і краснїла,
А мати старїла,
Ани сама не збачіла,
Як пошкареднїла.

Хлопи ю уж обходжали,
Хоць їх і зводжала,
А бабы за нёв плювали –
Так, веру, допала…

А Ганїчка, властна дївка,
Як ружа червена –
„Лем почекай, ты, копылько –
З світа тя зожену…‟

„Подьме, дївча моє міле –
Ягодок назбераме,
Барз ся мі їх захотїло.‟
„Назбераме, добрї, мамо.‟

„Дай мі руку, бо-м, выстала,
До грунка іти не можу.‟
„Не старайте, люба мамо,
Помалы – вам поможу.‟

Як ся на вершок дістали,
Дївку зо скалы дрылила,
Лем ся престрашнї озвало:
„Збогом, мамочко преміла…‟

„Ганїчко.‟ Такой скоренько
Скочів єй Юрко зо скалы,
Уж їй не било серденько,
І ёго тыж перестало.

Лем вітор тихым шепотом:
„Чуйте, нечістая сила –
Ту свою властну дївочку
Мати зо скалы дрылила…‟

Скалу люде обходжають,
Ту мати збыхала,
А люде ю проклинають:
„Ты не мати – скала.‟

Недїльны балады: Меланія Германова

То моя балада

Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Дакому доброта, дакым оплаканый…
Єден го мать метер, ружов оквітчаный,
Другый – центіметер, доктором штопканый…

Такый, як балады – тілько в них думочок,
Даколи веселый, нераз і смуточок.
Я вірю, же жывот – то єдна балада,
Бо мать смутный конець – шкода, же то правда.

Я балады люблю з дїтинства чітати,
Їх смутку розумлю, люблю їх писати –
Стишок ай жалї в каждій баладочцї,
Та ся постуля у малій купочцї.

А тоты балады никым нечітаны,
Моёв вдячнов руков оддавна писаны.
Ці вы, баладонькы, узрієте світа?
Ці щі вас даколи хтось другый прочітать?

Вірьте, я уж стара, прошли мої рочкы –
Та собі присядьте до дакой книжочкы.
А тихо там сидьте і б
удьте скромненькы,
Бо тото, што мале – тото є велике…

 

Вернутый дарунок

За два рочкы за мнов ходив, а любив богачку,
Мене худобну лем зводив – збавив ня віночку.
Дзвоны выдзваняли, ішов ся вінчати,
Богачку за жену мав сі праві взяти.

Вышла до церьковцї і ся перехрестила,
О рік му вложыла у перинцї сына…
Я ті приношам, бо єсь на то забыв,
А такой ті вертам, шро-сь у нас охабив.

Наперед го похрести, аж пак ся з нёв звінчай –
Запамятай собі: „Што єсь мі обіцяв?!‟
Выбігла із церькви, Боже преміленый –
Зрекла єм ся сына – є то грїх смертельный.

Скочіла із моста до воды глубокой –
Вінчую вам щыстя – майте од ня спокій.
Ты, сыночку, за ня нянькови подякуй,
Же роснеш без мамы як сирота дака…

На тото чудне вінчаня,
На смутны хрестины
Остало лем споминаня
Аж до днешнёй днины.

Недїльны балады: Меланія Германова

Найдушок

„То дївка-покрытка‟, каждый тому рече,
Што чекать дїтину, а отець ся зрече.
– Нещестлива, сыну, доля найдухова,
До воды тя шмарю, няй тя рыбка ховать.

До білой перинкы сыночка повила,
Претяженько збыхла, челко перехрестила –
„Приймий го ку собі, студена водічко,
Ты ся о нёго постарай, потічна рыбочко.‟

Перешов од тогды уж не єден рочок,
Як до єй обыстя пришов паробочок,
А такый прекрасный, як вымалёваный –
Став посеред хыжы коло своёй мамы.

„Мамо окаяна, найдух – не дїтина?!
Чом же єсь ся зрекла єдиного сына?!‟
„Сыну з того світа…‟ і такой сконала
„Де ся мам подїти?! Хто отець? Де мама?‟

Мамов буде рыбка, а вітцём – потічок,
„Слухай ня, водічко, бо я твій сыночок,
Постатай ся, рыбко, бо ня не похрещено,
А не забудь мі дати вітцёве мено.‟

Скочів найдух такой з высокой скалы,
Лем рыбкы у водї за ним заплакали
А потічок люде „Найдушком‟ назвали –
Дївкы го здалека вечур обходили.

Пияцька балaда
або
Нїт тому помочі

Де моя женочка? А де же суть дїти,
Де моя хыжочка? Де ся мам подїти?
В тым моїм жывотї, хто же мі поможе?
Кедь я – кіл у плотї. Боже мілый, Боже…

Де мам переспати? Што лем буду їсти?
А што на ся взяти? Ку кому присїсти?
Де суть камаратя? Деже ся подїли?
Де сестры і братя? Деже ся подїли?

Де моя робота? Де є заместнаня?
Лем згадкы, скорбота – шкода споминаня –
Самы вопросникы, одповідь нияка…
Бездомовскы звыкы, а у руках – фляшка.

Братя-бездомовцї нашли го той ночі
З ножыком у руцї – не было помочі…
Хто го поховати? Хто запалить свічку?
Хто слызу выронить за ним на „Душічкы‟?

Як тому помочі, як одповідь дати –
Пияцька балада у тім краснім штатї.

Недїльны балады: Меланія Германова

Жывотна балада
Жывоте, жывоте, од Бога нам даный,
Раз єсь оспіваный, нераз оплаканый.
Такый тот наш жывот, як кажда балада,
Тыж мать смутный конець – шкода, же то правда.

Роздумують о нїм філозафы світа.
Як бы заставити нашы людьскы лїта,
Жебы не втїкали, на місцї стояли –
Шкода, бо дотеперь ніч не выдумали.

Чом жывот балада? Чом мать смутный конець?
Побрати ся треба, як задзвонить дзвонець.
Чом то в жывотнім словнику – цінтерї, гробочкы?
То не смуток чоловіку? То не баладочкы?..

Кедь зо зеленого строму одпаде квіточок,
Щі лем бы квітнити ёму, уж вічный домочок.
Смуток, носталґія, нїт помочі тому –
Крачать тот наш жывот до вічного дому.

Людьскай жывот є вытканый двоїма фарбами –
Червена і чорна – радостёв, смутками.
Укладать тота ниточка до єдного ряду,
Покы не выткають рочкы жывотну баладу.

А веце є тых чорненькых, як тых червененькых.
Веру, веце тых смутненькых, болячіх, тяженькых.
Кедь задзвонить дзвонець, баладонькы конець,
А котры то, котры? Балады жывотны.

Бо котра дївчіна…
Не оспівуй, мілый сыну,
Тоту чорноброву,
Бо я добрї не загыну,
Кедь спомянеш вдову.

То котрая дївчіна
Чорны бровы має,
То она є барз зрадлива –
Чаровати знає.

То бабами выдумано –
Плёток ся бояти?!
Не трапте ся про ня, мамо,
Вдову мушу взыти.

Не доволю я ті, сыну,
Чаровніцю взяти,
Уж четвертый про ню згыбув,
А ты будеш пятый.

Першый – то быв вітцїв хресный –
Навік запер очі,
Другый – твій братранець властный –
Не было помочі.

Сын сусїда – то быв третїй,
Што го звела змія,
Мій старшый брат – уж четвертый,
Чорна земля вкрыла.

Оженю ся з тов заклятов –
Присягам вам, мамо,
То она буде тов пятов
Зо стов чорнов ямов…

Преміло го ривітала:
„Вітай в хыжі моїй‟,
Цїлого обціловала –
Мы будеме свої.

Мусиме ся заручіти,
Бо мы ся возьмеме,
На то олдомаш выпити,
Же свої будеме.

„Дай мі лем горня водічкы,
Уж твій навік біду‟ –
Так вымінив погарчікы,
Як пішла по воду.

„Навік хочу з тобов жыти,
На тебе-м чекала,‟
Стигла щі прогварити
І навік сконала.

Видиш, вдово, то ты пята,
Шестый уж не буде,
Пропали твої заклятя –
Знайте же то, люде.

„Бо котрая дївчінонька
Чорны бровы має‟ –
Няй теперь уж мій сыночок
День і ніч співає.

Недїльны балады: Меланія Германова

Бодай сьте покамянїли!

Худоба – то тяжка доля
Із нёв крок тримати,
Але богатство – мамона,
Мав бы кажый знати.

Про родічів – їх дїточкы,
В згодї нажывати,
А про сына і дївочку –
Їх отець і мати.

А мамоны ся в жывотї
Самы себе просять:
„Што мі з жены ай дїти –
Ніч мі не приносять.

Бодай сьте покамянїли
Такой днешнёй днины,
А ніч од ня не просили –
Згыньте до годины.

Мы уж скамянїли з того:
„Што то за сердце маш,
Дїти – то є дар од Бога,
Чом їх так проклинаш?‟

Дар од Бога?! Няй їх Панбіг
Кормить і облече,
Верабоже, кебы єм міг,
Такой ся їх зречу.

Святый вечур, вшыткы дїти
Дарункы чекають –
„Мали уж бы скамянїти,
Мене дожерають.‟

„Што щі бы сьте не хотїли?!
Што щі вам мам дати?!
Бодай сьте покамянїли
Вы і ваша мати.

Камяны ся вшыткы стали,
Боже, што за кара,
Ани ся не дочекали
Святого вечора.

А рано люде збачіли –
Три красны стовпикы.
На їх дворї ся зявьли
На Рісдвяны святкы.

„Бодай сьте покамянїли‟ –
Ся навікы стратив,
Лем три сохы красны білы –
Дїточкы і мати.