Značka: Недїльны байкы

Невіра

 

Блажены, котры не відїли, а увірили

                                    (Йоан 20, 29)

 

Дочула ся Жаба зелена,

же вода в морю є солена.

„Не можу вірити тому,‟

рекла Слижови старому,

„сама ся выберу в лїтї

на місце пересвідчіти.‟

 

Дарьмо єй Слиж напоминав,

же му там жыє родина,

котра му пише даколи,

же в морю є повно соли.

Одказала му до воды:

„Не увірю аж до тогды,

покы я на властній скорї

не зазнам, же є сіль в морї!‟

 

В лїтї дала вшытко боком –

і пішла долов потоком.

Сидить на волнах як дама,

водічка єй несе сама,

а по часї є з потока

рїка глубока, шырока,

несе Жабку іщі мілю

а потім є в морю – в цілю.

„Фуй, яке оно мерзене,

яке холодне, солене!

Уж вірю!‟ — квакала мала,

„бо правда ся мі вказала.

Требало мене ту фраса,

верну я ся скоро назад.‟

 

Легко ся то Жабцї рече,

но вода проти нёй тече,

а так тота мала Жабка

даремно намагать лабкы —

не піде до свого краю,

волны єй назад вертають.

 

Як уж змучена конала,

з послїднїх сил заквакала:

„Стачіло лем віры мало,

а тото бы ся не стало,

но пізно мі тото знати,

кедь ту мушу умерати!‟

 

Поучіня – мудрость тота:

Віру треба до жывота.

 

Жалобця

 

Заяць про якусь прічіну

мав на Вовка оскомину

і хотїв ёму зо злости

за превеликы пакости

зраховати вшыткы кости,

лемже не набрав смілости

стати на феровый запас,

а так чекав на свій час.

 

Як ся кончів старый рік,

Вовк быв опитый як чік,

а то быв час про боягуза —

тот взяв прут зо свербегуза

а потім тихо без слова

бив голова-неголова —

так смачно Вовка вытовк,

же ледва жывый зістав Вовк.

 

На другый день Вовк спухнутый

повідать звірям: „До ґуты,

кедь бы єм знав, хто то быв,

та, вірьте, уж бы не жыв!

Но я найду того срача,

бо єм памятати зачав

уж на даякы дрібносткы —

на челї мав два выросткы…‟

 

Вшыткы звірї в старім садї

тихонько сидять в громадї —

каждый чекать, што ся стане,

ці собі Вовчік спомяне

чіє тото дїло плане.

Ту одразу Заяць встане

і звучно, слово по слові,

так повідать Слимакови:

„Тобі начісто гарашыть? —

Видить ся мі, же єсь в каші…‟

 

Нераз, дамы і панове,

суть з винників жалобцёве —

то є тактіка злочінцїв.

Но батіг стрїлять на кінцї,

ґаґотать лам трафена гуска,

а праскать ламана голузка.

 

Выбране з книжкы Осифа Кудзея Байкарёвы думы, 2009

Різіко

На прогульцї в Мочаристім
гварить Глиста другій Глистї:
— Кумцё, єден вопрос я мам,
чом сьте днесь пришли лем сама?
Є мі то чудне, бо вчера
мали сьте при собі партнера…

— Не майте страх, є в погодї,
пустила єм го ку водї.
– Допустив ся якойсь хыбы?
— Нїт, вытягли го на рыбы.

Кідь пустиш партнера „ку водї‟,
так як то є теперь в модї,
береш на себе різіко,
же ті пропаде навікы.

 

Таємный голос 

В недїлю Петро Іванів
лежав дома на діванї
так як было ёго звыком,
кідь ся збрарав з пиятыков.

Тихо є там наоколо,
но одразу чути голос:
„Вставай уж горї, Петрику,
выпєме по погарику!‟

Петро покрутив голвов,
но голос звучіть наново:
„Встань, Петрику, уж є час,
підеме выпити зась!‟

 

Петрова голова пяна
піднимать ся із дівана,
по хыжи роззерать строго,
лемже не видить никого.

Уж хотїв, же знова ляже,
но голос му тото каже:
„Подь, підеме до корчмочкы,
наллїють нам палїночкы!‟

Петро позатинав пясти
і зачало то з ним трясти:
„Так ся уж укаж, особо,
няй тя віджу перед собов!‟

Но голос му ішов зднука:
„То єм я – твоя печунка,
попонагляй ся обути —
в корчмі є лїпше тверднути!‟

На просьбу свого орґану
зробить Петро хоць річ плану —
пішов до корчмы, послухав,
бо му доходила „юха‟.

Рада про Петра, Івана…:
Вызнай ся в своїх орґанах,
не слухай все голос зднука,
бо даколи ті зло нукать.

 

Выбране з книжкы Осифа Кудзея, Байкарёвы думы, 2009