Миколай Ксеняк: Жменї родной землї

Крошнё ошарпана,
Крошнё позабыта,
Чім єсь про нас была?
Проявом проклятя?
Ці сімбол жывота:
Сила і надїя,
Превелика школа
І ключік до світа?

Же праві ся мусять дябли женити, кедь на мене пришла з нiчоґо нiч горячка і ку тому єм помалы двадцять кілометрів од ґазды, у котрого бывам. Іщі щастя, же єм зо сыном, бо кебы сам, та не знам, што в тій снїговій каламітї бы-м собі почав, – роздумує камюньскый дротарь Петро Караш.
Гей, днесь єм принученый хворобов перестати майстровати. Няй ґаздыня зве оправити, латати ці дротовати. Нї, перебачте, завтра гей, но моментално не єм способный. Горячка ня палить, пот з мене квапкать, ногы мі зослабли. Ледва крошню несу. А ку тому зимный вітор дує, снїгом до мене пере а тяжкы чорны хмары іщі веце ся на землю спущають. Но мушу признати, же такый час мать на то своє право, бо є марец, а він вывивать танець ту, в Сербії, і у нас – в Замаґурї.
Тугше позапинам серзак і гуньку, бо холод ня прешывать, під скору ся загрызать. Но, уж є сітуація лїпша, бо входжу до села, ближу ся помалы ку церькви, де мене бізовно уж сын Миколай чекать. Так сьме ся рано догодли.
– Няню, чом мешкате?
– Є мі, сыну…
– Чом ідете так нескоро? Ці сьте не збачіли, же хмары… Што є вам? Ледва на ногах стоїте.
Такой взяв Миколай вітця під пазуху. – Є вам плано?
– Барз плано, сынку. А так нечеканї ня то взяло.
– Як такы дійдеме ку ґаздови? Тадь то двадцять…
– Та уж лем даяк, сынку, ся довлечеме.
І плетуть ся польнов дорогов дві поставы биты вітром, понуряючі ся до нескоровечернëй тмы. Часто ся заставують, о стром і о телеґрафны стовпы ся операють.
– Мороз, сыну, ня прешывать, зима трясе…
– Уж ся приближуєме, няню, лем вытримте.
І зась помалы крокы, зась підперать хворого невладного сынова рука, зась чути збыхы, скрипіня зубів… Влечуть ся дві споєны фіґуры через село, заставили ся перед будинком, в котрім нашли стрїху над головов, перешли двір і вошли до своëй дїлнї. Лампаш ся розсвітив, старый дротарь лїг на лавку, молодый го поприкрывав, запалив в пецу, поставив на чай.
– Дам вам, няню, хлїба і ковбасы.
– Нї, не хочу, – ледва чути одповідь.
– Липовый чай з румом вам поможе.
– Міцно ня стисла зубата. Велë сил єм стратив.
– О два-три днї зубату выженеме. Зась будете як паробок…
– Ой, кебы єсь мав правду. А пот фурт з мене тече.
– Може є то добрї – вытече з вас проклята хворота. Дам
вам чісту кошулю. Переоблечте ся.
Довго не доказав з дротаря выгнати хвороту ани міцный чай, ани порошкы з апатыкы, ани мокры обклады.
Дротаря Петра хворота змінила на непознаня: схуднув, на ногах не устояв, память ся му замолжовала і дїравила. Но настав день, кедь як чаровным прутиком махне:
вшыткых познав, мав чісту і добру мысель, дротарїв-камаратів ся вывідовав, як іде ремесло, што пишуть з дому, якы зарібкы… І ґаздови дяковав за прихылїня в домі.
Каждый од Петра одходив пересвідченый, же о день-два істо двигне крошню зо серсаном і повандрує по своїм раëнї. А вечур – кедь навщівы ся розышли і зістав лем
зо сыном – нараз змінив і тему, і оптімістічность мыслї.
– Сынку мій, добрї собі запамятай, што ті повім, бо веце то не повторю.
– Слухам вас, няню.
– Кедь умру, сынку, ты мусиш быти мамі опоров, ты мусиш плуг певно в бороздї тримати, лукы косити, з лїса дерева…
– Чом о такых смутных… Тадь найгірше мате за собов, здравя ся вам навертать.
– Знам, Миколайку, чом ті…
– Мылите ся. Уж сьте перемогли зубату.
– А своёго молодшого брата уч вшыткым роботам: і косити, і косу клепати, і горнцї латати…
– Няню, же вы собі з мене утягуєте?
– Свою малу сестру нїґда никому не доволь уражати, зосмішнёвати!
– Вы мене не слухате і лем своє…
– При купованю корунку на долони трираз зобертай.
– Няню, уж дость. Не жартуйте.
– Іщі ті приказую.
– Што ся з вами робить?
– Свою крошню о три-штири рокы даш братови. А
дома го зашколь, няй в дротарьстві набуде істоту. Мою крошню ты здїдиш.
– Брата вы зашколите.
– Не скач мі до речі. Іщі єдно ті наряджую. Чуджа земля, сынку, є немилосердна. Є барз тяжка. Ани дыхати не дасть. Зато…
– О чім то вы?…
– Зато ті наряджую і тя прошу, сынку мій любый, принесь мі з нашого хотаря три-штири жменї родной землї і посып мій гріб. О тото істе попрось дротарїв – моїх камаратів з Камюнкы, Странян, Орябины, Літмановой, Липника, котры в тім раёні майструють. Слухаш ня, сыну?
– Слухам, лем тому не розумлю, бо вы завтра двигнете крошню і…
– Запамятав єсь собі, што-м ті теперь наказав?
– Барз добрї. Уїщую вас. Уж спокійно лежте, оддыхуйте і ся не трапте.
– Подь ку мі, няй тя поцїлую і од цїлой родины ся одоберу.
І поцїловав сивый дротарь трираз сына зо слызами в очах.
– Няньку, што ся з вами чінить? Уж ся не трапте…
– Уж істо, сынку, ся не буду довго трапити.
І обернув ся майстер на другый бік. І в тім моментї ся поминула і ёго ясна мысель. Обновила ся му горячка, блуды выкриковав, потив ся, зимніця з ним трясла.
Кедь ся перебрав, быв цалком забатореный до себе. О минуту цїлый світ ся з ним крутив, в голові му гучало, при сердцї остро штыхало. Не помагали чаї, не одогнали брыдоту ани порошкы, ани обклады не полївили болести, а рано… рано наш майстер-дротарь лежав спокійно.
Быв вылїченый. Ніч го уж не трапило.
Сын мозольнатов руков запер нянёви очі навікы вічны.
Выстроїли хрістіаньскый погріб. На цінтерю в чуджінї прибыв свіжый гріб з деревяным хрестом.
Люде ся розышли. Около гробу остали лем дротарї.
– Не забуду, няньку, – шепче Миколай і утерать слызы.
– Дякую вам, майстрове, і прозраджу вам нянёву послїдню просьбу.
І порозправяв і попросив.
На другый день несла пошта в копертках смутну новину до Камюнкы, Орябины… Текли вдовіцї слызы болю, плакали сироты, дзвонили погребны дзвоны, в церькви
служыли задушну літурґію.
– Што без тебе, Петре, почну? – божейкать вдовіця.
– Хто дрїбным дїткам поможе? То в гробі мам сама лежати?
Но ани болести, ани слызы не заставили біг тыжднїв, місяцїв. Ярь одквітла, зерно з рыль звожене. Осїнь намішала жовты, баршановы і червены фарбы і першым морозиком помалёвала травы, листя.
В тій осїннїй частцї рока і дротарї – як перелїтавы пташкы – готують ся до світа на зарібкы. І Миколай ся договорив з тыма дротарями, котры з ним майстровали в сполочнім раёнї, хто коли двигне крошню на хырбет, но главно, коли ся зыйдуть при гробі. Зродила ся догода:
буде то перша новемброва недїля перед обідом.
Подля старых звычаїв ся і Миколай розлучів з мамов,
сестров, а молодшый брат му припомянув:
– Од студнї!
І повандровав Миколай першый раз без вітця. Ідучі майстровав, галерик ку галерику прикладав, путовав выходженыма стежками на юг, дротовав-ціфровав, латав і ку корункам далшы філерикы одкладав. Так ся ближыв ку селу Древіца, де жыв ёго ґазда і котрый бізовно уж на нёго чекать.
По звітаню з ґаздом і з ёго фамеліёв, господарь го заскочів.
– Де маш, майстре, брата?
– О, він мусить іщі підрости. Мать лем девять років.
Няй іщі до школы походить.
Першый день по приходї Миколай ся з мотыков і граблічками побрав на цінтерь. Поклонив ся нянёви, клякнув ку хресту.
– Ту єм, няньку мілый. А дома вшытко як ся патрить:
мама вас поздравують, брат і сестра вас цїлують. Урода є під стрїхов. Ґаздованя іде подля порядку. Лем вы нам барз хыбуєте.
Потім ся помолив, оправив гріб, выскубав траву, упевнив хрест. Звязану жменю жывых квітків положыв ку крижу.
– Прийдеме, няньку, – розлучів ся Миколай.


Потім молодый дротарь скоро два тыжднї майстровав по раёнї, обышов села і осады.
Ближыла ся перша новемброва недїля. Миколай ся на ню тїшыв, же сповнить, што обіцяв, но і зато, же вшыткы дротарї му істотнї… Але мав чомусь і страх: выдарить ся то? Дотримлють слово? Буде то достойне?
Іщі вечур зашов ку гробу, поуправлёвав го, жывы квіткы поукладовав. Вернув ся до дїлнї, оголив ся, поумывав, облечіня вычістив, вшытко на завтра нарихтовав. В недїлю рано побрав ся до церькви, но довго там не вытримав. Не дало му то. Вернув ся на ґаздівскый двір, взяв вшытко потребне і выкрочів ку цінтерю.
День стояв ясный. Было тихо. На цінтерю – нихто. Над нянёвым гробом – ани то не хотїв – сі усвідомив, як час быстро уганять: перед роком нянё іщі были повны силы,
енерґії, плановали, што дома примурують, же коровку прикуплять… а так нараз їх не звалило, але підтяло. А кебы холем дома, але…
– Слава Ісусу Хрісту, – перебрав го чійсь голос з роздумованя. Опамятав ся. При гробі стояв Штефо Зима-Феціян.
– Слава і во вікы.
Не стигли собі порядно рукы стиснути, уж ся горнули на цінтерь Чеканяк і Кузмяк зо Странян, Каня і Деревяник з Орябины, Глинка з Літмановой, Дзубряк, Шквара, Юрашко, Мартяк і Колярь з Камюнкы. На Миколаёве несподїваня обявив ся при гробі і ґазда.
Притомны автоматічно обколесили гріб і хтось зачав Отче наш. Вшыткы хлопскы голосы ся злляли до єдного. Гнедь перешли на Богородице Дїво. По молитвах запановало тихо. Миколай не чекав, вытяг мішок з кешенї гунькы, розвязав го і набрав до жменї глину.
– Няньку любый, подля вашого желаня принїс єм вам родну землю, жебы ся вам легко спало. Першу жменю вам посылають мама із двора спід грушкы, другу ваш
сын Андрій од студнї, третю дївка Марька зо загородкы, де сьте садили ружы, а четверту я вам давам. Є з поляны з Хотарного, де сьте мі клепали косу до першого покосу.
– Я ті, Петре, набрав на Стражцї, де сьме вєдно орали нашу скалисту землю, – шепче Сивулька.
– Я з Лысиной од студенкы…
– Я з Дубного, де сьме коровы пасли…
– Я спід Высокой, одкы сьме красоты хотаря обдивлёвали і де сьме поляновы співанкы нотили.
Придали ся і дротарї із сусїднїх сел. Цїлый гріб быв посыпаный роднов землёв, на котрій ся народив, котра познала ёго першы крокы, котру не раз перешов своїма ногами, котрой материньске слово і співы коловали в ёго кровли, котру цїлый жывот кропив своїм потом і котру носив у своїм сердцї по світї. Якже бы му могла хыбити ту, де спить свій вічный сон?
Хлопи, кым ся розышли, іщі заспівали Вічную память, блаженый покій. Лем сын Миколай остав клячати при гробі. Схылив ся низко ку хресту.
– Няньку любый, уж є вам легше? Уж є вам лїпше?

(Миколай Ксеняк: Жмені родной землі, Пряшів: Сполок русиньскых писателїв Словеньска, 2009, с. 138, Ілустрація А. Зозулка з даной книжкы, ІSBN 978-80-970185-1-1.)

Недїльны байкы: Миколай Ксеняк

Подникатель
Зачаток лїта
Звідує ся Оса
Продавача Шкорця.
– Чом вы, пане,
Найдорогше черешнї продавате?
– Бо суть, дївче, першы.
Нескоре лїто.
– Вы зась, пане,
Найдорогше черешнї продавате.
– Бо суть, дївко, послїдны.

 

Вопрос закладателя
Почас торжественного одкрытя памятной таблы закладателёви Русиньской оброды на Словеньску, нечекано ся зявив сам В. Турок.
Посмотрив на таблу і ся звідує:
– Родны мої, як сьте могли обыйти єден з атрібутів нашой русиньской ідентіты? Як ся то могло стати?

 

Підпис в транзї
На міністерстви лїсів актівізуючов персонов є урядник Петро Пняк. Єго розгоднутя многым выражають дых. Пняка ся боять, на пальцях го обходять, бо ним підписаны рїшіня мають ужасны наслїдкы: дав вырубати цїлы пространства зеленых лїсів, він вырїшыв, же з перлистой рїкы є днесь мертве корыто, а теперь задумав повноводне жрідло…
– Не підписуй! Твій декрет го высушыть до послїднёй квапкы, – протестує Мурянка.
– Нач є оно нам? Якый хосен маме з ёго журчаня? – іронізує Пняк. – Буде лїпше, кедь місто воды будуть журчати пінязї до банкы.
Почас підписованя наш урядник ся дістав до такого транзу, же без пардону підписав і ліквідацію властного родострому.
І став ся з Пняка пняк гниючій.

х х х

Потїшыло бы ся моє сердце,
Порадовала і душу,
Кебы силы здравого розуму
Выгнали з урядів
Бессердечных бірократів.

Вышла послїдня книжка Миколая Ксеняка: Одповідж собі сам (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР послїдня книжка Миколая Ксеняка з назвов Одповідж собі сам.

 

 

Автор: Миколай Ксеняк

Назва книжкы: Одповідж собі сам

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-21-6

Почет сторинок: 96 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Миколай Ксеняк: Одповідж собі сам (рецензія)

Недавно умершый (1. 2. 2020 у Ружомберку) Миколай Ксеняк, родак із Камюнкы, належав до найстаршой ґенерації русиньскых авторів, але єдночасно быв і єдным із найактівнїшых. А треба підкреслити, же є лавреатом найвысшого оцїнїня – Премії Александра Духновіча за русиньску літературу од Карпаторусиньского научного центра в США

Ёго літертурну творчость мож роздїлити на дакілько частей: выховны байкы заложены на алеґорічній подобности (мож ту  спомянути зборникы Выбраны байкы, 2002; Углы погляду, 2011; Недоповіджене, 2018; Кошарик плодів, 2019 і іншы), тексты з дротарьсков тематіков (книжкы О камюньскых майстрах, 1994; Біда Русинів з дому ваганяла, 2002; Жменї родной землї, 2009), а в послїднїх роках главно ославны поетічны творы з характерістічныма властивостями оды (Формованя русиньской ідентіты, 2016; Резонанції на книжкы і події, 2018).

Цїла ёго літературна творчость діспонує нелем основныма функціями літературы, яков є умелецька і забавна, але і выховна і актівізачна, автор дає собі за цїль выховно впливати на свого чітателя, зміцнёвати і підпоровати ёго народну ідентічность і посередництвом своёй творчости інформовати о вызначных особностях і подіях із русиньской історії. Творчость М. Ксеняка є зато єднозначно народно-будительска.

Перша половина теперь выданого зборника під назвов Позаставлїня Русинів

Обсягує выховно-навчалны рефлексівны стишкы, в котрых автор роздумує над предками Русинів, котры ся усадили праві на ґеооґрафічній теріторії Карпат, причім од задумовань о зачатках народа поступно переходить до сучасности. Окремы тексты мають уж традічно велику кількости інформацій ці натяків на історічны події ці особности, Ксеняк тыж поужыв рідкосны слова з русиньской лексікы (ґеоґрафічны назвы, господарьскы терміны), зато зборник може заінтересовати нелем історічно добрї зорьєнтованого русиньского чітателя, якый докаже собі посмаковати над текстом, але і простого чітателя, в котрім збудить інтерес о далшы знаня.

В другій половинї зборника ся автор запрезентовав втогды найновшыма текстами з ёго байкарьской творчости, котры мож характерізовати поучінями о класічній езоповскій байцї з поетічных словників (значіть тексты короткой епікы, котры за помочі звірячіх ролей на основі алеґорічной подобности і персоніфікації крітікують людьскы характеровы властивости і недостаткы, на кінцї тыж не хыбує понаучіня, респектівно гуморный аж сатірічный авторьскый коментарь).

Ксеняк ся але пріорітно все замірёвав на актуалны сполоченьскы і народны проблемы Русинів на Словакії, а то платить і в тым припадї. У великій части укажок ся находить повторюючій ся мотів народной ідентічности, ці уж іде о голошіня ся ку русиньскій народности, поужываня русиньского языка або снажіня выкликати у своїх краянів к народно-будительскій актівности. Окрем ясных русиньскых тем, ту можеме натрафити тыж на постійны темы баёк, якыма суть крітіка бірокрації, алкоголізму ці слабой едукації, меджіґенерачны роздїлы ітд. Далшым роздїлом є і то, же Ксеняк не поужывав лен звірячі ролї ку высловлїню своїх посуджінь, але так само і реалны поставы з історії Русинів ці Словаків, як є Василь Турок-Гетеш, Михал Стренк, Еміл Кубек, Енді Варгол ці Людовіт Штур. Вдяка алеґорічній подобности Ксеняк раз скрито, даколи цалком прямо і без выкручань крітікує хыбыючу народну гордость, ханьбіня ся за свій родный язык ці непоужываня азбукы в писаных текстах. Автор без компромісів нелем насталять остре дзеркало крітікы, єдночасно ся але снажыть привести своїх краянів ку задуманю ся, ку порозумлїню, же мають міць змінити світ, лем треба ся актівізовати.

Найновша публікація уж небогого Миколая Ксеняка під назвов Одповідж собі сам є репрезентатівным зборником, котрым завершыв дві главны части авторовой цїложывотной творчости, а то жанер байкы і ославных текстів з тематіков із русиньской історії. З той причіны рекомендую, жебы найновшый зборник собі прочітало шыроке коло русиньскых чітателїв.

Мґр. Михал Павліч, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Миколай Ксеняк

Назва книжкы: Одповідж собі сам

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-21-6

Почет сторинок: 96 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Недїльны віршы: Миколай Ксеняк

НАШЫ ПОДОБЫ ЖЫВОТА

Ту ся родили

І роками зрїли

Нашы подобы жывота –

Свойска култура, обряд,

Чудесны співы, крої,

Ту лем ряфали, терли,

Ту го пряли, ткали дрелих

На ногавкы, плахты,

Покровцї, канафаскы;

Ту на вечурках при свічках

Вышывала дївка квіткасте оплїча.

Ту крайчірь шыв холошнї, гунькы,

Стригав скоряны керпцї і кожухы;

Ту цімерман обдумовав,

Як окресати сосну,

Жебы на міліметрик

Запасовала до ставбы дому, –

І го трапило наряджіня,

Же деревяну церьков

Сміє збудовати

Без єдиного клинця;

Трапить го, як докінчіти святыню

І віруючім сприступнити престол,

Де бы і они могли достойно

Бога хвалити

Родным словом.

Світ признавать:

Ставбы деревяных святынь

То не є річ нагодна,

То дїйсность законна,

То дїло терпезливости і духа ,

То свідітельство дїдовизны,

Мудрых предків,

Яке нам завидять

І прастары народы світа.

Недїльны байкы: Миколай Ксеняк

Граблї
– Мы – сімболы теперїшнёго світа!
– Чом сьте о тім такы пересвідчены? – квокла кура од смітиска.
– Бо грабеме богатьство лем ку собі.
– То я подля тебе ретардована?

 

Наша пава
Десять книжок написала
О Канадї, Америцї,
О озерах у Афріцї,
Крокодилах і малинах
Ани єдну о Русинах…

 

Мода
Творчость моды світа
Мать можности неконечны:
Одважно облїкають
Хлопів, дївкы, жены
До красоты – – –
До наготы.

Недїльны віршы: Миколай Ксеняк

МОНОЛІТ

Так нашы предкы віками

Зросли з Карпатами-Бескидами,

Так наше корїня

ся під землёв спереростало,

Під небом спереплїтало

До єдинства ся злляло –

В єдину тужбу, в єдно дыханя,

В єдину радость, плач  і страданя

І вытворили за много лїт

М о н о л і т

Простору, матерії і духа,

Котрый нихто не здатный

Росщіпити, ни ростяти,

Ни до іншой

– Хоць омного уроднїшой –

Землї пересадити;

Моноліт,

З котрого ани найострїше долото,

Ани закаленый молоток,

Ани найтвердшый млиньскый камінь

Ани кущічок не одлупить, не одламе,

Бо є то Боже дїло історіёв спевнене,

На Дуклї кровлёв спечатене.

Драгы, стежкы нашы,

Многых нашых членів

Сьте завели до далекых країн,

Далеко од родного села,

Де на них часто чекала

Смерть немилосердна;

Но многых нещастників

І з Америкы

Привезли до родного села.

Ту ся з нима розлучіли

Подля обычаїв віры,

Бо были пересвідчены,

Же родна земля, родна груда

Не є така тверда, як чуджа,

Же під роднов ся легше дыхать

І на плане ся легше забывать.

І я на тото памятав

І завчасу єм ся збачів,

І женї, сынови, невістї,

І внукам єм одказав,

Жебы  мнов приправены

Жменї камюньской земли

Мі – в часї розлукы

Шмарили на труну,

Бо і я певно вірю,

Же на ружомберскім цінтерю

Ся мі з нёв буде часто

О Камюнцї снити,

Теплїше лежати і легше дыхати,

І буду частїше ходив-блудив

По стежках камюньскых,

По паствисках і полянах

Буду співав піснї поляновы,

Косив Лучкы, пас в Річцї коровы.

Недїльны віршы: Миколай Ксеняк

ЛЇТАЛИ ІСКРЫ

Предкы вросли до землї,

Но уж требало обороняти
Ролї, домы, поляны,

 

В лїсї тайны стежкы

 

І быстры бережкы

Перед злодїём, насилником,

Бранити жывот, правду,

Зуроднены ланы

Около Ондавы,

Лабірця, Попраду,

Броды розводненой Тісы…

І в боёвых схватках

Шаблї часто выкресали іскры;

Ту часто текла кров

До землї родной

І мішала ся з водов,

Ту часто плакали мамы.

Божейкали бабкы

За боёвниками

З оддїлу князя Лаборця,

За павшыма

Войводы Корятовіча Федора…

Ту меджі горами

Сплынув їх теп сердця

З чудеснов квітков смерека,

Ту порозуміли клопканю дятла,

Кедь пасли худобу на лазах,

Ту спевнёвали драгы, стежкы

При збераню яфыр, терків;

Ту в деревяных хыжах

На вечурках при куделї,

При  бзучачім веретенї

Зась ожыла приповідка

О злых бабах-стріґах,

О чортови рогатім,

Як зась і зась ся покушав

На хрест роспяти Ісуса;

Ту паробок при лампах клїпкачіх

Першыраз ословив свою выволену,

Же пояти бы єй рачів

За манжелку…

Так боязливо їй назначів…

А она му сміло одповіла –

Міцнїше му руку стисла

І до танця го пояла.

Боже, якы то подобы мала

Чіста ласка!

Ту і в трїскучіх морозах

Співали на ледяных мостах

І цвіли квіткы ласкы,

Тогды – хоць навалила зима

Білы горы снїгу,

Дотримовали звык-парады,

І по селї зо співами

Возили свадьбяны малёваны касты,

І понукали палїнку, колачі,

Зо шкварками пагачі;

Понуку Карпат прияли, вросли,

І – як сонце,

Кідь ся по небі двигать,

Ёго міць могутнїє,

росне,

Звекшує свою силу,

Наберать інтензіту

І ёго лучі ся шырять

По долинах і яскынях,

Проникають через щербины

До темной закутины

І поступно світ

Змінять на світлый.

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Кобра душу опалює

Кобра ся натягла на грубый конарь строму і на сонечку ся безстаростно выгрївать.
– Опалюєш ся? – прилетїв із сосны голос Орїшка.
– То ты, маленькый? Я – же хто такый зведавый.
– Інтересує ня, накілько твоя скора уж і так многофаребна мозаіка.
– Теперь, Орїшку, облагороджую душу.
– Не выдумуй! Ты не маєш душу. А кобы так было,
та є чорна, є – самый грїх.
– Твоє думаня, пташку, передпотопне, заостале.
– Деже! Ты і днесь на грїшны стежкы зводиш і дївчата, і невісты, і хлопцїв… Же ся не ганьбиш!
– Вшытко, Орїшку, ся дасть вычістити, квітков,
перлами загладити, язвы вычачкати…
– Але ты не маєш душу, ани сумлїня, – рубать назлощеный Орїшок.
– То не правда. Я вшытко мам, – сычіть Кобра.
– Як можеш дашто таке…
– Мам! Ту є! Подь ся пересвідчіти.
Ту Кобра настерж отворила уста.
Орїшок злетїв, до рота ся посмотрив і скоро остовпів: під їдоватым жалом зретельно увідїв чісло банкового рахунку.
То Орїшка так шоковало, же ся дав до плачу.
– Якы іщі періпетії чекають нашу моралку?

Пес і камера

Лежыть Пес-стражця при будї і оцїнює свою сітуацію.
– Тото місце про моє посланя є парадне. Віджу двір, загороду, входы… Плїт є певный, высокый. Я зрак мам острый, ногы як блеск… Ани мышка ся не перешмыкне, ани пташок не перелетить, жебы то моє око в тім моментї не зареґістровало. Маїтель є з моёв службов спокійный і добрї ся о мене старать.
Але – признам ся – недавно ня назлостив, накілько до коруны липы дав намонтовати скрыту камеру. Чом? Уж мі не довірює? Тадь іщі ани раз жадный злодїй ся не оповажив… І бодай бы! Мої зубы бы му нелем ногавкы, но і задніцю… Істо бы од страху пустив рїдке до ґач. А предцї намонтовав тото противне чудо. А оно ня знервознює і уражать мою достойность.
Чом оно мать філмовати каждый мій крок, кажде махнутя хвостом?
Но нач тоту окату без нюху і слуху потребує? Не буде то нагодов прото, – пес ся фіґлярьскы усміхнув, – же хоче знати, хто ёго дім навщівлює, кедь він на пару днїв з дому одыйде?
Хыбаль так. Є то можне, бо я, хоць многых гостей познам і на них не брешу, але їх мена і чом панї дому їх сердечно вітать, чім їх гостить, тото маїтелёви повісти не знам. Ани евіденцію не веду, хто коли приходить, коли одыйде.
То ани не є в моїй компетнції. А я дотримую правило: «Не сунь носа до чуджого проса!» Здасть ся мі, же єм розлущів гаданку уміщену в корунї строму.
Прото ся мі і нервы успокоїли.
Лежыть спокійно стражця при будї і в духу маїтелёви обіцять, же одтеперь ся на нёго не буде скаржити а камеру буде сполягливо стражити.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

Миколай Ксеняк: Недоповіджене (укажкы з творчости)

Передволебне кредо

Віками кламаный Русине,
по сторочах ся уж поуч
і дай ся в парламентных вольбах
на перше місце!
Дай ся
на найвысшый пєдестал.
Дай там своє Я,
свій род, народность
а не – як дотеперь –
лем політікарчіня,
пінязї і баламучіня.
Вірь, лем через своє Я
перестанеш быти про іншых
слуга,
і лем через своє Я
доцїлиш
повну рівноправность
Русинів.

Пес і Мотыль

Нихто не споминать,
жебы в маю розквітнута
черешня, сливка
од жалю плакала
і Чоловіка проклынала.
– Хто вам укривдив,
хто уближыв? –
прибіг ку нещастным
Пес-санїтарь таркастый.
– Колись, санїтарю,
нас облїтовали
усиловны пчолкы,
гуняты чмілї, осы.
І серенады нам грали
і опелёвали,
а теперь
шыроко-далеко нихто,
всягды пусто, нїмо.
Без пчол нашы квіткы
зістануть порожнї,
о день, о два будуть згниты…
– Чоловік є ку природї
безсердечный і хамтивый, –
придав ся Мотыль з пупавы, –
він уж скантрив
і звів зо світа,
і хрущів, і жабы,
і саламандры…
– Тото не смієме
довше терпіти! –
злостить ся санїтарь.
– Нічіня мусиме заставити!
Гнедь і дораз!
Інакше
нам грозить катастрофа.
Зато уж днесь
підеме остро протестовати,
правду нічітелёви
до очей выкрічати:
„Ты єсь,
Homo sapiens,
розум стратив?
Ці тя сомар
по челї копытом трафив,
же так немилосердно
природу денно
девастуєш,
руйнуєш
ганебно, гыдко
наш
і свій жывот?‟
– Санїтарю, ты-сь
приятель Чоловіка, –
роздумує Мотыль, –
ты го познаш найлїпше.
Повідж мі,
віриш іщі,
же наш протест
Homo sapiens
выслухать,
щіро прийме
і конечно
уж змудріє?!

Навертаня
Образ Кривый ярок Дезідерія Миллого в Музея україньской културы у Свіднику дуркнув до брата Токаїка.
– То нам порядно гібрідны розум побаламутили, кедь сьме ся дали до той інштітуції выставити.
– Жаль, были і такы розколысаны рокы, но настав час ся спамятати, з тых панелів ся одкапчати і ку своїм до Музея русиньской културы ся побрати.
– Чом лем вы? – озвали ся образы Весна і Камінь.
І мы Миллого дїткы. Мы тыж хочеме ку своїм. Там є наше місце, там нашы просторы.
– Та не вагайме!
І выкрочіли ку родным.

x x x

Музею русиньскый,
отворь брану,
готуй хлїб, сіль
і найкрасшы жывы квіткы,
бо ся ті вертають
сынове і дївкы.

(Миколай Ксеняк: Недоповіджене, Академія русиньской културы в СР, 2018)

 

1 2 3 4