Узрїла світло світа нова книжка Меланії Германовой – ЛЮДЕ, БУДЬМЕ ЛЮДМИ

При баданю літературы є аналізованый нелем самый твір, але інтересують нас і околности ёго взнику, сполоченьскы, історічны і културны условія, котры могли на творцю впливати. Днешня сітуація засягує жывот каждого з нас, главно неґатівнї, но єдночасно може дїяти на писателя і як мотівуючій ці іншпіруючій фактор. Дахто ся може „звезти“ на пандемічній лінії і сягне у своїх писательскых актівітах по безутїшній атмосферї, повній апокаліптічных представ, іншы авторы сі але можуть выбрати протилежный приступ – апеловати на людей, абы были зась людми. З такым заміром была вытворена і найновша публікація Меланії Германовой (нар. 3. 11. 1937 у Выдрани, котра жыє і творить у Габурї і выдає свою 4. книжку в русиньскім языку).

Авторку чітателї  русиньской літературы знають вдяка зборникам короткой прозы (Дїтём про радость і поучіня із року 2016) ці балад і баёк (Смутне і веселе з р. 2020). Посланя Германовой є про ню натілько важне, же ся уж находить у самій назві книгы. Іде о зборник текстів короткой прозы, котрый має  шляхетный замір. Як повіла сама авторка у передслові, намагать ся чітателя побавити і збавити го похмурных думок, єдночасно му на основі прикладів своїх літературных героїв проговорити до душы і привести назад к людьскости, котру сьме, видить ся, в сучасных тяжкых часах стратили.

Прозу Люде, будьме людми не є тяжко зачленити до розвитку русиньской літерартуры на Словакії по р. 1989, про котру є тіпічна орьєнтація на знаме домашнє середовиско і простых людей (напр. Штефан Смолей) і морално ці выховно дїяти посередництвом байкы ці алеґорічной пригоды (напр. Миколай Ксеняк). Поставами Германовой пригод суть просты люде, рїшаючі проблемы, котры приносить каждоденный жывот. Выступають ту на єднім боцї протаґоністы, што роблять хыбы, піддаваючі ся своїм слабостям. А на другій сторонї „барікады“ суть особы, якы охранюють людьскость, моралны цїнности і котры із стереотіпом „сельского розуму‟ ці мудрости высокого віку приносять до проблематічных і нераз хаотічных сітуацій рїшіня, подають помічну руку. Часто піднимають варовный палець і высловлюють поучіня про своїх близкых, але і чітателїв. Тото вшытко в усмівнім, часто гуморнім дусї.

Зборник Меланії Германовой може не приносить до русиньской літературы ніч радікалне ани револучне, но наісто в сучасности потребне. Не мусиме то поважовати за недостаток, бо авторка чутливо внимать тоту нелегку добу і з щіростёв і змірливостёв старшого чоловіка нукать рїшіня.

Мґр. Михал ПАВЛІЧ, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Центра языків і култур народностных меншын Пряшівской універзіты в Пряшові, Словакія

Укажка з творчости: Меланія Германова – Жывот то театер

О трёх ґрошах

(Звіршована приповідка на мотівы словаськой приповідкы)

 

Копав раз тяжко на краю драгы

Глубокый шанець бідачиско,

Скрегнуты рукы, од глины ногы,

Спраглый быв, выстатый начісто.

 

Копле годину, хоць барз уж выхляв,

Не мож час лем так марнити.

Нарївнав крижы, тай смутно збыхнув:

Мушу щі далше робити.

 

Штось загучало, аж загырміло,

Кіньскы копыта, якбачу,

На градьскій дразї за малу хвілю

Паньскый коч з Кралём він збачів.

 

Вышов із шанцю, прогварив тихо:

Уцтиво ся, кралю, вам клоню,

Богу дякую, Вам чести даю,

Я к Вашым службам готовый.

 

Простого роду – слушный невроком,

Краль тото збачів одражу,

Оком до шанцю зазрїв він боком:

„В службі-сь, небоже, на дразї?‟

 

В службі єм веру, на хлїб зараблям,

Няй же то Бог благословить,

Вам, пане кралю, низко ся кланям –

Щі низше голову клонить.

 

За твою працу выплата яка?

Я ся тя, чоловіче, звідую.

Цїлы три ґрошы, – одповідь така,

А за них краснї дякую.

 

Три ґрошы, гвариш? Ці-сь при розумі?

Став ся краль чудовати.

Ваша Величность, добрї сьте чули

Три ґрошы – моя выплата.

 

А з тым жебрацтвом як же ґаздуєш?

Маєш і даку родину?

Ці ты, бідото, не голодуєш?

Предивну чую новину.

 

Моїм міністрам – тісячка мало,

Гнївачо выбухло з краля.

А я їм вірив, як дакый дурак,

Не знав, же вни ня шалять.

 

Тобі на місяць стачать три ґрошы?

Щі ся тя раз позвідую,

Як з тым жебрацтвом прожыти можеш,

Думам над тым – роздумую.

 

Кралёвска мілость, мій любый кралю,

Кебы то было про мене…

Єден з тых ґрошів я іщі вертам,

Бо довг за ня нихто не верне.

 

Другый тот ґрошик мушу жычати, –

Так хлоп кралёви звірив ся.

А аж за третїй – сам прожывати,

Честно єм Вам признав ся.

 

Краль роздумує – правда, ці чудо?

Ці так досправды мож жыти?

Слухай ня, хлопе, мужу статочный

Буду таку гаданку давати:

 

Єден вітцёви – за выхованя,

За ёго ласку, науку,

Другый сынови – за дозераня

За ёго спомічну руку.

 

Слухай ня добрї, чоловіче,

Ты тоту гаданку затаїш

Не зрадь никому єй вырїшіня

Покыль мій образ не збачіш…

 

Выняв краль дукат златый з кешенї,

Не тямить, што ся ту стало.

Вложыв бідняку дукат до жменї:

Ці тото ся мі лем снило?!

 

Бідняк присягать: Дотримлю тайность!

Зроблю, як сьте казали.

Краль ся преквапив за таку вдячность

І свою дружыну вів дале.

 

А міністрове, як дакы кралї,

Розкошно пили-гуляли,

Приход владаря щі не чекали,

Безвладно спиты лежали.

 

Ніч їм не повів – цїну не мало,

Чекав, што будуть гварити,

А як ся „панство попроберало‟,

Зачали краля просити:

 

Выплата наша, Высость кралёвска,

Зачав так єден худачок, –

Така мізерна, така жебрацька,

Же нам, міністрам, до плачу.

 

Каса кралёвска не є худобна,

А мы звыкнути „тягати‟ –

Ці Ваша Высость не буде годна

Нам кус на платї придати?

 

Просьбы выслухав, а пак їм каже:

Але мусите знати,

Придам лем тому, хто мі докаже

Єдну гаданку вгадати.

 

Але біда вам – мусите знати,

Хто Орїх тот не вылущіть,

Кралёвство моє, мої палаты

Такой до тыждня опустить.

 

А міністрове стовпами стали,

Єден прорїк лем так стиха:

Величность Ваша – Вы выдумали

Три ґрошы? Плётка велика.

 

Краль сі очами зміряв міністрів:

Гаданка вам є задана!

Лем тот з вас буде по моїм боцї,

Хто ю одгадать до рана.

 

Бідкали вшыткы: З трёх ґрошів жыти?

Ани про Бога жывого.

То не можеме мы похопити,

Подьме до нёго самого.

 

Ночами ходили ся выпрошати,

Нашли ай хлопа шанець копати.

Великы дары му к ногам клали,

Зачали при нїм гірко плакати…

 

Хлоп выняв з кешенї дукатик златый,

Што на нїм краль быв выображеный.

Подумав: Вера, не мам ся чого бояти,

Таёмство ґрошів можу зрадити.

 

Міністры надраном поприбігали,

Вшыткы до кралёвской палаты,

Бо были певно пересвідчены,

Же можуть надале у краля зістати.

 

А краль не вірить очам і слуху:

Тот честный хлопак ня скламав?!

Не може быти, – конї до скоку,

До шанцю кочіш поганяв.

 

Хлоп в шанцю копав колчаком,

Честно привитав краля.

Зажыв в жывотї я вшеліяке,

Але у тобі-м ся скламав.

 

Лем тогды я тайну вашу прозрадив

Дома над властным порогом,

Як єм Ваш образ на очі збачів –

Присягам, як перед самым Богом.

 

Мій образ, гвариш? У твоїм домі?!

Нїґда-м го там не завісив.

Подав хлоп дукат златый кралёви,

Тот вера вшытко похопив.

 

Богу за тото мож дяковати,

Стане ся краль тїшыти,

Тобі не шанцы патрить копати –

Но по моїй правіцї быти.

 

Пришов міністром він у палату

І робить честно, од душы,

Але памятать кажду минуту –

Працу на шанцю – за три ґрошы.

 

(Меланія Германова: Жывот – то театер, Пряшів: Академія русиньской културы в СР, 2021, ISBN 978–80–89798–25–4, с. 61– 66)

Вышла нова книжка Меланії Германовой: Жывот – то театер

     Як є звыком у многых русиньскых писателїв (спомяньме напр. Миколая Ксеняка ці Людмілу Шандалову), і творчость Меланії Германовой не зістає огранічена єдиным жанром ці поступом. Германова ся в роцї 2016 представила чітaтелям русиньской літературы зборником короткой прозы про дїти і молодеж названу Дїтём про радость і поучіня, о штири рокы пізнїше зашла до лірічно-епічных вод балад і баёк в збірцї Смутне і веселе.

     Нова книжка авторкы Жывот – то театер  (Позн. ред.: Обалка книжкы є  вырїзом образу Александра Зозуляка: Жывот – то є бой) ся складать з восьмох драматічных текстів і єдной звіршованой приповідкы, котры суть написаны будь вольным прозаїчным штілом або простыма віршами. І кедь ся тексты тематічно одрїзнюють, їх сполочным средством є выховна функція, тзн. авторка моралізує і намагать ся чітателя/позерателя поучіти. В полемічнім діалоґу дїёвых особ ся презентує їх простый „сільскый‟ розум або поставлїня (в Чабайковій ставцї змірливый, неконфліктный Михал выграть ставку, котру зробив з конфліктным, противним Василём; подобно в текстї Дві сусїды одходить як вітяз шпоровлива, робітна Марія, котра про чітателя представлять моралный приклад).

    Далшы знакы, котрыма ся авторка голосить к сучасній русиньскій літературї, є напр. навертаня ся до минулости (ці уж к властній, або народній, русиньскій) або поужытя фоклору в текстї з цїлём понаучіти (молодшого, дїтьского) чітателя, приближыти му минулость і єдночасно ю так утримати у русиньскій свідомости.  Найзнамішым прикладом про такый поступ є творчость Миколая Ксеняка (зборник Біда Русинів з дому выганяла або коротка проза з темов дротарїв Жменї родной землї) ці Дякую, мамко! Юрка Харитуна (зборник дїтьского фолклору з области, де ся автор народив). Можеме спомянути Германовой текст На вечурках, дїя котрого ся одограє почас прядок, коли ся селяне стрїчали вечур в єднім домі і при сполочній роботї співали народны піснї і говорили сі меджі собов нераз страшны пригоды. Авторка в текстї На вечурках презентує артефакты русиньской културы, уведженыма співанками, пригодами, як і шпеціфічнов термінолоґіёв, словами, котры ся подля єй слов в сучасности вытрачують, а на їх значіня  ся забывать.

     Книжка Меланія Германовой Жывот – то театер є зборником драматічных текстів, котры мають потенціал быти приносом главно в школьскій практіцї на годинах русиньского языка і літературы, школярї і іншы дїтьскы чітателї так можуть посередництвом них розвивати свої речовы і аматерьскы герецькы способности.

(Выдаватель: Академія русиньской културы в Словацькій републіцї, выдрукованя: Tlačiareň svidnícka, s. r. o., выданя: перше, тіраж: 300 фалатків, чісло сторінок: 88, ISBN: 978-80-89798-25-4).

Меланія Германова

Меланія Германова

(3. 11. 1937)

Публікації

  • Дїтём про радость і поучіня (2015)
  • Смутне і веселе (2020)
  • Жывот – то театер (2021)
  • Люде, будьме людми (2022)

Біоґрафія

Меланія Германова ся народила 3. новембра 1937 у Выдрани (окр. Меджілабірцї) як найстарша з трёх дїтей. Друга сестра – Марька ся народила о три рокы пізнїше, а о сім років пришла на світ наймолодша – Анька. Рокы народжіня наповідають, же то были войновы дїти. Як сімрочна, в роцї 1944 Меланка наступила до основной школы у Выдрани, а якраз ту ї застигла война. Бомба выбухла недалеко школы, нащастя, никого з дїтей не трафила. Так родічі з дїтми были мушены втечі до лїса, де пережыли тяжкы днї. Але іщі гіршы часы їх чекали, кедь ся вернули з лїса.

Наймолодша сестрічка Анька вмерла як девятьмісячна, а жебы того не было дость, ай малу Меланку куля трафила до брїха, ледва же пережыла. Родина ся лем тяжко спамятала із войновых днїв. Але, як днесь Меланія Германова споминать,  найгірше іщі лем пришло. В марцу 1947 родина увірила обіцяням аґітаторів і із вшыткым што мали, выбрали ся на довгу путь – за красшым жывотом – на совєтьску Україну – на Волинь. Як з одступом років панї Меланія конштатує, тоты мудрїшы поодходили до Чех, а мы, нещастници – до „совєтьского раю“ з котрого не было навернутя. На возї одышла родина до Лабірця, одкы на накладнім влаку два тыжднї путовали в тяжкых подмінках, докы не дішли до цїля. А там їх чекало велике розчарованя. Земля была уродна, но робити на нїй требало много. Робили нелем родічі, але ай їх малы дїти, жебы могли пережыти. Школа была 8 кілометрів од села, де жыли, гіґіена страшна, не бісїдуючі о тім, же ани домашнї їх не прияли з радостёв. Аж кедь умер Сталін (в роцї 1953), настала реална можность вернути ся назад домів. Панї Меланія сі то доднесь памятать: „Отець Владиміра Противняка (агґажуючого ся в русиньскім русї по роцї 1989 – позн. авт.)Іван Противняк написав мудру жадость, на основі котрой ся родина могла вернути домів – до Выдрани. Там сьме ішли з маєтком, а домів сьме ся вертали з штирёма куфрами…. Але ішли сьме домів, а то было про нас велике щастя….

Так молоде дївча наступило до єденадцятьрочной школы, а по єй скончіню на Высшу педаґоґічну школу до Пряшова, де выштудовала комбінацію російскый язык – україньскый язык. Тоты языкы учіла 20 років, потім сі доробила іщі словацькый язык, бо україньскый ся учіло дедале менше школярїв, і так добыла свою учітельску карьєру – аж до пензії. Уже в тых часах барз любила декламовати, але ай сама писала, на самый перед віршы, потім ся пущала ай до прозовых і драматічных жанрів. Свої тексты вывжывала в школї, де нацвічовала із школярями театралны сценкы, з котрыма выступляли при розлічных нагодах.

В сучасности Меланія Германова жыє у дївкы – у Габурї, котра ся о ню прикладно старать. Хоць єй здравя уже не служить так, як бы мало, є все в рамках своїх можностей актівна. А із вшыткого найвеце любить писати…. Так ся поступно народили єй віршованы балады, повіданя, стишкы про дїти. Пробує писати свої пригоды із жывота і має надїй, же в здраматізованій подобі ся колись будуть грати, кедь не в Театрї А. Духновіча, та холем в рамках малых школьскых, або штудентьскых театрів. Посередництвом них так може молода ґенерація фіксовати нелем стародавны обычаї, але ай материньскый язык своїх предків.

Автор: К. Копорова

 

Недїльны балады: Меланія Германова

Войнова балада

Уж сімдесят років

з тых часів тяженькых.
Мі – сімдесят вісем

я уже старенька.

Вшытко ся минуло,

десь повытрачало.
Але споминаня

у сердцї зістало…

 

Найвеце за войну –

я войны дїтина.
Кілько то жывотів

она покосила?

Тілько тых гробиків,

а на них хрестиків?
Тілько то претілько

войны небіжчіків?!

Не мож зраховати,

ани вшыткых знати.
Война є тым світом

навікы проклята…

 

Дотерь у моїй памяти:

кулї, міны, пушкы,
Піштолї, ґранаты.

А малы розбушкы,

што ся ту  валяли.
Маленькы палчікы

дїтём одорвали.

Нїмцї ся Катюшы

як чорта бояли.

Катюшы стрїляня

я запамятала,

 

А Катя співала

совєтьскым воякам:
„Пусть он землю

бережёт родную,
А любов катюша

збережёт.‟

 

Од Русів єм чула:

„Зравстуйте, ребята…
А од Нїмцїв: „Kinder,

kom, halt, arbajten…“

Велё той бісїды

єм позабывала.

Но главна основа
в головцї остала

 

В дїтячій головцї,

а то велё значіть…
Война – то нещастя,

война людей ніщіть.

 

Божічку заваруй,

іщі єй зазнати.
Взяла мамам сына,

а дїточкам нянька

Лежыть на цінтерї

моя сестра Анька.

Твоє злате мено

своїй дївцї-м дала.
Нїґда не забуду

война сі тя взяла…

 

Тілько тых дїточок

куля поскошала.
Як не доктор Педан

і мене бы стяла.

Мої ровесници –

войновы калїкы.
Без палцїв, з барлами –

а і небіжчікы.

Войновы наслїдкы

зістали каждому.
Слїпота, глухота

і реума – што кому.

Велике терпіня,

предчасне вмераня.
Таке то на войну

гірьке споминаня.

 

Як не памятати

Маковіцї жертвы.
Многы з них на Дукли,

нашы гробы братьскы.

Хресты, обеліскы –

вояків без мена.
Чекали їх дома

родічі, брат, жена…

Жывот положыли

на проклятій войнї.
Токаїк, Освєнчім –

ці то мож забыти?

 

Праві єм зачала

до школы ходити.
Букварик, зошыток

в цаністрї носити.

Буквы ся учіти,

блайвасом писати.
Як на нашу школу

зачали стрїляти…

 

Втїкайте, дїточкы,

бо война – втїкайте!
Як ся война скончіть,

та ся повертайте

А нашу школочку

Нїмцї підпалили.
Де сьме ся по войнї?! –

В бараку учіли.

 

Як то мож забыти

на войнову осїнь.
Мы – голы і босы,

додж студеный росив.

Нянько нїс на плечох

бабу – хвора была.
А мама полёву

колыску хранила.

З середушнёв сестров

за рукы ся тримали.
Вели і коровку,

стернянков крачали.

Колона ножчаток,

бо сьме босы были,
а кобылу Ірму

Нїмцї нам забрали.
А паця на дворї

такой зарїзали…

 

Єдинов обжывов

дрїбны бандурята,
што сьме уж не встигли

з поля выкопати.

Молочко Красулї

вшыткых нас жывило.
Тепле сьме го пили

так нас захранило.

 

Плакали сьме вшыткы

при хыжі розбитій.
Де ся притулиме?

Де будеме жыти?

В малім комірчати

сьме ся постуляли.
В холодї, голодї

войну перебыли.

Наша хыжа під церьковцёв,
Зато так допала.

Нїмцї ся там поховали,
А Руси стрїляли.

 

Турню на церькви розбило,

облакы побило.
Та ай нам смертёв грозило,

помочі не было.

Валалчане ся ту збігли

церьковцю бранити:
„Вы не люде, але звірї –

ніч вам не є святе.‟

В комірцї сьме ся дусили
До скончіня войны.
Хворы, брудны, заушены,
Блых, сверблячок повно.

Лем Унра із Америкы
Людём спомагала.
Потравины, ошатїня
Людём посылала.

Выдрань з Калиновом

сусїдове были.
Першых їх од Нїмцїв

Руси вызволяли

Як Калинів вызволяли

дикы гуска одлїтали.
24-ый септембер

мы навсе запамятали.

А о два днї і наш валал

тыж ослободили.
Лаборець аж до децембра

фашісты ніщіли.

 

Лем ня єдно трапить

чом войны по світї?
Чом вмерають вшыткы

дорослы і дїти?

Кров людьска – не вода!

Мали бы сьме знати.
Не дайте ся, люде,

тій кровцї пролляти!

 

Недїльны балады: Меланія Германова

Уж вернуто

– Сын із вітцём в моїй хыжі?
То не може быти –
„Уж єсь забыв, як я про тя
Мусила терпіти?!

– Моя дївка ёго женов,
а твоёв невістов?!
Радше ю з дому выжену –
Присягам на Хріста…

– Ту не мы, але молоды
Мусять слово мати,
Кедь они ся так рїшыли,
Та ся мусять взяти.

– Рядна свадьба з того буде
Найкрасша в валалї,
Жебы на то вшыткы люде
Довго памятали…

Але своїм просотарям

мушу чести дати,
Олдомашом барз предобрым

їх почестовати…

Дай Бог здравічка вітцёви,

же мі буде сватом,
Але і ёго сынови,

бо мі буде затём.

Якый отець, такый і сын –
Мусиш, дївче знати,
Проклятый є цїлый їх род,
Проклята їх мати.

Честовала просотарїв,
Поряднї гостила,
Покы своїх прелюбенькых,
Світа не збавила…

Як по третїм з хыжы вышли,

постуляли очі
Мамо, што сьте їм зробили?!

Не было помочі…

Няй терпить, як я терпіла,

сыночкова мати,
Молодого мі одбила,

ту є єй одплата…

 

Летїла Зозуля
Летїла Зозуля попід чорны хмары,
Ішла дяковати своїй родній мамі.
Сїла на порозї і стала кукати,
Аж покы не вышла із хыжы єй мати.

– Слухайте ня, мамо, шумнї вам дякую,
Же сьте ня закляли на сиву Зозулю –
Уж ня крылця болять од того лїтаня,
Мамо нещастлива – чом тото заклятя?

– Кедь бы-сь мала, дївче, братика сі взяти,
Волиш Зозуленьков хмарами лїтати –
Ніщіть моє сердце тяжоба страшненька,
Зато, дївко моя, ты єсь Зозуленька…

Повім ті уж о тім, што я наробила,
Вірь мі, пукать сердце, же-м ся тя збавила,
То моя молодость тото спрічінила –
Ты бы на то, дївче, тяжко доплатила.

Бо тот єдиначок, што єсь го любила,
Мій властный сыночок, што-м ся го збавила –
Вырїс у родинї, што дїти не мали,
Предоброго хлопця з нёго выховали.

Нихто о тім не зав, добрї-м то таїла,
Аж покля за мужа ты го не хотїла –
Мала бы-сь за брата дївче ся оддати,
Волиш Зозуленьков по небі лїтати…

– Сына сьте ся зрекли, а мене закляли –
Не дїтинство, пекло, сьте нам обом дали –
Буде у пеклочку час на роздуманя
На свого сыночка, Зозулькы куканя.

– Дякую вам, мамо, – щі  раз закукала,
Розтягла крылочка і мертва упала.
– Дївко-Зозуленько, я ті жывот взяла, –
Збыхнула тяженько і тыж доконала…

Жену із Зозульков до лады вложыли –
Што ся обом стало, нїґда не повіли.
Як ладу спущали до глубокой ямы,
Так з нёй закукало: „Таке сердце мамы.‟

На хрестику – фотка мамы, у руках Зозуля,
А під фотков написано: „Така Божа воля…‟

Недїльны балады: Меланія Германова

Балада о речі

– Повідж, реч, чом єсь міла?
– Бо мнов мама говорила,
Вчіла і вас говорити,
Зато міла, любы дїти.

Співаночкы вам співала,
А нима вас научала
Хлїб насушный зарабляти
Свій род в почливости мати.

Приповідкы повідала,
Жебы вас позаспавала –
Родне слово бы ся снило,
А рано вас зобудило.

Што нам мама одказала,
Кедь ся од вас одберала?
Буду з неба слїдовати,
Як будете нажывати.

Заповідь єй послухайте,
Нїґда єй не забывайте:
„Кедь родну реч потупите
Та забуду на вас, дїти“.

Та і пішли родны дїти –
Розлетїли ся по світї,
Мамы заповідь забыли,
A родну реч потупили.

„Rozpravali“ i „ržikali“,
Але і „nemtudom“ –
A родну реч своёй мамы
Позабыли часом.

Так баладї ся скончіти?!
Материньске так зрадити?!
– Та де мої заповідї?!
Пробудьте ся, любы дїти!

Тота просьба к дїтём з неба.
Лем ю выслухати треба –
Не будь баладов, просьбонько,
Але роднов бісїдоньков…

Смутна тота баладонька,
Вопіюща аж до неба –
Просить дїти їх мамонька:
„Своє забыти не треба!‟

Недїльны балады: Меланія Германова

Завість материньска

Прекрасна то дївка была,
Нїт де правды дїти,
А як ся носила
По тім білім світї.

Не знала, хто єй мамочка
І скаль ю взяли,
Не старала ся дївочка,
Же ю прозывали.

Парібків ай женачів
Каждый день зводила,
Покля небога копыля
Собі не придбала.

Чуджім людём підшмарила
На другім валалї –
Так ся найдушкы збавила
І дале гуляла.

Чуджі люде з копылочков добрї выходжали
І порядну з нёй дївочку они выховали.

А Ганїчка, єй дївочка
До красы выросла –
Білы личка, чорны очка –
А струнка, як сосна.

Гайник Юрко бы дав зато
Сердце ай душу –
„Я тя, дївче моє злате,
Веру, взяти мушу.‟

Ганїчка сі, співаючі,
Працов зарабляла,
Єй мати зрана до ночі
Пила і гуляла.

Дївка росла і краснїла,
А мати старїла,
Ани сама не збачіла,
Як пошкареднїла.

Хлопи ю уж обходжали,
Хоць їх і зводжала,
А бабы за нёв плювали –
Так, веру, допала…

А Ганїчка, властна дївка,
Як ружа червена –
„Лем почекай, ты, копылько –
З світа тя зожену…‟

„Подьме, дївча моє міле –
Ягодок назбераме,
Барз ся мі їх захотїло.‟
„Назбераме, добрї, мамо.‟

„Дай мі руку, бо-м, выстала,
До грунка іти не можу.‟
„Не старайте, люба мамо,
Помалы – вам поможу.‟

Як ся на вершок дістали,
Дївку зо скалы дрылила,
Лем ся престрашнї озвало:
„Збогом, мамочко преміла…‟

„Ганїчко.‟ Такой скоренько
Скочів єй Юрко зо скалы,
Уж їй не било серденько,
І ёго тыж перестало.

Лем вітор тихым шепотом:
„Чуйте, нечістая сила –
Ту свою властну дївочку
Мати зо скалы дрылила…‟

Скалу люде обходжають,
Ту мати збыхала,
А люде ю проклинають:
„Ты не мати – скала.‟

Вышла нова книжка Меланії Германовой: Смутне і веселе (АРК 2020)

               В авґустї 2020 вышла у Академії русиньской културы в СР збірка балад Меланії Германовой з назвов Смутне і веселе.

 

 

Автор: Меланія Германова

Назва книжкы: Смутне і веселе (збірка балад)

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-20-9

Почет сторинок: 196 с.

Рік выданя: авґуст 2020

Меланія Германова: Смутне і веселе (рецензія)

Выдана публікація є твором Меланії Германовой, русиньской писателькы, родачкы з Выдрани, котра теперь жыє у Габурї. Меланія Германова уж выдала  зборник короткой прозы про дїти і молодеж під назвом Дїтем про радость і поучіня (Пряшів: АРК в СР, 2015, 124 с.) Тота книжка ся складала з дакількох короткых пригод, котры і наперек своїй назві знала заінтересовати своїма темами і дорослого чітателя.

Подобный характер має і друга єй книжка під назвов Смутне і веселе, котра назначує тексты двоякого характеру. Книжка ся складать із штирёх частей: Балады, Байкы (котры суть ілустрованы), Гумор і Дїтём, причім приблизно половинї книжкы домінують балады.

Авторкіны баладічны тексты суть написаны віршованым языком у штитёхвіршах, причім найчастїше передають тему любови і з нёв споєны темы (нехочене бытя в тяжи, зречі ся дїтины, любов молодых нехочена родічами, фалошность і завість). Частина текстів мать выразно баладічный характер, суть побудованы на дії зо смутным ці траґічным кінцём, найчастїше смертёв головной поставы. Людьскы емоції, характерова вады і маґічны елементы (проклинаня, переміна чоловіка на звіря) суть рушателями ку траґічному кінцю.Спомеджі них є треба окремо спомянути текст Войновой балады, котрый спрацовлює тему войны як нелюдьскый і збыточный конфлікт.

Тіпічным про русиньску творчость є жанер другой части книжкы – Байкы, котры суть знамы вдяка главно такым русиньскых авторам, як Миколай Ксеняк ці Осиф Кудзей. Германова сі подля езоповской традіції зволила звірячі поставы, жебы на основі їх діятельства вказала на людьскы характеровы вады і недостаткы.

Гуморна капітола зборника обсягує віршованы тексты сатірічного і крітічного характеру. В части Дїтём ся авторка посередництвом своїх выховных (ці аж менторьскых) віршів пригварять дїтьскому адресатови.

Книжка Меланії Германовой Смутне і веселе є зборником короткой русиньской літератруры, котра мать вдяка своїй різнородости потенціал заінтересовати різны тіпы чітателїв, єднако часть єй текстів є вгодна про поужытя у шольскім оточіню при навчаню русиньской літературы, окремо єй капітола балад може быти вгодна і на декламацію.

Мґр. Михал Павліч, ПгД., Інштітут русиньского языка і културы Пряшівской універзіты в Пряшові

 

Автор: Меланія Германова

Назва книжкы: Смутне і веселе (збірка балад)

Выдаватель: Академія русиньской културы в СР

ІСБН: 978-80-89798-20-9

Почет сторинок: 196 с.

Рік выданя: авґуст 2020

1 2